Зі своєю майбутньою дружиною Микола познайомився в затишному сквері міста. Він повертався з роботи додому і його увагу привернула вродлива дівчина, яка сиділа на лаві з книгою  в руках. Можливо навіть не сама дівчина, а назва книги примусила Миколу зупинитися. 

  «Загадки далекого космосу» – ця назва книги якось не поєднувалась з привабливим образом дівчини. Якби то була книга про кохання, то й питань не було б.

– Ви не проти, якщо я присяду поруч?

– Угу.

  Дівчина навіть не подивилася на нього і продовжила читати свою книгу.

  Пройшло хвилин з десять, перш ніж Микола наважився порушити тишу.

– Вибачте за нетактовність, але чому про космос, а, скажімо, не про кохання?

– Кохання? Ви про ту хімію, яку нам підсунула природа, щоб ми втрачали безрозсудність?

– Ого! Я ще не чув такого визначення для кохання. А як же сімейне життя. Хіба воно можливе без кохання?

– Якраз без кохання і можливо створити міцну передбачувану сім’ю. Немає ніяких ревнощів, ніякого болю і розчарувань. Кожний виконує свою частину сімейної роботи і живе спокійним життям. Я навіть допускаю наявність у обох тимчасових коханців. І погодьтеся, це не стане трагедією і приводом до розлучення, як у звичайних сім’ях. Чим не ідилія для спокійного життя?

– Чесно скажу, ви мене шокували. До речі, як ваше ім’я?

– Я Оля. Невже в вашій душі я посіяла сумнів щодо усталених традицій? Якщо так, то я готова стати вашою дружиною.

  Остання фраза поставила Миколу в ступор.

– Я мабуть піду?

  Оля засміялася, і, нічого не відповівши, продовжила читати книгу.

  Перш ніж наважитись знову пройти повз те місце, де Микола зустрів цю дивну дівчину, він довго обдумував своє минуле життя.

  Років з десять назад під час своєї традиційної відпустки в селі Микола зустрів красиву дівчину Марічку. Сталося це на березі озера. Риба не клювала, тому Микола просто дивився в далину і про щось  мріяв, відгородивши себе від реальності і навколишнього світу. Тому і не помітив, як вона підійшла і сіла поруч.

– Що, Миколо, риба не ловиться?

  Микола від несподіванки здригнувся і здивовано подивився на дівчину. Вже з першого погляду він зрозумів, що від кохання йому не втекти. Вона була неймовірно приваблива, а її щира усмішка тенетами огортала душу хлопця.

– Звідки ти мене знаєш?

– Я багато років за тобою спостерігаю. Я Марічка – мавка цього озера.

– Гарний жарт.

– Хіба ти не віриш в казковий світ? Ти ж сам пишеш казки.

– Ну, вірю, але вважаю, що вони десь ховаються від нас. І у них, мабуть, є для цього свої причини.

– Це ти вірно підмітив, що є свої причини. І знаєш, я рада, що ти віриш у казки. Бо я довго не наважувалась прийти до тебе з казки. Але зараз мені вже пора йти додому.

  Дівчина підвелася і з розгону стрибнула в воду. І ця витівка потішила Миколу. Він з усмішкою на обличчі чекав, коли голова Марічки з’явиться над водою.

  Пройшло декілька хвилин, але дівчини видно не було. Тривога закралася в серце Миколи, і він не роздягаючись стрибнув у воду. І хоч там було не глибоко, але Марічка просто зникла, ніби її і не було.

  Решту дня Микола провів ніби уві сні. Все валилося з його рук. Він вже був впевнений, що  біля озера напевно перегрівся на сонці. Але образ Марічки не покидав його.

  Наступного дня Микола біля озера дивився не на поплавок, а чи не з’явиться десь усміхнене обличчя Марічки серед водяного латаття.

– Що, сьогодні знову риба не ловиться?

  Микола підстрибнув, як ошпарений. Біля нього знову сиділа Марічка і дзвінко сміялася.

  Опанувавши собою, Микола сів поруч, і вони до самого вечора так сиділи і розмовляли.

  То була щаслива пара, але розділена різними світами. Після відпустки Микола повертався до міста, а Марічка до наступного року ховалася десь в глибинах озера. Їх спільне життя було обмежене відпусткою Миколи, і що трагічніше – берегом цього озера.

   Микола цілий рік з нетерпінням чекав чергової можливості бути поруч з Марічкою. Його квартира була заповнена безладом. І лише робота, яку він любив, рятувала його від божевілля.

  І ось тепер на його життєвому шляху зустрілася ця дивна дівчина Оля, яка не претендує на кохання і з якою можна прожити життя в простій дружбі. Микола уявив її в своїй квартирі, але згадка про Марічку соромом і одночасно бентегою відгукнулися і його душі.

  Та все ж таки Микола пішов у сквер, де зустрів Олю.

– О, привіт, як тебе там? Прийшов зробити мені пропозицію одружитися? І без квітів? Чудово. Не люблю я умираючих рослин.

  Вона сиділа і сміялася, що було не типово для такої прагматичної людини. Але якраз її щирий сміх вирішив майбутнє Миколи.

  Весілля не було. Вони тихо розписалися лише в присутності найближчих друзів. Кожен продовжував жити своїм усталеним життям. Але їх квартира завдяки Олі перетворилася в затишну оселю. Спокій і злагода були такими виразними, що їх сім’ю всі вважали щасливою і зразковою.

  Оля не вірила в казки, ніколи не читала написаних Миколою, але не перебивала свого чоловіка, коли той розповідав про мавку Марічку. Хай собі тішиться своїми вигадками, бо кожен має право на свої забаганки. Так думала Оля. І Миколу це влаштовувало.

  Цього літа Оля вирішила теж провести відпустку зі своїм чоловіком Миколою в його рідному селі. Вірніше не з Миколою, а зі своєю подругою Ніною. А Микола хай собі десь літає у своїх мріях з вигаданою мавкою, поки вони будуть засмагати біля озера.

  Микола ж звично сидів на березі озера і чекав на свою Марічку. Вона не примусила на себе довго чекати. Обійми, поцілунки і неймовірне щастя – нагорода за тривалу розлуку.

  Пройшло небагато часу і з води показалося обличчя маленької дівчинки. Вона зачаровано дивилася на Миколу і не наважувалася вийти на берег.

– Матусю, можна я підійду до тата, щоб його обійняти?

– Вибач мене, Колю. Я не наважувалася тобі сказати, що у нас народилася донька. Я не знала, як ти це сприймеш. Її звуть Катруся.

   Микола не зразу прийшов до тями. Звісно, він був радий, Ала це така несподіванка. Це такий розвиток казки, про який він і мріяти не міг.

  Микола сам підбіг до води і обережно взяв свою доньку на руки. Це був найщасливіший день в його житті.

  День був вже пообіді. Десь там поодаль відпочиває його дружина зі своєю подругою. Тільки тепер про них згадав Микола.

– Вибач, Марічко, я мушу йти.

– Я розумію. Інакше, на жаль, і не може бути. Звісно йди.

  Оля з Ніною, щоб зовсім не обгоріти, перемістилися в тінь великої верби і пили з термоса холодний квас.

– Дивись, твій Микола йде. Один. Не боїшся, що він і справді прийде з якоюсь там Марічкою?

– Я тебе благаю. В нього в голові одні казки та робочі комп’ютери. Та врешті якби й прийшов, то то його справа. Ти ж знаєш мою життєву позицію.

– Ой, подруго, ризикуєш ти.

  Микола підійшов і теж присів в тіні верби. Вираз обличчя, на думку Ніни, був у нього якийсь таємничий.

– Ти б познайомив нас зі своєю мавкою.

  Звісно, звернення Ніни було іронічним і жартівливим, але на останньому слові вона раптом замовкла і здивовано дивилася, як до них наближається вродлива молода жінка з маленькою дівчинкою поруч.

– Всім привіт. Я мавка Марічка. Ви ж хотіли зі мною познайомитись?

  Німа сцена трималася явно більше хвилини. Якщо Оля з Ніною були просто здивовані, то Микола і взагалі не знав, що робити. І як тільки всі почали опановувати собою, мала Катруся знову повернула всіх в початковий стан.

– Татусю, а хто ці тьоті?

  Одна Марічка не розгубилася, загадково усміхнулася і попросила вибачення у Миколи. Потім взяла Катрусю на руки, сказала «до побачення» і стрибнула в озеро.

  А ось цього подруги вже ніяк не чекали.

– Рятуй їх! Чого стоїш?! Довів дівчину до самогубства!

  Як не дивно, але такий розвиток повернув Миколі рівновагу і впевненість.

– Перестаньте панікувати. Мавки не тонуть. Вони там живуть. А нам пора йти додому. Там мабуть мати вже наварила вареників з вишнями.

  Наступного дня Оля з Ніною відмовилися йти з Миколою до озера. Вони були впевнені, що молоду жінку з дитиною вже шукає все село на дні озера. Тому Микола пішов один.

  Але жіноча цікавість, то таке почуття, що боротися з ним важко. І через годину подруги наближалися до озера, де на них знову чекав шокуючий сюрприз.

  Микола з Марічкою сиділи біля озера обійнявшись, а біля них бігала за метеликами Катруся і дзвінко сміялася. І було в цьому не просто щось казкове, але те, що випромінює щастя.

  Оля дивилася на них і розуміла, що саме в цю мить руйнуються всі її погляди на життя. Що вона розминулася в житті з чимось самим найважливішим. І що її життя вже не буде таким передбачуваним і спокійним, як раніше.

    Микола Казкар.