Профиль

Тарас Музичук

Тарас Музичук

Украина, Днепр

Рейтинг в разделе:

Ну вот и наконец!

  • 17.10.18, 16:45

Ну вот наконец оно и свершилось. Свершилось то, что должно было, ибо иначе быть просто не могло. ВОНА снюхалось с опоблоком. Что такое опоблок? Поясню кратко: это высер недобитой партии регионов. Что такое партия регионов? Это партия одного региона, да, того самого, который призвал на наши головы «руцкий мир». Название у партии не соответствует ее деятельности. Правильнее было бы назвать ее ППУ (партия предателей Украины), или еще лучше – ППВ (партия путинских выпердышей). И вот они снюхались и решили объеденить усилия для того, чтобы протащить ВОНУ в президенты.

ВОНА развешивает бигморды, с которых клянется в любви к Украине, обещает золотые горы, молочные реки и кисельные берега, а так же небывалый экономический рост. ВОНА обещает много, конечно, не как Жирик, «Выберите меня, и к Новому году у всех на столах будут рябчики и шампанское!», (и это при том, что выборы в ноябре), но все равно много.

Мой Вам дружеский совет: НЕ ВЕРЬТЕ! Почему? А Вы посмотрите внимательно, КТО Вам обещает? ВОНА, развалившая армию полным отсутствием финансирования, но при этом перегнавшая в офшоры десятки миллиардов, ВОНА, заключившая с путлером газовую сделку по схеме «брал – не брал, а плати по любому». Вы сможете придумать более невыгодные, более кабальные условия? У меня фантазии не хватило. И это за почти год своего премьерства. Теперь ВОНА «палко любить Україну», клянеться защищать ее интересы и т.д и т.п.

Не верьте! ВОНА собралась вести страну «Новим курсом» в компании путинских выпердышей? Вопрос, только куда.

А ведь путинское бабло, выданное «под победу» придетя отработать, и совсем не так, как ВОНІ хотелось бы, (ЭТО столько не стоит, да и путлеру, наверное, уже не надо).

Так что будьте бдительны!

 

Зверская благодарность

  • 08.10.18, 17:03

 

Начало 90- х, Кольский, очередной байдарочный поход. Часов 8 мы тащились по мелкой шивере под непрекращающейся мрякой. Устали как черти – байды приходилось на руках перетаскивать через камни, так как воды было совсем мало. Но всякое старание бывает вознаграждено! Под вечер вышло солнышко, небо стало пронзительно – синим, шивера кончилась, и перед нами открылось озеро просто невероятной красоты. Минут 10 мы стояли как зачарованные, не в силах даже пошевельнуться, и просто любовались картиной суровой северной природы.

- Командир, дневку!

- Будет вам дневка!

На следующий день мы с Сашкой после завтрака решили пройтись по окрестностям. Чуть в сторону то озера, и пейзаж становиться практически лунным – растительности нет, сплошные округлые камни размером от «как футбольный мяч», до «с 5 – и этажный дом». Ледники постарались, когда ползали туда – сюда. Места очень похожие, глазу зацепиться не за что, заблудиться очень легко (бывали прецеденты, потерявшихся не всегда находили даже спасатели). Поэтому при выходе за пределы лагеря дальше, чем по «природной надобности», минимальный комплект выживания обязателен: спички, нож, баклажка воды и парочка маленьких сигнальных ракет.

В общем, собрались мы с Сашкой и потопали. Походили часа 2, ничего интересного не нашли, и решили возвращаться. Вдруг наше внимание привлек странный звук: будто бы на взрыд плакала женщина! Что такое? Идем посмотрим!

Мы пошли на звук, и скоро увидели рысь, которая сидела на куче камней и реально плакала! Потом она просунула лапу между камнями, и явно пыталась там что – то достать. Вытащила лапу и снова заплакала. Мы стали тихонько подходить ближе, рысь нас учуяла, и посмотрела заплаканными глазами, в которых была только тоска вселенская и безнадега, казалось, она хочет сказать: «Ребята, человеки, помогите, умоляю!». После чего отбежала метров на 30. Мы подошли ближе и поняли причину материнского плача: ее рысенок провалился между камнями и так, что сам не мог выбраться, а мама его достать не могла – длины лапы явно не хватало. Шерсть у котенка уже свалялась – первый признак обезвоживания.

- Может, я рукой попробую? Спросил Сашка.

- Не рискуй, все таки это зверь!

- Да у него и зубов, наверное, еще нет!

- Хочешь проверить?

- А что делать, не бросать же?

- Стоп, он же пить хочет!

Я снял свой брезентовый ремень, хорошо смочил конец водой и просунул в щель между камнями. Как малый в него вцепился! Он схватил ремень всеми четырьмя лапами и начал жевать мокрый конец. Вытащили мы его без проблем, нашли камень с ложбинкой и налили в ложбинку воды. Выпил малый, наверное, больше, чем сам весил! Мы вылили остаток воды и отошли в сторону. Рысь подбежала, допила воду, полизала ребенка, потом взяла за шкирку и куда – то понесла.

Утром мы обнаружили у потухшего кострища здоровенного задушенного зайца. Зайца мы зажарили и уплели, а шкуру Ленка (да, та самая) в категорической форме затребовала себе.

- А почему именно тебе?

- А потому, что у того, кто мне откажет мыши заведутся!

Шкуру зайца Серега вычинил и сделал детский коврик, на котором любила сидеть малая Катюха. Сейчас на нем сидит Оксана, Ленкина внучка.

Стара світлина (автор дитина)

  • 02.10.18, 16:05

 

Мій прадідусь.

Він народився 1897 р. в селі Лоцманська Кам’янка в селянській сім’ї. З відзнакою закінчив повний курс церковно-приходської школи, тобто 4 класи (з 7 до 11 років).

У 1915 році йому виповнилось 18 р. і він був мобілізований до лав російської армії. Оскільки він мав свідоцтво про повний курс освіти в ЦПШ (на той час це вважалось чудовою освітою), його направили в Київ до унтер-офіцерської школи. Навчався він там близько року,

і по закінченню (у 1916 р.) у званні унтер-офіцера був направлений до діючої армії в корпус генерала Брусилова.

За участь у відомому Брусиловському прориві унтер-офіцер Музичук отримав Георгіївський Хрест і був підвищений у званні до фельдфебеля.

 

Окремий загін

А потім почався відступ російської армії. Для прикриття відступу основних сил був сформований окремий загін (300 чол.), до складу якого увійшли найбільш досвідчені солдати, офіцери і унтер-офіцери. Їм треба було протриматись 12 годин. І мій прадідусь був у складі цього загону.

Розуміючи, що вийти живим з цього бою шансів майже немає, солдати та офіцери провели загальний молебень, попросили один в одного вибачення і, на всякий випадок, попрощались.

Потім був бій. Загін зазнав великих втрат, але ще більші втрати поніс ворог. Загін протримався 14 годин і за цей час відбив 5 ворожих атак. За цей час російські війська змогли організовано і без втрат відступити, а поріділий загін виявився майже оточений австро-угорськими і німецькими військами. Останній офіцер, що лишився живий з цього загону, зібравши солдат, сказав (мовою оригіналу): «Братья солдаты, мы окружены. Патронов у нас нет. Свою задачу мы выполнили. Шестую атаку мы не отобьем. Отвечая перед Богом, царем и отечеством за ваши жизни, я приказываю поднять белый флаг».

Табір військовополонених

Отак мій прадідусь опинився в полоні. Разом з іншими полоненими він був направлений до табору, який розташовувався неподалік від міста Кечкемет. Життя в таборі було тяжким та сумним, годували дуже погано, роботи не давали, практично, ніякої. Лише іноді виводили кілька десятків полонених на залізничну станцію, де вони розвантажували вагони. Потрапити на роботу для полоненого було великим щастям, бо перед тим, кожний отримував половину житньої хлібини та шматок ліверної ковбаси. До того ж, вихід з табору трохи вносив різномаїття в життя. Тим часом, в Росії сталась Лютнева революція, Росія вийшла з війни, але полонених додому не відпускали.

Десь у травні 1917 року до табору прибула місія російського відділення Міжнародного Червоного Хреста. В складі місії був лікар, кілька сестер милосердя, біля десятка наглядачів, а також фотограф з двома помічниками.

Такі місії мали доволі значні права, вони інспектували табори і слідкували, в яких умовах утримують полонених. Якщо ці умови були дуже погані, то адміністрація табору могла понести покарання.

Під час перебування в таборі цієї місії ставлення до полонених значно покращилось: їх почали годувати кожний день, в таборі був організований лазарет, а для хворих виділялись хоч якісь ліки.

Кожний полонений мав змогу сфотографуватись і відправити фото та листа додому. Але виникла проблема: одяг полонених більше скидався на лахміття, і більшість соромилась фотографуватись. Тоді голова місії позичив в адміністрації табору один комплект форми австро-угорського солдата. Саме в ньому зображений Семен Музичук на світлині.

Місія чесно виконала свої обов’язки, батьки прадідуся Семена отримали і листа, і фото наприкінці літа 1917 року.

За час перебування у таборі, дідусь потоваришував зі своїм земляком Іваном Чорним. Іван був старший за Семена на 5 років.

Зрозумівши, що коли місія поїде (вона вже була більше місяця), умови стануть ще гіршими, ніж були. Тож вони вирішили, як тільки трапиться нагода, покинути табір. Це було сміливе рішення, бо спійманих втікачів карали дуже жорстоко.

З того дня товариші почали планувати втечу. Знаючи з досвіду інших втікачів-невдах, що угорці дуже негативно ставляться до росіян, вони вирішили скористатись військовим потягом, який прямуватиме на Східний фронт.

Скоро їм випала нагода здійснити задумане: вони обидва опинились у складі групи, яку відправили працювати на залізничну станцію. Вони знали, що в дорозі їм треба буде щось їсти, тому хитрістю отримали 4 порції хліба і ковбаси (2 рази стали в чергу за пайком).

Скориставшись тим, що охорона не дуже ретельно спостерігала за полоненими, вони проскочили під декількома товарними потягами і почали шукати той, який на їхню думку, попрямує на Східний фронт. Скоро вони натрапили на ешелон, завантажений сіном і вирішили, що це саме той потяг.

 

 

Подорож не туди

Цей потяг вони обрали, розсудивши, що сіно для коней, коні у війську, а військо на Східному фронті.

Але на третю добу їхньої подорожі Семен почав підозрювати, що вони їдуть не в тому напрямку: по-перше, вони вже давно повинні були подолати відстань до російського кордону, по-друге, оточуючий ландшафт був якимось чужим, по-третє, з кожною добою ставало спекотніше. Скориставшись навичками орієнтування по сонцю, які він набув в унтер-офіцерській школі, Семен зрозумів, що потяг прямує не на схід, а на захід, а точніше, на південний захід. Про це він сказав Іванові, але той почав насміхатись, кажучи, що цей потяг прямує у самісіньке пекло, а сіно потрібно чортам, бо ті не мають чим розпалити вогонь під казанами з дурнями.

Ображений Семен зарився в сіно і задрімав, але сон був його недовгий. Його розбудив стурбований Іван і трусячи за плечі, кричав, що вони проїхали великий вокзал, на якому було написано «ZAGREB». Вони опинились на Балканах, у Хорватії.

Як з’ясувалось пізніше, цей потяг прямував не на Східний, а на Італійський фронт.

На наступній станції вони зіскочили на перон і одразу натрапили на місцевого поліцая. Він відвів їх до дільниці, де офіцер поліції намагався розпитати у хлопців: хто вони і чого тут опинились. Затримувати їх було ні за що, але документів і грошей вони не мали. Тому були потенційними злочинцями, бо, не знаючи мови в незнайомому місті, вони не мали шансів прожити, не скоївши злочину.

 

Економія «Бож’я новина»

Тим часом, повз дільницю проїжджав у добротному візку заможний чоловік. Це був керівник економії «Божа новина». За національністю він був болгарином, а звали його Нікол Тодоров.

Офіцер запросив Тодорова до дільниці на чашку кави, і між іншим, запропонував взяти на роботу в економію двох працівників. Пан Нікол одразу погодився, бо робочих рук не вистачало. Перейшовши з хорватської мови на болгарську, він легко порозумівся з «русами». В той же день вони поїхали до економії.

Хлопцям в економії жилось добре, вони займались сільським господарством. Ставились до них з повагою, годували добре. І кожної неділі їм виплачували частину зароблених на розваги. У пана Нікола було дві доньки: Сніжана і Дана, дівчата були не дуже вродливі, але привітні та охайні. До того ж, обидві чудово співали. Через захоплення співами, Іван подружився зі Сніжаною, бо теж мав гарний голос і слух. Поступово ця дружба переросла в справжнє кохання. Але вони дуже боялись того, як відреагує на це батько Сніжани. Та пан Нікол з радістю благословив молодих. Йому подобався кмітливий та роботящий юнак, і одружувався він зі Сніжаною не через чималий посаг дочки, а через почуття.

Навесні 1918 року Іван і Сніжана зіграли весілля, а Іван вирішив залишитись у Хорватії назавжди.

 

Шлях додому

Влітку 1918 року Семен вирішив повертатись додому на Україну. Пан Нікол не хотів втрачати гарного робітника, вмовляв залишитись і натякав, що не проти віддати за нього молодшу доньку Дану. Але Семен твердо стояв на своєму. Він почав збиратись в дорогу.

Дружина пана Нікола зробила для Семена спеціальний пояс, в який вшила 10 золотих монет – плату за рік роботи в економії. Порадила нікому не казати про цей пояс і не знімати, поки не добереться додому.

Пан Нікол організував для Семена тимчасове посвідчення і від себе дав грошей на дорогу. Шлях від Загреба до Вінниці тривав кілька місяців, Семен їхав чим прийдеться: водою, на потязі, навіть пішки йшов.

Десь під Вінницею Семен натрапив на петлюрівські військові формування. Вартові зацікавились, чого колишній військовополонений, українець, має хорватське посвідчення. В штабі частини він розповів полковнику свою історію. Дізнавшись, що затриманий колишній фельдфебель російської армії, та ще й Георгіївський кавалер, полковник умовив вступити до цієї частини і дав звання чотового (сучасний лейтенант). Якийсь час чотовий Музичук займався вишколом новобранців. А потім брав участь у кількох боях з білими та червоними військами.

В одному з боїв під Кременчуком чотовий Музичук був поранений кількома осколками снаряду, і потрапив до військового лазарету. Рани не були тяжкими, але через відсутність кваліфікованої медичної допомоги, йому з кожним днем ставало все гірше. В лазареті не було жодного лікаря, а лише кілька хлопців санітарів, і вони не могли відчутно допомогти пораненим, бо не мали ні досвіду, ні медикаментів. Тож смертність серед поранених була дуже велика.

 

З останніх сил

Семен зрозумів, що вижити, а тим паче одужати, в цьому лазареті в нього шансів немає. Він вирішує будь-яким чином дістатись додому. З останніх сил він дійшов до Дніпра. Там він домовився з одним із рибалок, щоб той на човні відвіз його до Лоцманської Кам’янки, пообіцявши за це п’ять золотих монет. За добу вони пристали до берега і рибалка вже непритомного Семена доніс до рідної хати.

Вже дома, прийшовши на якусь мить до тями, Семен показав матері пояс із грішми і зумів вимовити лише слово: «П’ять». Але мати так зраділа, що син повернувся додому живий, що віддала рибалці всі гроші, що знайшла в поясі Семена.

Не гаючи часу, його батько, Трохим побіг до сільського фельдшера. Фельдшерувала у Лоцманській Кам’янці тоді Ольга Петрівна Кривенюк, між іншим, рідна сестра Лариси Петрівни Косач (Лесі Українки). Саме вона і виходила за кілька місяців мого прадідуся Семена Трохимовича.

О "великом и могучем"

  • 25.09.18, 14:59
Эй, знатоки "великого и могучего"! Так кто из Вас не знает татарского?
Арбуз, аркан, армяк, атаман. Баня, балык, барабан, баран, бардак, барс, батрак, башлык, беляш, богатырь, буерак, булат, бур, буран, бурка, бязь. Диван, дуга, ермолка. Изюм, ишак. Каблук, кадык, казан, каракули, карандаш, карга, карий, кирдык, кисея, кисель, кистень, каторга, кафтан, квас, квашня, кирпич, книга, ковер, колбаса, колымага, кочан, кошма, кулак, курага, кутерьма. Лошадь. Малахай, маяк. Набалдашник, нагайка. Отара, очаг. Печь, печенье, пирог. Сарай, сарафан, серьга, сундук, сургуч, сурьма, сусал (сусальное). Таз, таракан, телега, терем, тесьма, товарищ, толмач (переводчик), тормоз, тулуп, туман, тюфяк, тюрьма. Урка, урюк, утюг. Фитиль. Чан, чалый, чебурек, чекан, чепрак, черед, чертог, чехарда, чубук, чугун, чулан, чурбан. Шайка, шалаш, шамдал, шаровары, шатер, шашлык, штаны. Юбка. Ярлык, яшма
И это только малая часть татарских слов, считающихся "исконно русскими"

І знову казочка

  • 24.09.18, 17:15

Кому на світі жити добре

 

Жили якось у господаря Котик та Кролик. Котик бігав де хотів, полював на мишок і спав у холодочку, а Кролик сидів у своїй кліточці, і кожного дня господар приносив йому оберемок смачної трави.

Одного разу Котик підійшов до Кроликової клітинки і сказав:

-         Добре тобі, Кролику, господар тобі їсти дає досхочу, а я вимушений на мишок полювати, щоб прогодуватись!

-         Та ні, то тобі добре! Відповідає Кролик.

-         Ти, Котику на волі бігаєш, світ бачиш, а я сиджу у клітці, і до того ж що тобі їжа від господаря, - захотів їсти, зловив мишу, та й наївся!

-         Ач який ти розумній! Розсердився Котик.

-         А знаєш, скільки за тією мишею побігати приходиться, та ще і не завжди вона зловиться!

-         Слухай, Котику, а давай мінятись!

-         Давай, а чим?

-         Давай мені свій хвіст, а сам бери мої вуха, і ти опинися у моїй клітинці, а я – на волі!

-         Таки давай!

Помінялись Котик з Кроликом. Котик у клітинці ліг спати, а радісний Кролик заходився гасати по подвір*ю, і насолоджуватись свободою. Скоро обидва зголодніли. «Кролику», як завжди, господар приніс травички, а «Котик» вирішив пополювати на мишок.

Скуштував Котик травичку, а вона ж йому така несмачна! Пожував він її трохи тай бросив, сидить і нудьгує голодний. А Кролик надибав мишку, погнався за нею, а зловити не може. Мишка побачила, що такі справи, та давай його дратувати! Бігав – бігав Кролик за мишкою, тай впав зовсім знесилений. Інші мишки побачили таку справу, повилазили з нірок і з першу обережно, а потім уже нахабно почали скакати та перекидатись через Кролика, а найсміливіші навіть смикати його за хвоста! А Кролик лежить, і навіть не має сили поворухнутись.

Вийшов на подвір*я господар, подивився на такі справи і сказав: «Щось мій Котик став зовсім лінивий, он миші його за хвоста смикають, а він їх не ловить! Вижену я ледацюгу геть! А Кролик, мабуть, захворів, не їсть нічого, заріжу я його, та зроблю собі жаркоє! Піду ножа гострити».

Злякалися Котик та Кролик! Кролик думає: «Це ж як вижене мене господар, то я з голоду помру, а у кліточці моїй рідній он скільки травички!».

А Котик злякався ще дужче: «З мене жаркоє? Нє, я не хочу! Кролику, біжи сюди, на тобі твої вуха, віддавай мій хвіст!».

Обмінялись вони вухами та хвостом, Кролик швидко поїв травичку, бо дуже зголоднів, а Котик наловив мишок цілу купу, бо ті надто вже розгулялися.

Вийшов з хати господар, поглянув і подумав: «Ти дивись, який молодець у мене Котик! Я йому ще й ковбаски дам! А Кролик теж молодець, всю травичку поїв, не буду його різати, хай живе!».

 


Неистовый Савонаролла

  • 21.09.18, 21:06

Савонаролла

 

Сегодня, 21 сентября 1452 года родился, пожалуй, один из самых противоречивых религиозных деятелей Джироламо Савонаролла. Джироламо рано ушел в монмонастырь, где интенсивно занялся изучением трудов раннехристианских святых отцов. Будучи от природы одаренным поэтом и писателем, молодой Савонаролла написал ряд работ, призывающих церьковь к нестяжательству, а прихожан к богобоязненной жизни. Он неоднократноо писал о том, что богатство вовсе не дар Божий, а тяжкий крест, ибо подвергает человека многим соблазнам и искушениям, и самый верный путь к спасению богача – это раздать богатство бедным, а жизнь проводить в посте и молитве.

Будучи направленным во Флоренцию, Савонаролла начал проповедывать. В своих проповедях он призывал вести праведный образ жизни, поститься, молиться и заниматься благотворительностью. По началу к нему мало кто прислушивался, над ним даже смеялись, но Джироламо оказался очень талантливым оратором. Будучи очень некрасивым внешне, он обладал невероятной харизмой, его проповеди были столь страстными и убедительными, что скоро у него стало много сторонников, в том числе и среди людей богатых и знатных.

Вскоре отца Джироламо уговорили стать градоначальником Флоренции. Тут то все и началось. Савонаролла получил реальную власть, и использовал ее в полной мере для построения во вверенном городе «царства Божия».

Первыми были изгнаны из Флоренции певцы, танцоры, музыканты и прочие жонглеры – фокусники, ибо они от лукавого есть. Вслед за ними отправились менялы и ростовщики. Далее в домах богатых, а затем и не очень богатых флорентийцев стали проводиться обыски, во время которых изымались, а потом привселюдно сжигались музыкальные инструменты, светские книги, картины, заподозренные даже в намеке на фривольность, а так же роскошные одежды, духи, косметика и прочие вещи, несущие по мнению флорентийских гвардейце соблазн и искушения.

Ибо для построения царства Божия в отдельно взятом городе все его граждане должны стать если не святыми, то праведниками. Следовательно, никакой показной роскоши в одежде – скромненько, серенько, а лучше вообще рубище. У вас хорошее настроение, душа просит музыки – пойте псалмы, и вас попустит. Никаких излишеств в еде, ибо чревоугодие – тяжкий грех, и опять же соблазн. Хлеба и овощей вполне достаточно для поддержания жизни, а большего и не надо. Не румяна и белила красят женщину, а скромность, целомудренность и богобоязнь. И так далее и тому подобное.

Многие богатые флорентийцы, быстро сообразив к чему приведет политика нового градоначальника, плюнули на все и уехали кто куда, но многие и поверили Савонаролле, ибо тот обещал своим послушным чадам спасение, а непослушным – геену огненную.

Еще недавно цветущая Флоренция стала умирать. Любой город живет за счет налогов. Каждый по немногу, но регулярно, и в итоге городская казна никогда не пустеет. А кто будет платить налоги во Флоренции? Актеры - танцоры? Так их нет. Ростовщики и менялы? Тоже нет. Ювелиры, модельеры, повара, кондитеры, парфюмеры, косметологии и цирюльники? Но те, кто не уехал влачат нищенское существование. Потому, как низзя им по факту заниматься своим ремеслом. А с хлебопеков да кашеваров много не взять. Торговцы, от них всегда капала основная часть городского бюджета, так а чем торговать? Рубищами? Дай Бог наторговать, абы с голоду не умереть, какие уж тут налоги!

Папа Римский, а папствовал в те времена Александр №6, в девичестве Родриго Борджиа, был знаменит тем, что придерживался ну очень свободных нравов в плане секса. И это еще мягко сказано. Немецкая порнуха по сравнению с реалиями папского дворца – это детский киножурнал «Ералаш».

Папа понял, что если не остановить неистового Савонаролу, то в след за Флоренцией могут рухнуть и другие города. Как не крути, а экономика рулит всегда. Дело в том, что формально Савонаролла ни на йоту не отступал от святого писания, но понимал его слишком буквально.

Папа приказал отцу Джироламо прекратить проповеди, но тот завелся еще сильне. Он послал отряд для ареста Савонароллы, но отряд был изгнан жителями Флоренции.  Папа издал персональную буллу, в которой запретил проповедовать отцу Джироламо, но тот буллу проигнорировал, и продолжал проповедовать.

Запахло бунтом и непонятками. Работы Савонаролы начали переводить на другие языки – немецкий, французский и даже турецкий(!). «Флорентийская ересь начала расползаться по всей Италии. Папа испугался не на шутку.

Он сам придумал, или ему подсказали, но он вызвал Савонаролу в Ватикан «для просто поговорить», и по ходу предложил ему сан кардинала. Джиролаомо, увидев что твориться в папском дворце, сбежал во Флоренцию, и начал обличать во грехах самого Папу. Это была его ошибка. Ибо по католическим канонам:

1.      Папа безгрешен.

2.      Папа никогда не ошибается

3.      Папа всегда поступает правильно, так как его направляет сам Господь

Бунт против Папы есть бунт против Бога, а это уже серьезно.

Очередная комиссия, посланная Папой, арестовала Савонаролу. Флорентийцы промолчали. Они просто устали. Царства Божия не вышло, и ясно стало, что не выйдет, так ради чего все мучения?

Савонаролу посадили в тюрьму, подвергли пыткам, а потом сожгли. Правда, говорят, что перед сожжением его удавили, и жгли уже мертвого.

Следующим Папой Савонаролла был оправдан, но споры о его литературном наследии, о его идеях по мироустройству не утихают до сих пор.

Казка для малюків. Закінчення

  • 19.09.18, 11:47

Казочка дідуся Тараса №2

 

(закінчення після продовження)

 

Біжить Борька повз пальмові гаї, повз малі озерця і раптом перетинає йому дорогу звір незнйомий, і судячи за все – хижий.

-        Стій, ти хто такий? Питає звір.

-        Драстуйте, я дикий кабан з України, біжу в Африку до бегемотів, а це, часом, не Африка?

-        Африка, Африка! А от диких кабанів я ще не куштувала, лягай, я тебе їсти буду!

-        Отакої! Знач я біг через пів світу заради того, щоб якась гидота мене тут з*їла?

-        Я не гидота, я гієна, між іншим, цариця всіх звірів, ну майже цариця, так шо ти повинен мене слухатись! І хвате базікати, лягай і не рипайся!

-        Може ти і цариця, тільки щось не дуже схожа, але я козак вільний, і мені що цариця що кролиця однаково, так що ти мене їсти не будеш!

-        Як не буду, чому це?

-        А ось чому!

Борька уперся ратицями в землю, взяв розгін з міста, та як боднув гієну своїм писком! Полетіла гієна, покотилась, мордою по пилюці посунулась! Встала гієна, стогне, грязюку з пащі випльовує, і ображено каже:

- Фі, хам, мужлан, бідло хахляцкає! Нікакова уваженія к женьчине!

Дивні створіння оці женьчини! Подумав Борька.І як вона собі оце уявляла? Значить, мене гієна їсть, а я їй «Майо пачтениіє, дабро пажалавать, приятнава апетіту!» Та щас!

-        Ей, гієна, ти ще не передумала мене їсти?

-        Мені здається, що ти не смачний, і до того ж я тільки що пообідала!

-        Добре, а де тут живуть бегемоти?

-        Та там, біля болота, між іншим, такі ж самі свині, як і ти!

-        Що ти сказала про моїх родичів? Виставив ікла Борька. А ну геть звідси!

-        Ухажу, ухажу, ухажу!

Пробіг Борька ще трошки і побачив величезних звірів, які купались у болоті.

-        Моє Вам вітання! Чи не підкажете, де живуть бегемоти?

-        Так ми і є бегемоти, а ти хто такий?

-        Я дикий кабан, ваш родич з України!

-        Ну раз родич, то лізь до нас у болото і брьохайся скільки хоч!

-        Та тьху на вас і ваше болото! І чого мені вдома у болоті не брьохалось?

Пішов Борька у пальмовий гайок, ліг мало не розплакався. «Біг я через пів світу, а все за ради чого? Аби у болоті скупатись! Дурепа лупоока ти, Сонька! Але стій, може вона і не дурепа? Може зовсім навпаки? Адже завдяки їй я такий шлях подолав, скільки всього цікавого побачив, буде що на старість згадати і поросятам розказати! Я таки молодець, а Сонька вумниця! Ось відпочину трохи і побіжу додому!»

 

От і казочці кінець, а хто лайкнув - молодець

 

Казка для малюків. Продовження

  • 18.09.18, 12:39

Казочка дідуся Тараса №2

 

(продовження)

Біжить Борька лісами темними, гаями зеленими та луками сонячними. Добіг він до широкого степу – куди не глянь, - жодного деревця, тільки трава зелена. Побіг кабан степом, і раптом побачив незнайомих звірів, що паслись на степу.

-        Доброго здоровьячка! Привітався Борька.

-        А хто ви такі?

-        Ми коні!

-        Радий знайомству, а я дикий кабан. Скажіть будь ласка, панове коні, це Африка?

-        Ні, це Кубань!

-        А чи далеко від Кубані до Африки?

-        Мабуть, що далеко , бо ми навіть не чули про землю під назвою Африка!

-        Тоді бувайте здорові, а я побіг далі!

Пробіг Борька широким степом і добіг до високих засніженних гір. Поглянув кабан на ті гори і подумав: «Матінко моя свинко, невже мені прийдеться бігти через оте страхіття? А втім, відпочину трошки і побіжу, бо хіба ж хочеш – мусиш!»

Біжить Борька через гори засніжені, малі ущелини перестрибує, а великі оббігає. Бачить – стоїть у нього на дорозі звір страхолюдний – сам волохатий, роги величезні, очі насуплені.

-        Стій! Хто такий, звідки біжиш, куди та навіщо?

- А мене мама вчила вітатися з незнайомцями! Сам хто такий і чому стоїш у мене на дорозі?

Образився Борька.

-        Я горний козел, а це моя територія, і я її захищаю!

-        А я дикий кабан, біжу в Африку, між іншим, це часом не Африка?

-        Ні, це Кавказ, а де знаходиться Африка, і чи далеко до неї?

-        Мабуть що далеко, раз ти не знаєш де вона!

-        Довгий шлях ти обрав собі, дикий кабан! Я сам люблю подорожувати, але так далеко бігти не ризикнув би! Біжи у свою Африку, і нехай бережуть тебе добрі звірячі духи на цьому шляху!

-        І тобі не хворіти, горний козел!

Побіг Борька далі, промайнув гори і вибіг на спекотну рівнину. Біжить, а де зустріне озерце чи джерельце – води нап*ється, трави та фініків пожує, віпочине трохи і гайда далі. Добіг Борька до маленького струмочка, бачить, стоїть звір зовсім дивний на вигляд, і спокійно собі жує колючу – преколючу бур*янину.

-        Моє вітання Вам, а хто Ви такий?

-        Я верблюд!

-        А я дикий кабан, біжу до Африки. Це часом не Африка?

-        Ні, це Близький Схід!

-        А чи далеко звідси Африка?

-        Та зовсім близько, можна сказати поруч, за три, а то і за два місяці дійти можна!

-        Так то ж дійти, а добігти?

-        Я ж не знаю, як ти бігаєш!

-        А ось як!

Вигукнув Борька, і помчав чимдуж.

-        Скоро добіжиш! Сказав верблюд, і флегматично заплющив очі.

 

(далі буде)

Знову для малюків

  • 14.09.18, 16:32

Казочка дідуся Тараса №2

 

-        Дійові особи: кабан Борька, білочка Мілка, сова Соня та інші звірі.

-         

Жив у лісі дикий кабан Борька. Цілими днями він вовтузився у болоті, а під вечір вилазив весь у багнюці і тупцював спати. Одного разу зустріла його Мілка, і каже:

- Борька, подивись на кого ти похожий – брудний, неохайний, весь у багнюці! Піди на озеро, та скупайся!

- Хай купаються ті, кому ліньки чухатись, а я не з ледачого роду!

- Та з тебе ж усі звірі сміються!

- А ну кажи, хто конкретно сміється!

Зрозуміла Мілка, словами Борьку не переконати, і побігла до сови за поррадою.

- Тітонька Соня! Ви сама мудра у нашому лісі, то підкажіть будь ласка, як переконати Борьку хоч трохи слідкувати за собою?

- Треба подумати, придумаю – скажу, а зараз біжи, не заважай думати!

Через деякий час Соня зустріла Борьку, і каже:

- Борька, а ти знаєш, що в Африці живуть твої родичі, котрі називаються бегемоти, так вони такі охайні, такі чистенькі, бо по п*ять разів на день у прозорій воді купаються! А як би вони тебе, такого замазуру побачили, то уяви, як би їм було за тебе соромно!

- А де вона, ота Африка?

- Далеко на півдні!

- Та ти мені не вумнічай, ти крилом напрямок покажи!

- Крилом не вийде, бо то дуже далеко, але як що між сходом і заходом сонця зловити момент, коли тінь найкоротша, і запам*ятати напрямок, куди світе сонце, то там і буде південь!

- Все ясно, я побіг!

- Куди?

- В Африку, бо дуже мені захотілось зі своїми родичами бегемотами познайомитись!

- Стій, дурбецало, то дуже далеко і небезпечно, не добіжиш!

- Що? Я, та й не добіжу? Чи може ти думаєш, що я злякався? Та я із принципа збігаю до бегемотів! Бувай здорова, тітко Соня!

- Та ти хоч помийся на дорогу!

- Нащо час витрачати? Висохне, і по дорозі саме повідпадає!

Поглянув Борька на сонце, прикинув напрямок і побіг, тільки земля з – під ратиць вилітає.

 

(далі буде)

Страницы:
1
2
3
4
6
предыдущая
следующая