ЛЕСІ УКРАЇНЦІ СЬОГОДНІ Б ВИПОВНИЛОСЬ 140 -  ВОНА  НАЗАВЖДИ З НАМИ! Леся Українка (1871 – 1913) – найславніша українська поетеса,послідовний та енергійний борець за утворення українського народу, за його консолідацію в політичну націю. Вся сукупність її творів – це образ ідеальної землі, земного раю, що зветься «Україною». З’явився цей образ – і цілі маси людей збагнули, що вони не просто обивателі, а українці, що це звання їх зобов’язує, що їм є за що боротись і віддавати життя.

Як кожен ідеал, цей образ не може бути повністю втіленим у земному житті, але він і сьогодні зобов’язує нас випростатись і вірно служити тій високій ідеї, що зветься «Україною». Леся Українка

"Одержима"  Драматична поема (уривок) Берег понад озером Гадаринським. Далеко на горизонті ледве мріють човни коло берега і чорніє люд, що хмарою заліг далекий берег. Mipіам, «одержима духом», в глибокій тузі блукає поміж камінням понад берегом, далі зіходить на шпиль скелі і дивиться не на берег, а в глибину пустелі, вона бачить там когось удалині. Міріам Він там, він все сидить так нерухомо, як те каміння, що навколо нього. Над ним – мені здається, я те бачу, – нависли думи хмарою важкою, от-от з них стрілить ясна блискавиця і цілий світ осяє. Ох, коли ж, коли вона розіб’є темну хмару? Хоч би мене убила блискавиця, я прагну, прагну, щоб вона злетіла, щоб хоч на мить чоло те просіяло. Годівлю дав юрбі, тілам і душам, всім дав спокій, а сам у сій пустелі пасе думок отари незчисленні. Нема їм впину, а йому спочинку… Який він одинокий, боже правий! Невже йому не можна помогти? Невже він завжди буде одинокий? «Месія прийде в славі світ судити» – так сказано в пророцтві, більш нічого. І правда, й милосердя – все для світа, а для Месії що? Чи тільки слава? «Війна і звада, смерть, недуги зникнуть, мир буде на землі і щастя в людях…» А для Месії? – знову «слава в вишніх»? І тільки слава? О, яка ж то кара Месією, що світ рятує, бути! Всім дати щастя і нещасним бути, нещасним, так, бо вічно одиноким. Хто міг би врятувать його самого від самотини, від страшної слави? (Пригнічена раптовою втомою, сідає під скелею і схиляється на камінь.) Чого ж се я слідом за ним блукаю? Чого? Сама не знаю. Певне, дух мене сюди завів на певну згубу. Ну, що ж! нехай! Мені тут гинуть краще, ніж в іншім місці. Я загину тут, я вигострила погляд у пустині, мов соколиний зір, – все виглядала, чи він хоч не подивиться на мене? Не подивився і не обернувся… Занадто вже буйна була надія! Чого ж я сподівалась?.. Я не знаю! (Розхитуючись, як ті, що голосять на гробі, співає стиха тужливу східну пісню, довго, без слів.) Про се співати можна, а сказати слів не стає. (Співає знов.) Яка була юрба за ним, як він ходив по Галілеї. І кожний встиг торкнути хоч одежу, хоч край плаща Месії, тільки я торкнути не посміла, бо нічого просить не мала в нього: ні здоров’я, ні страви на безхліб’ї. Я не знаю, чого я йшла з юрбою… (Співає знов.) Він нікому не відмовляв потіхи і поради. Кому що бракувало, він давав. (Співає.) А що ж мені бракує? О Месіє, ти, може, знаєш?! Незамітно для Міріам Месія наблизився до неї з-за скелі, надійшовши з пустині, і схилився над нею. Месія Знаю, Міріам! Міріам(жахнулась) Учителю! Месія Не бійся, жінко, спокій я хочу дать тобі. Міріам О, я не хочу, не хочу я спокою! Месія (лагідно і разом суворо) Міріам, Се дух в тобі говорить. Чом не хочеш? Спокою прагне всякий. Міріам Але ти, учителю, покинув той спокій, що був у тебе в тихім Назареті. Месія Ти дорівнятись хочеш… Міріам (з поривом) Ні, Месіє, я не рівняюся до тебе, ні! Я знаю те, що я нещасна жінка. Месія Так нащо ж ти зрікаєшся спокою, єдиної потіхи всіх нещасних? Міріам (з раптовою одвагою) Бо ти його не маєш, сине божий! Месія Яке тобі до мене діло, жінко? Міріам, знищена, збентежена, закриває лице покривалом і повертається йти геть. Месія Стій, Міріам, скажи, ти в мене віриш? Міріам (не одкриває лиця) Я вірю, що ти божий син, Месіє, і всім, окрім мене, даси рятунок. Месія Усім, крім тебе, жінко? Міріам Ти сказав. Месія Я не сказав того. Міріам Та я те чула. Прости, учителю, я мушу йти. (Відступає.) Месія Куди ти йдеш? Міріам Не знаю. Так, на безвість. Месія Чого ж ти йдеш? Міріам Бо мушу йти. Месія Навіщо? Міріам Ти знаєш. Ти – Месія! Я не знаю. (продовження і ще багато творів тут http://www.l-ukrainka.name/uk/Dramas/Oderzhyma.html)

По тому, як наші вищі військові чини України з "відмороженими писками" стверджують, що ніхто з наших українських військових льотчиків не перебуває на службі в Лівії, стає абсолютно зрозумілим - там літають наші. Також зрозуміло без пояснень - не діючі військовослужбовці Збройних сил України, а колишні...
Вловлюєте всі нюанси правди?..
А чи не варто розповісти народу, що після служби у різних "миротворчих місіях" більшість військовослужбовців звільняються з служби в українській армії, хоча власне тепер вони є дійсно обстріляними і фаховими ветеранами, на яких і можна покластись у формуванні професійної армії. Та силою нікого не втримаєш, а за гроші - які у нас в армії гроші... Навіть курам на сміх не вистачить!
Фактично більшість українських вояків повертаються з миротворчих місій додому тільки для переоформлення документів на резервістів, бо вже мають домовленості про подальшу службу в якості найманцв у різних точках світу, в тому числі - і Лівії.
От скажіть, чому з усіх можливих варіантів, американске агенство назвало саме українців пілотами літаків, що розстрілюють повстале населення? Бо як там може опинитись білорус, росіянин, узбек, китаєць чи японець, а тим більше американець, німець чи навіть італієць або бразилець - смішно про це й казати. А українець - сто відсотків! Бо куди бідоласі податись, коли рідна країна як мачуха...
У нас в Україні готують льотчиків щось у 3 вузах, а літати їм нема на чому! Нема в України нових сучасних літаків! Ні сучасних вертольотів нема! А втій же Лівії того добра: і літаків, і вертольотів надсучасних - повно за нафтодоллари накупили - літай і заробляй! Тоді як авіаінститутів у Лівії навпаки - нема!
Житуха нашим спецам за кордоном! Особлиов якщо денатуратний спирт не будуть вживати, бо нетак давно 5 льотчиків з воєнспеців-найманців отруїлось...
Я взагалі не здивуюсь, якщо виявиться колись, що і сомалійськими піратами керує хтось з наших українців - дуже схожа їх тактика на козацькі рейди по Чорному морю на турків.
Я взагалі вже нічому не дивуюсь в нашій країні, славній Україні!
Я тільки  думу обдумую про те,  де мені йти на війну: чи тут у себе проти рідної влади, але задурно, чи десь податись на захист нерідної влади, але за добрі гроші?
А ви про що подумали? І що надумали?

Богдан Гордасевич
м. Львів-Рясне

В своєму роздумі про "афганське відлуння" я не хочу жодним чином образити чи тим більше - в чомусь звинувачувати ветеранів війни в Афганістані 1979 - 1989 років. То справа Всевишнього давати правдивий присуд нашим грішним душам...
В Афган пішло моє покоління, як міг бути там і я, але у воєнкоматі Будьонівського району м. Донецька мене в жовтні 1979 направили на піврічні курси для допризовників і до лав Радянської армії виконувати почесний обов*язок захищати "Родину-мать" я пішов у травні 1980, коли вже відбулась трагедія вторгнення в Афганістан радянських військ. Яка то виявилась "служба і захист Вітчизни" - то окрема розмова, але завдяки їй я чітко усвідомив, наскільки жахливо важко було моїм одноліткам у тому афганьскому пеклі в такій недолугій армії.
Єдине, що хочу додати: я служив у стратегічних військах і не раз казав потім, що якби хоч одна з наших ракет злетіла в бойовому спорядженні і вибухнула на цілі в Західній Європі, то навіть при всій моїй нікчемності рядового в цьому процесі, всеодно на мені було б крові більше, ніж на всіх наших воїнах-"афганцях" разом узятих за всі роки їх війни... І я до скону життя буду вдячний Богу, що цього не сталось.
Нікого я не збираюсь, не хочу і не маю права судити, проте маю право і навіть зобов*язаний пояснити тим, хто не розуміється на цій темі. Спершу розповім кілька життєвих епізодів.
Перша історія відбулась приблизно року 1998 року: їхав я в майже порожній маршутці по Львову і пиняють її два молоді хлопці, сідають і один платить за проїзд, а другий гонорово тиче водію посвідчення "учасника бойових дій". Водій пересвідчився, що посвідчення не фальшиве і здивовано запитав, деж цей хлопчина встиг повоювати, а той відповів, що в Югославії. Потім обидва хлопці сіли позаду мене і "миротворець" почав оповідати другу, як йому розкішно служилось включно аж до послуг повій, значній оплаті в доларах, що для нас в Україні тоді було захмарною величиною. Додам, що вбраний хлопчина був шикарно і з великою золотою печаткою на пальці та грубезним золотим ланцюгом на шиї, а в руках тримав рідкісний на той час мобільний телефон. І тут я пригадав про свого сусіда-"афганця", що так само мав посвідчення "учасника бойових дій", та чомусь не любив козиряти ним, тому і платив за проїзд, хоч жилось йому нелегко навіть з наданими пільгами, а що вже казати про справедливу оплату служби в Афгані і участь в боях такого пекельного гатунку, що югославські події в порівнянні з ними є хлопчачою забавкою... Але ось вони обидва однакові "учасники бойових дій", ветерани - чи це справедливо?
Другий випадок теж пов*язаний з подіями в маршутці: була введена норма не більше 4 пільговиків одночасно може перебувати в маршутці, а тут щось з шість сіло і ще хлоп років за 45 сідає і тиче посвідчення, а водій тоді визвірився і став вимагати, щоб цей хлоп вийшов, або він не зрушить їхати далі. Обидва затялись: один - не вийду, другий - не зрушу. Не витримавши, до суперечки втрутився і я: кажу хлопові, що він не правий, бо коли йому держава дала посвідчення за його героїзм, то всеодно лазити по чужих кишенях він не має права, а водіям за перевезення пільговіків і копійки ніхто не дає від держави... Нарешті один з інших пільговиків не витримав і вийшов з маршутки сам, а той хлоп всівся на його місце і авто рушило. Але цим все не закінчилось: хлоп пригрозив водієві, що поїде з ним до кінцевої і там з ним розбереться. Я вирішив теж їхати до кінцевої, щоб "в разі чого" підмогти водієві, але на кінцевій водій хутко зник, а тому хлопака кинувся до мене. Довколо хоч і білий день, але нікого поблизу нема - тільки ми вдвох. Хлопака швидко підійшов до мене в притул, різким рухом витягнув праву руку з кишені, в якій виявився невеличкий ніж, і підніс лезо мені до шиї та промовив: "А это ты видел?" В мому становищі вибір протидій був малий, тому я повільно розвів свої руки до гори і відповів:"Ну бачу". Далі ми постояли в такому положенні мовчки кілька хвилин, аж тоді хлопа прорвало сказати з притиском: "Я в Афгане советскую власть защищал!", а я у відповідь просто перепитав: "Ну і як? Защитил?" Далі була ще декілька хвилин німа сцена без руху, а тоді "афганець" різко сховав руку з ножем назад до кишені, розвернувся і пішов від мене, пригрозивши, що колись він мене ще перестріне... А я подумав, що всього-нічого розділяло лезо від артерії в мене на шиї - ось так у Львові через дванадцять років після війни в іншому кінці світу я мало не загинув через "афганське відлуння"...
Третій випадок короткий і підсумковий: знову аналогічна ситуація в усьому, але як тільки сварка між водієм і пільговиком-"учасником" почала набирати обертів - я дістав з кишені гроші і з словами "я плачу за нього" - передав їх водієві. Подяки за це не почув, тай й не дуже мені вона треба була. Просто відлуння затихає само-по-собі, а силою його не втишиш...
Всі ми тепер розуміємо, що афганська авантюра стала можливою виключно через моральну і фізичну деградацію правлячої верхівки СРСР - це була глобальна помилка. Помилка, яка коштувала великих і повністю непотрібних жертв, а результатом цієї помилки стала остаточна деструкція і руйнація економіки СРСР, що спричинило до його розвалу. Війна в Афганістані забирала величезні ресурси і водночас морально розкладала радянське суспільство включно з глобальним поширенням наркоманії, що масово постачався з Афганістану.
Далі - ще гірше: значна частина колишніх воїнів-афганців через життєву безвихідь пішли в кримінальні сфери діяльності. Сумнознаменнитий "братківський вбивця" Онопрієнко саме з таких. Наскільки мені відомо, Онопрієнко був спецназівцем з особливим ухилом спеціалізації - катом (палачом), тобто він розстрілював тих душманів, яких захопили в полон і вже використали-вичавили з них все, що було потрібно... А тепер скажіть, якщо хтось виховав звіра-людоїда, а потім вигнав його напризволяще і той з голоду почав жерти невинних людей, то чи тільки звіра вина в усьому?
Коли розпочались війни в Чечні, то я довго не міг зрозуміти, чому російські війська так бездарно гинуть - де їх досвідчені афганські ветерани. Мені пояснили знаючі люди: ветерани-афганці приймали участь в усіх можливих війнах і конфліктах на пост-радянському просторі і в Придністров'ї, і в Карабасі, і в Абхазії та Осетії, і в Чечні тощо - ось тільки вони там воювали як найманці за дуже грубі гроші, а як відомо - у регулярному війську платять ну дуже бідно. Таким чином найманці воювали проти військових РФ і то дуже ефективно! Свої вбивали своїх! От вам і класичне: "За державу обідно".
Добре, що "афганське відлуння" поволі зщезає і вже не чути про міфічних "воїнів-інтернаціоналістів" і вони не так демонстративно "качають заслужені права", яких ніколи не було. Всі ми розуміємо, що то було обманом, підступним навіюванням фантомів "визволителів" та "інтернаціоналістів" у випадках брутальної агресії та окупації. Тому ми повинні вшанувати ветеранів афганської війни, як жертв тоталітарного радянського режиму. А всі пільги і пошану, які надаються їм від держави України, то є подяка за величезний внесок у розвал СРСР і відповідно - за появу Незалежної Держави Україна.
Ну а різним "вічним інтернаціоналістам" типу генерала Червонописького і дотичних йому вимогачам незчисленних пільг "за заслуги" я б з великою охотою нагородив усіх почесним орденом "За зраду Наджибули" - нагороду за зраду найвищого ступеня. Як можна було не врятувати таку людину! Він через вас стільки крові пролив, а ви його киданули по-повній, шакали... Мудакі ви останні після такої зради. Все нею перекреслили - всі жертви і втрати, а що найобразливіше - і всі перемоги. Прислужники "Талібана"! Крапка.
І вічна шана тим, хто пройшов пекло Афганської війни і залишився людиною, живе і працює як нормальна людина, і робить все, щоб зберегти мир в Україні і світі.
Я все сказав, що давно хотів сказати про українське вдлуння війни в Афганістані.

Богдан Гордасевич
м.Львів-Рясне   

Новинна про закриття школи №136 м. Донецька мене зацікавила просто з тої причини, що я у ній вчився. Недовго - всього один рік, тому що ця школа була дуже-дуже перевантажена і навчання проводили щось аж в 4 зміни: молодші класи починали вчитись десь о піввосьмої ранку, а старші класи завершували навчання о дев*ятій вечора.
Школа вже тоді була не нова, тому я не дивуюсь, що за незалежності її дозволили перепрофілювати на українськомовну - не шкода було освітянському начальству Донецька, як зрозуміло, чому з неї починають "оптимізацію" мережі шкіл - не шкода, а звітувати треба. Також варто врахувати вигідне розташування школи для її бізнесового перепрофілювання включно з підлеглими земельними ресурсами.
Цікаво було мені дізнатись, що в цій школі вчився і теперішній багатолітній лідер комуністів України Петро Симоненко. Чомусь приємно усвідомлювати, що наші початкові шляхи пересікались - двох лідерів: один, як успішний гробівник ідей комунізму в Україні, і другий - зачинатель зародження-відроження українського руху анархістів...
З свого шкільного буття пригадую мало що цікавого і приємного, як і про всю свою науку в радянській системі освіти. Зараз вже розумію причину свого несприйняття тієї системи освіти - це була наука для рабів. І коли мені хтось починає вихваляти "який високий рівень" мала радянська освіта, то я тільки усміхаюсь з того, бо результати кажуть протилежне: і тоді, і зараз влада різних рівнів, депутати і всі інші не дуже шанують вчителів і школи своєю увагою, пошаною і продовжують погано фінансувати освіту, але всі вони до єдиного пройшли цю школу. Хіба це не показовий результат нікчемності радянської освіти? Що вже вказувати на розвал СРСР і сучасну суспільно-економічну деградацію - теж результати "прогресивної радянської системи освіти"...
З усього минулого хіба що пригадую, як з початком навчання 1971/1972навчального  року раптом виявилось, що в наших четвертих класах було в кожному до 40 чоловік і ми просто фізично не могли розташуватись в кабінетах через нестачу місця для всіх і тоді під час навчального року була проведена реорганізація і створено ще один четвертий клас "Ж", куди з інших класів перевели зайвих учнів. Ясно, що класні керівники позбавлялись найбільш проблемних дітей, тому неважко уявити, який був наш 4-"Ж" клас: суцільні малолітні головорізи! І я серед них був далеко не першим, хоча і не останнім. Бо пригадую ситуацію з певним національним колоритом: російську мову і літературу нам призначили викладати молоду вчительку, яка чомусь мене не те щоб незлюбила, а мала просто алергічну реакцію, через що після багатьох скандалів включно з викликом до школи мами, було прийнято унікальне вирішення конфлікту: коли в нас був урок з російської мови чи літератури, то з початком уроку вчителька заходила в клас, а я з нього виходиd і весь урок стояв в коридорі навпроти дверей коло вікна. Тільки зараз я розумію всю пікантнісь цієї ситуації, особливо якщо врахувати, що поряд з нашим класом знаходилась вчительська і майже кожен раз мені доводилось бути учасником сцени, коли вільні від занять вчителі або зауч проходили повз мене і запитували, чого я не в класі під час уроку, на що я поважно відповідав: "А у нас росіська мова" (або ж література), тоді вчителя розуміючи кивали головою і шли далі по своїх справах...
Щоправда в предметах української мови та літератури я також був далекий від успішності і ледве-ледве витягував на слабеньку трієчку (по 5-тибальній системі). А в старших класах почав отримувати дуже високі оцінки з російської літератури за твори...
Яке моє ставлення до закриття української школи в Донецьку? Звичайно, що мене це не тішить. Звичайно, що процес українізації втрачає в східних регіонах всяку динаміку за теперішньої влади, хоча і попередня влада мало що доброго зробила для цього. Вчителі-україністи і за часи незалежної України і далі знаходяться в принизливих умовах, як і українська мова загалом... І що найприкріше, так визнавати причину цього регресу українізації не так у спротиві різних там москаликів та російськомовних бусурманів з українців родом, як у тому, що найбільша вада процесу українізації у її провідниках, що є абсолютно "безпровідними"...
Провідні-непровідні наукові сили з україністики не спромоглись за всі ці роки провести навіть конче необхідну державну правописну кодифікацію української мови, що вказує на повну наукову недолугість як профільних установ Академії наук України, так і убогість кафедр української мови і літератури у наших незліченних вузах. Про якийсь науковий підйом в українському мовзнавстві взагалі не варто згадувати - він відсутній повністю. Жахливий стан демонструє і провідний прошарок в процесі українізації - наше письменництво України. Тут так само деградація відбулась повна і новинка літературного процесу у вигляді "Записок українського самашедшего" за авторством Ліни Костенко - яскраве тому свідчення нашої темряви.
Тему політичної діяльності наших науковців-україністів та письменників обговорювати зайве, тому що всі вони включно з Толочко, Яворівським, Мовчаном, Павличком і Драчем є просто повним сміттям, яке треба викинути на звалище і не згнадувати... По справах і пошана, а закриття українських шкіл і перед тим - українського ліцею в Донецьку є яскраве свідчення політично-патріотичного доробку наших "провладних писяк". Огидно! І сумно...
Особисто я не бачу виходу з ситуації інакше як просто руйнувати централізовану освітянську систему України через її деструктивність, аморальність і антиукраїнську спрямованість. Я проти того, щоб одна людина мала право калічити долі мільйонів українських дітей просто тому, що вона обмежена інтелектом і українофобіями...
Згідно моїй докрині анархізму, всі структури в державі мають формуватись, утримуватись та контролюватись виключно знизу до гори, а не як зараз, коли розум і можливості впливу людини визначає посада, яку вона обіймає, а не фактичні інтелектуальні здібності й соціальний та моральний авторитет особи. Геть "слуг народу", що зневажають свого пана, тобто - український народ!
Будемо сподіватись, що українську школу №136 в місті Донецьку буде збережено опінією громадськості України, але ясно також, що це не є вирішенням питання повної українізації цілої України. Тут потрібно багато розуму і послідовності дії, а з цим у нас і є проблема з проблем. Проте дорогу подолає тільки той, хто йде...

Богдан Гордасевич
Львів-Рясне
14 лютого 2011 р.

Гасло віча: "Влада для народу, а не народ для влади"

Далі - повторення пройденого:

Початок кінця або "Слава анархізму!"

Епіграф: Свобода - мати анархізму

Від Долі не втечеш - це відома істина, а якщо так, то чи не краще піти гордо Долі на зустріч?
Якщо українцям не везе з керманичами на чолі держави, то може ну її в біса ту державу і тих керманичів?!
І нехай замайорить над Україною чорний прапор АНАРХІЗМУ!
І я не жартую, а серйозно обмірковую шляхи  дій для українців у разі виконання своїх антиукраїнських обіцянок новообраного президента України Віктора Януковича.
 Ми всі визнаємо право демократичного обрання влади і визнання програвшою стороною легітимності влади опонентів за умови, що і переможці виборів визнають необхідність толерантного ставлення їх влади до переможених. Вибори - не війна і тут принцип "Горе переможеним" задіювати безглуздо, бо переможені є такими самими громадянами країни, як і переможці, а не завойованим народом. Але якщо нова влада в силу своєї недалекоглядності  почне ставитись до частини своїх громадян як до поневолених рабів, то ці люди мають всю повноту суверенних прав на повстання і вчинення опору такій владі. Бо влада існує для народу, а не народ для влади!
Я належу до тих громадян України, які змушені погодитись на керівництво державою Україна новообраного президента Віктора Януковича, бо такими є результати загальноукраїнських виборів, демократичність і легітимність яких визнано світом і мною особисто теж. Мною теж! - це особисте визнання легітимності влади кожним громадянином є визначальним, як на мене, у добровільному погодженні особи тій владі підчинятись і виконувати її розпорядження. Наголошую, що це моє добровільне визнання влади, а не примусове! Також ще раз наголошую знову, що влада існує для народу, а не народ для влади! І що за конституцією саме народ є найвищим сувереном-розпорядником державної влади, а сам народ є сукупністю одиниць громадян держави.
Як частина народу я маю повне суверенне право особи-громадянина на протест проти дій влади, якщо вони, дії влади, мене не влаштовують, а від сукупної кількості таких одиниць постає загальна воля народу, що вказує владі на її реальне місце. Власне виходячи з усього вже сказаного я хочу заявити наступне "urbi et orbi"(місту і світу):[ Читати далі ]

Зеки, сидячі в тюрмі або перебуваючи на зоні в колоніях, можуть дозволити собі пожартувати: "Моя міліція мене стереже". А як бути нам, простим громадянам України?
За останні місяці ситуаці така, що міліція стає для наших громадян страшнішою за бандитів. Скоро з усіх усюд буде чути не крик: "Гвалт! Міліція! Рятуйте - бандити напали!", а вереск до навпаки: "Гвалт! Бандити! Рятуйте - міліція напала!"
Ситуація дика, але коли зек стає президентом, то мент має стати бандитом і мусить займатись злочинами як їх організатор, а не ліквідатор! Бо ніяк інакше я не можу розцінити заяву міністра МВД України громадянина Могильова з трибуни Верховної Ради України щодо того, що він знає про підготовку збройних кривавих сутичок і безпорядків 22 січня. Ще б не знати, коли їх організатори власне міністру Могильову і звітують про хід підготовки. Певен, що всі ви не один раз бачили по телевізору кадри з підготовки спецназу МВД, де в ролі терористів чи правопорушників виступали ті самі спецназівці МВД. Тепер від тренувань вони перейдуть до живого діла.
Якраз кілька днів тому я побував на прес-конференції Миколи Ляховича, що відсидів у в*язниці майже 3 роки з 5 за відомі антикучмівські безпорядки в Києві коло пам*ятника Тарасу Шевченку, так він прямо і доказово розповів, що тоді сам особисто та з Шкілем зупиняли якихось зовсім невідомих хлопців, що жбурляли в кордони міліції чим попало. І хоч все було чіктко зафіксовано на відео - засудили його й інших побратимів, як організаторів безпорядків. Причому багато чиновників МВД потім перед ним вибачались за це і казали у своє виправдання, що нічого не могли зробити - наказ треба виконувати, навіть якщо він словесний і конфединційний.
Полковнику МВД, який провів цю "успішну" провокацію, дали звання генерала, а за деякий час він став заступником міністра МВД - кого б ви подумали? Цушка? А ось і ні! Не вгадали: своїм заступником цього знавця провокацій зробив міністр Юрій Луценко! Смакуйте, які у нас були "помаранчові борці за справедливість". Нічого, зараз і вони посидять в тюрязі, відпочинуть і подумають, може ще якусь фігню придумають...
Хто хоче деталей - інтернет дозволяє самому дізнатись. А я закликаю до одного: бійтесь міліції, яка до вас ще не наближається, бо коли міліція почне до вас наближатись - буде пізно!
Он до хлопців з "Тризуба" наблизились і що доброго з того вийшло хлопцям? Вручили кожному по іменному автомату та й засадили за зберігання зброї. Ще кажуть дякувати, що не за наркотики притягли чи згвалтування постового даїшника. "Дякуєм, громадяни міліціянти, що не збезчестили, а героями робите, хоч хлопці вас про те і не просили." Але нам було особисте замовлення від  Самого! (і пальчиком до гори вказуєм, бо сказати в голос - та ви що!): "Треба вполювати кількох з "Тризуба". І ще не встигли їх схопити й опитати, а вже міністр знає і звітує "про хату з двома рушницями й оптикою коло летовища" в Івано-Франківську, де Самий-Самий мав злітати, але передумав і пішов пішки, задля моціону та розпитати, а де поділись на івано-франківщині всі яйця?..
Ще добре, що ракетного комплексу "земля-повітря" в тій хатинці не знайшлось на стріху, і танка під стодолою, а то щось не дуже лячно, а обивателя треба грунтовно лякати, як в братній Росії феесбешники не роздрібнюючись будинок з усіма меншканцями бах і підірвали - і є в момент президент-герой в країні-переможниці всіх воєн і народів!
Виходячи з вище сказаного і з очікуваного, я пропоную відтепер всі громадські акції проводити виключно в полях і лісах, або вдома тихенько причаївшись в темному куточку з вузликом найнеобхіднішого про всяк випадок - а раптом і до вас міліція зайде. І не переживайте, що цього разу не зайшла - повірте мені на слово: обов*язково зайде! Наша міліція постарається, щоб ви могли спокійно розлягтись на нарах в камері і весело сказати: "Моя міліція мене стереже!"

Богдан Гордасевич
17 січня 2011
м. Львів-Рясне

PROFESSION DE FOI МОЛОДИХ УКРАЇНЦІВ  

(Символ віри для молодих Українців)

Читане на Тарасові роковини 1893 р. ув університетському місті на Україні.  

(Провопис оригіналу максимально збережено)


Знаючи сучасний стан і рух української молодїжи по багатох містах широкої Вкраїни, стежучи по змозї за рідною літературою, що має своїм осередком Галичину, і уважаючи на попередній, так званий, українофільский рух, ми молоді Українці, порадивши ся і спогодивши ся поміж себе, поклали привселюдно в коротких словах висловити наші погляди і взагалі наше PROFESSION DE FOI (символ віри).[ Читати далі ]

Братство тарасівців

Рік заснування     1891
Тип     студентська організація
Члени     В. Боржковський, М. Дмитрієв, М. Кононенко, М. Коцюбинський, В. Самійленко, В. Совачів, В. Степаненко, Є. Тимченко, О. Черняхівський, В. Шемет
Положення     самостійницька державна спрямованість

Тарасівці, Братство (Братерство) Тарасівців — таємна організація «свідомих українців», речників українського національного активізму з самостійницькими тенденціями (на відміну від несвідомого малоросійства й аполітичного «українофільства»). Засноване влітку 1891 року (дехто подає 1892) під час відвідин могили Тараса Шевченка біля Канева.

Положення та ідеологічні основи
До засновників Тарасівців належали: Віталій Боровик, Борис Грінченко, Іван Липа, Микола Міхновський. Крім культурної діяльності (поширення української мови в родині, установах, школах, навчання дітей української грамоти, доповідей, культивування ідей Шевченка), Тарасівці висунули політичні постулати визволення української нації з-під російського панування, повної автономії для всіх народів Російської Імперії та соціальної справедливості.
У містечку Глинську поблизу Ромен, де працювали студенти, наприкінці літа 1891 року була закладена програма Братства тарасівців. Серед основних положень були такі:
    * самостійна суверенна Україна: соборна й неподільна, від Сяну по Кубань, від Карпат до Кавказ, вільна між вільними, рівна між рівними, без пана і хама, в будучому без класової боротьби
    * федеративна всередині: цебто федерація Лівобережної, Правобережної, Степової України, Кубані й Галичини
    * на чолі держави гетьман як президент і сейм
    * мета держави — передусім і над усе удержавлення поверхні і надр землі, грубого промислу й гуртового гандлю, трудова повинність, загальна державна асекурація, загальна безплатна й обов'язкова школа
    * свобода віри, відокремлення церкви від держави, національна армія
    * боротьба з імперіалізмом, боротьба зі свавільними утисками
    * Україна для українців, себто, що визнають себе українцями
    * культура нації і своя наука, своя краса, свій розум, своя правда, своя воля, свій Бог
    * не ми будемо, коли Вкраїні волі й долі не здобудемо
Ідеологічні основи Тарасівців виготував І. Липа (проголошені у Харкові на Шевченківських поминках у лютому 1893); дещо доповнені, вони були анонімно надруковані в журналі «Правда» (квітень 1893) під назвою «Profession de foi молодих українців». Ідеї Тарасівців були пропаґовані Вартовим (Б. Грінченком) у «Листах з Наддніпрянської України» та М. Коцюбинським у казці-алегорії «Хо».
Діяльність
Тарасівці розвинули працю серед студентства, шкільної молоді, селянства і робітництва. Спершу осередком Тарасівців був Харків (до літа 1893, коли заарештовано членів Братства), згодом Київ; менші осередки: Одеса, Полтава, Лубни.
Головні діячі
До діячів Братства тарасівців належали, крім вищеназваних: В. Боржковський, М. Дмитрієв, М. Кононенко, М. Коцюбинський, В. Самійленко, В. Совачів, В. Степаненко, Є. Тимченко, О. Черняхівський, В. Шемет та інші.
Значення в розвиткові українського національного руху
Тарасівці діяли до 1898. Під впливом ідей Тарасівців «Стара Громада» перетворилася 1897 на більш політичну Загальну Українську Безпартійну Демократичну Організацію, а молодше покоління в 1900 створило РУП.

[ Читати далі ]

Коли мене запитали, як я ставлюсь до рішення якогось там суду щодо позбавлення звання Героя України Степана Бандеру, то я відповід однозначно:"Я ставлюсь до події дуже навіть позитивно!"
Така відповідь одразу шокувало моїх співрозмовників, які знають мене як активного пропагандиста життєпису Степана Бандери і видавця книжок про нього. Тому я зробив роз*яснення своєї позиції своїм співрозмовникам і зараз хочу викласти її та донести іншим.
Почну з того, що майже одразу в радіоефірі почув думку-коментар на цю подію одного тернополянина: "Мене зовсім не турбує рішення якогось суду: героєм Бандеру визнав народ і це відмінити неможливо! Навпаки, мені було б прикро, якби теперішня влада почала активно вшановувати Бандеру і робити його своїм героєм"
Я тої самої думки. Хто знає тих теперішніх Героїв України? Та ні живих, ні мертвих не знаємо, бо вони такі герої і є: не народні, а провладні герої. Ну і якого милого серед них робити Бандері та Шухевичу? Тільки свою героїчну пам*ять ганьбити. Ще мудреці Давньої Індії сказали влучну істину: "Найбільша ганьба достойному є похвала від недостойних". До речі, саме в такому ключі я розглядаю всі безкінечні брутальні коменти в інтернеті різних недостойних щодо Бандери і Шухевича. Я готовий подякувати їм за це, бо якби це чмо стало нахвалювати їх - я б почав турбуватись за українську національну ідею.
Звичайно, що приємного в події мало, бо будь-яке приниження героя є приниженням і людей, які визнають його своїм героєм. Хоча українцям західних регіонів не звикати до брутального оббріхування їх визнанних героїв, тому що в часи СРСР за "совєтів" такого натерпілись - і не піддались, не зреклись своїх героїв! Але ж у своїй Українські Державі терпіти подібне куди прикріше. І це стосується не тільки теперішньої влади.
Будемо відверті: так звану "помаранчову" владу чомусь обзивали "націоналістичною", хоча насправді за нею нічого подібного не спостерігалось всі 5 років її функціонування. Про Юлію Тимошенко, яка все націоналістичне в собі обмежила виключно публічним виживанням української мови, я можу сказати одне: "Дяку вам за те, що нема за що дякувати!" - бо "достойною" цю особу назвати неможливо. Щодо Віктора Ющенка, то давайте не обманювати самі себе: порожняк повний. Увесь націоналізм Ющенка, з яким бореться нова влада: той самий Бандера! Та ще Шухевич! І все! Більше новій антиукраїнській владі боротись немає з чим! Нема!
А пригадуєте, як Ющенко надав звання "Героя України" Степану Бандері? Не на 1 січня 2009, коли тому виповнялось 100-річчя, а як "ображений хлопчисько" в останні дні свого президенства після ганебного програшу виборів у першому турі, коли вже все було ясно. Залишається однак нез*ясованим, чи то Ющенко таким чином подякував Львову, що став єдиним місцем на всю Україну, де він переміг. Чи просто захотілось "голосно грюкнути дверима" і Бандера якраз найкраще надавався для цього. Не знаємо, але і за те вдячні: з нікчемної вівці хоч вовни кавалок.
Всі ми добре розуміємо, що то все є так зване "загравання з електоратом". Тоді було, і зараз є. Ющенко обмежився показовою фолькльорно-історичною темою і однозначно відмежувався від націоналізму, як ідейної системи розбудови держави. В результаті цих мансів-реверансів перед електоратом він для сходу всеодно залишився "націоналістичним прихвостнем", а для щирих патріотів західних регіонів був "ні риба - ні м*ясо", тоді як люди мали за взірець лідера - Бандеру з його крицевою затятістю і наполегливістю, як захистника українства!
Теперішні події теж дивують: чого хоче досягти Янукович подібними судовими інтрижками. Вже лишив себе легітимності, так ще хоче зневаги? Давайте детально розберемось в ситуації: є два однозначні варіанти, коли або Янукович своїм указом скасовує указ попередника, або чітко заявляє - "Хай буде, як є. Проїхали далі. Тема закрита." А що ми маємо наразі? Хтось скаже: "О! Ми маємо верховенство права!" Ха-ха! Судова система є механізм і не більше того! Дивіться правді в очі: указ найвищого рівня виконавчої влади в державі - Президента України скасовуює якийсь нікчемний адвокатик, що є фактично порожнім місцем! Навіть не депутат ВРУ! То яка ж це влада і яка до неї може бути повага?!
Пригадую, що Путін з Медведєвим до 65-річчя 9 травня перемоги над Гітлером попросили Януковича позбавити Бандеру і Шухевича звань Героя України, а воно он як - не того просили. Тут навіт Ахметов безсилий. Є в Донецьку куди сильніша від усіх сил сила, що має найбільшу владу в Україні: миршавий адвокатик.
Ганьба і тільки. І Януковичу, і всій його конторі радників-дорадників з Ганусею включно, бо знову вся Україна об*єдналась за одним заняттям: плює в одну точку, якою є Президент України. Як від Кучми зачали, так досі не можемо позбавитись цієї непристойної звички. Зате Схїд і Захід - разом! Теж досягнення...

Богдан Гордасевич
12 січня 2011 р.
Львів-Рясне

Сьогодні в Україні відзначають День політв’язнів!
Українці відзначають День політв’язнів 12 січня, Бо саме в цей день 1972 року в Україні розпочалася "друга хвиля" масових арештів інтелігенції, найбільше - у Львові.
Було тоді арештовано багато друзів моєї мами, Галини Гордасевич.
Її врятувало проживання в Донецьку, що вже було майже ізоляцією.





***
Кажуть, що ми ображені,
Кажуть, що ми зневірені,
Почуття на терезах важимо,
Розмовляємо словами сірими.
Що забули слова червоні:
Комунізм, світова революція!
Не обпалюють полум'ям скроні
Наші мрії убогі та куці.
Юнаки запустили бороди,
А дівчата в штани залізли.
Що ж! Давайте рахунки зводити,
Комуністи наші залізні
Ви, що слухали в Жовтні "Аврору",
Що горіли чуттями святими,
Так повірили легко і скоро
В підлу зраду своїх побратимів!
Розтрощили царську корону,
Викидали ікони з порога.
А самі, без церков і без трону,
У шинелі воздвигнули бога.
А кулі усі смертельні -
Чи з Руру вони, чи з Уралу.
І не Сталін сам, і не Берія -
Ви своїх побратимів стріляли.
І щоб це не вернулось знову,
Щоб так не спіткнутись, як ви.
Ми нікому не віримо на слово,
Ми не віримо в правду Москви.

1966 р.

[ Читати далі ]