ДОДОМУ
19.03.2022 ми прийняли рішення повертатися додому. Причин було декілька: перша - з понеділка мало початись онлайн навчання середнього, друга - в місті залишався наш пес, який почав вити від серен і нудьги, третя - в селі так і не налагодились поставки продуктів, яких на нашу ораву щодня треба було не так мало, четверте - зять і теща в одній хаті уживалися погано і мої намагання стати між ними миротворцем почали вже напрягати мене саму. Всі ці причини вкупі погнали нас додому.
Виїхали рано, одразу після закінчення комендантської години, щоб встигнути до того, коли почнуть йти колони машин з Чернігова. Саме нашою дорогою йшов гуманітарний коридор, щодня повз наш двір йшли сотні машин і автобусів. Якщо раніше, в мирний час, цим шляхом проїжджало з десяток автівок за день, то тепер навіть утворювались затори. Важко було дивитись на той нескінченний ланцюг поламаних життів, зруйнованих планів і вбитих мрій.
Одного разу я йшла по дорозі і зупинилася автівка, водій запитав, чи вірно він їде. В машині я побачила молоду жінку з немовлям на руках. Жінка була років 30-ти, але абсолютно сива. По номерах було зрозуміло, що родина тікала з Чернігова.
Взагалі, коли відкрили нарешті коридор з Чернігова і автівки йшли через нас, то дивитись на це видовище було дуже складно. Багато машин було простріляно або побито уламками, іноді вікон просто не було, або вони були заліплені пльонкою. Всередині були люди, на обличчях яких відбилося якесь вселенське горе. Машини їхали повільно колонами, в супроводі волонтерів. Я стояла біля своєї фіртки і з мене котилися градом сльози.
Я відверто задавала собі питання, чи так само я переживала 8 років тому? Так, однозначно. Всі вісім років я замислювалась над тим, хто має нести відповідальність за знищені життя незнайомих мені людей на Донбасі, чи тільки вина Путіна, що люди або бігли світ за очі, залишаючи свої затишні домівки, або залишались жити, приймаючи умови окупантів? Яка складова цієї причини? Я для себе її зрозуміла. Якщо власна держава не займається промивкою мізків своїх громадян, то цим займеться ворог. Мало людей здатні тримати свою голову вільною від зовнішніх атак, навпаки, більшість громадян навіть потребують певного програмування. І питання тільки в тому, хто і що пропишуть в твоїй черепній коробці.
* * *
БУДНІ ВІЙНИ
- В житті тільки дві проблеми: як вижити і де знайти їжу.
- Прийшов сусід, взяв лобзік, щоб випиляти приклад.
- Страх йти в душ. Не хочеться померти голою.
- Мозок відмовляється будувати плани навіть на ближче майбутнє і примусити його не вдається.
- З емоцій тільки страх за дітей і ненависть до ворога. Ненависть просто звіряча.
- Виявилось, що найцінніше в житті це звичайні сірі будні без війни.
- З часом перестаєш реагувати і на стрілянину, і на сирени. Сон стає міцним.
- Війна добре фільтрує людей, всі негативні і позитивні якості посилюються в рази.
* * *
ПІД ОБСТРІЛОМ
Надумала я одного дня (25.03.2022) їхати на село. Вирішила, що поїду одна туди-сюди, завезу продуктів по списках. Чоловіка залишила вдома з дітьми. Ні, він у мене не сцикло і не дурне якесь, навпаки, я вперта. Заїхала на заправку - дзвонить кум.
- Ви де?
- Їду на село.
- Всі разом?
- Одна. Туди-назад.
- Я з тобою тоді, все одно нічого не роблю.
Накупили пів машини батонів. Ну і всього, що люди замовили. Мало-хто наважувався їхати ділянку шляху від Броварів до Калинівки, потім після повороту на Пухівку було вже більш-менш безпечно. У мене вибору боятися чи ні не було, мама залишилася в селі і кудись виїжджати на відріз відмовлялася.
Кожну свою поїздку я мала використати по максимуму, моя маленька машинка забивалася під зав'язку. Відчуття того, що ти приносиш користь, якось стабілізувало мою психіку. Бо поки ми сиділи в селі, то моє нічогонеробіння просто з'їдало мій мозок.
Пустила кума за кермо. Поїхали...
В'їхали в село. Одразу дізнаємось, що 5 хвилин тому збили над селом ракету. Поки доїхали до кінця села, то вже збили не ракету, а літак. Ну з тої серії, що на одному кінці пернув - на іншому вже всрався. Короче не важливо. Щось збили.
Роздали всім замовлення. Поїли у мами. Чешем назад додому.
Десь за 10 км до Броварів, якраз в Калинівці, щось гупнуло раз. Кум мені: "Це пусті каністри в машині гупають". Потім ще голосніше ГУП. Він знов: "Це каністри". А я ж вже чую, що ніфіга не каністри. Потім ЯЯЯЯЯКККК влупить десь за машиною. Потім ще раз. Таке враження, що в метрах 300 за нами. Короче, хто куди гатив, по нам чи просто так не ясно. Але ми з кумом трохи не всрались, м'яко кажучи.
Отак з'їздили.
На фото: 1. Отам між хмарами слід від ракети. Зліва - Білорусь. Куди вона летіла не знаю, але сподіваюся, що не долетіла.
2. Купили двох гиндиків, типу на м'ясо ))), щоб дурно в селі не сидіти. Перші два тижні вони жили з нами в кімнаті і спали в коробці, іноді Степан витягав їх в кінотеатр. Потім переселили їх в курятник індюшатник. Може зроблю про них окрему замітку. Але, якщо ви такі дурні як я, то не заводьте гиндиків. Вони падлюки розумні. Це вам не кури. Ці підступні тварюки влізуть вам в душу, вивчать ваш голос і будуть ходити за вами як собаки. Вони зроблять все, щоб ви почували себе скотиною, яка їсть м'ясо.
