Про співтовариство

Тут об’єднуються ті, хто любить свій Край. Ми писатимемо тут про це. Будемо розміщувати цікаві фото, обговорювати проблеми сьогодення.

Увага! Учасником співтовариства може стати блогер, який пише на українську тематику.
Вид:
короткий
повний

Ми любимо тебе, Україно!

Промова Президента Володимира Зеленського

Промова Президента Володимира Зеленського з нагоди 30-ї річниці незалежності України

24 серпня 2021 року - 11:46

Промова Президента Володимира Зеленського з нагоди 30-ї річниці незалежності України

Шановні пані та панове!
Високоповажні гості України!
Наші брати, наші партнери, наші друзі!
Шановні громадяни України!
Дорогий український народе!

Я вітаю всіх нас із цим великим і важливим днем! Сьогодні ми відзначаємо 30-ту річницю проголошення незалежності України!
30-ту річницю її здобуття! А справедливіше, на мій погляд, сказати: 30-ту річницю відновлення незалежності України! Бо 24 серпня 1991 року Україна відновила свою державність. А 24 серпня 2021 року Україна нарешті усвідомлює це, говорить про це, пишається цим.


Адже наша історія й наша держава – унікальні.
Нашій Конституції – 25 років. Але нашій Конституції – 311 років. Написана Пилипом Орликом, вона нарешті вдома, і кожен може побачити її у Софійському соборі, збудованому понад тисячу років тому.
Нашій гривні – чверть століття, на ній зображений, зокрема, князь Володимир. Але нашій гривні – більше тисячоліття, вона існувала за князя Володимира. Наш тризуб був затверджений у Конституції України 25 років тому. І наш тризуб був витиснутий на цеглинах Десятинної церкви 1025 років тому.
Цьогоріч Збройні Сили України відзначили 30-ту річницю свого створення.
А в 1616 році збройні сили України відзначали взяття фортеці Кафи.

Все це свідчить про одне: ми – молода країна з тисячолітньою історією.
Ми будуємо свій дім на землі, де жили й будували наші предки.
Ми не в гостях і не в приймах.
Ми – молода родина зі славетної династії Київської Русі – України.
З роду засновників. Роду хрестителів. З хороброго роду. Мудрого роду. Козацького роду. Ми не сироти й не знайди.
Ми – нащадки могутньої країни, яка була центром Європи.

Але ми маємо не тільки почуватися відповідно.
Ми маємо поводитися відповідно.
Ми – спадкоємці державності, яка існувала понад тисячу років тому.

І ми починаємо відзначати День Української Державності.
Її точкою відліку ми вважаємо рік заснування Києва. Столиці Київської Русі – України, яку недаремно називають містом, де все починається.
Тут починалося православ’я, тут взяла початок старослов’янська мова, правонаступницею якої є сучасна українська мова.
Тут почалась і наша державність. Зародження нашої державності ми будемо відзначати в день розквіту нашої державності – у день Хрещення Київської Русі – України.
І про все це я підписую сьогодні відповідний указ.

Ми також починаємо процес повернення на рідну землю видатних українців. Які жили для України. Боролися за Україну. Поховані не в Україні. Це гетьмани Запорозької Січі, діячі часів УНР, учасники визвольних змагань, діячі культури та науки й багато інших.
Ми будемо повертати не тільки своїх. Ми будемо повертати своє.
Це історичні й культурні цінності України, що перебувають за кордоном.
Ми більше ніколи й нікому не подаруємо жодного камінчика нашої історії, не дамо «окуповувати» жодну сторінку нашої історії, «анексувати» наших письменників, наших науковців, наших спортсменів, наших героїв, які перемагали нацизм.

Я приділяю чимало часу славетному минулому для того, щоб всі ми нарешті повірили в себе у майбутньому. І разом будували сильну державу. Що таке сильна країна?
Країна, яка амбітно мріє та рішуче діє.
Країна, яка не боїться слова «вперше».
А тому вперше за 30 років «Антонов» будує для держави три літаки, для армії будують гвинтокрили на українських лопатях і цьогоріч будуються нові танки.

Сильна країна відроджує військово-морський флот, військово-морські бази та будує корвети.

Сильна країна – це країна, яка приймає ракетну програму на 10 років.
Яка будує тисячі кілометрів доріг. Сотні шкіл, садочків, лікарень.
Яка першою у світі має цифровий паспорт.
Яка виконує свої обіцянки та знімає недоторканність з депутатів.
Яка вперше дає людям реальне право власності на землю.
І вперше запускає народовладдя.

Така країна стає партнером НАТО з розширеними можливостями.
Таку країну офіційно підтримають інші, коли вона подаватиме заявку на вступ до ЄС. Але якщо вона буде такою країною – їй не треба просити запрошення, проситимуть її.

Ми робимо багато речей вперше, щоб час, коли Україна була великою країною, був не востаннє.
І щоб часи, коли Крим і Донбас не були окуповані, також не були останніми.
І сильна країна не чекає, що хтось вирішить її проблеми.
Проводить Кримську платформу, де збирає 46 іноземних держав.
Ми боремося за своїх людей там. Бо можна тимчасово окупувати території, але неможливо окупувати любов людей до України.
Можна створити безвихідь і змусити отримувати паспорти, але не можна паспортизувати українські серця.
Те, що люди на Донбасі й у Криму бояться про це сказати, не значить, що вони бояться про це думати.
І вони повернуться. Бо ми – родина. І єдине, що може нас розділяти, – це щедро накритий стіл. Де ми разом обов'язково піднімемо тост за те, що ми стали сильною країною.
Але не менш важливо всім нам зрозуміти, як нею залишитись.
Ми так багато сперечаємося про минуле, а це означає, що ми не робимо висновків з власної великої історії. Бо жоден ворог не завдав нам більшого удару, ніж наші власні чвари.
У чому сила українського народу? В українському народові.
Це громадяни України всіх національностей.


Сьогодні вперше в історії хочу назвати тих, хто живе в Україні, щоб ми нарешті зрозуміли, що український народ – це українці, кримські татари, караїми, кримчаки, росіяни, білоруси, молдавани, болгари, угорці, румуни, поляки, євреї, вірмени, греки, роми, грузини, гагаузи, азербайджанці, узбеки, казахи, киргизи, туркмени й таджики, литовці, естонці й латиші, турки, корейці, башкири, лезгини, аварці, марійці, німці, словаки, чехи й фіни, комі, албанці, карели, чеченці, осетини, абхази, кабардинці, табасарани, даргинці, араби, лакці. А всі ми – громадяни України.
Збірна України. Одна команда.
Сильна, бо в ній 25 регіонів – 25 незамінних гравців. І непереможна, коли усвідомлює, що ми непереможні, що кожен потрібен.
Без гелікоптерів Запоріжжя та літаків «Антонова» Україна не підкорила б небо. Без кораблів Миколаєва Україна не підкорила б море.
Без дніпровського «Південмашу», житомирянина Корольова та буковинця Каденюка Україна не підкорила б ніколи космос.
А без Харківського Т-34 не перемогла б на полях Другої світової війни.

Без Олешківських пісків на Херсонщині, Буцького каньйону на Черкащині, базальтових стовпів Рівненщини, без Карпатських гір і териконів, Дніпра, Десни й Південного Бугу Україна не така чарівна. 

Без чашечки львівської кави ранок не такий бадьорий.
Без келиха одеського вина вечір не такий приємний.
А без чарочки домашньої наливки з будь-якого куточка України День Незалежності не такий святковий.

Рівненщина подарувала нам першого Президента України. Чернігівщина – другого. Сумщина – третього.
Донеччина подарувала нам Леоніда Бикова та Сергія Бубку.
Луганщина – Володимира Даля.
Кіровоградщина подарувала Карпенка-Карого й Кропивницького, а з ними – театр. Житомирщина – Лесю Українку та поезію.
Полтавщина – Миколу Лисенка та оперу. Тернопільщина – Соломію Крушельницьку і божественний голос. Вінниччина – Василя Стуса й незламність духу. Без Кам’янець-Подільської фортеці, волинського Замку Любарта та Аккермана на Одещині Україна не така міцна. Без лаври та Софії, костелу Святого Миколая й собору Святого Юра, ханської мечеті в Бахчисараї та синагоги у Дніпрі Україна не така багатогранна.



Дорогі, рідні українці, дорогі громадяни нашої держави!
Подивіться або уявіть зараз наш прапор.
Уявіть, що в ньому немає жовтого кольору.
А тепер уявіть, що в ньому немає синього.
Погодьтеся, поодинці – це просто кольори. Не такі яскраві. Не такі цікаві.
А разом – для нас це найкраще й найсильніше поєднання.
Ось це відповідь, чому ми сильні разом.
Чому такі різні, зі сходу й заходу, україномовні та русскоговорящие, маємо бути однією родиною.
Бо об'єднує нас Україна. Бо всі ми кажемо їй: «Ти у мене єдина!»
Бо всі ми її захищаємо.
Різні. Рівні. Рідні!
Сильні! Вільні! Незалежні!
Слава Україні!

Дорогі громадяни!

У цей святковий день ми маємо пам’ятати, завдяки кому можемо бути тут. Це наші захисники України. Нашої незалежності. Герої, які віддали за неї своє життя!
Вшануємо їхню світлу пам'ять хвилиною мовчання!

(Хвилина мовчання)

Вони загинули заради майбутнього наших дітей, онуків.

Ми впевнені, що вони точно відзначать тут 130-ту річницю незалежності України і тисячу років незалежності нашої держави.

Для цього – пам'ятаємо про минуле, діємо сьогодні, думаємо про майбутнє!

Україна продовжує отримувати вітання

Україна продовжує отримувати вітання з усіх куточків світу з нагоди 30-річчя Незалежності: поздоровили лідери Китаю, ОАЕ, Японії, Фінляндії, Азербайджану та інших країн

25 серпня 2021 року - 21:30

Президенту України Володимиру Зеленському надійшли вітання від лідерів Китаю, Індії, ОАЕ, Японії, Фінляндії, Данії, Словаччини, Азербайджану та інших країн світу з нагоди 30-річчя незалежності нашої держави.

Голова Китайської Народної Республіки Сі Цзіньпін від імені уряду й народу Китаю висловив Володимиру Зеленському та дружньому українському народові щирі вітання та добрі побажання.

«Україна є стратегічним партнером Китаю. В останні роки китайсько-українські відносини стабільно розвиваються. Було досягнуто великих успіхів у співпраці в різних сферах, що принесло реальні вигоди народам обох держав. Я надаю великого значення розвитку китайсько-українських відносин та готовий разом з вами докладати всіх зусиль для виведення двосторонніх взаємин на новий рівень на благо двох держав та їхніх народів», – йдеться в листі Сі Цзіньпіна.

Він побажав Україні процвітання й могутності, а українському народові – щастя та благоденства. 

Президент Індії Рам Натх Ковінд від імені уряду та індійського народу побажав дружньому народу України «подальшого прогресу та процвітання».

«Індія та Україна підтримують тісні й теплі стосунки, що відображено в нашій багатосторонній співпраці. Це було очевидно під час нашої підтримки один одного в часи пандемії COVID-19. Ми дуже цінуємо солідарність та підтримку України в цей складний час. Я впевнений, що на основі нашого спільного бажання зміцнювати стосунки наша дружба та співпраця продовжуватимуть зростати в найближчі роки», – наголосив Рам Натх Ковінд у своєму листі на адресу Президента України.

Імператор Японії Нарухіто у привітанні з нагоди Дня Незалежності України зазначив: «Я надзвичайно радий надіслати Вашій Високоповажності мої сердечні вітання та щирі побажання щастя й процвітання народу вашої країни».

Король Йорданії Абдалла ІІ бін Аль-Хусейн у своєму вітальному листі, адресованому Володимиру Зеленському, підтвердив налаштованість Йорданії і надалі розвивати та зміцнювати глибоку співпрацю та дружбу з Україною в інтересах двох країн задля процвітання та стабільності.

«Ці відносини лише посилюються в усіх сферах, і я з нетерпінням чекаю продовження співпраці з вами для їхнього подальшого просування», – написав Король Йорданії.

Вітаючи Україну з 30-річчям незалежності, заступник Верховного головнокомандувача Збройних Сил Об'єднаних Арабських Еміратів, Спадкоємний принц Абу-Дабі Мохаммад бін Заїд Аль Нагаян зазначив: «Маю за честь висловити вам щирі вітання та найкращі побажання з нагоди Дня Незалежності України. Бажаю вам, Ваша Високоповажносте, міцного здоров'я та щастя, а урядові та дружньому народові України – ще більше прогресу та процвітання».

Найщиріші вітання та найкращі побажання у зв’язку з 30-ю річницею незалежності України також висловив Президент Азербайджанської Республіки Ільхам Алієв.

«Відносини між Азербайджаном та Україною мають глибоке історичне коріння й добрі традиції. Впевнений, що завдяки нашим спільним зусиллям наші двосторонні зв'язки, що базуються на взаємній довірі та підтримці, наша тісна й плідна співпраця в різних галузях і надалі успішно розвиватимуться та зміцнюватимуться відповідно до волі наших народів», – йдеться у листі Ільхама Алієва.

Президент Словацької Республіки Зузана Чапутова у своєму привітанні зауважила, що три десятиліття тому Україна вирішила стати на шлях свободи й демократії та зберегла цей курс донині «завдяки вражаючій незламності» українських громадян та їхньому прагненню до «гідного й вільного життя, незважаючи на багато складних випробувань».

«Словацька Республіка завжди підтримувала Україну на цьому шляху та підтримує євроатлантичні інтеграційні амбіції вашої країни та її жителів. Європейський Союз і Північноатлантичний альянс сприймаємо передусім як спільноту цінностей, а членство в них – не як ціль, а як засіб для їхнього подальшого посилення», – зазначила Зузана Чапутова.

Вона також наголосила на незмінній підтримці з боку Словаччини суверенітету й територіальної цілісності України.

«Незаконна анексія Криму й агресія Російської Федерації на сході вашої країни ніколи не можуть стати нормою. Твердо вірю, що запуск Кримської платформи сприятиме довгостроковим зусиллям заради миру, а також допоможе тим, хто найбільше постраждав у цьому конфлікті», – написала Зузана Чапутова. 

Президент Румунії Клаус Йоганніс також підтвердив незмінну й рішучу підтримку суверенітету й територіальної цілісності України, європейських і євроатлантичних прагнень нашої країни. 

«Я впевнений, що відносини між Румунією та Україною можуть зміцнитися шляхом реалізації потенціалу наших країн та ефективного розв’язання невирішених питань двостороннього порядку денного», – зазначив Клаус Йоганніс і переказав українському народу привітання й побажання миру та процвітання.

Президент Фінляндської Республіки Саулі Нііністьо у вітальному листі запевнив, що Фінляндія разом з міжнародною спільнотою підтримує суверенітет і територіальну цілісність України та політику невизнання незаконно анексованого Криму. 

«Ваша ініціатива міжнародної Кримської платформи підкреслює ці спільні зусилля», – відзначив Президент Фінляндії та подякував за гостинність під час саміту в Києві. 

У найвищій повазі до Глави Української держави та українського народу, непохитній підтримці України на шляху до миру запевнила у вітанні Прем'єр-міністр Данії Метте Фредріксен. 

«Данія глибоко прагне підтримати вас у вашій роботі задля мирного, демократичного та квітучого майбутнього України. Я вітаю вас із проведенням успішного установчого саміту міжнародної Кримської платформи. Данія залишається непохитною в підтримці суверенітету й територіальної цілісності України в умовах агресії Росії та незаконної анексії Криму», – зазначила Метте Фредріксен і висловила сподівання на продовження цінного та конструктивного співробітництва між Україною та Королівством Данія.

Високо цінує зв’язки дружби та взаємоповаги між Україною та Кіпром його Президент Нікос Анастасіадіс, про що він написав у вітальному листі Президенту Володимиру Зеленському. 

«Вірю, що двосторонні відносини між Кіпром та Україною, які культивувались 30 років, і надалі приноситимуть позитивні результати, а ми реалізуємо багато нових можливостей у всіх сферах, що становлять обопільний інтерес, щоб забезпечити стабільне та квітуче майбутнє наших народів», – наголосив Президент Республіки Кіпр. 
 

Українське сучасне і літературне: укрсучліт


КОРОНАЦІЯ СЛОВА

«Коронація слова» оголосила цьогорічних лауреатів   20.08.2021


21 Міжнародний літературний конкурс «Коронація слова» оголосив переможців. Про це Читомо повідомили організатори.

Стали відомі переможці у номінації «Романи»:

 

  • 1 місце – «Raptus melancholicus» Олексія Ганзенка (село Владиславка Київської області)
  • 2 місце – «Яблука Єви» Христини Коціри (Київ)
  • 3 місце – «Вік червоних мурах» Тані П’янкової (Івано-Франківськ)

 

Спеціальні відзнаки:

 

  • відзнака від Андрія Кокотюхи «Золотий Пістоль» за найкращий кримінальний роман – «В тенетах Білої пані» Валентина Тарасова (Київ)
  • «Найглибше та найґрунтовніше дослідження історії свого роду» від Лесі Воронюк та Всесвітнього дня вишиванки – «У пошуках щастя» Иларса Дарбоненка (село Новотроїцьке Донецької області)
  • відзнака від Анатолія Ткаченка за інтелектуальний гумор – «Троєщинське море» Ольги Макаренко (Київ)
  • відзнака від Ольги Бондар за відверте та зворушливе висвітлення соціальної проблеми в романі – «Ми вмираємо лише раз» Інгурен Гутен (Київ)
  • відзнака від Олександра Вільчинського за найкращий твір на воєнну тематику – «Оскар» Людмили Охріменко (Харків)
  • відзнака від Ніки Нікалео та Львівського жіночого літературного клубу за найкращий твір про кохання – «Синя кімната» Євгенії Прімм (Херсон)
  • відзнака «Малі романи» від часопису «Дебют-газета» – «Гадюка в полі» Ганни Щавінської (Здолбунів Рівненської області)
  • відзнака за найкращу рецензію на «коронований» твір від Софії Філоненко – рецензія на твір Марії Ткачівської «Тримай мене, ковзанко» Жанни Куяви (Київ)
  • відзнака інклюзивних оповідань «Terra інклюзія» – «Світло» Анни Хоми (Львів)
  • спецвідзнака від Тараса Демкури за найкращий твір про Йогана-Георга Пінзеля – «Святий дар Пінзеля» Василя Бабія (село міського типу Богородчани Івано-Франківської області)

 

Відзнака «Міжнародний вибір»:

 

  • Польща – «Барамор» Наталії Зражевської (Щецин-Горлівка)
  • Англія – «СОД» Ганни Вайт (Колчестер-Львів)
  • США – «Спекотне літо в Нью-Йорку» Анатолія Сергієнка (Нью-Йорк- Стрий)
  •  Франція – «Улюбленці долі» Тетяни Жарко (Страсбург-Київ), «Анаконда» Павла Матюші (Київ-Париж)
  •  Італія – «Софія, Сергій та інші» В’ячеслава Третяка (Рівне), «П’ята Єва» Інни Савки (с.Довжок, Чернівецька обл.), «Русалії» Міли Поланської (П’ємонт-Київ)
  •  Канада – «Оттава вулиця Купер» Євгена Лакінського (Квебек, Канада)
  •  Греція – «Знайти країну амазонок» Наталії Довгопол (Афіни-Бровари), «Несезон» Таіс Золотковської (острів Закінтос-Харків)
  •  Мексика – «Десять почуттів» Анастасії Йосифович (Гвадалахара)
  • Німеччина – «Біжи, Мартусю!» Вероніки Мосевич (Гамбург)

 

Відзнака «Вибір видавця»:

 

  • від видавництва «Фабула» – «Пані Рея та Мінотавр» Олени Кузьміної (Київ)
  • від видавництва «Кондор» – «Львівські таємниці» Оксани Дуплій (Черкаси)
  • від видавництва «Клуб сімейного дозвілля» – «Янголи Білого дому» Віталія Медвідя (Славутич), «Княгиня Острозька» Марія Ткачівська (Івано-Франківськ)
  • від видавництва «Моторний равлик» – «Не королівської крові» і «Єва» Вікторії Кравченко (Львів), «Інший ліс» Дмитра Алабугіна (Старокостянтинів), «Орігамі з привидів» Тетяни Клепікової (Київ)

 

 

Дипломанти:

 

  • «Покровитель» Ольга Козій (Кропивницький)
  • «Прокляття» Ірина Власенко (Київ)
  • «Доба ікони» Георгій Пилипенко (Біла Церква)
  • «Приречення» Василь Щеглюк (Львів)
  • «Тіні павукових лілей» Ольга Мігель (Кропивницький)
  • «Не мій дім» Ярослава Литвин (Біла Церква)
  • «Спогади про майбутнє» Юлія Єфанова (Київ)
  • «Кров Авіценни» Світлана Веренич (Горбань) (Черкаси)
  • «Волонтерка або Найромантичніше кохання восени» Галина Фесюк (Жовква, Львівської області)
  • «108 кроків донбаським джерелом» Роман Кучеренко (Канів)
  • «Наперекор долі» Наталя Чернишенко (Херсон)
  • «Дощ» Іван Хабінець (Теребовля Тернопільської області)
  • «Амазонія» Валерій і Наталя Лапікури (Київ)

 

Фіналісти:

 

  • «Очевидець» Наталія Чайковська (Луцьк)
  • «Збіг обставин» Даша Дашковська (Донецьк)
  • «За брамою пекла» Наталія Дурунда (Ужгород)
  • «Sanktuarium» Єлізавета Восковнюк (Кам’янець-Подільський)
  • «Легкий присмак гіркоти» Марина Соколян (Київ)
  • «На роздоріжжі історій» Юлія Нагорнюк (Ланівці Тернопільської області)
  • «Напівфабрикат» Льоха Хахулін (Одеса)

 

Спеціальна номінація короткої прози про сучасний Київ та киян «Як тебе не любити»:

 

  • 1 місця – «Під вічними небесами Часу» Наталі Андрушко (Могилів-Подільський) і «Коли зорі згасають» Юлії Сіндаровської (Київ)
  • 2 місце – «Голуби Галицької площі» Олександра Козинця (Київ)
  • 3 місце – «Василько» Тетяни Прозорової (Кривий Ріг)

 

Дипломанти:

 

  • «Володимирський ринок» Вікторія Бабич-Вепрєва (Київ)
  • «Музей загублених речей» Богдан Красавцев (Київ)
  • «Чарівний підвальчик» Вікторія Пономарьова (Київ)
  • «Ностальгія» Євген Ільїн (Київ)
  • «Рятівники фонтану» Ніна Абрамович (Київ)
  • «Розмова з Києвом» Діна Піддубна (Черкаси)
  • «Місце сили» Вікторія Оліщук (Марта Казка) (село Кульчинки Хмельницької області)
  • «Зворотній зв’язок» Анжеліка Гапоненко (Ангеліна Стус) (Київ)

«Коронація слова»  міжнародний літературний конкурс романів, п’єс, кіносценаріїв, пісенної лірики та прозових творів для дітей. Проєкт заснували Тетяна та Юрій Логуші.

 

Метою конкурсу є підтримка новітньої української культури, пошук нових імен, видання найкращих романів, стимулювання й підтримка сучасного літературного процесу кіно й театру, і як наслідок — наповнення українського ринку повнокровною конкурентоспроможною літературою, а кіно й театру — якісними українськими фільмами й п’єсами.

 

Ви також можете ознайомитись із переліком лауреатів конкурсу 2020 і 2019 років.

Приємно писати приємне про владу!

Приємно писати приємне про владу!



Приємно писати приємне про владу, а саме про відзначення 30-річчя Незалежності України. Враження надзвичайно приємні і вище всяких сподівань, що не були аж надто завищеними. Два попередні святкування 24 серпня важко назвати вдалими, але цього разу сталася класика показу, як потрібно проводити святкування Дня Незалежності України. 
Урочиста частина пройшла на відмінно: чудова змістовна промова Президента України Володимира Зеленського мала своє продовження у прекрасній артистичній композиції як історична ретроспекція крізь віки України у вигляді держави з глибоким корінням в тисячу років, а тоді настав час військового параду, де вражень і похвал неміряно багато, аж важко переповісти. І завершення урочистостей на Майдані було ліричним, гарним, зворушливим. Я думаю, що всім бажаючим то подивитись є можливості в різних джерелах Інтернету, але сподіваюсь, що більшість українців це вже зробили дивлячись пряму трансляцію з нашого героїчного Майдану. Всього, зрозуміло, не охопити було і треба додивлятися. Для мене залишився загадкою феєрверк на Трухановому острові, отож буду шукати відео з тою подією. Знаю про потужну промову Дмитра Разумкова, голови ВРУ, на урочистому засіданні з нагоди 30-ї річниці Незалежності України, що також буду шукати з першоджерел.

 Цікавлять відгуки інших на свято суто з непідконтрольних Петру Порошенку ЗМІ тощо. З ранкового огляду телебачення найбільше цінним виявився телеканал «Інтер» з його оглядом по містах і регіонах святкування Дня Незалежності України, що дещо шокує, бо хто є ху на тепер?
Дуже турбувало під час параду, щоб щось там не зламалось чи не спрацювало, тим більше аварія, бо стільки техніки задіяно було, але все пройшло бездоганно. Висловлюю щиру подяку всім учасникам та організаторам урочистого відзначення 30-ліття Незалежності України, що вже стало частинкою нашої державної Історії. В тому став доречним підписаний прямо під час промови Указ Президента України про оголошення дня Хрещення України-Русі 28 липня державним святом і вихідним, як вшанування початку державного відліку для України. Особисто я не бачу в тому чогось поганого, що нам вже 1033 роки історичного поступу, що маємо 112 років державності та 30 років державного суверенітету. Варто додати, що хоч Українська Радянська Соціалістична Республіка тільки формально була державою, бо насправді була колонією з усіма кривдами і насиллям як окупованої території, подібно тому, що зараз робиться в Криму та частині окупованого РФ українського Донбасу. Проте саме формальні кордони УРСР стали кордонами реальними сучасної Незалежної України, які визнані міжнародною спільнотою і які 2013 року грубо порушені агресором з Півночі — РФ. Імперським зазіханням російських шовіністів ніякі закони чи договори не  є в указ і це вони нагло демонструють Світу на показ: робимо, що захочемо, бо у нас є ядерна зброя і що ви нам зробите?
Глобальної світової війни справді ніхто не хоче, тому всі намагаються притишити агресора санкціями економічного характеру та політичними домовленостями, а для України це дає час для нарощування власної сили військової та економічної, що і яскраво засвідчив парад 24 серпня 2021 року – ми стали набагато сильнішими від 20 лютого 2013 року, коли збройні сили Російської Федерації розпочали анексію Криму, а весною 2014 напали на Україну в її східній частині. Мені особисто дуже сподобалась у промові теза Президента України про те, що ми маємо стати такими сильними, щоб не ми просилися до НАТО та Євросоюзу, а нас туди запросили. Правильні світоглядні позиції для влади України і всього українського народу на подальші роки. На цьому і хочу завершити свій допис про відзначення 30-річчя Незалежності України та свої враження від того. Слава Україні! Героям слава!

Богдан Гордасевич
25 серпня 2021 р.
Львів-Рясне


Лейтенант Юрій Михайлов загинув учора на фронті

Вчора на східному фронті від кулі російських окупантів героїчно загинув воїн Збройних Сил України — лейтенант Юрій Михайлов.
Вічная пам'ять і слава Герою України! 
Помста довічно нам в обов'язок!
Їх смерть — наше життя.
Слава Україні! Героям Слава!


До 30-ліття Незалежності України




До 30-ліття Незалежності України

Якось я в нашому Львові опинився на одному зібранні політв’язнів, бо мама з таких була, а там почув дещо прикру розмову, що той всього рік був у тюрмі і вже щось з себе показує… Мене то зачепило, бо навіть кілька діб, проведених за гратами в радянських умовах було жахом для простої людини, навіть якщо її не катували. І тут мені прийшла думка, яку я озвучив у своєму виступі: -Я тут начебто один з наймолодший, але мій термін ув’язнення чи не найбільший за усіх тут присутніх політв’язнів, бо він понад 30-ть років: я народився у тюрмі 19 червня 1961, а на волю вийшов 24 серпня 1991 року. 
Так і є! Життя в СРСР за колоніальної за статусом УРСР було саме як в тюрмі, тому що добровільний виїзд з відси був неможливим по-факту. Зізнаюсь, що я, так само як всі, засуджував втікачів зі СРСР як зрадників Батьківщини, а тільки вже за Незалежної України до мене в свідомості дійшло, яким я і багато хто були дурнями, тому що це просто ідіотизм найвищої стадії, коли в’язні засуджують інших в’язнів, що вдало втекли з тюрми. Заздрити можна було, але засуджувати? Ах! – «предатели Родиньі» Тоді нам усім тюрма була за рідний дім. Так, багато хто там в зоні прижився,  обжився і розжився, тому зараз щиро шкодує за тим життям в «соціалістичному таборі». Воно і справді бути вільним досить проблемна річ, бо свобода зобов’язує до важкого самостійного буття в цьому складному Світі. Тому коли чую ностальгічний стогін по Совку-СРСР, то все згадую кадри з відомого радянського фільму «Джентельмени удачі», коли після втечі з промзони герої фільму опинилися в безвихідній ситуації в пустелі без харчів і один з героїв зі смутком каже: - А в тюрмі зараз вечеря: макарони дають. Для сучасної молоді це звучить в іншому варіанті: - Як це ми в сраці і треба звідси вибиратись? Ми вже тут пилюку обтерли, Інтернет сюди провели… 
Схоже я думаю про тих, хто починає базікати типу: - А що мені Україна дала? – бо тут навіть не йдеться, а що ти, дорогий товариш, дав Україні, а йдеться про то, що Україна – не курва на роздоріжжі, щоб кожному давати. То вороги все брешуть типу «зовнішнє керування», плутаючи продажність влади та підпанків з волею всього народу. Справжні українці вже довели свою справжність у бажанні до свободи та  самостійності і в Революції Помаранчевій, і значно трагічнішій – Гідності, і на фронті в боях з «русоокупантами» на Сході вже 7-й рік героїчно б’ємося. Свобода понад усе! Без свободи не буде України. Амінь.
Свобода і тільки свобода є альфою та омегою досягнення Незалежності України!
Коли людей питають про важливі надбання за 30-ть років, то я не почув ні разу про свободу як головну величину і я розумію чому: а ви цінуєте повітря, яким дихаєте, чи воду, допоки всього повно, бо коли того не стане – ой як одразу захвилюєтесь як про найдорожче. Отож.
Загалом це основне, що хотів оповісти до свята, але ще маю дві теми доволі популярні, а саме: якою має бути Україна і хто має зробити її благодатною країною? Коли всілякі совки-комуняки ниють про убогість сучасного стану України, який завдяки їм же і настав, – це якось  не ображає. Але коли різні борці за Самостійну Соборну Українську Державу починають нити, як все убого і не так, як їм намріялося колись – це досить і досить злостить. Одного разу мене прорвало, коли в меморіальному музеї Лесі Українки у Звягелі (Володимир-Волинську) я начувся подібних стогонів у виступах патріотів, аж я не стримався і, коли отримав слово, прямо заявив: - Шановні пані і панове, давайте припинімо страждати за тим, якою Україна не стала згідно вашим уподобанням, бо вона така, яка ось є зараз! Іншої України немає! Тому давайте її просто любити і все! Любити Україну, якою вона є вже! І поки вона є! А ми є в ній. Дякую.
Також багато говорено в стилі незабутнього Дмитра Донцова про необхідний жертовний чин при владі певної посвяченої верстви для розбудови України, досягнення справедливого державного керунку та загальної заможності для народу. В реальності то є панегірик колишнім комуністам-сталіністам або в сучасних реаліях таким є Талібан. Зрозумійте нарешті, що коли людина себе не шкодує, то чого вона буде перейматися долею всіх інших, їх добробутом і благополуччям. Будьте вдячні, що дозволяємо жити! Червоні кхмери з Пол-Потом багатьом життя вкоротили як просто зайвим за їх влади елементам. Тому і саме тому нам в Україні при владі потрібні не жертовні патріоти, а просто нормальні люди, які хочуть жити нормально самі та серед нормальних людей загалом. Що в тому проблемного? Що незрозуміло? Жити і працювати чесно, за вірою і правдою, а не оте майже примусове «круть-верть» чи «не вкрадеш – не проживеш». 
Я сам виріс, як вже написав, в тюрмі за злочинної радянської комуністичної влади власне за такими злочинними принципами, які вважав якби нормальними. Тільки у вільному стані я не одразу, але зумів визначити справжню різницю добра і зла, а також, що люди з рабською свідомістю про власну гідність не піклуються. Багато в чому мені було в поміч приклад мого тестя Володимира Процика, який був за свідомістю господарем і тому людиною честі, як і багато хто з українців Західної України, що народилися і виростали до 1939 року з його злим «Золотим вереснем»: возз’єднанням-окупацією військами СРСР. Подальша сталінська колективізація забрала у цих людей все матеріальне, але не духовне. Поясню на прикладі: мій тесть працював у селі на заготзерні й коли закінчував роботу, то ретельно витрушував усе зерно зі своїх кишень та з чобіт, яке туди самочинно залетіло під час праці. То вже не були часи тотальних репресій і можна було навпаки досипати жменю зерна туди-сюди, щоб вдома курей та гусей підгодувати дармовою пшеничкою, але – ні. Саме відчуття себе крадієм навіть жменьки збіжжя було неможливим для мого тестя. І не стільки страх, що люди дізнаються, а суто перед самим собою. Порядність, честь, гідність – це є виключно особисті душевні якості. Від себе свою нікчемність не приховаєш! Мій тесть був взірцем справжнього господаря-українця, що покладався виключно на себе і свою працю. Класичне: чужого не хочу – свого не віддам.
Звичайно, що закликати: давайте всі жити чесно!- є не дуже реалістичним почином, проте розуміння і бажання такого чину варто усвідомити. Пригадую, як у буремні заключні 80-ті минулого століття мали за рушій до перемін гасло «залишимо своїм дітям кращу країну від тої, що дісталась нам» і можу сказати чесно: я задоволений тим, що передаю, бо є Незалежна Україна і вже попри всі зазіхання ворогів з Півночі ми вільні ось ці 30-ть років, а значить мої діти і онуки є народженими вільними. Я сам стільки часу на свободі й радію тому куди більше за всі проблеми й негаразди в житті. Щастя неможливе без свободи! Дякую Господу Богу за все!
Слава Україні! Героям слава! 
Вітаю українців з великим світом: Днем Незалежності України!

Богдан Гордасевич
24 серпня 2021 р.
Львів-Рясне


Промова Його Божественної Всесвятості владики Варфоломія

Промова Його Божественної Всесвятості владики Варфоломія під час Соборної Служби Предстоятелів у Києві
22 Серпня 2021
Блаженніший Митрополите Київський і всієї України владико Епіфаніє,

Високопреосвященні, преосвященні та боголюбиві брати Архієреї,

Благословенна та христоподібна  повното Церкви православних.

Первоверховний серед Святих апостолів Петро зі своїм братом Андрієм Первозванним «відразу покинули сіті, та й пішли за [Христом]» (від Матвія 4:20).

Як мовиться у нині наведеному уривку з Євангелія, Петро, палаючи бажанням зустрітися зі своїм улюбленим Учителем, посеред моря, хвилі якого високо здіймалися, з надзвичайним завзяттям, – рисою, притаманною його характеру, –  виходить із човна та, долаючи сили природи і закони створеного світу, дивовижним чином ступає поверхнею розбурханого моря.

Та зовсім скоро, обпечений сильним бажанням, він піддається сумніву, прихованій та невидимій спокусі маловір’я, як показує Господь – Знавець сердець. І тієї ж миті подібне суходолу затверділе море тане, як поетично можна сказати, і до того надзвичайно сміливий, готовий ризикувати Учень, «бачачи велику бурю, злякався і почав потопати і закричав: Господи, врятуй мене!» (від Матвія 14:30). А Ісус «схопив його і каже до нього: «Маловірний, чому ти засумнівався?»  (від Матвія 14:31).

У цьому випадку ми розрізняємо два види віри, за словами Іоанна Златомовця, попередника нашого Смирення на Константинопольській Апостольській Кафедрі цілих 16 століть тому: «Отож віра у знаки та дива називається дієвою а віра у знання про Бога називається підготовчою до пізнання Бога». Перша – то є початкова віра Петра, яка подібно язику полум’я та пориву вітру є стрімкою, бурхливою – але дуже нетривалою – і вона спроможна змінити природну закономірніть. За словами Господа: «Бо істинно кажу вам: коли будете ви мати віру, як зерно гірчичне, і горі оцій скажете: перейди звідси туди, то перейде вона, і нічого не матимете неможливого» (від Матвія 17:20).

Проте, існує і віра спасительна, яка готує до пізнання Бога, яку ми ледь вирізняємо у зневіреному вигуку Петра: «Господи, врятуй мене!». Упевненість в тому, що Ісус, який ступає поверхнею моря, є Господом Небес і Землі, є істинною та спасительною вірою, завдяки чому Учень і рятується.

І от проваджені цією спасительною вірою усі божественні Апостоли перетворили відому тоді Ойкумену, Всесвіт на «Божу ниву» та «Божу будівлю» (1 до Коринфян 3:9). Андрій же Первозваний, дістався аж до любих у Господі дітей, що проживали на території феми Херсонес, адміністративного округу Східної Римської, Візантійської, імперії у Південному Криму.

За цим послідувала копітка місіонерська праця греків фессалонікійців Кирила та Мефодія, яких наш Святий попередник Фотій направив вести просвітницьку роботу серед мешканців ширшого балканського регіону. Однак саме стосовно Києва та прилеглих до нього територій пізніше визначальна благодійницька роль належить одній жінці. Княгиня Ольга, приваблена Істиною та полонена Духом,  прийняла християнство у Константинополі, діставши при хрещенні ім’я Єлена. І подібно до іншої Єлени, Єлени Августи, матері Костянтина Великого, справила надзвичайний вплив на свого онука Князя Володимира, який 988 року прийняв християнство та привіз сюди проповідників з Царгорода, які й займалися просвітницькою діяльністю серед місцевого Божого люду. І у такий спосіб через святе Хрещення були скріплені важливі церковні відносини між Константинополем та Києвом, відносини життя, істини та любові.

Внутрішній мир Христової віри та непорушні відносини між Матір’ю та Донькою змінив хід історії та певні події. Води Дніпра розбурхались, церковна кафедра двічі переносилась з Києва, а спроби, зумовлені мирськими мотивами, призвели до того, що Київська Єпархія не з власної волі була відірвана від Константинополя і підпорядкована північнішим країнам разом з єпархіями, які належали до неї. Однак упродовж століть велася боротьба у Києві за те, щоб він не був позбавлений духовного та канонічного захисту Константинопольської  Церкви-Матері, вагомим свідченням чого є перша стаття вашої Конституції 1710 року, написаної через 24 роки після болісних подій 1686 року.

І природньо неминуче, що все те, що послідувало з церковного боку, відрив від центру, намагання насильницьким шляхом відлучити вас від нас, привело до остаточного розділення, яке неможливо було відновити зсередини,  і це змусило нас зрештою прийняти безапеляційне рішення на власний розсуд.

Це сталося, оскільки всі діяння попередніх століть, які мали на меті церковну узурпацію Києва, відбувалися без прямої участі Константинопольської Церкви-Матері, без її охочого благословення і з її великими стражданнями, оскільки [інші] скористалися її слабкістю у той момент і неспроможністю [опиратися].

Усі ті діяння, про які йдеться, одним словом, були абсолютно чужими, несумісними з православною еклезіологією і жодним чином не викликали милості Божої,  були не любими Богові.

У зв’язку з цим Церква-Матір без підтримки, чи схвалення, чи заохочення з боку кого б то не було, як така, що єдина мала священно-канонічний обов’язок, який відповідно до священних канонів не могла проігнорувати та занедбати, – вона благочестиво зайнялася наявною церковною проблемою. Зберігаючи мовчання та у щирій молитві, вона сподівалася на відновлення стану речей.

Упродовж багатьох років вона надавала можливість усім залученим до питання сторонам без насильства і емоційного обтяження, задля уникнення крайнощів, і завдяки природній зрілості досягнути примирення між тими, хто відірваний, відновити церковне життя у єдності. Вона без галасу, не афішуючи широко, щоденно закликала правлячі уми піти святим шляхом діалогу у Христі задля того, щоб подолати братовбивче розділення, що завдавало шкоди.

Терпеливість і толерантність, брати та любі у Господі діти, для Церкви ніяким чином не ототожнюються з ігноруванням, нехтуванням, знеціненням, поступкою, відмовою, забуттям,  залишенням [без допомоги]. Очікування Великої Христової Церкви, у надії на розкаяння, повернення та вилікування болісного відхилення не може тлумачитися з докором та осудом. А навпаки,  з гордістю у Господі, бо вона постійно залишалася в межах шляху, що веде до Христа, щодо всіх своїх дітей, щоб позбавити їх тяжкої праці, великих зусиль, помилок.

Священна кафедра Константинополя ніколи не мала можливості покинути болісні проблеми, які виникали, напризволяще. Вона мала та має глибоке усвідомлення своєї успадкованої відповідальності. Вона у своїй історичній присутності ТАК вважає, ТАК проповідує, ТАК живе,  ТАК іде шляхом. Турбота та виснаження заради своїх дітей для матері є нічим іншим, як єдиним природним шляхом та розвитком. Так і для духовної Матері Православних, для Константинопольської Великої Христової Церкви, жертва заради її дітей по всьому світу є її внутрішнім єством.

Щоденно вона проживає страсті та розіп’яття Боголюдини, що є одним цілим із Воскресінням та Вознесінням. Попри підлість, зневажливе ставлення, постійні зміни державних устроїв, неприйняття та невдячність, уславлення та знеславлення, інші історичні перемінні, – вона не змінила свою мораль та не відмовилася від свого обов’язку.

Священне зібрання соборних у Святому Дусі рішень, постанов, для неї не є марнотою слави чи теорією, але практичним вирішенням питань, а історія достовірно засвідчує це. Тлумачення божественних та священних канонів довірено не кабінетним ученим, і не віддано на поталу їхніх користолюбних підтверджень та засвідчень. Божественні та священні канони, які зберігають, утримують правильність віри, чи краще сказати, показують у дії євангельське слово, їх авторитетно витлумачує життя та досвід Церкви, але зовсім не доцільність.

Так само і обов’язки та відповідальність Константинопольських Архієпископів  ніколи не були теорією,  але були і є реальним фактом, надійно та певно засвідченим. Обов’язок розсуду, розв’язання спірних питань якраз і є головним Хрестом кожного смиренного Архієрея  Константинополя, найдорогоціннішим та найсвященнішим для нас.

Але це є привілеєм не у світському розумінні. Це видимий, відчутний зв’язок церковної цінності, величі смиренності у Христі, [відданість тому вигуку] «Звершилося!»,  що обов’язково передує  Воскресінню. Тільки у такий спосіб Константинопольська Церква тлумачить та проживає свій священно-канонічний привілей від самого початку й донині. Наповнена тим, у що вірить, та набувши досвід у бурхливому та такому, що потребує зусиль історичному морі, вона вирішила, що прийшов час у Святому Дусі зайнятися священними справами Церкви в Україні.

У нас немає наміру розповідати подробиці подій так, як вони відбувалися, але виявилося необхідним висвітлити їх у загальних рисах, оскільки багато є таких, хто вважає, що Вселенський Патріарх відхиляється від дійсності і не надав однакові можливості співзалученим частинам Церковного цілого. Це є викривленням правди.

Господь знає про наш біль та про неодноразові заклики до згоди у Дусі Господа. У найближчому майбутньому історія покаже і відповідні тексти, і увесь хід цього питання. Проте, ми маємо хоча б кількома словами сказати про те, що у Церкві Христовій відчуття самодостатності, упевненості у впливовості та могутності, світовій мирській силі та чисельна перевага не становлять елементи її життя.

Відновлення у церковному євхаристійному спілкуванні церковних частин, що існували у відсутності порядку, оскільки виникли внаслідок не канонічного та здорового процесу, не було нерозсудливим, незначним, навмисним чи позбавленим церковного підґрунтя рішенням. Навпаки, воно було засноване на надійному та наріжному Камені Церкви, Господі нашому Ісусі Христі та досвіді Його Церкви.

Зайвим буде з нашого боку говорити більше, оскільки у святому житті Церкви велика кількість випадків набагато важчих за ваш. Але їх мудро, розсудливо, терпляче та з любов’ю завдяки Животворчому Духові, а не вбивчій мертвій букві, було врегульовано спасительно заради обраного Господнього народу.

Відкликання відповідної канонічної Грамоти незабутнього попередника нашого Діонісія IV не було перевищенням прав з нашого боку, як говорять супротивники миру та примирення у Христі, але батьківським обов’язком, тому що створилася негативна ситуація, зовсім не на благо місцевої християнської пастви.

Велика Церква, піклуючись про інтереси своїх дітей у Христі, вирішувала церковні питання неупереджено, мислячи широко. Тому і окреслила умови, якими на її думку керувалась би помісна Церква, щоб іти правильним шляхом.

Описи різних церковних утворень не є догматичними та незмінними,  але це рятівна рамка, ті межі, які Церква має право змінити, якщо вони не служитимуть тій меті, заради досягнення якої були надані. Поняття «автономія» чи «автокефалія» жодним чином не означають отримання автономії як відриву від церковного цілого, більше того, аж ніяк не означають самоправство та перевищення канонічних меж.

Свята Константинопольська Церква – Матір, яка надавала Автокефалії, починаючи від Церкви Росії і до нещодавньої наданої Церкві України, не робить нічого іншого, окрім того, що постійно ділить на частини, при цьому зберігаючи цілісність, єдність, весь час жертвуючи, народжує і відроджує помісні Церкви з метою, як уже було сказано, спасительного служіння на благо Народу Божого, піклуючись про особливі потреби паств.

Автокефалії, попри те, що часто ставалося  перевищення повноважень та зміни з боку облагодіяних, не надаються за націоналістичним критерієм, ні в якому разі (!), але за критерієм доцільності для пастви і лише із сотеріологічною та есхатологічною переспективою.

Окрім того, статус Автокефалії надається за двох абсолютних та непохитних умов: Автокефалія не надається з метою подрібнення  та розділення, але заради спілкування у відмінності, і по-друге, Автокефалія надається у заданих межах, відповідно до правил та за певних умов.

Відповідно до встановленого  Халкидонським Собором, дві природи Господа поєднуються в одній Іпостасі Слова Божого «незмінно, незлитно, нероздільно, нерозлучно». Подібним чином Автокефалія надається «незмінно, нероздільно».

Один сучасний Канонознавець говорить: «Онтологічне співіснування цих двох реальностей, які «парадоксальним чином» є невідділимими, тобто реальності “незмінно” – яка гарантує відмінність – та реальності “нероздільно” – яка гарантує спілкування, єдність – створює подвійний парадокс, «особисте» та «спільне у спілкуванні» Автокефалії.  У церковному житті, отже, цей парадокс виражається через факт «спілкування нероздільно» незмішаних помісних Церков»…  І тоді, як оте «незмінно» зберігає відмінність, «нероздільно» зберігає спілкування».

Честь та цінність Автокефалії не надається якійсь помісній Церкві без передумов та неканонічно. Навпаки!  Патріарші та синодальні Томоси якраз і засвідчують правду речей. До прикладу у відповідному тексті про Патріаршу гідність до Церкви Росії мовиться таке: «головою та началом для нього (Патріарха Московського тобто) є Апостольський Престол міста Константинополя, як і для інших Патріархів». Те саме повторює свята Велика Христова Церква і у своєму Томосі вашої Церкви України: «Автокефальна Церква України  визнає головою Святійший Апостольський та Патріарший Вселенський Престол, як і інші Патріархи та Предстоятелі». І не тому, що Велика Церква прагне зайняти так чи інакше дане їй, її місце з великою відповідальністю, але тому, що  відміна, анулювання з її боку того, що дали Святі Вселенські Собори та загалом вся Канонічна Традиція та Діяння Церкви,  було б падінням для Церкви, та блюзнірством щодо Всесвятого Духа.

Вселенському Патріархату не притаманна дискримінація, як видно із двох наведених прикладів. Він приносить себе в жертву задля усіх, любить і поважає всіх без винятків та обмежень. Та, перш за все, він не спроможний відмовитися від свого жертовного служіння, бо має охороняти церковний порядок та мир і стан помісних Православних Церков.

Ми шкодуємо, але не зневіряємося, у зв’язку з рішучими  та наполегливими впертими намаганнями останнім часом викривити історичну та священно-канонічну правду. З’являються неологізми, нові формулювання, висловлюються небезпечні еклезіологічні погляди, щодо того, що  запроваджене Святими та Вселенськими Соборами є [нібито] неактуальним, анахронізмом, неавторитетним, та одним словом мертвим. Проголошується  приниження значущості Константинопольського Архієпископа до [стану] музейного експонату.  Здійснюються спроби перевороту церковних настанов з боку Церков, які своїм існуванням завдячують провидінню та жертві Великої Христової Церкви-Матері. На щастя, проте, життєдайний Святий Дух не залишає Свою Церкву без турботи   і тому ганьблення, насміхання, образи, спричинені доцільністю різного роду, не витримують та зникають.

Блаженнійший Митрополите Київський, владико Епіфаніє, вельми любий у Христі брате,

Я ще раз наголошую, що сьогодні Константинопольська Церква-Матір, як і Патріарх, радіє та тішиться поступу та добробуту Православної Церкви України. Не бійтеся проблем та труднощів, оскільки Велика Церква будує на непорушному та непохитному  фундаменті «а він є Ісус Христос».

Існування та структура очолюваної Вами Церкви є данністю і будь-які сумніви є марними та даремними, оскільки «Камінь, що його будівничі відкинули, той наріжним став каменем» (Від Матвія 21:42).

Запрошуємо у цей священний час та закликаємо від щирого серця  братів у Христі, ієрархів у цій країні, їхній клір та вірян, які не спілкуються церковно з нами, переглянути цю свою позицію та сприяти мирному співіснуванню та взаєморозумінню тут людей та православних християн, ділячись з любов’ю самобутністю задля  примирення та встановлення терпимості, толерантності, яких усі ми потребуємо.

Ми, як Церква – Матір, готові вислухати проблеми, розвіяти думки, зцілити занепокоєння, загоїти травми, милістю Божою, усіх наших дітей, завжди, проте, у межах освяченого Церковного Передання. Ми твердо віримо, що милість Спасителя нашого Ісуса Христа, як і завжди, простягнеться щедро над усіма нами і ми радітимемо відчутним і до того ж таким, що приносять мир, плодам Святого Духа.

На завершення слова, бажаю Вашому боголюбивому Блаженству, Митрополиту Київському, та Вашому Собору преосвященних Архієреїв, ієрархам місцевої церковної присутності Московського Патріархату, благочестивому кліру та усьому благословенному Народові України без винятків та обмежень – благословення, [від] ніжної материнської та турботливої любові Церкви-Матері.

І велика сердечна вдячність нашого Смирення за щиру  повагу та вияви вашої шани та любові.

Нехай Бог благословляє усіх!

(22 серпня 2021)

Послання Митрополита Київського і всієї України Епіфанія








Послання Митрополита Київського і всієї України Епіфанія з нагоди святкування 30-ліття відновлення Незалежності України та візиту Вселенського Патріарха Варфоломія
22 Серпня 2021

Преосвященні владики, всечесні отці, дорогі брати і сестри, український народе!

Належачи до творіння Божого і як все створіння існуючи в часі, всі ми звикли до його плину. Ввечері заходить сонце і ранком сходить воно, один день переходить в інший, мить нинішня невпинно стає минулим, складаючись у місяці, роки, десятиліття й століття.

Але як і за всяким творінням Божим, якщо уважно і не лише тілесними очима, однак також серцем і поглядом духовним будемо спостерігати – за завісою звичного для нас часу ми неодмінно побачимо Творця всього, Бога.

Як мудрість архітектора і старанність будівничого, як талант митця і дар художника ми пізнаємо через споглядання плодів їхньої праці – так через споглядання премудрості, гармонії, краси і величі сотвореного світу ми неодмінно маємо побачити «Творця неба і землі, всього видимого і невидимого».

«Небеса повідають славу Божу, творіння ж рук Його сповіщає твердь» (Пс. 18:2) – вигукує у захопленні Псалмоспівець. А премудрий Соломон говорить: «Дійсно суєтні за природою усі люди, у яких не було відання про Бога, які через видимі досконалості не могли пізнати Сущого і, дивлячись на діла, не пізнали Винуватця» (Прем. 13:1). Святитель Василій Великий в бесіді на Шестиднів стверджує, що «не пізнати Творця через споглядання світу – все одно що нічого не бачити в ясний полудень».

З миттєвостей, днів та років сплітається тканина історії. Але як і кожна тканина, вона не виникає сама собою, бо має Єдиного Того, Хто творить її, хоча і включає в себе незліченну кількість справ і подій, що є плодом праці та волі окремих особистостей або взаємодії стихій.

Кожен з нас, людей, є унікальною особистістю, наділеною Творцем свободою волі й вибору. Плодом цього дару є можливість і свобода для кожного з нас бути не підлеглим плину історії, не заручником стихій чи обставин, але за образом Божим ставати малим творцем. Кажемо «малим» тому, що Єдиний Творець, наш Господь і Вседержитель світу, творить усе існуюче з нічого, одним Своїм словом. Людина ж, як частина творіння, хоча і є досконалим вінцем його, здатна творити лише з вже існуючого.

Ось нині перед поглядом нашим велично красується Собор Святої Софії у Києві, священне місце для всього українського народу та історична кафедра православних Київських митрополитів. Але від початку ці прекрасні склепіння й куполи, мозаїки та розписи були нічим іншим, ніж камінням та піском, або іншим таким самим простим матеріалом, що сам собою ані виглядом своїм, ані якістю не схожий на цей величний храм. Лише творчі дар і премудрість, пізнання та праця тисяч людей з каміння й піску, дерева й металу, з барвників та інших простих речей, сполучаючи і єднаючи їх, піднесли від землі у височину небес цей храм.

Такі роздуми і приклади, явні та наочні, спонукають нас нині, у дні, коли український народ відзначає 30-ліття відновлення Незалежності нашої держави, духовними очима поглянути на історію, зазирнути за її тканину в глибини сутності й вічних сенсів. Як підкидаючи в хаотичному порядку різні матеріали ніколи ніхто не досягне того, щоби вони силою випадкового збігу стали величним і гармонійним храмом – бо з хаосу силою випадку можна отримати лише хаос, і ніколи – порядок, – так неможливим є лише хаосом і випадком пояснити плин історії. Бо насправді вона – жива і неперервна тканина, в якій за премудрим задумом Бога-Творця з безлічі ниток окремих справ унікальних особистостей сплітається цілісне полотно.

Безперечно, кожен з нас є свобідний у своїй волі, маючи вибір. Однак і ця свобода теж премудрим Промислом Божим вплітається у загальний задум Творця. Відтак всякому добру Бог допомагає, а зло, яке є віддаленням від добра, – зупиняє і спрямовує до добрих наслідків. Тому хоча і маємо ми, як особистості, свободу, однак при розмаїтті вибору насправді маємо лише дві можливості: або збирати з Богом, або розкидати без Нього, або будувати з Творцем як Його співробітники і працівники, або руйнувати, відступаючи від Нього. Адже саме так говорить Спаситель наш і Син Божий Господь Ісус Христос: «Хто не зі Мною, той проти Мене; і хто не збирає зі Мною, той розкидає» (Лк. 11:23).

Протягом багатьох століть наш народ не мав власної держави, втративши її через розбрат і чвари, підкоряючись добровільно чи бувши примушений силою, владі інших. Тому для численних поколінь українців сама можливість мати власну незалежну державу стала метою і прагненням. Важким був шлях до здійснення цієї мети, незліченні жертви склав наш народ у боротьбі за свободу. Цій жертовній праці та подвигу самозречення сотень тисяч і мільйонів наших попередників ми завдячуємо, маючи нині благо Незалежності. Але розмірковуючи над цим, ми неодмінно прийдемо до висновку, що Незалежність є засіб, а не тільки і не лише мета. Незалежність є потенціал і передумова, але від кожного з нас та від народу, як спільноти особистостей, залежить – як ми скористаємося цим потенціалом і цими можливостями.

Тридцять років тому український народ з Божою допомогою досягнув здійснення мрії багатьох поколінь – відновив Незалежну державу, коріння якої заглиблене в тисячолітній історії, сягаючи княжих часів та навіть глибше. Але нам, як християнам і патріотам, особливо належить розуміти, що досягнення мрії – це лише початок, лише нова точка відліку, лише фундамент. Що і як з’явиться на цьому фундаменті – величний собор чи велика руїна – залежить від кожного з нас. Нам дано матеріал для будівництва, дано мудрість пізнання і сили творити – але лише від нас самих залежить, чи збудуємо ми справді щось прекрасне і спрямоване у вічність, подібне до Собору Святої Софії, тисячолітнього видимого символу єднання Бога і людей. Собору, як вияву тимчасового, яке здане до вічності, окремого, яке сполучаючись, творить велич цілісності.

Без всякого сумніву кожна людина особисто має таланти і мудрість, має ті чи інші дари, отримані від Бога. І часто, а особливо у нинішньому віці, усвідомлення талантів та можливостей для людини стає такою ж спокусою, перед якою не встояв Денниця, який захотів стати богом без Бога. Серед людей багато хто теж думає: «я – премудра і свобідна людина, мені не потрібні ані Бог, ані інші». Цю безумну і погибельну думку слід відкидати. Бо як не може одна цеглина бути усім храмом, одна нитка – всією тканиною, одна, навіть найбільш талановита людина, збудувати собор – так кожен з нас окремо, відсторонившись від Бога та інших людей, не може досягти добрих плодів.

Лише єднаючись і сполучаючи сили та знання, здібності та можливості, всі разом ми можемо досягати блага – блага загального і блага для кожного зокрема, добробуту віку цього і скарбів нетлінних, які зберігаються у вічності.

В сьогоднішній особливий і знаковий для історії українського народу і його Помісної Автокефальної Православної Церкви день, вшановуючи 30-ліття відновлення незалежної Української держави, ми маємо видиме і наочне підтвердження всього, дотепер сказаного. Тисячі зібраних на молитву в цей недільний день у Святій Софії Київській, як і безліч тих, хто молитвою і думкою єднаються з нами цієї миті – всі разом ми є свідками сили любові та єднання.

Те, що донедавна здавалося лише мрією – нині стало реальністю. Те, що було лише задумом – втілилося в життя. Те, чого прагнули покоління – стало для нас можливістю. Ми маємо незалежну державу, ми маємо Помісну Автокефальну Православну Церкву. Ми маємо благословення нашої Матері, Церкви Константинопольської, Вселенського Патріархату, зберігаючи непорушно єдність Святої Церкви, самостійно, як Автокефальна і незалежно керована Церква, розбудовувати її заради створення кращих можливостей для пізнання нами та нашими співвітчизниками істини і досягнення спасіння.

Видимою ознакою, символом і втіленням цієї єдності в спільноті є Божественна літургія, яку ми звершуємо нині. В Таїнстві Євхаристії ми єднаємося з Богом через Причастя Тіла і Крові Христових, а також єднаємося одне з одним як таємниче, містичне Боголюдське тіло Церкви. Кожен з нас залишається особистістю, але всі разом ми набуваємо нової якості буття, стаючи єдиним цілим, переходячи від тимчасового і обмеженого до вічного. Як каміння та інші матеріали цього величного Собору Святої Софії в сутності своїй залишаючись тим, чим вони були від віку, через складання генієм будівничих всі разом стали величним храмом, домом Божим, дверима до вічності – так і кожен з нас, залишаючись сам собою, у єднанні Церкви та через усвідомлення єдності суспільства, народу, людства – здатен досягати більшого і кращого.

Дорогі брати і сестри!

Справді нині є історична мить, бо вперше Вселенський Патріарх, Перший серед Предстоятелів Церков, прибув до України, до нашої Помісної Церкви вже як до Автокефальної, дозрілої, належно самостійної Церкви-Дочки. Своєю молитвою і благословенням, цією соборною літургією Вселенський Патріарх Варфоломій стверджує і благословляє наші досягнення, надихаючи нас самостійно, але не егоїстично, розбудовувати своє життя – як батьки благословляють і надихають на добрі справи своїх дорослих і самостійних дітей.
Ми від серця вдячні Його Всесвітості Вселенському Патріарху Варфоломію та нашій Матері-Церкві за дари і благодіяння, які протягом століть історії були нашими предками і нами отримані – від дару пізнання істини та спасительної Православної Віри, прийнятого в княжі часи через Хрещення Руси-України, до дарування Томосу про автокефалію, яким перегорнуто сторінку минулих розділень і духовного поневолення, та стверджена наша свобода бути Помісною Церквою.

Крізь сплетення тканини історії ми бачимо премудрий задум Творця, бачимо Його благословення, допомогу і натхнення кожному зокрема і всім нам разом рухатися вперед шляхом правди до кращого, що спасіння й вічного блаженного буття. Тож у ці особливі дні духовного піднесення, святкуючи як Церква і як народ, складаємо подяку Богові за всі Його благодіяння для наших предків і для нас.

І просімо Творця в час грядущий надихати нас любов’ю, мудрістю та зміцнювати наші сили, щоби ми могли належним чином бути і надалі співпрацівниками Божими, щоби будували ми дім нашої держави і нашої Помісної Церкви на камені правди, насолоджуючись добрими плодами праці та у спадок наступним поколінням передавши найкраще з можливого.
Боже Великий, Єдиний, нам Україну храни!

Епіфаній,
Митрополит Київський і всієї України

22 серпня 2021 р.,
Собор Святої Софії,
м. Київ

"Украдене ім'я" Євгена Наконечного ч. 11


XI. МОСКОВИТЯНИ
Назвою “Русь” у Литовській державі означали лише білорусів та українців. Колишнє Залісся литовці (а також українці та білоруси) називали тільки Московщиною. Як пише дослідник тієї епохи А. Савич, тодішні “наші джерела усеньку “руську” людність Польсько-литовської держави як білоруську, так і вкраїнську, зв’язану між собою політичною та культурною єдністю, об’єднують спільним терміном “Русь” і “руський”, протиставляючи його термінові “Москва”, “московитянин” . Наприклад, у Густинському літописі під 1406 р. знаходимо:
“Свидригайло… побеже… ко князю Московському, а паки начать много зла з Москвою творити литовськой земле и Руси”, або під 1415 р.: “Витольд, бачучи, що митрополитове пришедши зь Москвы… дани оть священниковь (на литовсько-руській території)… собравши в Московскую землю, сожалех о томь, еще же розмысли и се да не умаляется богатство земель РускоЂ”. Видатний російський мовознавець кн. Трубєцкой підтвердив, що термін “Русь” означував лише жителів півдня, і далі каже: “Что же касается северян, то с политическим объединением их Москвой у них возобладало специальное имя москвичей, московских людей, московского государства (Московии)” .
Численні тогочасні джерела переконливо доводять, що наcелення України та Білорусії чітко усвідомлювало свою етнічну відокремленість від московитян. “Русини-Українці майже в цілій своїй історії являються народом чужим супроти московських своїх сусідів.
І ті-то дві народності через кілька віків визначуються окремою назвою від того часу, відколи вони в історії суть звісні… Іменно колишні слов’янські племена в нинішній полуднево-західній Росії від віку IX, а жителі нинішньої Волині і Галичини від віку XI звалися Руссю або русинами, між тим коли племена землі Ростовської і Суздальської… від віку XV назвою “Москва” визначувалися” .
Захарія Копистенський наводить у своєму трактаті “Палінодія” слова князя Костянтина Острозького про те,  що справа церковної унії між православ’ям та католицизмом повинна стати справою не тільки русинів (українців, білорусів), а й усіх народів православного віросповідання: “Не до двохъ и не до трохъ особь тую быти разуметь речь, але народовъ килку: Грековъ, Москвы и Волоховъ, и при них Болгаровъ, Сербовъ и Македонянъ” . У полемічному творі “Obrona Verificaciey” з 1621 р. дається перелік народів, які послушні Константинопольському патріархові: болгарський, сербський, словацький, руський, московський та інші .
У листуванні між єпископом Іпатієм Потієм і князем Острозьким так описується доля християнських полонених у Криму: “Яко Русь, Москва, Грекове, Поляцы, Влоши, НЂмцы всЂ невольницы: байрам татарський одностайне съ татарами обходити по неволи мусять…” .
Етноніми “Русь” і “Москва” постійно протиставляються як два різнорідні поняття. У творі “Оборона унії”  Льва Кревзи 1617 р. говориться: “Москва вибирала митрополита собі, якого хотіла, а наша Русь, утримуючи єдність з Римом, прийняла від папи Пія за свого пастиря Григорія” .
Захарія Копистенський у згадуваному вище творі “Палінодія” доводить, що православна церква теж має численних учених та письменників. Перераховуючи спочатку різних греків, він далі стверджує: “Было тежь и въ Росіи (тобто на Русі) нашей дидискаловъ много, а которые писма зоставили, не вспоминаючи старыхъ, новыхъ пятую пару якую… Въ Моск†тежь суть люде мудріи и богослове православныи…” .
У одній із руських хронік середини XVI ст. так розповідається про події 1500 р.: “Великий князь московський воеваль рускую землю и князь великий литовский Александро послаль войско своє литовское, и зехалося войско литовское з московским на Ведрошы и учинили межи собою бои сечу великую...” .
У “Літописі Самовидця” читаємо “с тими колмиками и москвою и козаками гетман Брюховецкий ходил под БЂлую Церкву”. Або в іншому місці: “москалей чотири человЂка”. Взагалі в “Літописі Самовидця” Московська держава згадується 12 разів, московське військо – 29 разів, москва як народність згадується 26 разів . У літописі так описуються події часів бунту Михайла Глинського 1508 р.: “И много в тот час замков руских подалися великому князю московскому” . І далі: “Князь великий московский Василеи, забывши перемиря и присяге своее, до панства руского войско свое выслал и шкоды неприятельским обычаем чинил и сам з войськом своим московским под Смоленьск приходил” .
Упродовж п’ятдесяти років (1561 – 1611 рр.) перебував на службі у польських королів і великих князів литовських італієць Олександр Гваньїні. Майже двадцять років Гваньїні був комендантом Вітебської фортеці. Використовуючи розмаїті старі джерела, а також на підставі власних спостережень він написав латиною цінну хроніку “Опис Європейської Сарматії”. Територію України, а також Білорусії Гваньїні називає “Руссю”. Теперішню Росію називає лише Московією .
Подібно в старих джерелах іменувалися особи московського походження. На противагу до “русинів” їх називають “москвинами”, “москвитянами”. Л. Кревза у своїй “Обороні унії” і С. Косів у “Патериконі” називають Єлену, дружину великого князя литовського Олександра, московкою. “Митрополит Макарій… був першим надворним владикою у королеви Гелени Московки” . “Іона… який був спершу архімандритом мінським… став митрополитом за інтенцією польської королеви Гелени Московки” . Про митрополита Макарія говорить З. Копистенський в “Палінодії”: “А былъ, знать, родомъ Москвитинъ” . Митрополит і громадський діяч Петро Могила писав у своєму трактаті “О чудесныхъ и замЂчательныхъ явленіяхъ…”, що біля архимандрита Єл. Плетенецького перебував “НЂкто старець именемъ Феодосій, родомъ Москвитянинъ”, в іншому місці цієї ж праці він пише про юнака Стефана: “НЂкто юноша именемъ Стефанъ… родомъ Русинъ отъ Каменца Подольского...”, а про одного лікаря – “НЂкто Александеръ Музеля, врачъ, Грекъ родомъ…” .
Як бачимо, тут ясно і чітко розмежовують три етноніми: “родомъ Москвитянинъ”, “родомъ Русинъ”, “родомъ Грекъ”. Це ж спостерігаємо у творі “Багата вина” (1621 р.), де митрополити Іларіон і Клементій названі русинами на противагу до ченця Пімена – москвитина . Далі в цьому ж творі розповідається, як Єрусалимський патріарх докоряв козакам за їх недавні походи в Московщину, бо “москвини” є християнами” .
В одному антиуніатському полемічному творі (1597 р.) говориться: “Нехай укажуть, коли который папежъ росказовалъ церковю греческою, московскою, рускою, індейскимъ, перскимъ костеломъ, египетскимъ, и котрые суть въ Европе” . У творі “Літос”, який вийшов у Києві 1644 р., повідомляється, що “Москва не тільки поляків, але і русинів перехрещує” . Тут ідеться про відмінності між руською православною і московською церквами.  На цю тему маємо в тогочасних джерелах багато повідомлень. Скрізь московську церкву називають московською, а українську – руською.
У ході полеміки між Л. Кревзою і антиуніатським автором “Багатої вини” за аргументи було вжито літописи як руські, так і московські. Автор “Багатої вини” підкреслює, що у потрібному йому питанні вони співпадають, а тому рація на його боці. Робить він це за допомогою слів: “…чого всі ми готові довести не лише руськими хроніками, але і московськими; звідки швидко викажеться правда, бо письменники двох різних націй, із собою незгідних і здавна перебуваючи в неприязні, погоджуються на одно” . Український поет XVI ст. Себастіан Кленович у поемі “Роксоланія” (1584) писав, що “славна Русь простягається… до темних московських лісів” .
Ані московська держава, ані московське суспільство не користувалися серед українського населення симпатією. Ось як писав 3 червня 1598 р. єпископ Іпатій Потій до князя Костянтина Острозького: “Хтожъ не ведаетъ, яко великое грубиянство, упоръ и забобоны суть въ народе Московскомъ” .
І у XVII–XVIII ст. своїх північно-східних сусідів українці називають “москалями”, а їх країну – “Москвою”, “Московщиною”, “Московією”. Наведемо деякі уривки з листування адміністрації прикордонних областей. 1649 р. Юрій, роменський городовий отаман, у зв’язку з якоюсь крадіжкою коней пише до Дмитра Івановича Кирієва, недригайлівського воєводи, так: “…через ваших Москалей Иванька и Степанька из Устрелца, которые в нас были в городе нашем на ярмарку…”. І далі: “А сие Москале скоро приехали…” . 1650 р. Мартин Пушкар, полтавський полковник, до князя Івана Петровича Пронського, білгородського воєводи, писав: “…прислал ты  ко мнЂ, Воєвода, в Полтаву станічнова голову, Епіфана с товарищи для сыску Москаля Мишка, што збежал з БЂлгорода, воровство здЂлавши…” . Тут треба додати, що в Московській державі, зокрема в XVII ст., українських козаків і взагалі українців офіційно називали “черкаси” (одинична назва – “черкашенин”) , про що докладніше згодом.
У часи гетьмана Івана Брюховецького (1666 р.) полтавські козаки скаржаться на московського воєводу Якова Хітрово: “Велить москалям коней потомлених брати в підводи по домах; сам стоїть в домі у вдови; начальних своїх людей ставить по домах знатного товариства; полковника, якого ми шануємо, мов батька, лає скверними словами; який товариш прийде до нього – очі палицею вибиває, плює, або деньщикам велить випхати в шию” .
У найвидатнішій українській історіографічній пам’ятці козацької доби (друга половина XVII ст.) т. зв. “Літописі Самовидця”, як вже попередньо говорилося, багаторазово і постійно вживаються терміни “русь”, “русин”, “рускій” у значенні “українці”, “українець”, “український”; “москва”, “московскій” – в теперішньому значенні “росіяни”, “російський” .
У щоденнику генерального підскарбія Якова Маркевича під датою травень 1733 р. зустрічаємо згадку про “нЂкоторого москвитина” на означення росіянина .
Наприкінці XVII ст., 1674 р., у Києві вийшов друком “Синопсис”, перший друкований твір з історії руського або, як пояснював автор, “слов’яно-російського” народу. “Синопсис” був складений на основі хроніки колишнього викладача Київської академії Феодосія Сафоновича, доведеної до XIII ст. У наступних виданнях ректор Київської академії Інокентій Гізель взявся перередагувати цей твір у потрібному московському царизмові дусі. Гізель зробив “Синопсис” схоластичним трактатом, присвяченим легітимним потребам романівської династії у її відносинах з Польщею. Зокрема, він звернув пильну увагу на терміни “Москва”, “москаль”. Гізель вигадує байку про існування першопредка, внука Ноя, шостого сина Яфета, біблійного Мосоха (Мешеха)  “для більш зручного пояснення Москви, москалів і, очевидно, для більшої їх слави” .
“Синопсис” потрапив у царську бібліотеку і став найбільш популярним підручником з історії в “Московському государстві”. Видавався він майже тридцять разів, останнє видання вийшло 1836 р. До цього видання митрополит Євгеній написав у передмові: “Книга сія, по бывшему недостатку других российских историй книг печатных, была в свое время единственной оной учебною книгой”. Скрізь повторюється байка про Мосоха, яка сприймалася із розумінням необхідності пояснити походження етноніма “москаль”. За “Синопсисом” байку про Мосоха повторювали усі московські історики XVIII і початку XIX ст. 1728 р. відомий український козацький літописець Самійло Величко на підставі якоїсь давнішої рукописної книги склав збірник “Космографія”, де, зокрема, є розділ про “Преславне царство Московское”. Це дуже цікавий розділ з огляду на ті відомості, що їх мали в своїм письменстві українці про державу, народ, до яких стала належати частина України (Лівобережжя) із середини XVII ст. “Пущи лЂсніе великіе, страшніе, а въ нихъ звЂрей всякихъ розныхъ несказаемое множество. ЗвЂринихъ ловцовъ нЂгде смишленЂйшихъ и мудрЂйшыхъ нЂтъ, якъ московские люде” . “Въ Московскомъ государст†училищъ книжныхъ философскихъ рознихъ не бывало… Женское тамъ житіє вельми нужное, всЂ взапертю въ домахъ сидять, а которая нескрытымъ обычаемъ живетъ, то за добрую и честную жену не имЂють”. І далі: “Питіе ихь: пиво, медъ, вино горячее, пьютъ слишкомъ…” .
Знаменитий представник барокового стилю в українській літературі XVIII ст. Климентій Зіновіїв присвятив один із своїх віршів “іновірності” між “мужем і женою”. Письменник застерігає, що у подружньому житті, де чоловік і жінка сповідують різну віру, не буде злагоди.
То ест напрыклад кгды бывает часом
Муж ляхъ а жена благочестивая (православна).
Може трапитися, що обоє благочестиві (православні) та  не “єдиных людей породы”, і тоді теж життя не буде:
А хоча й обоє благочестивыє да не єдиных
людей: сырЂчь муж буде москаль або литвин…
Або навпаки: “…а он правдивый руснак, козак украинєць породы малороссийскои”. Бо тоді:
Бо єст гды не єдиных людей породы:
Не мьють и такіи меж собою згоды .
Найбільш промовисте свідчення того, як вживалися етноніми “Русь” та “Москва” вже в післякозацьку добу, дає нам автор “Історії Русів”. Цей твір, який назвали “Поемою вільного народу”, був написаний десь не раніше другої половини XVIII ст. і не пізніше першої чверті XIX ст.  Автор цього твору (щодо його особи в істориків існують розбіжності) відповідно до віковічної в народному уявленні традиції, яка збереглася до кінця XVIII ст., вважає українців та білорусів одним народом, що звуться “русинами”, на противагу до народу “московського”. Під “Україною” автор “Історії Русів”, наслідуючи Київський літопис XII ст., розуміє територію середньої течії Дніпра і не розповсюджує цього терміна на всю “Русь”.
З цього великого за обсягом твору ми наведемо уривки, що яскраво підтверджують існуючу протилежність між народами Русі та Московщини. Ось, наприклад, промова вінницького полковника Івана Богуна, яку він виголосив після суперечки з Богданом Хмельницьким на нараді в Чигирині:
“У народі Московському владарює найнеключиміше рабство і невільництво у найвищій мірі, у них, окрім Божого та Царського, нічого власного нема і бути не може, і людей, на їх думку, створено нібито для того, щоб у ньому не мати нічого, а тільки рабствувати. Самі вельможі та бояри московські титулуються звичайно рабами царськими і в просьбах своїх завжди пишуть вони, що б’ють йому чолом; стосовно ж посполитого народу, то всі вони вважаються кріпаками, начебто не від одного народу походять, а накуплені з бранців та невільників; і тії кріпаки або за їх назвою крестьяни обох статей, себто чоловіки та жінки з їхніми дітьми, за невідомими у світі правами та привласненнями продаються на торжищах і в житлах од власників і господарів своїх нарівні з худобою, а незрідка і на собак вимінюються, і продавані при тому мусять бути ще зумисне веселими і виказуватися своїм голосом, добротою і знаннями будь-якого ремесла, щоб через те скоріше їх купили і дорожче заплатили. Словом сказати, з’єднатися з таким неключимим народом є те саме, що кинутися із вогню в полум’я” . У іншому місці “Історії Русів” зустрічаємо: “Війни же з Московією суть неминучі і безконечні для всіх народів, бо, незважаючи на те, що вона недавно вийшла з-під влади татарської, єдино через міжусобиці татарські, яким і нині є данниця, незважаючи, що в ній усі урядники і народ майже неписьменні і численністю різновірств і химерних мольбищ – подобляться поганству, а лютістю перевершують дикунів; незважаючи, кажу, на невігластво і грубіянство, слід нагадати їх причепливість за самі дрібниці та вигадки, за які вони вели безглузду й довголітню сварку і війни зі шведами та поляками, зауваживши у листуванні з ними щось у словах недоречне, за що і між собою вони безперестанно чубляться і тиранствують, знаходячи в книгах своїх і хрестах щось не до ладу і не по праву кожного. Пригадати варто жадобу їхню до властолюбства та домагань, за якими привласнюють вони собі навіть цілі царства, імперії Грецьку та Римську, викравши на той кінець Державний герб тих царств, себто двоголового орла, що за спадком начебто князеві їхньому Володимиру, що був зятем царя Грецького Константина Мономаха, дістався, хоча той Володимир був насправді князем Руським Київським, а не Московським… А доведено вже, що, де немає сталої релігії і добрих звичаїв, там і правління сталого бути не може, і Русаки ваші плазуватимуть поміж Москалями, як вівці поміж вовками” . Ще один приклад – слова з виступу черкаського протопопа Федора Гурського перед Богданом Хмельницьким: “А Московські дари суть всі в рогожах, то неминуче і народ, живучи з ними, доведений до такої вбогості, що вбереться в рогожі і під рогожі. І ці висновки суть вірні і перевищують усіх оракулів у світі” . Гетьману Іванові Виговському завадили знову прилучитися до Польщі “забобонні старики, які воліють ліпше Московщину, як Поляків і Турків, єдино через одновірство, дарма, що в ній стільки вір, скільки у нас повітів, і одна одну переслідує й ненавидить” . Автор “Історії Русів” говорить про крадіж етноніма: “Відомо ж бо, що колись були ми те що тепер московці: уряд, первинність і сама назва Русь до них перейшли” .
Згадка автора “Історії Русів” про релігійні чвари в Росії мала на увазі таке незрозуміле для українців явище, як “старообрядство”. Сутність російського старообрядства пояснив релігійний філософ В. Соловйов: “Як відомо, старообрядство поширювалось винятково в північній та східній Росії, тобто в межах розселення великоруського племені. Старообрядці, які втекли від переслідування і заснували колонії в Україні (Стародуб’є, Вітка і т. д.), ніколи не змогли зробити свої поселення центром розкольницької пропаганди. Малоруси (а також і білоруси) виявилися категорично недоступними для старообрядства, яке взагалі розповсюджувалося лише там, де до російського населення примішувався фінський елемент; і чим густіша була ця домішка в даній місцевості, тим глибше вкорінювалося в ній старообрядство (Біломорський і Олонецький край, область середньої Волги та нижньої Оки і т. д.). Цей факт, у зв’язку з основною властивістю старовірництва – буквалізмом, наводить на ту парадоксальну думку,  що єдиний оригінальний в нас релігійний рух виріс не на російському, а на фінському етнографічному грунті. Справді, це безумовне значення, яке старовіри надають зовнішньому чину священнодійства і букві священних книг, незалежно від усякого сенсу, якнайбільше відповідає заклинальному магічному характерові релігії, яка ні в жодного іншого племені не знаходиться в такому сильному вияві, як саме у фінів” .
У 1605–1612 рр. у Московщині настав період т. зв. “смути”. Польсько-козацьке військо гетьмана С. Жолкевського зайняло Москву, а земський собор вибрав царем польського королевича Володислава. Козаки брали активну участь у подальших московсько-польських війнах, що тривали в першій половині XVII ст., на боці Польщі. Тодішнє відчуження між населенням Московії і населенням Подніпров’я засвідчують факти етноніміки. “У XVI–XVII ст. до українців Запорожжя й Наддніпрянщини, які називали себе “руським”, “козацьким народом”, “українцями”, в Росії вживався здебільшого термін “черкаси”. Цей екзоетнонім як офіційна назва українців широко відбився в “Актах Московської держави” (див., напр.: Т. I, СПб., 1890; Т. II, 1896; Т. III, 1901) та в інших тодішніх письмових джерелах” .
Існують розмаїті етимологічні теорії щодо походження цього екзотичного етноніма. Згідно з однією з них, найбільш ранньою, назву цю передала козакам жменька “черкесів”, вихідців з Північного Кавказу. М. Максимович, рішуче відстоюючи думку про місцеве, українське походження запорізького козацтва, пов’язував походження етноніма “черкаси” з назвою м. Черкаси. Карамзін назву “черкаси” пов’язував з торками й чорними клобуками. Існує погляд, буцімто етнонім “черкаси” походить від осетинського слова “черкас”, що означає орли. Інші твердять, що слово це грецького походження. У підсумку можна сказати, що “вживаний стосовно українців Подніпров’я етнонім черкаси залишився непоясненим” .
Той факт, що в актах Московської держави, починаючи з XVI і аж до першої половини XVIII ст., українців офіційно йменували “черкасами”, говорить про те, що етнічна уява московців аж ніяк не сприймала українців за кровних родичів.

Соборність України як вона є історично ч.2

У Львівському університеті з 1894 році за рекомендацією професора Київського університету Володимира Антоновича, почав викладати Михайло Грушевський, який народився в «підросійській Україні». На Галичині друкувалося чимало авторів із Наддніпрянщини.

Четвертий том (1903 року) оригінального видання десятитомної монографії «Істория України-Руси» в Державному меморіальному музеї Михайла Грушевського. Львів
Четвертий том (1903 року) оригінального видання десятитомної монографії «Істория України-Руси» в Державному меморіальному музеї Михайла Грушевського. Львів

Ідея Соборності наддніпрянців та галичан знаходила вияв навіть на рівні приватного життя. Відомий галицький діяч Іван Франко свідомо одружився з Ольгою Хоружинською, яка походила з Харківщини. Такий шлюб сприймався багатьма українцями як уособлення духовної і політичної єдності Західної й Східної України.

Іван Франко з дружиною Ольгою Хоружинською в день шлюбу. Київ, 1886 року. Світлину зробив Влодзімеж Висоцький в його фотоательє
Іван Франко з дружиною Ольгою Хоружинською в день шлюбу. Київ, 1886 року. Світлину зробив Влодзімеж Висоцький в його фотоательє
Втілення ідеї

Не дивно, що після розпаду Росії й Австро-Угорщини та створення на уламках цих імперій УНР і Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), постало питання про об’єднання цих двох українських держав.

Тому Акт їхньої Злуки 22 січня 1919 року не з’явився просто так. Він мав, як бачимо, довготривалу історію.

Акт Злуки УНР і ЗУНР від 22 січня 1919 року
Акт Злуки УНР і ЗУНР від 22 січня 1919 року

На жаль, цей Акт проіснував недовго. Уже вкінці 1919 року очільник УНР Симон Петлюра почав переговори з поляками, погоджуючись поступитися землями Західної України на їхню користь. В таких умовах керівництво Західних областей УНР (ЗОУНР) пішло на денонсацію Акту Злуки, відновивши ЗУНР.

У силу різних обставин, після Першої світової війни українські землі були розділені між чотирма державами – Союзом Радянських Соціалістичних Республік (СРСР), Польщею, Румунією й Чехо-Словаччиною.

Поштова листівка із зображенням мапи України «Carte de L’Ukraine». Червоним кольором позначено територію, яка потрапила до складу СРСР. Ця листівка була видана в Бельгії у 1930-х роках
Поштова листівка із зображенням мапи України «Carte de L’Ukraine». Червоним кольором позначено територію, яка потрапила до складу СРСР. Ця листівка була видана в Бельгії у 1930-х роках

Однак ідея єдності цих земель жила. Свідченням цього є постання Карпатської України в 1938–1939 роках – спочатку як автономного утворення, а потім як незалежної держави. Створивши цю державу, мешканці Закарпаття дали зрозуміти, що вони є частиною українського народу і прагнуть возз’єднатися з іншими його частинами. В організації державних структур Карпатської України взяли участь українці з інших земель. На Карпатську Україну в той час дивилися, як на терен, звідки почнеться відновлення соборної Української держави. Тому Угорщина, Польща й СРСР, аби цього не сталося, доклали зусиль для знищення Карпатської України.

Командир Організації народної оборони «Карпатська Січ» Дмитро Климпуш (у чорній шапці) разом з іншими військовими організації. Хуст, березень 1939 року
Командир Організації народної оборони «Карпатська Січ» Дмитро Климпуш (у чорній шапці) разом з іншими військовими організації. Хуст, березень 1939 року

Можливо, це виглядає парадоксально, але об’єднання більшої частини українських земель в складі однієї держави відбулося під час Другої світової війни, в 1939, 1940, 1944–1945 роках, коли землі Волині, Галичини, Буковини й Закарпаття увійшли до складу СРСР.

Звісно, «батько Сталін» не переймався любов’ю до українців і не дуже рахувався з їхніми прагненнями. За межами Української Радянської Соціалістичної Республіки, як частини СРСР, залишалися деякі українські етнічні території – Кубань, Берестейщина, південне Підляшшя, Холмщина, Лемківщина, Пряшівщина, Мармарощина, Південна Буковина, Придністров’я тощо.

Карта 1918 року. Повна назва мапи: «Загальна карта України. Зладив М. Дячишин. Заходом i накладом час. „Свобода”, орґану Українського Нар. Союза в Америцї». (Щоб відкрити мапу у більшому форматі, натисніть на зображення. Відкриється у новому вікні)
Карта 1918 року. Повна назва мапи: «Загальна карта України. Зладив М. Дячишин. Заходом i накладом час. „Свобода”, орґану Українського Нар. Союза в Америцї». (Щоб відкрити мапу у більшому форматі, натисніть на зображення. Відкриється у новому вікні)

І все ж під час Другої світової війни ідея Соборності України по-своєму спрацювала. З нею довелося рахуватися Сталіну.

Зрештою, ця ідея дала знати про себе в часи, коли Україна виборювала незалежність. 21 січня 1990 року Народний рух України, напередодні річниці Акту Злуки, провів свою найбільшу акцію – «Живий ланцюг», коли мільйони людей, взявшись за руки, з’єднали низку західноукраїнських міст із Житомиром і Києвом. Тим самим було продемонстровано, що українці прагнуть жити в своїй єдиній незалежній державі.

Тобто ідея Соборності стала нашим важливим національним символом. Актуальною вона лишається й нині, коли стоять питання деокупації Донбасу й повернення Криму. Адже це теж питання єдності України!

Петро Кралюк – голова Вченої ради Національного університету «Острозька академія», професор, заслужений діяч науки і техніки України