Переглядаючи власний блог, знайшов свого вірша, написаного влітку 2007 року.
Вірш має власну історію написання і постійно кудись щезає з моїх електронних архівів.
Переношу його до Товариства... (Хоч перенести його без втрат не вдалось).

Залишилась Україна без Богдана...
Бунтарі віддали царедворцям шану…

Отаке царям, звичайно, любо-мило:
воєвод й стрільців наслали в Київ.

Й в груди б'ють себе московські сли,
з настановами везуть до нас листи.

В них – царі ж козацтво научають:
вольниці тепер в світах ніде не мають!

Московіт й козак ж бо однієї віри,
полюбімо предків й скіфові повірим…

Сли мовчать, як московіти раді
жити, з ласки царської, у шоколаді…

А чи ходять й досі їхні діти в личаках?
Чом панує в тім Заліссі страх?

Чом розбійник їхній, та й пішов в дяки,
й гривну сріблом розікрав на мідяки?...

Не дозволь ввести ж бо нас в оману,
славний, Богом даний, Отамане!

Щоб ті сли та й не чинили лиха,
щоб козацтво зовсім не заїла пиха,

щоб ніколи брат та й не ходив на брата,
щоб свій край в трубу не віддавати,

щоб дитячі душі не звели в торжище,
щоб нам всім не танцювать на попелищі,

щоб чужої ласки й в гадці не плекалось,
щоб країна ні за щось не піддавалась

на злу втіху збанкрутілого тирана –
не лишаймо Україну без Богдана!

Спогад навіяно Ledi Ada...

Думаю, що МИ не змінились... Лише вітер шматує обривки Мрій про ТУ Україну, що так і не здійснилась :(

Стара хата на крайній вулиці Села.. Ще минулого року були вікна і двері - зараз все зірвано.. Обережно заходжу до сіней, переступаючи через купи якогось мотлоху. До кімнати ліворуч. Ступаю по битому склу. Зі стін стирчать обривки дротів. По підлозі вітерець шурхотить сотнями квитанцій: за світло, за землю, якісь податки, недоїмки, штрафи.. Із меблів у кімнаті одна стара Скриня під вікном. Відкрита. Все вивернуто. Через розбиті вікна затікала вода. Все просякнуто цвіллю і тліном… Все ж заглядаю до Скрині… У великому відділові, де складають одяг, лише купка погризеного мишами ганчір’я. У маленькому, де зберігають цінні речі, порожньо.. Все вкрадено чи хазяї нічого не залишили. Ні, в самому дальньому закутку жовтіє якийсь складений аркуш паперу. Розгортаю, незвичний формат. Лист. Вмить щезає стара хата, розступаються стіни. Все пульсує і мерехтить якимось дивним сяйвом.. Десь 30-ті роки минулого століття. Гарний напівдрукований почерк. Пише молодий хлопець, років вісімнадцяти, 12-14 річній дівчині. Доля закинула його з українського села десь аж за Байкал. Служить в армії писарем. Бо знав грамоту. Служиться добре. Аж занадто. Але все згадує ТІ вечори, ті літні ночі і короткочасні зустрічі, коли вони були разом. Згадує її очі і дотик рук. І мрії, відомі лише їм двом. Сумує і не знає коли повернеться. Але надіється її побачити знов і бути разом… Знаходжу залишки якихось старих документів. Розумію, що жінка була замужем зо два рази. Чоловіки померли раніше її. Перший ще зовсім молодим. Он його паспорт – перший паспорт, який почали видавати селянам в СРСР. Його міг отримати далеко не кожен… Від другого - якісь пенсійні посвідчення… Я обережно згортаю аркуш Листа і кладу назад до Скрині.. Світ звужується до її розмірів. Закриваю кришку. Виходжу з хати і зі двору, щоб більше ніколи не повернутись до цього місця.   

Люба квіточко, прости,
Прощавай єдина,
Я сьогодні в ліс іду,
Кличе Україна.
Краще мокнуть по лісах,
Крастись вовком в ночі,
Ніж сидіть на ланцюгу – 
Бути псом не хочу.
Краще гнити в болотах,
Від хвороб вмирати,
Ніж тиранів прославлять – 
Честю торгувати.
Краще з голоду сконать,
У криївках мерзнуть,
Ніж у рабстві існувать,
То вже ліпше щезнуть.
Краще кулю на льоту
В повен зріст зловити,
Ніж робити на Москву,
На колінах жити.
Зрозумій: інакше я
Вчинити не можу.
І за тебе, мила, теж
Понесу цю ношу.
І не плач, і не ридай,
Коли я загину.
Хай умру я та не вмре 
Ненька-Україна.
Бачу, мабуть, я тебе
Нині вже востаннє:
Все пройде і все мине –
Тільки не кохання.


Валерій Гнатюк

Де ви, соколи Дикого поля?
Де той воїнства маковий цвіт?
Де боями гартована доля,
Де шаблями порубана воля,
Де предвічний відважний мій рід?

В Лету кануло славне лицарство
У курганах безкраїх степів.
Вічним сном дух свободи й бунтарства
Спить на межі спокою й митарства
У пилюці забутих шляхів.

У розвіянім поросі волі
Розчинилася маревом Січ.
Серед тих, в кого лише мозолі,
На осяянім ним видноколі
Рай будує новітній панич.

Сміючись із дурних гречкосіїв,
Що воліють зігнити в рабах,
Не боїться він злих буревіїв:
Це – не ті, що постануть до дії,
Це – звитяги колишньої прах.

Чи настане у бурі твій час
Чи втопив ти єство невгамовне?
Чи забув, куди кликав нас віщий Тарас?
Чи уже не козак, а лише свинопас,
І щасливий тому невимовно?


Валерій Гнатюк

Україна - це держава мертвого кінематографу. Ну що ж, якщо в нас немає свого власного вихователя суспільної думки, яким і є кино в його соціальній функції, то давайте орієнтуватись на те чого від нас, українеців, вимагає світовий кінематограф...

Щоб сподобатися нашим сусідам, ми маємо почати вести себе відповідно їхніх архетипних уявлень про нас, зафіксованих в їхньому ж кінематографі. Дивно, але їм подобається в українцях лише те, що колись лякало їхніх предків: козаки, гайдамаки, махновці, скоро будуть подобатись бандерівці. А от українців як працьовитих будівельників, збиральників полуниці, домогосподарок та повій вони недолюблюють та зневажають. 

Польський та російській кінематограф працює у тому ж напрямку, що й колективна свідомість (можливо, навпаки, але це не важливо). Польські драгуни та російські стрільці також були сміливі хлопці, але фільми про них нецікаві, навіть тоді, коли за них беруться непогані режисери. 

Так, «1612» та ціла низка польських історичних стрічок провалились, тоді як «Вогнем і мечем» та «Тарас Бульба» б’ють рекорди, про них дискутують у Сеймі та Державні Думі, вони збирають непогану касу. І якби не намагались режисери відірватися від України, всі прекрасно розуміють, що такий сюжет – не важливо реальний чи вигаданий – міг бути лише в Україні.

Повний текст тут:

До чого нас зобов’язує світове кіно?

P.S. В країні перманентних невдалих реформ важко повірити, що десять сценаріїв до блокбастерів можуть мати більшу цінність, ніж сто проектів реформ.

Лідер «Нашої України» Віктор Ющенко вважає, що Україна стає розмінною картою в російсько-американських відносинах.

Таку думку він висловив під час зустрічі з представниками Американського єврейського комітету.

«Те, чого ми найбільше боялися – що Україна стане розмінною картою у російсько- американських відносинах, у мене є відчуття, що таке пророцтво починає збуватися», - наголосив Віктор Ющенко.

Лідер «Нашої України» зауважив, що таке  враження у нього склалось після візиту в Україну Держсекретаря США Хіларі Клінтон та її заяв, у тому числі і щодо НАТО, і щодо відносин України з Росією. На його думку, це або неусвідомлення з боку США того, що відбувається в Україні, або «коректний, дипломатичний хід, який просто усталює те, що відбулося».

Він назвав відмову України від євроатлантичної інтеграції неправильним курсом. «Заморозити на сьогодні відносини з США чи Європою - це не просто втрата часу. Це – ревізія», - підкреслив лідер партії. За його словами, єдина пан-європейська політика має бути ціллю номер один для нашої держави. «Стати членом НАТО - це отримати акцепт на дійсну українську незалежність. А найбільша загроза для нашого суверенітету - це російська агресія, у тому числі мілітарна», - наголосив він.

Віктор Ющенко висловив переконання, що питання, де буде Україна, в якій системі координат, є не лише внутрішнім питанням країни. «Це, по суті, боротьба між двома ідеологіями: в нашій державі будуть сповідуватись цінності, якими живуть Америка та Європа, чи сюди повернуться російські імперіалістичні  амбіції», - зауважив Ющенко. Він назвав вирішення цього питання хорошим тестом для Америки і Європи. «Тому, коли в обхід Конституції України приймається рішення про продовження військової присутності Росії на території України (бази ЧФ РФ) – це аж ніяк не питання двосторонніх відносин. Це згода на іншу політику, на інші цінності, це те, що нас відкидає від діалогу  - і щодо колективної європейської безпеки, і щодо економічних свобод», - наголосив Президент України 2005-2010 рр.

Також він піддав критиці те, що на сьогодні, Україна відмовилась від співпраці з американськими компаніями з виробництва альтернативного ядерного палива, і фактично підпала під стовідсоткову залежність від поставок ядерного палива з Росії. «Це також проблема не лише двосторонніх відносин – це проблема іншої політики: політики залежності, неуспішної політики, і тому в мене є ноти певного песимізму в оцінці цих процесів», - сказав Ющенко.

Він вважає, що за таких умов ніхто не буде піднімати питання підписання з Україною угоди про асоціацію з Європейським Союзом, про об’єднання енергетичних систем між Україною  та ЄС, про лібералізацію візового режиму тощо.

«Я переконаний, що розглядати на цьому фоні такого роду політику ніхто вже не буде ні в Європі, ні в Америці», - зауважив він, додавши, що якщо ці питання і будуть підніматися найближчим часом, то лише для «гарної гри і не більше».

Ющенко не вірить в таку політику і переконай,  що вона шкідлива. «За нею стоїть намагання повернутися в стару систему політичних координат, і призначити Україні принизливу роль, у тому числі й на регіональному рівні», - підкреслив лідер «Нашої України».

На його думку, це серйозно мінімізує політику стратегічного партнерства між Україною та США.
Він попросив донести до американських і європейських політиків те, що такі процеси шкодять авторитету США в Україні.
«Я  переконаний, що зачарування Москвою, яке відбувається у кожного американського уряду в перші два-три роки, воно також пройде і цього разу. Ми не хотіли б, щоб Україна була жертвою таких тимчасових міркувань», - зауважив Віктор Ющенко.

http://www.razom.org.ua/news/8802/

Як ми і обіцяли раніше, ми зробили проект листа-звернення до власників сайту www.twitter.com з проханням українізувати меню відомого сайту.

Пропонуємо Вашій увазі текст листа:

"Шановна команда Twitter.com!

Звертаємось до Вас з ініціативою введення україномовної версії сайту. Переконані, що це дозволить мережі мікроблогів "Твіттер" значно поширити свою аудиторію, адже український сегмент користувачів інтернету активно розвивається. За даними bigmir)net у березні 2010 року розмір української аудиторії становив 24,5 млн. користувачів, що є 54% від розміру всього населення країни.

Наразі, за різними оцінками, Твіттером користуються від 20 до 100 тис. українців. Створення україномовної версії сайту полегшить процес користування багатьом з них, а також дозволить збільшити темпи залучення до мережі нових користувачів.

Зазначимо, що такі компанії, як Google та Facebook, вже давно зробили меню з українською мовою. Сподіваємось на Вашу підтримку та просимо повідомити про результати розгляду нашої пропозиції."

Якщо ви бажаєте допомогти з написанням або перекладом листа, пишіть на скриньку upu.admin[собака]gmail.com

"Україна понад усе!".

Все на світі можна вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки
Батьківщину.
В.Симоненко




Я не вибрав Тебе, рідна мати,
Я не вибрав Тебе, роде мій,
І вовік не дано вибирати
Кров свою та оселю-край свій.

Та, якби я таке і мав право,
То би вибрав Тебе, моя Русь,
Я не знаю найвищої слави,
Крім тії, що дитям Твоїм звусь!

Моя, праведна Русь-Україно!
Лиш з Тобою я плачу й сміюсь,
Тут родився, зростав, тут загину,
Лиш для Тебе живу і борюсь!

Лиш Твої волошковії очі,
Золоту сонцесяйну косу
Я кохаю та п’ю донесхчу
І у пісні-пташині несу.

Із краплин материнських молочних,
Із масних свіжозораних смуг
Здійнялось моє серце співоче
Та бунтарський нескорений дух.

Мені сняться степи Оріяни,
І трипільські лелеки-хати,
У душі моїй скіфські кургани
Та князівські черлені щити.

І литавровим громом пульсує
В жилах Дикого поля запал,
Закипає, клекоче, нуртує
Гайдамацької вольниці шал.

Моя сутність в повстанському схроні,
У диму лісових таборщ,
У п’янкому гірському полоні
Та у іскрах домашніх вогнщ.

Де б мене не гонило-носило,
І куди би не звав бій-набат,
Світ, Вкраїно, без тебе немилий:
Я лечу у красу твоїх шат.

Скільки б я не блукав виднокраєм,
Скільки б я не пробув в чужин,
Та не стати мені самураєм ,
І гусаром не стати мені.

Ні спартанським гоплітом сталевим,
Ні тевтонським ландскнехтом не буть,
На зріднюсь ні з орлом я, ні з левом –
Лиш Тризуб Золотий – моя суть.

Голос Крові лунає у грудях,
Благовістом священним дзвенить,
Я ніколи й ніде не забуду,
Хто я є ні на день, ні на мить.

Я – дещиця Великого Роду,
Правди Вишньої вічний солдат,
Непоборного пагін народу,
Вірний страж звичаєвих засад.

Я – нащадок гетьмнів низових,
Я – інок у аскезі в миру,
Я – козак і по духу, й по крові,
Козаком проживу і помру.



Валерій Гнатюк

Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте, 
І вражою злою кров’ю
Волю
окропіте.
  Т. Шевченко


Поховали та й забули
Тарасове слово.
Нема волі, нема долі,
Ярмо-іго знову.
Поховали та й заснули,
У сні потонули,
Кайданів не розірвали,
Оков не струснули.
Знову панщина новітня,
Знов кріпацтво всюди,
Всім керують-заправляють
Злодюги-приблуди.
Знову шляхта в спину дише,
Жидок гендель травить,
Московщна ненаситна,
Хижо балом править.
І розбійники заморські,
Й свої посіпаки
Роздирають-рвуть на шмаття,
Неньку, як собаки.
А ви дивитеся тупо,
Як дурні на воду,
Геть забулися якого
Та племені-роду.
Помоскалились, зляшвились,
З’європейзувались, 
Як були сміттям і бидлом
Так же і зостались.
Та пожеж не запалили,
Хмар не розігнали,
Тих, хто встать хотів, самі же 
Ворогам здавали. 
Закопали в чорну яму,
Кобзарву мрію,
А з Тарасом поховали
І віру-надію.
Може час уже згадати
Чиї квіти-діти?!
Чи вовік наймитувати,
Тліти, скніти, гнити? 
Тож  пора, нарешті, встати
Від краю до краю,
Бо пощезнете, як роси,
Ніхто й не згадає.
Прокидайтесь та вставайте,
Хоч раз щось зробіте,
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте. 
Та створіть сім’ю велику,
Сім’ю вольну нову.
І Пророка пом’яніте
Незлим тихим словом.


Валерій Гнатюк

Агов, брати! Нічого не змінилось!
Панують скрізь жиди і москалі.
Невже нам зроду-віку не судилось
Пожить  по-людськи на своїй землі?
А мати лиш горби та мозолі?

Та що жиди? Он власні ренегати,
Забувши голос крові на біду,
Деруть на шмаття гірше супостата
Вітчизну-Неньку – вбогу сироту,
Продавши душу – черству і пусту.

Що? Продали Вкраїну, байстрючата?!
Здали флоти, ракети і лани;
Продовжуєте й далі продавати
Без совісті, без честі, без вини,
Ганьба народу, сучії сини!

О, Боже мій! Коли ж ви нажеретесь?
Та до якої ж міри і межі?
На той же світ всього не заберете,
А як прийдешнім тут зростать і жить?
А як державу будувать, творить?

Невже ми всі хохли, а не вкраїнці?
Невже ми маса – збидлена й тупа?
Мабуть, не буде ладу в цім звіринці,
Як не прозріє нація сліпа –
І не постане ще одна УПА!


Валерій Гнатюк