Багато людей проти татуювань у будь-якому вигляді. Але навіть вони, коли бачать вдалий малюнок на тілі іншої людини, мимоволі починають розглядати його, як це роблять у художній галереї чи музеї. А той факт, що малюнок зроблений прямо на шкірі і вивести його в разі чого буде не так просто, додає значущості татуювання. Люди роблять тату з різних причин. Це може бути данина моді, бажання виділиться з натовпу або сфотографувати якусь важливу подію в житті. А може, просто подобається. Зазвичай, перше тату — це щось невелике. Часто таке татуювання притягує погляд навіть більше, ніж великі та складні малюнки. А ще може багато розповісти про людину.

Дружба – одне з найпрекрасніших явищ у цьому житті. Важко знайти інший вид відносин, який був би таким же щирим та безкорисливим. Дружити вміють усі без винятку: і діти, і дорослі, і навіть тварини. Причому в останніх це часто виходить найкраще. Дружба між тваринами може стати прикладом для всіх нас. Адже вони точно не вибирають друга за зовнішністю чи розміром гаманця. В основі їхніх взаємин лише найщиріші та теплі почуття. Те, як ці пухнасті та пернаті друзі піклуються один про одного, виглядає максимально зворушливо. Залишається лише порадіти за них та побажати, щоб така міцна дружба тривала не один рік.

За свої, без одного, сорок років, Віра ніколи не бачила покійників. Не доводилось. Рідні всі живі. Були, у всякому випадку, до сьогодні. Навіть мертвих собачок-котиків вона не змогла б пригадати.

А тут раптом, от саме раптом, помер її чоловік. Взяв і впав під час вечері з витріщеними очима і котлетою в роті.

«Швидка» виправдала свою назву, і приїхала через лічені хвилини, та все одно спізнилась. Їм залишалось лише підтвердити – «констатувати» смерть Сергія. Добре, що шо діти відпочивають за путівкою.

Віра сиділа за столом, саме на тій табуретці, де півгодини тому сидів Сергій і відсторонено спостерігала за медиком, що оглядав тіло. Літній лікар з густою сивиною в червоному комбінезоні рачки, старанно обнюхував лице засунувши ніс прямо у відкритий рот Сергія.

- Я мушу викликати поліцію – наче вибачаючись промовив лікар – Ймовірно, отруєння.

Сенс сказаного довго, секунд п’ятнадцять пробивався до Віри. І лише під очікувальним поглядом медика вона змусила себе відреагувати.

- Як це? Я не розумію…

Але той вже розмовляв по телефону.

Незабаром в кухні стало тісно. Метушились люди в формі і костюмах. Фотографували, записували, знімали відбитки пальців. Вірі запропонували перейти в спальню, і нікуди не виходити. Прохання «не виходити» було більше схоже на наказ. Чи може здалось?

В спальні Віра присіла на край пуфика, наче на вокзалі, готова щомиті вскочити, коли оголосять її рейс. Перед нею косметичний столик з круглим дзеркалом. В дзеркалі зіниці пурхають безупинно, як ті дві зелені мухи.

«Отруїли. Сергія хтось отруїв»

Щоб не втратити зв'язок з реальністю руки зашарила стільницею, в пошуках чогось матеріального. Натрапила на гумову грушу від флакончику з парфумами. Судомно натиснула раз, другий, третій. Ароматні хмаринки осідали на дзеркалі мутними плямами. Відображення поплило, змішуючи реальність зі спогадами.

- Віра, мені потрібне розлучення – каже Сергій, ледь переступивши поріг квартири – Я тобі зрадив із Свєткою. Я йду від тебе.

Свєтка – продавщиця із ветеринарної аптеки Сергія, кирпата та з крупними круглими формами.

- А, хрін, вам – дуля завмерла в сантиметрі від правого ока Сергія.

Бути рішучою і принциповою Віра може лише в одному випадку.

- Дітям потрібен батько! Влаштовуйте свої трахомудії, де хочете, і як хочете, але так, щоб діти нічого, ніколи, ти чуєш? Ніколи і нічого не дізнались!

У відчинені двері хтось коротко стукнув. Тук.

- Віра Ігорівна, я слідчий Шумейко Артур Миколайович – зайшов молодий чоловік вище середнього, міцної статури, з залисинами, одягнутий в штани зі стрілками і випрасувану свіжу сорочку – Шо це у вас тут за газова камера?

Віра випустила з рук гумову грушу. Витерла серветкою дзеркало, з якого на неї зосереджено дивились очі, з потеклою тушшю.

 - Я знаю, хто отруїв мого чоловіка.

Артур Миколайович присів на постіль, достав із теки бланк протоколу і ручку.

- У Сергія є… чи була, не знаю, як тепер правильно, коханка. Свєтка з нашої, тобто з його ветаптеки. Вона хотіла, щоб Серьожа пішов від мене. Ну від нас з дітьми, до неї. Я звісно була проти. От вона й приревнувала.

- Не доставайся ж ти нікому? Угу. А ви сьогодні зі своїм чоловіком вечеряли?

- Я взагалі ніколи не вечеряю – Віра затягла тугіше поясок халата.

- А хто готував вечерю? Котлетки ви смажили?

- Ну а хто? Я.

- Схоже, що саме цими котлетами і отруївся ваш чоловік.

- Як? Котлети отруєні?

Котлети готувала Віра сама. Прибігла з роботи, дорогою купила напівфабрикати.

- Сергію, приготую котлетки на вечерю. Будеш?

- Ее-ем, та чогось не хочеться.

- Впевнений? А то я напівфабрикатів купила, хотіла приготувати як ти любиш.

Віра любила готувати. А котлети в неї виходили особливо смачні, бо вона їх спочатку смажила, потім тушила з морквою, цибулею та картоплею. Добавляла італійські трави та копчену паприку і котлети ставали дуже ароматними і пишними.

- Ааа, напівфабрикати, ще й як я люблю. Ну, вмовила, буду.

Поставила на плитку сковорідку, щоб та розігрівалась, почала чистити цибулю. Пригадала, що в холодильнику з минулого тижня лежить фарш. Вирішила не розпаковувати поки напівфабрикати, а приготувати котлети з готового фаршу.

- Це я отруїла чоловіка.

- Так-так – слідчий почав заповнювати бланк протоколу.

- Фарш в мене зберігався в холодильнику більше тижня. Не морозилці, а просто в холодильнику. Мабуть, зіпсувався. Мені ще запах такий дивний видався. Довелось спецій добавляти.

- Віра як-там вас, Ігорівна, які спеції? Щурячу отруту? В котлетах була отрута, ймовірно щуряча. Ударна доза.

- Щуряча отрута – Віра дістала телефон, відкрила галерею з фото. Знайшла потрібну картинку показала слідчому – Така?

На екрані синя упаковка. В центрі червоний круг, з перекресленим щуром, щось написано ієрогліфами. В лівому кутку череп і кості.

- Не знаю. Може й такий. Вам, гадаю, видніше.

- Чоловік заказав в інтернеті, Сказав, що у них в магазині щури з’явились. Всі мішки з кормами погризли. Ну я і клацнула на телефон, для подруги, у неї на дачі постійно проблеми зі щурами.

- Скажіть ще, що чоловік сам собі добавив отруту  - гмикнув слідчий – А мені треба лиш перекваліфікувати справу в самогубство.

- Виходить, що так і є. Ну приблизно.

- Ви що, знущаєтесь?

- Фарш цей чоловік сам приготував. Прийшов зі шматком м’яса – Віра вирішила не реагувати на запитання слідчого – сказав, що порвав із Свєткою і це треба відмітити. Почав робити фарш. Обіцяв, приготувати пельмені за особливим рецептом. Сказав, що кращих пельменів я в житті не коштувала. А коли приготував фарш, з’ясувалось що в домі нема муки. Відклали фарш в холодильник і до сьогоднішнього дня забули про нього.

Віра подивилась розширеними очима на слідчого:

- Це що ж виходить? Він мене отруїти хотів? Як же це так?

- Та не знаю я! – слідчий в розпачі зім’яв недописаний протокол. Озирнувся, не знайшов куди викинути і сунув в карман. Підскочив, вийшов з кімнати. Та наступної миті знов зайшов.

- У мене роботи, вище криши! Тут ви зі своїми котлетками – ковтнув якесь лайливе слово.

Подумав, додав:

- З іншого боку, самогубство, то й самогубство.

Дістав новий бланк протоколу.

Віра зосереджено пригадувала кожне своє слово, розуміла, що доведеться все повторити. Та наче все виходить цілком складним і логічним. Повідомлення про розлучення Свєтці відправила з його телефону, потім довго пояснювала, що психанула, вибачалась. В інтернеті за отруту розрахувалась з карточки Сергія, в магазині камери зафіксували, що м’ясо купляв знову ж таки Сергій. А те що на її прохання, то про це вже ніхто не дізнається.

Правильно сказав слідчий: "Не діставайся, ти нікому".

…Пропел Гьяллархорн

мира кончину –

Хеймдалль трубит,

рог поднимает…

(«Прорицание вёльвы»,46)