Про співтовариство

Тут об’єднуються ті, хто любить свій Край. Ми писатимемо тут про це. Будемо розміщувати цікаві фото, обговорювати проблеми сьогодення.

Увага! Учасником співтовариства може стати блогер, який пише на українську тематику.
Вид:
короткий
повний

Ми любимо тебе, Україно!

Соборність України як вона є історично ч.1

Ідея Соборності України: генезис, еволюція та реалізація
22 січня 2020, 23:50

«Карта українських земель». Видавництво «Нова українська школа», Львів, 1928 рік
«Карта українських земель». Видавництво «Нова українська школа», Львів, 1928 рік

Дехто вважає, що гроші правлять світом. Насправді світом правлять ідеї. Показовим є приклад з ідеєю української Соборності. Вона існувала протягом віків, єднаючи українців. 22 січня 1919 року ця ідея, здавалось би, була реалізована Актом Злуки…

Під час проголошення Акту Злуки українських земель на Софійській площі в Києві. 22 січня 1919 року. Фото зроблено з дзвіниці Софійського собору, на горизонті видно ще не зруйнований більшовиками Михайлівський Золотоверхий собор
Під час проголошення Акту Злуки українських земель на Софійській площі в Києві. 22 січня 1919 року. Фото зроблено з дзвіниці Софійського собору, на горизонті видно ще не зруйнований більшовиками Михайлівський Золотоверхий собор
Від Хмельниччини до національного відродження

Початки зародження ідеї Соборності сягають часів повстання під проводом Богдана Хмельницького. Цей козацький гетьман вважав, що Військо Запорізьке мало б контролювати не лише козацькі терени нинішнього Подніпров’я, але й загалом землі Русі-України. Родинні корені Хмельницького – із Західної України. Ймовірно, він народився на Галичині. Принаймні навчався в єзуїтському колегіумі чи то Ярослава, чи Львова. Тому зрозумілими були його походи на Львів.

Мапа України французького військового інженера і картографа Гійома Левассера де Боплана 1680 року (на основі генеральної карти 1648 року
Мапа України французького військового інженера і картографа Гійома Левассера де Боплана 1680 року (на основі генеральної карти 1648 року

Незадовго після смерті Хмельницького, вкінці 50-х років XVII століття, почалися дезінтеграційні процеси в молодій Українській козацькій державі. Вона розкололася на лівобережну й правобережну частини, що, фактично, було закріплено Андрусівським перемир’ям 1667 року між Московією та Річчю Посполитою. І все ж гетьмани Лівобережної України прагнули, щоб в їхній державі возз’єдналися землі по обидва боки Дніпра. Це практично вдалося зробити Іванові Мазепі. Однак Полтавська катастрофа 1709 року стала цьому на заваді.

Пам’ятний знак біля Нових Санжар (Полтавська область)
Пам’ятний знак біля Нових Санжар (Полтавська область)

До кінця XVIII століття українські землі залишалися поділеними по Дніпру між Росією й Річчю Посполитою. Після розділу останньої в 1772, 1793 і 1795 роках відбулося переформатування цього поділу. Більшість українських земель увійшли до складу Росії, а до Австрійської імперії відійшли Галичина, Буковина й Закарпаття.

Незважаючи на такий поділ, серед українських діячів національного відродження ХІХ століття популярною стає єдності всіх українських земель. Під час революції 1848 року у Львові виникла Головна Руська рада, яка репрезентувала українське населення Галичини. У своєму маніфесті від 10 травня 1848 року вона заявила про єдність усього 15-мільйонного українського народу. Така заява була своєрідним «актом злуки», який передував Акту 1919 року.

Мапа України із книжки Лонгина Цегельського «Русь – Україна а Московщина – Росія: історично-політична розвідка: з картою України», виданої в Царгороді в 1916 році. Лонгин Цегельський (1875–1950) – український громадсько-політичний діяч, дипломат, адвокат, журналіст, видавець
Мапа України із книжки Лонгина Цегельського «Русь – Україна а Московщина – Росія: історично-політична розвідка: з картою України», виданої в Царгороді в 1916 році. Лонгин Цегельський (1875–1950) – український громадсько-політичний діяч, дипломат, адвокат, журналіст, видавець

На Галичині в другій половині ХІХ століття популярною стає творчість Тараса Шевченка. Кобзар начебто об’єднав Наддніпрянську Україну й Галичину.

Тарас Шевченко серед друзів. Зліва направо: О.М. Лазаревський (?), М.М. Лазаревський, Т.Г. Шевченко, Г.М. Честахівський, П.І. Якушкін. Санкт-Петербург, 1859 рік
Тарас Шевченко серед друзів. Зліва направо: О.М. Лазаревський (?), М.М. Лазаревський, Т.Г. Шевченко, Г.М. Честахівський, П.І. Якушкін. Санкт-Петербург, 1859 рік

Саме в цей період спостерігаємо активне співробітництво наддніпрянців і галичан. Це стосується Пантелеймона КулішаМихайла ДрагомановаІвана Нечуя-Левицького та інших.

Щоправда, на це були й політичні причини. Валуєвський циркуляр 1863-го та Емський указ 1876 року вкрай обмежували можливості для культурної діяльності національно свідомих українців у Росії. Тому багато хто з них налагоджував стосунки із українцями Австрійської імперії.

Учасники з'їзду українських письменників з нагоди 100-річчя виходу у світ поеми «Енеїда» Івана Котляревського. Львів, 1898 рік. Зліва направо: 1-й (нижній) ряд: Михайло Павлик, Євгенія Ярошинська, Наталя Кобринська, Ольга Кобилянська, Сильвестр Лепкий, Андрій Чайковський, Кость Паньківський. 2-й ряд: Іван Копач, Володимир Гнатюк, Осип Маковей, Михайло Грушевський, Іван Франко, Олександр Колесса, Богдан Лепкий. 3-й (верхній) ряд: Іван Петрушевич, Філарет Колесса, Осип Кишакевич, Іван Труш, Денис Лук'янович, Микола Івасюк
Учасники з'їзду українських письменників з нагоди 100-річчя виходу у світ поеми «Енеїда» Івана Котляревського. Львів, 1898 рік. Зліва направо: 1-й (нижній) ряд: Михайло Павлик, Євгенія Ярошинська, Наталя Кобринська, Ольга Кобилянська, Сильвестр Лепкий, Андрій Чайковський, Кость Паньківський. 2-й ряд: Іван Копач, Володимир Гнатюк, Осип Маковей, Михайло Грушевський, Іван Франко, Олександр Колесса, Богдан Лепкий. 3-й (верхній) ряд: Іван Петрушевич, Філарет Колесса, Осип Кишакевич, Іван Труш, Денис Лук'янович, Микола Івасюк

За ініціативи українців із Наддніпрянщині і, зокрема, при фінансовій підтримці Єлизавети Милорадович-Скоропадської, було створене в 1873 році у Львові Наукове Товариство імені Шевченка, яке виконувало в той час роль української академії наук.

"Украдене ім'я" Євгена Наконечного ч. 10


X. ЗБЕРЕЖЕНІ ТРАДИЦІЇ
Віками українці зберігали на етнічній території свою стару назву “Русь”, “русини”. Так себе називали і у великому князівстві Литовському і тією ж назвою “Русь” або офіційно “Руським воєводством” іменували поляки загарбану в XIV ст. Галичину. У XV ст. Руське воєводство складалося із Львівської, Перемишльської і Сяноцької земель; від кінця XV або з початку XVI ст. до нього належала і Холмська земля. Назва “Русь” мала повсякчас і офіційний, і народний характер. “Вони хочуть нас усіх Русь на польську віру перехрестити”, – скаржився один міщанин 1511 р. . Доктор Ф. Скорина в передмові до виданого ним 1517 р. псалтиря, пише, що він цей переклад зробив для того, щоб “мої браття, Русь, простий народ,  коли читатиме, міг би краще зрозуміти” . Тоді ж Скорина видає Святе Письмо, називає його “Біблія Руска”. “Він не назвав її “білоруською”, з чого виходить, що тогочасна білоруська інтелігенція, духівництво і шляхта вважали себе руським, а не білоруським народом” .
Кальвіністський пастор Будний видав 1562 р. староукраїнською мовою протестантський катехізис “для простого люду, народу Русі і християнських руських дітей” . Інший протестант Василь Тяпинський пише у передмові до перекладу Євангелія 1570 р., що він працював для руського народу . У написаному на початках XVI ст. в монастирі Супраслі біля Білостока панегірику читаємо похвалу руському князеві Костянтинові Острозькому за те, що він побив “силу велику московську”. Як бачимо, “предки українців і білорусів називали себе русинами, але не признавали за русинів москалів” . У третій редакції Литовського Статуту з 1566 р. вміщено відому вказівку, яка зобов’язує всіх писарів знати руську мову і всі службові документи лише цією мовою писати: “А писарь земський маєть по руску литерами і словы вси листи, выписы и позвы писати” . У своїй заяві у березні 1593 р. Львівське братство вказувало: “Обновилася давня ворожнеча в польському народі проти народу руського… Хочуть це місто Львів, найголовніше в руському повіті (країні), церкви і людей, цехи і ремісників до свого папського послушенства повернути і до нового календаря народ наш руський примусити” . Скарга 1595 р. на Львівську міську раду подається від імені “всього народу руського грецької релігії” . Львівський єпископ Гедеон Балабан у листі 1598 р. писав про гноблення “ненависних ворогів і супостатів наших – ляхів, які пильно стараються, щоб наш руський бідний народ унівець повернути і зовсім викоренити” . У львівських міських книгах з 1599 р. засвідчено термін “руська нація” (Natio Ruthenica) . У “Ламенті” послів Львівського братства на Варшавський сейм 1609 р. мова йде про “старожитній, натуральний (тубільний) народ наш руський” . Львівські ремісники в своїй заяві 1599 р. підкреслювали: “Ми не є пройдисвіти, але в землі нашій рідній руській живемо” . В іншому документі міщани дорікають польським загарбникам, що  “до нас, Русі, прийшовши, з нами, Руссю, Русі за давніми правами і фундаціями, звичаями та порядками не хочуть жити” .
1517 р. виходить латиномовний “Трактат про дві Сарматії” польського вченого-гуманіста Матвія Меховіти. “Дотримуючись слідом за західноєвропейськими гуманістами птоломеївської ономастичної традиції, Меховіта називає Східну Європу “Сарматією”, а в ній виділяє “Русь” і “Московію” як різні етноісторичні утворення. Відповідно “русами” або “рутенцями” він називає українців, а росіяни виступають у нього під назвою “москів” або “московітів” . Така етнонімічна система поглядів на Східну Європу міцно утвердилася в Литовсько-Польській державі XVI ст.
І в козацьку добу українці продовжували називати свою землю старою назвою Русь, а себе русинами, тому що не було й не могло бути, як твердять історики, прірви між києво-руським та козацьким періодами історії. Наукові факти неспростовно свідчать, що матеріальна культура козацької України безпосередньо виросла з культури Русі. Це стосується традиційної української кераміки, житла, церковної архітектури, народного одягу. Козацтво було спадкоємцем дружинних традицій Русі. Їх пов’язують лицарський кодекс поведінки, родинний принцип влаштування ватаг, культ меча, шаблі, коня, святі-покровителі (Божа Матір Покрова, св. Юрій-змієборець), зовнішність (оселедець, вуса, гоління бороди) та інші ознаки. У меморіалі православних владик до польського уряду з 1621 р. стверджувалося: “Щодо козаків – то про сих рицарських людей знаємо, що вони наш рід, наші братя і правовірні християне… Вони мають природжений дотеп і Богом дарований розум, і ревність та любов до віри, побожності і церкви між ними живуть і процвітають, певно, здавна. Се ж бо те плем’я славного народу Руського, з насіння Яфетового, що воювало Грецьке цісарство морем Чорним і сухопутне. Се з того покоління військо, що за Олега, монарха руського, в своїх моноксілах по морю й по землі (приробивши до човнів колеса) плавало і Константинополь штурмувало” . Богдан Хмельницький називає себе 1649 р. “князем Русі”, “гетьманом запорозьким і володарем усієї Русі” . Свій народ він називає “руський” і мріє визволити “всю Русь” від польського панування . Він вказав: “Бог дав мені те, що я є єдиновладним руським самодержавцем” . У свідомості тогочасних письменників-полемістів (Станіслава Оріховського, Яна Вислицького) Корона (власне Польща) і Русь чітко етнічно розмежовувалися. “Мовні, віровизнаннєві й культурно-історичні відмінності між Руссю і Польщею не згладжувалися і в наступні століття. Вони привели до появи в XVIII ст. політичного угрупування шляхти, яка самоокреслювалася як “нація руська” .
Так, наступник Хмельницького гетьман Іван Виговський веде 1658 р. переговори з поляками щодо утворення федерації Польщі, Литви і України, остання мала називатися Велике князівство руське. Текст Гадяцького трактату з 1658 р., написаний за тодішнім звичаєм макаронічною польсько-латинською мовою, пересипаний термінами: “земля руска”, “народ руский”, “військо руске”, “язик руский”. Усі ці терміни стосуються України й українців, російського царя називають “цар московський”. “Головні точки Гадяцької угоди такі: Україна над Дніпром, себто землі, що становили тодішні воєводства: Київське, Чернигівське і Брацлавське, творять Велике Князівство Руське” . У кінці Гадяцького трактату стоїть підпис Івана Виговського: “Jan Wyhowski Hetman woysk ruskich, reka wlasna”, тобто: “Виговський гетьман військ руських власною рукою” . Гетьман Петро Дорошенко під час переговорів з поляками 1669 р. говорить про відокремлення від Польщі всіх земель, де проживає руський народ, в автономну козацьку державу. Він докладно окреслює кордони цієї майбутньої держави (від Путивля до Перемишля), які цілком співпадали з українськими етнічними межами . Цю територію українська шляхта усвідомлювала своєю батьківщиною. Українська родова шляхта у XV – першій половині XVII ст. берегла традиції давньої політичної відрубності, незалежно від віровизнання, називаючи себе “руським народом” .
Назва “Русь” на означення теперішньої України віками зберігалася в практичному ужитку по всій Західній Європі, поки там ще твердо дотримувалися латинської термінологічної традиції. У Гільдеслейській хроніці під 1030 р. говориться про смерть під час полювання Імріха (Емерика – сина угорського короля Стефана I), якому дають титул “dux Ruizorum”, тобто “воєвода русинів”. Літописець Лямберг під 1075 р. розповідає про зустріч імператора Генріха IV з вигнаним із Києва великим князем Київським Ізяславом-Димитрієм і називає його Ruzenorum rex Demetrius (правитель, князь русинів Дмитрій) .
В іншому літописі під 1089 р. ідеться про одруження імператора Генріха IV з дочкою Ruthenorum regis (правителя, князя русинів) . Пізніший літописець, відомий під псевдонімом Анонім Гал (XI – поч. XII ст.), теж користується цими назвами: Ruthenorum rex (правитель, князь русинів), regnum Ruthenorum (князівство русинів).
У книзі Vita Chuonradi про зальцбурзького архієпископа Конрада під 1131 р. записано, що, коли посол від Конрада прибув до угорського короля, останній перебував тоді in marcha Ruthenorum, тобто в країні русинів. Цю ж назву знаходимо в англійського енциклопедиста XIII ст. Бартоломея: Ruthenia magna opulentaque terra (Рутенія велика і заможна країна).
У Monumenta Germaniae говориться про короля русинів Лева: Leonem regem Ruthenorum (Лев – король русинів).
Папа Климентій VIII з нагоди Берестейської унії 1596 р. велів вибити срібну медаль з написом “Ruthenis receptis 1596” (Медаль з нагоди повернення). Відомі слова і Папи Урбана VIII: “O mei Rutheni, per vos ego Orientem convertendum spero (О мої русини, я сподіваюся, що завдяки вам схід навернеться)”. Зауважимо, що назва “Rutheni” проходить не лише в папських буллах, “а в усіх західноєвропейських літописах і документах, які лише займалися Русинами” .
З XIV–XV ст. назва “русини” – Rutheni часто з’являється в латинських хроніках польських авторів (“Historia polonicae” Я. Длугоша (т. 9, кн. 6) та інших). Коли ми вже згадали про поляків, то треба пам’ятати, що з XV до XIX ст. у польській історичній, художній та публіцистичній літературі, а також в урядових актах побутували терміни “Москва”, “московський”, “москаль”. Досить сказати, що найбільший польський поет Адам Міцкевич постійно вживав такий етнонім. Навіть свій вірш, нібито присвячений О. С. Пушкіну, назвав “Do przyjaciol moskali”, тобто “До приятелів-москалів”. Неофіційно етнонім “москаль” широко побутує серед поляків донині.
Новопостала Московія в очах тодішніх західних європейців аж ніяк не могла ототожнюватися з добре знаною їм Рутенією, а московити – з рутенцями. “Треба сказати,  що іноземці, які відвідали Росію в другій половині XVII ст. (Павло Алеппський, А. Мейерберг, А. Олеарій та ін.), вважали Московію і Україну різними державами, населеними відмінними народами, кожний із своєю власною мовою, побутом, правами” . У Великому князівстві Литовському, а також у Річпосполитій вживалися тільки терміни “Московська держава”, “Московське князівство”, “Москва”. “Під впливом тривалого спілкування з послами Речі Посполитої термін Московське государство вжив Іван IV у своєму посланні англійській королеві Єлизаветі І 1570 р. Така самоназва утворилася у Смутні часи, точніше в 1612–1617 рр., коли територія Російського царства залишалася усіченою, її північно-західні землі, новгородські землі, перебували під владою шведів, а в зв’язку з цим вибрання першого царя із династії Романових відбулося лише на престол Московського государства” . Так що іноземці з XV ст. і аж до кінця XVII ст. знали і вживали термін “Московське государство”, а не “Русь”. Коли Іван III захотів надати своєму титулу “великий князь всія Русі” не почесне, а юридичне значення, це стало предметом гострої дипломатичної боротьби з Великим князівством Литовським .
Західні дипломати повсякчас “називали царських послів “les Ambassadeurs Moscovites”, бо Московія прибирає назву “Россія” аж за царя Петра I” . Про практику вживання іноземцями терміна “Русь” так пише Костомаров: “Назва русь за нинішнім південно-руським народом перейшла і до іноземців, і всі стали називати Руссю не всю сукупність слов’янських племен материка тодішньої Росії, а власне південно-захід Росії, населений тією частиною слов’янського племені, за яким тепер утверджується назва південноруського або малоруського” .
Герберштейн, посол цісаря Максиміліана II до Москви, публікує 1549 р. “Rerum Moskoviticarum commentarii” (“Записки про московські справи”), де виразно відокремлює Московію від Русі, тобто від України, західні кордони якої, за його твердженням, проходять поблизу Кракова.
Герберштейн застерігає австрійського ерцгерцога Фердінанда не титулувати в своїх вірчих грамотах “московита” імператором всія Руссії . Подібне знаходимо в замітках Міхалона Литвина з 1550 р. “De moribus tartarum lituanorum et moschorum” (“Звичаї татар, литовців і московитів”). Італієць Гуагніно видає 1581 р. відому працю “Sarmatiae Europae descripto” (“Опис Сарматії і Європи”), в якій теж чітко розмежовує назви “Polonia, Russia, Livonia і Moschovia”. На гравюрі німецького картографа Себастіана Мюнстера “Пані Європа”  з XV ст. біля Лівонії, вище Скіфії, зазначена Московія (Moscovia). В описі європейської гравюри з 1650-х рр. зазначається, що Україна подається як окрема держава,  а окремо Московія . Як свідчить хоча б величезний резонанс “Трактату про дві Сарматії” (1517) польського гуманіста М. Меховіти чи “Нотаток про Московію” (1549) німецького вченого С. Герберштейна, описи Східної Європи, зокрема Московії, викликали в гуманістичних колах Європи не менший інтерес, ніж описи недавно відкритої Америки. Наприкінці XV і на початку XVI ст. пекучою проблемою для географів Європи було знайти зручний шлях до казкової Індії й таємничого Китаю. Про кулястість Землі їм вже стало відомо. Пошуки звернулись на північний схід, сподівалися саме тим шляхом вийти до Індії та Китаю. Так уперше в поле зору картографів потрапляє новопостала Московія. Тоді ж виготовлено декілька карт, але географічна вірогідність їх вельми низька. “Московія була дуже погано відома в Західній Європі: карта Мартина Вальдзеємюллера 1516 р. з її змішанням неправильно зрозумілих купецьких маршрутів із застарілими даними Клавдія Птолемея явно свідчила про безпорадність північноєвропейської картографії. Навіть у сусідній з Росією Польщі вчені дуже невиразно уявляли собі глибини російських земель: наприклад, ректор Краківського університету Матвій Меховський вважав (1518 р.), що Волга впадає у Чорне море” . Московію не сприймали за частину Європи. “В XV ст. для західних картографів було очевидним, що “Велика Тартарія” – тобто Московська Русь – розміщена поза Європою” . 1575 р. відомий в ті часи французький придворний географ Андре Теве видав “Всесвітню космографію”, одну з перших у Європі взагалі. Він виразно відрізняє Русь-Україну від Москви й Польщі. “Стародавні географи раніше, ніж інші чужі книжники, починають вживати на картах замість книжних народні назви міст, річок, країв та ін. До цього їх у великій мірі спонукали практичні потреби. В давні часи купці, дипломати, посланці і інші подорожували на конях і мусили розпитувати шлях у місцевого населення” . До XVII ст. картографи називали Московію Татарією. 1690 р. в Голландії відомий географ Ніколас Вітсен склав карту Московщини, яку назвав “Нова Ландскарта Північної і Східної Татарії 1687 року”, а згодом написав книжку “Північна та Східна Татарія”, яку присвятив Петру I .
У 1591–1592 рр. у Римі вийшла книжка Ботеро “Універсальні реляції”. Книжка багато разів друкувалася італійською та іншими європейськими мовами. Ботеро, розповідаючи про походження православ’я, підкреслює, що його прийняла “вся Московія, вся Русь, вся Литва” . В італійському описі з 1553 р. “Relazione dell' Imperio oDucato di Moscovia” (“Відомості про Московську державу”) говориться, що на сході Московія межує з татарами, а з Россією (la Rossia) і Литвою біля Дніпра .
Славнозвісна книга французького інженера Гійома Лєвассера де Боплана, написана на початку 50-х рр. XVII ст., називає усю Україну по-латині “Ukraina”, а частини її (Поділля, Волинь, Київщина, Брацлавщина і т. д.) – “pars Ukrainae” . Про простір її території Боплан пише, що “depuis les confines de la Moscovie jusqu'aux limites de la Transilvanie”, тобто “від меж Московії до кордонів Трансільванії”. Український народ він цілком відокремлює від поляків і московців, яких зве московитами. “До 18 століття Московія на чужинецьких географічних картах пишеться тілько Московією, а ні Русью, ні Росією не зветься і за них не вважається. Назва Московії Росією спочатку з пояснюючими додатками починається з 18 віку” . У дослідженні, присвяченому західноєвропейським публікаціям про Козаччину, розглядається, приміром, твір визначного італійського історика XVII ст. Майоліно Бізаччіоні “Історія громадянських війн останнього часу”, який вийшов 1653 р. Цей твір є першою цілісною і завершеною монографією про Визвольну війну, включену в широку панораму тогочасної європейської історії. Відповідно до прийнятої на Заході ономастичної традиції Бізаччіоні українські землі називає Руссю (Russia). Щодо Російської держави, то він, як, зрештою, й абсолютна більшість тогочасних західноєвропейських авторів, іменує її “Московією”, а Білорусь постійно виступає у нього під назвою “Литва” . 1716 р. в Нюрнберзі видано “Atlas novus”. “Ціла область назначена в тексті від Сяну аж до Дніпра яко “Russia Rubra”, котрій відповідає подана зараз рівнобіжне під нею назва “Ukraina” в противенстві до північних земель, названих там “Russia Moscovitica” .
У словнику “Baudraud”, виданому в Парижі 1701 р. під назвою “Ukraine i Russie”, читаємо про Україну-Русь від Чорного моря до Львова. Московія зветься тут “Moscovita”.
1600 р. у Франкфурті виходить збірна праця під назвою “Rerum Moscovitarum autores varii” (“Різні автори історії московитів”), теж з відповідними розмежуваннями назв. “Щодо італійських і французьких пам’яток другої половини XVII ст., то вони дотримуються старої ономастичної традиції у визначенні України і Росії, тобто першу вони називають “Руссю”, а другу “Московією”. Форма “Малоросія” (Kleinrussland, Petite-Russie, Piccola Russia тощо) починає зустрічатися в західних пам’ятках лише із XVII ст.” .
Подібних прикладів можна навести безліч. Подамо ще один перелік творів західноєвропейських авторів, виданих у самій Росії, де постійно вживається термін “Московія”: Корб Іоан Георг – “Дневник путешествия в Московію (1698–1699)” (перевод і примечание А. Малеина, СПб., 1905); Плейер Оттон – “О нынешнем состоянии государственного управлення в Московии (1710 г.)” (Чтения в Обществе истории и древностей Росийских. 1874 , кн. II); “Путешествие через Московию Корнелия де Бруина при Петре Великом” (Чтения в Обществе истории и древностей Российских. 1872, кн. І, II, V, 1873, кн. І); “Письма и донесения иезуитов о России конца XVII и начала XVIII века” (СПб., 1904). В останньому творі постійно зустрічається: “москвитяне”, “Московія”, “Московское государство” і т. п. Відзначимо ще такі твори: Берберини Рафаэль – “Путешествие в Московию Рафаэля Берберина” в кн. “Сказание иностранцев о России в XVI и XVII веке” (СПб., 1840); Витсен Николаас – “Путешествие в Московию. 1664–1665: Дневник” (СПб., 1996); Гейденштейн Р. – “Записки о Московской войне 1578–1582 гг.” (В 5 кн., СПб., 1889); Майерберг А. – “Путешествие в Московию” (М., 1874); Олеярий А. – “Описание путешествия в Московию в Персию и обратно” (СПб., 1905); Рейтенфельс Я. – “Сказания светлейшему герцогу Тосканскому Козьме Третьему о Московии” (М., 1905); Исак Масса – “Краткое известие о Московии в начале XVII века” (М., 1937). У збірнику реляцій дипломатів за період правління царів від Івана Грозного до Олексія Михайловича постійно зустрічаються терміни “Московія”, “московити” .
“Московія, Московітія, – стверджує їхня ж енциклопедія, – назва, прийнята у всій Західній Європі для русского государства, переважно часів князів і царів Московських до кінця XVIII століття” .
1716 р. в німецькому місті Гамбурзі платними агентами московського уряду був підступно викрадений племінник гетьмана Івана Мазепи – полковник шведської гвардії Андрій Войнаровський. Його перевезли в Московщину в каземати Петропавловської фортеці, а звідти після тортур заслали в Сибір, так що слід за ним загубився. Підступне викрадення Войнаровського справило велике враження на західноєвропейське суспільство. Чимало тодішніх газет у Німеччині, Франції та Англії обурювалися варварським способом розправи “московського” уряду над політичним противником. Ми наведемо тут тільки уривок з ноти цісарського амбасадора фон Курцрука магістратові Гамбурга: “Його Цісарська Величність з великим сумом дізнався про те, що Високоповажний магістрат по односторонній царській заяві порушив азиль імперської території супроти кавалера Войнаровського, що шукав захисту на цій території. Високоповажний магістрат не тільки заарештував Войнаровського, але залишив в оселі московитського (Moscowitischen) резидента під охороною московитів” .
Навіть після перейменування Петром I 1721 р. “Московського царства” в “Россійскую імперію” в Західній Європі ще довго трималися старі традиційні терміни “Московія”, “московити”. Ще 1869 р. французький політик К. де Лямар писав: “В Європі існує народ, забутий істориками, – народ русинів: 121/2 млн – під російським царем і 21/2 млн – під Австро-Угорською монархією. Народ цей такий же численний, як народ Іспанії, втричі більший за чехів і рівний за кількістю всім підданим корони святого Стефана. Цей народ існує, має свою історію, відмінну від історії Польщі та ще більше відмінну від історії Московщини. Він має свої традиції, свою мову, окрему від московської і польської, має виразну індивідуальність, за яку бореться. Історія не повинна забувати, що до Петра I той народ, який ми називаємо рутенами, звався руським, або русинами, і його земля звалася Руссю і Рутенією, а той народ, який ми нині звемо руським, звався москвинами, а їх земля – Московією. В кінці минулого століття всі у Франції і в Європі добре вміли відрізняти Русь від Московії” . Видатний сучасний французький історик Фернан Бродель у своїй фундаментальній праці “Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм, XV–XVIII ст.” постійно називає допетрівську Росію терміном Московія. На карті, яка показує маршрути вірменських купців у XVII ст., територія Росії називається “Московією”, а територія України – “Рутенією” . Шарль Монтеск’є у творі “Про дух законів” (1748) постійно вживає термін Московія . У Європі вважали, можливо, і не безпідставно, що лише Катерина II “височайшім повелєнієм” дарувала московському народу ім’я “русскіє” і заборонила йому вживати ім’я “московитяни” . Достеменно відомо, що саме Катерина II першою гостро виступила проти офіційного вживання етноніма “москалі”: “Ім’я Московія, Москов, Москаль, Москвич зовсім недавно (!) від сутнього незнання або ж від сусідньої зависті (!) прийнято”, – повчала німкеня із санкт-петербурзького трону .
На християнському Сході так само не ототожнювали московитів з русинами аж до XVII ст. Сирієць Павло Алеппський означає у своєму знаменитому описі подорожі до Москви в 1654 р. Русь як Україну, а населення колишнього Залісся називає московитами .
1659 р. вірменські купці дарують цареві Олексієві трон з таким написом: “Potentissimo et invicatissimo Moscovitarum imperatori Alexio… Anno D. 1659” (“Наймогутнішому і найнепереможнішому імператорові московитів Олексію… року Божого 1659”). А ось вагомі у своїй красномовності фрази з листа Єрусалимського патріарха Досифея до царя Петра I: “Аще пріидуть отсюда или Сербы, или Греки, или от иного народа туды, аще бы и случайно были мудрейшія і святейшія особы, Ваше державное и богоутвержденное царствіє да нікогда сотворить митрополитом или и патріархом Грека,  Серба или Русянина, но Московитянов, и не просто Москвитян, но природных Москвитян”. І далі: “Аще великое твое царствие имеет намерение учинити избрание патріарха, да повелит, чтоб не учинилось избрание особых из Козаков и Россіян и Сербян и Греков… но да повелит быти избранию особы из самого Москвича” .
Такими були історично-термінологічні традиції до кінця XVII ст. Наскільки довготривалими були термінологічні традиції серед поляків, можна судити хоча б з того факту, що коли в червні 1917 р. в Києві відбувся з’їзд польських організацій, то назвали вони себе “З’їздом польських організацій на Русі”, а не в “Україні”, як пропонував дехто з делегатів. Стара етноніміка ще зберігала свою силу.

Просили Куйбіду не приватизувати ці помешкання

Львівська мерія викупила квартиру над музеєм Крушельницької для потреб установи
09.08.2021
317
 

















Львівська міська рада викупила квартиру, розташовану над музично-меморіальним музеєм Соломії Крушельницької. У цьому приміщенні постійно були потопи, які затоплювали мистецький заклад і завдавали шкоди експонатам. Мерія домовилася з власниками житла та придбала його для потреб музею. Про це повідомляє.

«Придбання помешкання №8 у будинку №23 на вулиці Соломії Крушельницької унеможливить подальше пошкодження музею та музейних предметів через систематичні затоплення, а також створить умови для розширення усіх видів музейної діяльності та збільшення кількості відвідувачів», – повідомили у Львівській міській раді.
Торік міський виконком погодив купівлю квартири №8 площею 59,4 м2 за понад 1,8 млн грн. У новопридбану квартиру планують перенести кабінети адміністрації. Також це допоможе розвантажити фонди, у яких є понад 25 тис. експонатів і які зберігаються у невеличкій кімнаті.

Музично-меморіальний музей розташований на вул. Соломії Крушельницької, 23 у будинку, який свого часу придбала відома артистка. Вона виступала на найпрестижніших сценах: у міланському театрі «Ла Скала», у Парижі, Римі, Нью-Йорку, Мадриді, Лісабоні, а також у Латинській Америці. У 1939 році вона приїхала до родичів у Львів. А коли почалася війна, кордони закрили і Соломію уже не випустили з Радянського Союзу. Її кам’яницю націоналізували, залишивши співачці чотирикімнатну квартиру на другому поверсі. Тут вона прожила до смерті. Інші покої перетворили на приватні квартири, в яких донині живуть люди. Музей займає лише другий поверх і частинку першого. У решті – приватне житло. Оскільки будинок і його комунікації старі, мешканці верхніх квартир регулярно затоплюють експозиційні зали і фонди музею. У 2017 році сталося наймасштабніше затоплення. Тоді вода знищила щойно відреставрований розпис на стелі, паркет часів співачки, а також автографи, фотографії і особисті речі Соломії. За цим фактом тривають суди.

Наступного року відзначатимуть 150-річний ювілей оперної співачки Соломії Крушельницької. У міській раді мають надію, що у майбутньому вдасться викупити усю кам’яницю для розвитку музею.

 Коментар Богдана Гордасевича: Ще на початках приватизації дирекція музею дуже просила тогочасного голову Львова - Василя Куйбіду не давати дозволу на приватизацію квартир з дому Соломії Крушельницької, що були її власністю і були заселені москалями після війни. Великий український поет, патріот і рухівець Куйбіда не зміг бути людиною і дав дозвіл приватизувати і ось після величезних проблем і шкоди мусимо своє у тих паскуд-загарбників викуповувати.

У віці 89 років 11 серпня помер Роланд Франко

У віці 89 років 11 серпня помер останній онук українського письменника Івана Франка – Роланд Франко. Про це повідомив Міжнародний фонд Івана Франка та його директор Ігор Курус.

«Колектив Міжнародного фонду Івана Франка глибоко сумує з приводу смерті засновника та голови правління Міжнародного фонду Івана Франка. Світла пам’ять про цю добру людину назавжди залишиться в наших серцях і серцях тих, кому пощастило з ним працювати, товаришувати та спілкуватися. Ми не в змозі змінити обставини. Лише просимо Бога дати сил перенести біль втрати, а душу покійного прийняти в Царство небесне», – ідеться в повідомленні.

Роланд Франко – український учений-інженер, дипломат, громадський діяч. Кандидат технічних наук. У 1993–1996 роках на запрошення Міністерства закордонних справ України перебував на дипломатичній службі, був радником з питань науки в посольстві України у Великій Британії. Завдяки клопотанням Роланда Франка 1996 року Україна безкоштовно одержала від Великої Британії науково-дослідну станцію «Фарадей» (нині станція «Академік Вернадський») в Антарктиці. Перша українська експедиція, яка прибула на станцію 28 листопада 1995 року, назвала Роланда Франка «хрещеним батьком української антарктичної станції».

"Украдене ім'я" Євгена Наконечного ч. 9

IX. ПОЯВА МОСКОВІЇ
Назва “Москва” за своїм походженням (етимологією) є назвою не слов’янською, а угро-фінською . Мовознавець А. Преображенський висловив припущення, що це радше “мерянське слово, бо Владимирська, Ярославська і вся Московська губернії складали колись область Мері” . Існують три чудськомовні версії тлумачення цієї назви. За однією з них, назва походить від мерянського москa авa – медведиця (моска – медвідь і ава – мати, жінка). За другою – із фінського musta – чорний, брудний і va – вода, тобто “брудна вода”. За третьою – моска – корова і ва – вода, тобто “коров’яча калюжа” . М. Фесмер твердить, що останнє тлумачення набрало широкої популярності завдяки авторитетові В. Ключевського, який вважав його найбільш достовірним . Відомі інакші етимологічні варіанти цієї назви. Наприклад, назва річки, яка дала ім’я Москві, перекладається з бурят-монгольської мови як “закручене русло”.
Від угро-фінської назви столиці Москва, що вперше як невелике село згадується лише в середині XII ст. (1147 р.), пішла назва всієї держави. “Як колись від Візантії майже вся Греція називалася Візантією, від Риму –  вся Римська імперія – Римом, і навіть весь світ, так від Москви… всю велику Росію йменували Московією” .
Поминаючи дещо надмірну пишноту порівняння, зазначимо, однак, що цитований автор правильно вказує на причини виникнення назви новопосталої держави. Стосовно ж населення, “то з політичним об’єднанням його з Москвою, в ньому запанувало спеціальне ім’я москвичів, московських людей, московської держави (Московії)” . Правитель цієї держави називає себе князем (згодом великим князем, а пізніше – царем) московським, а своїх підданих – московськими людьми. Так, наприклад, Василь Васильович у “посланії” до Константинопольського патріарха називає себе “великим князем московським” . У грамоті Земського собору на вибір 1613 р. першого царя із роду Романових Михайла Федоровича читаємо: “И все православные крестьяне всего Московского государства от мала до велика и до сущих младенцев, яко едиными устами, вопіяху и вызываху глаголяще: что быти на Володимірском, и на Московском, и на Новгородском государствах, и на царствах Казанском, и на Астраханском, и на Сибирском” . Коли скинули з трону Василя Шуйського, то до претендента на трон духівництво поставило таку вимогу, щоби: “был из Московских родов, а Литовского и Немецкого Короля и Королевичев на Владимирское и на Московское Государство не избирать” . Ця епоха (XV–XVIII ст.) в усіх російських історіях має назву “Московської”. “Словосполучення “Московське царство” міцно ввійшло у вжиток сучасників, а потім публіцистів і вчених пізнішого часу. Вислів “в епоху Московського царства” зустрічаємо нерідко у Леніна” . Не вдаючись з цього питання у зайві деталі, відзначимо, що аж до 1721 р. назви “Москва”, “Московське государство”, а  не “Русь” і “Россія”, були офіційними урядовими назвами держави.
Ось, наприклад, витяг із договору з Туреччиною, підписаного 3 липня 1700 р.: “А понеже государство московское самовластное и свободное государство есть, дача которая по се время погодно давана была крымским ханам и крымским татарам, или прошлая или ныне впредь да не будет должна от его священного царского величества московского даватись…” . Далі в статті 12 цього договору вказується: “Московского народа мирянам и инокам иметь вольное употребление ходить во святой град Иерусалим…” .
Наведемо ще уривок з першої московської газети “Ведомости о военных и иных делах, достойных знания и памяти, случившихся в Московском государстве и в иных окрестных странах”, де в першому номері за січень 1703 р. повідомляється: “Из Казани пишут. На реке Сожу нашли много нефти и медной руды, из той руды медь выплавили изрядну, отчего чают немалую быть прибыль Московскому государству” .
Для всієї Європи, від Литовсько-Руської держави, Польщі аж до Англії, для країн Сходу, турків і арабів, існувала тільки одна офіційна назва: Московське князівство (царство), Московія або просто Москва. Цитована вже нами історична енциклопедія змушена визнати: “Сусіди називали країну Московією” . Її жителів називали московитами, московитянами або москалями, і, як побачимо далі, ця назва – Московщина, Московія (з відповідно похідними термінами) – була єдино виправданою традиційною науковою назвою.
Тут треба згадати про пропагандивно галасливе святкування теперішньою Російською православною церквою 1000-ліття запровадження християнства на Русі в Москві, яка 988 р. навіть за назвою ще не існувала, що змусило українських церковних ієрархів виступити із заявою, де, зокрема, говориться про вживання етноніма “Русь” у часи Московії.
“Московське князівство (пізніше імперія) виступає на арену Східньої Європи щойно в XVI сторіччі.  Ця молода держава була знана як Московія, а її мешканці московіти-москалі, це дійсно предки сьогоднішньої Росії, й вони створили дійсну базу пізнішої російської держави. Расово з переважливими угро-фінським і зокрема монгольським кровозмішанням і впливом Москва розвинулась у могутній фактор і піднесла претензії на гегемонію у Східній Європі, виступивши як спадкоємець давньої Українсько-Київської держави.
Держава засвоїла собі у зміненій формі дотеперішню народню назву Українців: Русь, та не лише на підставі тої зміни назви, або радше грабунку, Москві вдалося історично обгрунтувати своє могутнє становище. Багато сприяла цьому ще розпропагована неіснуюча “близькість” всіх “русских”: Великорусів, Малорусів і Білорусів. У дійсності, однак, ідеться тут про різні народи: український, білоруський і московський” .
Наприкінці XV ст. після розгрому Тамерланом Золотої Орди  на історичну арену виходить нове державне утворення – московське. Ці події російська історіографія подає в зумисне перекрученому вигляді. “Інколи езопівська мова стає настільки темною, що її справжні думки неможливо зрозуміти. Так, більшість консерваторів постійно писала про Куликовську битву (1380 р.), як про поворотний пункт російської історії. На Куликовому полі московський князь Дмитро Донський розбив татарське військо; однак ті, хто вивчав російську історію, знають, що битва зовсім не була вирішальною. Татари повернулися, сплюндрували Москву й утримували руські князівства під своєю владою ще понад сто років” . Після битви на Куликовому полі Москва через два роки була вщент розгромлена і спалена ординським ханом Тохтамишем. Роздувати міф про вирішальну Куликовську битву потрібно для того, щоб затьмарити значення іншої вирішальної битви з татарами, яка відбулася на 18 років раніше Куликовської, а саме битви під проводом литовського князя Ольгерда на Синіх Водах 1362 р., яка звільнила територію сучасної України від татар.
Майже трьохсотлітнє татарське “іго” наклало, очевидно, значний відбиток на новопосталу Московію. “І в очах росіян, і в очах татар цар Московський був законним спадкоємцем Золотої Орди, главою колишнього Північно-східного улусу, причому із розпадом імперії Чингісхана він один міг претендувати і на його спадщину” . Російський дослідник князь Трубєцкой категорично наголошує: “Московська держава виникла завдяки татарському ігу. Російський цар був спадкоємцем монгольського хана. “Свержение татарского ига” звелося до заміни татарського хана православним царем і до перенесення ханської ставки до Москви. Навіть персонально значний відсоток бояр та інших служилих людей московського царя складали представники татарської знаті. Російська державність… походила від татарської, і навряд чи мають рацію ті історики, які закривають очі на цю обставину або намагаються применшити її значення” .
Цікава з цього приводу думка пролетарського класика – самого Карла Маркса: “В кривавому болоті монгольського рабства доводиться шукати колиску Московії. А сучасна Росія лише метаморфоза колишньої Московії” .
В іншому місці К. Маркс писав: “Отже, Москва виросла і розвинулась в огидній і паскудній школі монгольського рабства. Своєї могутності вона досягла тільки тому, що, будучи сама рабинею, стала віртуозом в мистецтві поневолення. Навіть після свого звільнення Москва продовжувала ще грати свою традиційну роль раба в якості пана. Лише Петро Великий зумів нарешті поєднати політичну спритність монгольського холопа з гордим стремлінням монгольського пана, якому Чингісхан в своїй останній волі заповів завоювання світу” .
Думку К. Маркса частково підтверджують сучасні дослідники: “Московські князі першої половини XIV ст. родичалися з ханами і в повній згоді з ними піддавали спустошенню землі своїх суперників на Русі” .
Подібно висловився модний нині російський історик Л. Гумільов: “Москва не продовжувала традиції Києва… замінивши її іншими нормами поведінки, запозиченими найбільше в монголів” . Цікавою є точка зору Президента Республіки Татарстан Мінтімера Шаймієва: “Завдяки Золотій Орді руські князівства,  що займалися міжусобною боротьбою, об’єдналися навколо Москви. Не будь хана з його жорсткими законами, системою комунікацій і поголовним обліком населення – не було б і Великої Росії… Імперії виникають і розпадаються. Така ж доля судилася Золотій Орді, на базі якої виникли Казанське, Астраханське, Сибірське, Кримське, Касимовське ханства і Московія, яка об’єднала навколо себе руські князівства” .
Узагалі про роль монголо-татар у процесі утворення Московії серед російських істориків панують розбіжні оцінки. Частина з них (Болтін, Соловйов та ін.) не надає цій ролі великого значення. Інші (Ключевський, Платонов, Покровський і особливо т. зв. “євразійці”), навпаки, підкреслюють вирішальну роль монголо-татар у формуванні Московської держави. Карамзін вважав, що Москва піднеслася завдяки ханам. Костомаров посилення Москви пояснював татарською допомогою: запозиченням у них ідей самодержавства. Бестужев-Рюмін вважає, що спілкування московських князів з ханами виробило в них особливу спритність і такт. У всякому разі роль ця була доволі значною. “При сприянні ханів, тобто при оперті на їх силу і завдяки використанню для політичних цілей релігійної влади митрополита “всея Руси”, який мав свій “стіл” у Москві, утворилося сильне ядро із Московського князівства” .
Великий князь московський (титул з 1462 р.) Іван Васильович, за намовою Папи Римського, який прагнув таким чином досягти поєднання церков, одружується з осиротілою племінницею останнього візантійського імператора емігранткою Софією Палеолог. На той час Візантійська держава під ударами турків припинила своє існування. “Ця царівна, відома тоді у Європі своєю рідкісною повнотою, привезла у Москву дуже тонкий розум і здобула тут вельми поважне становище. Бояри XV ст. приписували їй всі неприємні їм нововведення, які з того часу появлялися при московському дворі” .
Про видатну роль “Грекулі” Софії Палеолог  у московській історії загальновідомо: завдяки їй запрошені італійські майстри М. Руффо і П. Соларі, замість примітивних земляних валів, зводять з цегли кремлівські мури і вежі та Грановиту палату для прийомів. Тоді ж Арістотель Фіораванті споруджує Успенський собор, а Бон Фрязін – дзвінницю . Завдяки Софії Палеолог візантійський двоголовий орел стає московським державним гербом, і саме під її впливом Іван III приймає титул великого князя “всея Русі” після смерті митрополита “Київського і всея Русі” Іони. “Поява візантійської царівни на російському престолі склала цілу епоху в історії Москви. З цією подією пов’язують багато фактів пізніших часів – і звільнення російської землі від татарського ярма, і територіальний ріст держави Івана III, і внутрішню боротьбу політичних сил, і, зрештою, художній прогрес Москви. Разом із Софією Палеолог прибули греки та італійці. Вони принесли з собою нові ідеї” . Італійці (їх називали “фрязами”), звичні до блискучої архітектури своєї батьківщини, до пишноти папського Риму, взялися перебудовувати хаотичну збиранину вбогих осель, якою була досі резиденція московського князя. До речі, згодом, знову ж переважно італійські архітектори, побудували нову царську резиденцію в Петербурзі. Однак вплив греків з кортежу Софії Палеолог на долю Росії був значно глибшим, ніж італійців. Греки прищепили Москві історичну ненависть до Заходу, зокрема до Папи Римського і католицької церкви, ненависть, яка живе в Росії і досі. За словами сучасного автора, “спроби нав’язати західноєвропейське розуміння нового світового порядку не мають під собою будь-якого грунту, не відповідають релігійно-етичній системі цінностей російського народу” . Саме тоді утвердилося московське відгалуження візантійської цивілізації – протиставне і вороже  західному світові. Тому до XVII ст. Московщина жила майже відокремлено від Європи, завівши деспотичний лад на зразок загиблої Візантії. Традиційна російська свідомість за своєю сутністю орієнтувалася на стійке несприйняття культури Заходу як чужої, ворожої і надзвичайно небезпечної, що йде від диявола. Такою вона залишилась досі.
“Здивована Європа, яка на початку царювання Івана III ледве підозрювала про існування Московії, затиснутої між Литвою і татарами, – була ошелешена раптовою появою величезної імперії на її східних кордонах” . 1523 р. до папського престолу прибув московський посол Герасімов. В оточенні Папи Климента VII перебував знаний лікар і письменник Паоло Йовій. Зі слів московського посла, він написав книжку “Libellus de legatione Basilii magni Principis Moschoviae ad Clementeni VII...”, успіх якої був надзвичайний. Протягом XVI ст. вийшло понад двадцять її видань і багато перекладів. Ось так у Західній Європі відбулося географічне відкриття досі не знаної Московії . Державний лад цієї новопосталої держави принципово відрізнявся від Київської держави. “Київська держава відзначалася наступною знаменною прикметою: вона поєднувала переважно східню, греко-візантійську релігійну й культурну традицію з переважно західньою суспільною й політичною структурою. Багатозначний факт, що політичний візантизм залишився цілком чужий Київській Русі. Візантійська теократія згодом прищепилася в Московському царстві, в часи його піднесення, де вона сполучилася з державною організацією, сформованою на зразок орієнтального деспотизму Золотої Орди. У домонгольській Русі, як на середньовічному Заході та на відміну від Візантії й Москви, державна й церковна влади були не злиті, а розділені, причому кожна з них була автономною у своїй власній сфері. Державність Києва носила на собі виразну печать духа свободи. На це склалися наступні чинники: суспільний лад, що його характеризували договірні відносини; пошанування прав і гідности індивідума; обмеження монархічної влади князя боярською радою й народним вічем; самоуправне життя міських громад; територіальна децентралізація на квазіфедеративний кшталт. І цей свободолюбивий, європейський по своїй суті, дух притаманний і українським державним організаціям пізніших епох” . З 1458 р. Руська православна церква остаточно поділилася на дві митрополії: київську та московську. Київські митрополити титулуються як “митрополит Київський, Галицький і всієї Руси”. Глава новозаснованого Московського патріархату, щоб не виглядати нижчим перед митрополитом Київським, теж починає вживати у своєму титулі формулу “всея Русі”.
У свою чергу, Іван III, щоб не виглядати нижче патріарха, починає титулувати себе “великим князем Московським і всея Русі”. Цей титул зберігся і в його наступників, але до назви країни він не був причетний. “Проте вони, – пише про наступників знаний дослідник історії російського права В. Сергеєвич, – не обмежуються титулом “государя всея Русі”, а додають до нього старий титул “великого князя Володимирського, Московського, Новгородського і проч.” . Це зрозуміло. Для московських митрополитів титул “всея Русі” зовсім не відповідав дійсності.
“Уперше “государем и самодержцем всея Руси” Іван III був названий в “Извещении о пасхалии” митрополита Зосими (1492 р.). А 1497 р. на великокнязівській печатці вперше з’являється двоголовий орел – візантійський і імперський державний герб” .
У такому становищі перебували великі князі московські. “Вони нічим не володіли на Русі Придніпровській і аж ніяк не були князями всіх руських людей” . Доречно буде тут відзначити, що ще 1246 р. титул “всія Русі” отримав разом із королівською короною з рук легата Папи Римського Інокентія IV Данило Романович, який справді тоді панував над усією Руссю у стародавньому етнографічному розумінні цього терміна.
Саме на тому факті, що Іван III Васильович прийняв тодішній суто церковний титул “всея Русі”, який, повторюємо, до сьогодні зберігається у вжитку в київській і московській православних церквах, побудовані всі спекуляції російських істориків про перейменування Залісся у Русь. Насправді ні держава Івана III, ні держава його наступників, аж до 1721 р., ніколи офіційно не іменувалася Руссю. Зрештою, якщо говорити точно, назва “Русь” як назва держави після загибелі Київської імперії ніколи ніде не поновлювалася, якщо не враховувати строф царського гімну. 1833 р. Микола І розпорядився написати російський гімн. До того з 1816 р. в Росії офіційно використовувався англійський гімн. Новий гімн, де перша строфа “Боже, царя храни” є точним перекладом англійського гімну, має такі слова:
Перводержавную Русь православную,
Боже, царя, царя храни!
З’явилася “Русь”, що виглядало зовсім архаїчно, і в тексті сталінського гімну: “Союзом незламним республіки вільні навік об’єднала Великая Русь”.
Старі князівські традиції збереглися тільки на землях Русі-України. У відновленій українській державі відновлено староруський геральдичний знак св. Володимира – тризуб. Синьо-жовті кольори так само свідчать про старі традиції князівських часів. Між іншим, для довідки, голландські національні барви: червоно-біло-синя – стали з часів Петра І російським державним прапором.
“Коли на престол вступив Іван III, Велике князівство Московське було порівняно невеликою державою. Її територія не перевищувала 430 тис. кв. км” . Після загарбання просторих земель Великого Новгорода, які доходили аж до Білого моря та Уралу, територія Московії зросла до понад 2 млн. кв. км, тобто збільшилася відразу в шість разів! Це стратегічно зміцнило Московську державу, розпалило її агресивні апетити до інших слов’янських земель. Якраз тоді, при Іванові III, почалося оформлення повного титулу князя “всія Русі”. “Титул “государь всея Руси” не можна було, – пише англійський історик, – обґрунтувати ні історією, ні політичною реальністю. Він належить до тієї самої категорії, що й претензії англійських королів на Францію. В 1490-х роках, через два з половиною сторіччя по тому, як зникли всі сліди єдиної Київської Русі, цей титул мав такий самий ступінь вірогідності, яким тішився б і король Франції, якби, воюючи з Німецькою імперією, проголосив себе “володарем усіх франків”. Під ту добу цей титул суперечив окремій ідентичності, якої набули “русини” Литви, відрізняючись від “росіян” Москви. І справді, цей титул видався литовцям таким нереальним, що вони погодились його визнати як мізерну ціну за Іванову прихильність. Тоді вони ні про що й не здогадувались, хоча відступили ідеологічний наріжний камінь територіальних амбіцій, які росіяни потім утверджуватимуть півтисячоліття” . Титул “всія Русі” став незабаром для правителів Московії підставою для виношування анексіоністських планів. Загарбницьку політику середньовічної Московії у російській історіографії часто маскують поняттям “собирания русских земель”.
“У політичній історії Московської Русі назбиралася сила-силенна нічим не підтверджених “загальних місць”, фальшивих знань і уявлень, навіть слідів прямих фальсифікацій, що здавна ввійшли в шкільні підручники і широко популяризуються в літературі та мистецтві” . Серед них – міф про так зване “собирание русских земель”. Мовляв, Русь розсипалася і московські князі почали збирати її знов. “Але ми вже знаємо, що говорити про єдину “руську державу” в київську епоху можна лише через явне непорозуміння. Вислів “руська земля” знаний з літопису і з поетичних творів того часу: ним означували київську область, поскільки Києву належала гегемонія у всій південній Русі. Із Новгорода або Владимира їздили “в Русь”, однак ні Новгород, ні Владимир Руссю не були. Розсипатися було нічому – отже, нічого було і “збирати” .
Від свого виникнення і протягом сторіч Московія залишалася для своїх сусідів грізною агресивною силою, постійно націленою на загарбання щораз нових і нових земель. “Москва була воєнною монархією” . Корені агресивності тягнуться, – як відзначає  відомий білоруський правозахисник Зенон Пазьняк, – “ще із часів Золотої Орди і монгольського ярма, з ідеології та вчення цезаропапізму (підпорядкованість церковної влади державі), перейнятих у Візантії разом із східним християнством, котрі якнайкраще відповідали деспотичному способові мислення. Наприкінці XV ст. Росія перейняла не лише візантійські символи, а й основні принципи візантійської імперської політики (на відміну від римської її робили “чужими руками” – розколювали суспільства сусідів, нацьковували одного сусіда на іншого). В історичному розвитку з’єднання цих принципів із жорстокістю монголо-ординських традицій дало жахливі результати: спричинені петровщина, аракчєєвщина, муравйовщина, сталінщина, ленінізм. Утворився особливий тип жорстокого імперського суспільства з необмеженою сервільною свідомістю, де особистість не захищена нічим, ні перед ким і ні перед чим. Особистість – ніщо перед державою. Приниження людської особистости стало способом самоутвердження у цій державі” .
Розташоване на головному водному шляху “із варяг у греки”, торговельне місто Новгород одвічно підтримувало тісні зв’язки з Києвом. Хто княжив у Києві, той володів Новгородом. Із середини XII ст., після смерті Володимира Мономаха, в період княжих міжусобиць, Новгород з прилягаючими землями (“пятинами”) відокремився у незалежну республіку – “Господин  Великий  Новгород”.  Однак тісні зв’язки з Києвом не переривалися, можливо, тому, що “новгородці були південного походження” . Російський етнограф Д. Зеленін, услід за видатним російським лінгвістом О. Шахматовим, вважав населення Новгорода приналежним до окремого, четвертого (попри росіян, українців, білорусів) слов’янського народу на Сході Європи. З етнографічної та з мовно-діалектної точки зору, на погляд цих авторитетних дослідників, “северорусский народ” був різко відмінний від народу Суздальщини . Подальший розвиток “северорусского народа” трагічно обірвала брутальна агресія Москви. Загарбавши 1478 р. Новгородську республіку, Іван III обклав населення грабіжницькою контрибуцією, провів масові екзекуції і депортував 72 тис. душ у Московію. Масові екзекуції та депортації, викликані антимосковськими настроями новгородців, відбувалися і пізніше.  Жителі  Новгорода ще довго проявляли свою відмінність від московців. “Коли вперше, – писав Костомаров, – я почув новгородський говір, я сприйняв мовника за малоросіянина, що наче силкується говорити по-великоросійському” . За спостереженням Костомарова, населення Новгородщини навіть у XIX ст. вживало чимало слів, яких не знала російська мова, як, наприклад, “коваль”, “парубок”, “шукать”, “жона”, “дівиця”, “травиця”, “що” замість “что” і т. ін. Основним типом сільського поселення на Заліссі була “деревня”, а в Новгороді основний тип сільського поселення називався “селом” .
Історія республік Великий Новгород і Псков, які стали об’єктом московської агресії, завершилася трагічно. Новгородсько-псковська нація була Москвою ліквідована й асимільована дощенту . К. Маркс, до речі, розглядав московське загарбання Новгорода як реакційний акт . “Іван III не задовільнився зняттям дзвону і знищенням віча та звання посадника – Іван знищив  Новгород до кореня, переселив його жителів у різні краї, підпорядковані Московській державі та замінив первісне населення новим, чужим до місцевих спогадів. Спустошення Новгородської землі здійснилося в надзвичайній мірі та було значнішим, ніж звичайно припускають” .
1570 р. за Івана Грозного було знову проведено масові екзекуції, великі конфіскації майна та депортації. Останній новгородський літописець описав ці московські звірства. Подаємо уривок: “И повелел государь приводити из Великого Новаграда владычных боляр, и иных многих служивых детей боярских, и гостей, и всяких градских и приказных людей, и изрядных и именитых торговых людей, и жен их и детей, пред себя. И повелел государь их пред собою горце и люте и безчеловечне различными муками мучити, и по многих неисповедимых горких различных муках повеле государь телеса их некоею составною мудростию огненною поджигати, иже именуется поджар; и своим государевым детем боярским повелевает государ тех мученых и поджареных людей за руки и за ноги и за главы онако вязати, различно, тонкими ужищи, и привязывати их повеле по человеку к санем, и повели их быстро за санми влещи на великий Волховский мост и метати с мосту в реку Волхов. А жены их и дети, мужеский пол и женский, повеле государь привозити их на великий Волховский мост и возводити на высоту, иже ту устроено место, и вязаху за руци и за ноги онако назад, а младенцев к матерем своим вязаху, и с великия высоты повеле государь метати их в воду в реку Волхов. И иные в ту пору государевы люди, дети боярские и воинские люди, в малых судех ездаху по реке Волхову со оружием, с рогатыни и с копьи и с багры и с топоры: и которые люди, мужи и жены и всяк возраст, из глубины речной вверх на воду спловет, и они, прихватывая багры, тех людей копьи и рогатынями прободаху, и топоры секуще во глубину речную без милости сурово погружаху, предающе их лютой и горцей смерти” .
Етнографи та діалектологи донині відрізняють жителів колишніх Новгородської, В’ятської, Вологодської та інших північних губерній від жителів Рязанської, Тамбовської, Тульської та інших центральних губерній Росії. Тобто досі існує різниця  між нащадками  новгородців та населенням колишньої Московії. Костомаров уважав, що в новгородській землі “було своє наріччя, близьке південно-руському. Близькість ця дотепер ще вражаюча для уродженця південної Русі” .
Як уже відзначалося, титул “Государя всея Руси” Іван III прийняв 1493 р. після завоювання Новгородської землі. З давнім населенням цієї землі пов’язані епічні пісні княжої доби, що їх в XIX ст. назвали “билини” (народна назва – “старини”). Билини поділяються на цикли. Найзначнішим є героїко-патріотичні “богатирські”, київського циклу, образи й сюжети яких пов’язані з Києвом, а також з Галицько-Волинською та Чернігівською землями. На думку українських дослідників, билини зникли з української народної пам’яті в XVII ст., коли нові бурхливі історичні події спричинилися до створення героїчного епосу козацьких дум. Відсутність билин в Україні дала привід для спекуляцій щодо причетності Москви до київської спадщини. “Стосовно фольклору, то ми відзначимо лише один чудовий яскравий факт: билини Київського циклу, де фігурують історичні київські князі серед степової природи українського півдня, були потім забуті на своїй батьківщині, але добре збереглися у братерського народу – великоруссів… Факт надзвичайно рідкісний в історії народів!” .
Дослідження географічного розповсюдження билин показало, що билини “зосереджені в основному на Європейській Півночі, в Архангельській та Олонецькій губерніях… Нічого подібного немає в інших губерніях Росії” . А потрапили билини на Північ у зв’язку з новгородською колонізацією. “Усе це дозволяє припустити, що билини, які дійшли до нас, в минулому – це надбання виключно Новгородської землі, звідки пізніше розповсюдилися з колонізаційним потоком” . На території Залісся, як встановили дослідники, в XIV–XV ст. і пізніше билини не побутували. Отже, билини збереглися тільки серед залишків знищеного Москвою новгородського етносу. “Великорусси” до них абсолютно не причетні.

Моя молитва з оновленою коректою



Повторення гарного не буває зайвим

Для справжнього анархіста в Світі існує тільки один авторитет - Бог. Тільки Бог є не на рівних на противагу усім іншим у анархіста. І щоденна Молитва до Бога є складовою життя анархіста, що і засвідчую своїм авторським варіантом, бо не можна промовляти в молитві до Бога те, що тобі не подобається. Що саме - не уточнюю. Здогадайтесь самі. Для мене то є лукавство говорити слова недоречні і суперечні для самого себе. Тому ось це є мій щирий текст щоденної молитви "Батьку наш", а скільки я в однині, то і молитва є "Батьку мій"

Моя молитва на щодень
"Батьку мій"
(хресне знамення тричі зі словами)
В ім'я Бога Батька, і Сина, і Святого Духа навічно.
В ім'я Бога Батька, і Сина, і Святого Духа навічно.
В ім'я Бога Батька, і Сина, і Святого Духа навічно.

Боже, Батьку мій, що є скрізь,
хай святиться Ім'я Ваше,
хай прийде Царство Ваше,
хай буде Воля Ваша і на небі, і на землі.
Хліба щоденного вділіть мені
і пробачте за всі провини мої перед Вами,
а я прощаю щиро всіх покривдників своїх.
І не впровадьте мене у випробування
та вбережіть від поганого,
бо Вашим є Царство, і Сила, і Воля повік.
(хресне знамення тричі зі словами)
В ім'я Бога Батька, і Сина, і Святого Духа навічно.
В ім'я Бога Батька, і Сина, і Святого Духа навічно.
В ім'я Бога Батька, і Сина, і Святого Духа навічно.
(поклін)
На все Воля Ваша, Господи! І неволя також, за що і дякую.
Хай завжди буде Божа Благодать наді мною, всіма друзями та благодійниками моїми.
Амінь.

Пресвятая Діва Марія, Богородице, благословенні Ви поміж жінками і благословен плід лона Вашого,
бо Ви породили Ісуса Христа, Сина Бога Живого, Спасителя нашого.
Дякую Вам, Пресвятая Діва Марія, що Ви стали Матір'ю для всіх нас, хто в Христа вірує, а для мене, зокрема, Ви найдорожча Мати.
Дякую, Матінко! Дякую, Матінко! Дякую, Матінко!
Хай Ваш Святий Покров, Пресвятая Діва Марія, оберігає мене і всіх нас від зла, хвороб і нещасть.
Амінь.

Господи, Ісусе Христе, Син Бога Живого,
простіть мене, грішного.
Господи, Ісусе Христе, Син Бога Живого,
простіть мене, грішного.
Господи, Ісусе Христе, Син Бога Живого,
простіть мене, грішного.
Господи, Ісусе Христе, Син Бога Живого,
спасіть мене, грішного.
Господи, Ісусе Христе, Син Бога Живого,
спасіть мене, грішного.
Господи, Ісусе Христе, Син Бога Живого,
спасіть мене, грішного.
Господи, Ісусе Христе, Син Бога Живого, дякую, що Ви з нами, серед нас і зі мною,
а через Вас з нами, серед нас і зі мною, Пресвята Трійця:
Бог Батько - Творець
Бог Син - Любов
і Бог Святий Дух - Життя
Дякую Богу Батьку і Святій Трійці.
(поклін)
Дякую Богу Сину і Святій Трійці
(поклін)
Дякую Богу Святому Духу і Святій Трійці
(поклін)
(хресне знамення тричі зі словами)
В ім'я Бога Батька, і Сина, і Святого Духа навічно.
В ім'я Бога Батька, і Сина, і Святого Духа навічно.
В ім'я Бога Батька, і Сина, і Святого Духа навічно.
Амінь.

Дякую Господу Богу за Віру Християнську, за Державу Українську і за Життя та мене в ньому.

Частина друга в продовження і є обов'язковою для мене:

Слава Україні! Героям слава!
(співаю)

Ще не вмерла УкраїнА, ні слава, ні воля,
Ще нам браття, Українці, усміхнеться доля.
Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці.
Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці.

Душу й тіло ми положим за нашу свободу
І покажем, що ми, браття, козацького роду.

Душу й тіло ми положим за нашу свободу
І ДОкажем, що ми, браття, козацького роду.

Слава Україні! Героям слава!
Слава нації! Смерть ворогам!
Герої не вмирають! Навічно з нами!
Будьмо! Гей!
Слава Україні! Слава! Слава! Слава!

Дякую за мою і нашу свободу "Небесній сотні" і "Небесному Легіону", що постійно поповнюється з фронту та шпиталів.
Дякую всім тим, хто загинув за Волю і Долю України, за Честь, за Славу, за Народ.
І дякую всім живим, хто продовжує цю боротьбу і саме тому Герої не вмирають, бо справа їх живе! Честь і слава!
Низький уклін всім і мертвим, і живим Героям Чину Самопожертви задля життя всіх інших. 
Вічная пам'ять, вічная слава і земний уклін.
В ім'я Бога Батька, і Сина, і Святого Духа, амінь.
Слава Україні! Героям слава!
17:18 19.06.2021

"Украдене ім'я" Євгена Наконечного ч. 8

VIII. “КРЕСТЬЯНЕ”
Великий київський князь Ярослав Мудрий, вмираючи, поділив Русь, як ділять власне майно, між своїми п’ятьма синами і шостим онуком. З цього часу процес роздріблення Київської держави прискорився, і вона незабаром розпалася на 15 земель. В аналогічний спосіб, поділена між трьома онуками, розпалася на окремі землі інша середньовічна імперія в Європі – держава Карла Великого. Занепад Київської держави, зрозуміло, був зумовлений сукупністю розмаїтих причин. Проте насамперед розпадом етнічної системи, що відобразилося у тривалому антикиївському союзі володимиро-суздальських князів із половцями. На Заліській землі формувався новий етнос зі своїм окремим політичним та суспільним ладом, зі своїми сепаратистськими антикиївськими устремліннями. Яскравим представником нового етносу був син половчанки Андрій Боголюбський (прізвище від місцевості Боголюбово) – “справжній північний князь, істинний суздалець-заліщанин за своїми звичками і поняттями, за своїм політичним вихованням” .
1169 р. Андрій Боголюбський зібрав велику армію і рушив походом на Київ. “Узятий же був Київ місяця березня у дванадцятий день, у середину другої неділі посту. І грабували вони два дні увесь город – Подолля, і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю. І не було помиловання анікому і нізвідки: церкви горіли, християн убивали, а других в’язали, жінок вели в полон, силоміць розлучаючи із мужами їхніми, діти ридали, дивлячись на матерів своїх. І взяли вони майна безліч, і церкви оголили од ікон, і книг, і риз, і дзвони познімали… – пише літописець.  –  І  всі святині було забрано. Запалений був навіть монастир Печерський святої Богородиці поганими, але  Бог молитвами святої Богородиці оберіг його од такої біди. І був у Києві серед усіх людей стогін, і туга, і скорбота невтишима, і сльози безперестаннії. Се ж усе вдіялося за гріхи наші” .
Ніхто до того так жорстоко не плюндрував столицю Русі. Київський погром свідчив про втрату серед населення Залісся почуття етнічної та державної єдності з Руссю. “1169 р., захопивши Київ, Андрій віддав місто на триденне розграбування своїм ратникам. До цього моменту на Русі було прийнято поводитися подібним способом тільки з чужоземними містами. На руські міста ні при яких міжусобицях подібна практика ніколи не розповсюджувалася. Наказ Андрія Боголюбського показує, що для нього і його дружини 1169 р. Київ був настільки ж чужим, як який-небудь німецький або польський замок” . Нещодавно архієрейський синод Російської православної церкви проголосив Андрія Боголюбського святим.
Вищенаведену фразу літописця, що суздальські грабіжники “взяли майна безліч, і церкви оголили од ікон, і книг”, тлумачать у той спосіб, нібито тоді  з  Києва до Залісся забрано князівські літописні хроніки. Або часто твердять, що ці літописи потрапили на Залісся після татарської навали. “Як у науці, так і в популярній літературі, чужій і нашій, поширена концепція про те, що татарська інвазія спричинила втечу культурно-активних елементів з України на північ, до Суздальсько-Московської землі. При тому ті діячі забирали звичайно із собою свої культурні цінності. В такий спосіб дійшло до того, що Москва перейняла Київську культурну спадщину, доказом чого  є  заховані на Московщині рукописи літописів та інших культурних цінностей, які в Україні не збереглися. На прикладі долі рукописів найважливішого твору княжої доби “Іпатського Збірника (Літопису)” можна тепер довести, що дана теза не має ніякого обгрунтування” .
Насправді, як дослідив О. Пріцак, Іпатіївський список потрапив у Московщину не раніше XVII ст., а інші списки “Руського літопису” потрапили з України до Москви і Петербурга на початку XIX ст.
Ослаблена міжусобною боротьбою із Заліссям Руська держава зробилася піддатливою на зовнішні агресії. У першій половині XIII ст. вона зазнала катастрофічної монголо-татарської навали. На курултаї (з’їзді монгольських старшин-нойонів) у Каракорумі 1235 р. вирішено було здійснити завойовницький похід на захід. Для улусу (володіння) старшому синові Чингізхана Джучі було призначено землі “найбільш віддалені на захід від власне Монголії” . На Русі монголи (їх тут називали татарами) з’явилися 1223 р. й, розгромивши русько-половецьке військо над річкою Калкою, повернулися у далекі монгольські степи. Вдруге татаро-монголи прийшли 1237 р. під проводом Батия і завоювали Залісся. Через два роки, 1240 р., “орди Батия пішли вже на Русь, зруйнували Київ і пішли далі на Захід. Згуртоване, добре організоване і численне татарське військо завдавало свої смертельні удари розрізненим руським дружинам” . Протягом чотирьох століть (з початку IX до середини XII) Руська держава зі столицею у Києві була серцевиною історичного розвитку Східної Європи. Тепер настав її занепад. Татари, спустошивши Польщу, Угорщину й північні Балкани, повернулися над нижню Волгу, де утворили державу Золота Орда (Улус Джучі). Завойовані татарами руські землі не ввійшли безпосередньо до складу Улусу Джучі – татарські хани розглядали ці землі  як васально залежні. Хани стали видавати руським князям “ярлики” – грамоти на князювання. Для цього вони викликали князів у Сарай, до своєї ставки, і, залежно від довір’я, яке викликав той чи інший князь у хана, від розміру подарунків та хабарів, видавали “ярлик”, не рахуючись ані з його традиційними правами на престол, ані з волею підданих. Усі завойовані татарами народи зобов’язані були платити їм данину. Згідно із законами (яси) Чингізхана, від оплати данини звільнялося тільки духівництво, яке мало право на імунітет. Монгольські хани цінували православну церкву як вагому політичну силу, використовуючи її впливи в своїх інтересах. У церквах відправлялися молитви за благополуччя ханів, і це мало сприяти примиренню населення  з татарською владою . Щоб надійніше контролювати візантійсько-руську церкву, 1261 р. в Сараї організовано спеціальну руську єпископію. Руські митрополити мусили отримувати від хана “ярлик” на право виконувати свої функції.
Татарське панування, або “іго”, як його називали на Русі, призвело до повного відчуження Заліської землі від етнічної Русі. Політична історія цих двох територій пішла відтоді остаточно відмінними шляхами, а щодо етнічної історії, то вона, як ми бачили, з самого початку була відмінною.
Після сепарації Залісся від Руської держави, в часи, коли воно стало Західним улусом Джучі, назва “Русь” на цій території була лише напівзабутим відгуком на колишні зв’язки, відгуком, що побутував головним чином серед церковних книжників, для яких назва “руська церква” служила синонімом до православної церкви. Цим відгуком живився претензійний гонор панівної верхівки, що складалася на початку переважно зі слов’янських колоністів. При татарському сприянні на Заліссі продовжувалося політичне роздріблення території на невеликі князівства, які постійно ворогували між собою. Найбільш відомими заліськими князівствами були Ростовське, Тверське, Костромське, Ярославське, Білоозерське, Можайське, Дмитровське, Коломенське. Московське князівство належало до найменших, і це сподобалося ханам. Монголи дотримувалися принципу “розділяй і пануй”, і тому підтримували найбільш слабкі князівства. У цьому причина успіху Івана Калити. Великим величав себе тільки той князь, якому татари дозволили той титул вживати.
Колоністи Залісся намагалися хоч якоюсь мірою бути причетними до блискучої спадщини київської культури. Цьому сприяла і політика монголо-татарських завойовників. Жорстокий і підступний, вірнопідданий монгольський васал і ретельний слуга, князьок маленького тоді Московського князівства на Заліссі Іван Калита за виняткові заслуги отримує від хана Узбека 1328 р. титул великого князя “всія Русі”. В авторитетному російському виданні подана така характеристика Івана Калити: “Иван Калита был раболепным слугой ордынских ханов, воевавший  по их  приказанию против Твери, Пскова, Смоленска” . Характеризуючи Івана Калиту, який проводив політику включення себе і своєї держави в систему татарської держави, а не політику протиставлення їй, Карл Маркс пише: “Варто було тверській лінії проявити хоча б найменше домагання національної незалежності, як він поспішав до Орди з доносом” . На погляд видатного англійського історика, московські князі, “тішачись ласкою хана Золотої Орди, дістали ярлик, що давав їм право бути головним збирачем данини для монголів, вони відповідали за виплати й за борги решти князів. Іван I (правив 1325–1340), відомий як Калита, більшу частину свого князювання провів не в Москві, а в дорозі до Сарая. Карл Маркс писав, що він поєднував “риси татарського ката, блюдолиза і головного раба” .
З особою Івана Калити пов’язаний міф про так звану шапку Мономаха. Згідно із твором “Сказание о князьях владимирских”, ця шапка (субститут корони) була подарунком візантійського імператора  Костянтина Мономаха (1042–1055), що мало символізувати передачу влади візантійських імператорів великому київському князю Володимиру Мономаху і його спадкоємцям. Насправді Івану Калиті її подарували в татарській Орді. Відомо, що “шапка Мономаха була виконана середньоазіатськими майстрами, і з XIV ст. зберігається в московській казні” .
Та  “всія Русь”  Івана Калити – то вся Русь татарська, тобто та частина Монгольської імперії, де існувала руська (православна) церква, на відміну від непідвладної монголам території Русько-Литовської держави, до якої входила сучасна Білорусь та українські землі. Таким чином, з ласки Сараю з’явився на Заліссі термін “всія Русі” в значенні “головний татарський васал”, головний татарський збирач податків на Заліссі. Так цей термін розуміли сучасники, і ніхто тоді й не надавав йому того значення, якого він набув пізніше. З часом цей термін забувся і знову почав вживатися при Іванові III. Тоді титул з’явився у внутрішньополітичних взаєминах із Новгородом .
Князі Галицько-Волинської держави продовжували іменуватися, за традицією королів Романа та Данила, князями і господарями “Руської землі” або “усієї Руської землі”: duces totis terrae Russiae в 1316 р., dominus terrae Russiae в 1320 р., dux et dominus Russiae в 1334 р., а на печатках продовжував фігурувати титул короля Руссії (Reх Russiae) – грамоти 1316, 1325, 1334, 1335 рр.  Галицького князя Романа Мстиславовича літописець називає “самодержавцем усеї Руси” . За те, що він зібрав усі етнічні землі русинів.
На вимогу монгольського хана 1299 р. у Залісся, в його улус, перебирається Київський митрополит Максим, за походженням грек. Цей митрополит, вибраний і рукоположений у Константинополі 1283 р., відразу після прибуття в Русь подався в Орду за “ярликом” для свого затвердження ханом. Митрополити-греки спиралися на “два засадничі принципи візантійського християнства – цезаропапізм і антилатинізм, які зумовлювали психологічну мотивацію переходу київських митрополитів під покровительство ханських васалів – володимиро-суздальських та московських князів” . Церква ввійшла в союз з Москвою, бо дружба з Москвою означала дружбу з Ордою .
Руська православна церква підлягала ієрархічній владі Константинопольського патріарха – глави всіх православних християн. На чолі її з 1051 р. стояв митрополит, якого, згідно з церковним (канонічним) правом, особисто висвячував на цю посаду сам Константинопольський патріарх. Столицею митрополії став “матір городів руських” Київ, а митрополит мав титул “Київський і всієї Русі”. Сама церква означувалася як “руська”, бо були ще грецька, болгарська, сербська та інші православні церкви.
Треба сказати, що аж до XV ст. майже всі митрополити і переважна більшість єпископів були грецького походження. Засилля греків у Руській церкві дратувало сучасників, їм докоряли, що нерідко сильніше дбають про збір коштів для Константинопольського патріарха, ніж про справи Руської церкви. Митрополитам-грекам, звичайно, був чужий руський патріотизм, і це неодноразово проявлялося. Відірвані від своєї батьківщини Візантії, яка вважалася на той час однією з найбільш цивілізованих країн світу, живучи у варварській, за їх уявленнями, Руській державі, вони ставали своєрідними космополітами, піклуючись не про Русь, а лише про інтереси православної церкви. Коли, на їхню думку, ці інтереси не співпадали з інтересами Русі, то тим гірше було для Русі. “Митрополит грек у Києві уважав себе практично царгородським амбасадором, який у першу чергу підлягав політичним інтересам Царгородського імператора, а на другім місці церковним директивам Патріарха, який також був вповні залежний від імператора” . Для розуміння історії з перенесенням митрополії та ряду інших тогочасних церковних подій ці обставини треба мати на увазі.
За канонічним правом київські митрополити мусили повністю підпорядковуватися візантійському патріарху. “Показується, однак, що вони стояли немов під душевним примусом – не залишатися у Києві, не залишатися навіть на Русі, а мандрувати по чужих неруських північних землях, шукати там пристановища в Заліськім Переяславі, суздальськім Володимирі, Твері чи вкінці, з конечности, в малозначущій тоді закутині, в Москві. Москва була тоді, напевно, меншим городом, ніж навіть поруйнований Київ. Митрополити Кирило і Петро робили це під моральною пресою патріярха. Головною причиною, чому візантійські патріярхи вибрали на осідок київських митрополитів північ, зокрема суздальсько-московські території, було їх переконання, що там візантійське православ’я має найсильнішу опору та що київські митрополити полишаться там вірними Візантії. Така постава Візантії була останнім, смертельним ударом по Києві за його часту опозицію до Візантії, за його самостійну християнську індивідуальність та його християнську вселенність. Ці прикмети Руси-України хотіли візантійські патріярхи знищити і зробити з Руси своїх політичних та релігійних підданих” . Ось, для прикладу, як Теодосій-грек повчав наших князів: “Не прилучайтесь до латинської віри, не держіть їх обичаїв, втікайте від їх причастя і всякого їх учення, бридьтеся їх звичаїв, а доньок своїх бережіть і не давайте за них, ані не беріть їх; не братайтеся з ними, не кланяйтеся, не поздоровляйте; не їджте з одної з ними посудини, ні не пийте, ані страв від них не приймайте” . Це означало ізолювати Русь від усього культурного світу та заганяти її в повну залежність тільки від Візантії.
Боротьба Візантії проти “латинян” і “латинства” перетворилася для московських церковників у боротьбу не стільки проти католицизму, скільки взагалі проти всієї європейської культури, що переживала добу блискучого піднесення і відродження . “Живі взаємини Київської Русі з іншими християнськими націями мали, попри культурні впливи, і ту користь, що змушували наш народ усвідомлювати себе частиною європейського людства, підтримували в нього деяке, хоч на перших порах дуже слабеньке, почуття всесвітньої солідарності. Для московської держави замість тих благотворних впливів стали важкі та принизливі відносини з хижацькою монгольською ордою” .
Переселившись на Залісся, київські митрополити і там продовжують називатися руськими. Одні з них іменують себе митрополитами всея Русі, інші – Київськими і всея Русі. Характерно, що в утворенні окремої митрополичої кафедри в Заліссі (Суздальщині) спільно брали участь як Константинопольський патріарх, так і хан Золотої Орди. “Одним з яскравих прикладів використання  Ордою руської церковної ієрархії з метою зміцнення своєї влади на Русі є комплекс подій, пов’язаних з боротьбою руських князівств початку XIV ст. за того чи іншого кандидата на посаду митрополита всія Русі, боротьбою, в якій найбільш діяльну участь брали не лише ординська дипломатія, а й константинопольський патріархат” . Не без поради лукавих візантійців, які затято ненавиділи римський католицизм, татари відхилили пропозицію військового та церковного союзу, що її передав 1253 р. посол Людовика IX, монах Рубрук. Зате серед татар набирав поширення іслам. На початку XIV ст. монгольський хан Узбек приймає мусульманство. Між іншим, від імені Тайдули – дружини цього видатного хана – походить назва відомого російського обласного міста Тула.
Підкорене немусульманське населення вимагало якогось спеціального означення. Його мусульманські правителі стали називати “райат” (християни, піддані), в значенні “людської отари”. Немусульманське населення Залісся отримало з XIV ст. від монголо-татар іншу назву – “крестьяне” . Походження цього слова прозоре – “крестьянин”, християнин, означає охрещену людину. До появи татар це слово іншого значення не мало. “Магометанин-татарин вважав себе вищою расою у порівнянні з християнином. Християнин зробився символом приналежності до чорної кості. Так з’явився і потім втримався у Північно-Східній Русі цей термін” . Термін “крестьянин” зберігся у російській мові до наших днів і означає тепер хлібороба, селянина. Віросповідальний сенс слова, отже, перейшов у соціальний. Наприкінці XIV ст. термін “крестьянин” означав увесь російський народ, на противагу до монгольських загарбників . “Коли ж разом з татарською владою на Русі над масою російського християнського населення нависла верства переможців, терміном “крестьянин” стала означуватися основна маса російського населення… Але і самі російські люди міцно трималися за цей термін, підкреслюючи ним свою відмінність від татар” .
Із XV ст. термін “крестьянин” зробився на території Залісся загальновживаним. Російська мова, вважає дослідник, мабуть, єдина мова, “в якій віросповідальне означення “християнин” (“крестьянин”) стало правдивим синонімом селянина, землероба, хлібороба” .
З часом назву “крестьянин” намагалися замінити новотвором “колхозник”. У побутовому мовленні, на щодень, зробилося народним дещо нечітке поняття “мужик”. Проте назва “крестьянин”, на татарське означення хлібороба, в російській мові залишилася навічно.

"Украдене ім'я" Євгена Наконечного ч. 7

VII. ОСОРУЖНИЙ ЕТНОНІМ
Попередньо вже говорилося, що політонім “Русь” не вимагав якогось додаткового уточнення. Русь була одна, і всі знали, що під цією назвою розуміти. Жодного разу в руських літописах не виступає, так поширене зараз, історично некоректне словосполучення Київська Русь. “Назва “Київська Русь” є штучною, вигаданою російськими істориками, як антитеза “Московській Русі” .
Не менш зумисне заплутаним є етнічне ім’я титульного народу Русі. Коли вірити підручникам, а саме з них отримує інформацію про минуле більшість людей і, взагалі, націю формують підручники з історії, то титульне населення Київської держави називало себе інколи “рус”, а інколи “русси”.
Саме цей широко вживаний з XIX ст. царськими істориками термін “руссы” наполегливо пропагується в сучасних шкільних підручниках, буцімто він є стародавнім узвичаєним терміном ще з часів Київської держави. Ось як, наприклад, це робиться:
“Перші історичні відомості про Русь, про народ “рус” або “рос” належать до XI ст. н. е. – у Середньому Придніпров’ї, де в Дніпро впадає річка Рось, і розміщувалось слов’янське плем’я русь.
Не будемо непокоїтися тим, що в назві цього народу постійно змінюються букви “о” та “у” (“рос”, річка Рось і “рус”, Русь) – так змінювалися ці букви і в середні віки (“Русская земля”, “Правда Роськая”), і в наш час ми теж говоримо двояко: “русский язык”, “Российская республика”. Про русів VI ст. пишуть, що це “мужі величезного зросту”. Пізніше, у IX–X ст.ст., описували русів так: “Руси мужні й хоробрі… Плем’я русів очолювало союз придніпровських слов’янських племен. До IX ст. під владою русів опинився цілий ряд слов’янських племінних союзів” .
Автори підручника закликають не “непокоїтися, що в назві цього народу змінювалися букви”, бо яка тут нібито дрібна різниця. Насправді різниця принципова. Терміни “русси” або “руси” є за походженням східними (арабськими, перськими). У фонетичному оформленні східних мов назва головного народу Русі звучить перекручено. Неточною є і візантійська за походженням назва “роси” .
“Візантійські греки замінили в імені Русь звук “у” звуком “о” і називали руських народом Росс або Россами, а їх країну – Россією. Цьому знаходять два пояснення: або греки, по вченому домислу, ототожнювали Русь зі згадкою пророка Езекіля про народ Рош, або вони перейняли вимову від якогось тюрко-татарського племені, наприклад, від хозар, бо “у” тюрко-татари вимовляють часами як “о” .
На Русі в княжу епоху і пізніше таких назв не вживали. “Інколи в літературі зустрічаємо термін “руссы”, вигаданий вченою історіографією: в джерелах невідомий” . Отже, етнонімічні відомості, що їх подає російський шкільний підручник, є неправдиві. А на такому баламутстві виховуються покоління школярів. Усі ці жонглювання назвами чиняться для того, щоб не назвати дійсний етнонім титульного народу Русі. Цим етнонімом, про що підручник навіть не згадує, було слово “русин”.
Різноплемінне населення Русі, – найбільшої на той час в Європі держави, – етнічно ділилося на дві частини: на “русинів” і на решту народностей. Вважається, що сама назва (етнонім) “русин” походить від назви країни “Русь”, хоча можлива зворотна послідовність. Коли під державне поняття “Русь” входила вся територія, що підлягала княжій владі, з головним осередком у Києві, то під етнічне поняття “русин” – тільки населення Подніпров’я (земля полян), а згодом воно поширилось на населення прилеглих земель. На населення Залісся цей термін ніколи не поширювався. Через те етнонім “русин” для російської історіографії є осоружним. “Перекладаючи на російську мову старокиївські літописи, наявний в оригінальному тексті етнонім “русин” перекладався як “русский”! У той же час вживання стосовно доби Київської Русі понять “українці”, “український” вважалося виявом “буржуазного націоналізму” і суворо переслідувалося” . У середньовічних часах етноси звичайно, повсякдень називали себе розмаїто: “людьми”, “тутешніми”, “мужиками”, а як збірним іменем – “громадянами”  або  “підданими” – приналежними  до  конкретного державного зв’язку. Міжнародні угоди вимагали іншого – точної етнічної назви. Тому вперше, і це не випадково, етнонім “роусинъ” у літописах зустрічається у статтях міжнародних договорів Русі з Візантією 911–945 рр. Наприклад: “аще кто оубисть кртыя на русинь” (тут русин – представник Русі, не християнин; християнин – грек), “или християнин русина” (стаття четверта договору 912 р. за Іпатіївським літописним списком). Або: “аще ли ключится оукрасти русину от грек что, или гречину от русина” (з договору 945 р.) . “И еще оубьєть крестянин русина или русин крестыяна” (стаття тринадцята договору 945 р. за Іпатіївським літописним списком). Або, вже за Лаврентійським літописним списком: “аще оударить мечем или копьем или кацем любо оружьем русин гречина или грьчинь русина” .
Отже, у міжнародному договорі Олега з греками 911 р. термін “русин” згаданий сім разів, у міжнародному договорі Ігоря 944 р. – шість разів.
Християнство прийшло на Русь з Візантії, і протягом довгого періоду вища руська церковна ієрархія складалася з присланих греків. Коли з’явився нарешті перший автохтонний Київський митрополит, то про нього літописець з гордістю сказав: “Митрополитъ Иларионъ Русинъ”. З головного духовного центру Русі – Києво-Печерського монастиря – вийшли перші кадри автохтонного єпископату. Завдяки діяльності Києво-Печерського монастиря у Руській церкві “до середини XI ст. більшість архієреїв складали “русини” . У Густинському літописі під 1225 р. записано: “В тож літо посвящень бысть митрополит Кієву Кирил Русин, ученый і побожный”. Під 1355 р.: “Посвящен бысть на митрополію Кыивскую Алексій Русин от Філофея патріярха”.
Як походження хороніма “Русь”, так і походження етноніма “русин” має переважно двояке тлумачення: існує норманська теорія і розмаїті версії, що цю норманську теорію заперечують. Що ж до практики вживання етноніма “русин” в епоху Київської держави, серед дослідників розбіжностей немає. Всі сходяться на тому, що русин – це південець (южанин) із полян . “Русь – се земля полян, Русини – се поляне” . Або що русин – взагалі корінний житель південної Київської Русі . “Русин” – киянин, наприклад, митрополит Іларіон, “в розумінні, звичайно, не варяго-русса, а уродженця Києва або Подніпров’я” . “Русин” – житель Київщини, “згадка про русина в “Новгородській Правді” природна при тому спілкуванні, яке існувало між Новгородом та Києвом в X–XII сторіччях” . Словник староукраїнської мови, наводячи відповідні приклади, стверджує: “Русин – назва українця феодальної доби” .
У  наших  найближчих  історичних  сусідів – поляків – щодо вживання етноніма “русин” теж немає невизначеності. У польській науковій літературі, як і в побутовому мовленні, етнонім “русин” протягом століть вживався і вживається у значенні сучасного терміна українець. І, як відзначає польський дослідник, “належить до тих виняткових етнічних назв, які не вміщують у собі нічого насмішкуватого або образливого” . Для українців поляк був “ляхом”, іноді “ляшком”, часами “ляшурою”. Для поляків українець завжди був тільки “русин” . Перші польські літописці – Мартин Галь, а за ним Кадлубек – називають країну на схід від кордонів Польщі – Ruthenorum regnum (королівство русинів). Єпископ краківський Матвій писав 1150 р. Бернардові з Клєрво: “Gens ruthena multitudine innumerabili ceu sideribus adequata” (плем’я русинів своєю безчисленною кількістю адекватне зорям). Отже, в епоху Русі етнонім “русин” вживали як самі жителі теперішньої України, так і суміжні народи.
У Західній Європі вже в другій половині XI ст. в латиномовних джерелах з’явився переклад назви “русин” у формі Rutheni. З латини Ruthenia перейшла на означення русинів до німців,  французів,  англійців – Ruthenen, Ruthenes, Ruthenians. Вислів Ruthenus є латинською формою грецького Routhenos, що передає слово “русин”. У новогрецькій вимові th (theta) відповідала звукові s, а e (eta) – звукові i. Русин – грецьке Routhenos. У латинській транскрипції th (theta) передавалось через  th, а  e (eta) – через  e, – звідси Ruthenus.
Процес визначення терміна “русин”, наповнення його етнічним, релігійним, політичним та культурним змістом постійно стимулювався нашими західними сусідами, які виходили з практичних міркувань – треба було розрізняти чужий народ. “Це почуття спільноти проявлялось дуже скоро у загальновживаній спільній назві “русин”. Цю назву прикладало до себе все наше етнічне населення у зносинах назовні, хоч у внутрішних взаєминах задержано ще довго місцеві або племінні назви. Ця назва “русин” прийнялась була твердо серед етнічно наших племен і областей, а особливо сильно на пограниччях, щоб зазначити й підкреслити противенство до державно, культурно й етнічно чужих елементів” .
Російські історики, неспроможні заперечити термін “русин”, що утворений цілком закономірно за правилами слов’янського словотвору: роус + инъ (литвин, мордвин тощо) і який зберігає наголошений у західноукраїнських діалектах початковий склад слова русин (один з двох стародавніх наголосів), заперечують його множинну форму – “русини”. На початку множиною до слова “русин” була Русь. “Збірне ім’я народу – Русь,  як Чудь, Сербь, а  одиничне – Русин, як Чудин, Болгарин, Сербин, або Серблянин” . Але згодом від однини “русин” утворюється, за законами української мови, множина “русини”. Подібно утворюється множина, наприклад, в словах: син-сини, сестра-сестри, він-вони, пан-пани, млин-млини тощо.
“Є беззастережним фактом, що Суздаль і Новгород виразно відмежувалися від назви “Русь” у XII–XIII століттях і пізніше, а також є беззаперечним фактом, що росіяни ніколи не присвоїли собі етноніма “русин”, який існував безперервно на українських територіях від IX по XX століття” . Щоб нейтралізувати осоружний етнонім у старих текстах, російські дослідники фальшують, переробляючи термін “русин” на притаманну їхній мові прикметникову форму “русскій”. Таким зразком “може служити переклад “Ларионъ русинъ” з літопису 1051 р. як “Иларионъ русский родом” (“Повесть временных лет” под ред. В. И. Андрияновой-Перетц, М.-Л., 1950). Тут поняття  гранично точне замінено половинчастим, бо “русинъ” – визначає члена комплексу, що обіймає рід, плюс територію, плюс свідомість зв’язку з ним. Тим часом “русский родом” може народитись і в Китаї” .
Як видаються чи, точніше, видавалися у Радянському Союзі історичні тексти, написав акад. Я. Ісаєвич: “На Україні розцінювалося як “націоналістичний”, тим самим і найважчий, злочин користуватися словами “український” і “українці” для доби Київської Русі, натомість російські історики вільно вживали “русский” як синонім терміна “давньоруський”, а давніх русинів ідентифікували з росіянами. Наприклад, у найбільш поширеному перекладі “Повісті временних літ” слова “положити ряд межю Русью й Грекы” (тобто між Руссю і Грецією) перекладено “установить договор между греками й русскими”. Далі в тексті слово “русин” також послідовно перекладається як “русский”. Такий переклад став вважатися обов'язковим; пильнували цього дуже суворо. Одного разу, коли рецензенти і редакція наукового збірника, виданого під егідою АН СРСР, недодивилася, що автор однієї зі статей вжив слово “русин” стосовно населення Київської Русі, то перед випуском у світ до всіх примірників була вкладена карточка – Errata: “Надруковано “русины”. Має бути “русские”. Прикладів ідентифікації у російських наукових виданнях понять “давня Русь” і “Росія” можна було б навести безліч” .
Одним зі способів затемнити факт існування у Київській державі етноніма “русин” є його заміщення книжною назвою “русич”. У нашу суспільну історико-культурну свідомість, завдяки передусім школі, міцно ввійшла псевдоетнонімічна назва “русич”. Термін “русич” відомий із “Слова о полку Ігоревім” . Про цю поему доречно буде сказати, що “класичним прикладом абсурдних претензій на культурну спадщину України-Руси є проголошення “Слова о полку Ігоревім” найдавнішим твором “давньоруської літератури”, незважаючи на те, що події твору відбуваються більш як за півтисячі кілометрів на південь від російських етнічних земель, на прабатьківщині українців. Поза всяким сумнівом, українськими є не тільки місце дії, а й історичні реалії, лексика, художні образи, літературна форма твору. Абсурдність твердження стає ще яснішою, коли згадати, що саме під час антиполовецького походу південних русичів на чолі з князем Ігорем Володимиро-Суздальщина була найближчим союзником половців у боротьбі з Києвом. Отже, ні здійснити військовий похід на половців, ні оспівувати його суздальці не могли, а значить проголошувати “Слово” продуктом творчості росіян немає жодних підстав” .
Здибуваний у “Слові о полку Ігоревім” термін “русич” зустрічається лише там. “Це, – пояснюють, – авторське слово, своєрідна формула високого стилю староруського поета” . Якщо не брати до уваги поетичних та публіцистичних опусів, то цей термін в якості етноніма ніколи практично не вживався. Цікаво, що слово “русич” не має жіночого роду, на відміну від етноніма “русин” – “русинка”. Відомий французький дослідник Анрі Мазон і російський вчений Зимін, які виступають проти давньоруськості “Слова”, вважаючи його стилізацією, написаною в XVIII ст. вихованцем Київської духовної академії Іваном Биковським, посилаються якраз на термін “русичі” як на аргумент неоригінальності твору. Вони посилаються на той факт, що термін “русич” не засвідчений у жодних інших староруських текстах . “Чудернацька назва “Русичі” із “Слова о полку Ігоревім”, на нашу думку, походить не від Русь, а від легендарного князя Руса, що його вигадали польські літописці. Якраз оці “Русичі” є одним з доказів неавтентичності “Слова”, бо легенда про князя Руса з’явилася лише в XV–XVI в.в.” .
Прискіпливий аналіз терміну “русичі” навів дослідників на думку про можливу тут помилку в написанні. Відомо, що у “Слові” багато темних місць. Виникло припущення, “що в “Слові о полку Ігоревім” замість міфічного “русичі” більш коректно читати “русьци” . Отже, улюблений поетами і публіцистами “русич” втрачає свою непевну роль замінника етноніма “русин”. Термін “русин”, як побачимо далі, віками вживався на українській етнічній території.

Вшанування пам’яті князя Київського Володимира Великого 2015-го



Вшанування пам’яті князя Київського Володимира Великого
Опубліковано 16 липня 2015 року о 17:49
Якщо княгиня Ольга в історичній пам’яті східного слов’янства залишилась «матір’ю князів руських», то Володимир Святославич став «батьком Русі». За його труди на благо рідної землі народ ще за життя назвав його Великим князем, любив його як батька нації а після смерті ввів його до лику святих.

Нинішнього року минає 1000 років з часу Успіння великого київського князя Володимира Святославича, який відійшов у вічність 15 липня  1015 року.

Хреститель Русі київський князь Володимир Святославич є знаковим символом для всієї східнослов’янської цивілізації. Адже, серед подій і явищ, що визначали плин вітчизняної історії не буде перебільшенням назвати найголовнішим Володимирове хрещення. Запровадження християнства у Київській державі князем Володимиром наприкінці Х століття стало переломною віхою історії Русі-України, поворотним пунктом її всього подальшого історичного розвитку. Християнізація Київської Русі подолала політичну та культурну ізольованість країни й призвела до визнання за нею самостійного місця у символічній сім’ї християнських народів тогочасного європейського світу.

Діяльність князя і справді була великою. Великою, міцною, єдиною і сильною була при ньому і княжа Україна. Дружби з Володимиром, його допомоги шукали європейські імператори і королі. Життю і діяльності Володимира Великого присвячено багато творів історичної і художньої літератури. Він є відомою і популярною історичною особою не лише в Україні. Крім великого державного політичного діяча, Володимир Великий був ще й великим полководцем і флотоводцем. Його головні військові походи і перемоги пов'язані в першу чергу з флотом; і київську державу князь зміцнював як морську країну.

Володимир був третім сином князя Святослава. Народився він близько 955 року. Його матір'ю була Малуша - служанка бабусі, княгині Ольги.

Великокняжий київський стіл Володимир зайняв в 979 році після перемоги в семилітній міжусобиці з братами Олегом і Ярополком. З перших днів свого правління молодий князь твердою рукою взявся зміцнювати розхитане міжусобицею державне управління та збирати воєдино землі київської держави.

Спочатку він погляд свій спрямував на Захід. На початку 980 років походом у Прикарпаття він повертає зайняті чехами етнічні галицькі землі до Перемишля включно. Потім, приборкавши радомичів на сході, він направляє своє військо і флот на волзьких булгар. У цій війні княжий флот виступає головним транспортним засобом, яким перевозиться навіть кіннота. В 984 році флотилія князя з'являється на Оці, а згодом - на Волзі. Волзькі булгари були скорені, проте Володимир вирішив укласти з ними мирну угоду і направив свій флот на хозар, які після поразки від його батька князя Святослава почали піднімати голову і загрожувати безпеці київської держави. Після цього походу хозари і їх держава назавжди зникли з політичної карти, а натомість на північному Кавказі, на землях нинішньої Кубані, починає формуватися Тмутараканське князівство.

Далі князь Володимир зайнявся південними справами, які відігравали головну роль у першу чергу в торгово-економічних відносинах України-Русі з Візантією. Судячи зі всього, на той час торговий шлях Дніпром занепав і Володимир, для наведення там порядку, в 986 році спорядив похід свого флоту "на пороги". Літописи не описують конкретні заходи князя на порогах але, як показав час, Володимир поновив торговельний шлях "із варяг у греки" і забезпечив собі свободу комунікацій Дніпром до Криму і Царгорода.

Зусиллями великого князя київська держава перетворювалася на могутню імперію, а Київ - на центр східних слов'ян. Іноземні літописці починають іменувати великого князя київського царем, його допомоги починають шукати сусідні королі й імператори. Та залишалися не узгодженими відносини з Візантією, яку Володимир небезпричинно вважав винуватою у смерті свого батька, князя Святослава. Нагода улагодити і цю проблему не забарилася, і її надала сама Візантія.

У кінці 987 року до київського князя з проханням про військову допомогу звернувся візантійський імператор Василь, проти якого в Малій Азії підняв повстання Фока. Володимир погодився, але виставив умову, щоб імператор видав заміж за нього свою сестру Анну. Не маючи іншого виходу імператор погодився. За свідченнями арабських літописців ібн-ель-Атіра і ель-Макіна великий князь київський особисто очолив похід свого флоту в Малу Азію. Незабаром княжі дружини і грецькі легіони розбили військо Фоки, а сам претендент в імператори загинув у бою. Та візантійський імператор Василь, перемігши при допомозі Володимира свого суперника Фоку, виконувати, як він вважав, принизливу для нього обіцянку, не поспішав. Та київський князь мав іншу думку. Чекав своєї нареченої Володимир спочатку в Києві. Вирішення цього питання затягувалося. Щоби заставити імператора дотриматися свого слова, Володимир швидко спорядив флот і сухопутну армію і в 988 році вдарив на Крим. Княжі війська швидко опанували півостровом і з берега та з моря оточили Херсонес. Облога тривала шість місяців і місто вимушене було здатися. Володимир урочисто увійшов до головної грецької колонії в Криму. Імператор Василь знову опинився в складній ситуації - вчорашній союзник відібрав у нього кримські володіння та ще й одночасно розгорілося велике повстання проти нього на Балканах. То ж довелося царівну Анну везти до Херсонеса, де Володимир і справив з нею пишне весілля.

За руськими літописами, Володимир охрестився в Херсонесі, прийнявши по хресту ім'я Василя, по імені свого тестя - імператора, який виступив його хрещеним батьком. Повернувшись із кримського походу, князь Володимир охрестив і український народ, в житті якого розпочалася ера християнської цивілізації. Виділивши десяту частину державних доходів, князь збудував у Києві величну Десятинну церкву, розпочав активну роботу з розвитку культури й освіти. Свої зусилля Володимир спрямував на вирішення внутрішніх проблем держави, на її зміцнення і згуртування. Став піклуватися про простих киян і перестав вести війни з сусідами, розвивав торгівлю і започаткував карбування власних грошей.

Важливу роль в утвердженні християнства відіграло створення київської митрополії на чолі з першим митрополитом греком Феофілактом. Прийнявши християнство за державну релігію, Русь ставала рівною з усіма цивілізованими державами Європи. Хоча запровадження нової віри йшло досить тривалий час і дуже часто насильницькими засобами, а інколи й «вогнем і мечем», як це зробили в Новгороді посадники князя Добриня та Путята.

Але Володимир досягнув свого. Його визнали як європейського правителя. Князь породичався з візантійським імператором. Сина Святополка одружив з донькою польського короля Болеслава Хороброго. За угорського королевича видав доньку Пшемиславу, ще одна була дружиною чеського короля. Як європейський монарх і суверен, князь розпочав Карбувати власну срібну монету - срібник. На ньому був портрет князя з написом: «Володимир на столі a се його срібло». На звороті тризуб - герб Русі.

Прийняттяхристиянствастало переворотом у житті східного слов’янства, що позначився на його соціально-політичному й культурному розвитку. За Володимира Святославовича Русь досягла високого рівня могутності.Їй потрібна була сильна й авторитетна центральна влада. А християнська церква зміцнювала владу великого князя, обожнюючи її та стверджуючи, що «всяка влада від бога». А коли так, то князь є ніхто інший, як божий слуга, і непокора йому - великий гріх.

За прикладом Візантії, церква на Русі високо підносила авторитет державної влади. Якщо раніше князя і його дружину шанували лише у своєму племені, а в інших вважали збирачами данини, то під впливом церкви формувалось усвідомлення святості посланої Богом великокнязівської влади, однакової для всього населення держави.

Церква виступала за постійність і стабільність влади проти міжусобиць і спорів між князями, закликала жити за принципами «шани старших» і «не чіпати чужої межі». Духівники намагалися пом’якшити характер князя, вимагали від нього більше лагідності та милосердя до простих людей. Священики твердили князю: «Ти поставлений від Бога на кару лихим, а добрим на милування».

Діяльність духовенства сприяла консолідації східнослов'янських племен, єднанню Руської Землі. Церква боролася проти негативних залишків родоплемінного життя. Виступаючи проти язичницьких молінь, вона ганьбила кровну помсту, ворожнечу між родинами та між батьками й дітьми, викрадання чи викуп наречених, інші аморальні явища. Спираючись на «грецькі закони», християнська церква запроваджувала нові відносини між людьми, що були пронизані благородством і моральністю. I що дуже важливо, вони ставали єдиними для представників усіх племен, які входили до складу Руської держави. Духовенство через власне світосприйняття перенесло у християнські обряди і свята позитивні звичаї, що існували в племенах за язичництва. Утвердження місцевих обрядів у новій релігії , сприяло швидкому переходу основної маси населення країни до нової віри і полегшувало його. Звичайно, був опір язичників і навіть їхні повстання. На окраїнах ще довго поклонялися старим ідолам.

Християни робили багато для подолання грубого, нелюдського ставлення до нижчих прошарків населення, особливо до рабів, невільників, вигнаних з громад ізгоїв. Писемність на Русі з'явилася ще до хрещення. Проте вона не дістала визнання. Запровадження ж християнства спонукало її швидкий розвиток. Адже церковна служба супроводжувалася читанням Біблії, Євангелій, книг, у яких розкривалися релігійні ідеї, погляди, правила життя. Постала проблема придбання церковної літератури. Виникла потреба у знавцях текстів цих книг, у перекладачах з грецької на руську мову, у вправних переписувачах книг, у хороших їх читцях. Церковне і монастирське будівництво викликало підготовку будівників, архітекторів, художників, мулярів. Під керівництвом візантійських учителів виховувалися місцеві фахівці, які спорудили шедеври середньовічної архітектури Русі.

Прийняття християнської релігії стало важливим кроком наших предків на шляху до європейської цивілізації. Тисячолітня історія християнства в Україні засвідчує життєвість основних засад християнського світорозуміння й моралі.

Помер князь Володимир Великий 15 липня 1015 року в своєму дворі в Берестові і був похований у Десятинній церкві. У XIII столітті Володимира Великого було канонізовано святим.

"Украдене ім'я" - Є.Наконечний ч.6/2

Як не намагалися великодержавнi iсторики, як не шукали, але не знаходилося переконливих доказiв масової мiграцiї населення Київщини на далеку Пiвнiч i масової мiграцiї населення Карпат до Поднiпров’я. Нi письмовi джерела XIV cт., нi археологiчнi факти, нi данi етнографiї та лiнгвiстики не пiдтверджували вигадки Погодiна-Соболєвського. “Од благодатного чорнозему, – глузував російський археолог О. Спiцин, – до глини й пiску, од степу – до лiсу, од тепла – до холоду, од добрих урожаїв – до поганих, од вола – до коня, од хати – до iзби, од великих сел – до “починкiв” (окремi селища), од легкої роботи – до важкої працi – ледве чи хтось пiде добровiльно” . За влучним спостереженням Я. Дашкевича, “пiкантним, однак, залишається висновок з погодiнської гiпотези, що українцi – за своєю етнiчнiстю – вже були i до монголо-татарiв, лише займали Галичину i Волинь” . Художньою ремiнiсценцiєю погодiнської туги за київським первородством служить оповiдання сучасного сатирика, в якому зустpiчаємо такий пасаж: “Указ Президиума Верховного Совета об упорядочении наименований исторических центров страны. Городу Киеву с целью упрочения его значения как исторического центра всех славянских народов и против украинских буржуазных националистов – присваивается наименование Москва” .
Сучасні росiйськi iсторики тепер згоднi, що версiя про велике переселення є все-таки непереконливою. “Пiд великим секретом зiзнаємося: Русь – таки нiкуди не переїжджала” .
Пiд впливом критики М. Грушевського частина вiдомих росiйських вчених, таких, як О. Шахматов, О. Прєсняков, М. Любавський, В. Пiчета, стали переглядати догми “звичайної схеми”. За справжню вихiдну точку росiйської iсторiї вони не брали Київську Русь, а Володимиро-Суздальське князiвство, так як не беруть Рим за вихiдну точку iсторики Францiї, Iспанiї, Португалiї, Румунiї тощо.
Пiсля більшовицької революцiї, здавалося, росiйська iсторична наука, проголосивши рiшуче iдейне та методологiчне вiдмежування вiд старої монархiчної iсторiографiї, зречеться карамзiнського мiфу. Iсторики-марксисти зi школи акад. М. Покровського тодi гостро виступили проти росiйського iмперiалiзму та шовiнiзму i стали дослiджувати етнiчнi процеси в Київськiй державi з рацiональної позицiї iсторiографiчної логiки М. Грушевського. “Ця теорія, яка зводила весь сенс російської історії до утворення величезного… державного тіла, названого Російською імперією, і яка знайшла свій вираз в “Истории” Карамзіна, ця теорія застаріла вже, можна сказати, в день своєї появи” . Це не суперечило тодiшнiй офiцiйнiй iдеологiчнiй лiнiї. Кремлiвськi марксисти, мрiючи про свiтове панування, вважали Росiю лише засобом для досягнення цiєї мети. Як тiльки марксистськi iлюзiї про “пожар мировой революции” розвiялися, треба було повертатися до старих мiфологем. В iдеократичнiй країнi значущi iсторiографiчнi проблеми розв’язують не вченi, а полiтичне керiвництво. А полiтичному керiвництву стало вигiдно спертися на історичний шовiнiзм.
1934 р. за пiдписами Сталiна, Кiрова, Жданова опублiковано “Замечания по поводу конспекта учебника по “Истории СССР”. У полiтично тенденцiйних зауваженнях найвища партiйна верхiвка країни вказувала iсторикам, що надалi не слiд розглядати росiйську iсторiю без урахування даних по iсторiї України i Бiлорусiї. “Нам нужен учебник истории СССР, где бы история Великороссии не отрывалась от истории других народов СССР” . Таким чином, у легко завуальованiй формi пpозвучала настанова повернутися до карамзiнської “схеми”. Потреба часу вимагала повернення до великодержавного шовiнiзму. “Iнтернацiональнi гасла було залишено лише як димову завiсу, яка прикривала справжню сутнiсть держави, що вiдверто стала на шлях продовження не лише полiтики, а й iдеологiчних традицiй Росiйської iмперiї” . Почалася змiна iдеологiчних акцентiв – Пушкiна перестали називати царським камер-юнкером, Олександра Невського – класовим ворогом трудящих, Наполеона – визволителем селянства з пут феодалiзму, Льва Толстого – помiщиком, юродствуючим во Христi, кириличний алфавіт – пережитком класової графіки. “Сталін зробив ставку на російський шовінізм. Свідченням цього була праця російського історика Б. Воліна “Великий русский народ”. Саме в ній вперше всеосяжно проповідується місіонерська роль російського народу в СРСР, з якого повинні брати приклад і в усьому його наслідувати інші народи Радянського Союзу, а в майбутньому – всього світу” . Сучасні російські історики про це пишуть так: “Iмперський свiтогляд у радянський перiод продовжував посилюватися. Нацiоналiзм сталiнської iсторiографiї був завжди сильнiшим вiд її вульгарного марксизму, бо в тих випадках, коли два цi критерiї оцiнки приходили в зiткнення, завжди перемагав патрiотизм” .
Один з органiзаторiв голодомору 1933 р., зоологiчний українофоб Постишев, який зруйнував Михайлiвський золотоверхий собор i Десятинну церкву, спецiальною ухвалою на листопадовому пленумi ЦК КП(б)У 1934 р. узаконив великодержавну “схему” Карамзiна у викладаннi в українських школах.
Iнша “высочайшая” постанова щодо iсторiї з’явилася 1936 р. знову за пiдписами голови уряду Молотова i “батька народiв” Сталiна. У нiй наголошувалося, що “iсторична освiта має важливе значення для справи нашої держави, нашої партiї i для навчання пiдростаючого поколiння”. Наслiдком цiєї постанови був, зокрема, остаточний розгром марксистської iсторичної школи М. Покровського. Можна ще пригадати горезвiсну постанову “Про полiтичнi помилки i незадовiльну роботу Iнституту iсторiї України АН УРСР”. Українських iсторикiв повсякчас напучували: “Працi В. I. Ленiна i Й. В. Сталiна, вказiвки ЦК ВКП(б) i радянського уряду про вивчення iсторiї, постанови ЦК ВКП(б) з iдеологiчних питань мають вирiшальне значення для вивчення iсторiї народiв СРСР” . Один з тогочасних українських iсторикiв згадує: “У часи радянського панування у вiтчизнянiй iсторичнiй науцi виникла i ствердилася дуже дивна концепцiя, суть якої становило переконання, що минуле можна конструювати на свiй смак i розсуд; що iсторичною iстиною є директиви начальства” .
У серединi 30-х рp. з’явилися i новi шкiльнi пiдручники з iсторiї. “У них замiсть попереднiх проклять “царськiй Росiї – тюрмi народiв” проголошувалися iдеї, вiд яких повиннi були перевернутися в гробах старi революцiонери: всi завоювання росiйських царiв оголошувалися прогресивними i такими, якi вiдповiдають iнтересам самих завойованих народiв” .
За таких обставин партiєю та урядом ревно плекався найцiннiший, найвагомiший, найулюбленiший мiф росiйської iсторiографiї, який набрав у сталiнськi часи характеру полiтичної догми, – мiф про успадкування полiтичного та культурного надбання Київської держави Росiєю, або iнакше: “Москва – спадкоємиця Києва”. Хоча, зазначимо, сам факт iснування українського народу, який займає територiю лiтописної “руської землi”, є найкращим промовистим запереченням цьому. До речi, теперiшнi росiйськi iсторики скаржаться на “гнiтюче протирiччя, з яким вже зiткнулися автори новiтнiх пiдручникiв: “Русь, мовляв “Київська”, а Київ уже п’ятий рiк “як закордон”, i вiд цiєї раптом вiдкритої реальностi нiкуди сховатися” .
Вiдкинута гiпотеза Погодiна-Соболєвського непомiтно зникла з наукового обiгу. Доля цiєї гiпотези показала, що антинаукова “звичайна схема” принципово не може мати переконливого обгрунтування в iсторичних реалiях. Вихiд знайдено в перемiщеннi питання з iсторичної площини в площину лiнгвiстики, точнiше – етнонiмiки.
Замiсть заяложених аргументiв з генеалогiї династiй, замiсть бездоказової теорiї масових мiграцiй, основним захисником “схеми” виступила двозначнiсть етнонiмiки. Грунтуються великодержавнi етнонiмiчнi спекуляцiї на пiдмiнi за формою i змiстом термiнологiї: замiсть слова “Русь” – нововигаданим термiном “Древнерусское государство”, замiсть етнонiма “русин” – нововигаданою назвою “древнерусская народность”. У росiйськiй iсторiографiї вiддавна стало звичним перекручувати схiднослов’янськi етнонiмiчнi назви на свiй лад. За влучним спостереженням О. Толочка, використовується тут “прийом переназивання”. “У такий напрочуд економний спосіб створюється потрібна ілюзія. Переназивання є лише частковим способом більш загального прийому присвоєння” . Ось, для прикладу, часто вживанi назви, що стосуються епохи Київської держави в росiйськiй науковiй лiтературi: “Киев – первая русская столица”, “единый русский народ киевских времен”, “тысячелетие русской литературы”, “начальный период русской истории”, “русские племена”, “Русская земля”, “русское государство”, “русский народ”, “русский язык” i т. д. Ще В. Ключевський покаянно визнавав, що цi термiни є некоректними, але “привычными словоупотреблениями”. “Однак щодо “привычных словоупотреблений”, то не такi вже вони i безневиннi. Термiни вживалися росiйськими вченими цiлком свiдомо з метою формувати загальну громадську думку про споконвiчнiсть неподiльностi схiднослов’янського, а значить росiйського суспiльства в його iмперських межах. Це вiдповiдало полiтичним iнтересам iмперiї” .
Характерно, що в росiйськiй мовi вiдсутня стародавня лiтописна форма “руський”, замiсть нього користуються новою грецькою, за фонетичним оформленням, назвою “русский”, а як вже говорилося, за невеликими графiчними розбiжностями ховаються iстотнi етнiчнi розбiжностi. Iншими словами, в росiйськiй мовi вiд слiв “Русь” i “Росiя” утворюється один прикметник – “русский” а слово “Русь” вживається як синонiм сучасної Росiї. Слова “древнерусский” i “русский” сприймаються як визначення одного i того ж народу на рiзних iсторичних етапах, а вiдмiннiсть слiв “давньоруський” i “український” створює враження, начебто йдеться про рiзнi етноси. Термiн “давньоруська народнiсть” застосовується “лише в україномовнiй лiтературi, але немає досi адекватного вiдповiдника в росiйсько- та чужомовнiй лiтературах, у яких термiн “древнерусская” ототожнюється з термiном “русская” . “Насправді, російські теоретичні і практичні політики не мають сильніших аргументів на користь того, що українці (малороси) – “тот же русский народ”, як не завжди щире, а ми скажемо – навмисне  жонглювання словами “Русь”, “русский” .
“Прийом переназивання” особливо відчутний в мовознавстві. “Омонімія визначень руської і російської мов, руського і російського народів (рос. русский язык, русский народ і аналогічно в інших мовах), що звичайно не усвідомлюється як така (яскрава і повчальна ілюстрація впливу мови на свідомість!). Звідси недиференційоване оперування терміном русский у двох об’єднувальних значеннях: а) “руський і російський” (пор., напр., “Словарь русского языка XI–XVIII вв.”) і б) “східнослов’янський” .
Про “древнерусскую народность” першим заговорив iсторик В. Мавродiн, якого справедливо називають iдеологом росiйського сталiнського iмперiалiзму . Однiєю з причин висунення iдеї  “давньоруської народностi” стало небажання далi дотримуватися тези: Київська Русь – спiльна колиска трьох братнiх народiв. “Для того, однак, щоб на практицi не урiвноправити три народи, було придумано твердження про єдину давньоруську народнiсть, мову, культуру” . Схiднi слов’яни в IX–XIII ст., на погляд Мавродiна, становили єдиний народ, одну “давньоруську народнiсть”, яка є спiльним предком росiян, українцiв, бiлорусiв – нових народiв, що виникли внаслiдок розпаду цiєї “давньоруської народностi” в XIV–XV ст. “Лише пiсля монгольського завоювання i наступного полiтичного роз’єднання окремих частин Русi видiлилися iз єдиної “русской” народностi, приблизно в XIV столiттi, самостiйнi народностi – українська, бiлоруська i великоросiйська” . Найчiткiше ця теорiя викладена в академiчних “Очерках истории СССР”, що вийшли на початку 50-х рp. “Iз окремих слов’янських племен склалася древньоруська народнiсть: iз неї згодом виросли великоруська, українська, бiлоруська, iсторична i мовна основа яких була єдиною (древньоруська народнiсть). Провiдна роль у цьому процесi належала росiйському народовi” . Незрозумiло, навiщо було виконувати росiянам провiдну роль у процесi утворення “давньоруської народностi”, щоб потiм її покинути? Чи предки лемкинь iз Пряшiвщини належали колись до того самого народу, що баби з Рязанi, або предки карпатського гуцула i мезенського “крестiянiна” – однi i тi ж? Iсторичнi факти заперечують мавродiнську концепцiю. “Крiм голослівних тверджень, Мавродiн не дав нiяких доказiв на пiдтримку своєї теорiї” . Науковi факти свiдчать “про глибоку iсторичну самобутнiсть українського народу, своєрiднiсть його культурно-етнiчного розвитку, який не зливався з росiйською етнiчною iсторiєю нi в другiй половинi I тисячолiття, нi на генетичних шляхах слов’ян у першiй половинi II тисячолiття. Усе це iстотно пiдриває теорiю “давньоруської народностi”, яка залишається без власних генетичних джерел у слов’янськiй iсторiї I тисячолiття нашої ери, доводить грубу полiтичну тенденцiйнiсть тлумачення схiднослов’янської iсторiї 6–13 ст. як росiйської, “русской” . Непереконливi причини розпаду “давньоруської народностi” через татарську навалу. “Сам результат розпаду Київської Русi, що остаточно визначився пiсля монголо-татарського завоювання i привiв до утворення бiлоруського, росiйського i українського народiв, вказує на те, що етнiчнi процеси в середовищi окремих культурно-мовних груп, навiть у перiод iснування одної держави, були мiцнiшими i дiяли стабiльнiше, нiж загальнi полiтико-економiчнi. Схiднi слов’яни, розкиданi на величезних просторах, роз’єднанi природними бар’єрами (непрохiднi лiси, болота, брак сухопутних шляхiв), нiколи не почували себе одною етнiчно-мовною спiльнiстю i нiколи її не вiдстоювали” .
1951 p. у Москвi вiдбулася теоретична конференцiя на тему “давньоруська народність”. Провiднi фахiвцi з руської iсторiї В. Зимiн, В. Пашуто, Б. Рибаков, О. Сидоров та iн., якi виступили тодi на нiй з доповiдями, вiдкидали теpмiн “давньоруська народнiсть”. Один iз дискутантiв О. Санжаєв висловив їх спiльну думку: “У Київськiй Русi iснували три окремi схiднослов’янськi єдностi, якi в наступнi вiки дали початок трьом братнiм слов’янським народностям: росiйськiй, українськiй та бiлоруськiй. Якби в Київськiй Русi племiннi вiдмiнностi та дiалекти стерлися до нiвелюючого рiвня, то жодна монгольська навала, жодне феодальне роздрiблення не змогло б привести до виокремлення iз єдиної давньоруської народностi трьох хоча  й  спорiднених, але вiдмiнних народiв” .
Iснування єдиного схiднослов’янського народу як “спiльного предка” означало б, що цей “народ” генетично повнiстю увiйшов до складу всiх схiднослов’янських етносiв. Однак навiть ортодоксальнi росiйськi вченi визнають, що не вся сукупнiсть схiднослов’янських племен є фiзичним предком кожного з трьох народiв, а лише окремi частини її. Тобто кожний iз трьох сучасних народiв має свої окремi родоначальнi племiннi угруповання, якi й стали його фiзичною основою.
Теперiшнi iсторики говорять, що “теза про iснування в епоху раннього середньовiччя єдиної давньоруської народностi викликає ряд заперечень… Звертають увагу на труднощi розвитку iнтеграцiйних процесiв на такiй великiй i порiвняно мало заселенiй територiї, як Схiдноєвропейська рiвнина, на iснування помiтних вiдмiнностей у матерiальнiй культурi населення окремих районiв, на те, що мовнi вiдмiнностi мiж окремими групами схiдних слов’ян були, мабуть, значно глибшими, нiж це припускали ранiше. Серед iнших доказiв не останнє значення має i той факт, що в лiтописаннi домонгольських часiв термiном “Русь” означається i в цiй якостi протиставляється iншим схiднослов’янським землям, територiя середнього Поднiпров’я” . Учасники московської дискусiї 1951 p. доказували, що не мiг iснувати єдиний давньоруський етнос, якщо територiя Київської держави сягала на пiвднi Чорного моря, на заходi  –  Вiсли, на пiвночi – Балтiї, а на сходi – Клязьми. Окрiм того, до складу Київської держави входила велика кiлькiсть неслов’янських племен. “Дивно i непереконливо звучить поширене навiть у науковiй лiтературi твердження, що київська культура була рiвною мiрою витвором усiх схiднослов’янських племен вiд Тмутараканi на пiвднi до Бiлого моря на пiвночi, вiд Карпат на заходi до Верхньої Волги на сходi. Тобто, в твореннi канонiчних зразкiв київської архiтектури (Десятинна церква, Софiя Київська), лiтописання (“Повiсть минулих лiт”), лiтератури (“Повчання дiтям” Володимира Мономаха, “Слово о полку Iгоревiм” тощо) XII ст. київська метрополiя вiдiграла не бiльшу роль, нiж слов’янськi колонiсти, якi на той час з’явилися у глухих лiсах Пiвночi Схiдної Європи. Абсурднiсть цього твердження ще очевиднiша, коли врахувати той неспростовний факт, що переважна бiльшiсть вищезгаданих шедеврiв творилася безпосередньо в Києвi або в iнших мiстах Пiвденної Русi. У канонiчних зразках давньоруської лiтератури фiгурують iсторичнi та культурнi дiячi, а також простi мешканцi саме руського Пiвдня” .
Найслабшим доказовим мiсцем “давньоруської етнiчної спiльноти” є час її розпаду. Цей розпад мусив вiдбутися лише в межах XIV–XV ст., а докази на пiдтвердження цього вiдсутнi. I зовсiм незрозумiло, “чому утворилося лише три народи, а не стiльки, скiльки було князiвств” .
Пiдступний iсторичний мiф Мавродiна схвалили Сталiн i секретар з iдеологiї Суслов, а це тодi означало, що термiн “давньоруська народнiсть” зробився полiтичною догмою. 1954 р. опублiковано схваленi iдеологiчним вiддiлом ЦК КПРС “Тези про 300-рiччя возз’єднання України з Росiєю (1654–1954)”. Це був канонiчний варiант партiйної версiї iсторiї України. У тезах говориться, що українцi та росiяни – братнi, єдинокровнi народи,  якi походять вiд спiльного кореня – “давньоруської народностi”, яка в IX ст. створила їхню спiльну колиску – Київську Русь. За “Тезами”, всi три схiднослов’янськi народи мали на старокиївську спадщину однаковi права. На практицi в росiйських публiкацiях цi права iгнорувалися. Курси iсторiї лiтератури пiд назвою “древняя русская литература” без застережень об’єднували письменство Київської держави IX–XIII ст. з московським XIV–XVII ст. Те ж стосується iсторiї мистецтва, права, мови тощо. “Тези” не мали нiчого спiльного з марксистським поглядом на класову боротьбу як на рушiйну силу iсторiї. “Це було своєрiдне резюме української iсторiї, написане з цiлком телеологiчних позицiй: довести, що iсторiя України до 1654 р. була пiдготовкою до “возз’єднання з Росiєю”, а пiзнiше становила перехiд вiд “дружби двох великих слов’янських народiв” до “непорушної дружби народiв СРСР”, очолених росiйським “старшим братом”. “Тези” стали обов’язковими для всiх радянських марксистiв, але лише в Українi їх розглядали як незаперечну до найдрiбнiших подробиць директиву, важливiшу навiть вiд висловлювань Маркса i Ленiна” . Через засоби масової iнформацiї, школу, наукову, популярну i художню лiтератури їх широко, наполегливо та невпинно розповсюджували, щоб перетворити у невiд’ємний елемент iсторичної свiдомостi. Українською та бiлоруською мовами не мiг з’явитися найменший текст стосовно Русi, без згадки про освячувану тезами мавродiнську давньоруську народнiсть. “Адмiнiстративно насаджувана концепцiя давньоруської народностi, що начебто була далекою попередницею єдиного радянського народу, пiдживлювала iлюзiю органiчної єдностi росiйської держави, приховуючи її iмперську суть. При цьому експансiя Москви на українськi землi набирала “пристойного вигляду” возз’єднання “єдиного руського народу” . Як цілком слушно зауважує дослідник М. Рябчук: “Російські колонізатори трактують український народ як “побічний продукт історичного розвитку”, таке собі “історичне непорозуміння”, результат “зовнішньої інтриги” (польсько-німецько-австрійсько-угорсько-жидівської), тимчасом як росіяни є коли не єдиним, то принаймні головним спадкоємцем Київської Русі, “великим народом” (“богоносцем” в царські часи), “оплотом світового революційного руху” в часи совєтські, тобто народом зі спеціальною історичною місією – об’єднати довкола себе усіх слов’ян (“слов’янофільство”), європейців і азіятів (“євразійство”), весь світ (більшовицька “світова революція”)” .
Хоча давньоруську народнiсть проголошено спiльним етнiчним предком трьох слов’янських народiв, але “насправдi вона квалiфiкується лише як росiйський етнос – “русские”, “русский народ” i т. д. “Єдиний корiнь” (“давньоруська народнiсть”) виявляється на практицi не нашим коренем, а “спiльний предок” – зовсiм не спiльним, а лише предком росiйського народу” .
На початку 70-х рp. минулого століття секретар ЦК Компартiї України Маланчук заборонив згадувати термiн “Київська Русь”. У шкiльний курс iсторiї в Україні вводився новий термiн “давньоруська держава”. Новий термiн нав’язувався українським школярам i студентам, щоб не залишити в їхнiй iсторичнiй свiдомостi навiть спомину про iснування якоїсь окремої Київської Русi та її народу. Так вiд високопоставлених придворних монархiстiв Карамзiна та Погодiна до високопоставленого комунiста Маланчука простяглася iдеологiчна лiнiя заперечення iснування українського народу в княжу Київську добу.
Директор Iнституту етнографiї СРСР iсторик М. Бромлей вигадав на зразок термiнiв “югославський народ”, “чехословацький народ” ще iнший етнонiмiчний термiн “радянський народ”. Мав цей “народ” утворюватися з рiзних етносiв, але спiльним для нього мала бути, зрозумiло, росiйська мова. Тобто, як “давньоруська народнiсть”, так i “радянський народ” мав бути, по сутi, синонiмом росiйського народу. Пропагандивний мiф про “нову етнiчну спiльність радянський народ” постав  як  спроба iдеологiчно обгрунтувати асимiляцiю передусiм українцiв та бiлорусiв. Узагалi, термiн “давньоруська народнiсть”, за задумом його авторiв, забирав в українцiв та бiлорусiв минуле, а термiн “єдиний радянський народ” – майбутнє. У річищі цієї ідеологеми українцям викладалась історія (своя і російська, а точніше – російська з відповідно підібраними й проінтерпретованими домішками своєї), з’ясовувалась сучасність (колоніальна залежність як щасливе “братерство”) й окреслювалось майбутнє (точніше – відсутність майбутнього, зникнення чи, пак, “злиття” як верховне благо для химерної “недонації”)” .
Спираючись на псевдонаукову теорiю давньоруської народностi як колиску трьох схiднослов’янських народiв, “дехто в Москвi i тепер вважає Київську Русь першою Росiйською державою, а українськi землi – невiд’ємною частиною єдиної i недiлимої iмперiї” . Взагалі, певні кола в тій самій Москві досі вболівають за радянською імперією. “Ота російська “тоска” за величною та могутньою імперією, ота ностальгія за втраченою великодержавністю,  оте  голосіння над так званими “осколками” (саме так росіяни дивляться на колишні свої “республіки”) міфічного свого “тысячелетнего государства” (адже Московщину навіть із великою натяжкою не можна було б назвати сьогодні спадкоємицею нашої Київсько-Руської держави), – усе це, на жаль, розгортається нині не просто на психологічному рівні. Психологічну певну якусь “розгубленість” росіян можна було б у цьому контексті навіть якось по-людському збагнути (згадаймо, якою травмою для свідомості німців обернулася втрата ними колоній після I-ої світової війни та Версаля). Однак у даному разі ідеться про ту російську “ностальгію” за втраченою імперією, котра безпосередньо проектується на площину кремлівської політичної пракстології та стратегічних інтенцій Кремля” . Посилаючись на колись нiбито єдиний давньоpуський наpод, сучаснi пpихильники “єдиної та недiлимої” намагаються збеpегти iмпеpiю, за pекомендацiями О. Солженiцина, бодай в межах її слов’янського ядpа. Згадуються тут слова Леніна: “Черносотенцы и их лакеи называют Россию великой славянской державой вероятно только потому, что в этой великой державе практикуется самое великое угнетение славянских народностей” . Як пише сучасний київський дослідник, “передусім варто звернути увагу на живучість класичного імперського міфу про Київську Русь як таку собі прото-Росію, та про єдиний “(давньо)руський” народ, від якого несприятливі історичні обставини відкололи українську і білоруську гілки – котрі, однак, весь час прагнули і досі прагнуть з’єднатися знову з “загальноруським” деревом – усупереч своїм “націоналістичним” елітам. У незалежній Україні цей міф перестав бути офіційним і значною мірою втратив впливовість, хоч і не зник остаточно. У полегшеному, утилітарно-пропагандистському вигляді він побутує ще серед частини еліт  –  у розмаїтих квазі-політологічних концепціях на кшталт “православно-слов’янської спільноти”, “євразійського простору”, “інтеграції  в  СНД” тощо” .  Пpоте, очевидно, за pозвалом Радянського Союзу i кpахом комунiстичної iдеологiї pано чи пiзно надiйде поpа вiдкинути iмпеpський мiф пpо вигадану давньоpуську наpоднiсть.
Однак цей процес проходитиме непросто, оскільки в сучасній російській історіографії уже виразно сформувалася тенденція, відповідно до якої українцям і білорусам відмовляється в їх етнічній самобутності, а, отже, і в праві на створення національних суверенних держав. Яскравими виразниками цієї тенденції є московські науковці С. Самуйлов  і О. Дугін . Щоправда, й українські вчені не залишаються в боргу, свідченням чого є грунтовна монографія Василя Кременя і Василя Ткаченка “Україна: шлях до себе” , в якій доказово і переконливо розвінчуються українофобські інсинуації і перекручення.