Повага до самого себе. Джентельмен ніколи не будет обсуждать другого джентельмена позаглазамі. Як розпознать плохого? Такіє бивают. Вони роблят больно. К прімеру. Сітуацию можно рішить, по різному. Умом. Діпломатіческім путьом. Разиграть. Купіть. Насілієм. Убійством. Залякуванням. Рішать свої проблеми убійством. Це ніз ніза. Ніже некуда. Можете представіть... Как вам правітество, яке пріказиваєт своїм солдатам напасть на соседьню країну і убівать там людей. Ніз ніза. С породою людей Джентельмен, там походу тоже проблема. Бо буть в той стране хоть небольшоє колічество Джентельменов, войни небулоб! Вони б не допустили. Ну уви діфіцит. За то єсть плюси. Дораков больше. Управлять легче. Бидло воно і (раніше було вислів і а Афріке бидло) січас краще гаваріть в Россіє бидло. Как би не больно звучит. Ну правда єсть правда. От неї не скритца і неспрятаться. К дуракам. Ідіть в жопу к своєму путіну. Там ваше месце. Ще велика подяка. Западу і другім странам які приймають в цьому участії. А іменно. В Постачання зброї. Виликий уклон. Нам би єще дураков европейскіх. Свої кончаютца. Мало осталося тех кто согласен умереть во імя чьєйто похоті. В нас огромне колічество, бажаючіх, заработать на цій войні. А воєвать і захищять свою країну не всем хочеться. Тож нам би солдатіков. Бажано тупеньких. Щоб неприкословно виконували накази. Вот тогда ми би навоювали. Ох уж і навоювалі

[ Читати далі ]

[ Читати далі ]

Я бачив дивний сон.
Немов передо мною
Безмiрна, та пуста, i дика площина
I я, прикований ланцем залiзним, стою
Пiд височенною гранiтною скалою,
А далi тисячi таких самих, як я.

У кожного чоло життя i жаль порили,
I в оцi кожного горить любовi жар,
I руки в кожного ланцi, мов гадь, обвили,
I плечi кожного додолу ся схилили,
Бо давить всiх один страшний якийсь тягар.

У кожного в руках тяжкий залiзний молот,
I голос сильний нам згори, як грiм, гримить:
"Лупайте сю скалу! Нехай нi жар, нi холод
Не спинить вас!
Зносiть i труд, i спрагу, й голод,
Бо вам призначено скалу сесю розбить".

I всi ми, як один, пiдняли вгору руки,
I тисяч молотiв о камiнь загуло,
I в тисячнi боки розприскалися штуки
Та вiдривки скали; ми з силою розпуки
Раз по раз гримали о кам'яне чоло.

Мов водопаду рев, мов битви гук кривавий,
Так нашi молоти гримiли раз у раз;
I п'ядь за п'ядею ми мiсця здобували;
Хоч не одного там калiчили тi скали,
Ми далi йшли, нiщо не спинювало нас.

I кожний з нас те знав, що слави нам не буде,
Нi пам'ятi в людей за сей кривавий труд,
Що аж тодi пiдуть по сiй дорозi люди,
Як ми проб'єм її та вирiвняєм всюди,
Як нашi костi тут пiд нею зогниють.

Та слави людської зовсiм ми не бажали,
Бо не герої ми i не богатирi.
Нi, ми невольники, хоч добровiльно взяли
На себе пута. Ми рабами волi стали:
На шляху поступу ми лиш каменярi.

I всi ми вiрили, що своїми руками
Розiб'ємо скалу, роздробимо гранiт,
Що кров'ю власною i власними кiстками
Твердий змуруємо гостинець i за нами
Прийде нове життя, добро нове у свiт.

I знали ми, що там далеко десь у свiтi,
Який ми кинули для працi, поту й пут,
За нами сльози ллють мами, жiнки i дiти,
Що други й недруги, гнiвнiї та сердитi,
I нас, i намiр наш, i дiло те кленуть.

Ми знали се, i в нас не раз душа болiла,
I серце рвалося, i груди жаль стискав;
Та сльози, анi жаль, нi бiль пекучий тiла,
Анi прокляття нас не вiдтягли вiд дiла,
I молота нiхто iз рук не випускав.

Отак ми всi йдемо, в одну громаду скутi
Святою думкою, а молоти в руках.
Нехай проклятi ми i свiтом позабутi!
Ми ломимо скалу, рiвняєм правдi путi,
I щастя всiх прийде по наших аж кiстках.

Це мій особистий Привід Києва.

У пору ту, де ночі сила,

І бродять думи кочові,

Пухнаста зіронька злетіла

Та загубилась у траві.

Хитнулись тіні з переляку,

Туман зворушивсь уві сні,

І хтось невидимий заплакав,

І зажурилося мені.

[ Читати далі ]