Лист зі Скрині...

Спогад навіяно Ledi Ada...

Думаю, що МИ не змінились... Лише вітер шматує обривки Мрій про ТУ Україну, що так і не здійснилась :(

Стара хата на крайній вулиці Села.. Ще минулого року були вікна і двері - зараз все зірвано.. Обережно заходжу до сіней, переступаючи через купи якогось мотлоху. До кімнати ліворуч. Ступаю по битому склу. Зі стін стирчать обривки дротів. По підлозі вітерець шурхотить сотнями квитанцій: за світло, за землю, якісь податки, недоїмки, штрафи.. Із меблів у кімнаті одна стара Скриня під вікном. Відкрита. Все вивернуто. Через розбиті вікна затікала вода. Все просякнуто цвіллю і тліном… Все ж заглядаю до Скрині… У великому відділові, де складають одяг, лише купка погризеного мишами ганчір’я. У маленькому, де зберігають цінні речі, порожньо.. Все вкрадено чи хазяї нічого не залишили. Ні, в самому дальньому закутку жовтіє якийсь складений аркуш паперу. Розгортаю, незвичний формат. Лист. Вмить щезає стара хата, розступаються стіни. Все пульсує і мерехтить якимось дивним сяйвом.. Десь 30-ті роки минулого століття. Гарний напівдрукований почерк. Пише молодий хлопець, років вісімнадцяти, 12-14 річній дівчині. Доля закинула його з українського села десь аж за Байкал. Служить в армії писарем. Бо знав грамоту. Служиться добре. Аж занадто. Але все згадує ТІ вечори, ті літні ночі і короткочасні зустрічі, коли вони були разом. Згадує її очі і дотик рук. І мрії, відомі лише їм двом. Сумує і не знає коли повернеться. Але надіється її побачити знов і бути разом… Знаходжу залишки якихось старих документів. Розумію, що жінка була замужем зо два рази. Чоловіки померли раніше її. Перший ще зовсім молодим. Он його паспорт – перший паспорт, який почали видавати селянам в СРСР. Його міг отримати далеко не кожен… Від другого - якісь пенсійні посвідчення… Я обережно згортаю аркуш Листа і кладу назад до Скрині.. Світ звужується до її розмірів. Закриваю кришку. Виходжу з хати і зі двору, щоб більше ніколи не повернутись до цього місця.