Про українську пресу в стані абсцесу чи\та інцесту
Написав оновлене, бо не хотів публікувати знову своє давнє, що було написано на тему журналістики, свято чого пройшло якби вчора помітно непомітно, аж навіть наш президент Вова Зе не схотів чогось дзявкнути по цій темі типу привітання, бо хто вони є ті українські журналісти і чи вони взагалі є? Як ви гадаєте? Тут ситуація, як один консиліум лікарів над важкохворим прийняв діагноз: «Пацієнт більше живий, чим мертвий», а інший консіліум: «Пацієнт більше мертвий, чим живий». В цьому жарті прихований відомий маніпулятивний принцип журналістики: «Склянка води наполовину порожня чи наполовину повна?»
Отже: чи є в Україні журналістика чи немає?
Я тримаюся думки, що немає. А звідки їй бути?
Річ у тому, що справжня журналістика побудована на залежності від читачів-споживачів, чого в Україні не простежується. Причина проста: гроші. Сучасний ринок мас-медіа такий, що вийти в прибуток суто на продажі власної інформації для жодного ЗМІ є неможливим в Україні в принципі. Особливо при монопольному ринку реклами, коли скрізь діє умова: «свій до свого по своє», тобто рекламу певні клани підприємців замовляють і оплачують тільки в «своїх ЗМІ» Як і не є секрет про величезний обсяг відмивання «тіньових» грошей через рекламу в ЗМІ, коли: це – тобі, це – мені, а це – суто на рекламу. Тобто всі (увага: всі - !) українські ЗМІ примушені для свого прибуткового існування вести подвійну бухгалтерію і тримати «чорну касу», що яскраво продемонструвала главред і власник Інтернет-ЗМІ «Українська правда» Олена Притула, коли полишала всі свої посади і розподіляла сотки тисяч американських доллярів на якісь там фонди і премії – все не зі своєї кишені, а звідкілясь. Гарне «Лясь!» вийшло в неї дверима на виході. Звідки такі «нечесні на руку» відпочатку зміїсти можуть бути чесними щодо правди інформаційної? Як кричав Станіславський і я за ним повторюю: -Не вірю!
Тепер повернемося до суті питання: чим є журналістика? То є фахове здобування інформації та її продаж споживачам. Все. Суть журналістики є інформація! Тому журналістів часто порівнюють зі шпигунами-розвідниками, бо різні агенти спецслужб також полюють за інформацією, а різниця в тому, що журналісти свою інформацію оприлюднюють, тоді як агентура приховує свої надбання від публічності. Таким чином журналісти є розвідкою соціуму! Суспільство уповноважує журналістів знаходити і оприлюднювати правдиву інформацію про різні аспекти всього нашого соціального співжиття скрізь і від усіх, а особливо щодо державного комплексу в соціумі. Журналіст є нашим інформатором! Він подає нам новини, після чого йде реакція на то кожної окремої людини та суспільства в цілому на повідомлення від журналіста зі ЗМІ.
Про значення правдивості інформації варто навести як приклад сучасну війну в Іраку, що розпочалася через свідомо фальшиві данні, які надав ЦРУ їх агент про наявність зброї масового винищення у Саддама Хусейна і через то США розпочали війну, яка дотепер триває. Величезна світова трагедія постала через одну зумисно брехливу інформацію від довіреної падлюки. Власне такими не за масштабами, звичайно, а за змістом є всі журналісти, які брешуть, тобто обманюють людей, які їм довіряють. І не важливо чому, а важливо, що брешуть! Обманюють! Падло!- якщо одним словом. Синонім: стерво.
І з того висновок: є в Україні правдива журналістика? Ясно, що немає! Бо як не падло – то стерво, що брешуть, брешуть, брешуть! Або як це окультурено звучить: маніпулюють свідомістю людей. Згідно з установками власника ЗМІ та рознарядками своїх редакторів. Шукати правди у тому годі. Не вірите? Перевірте. А я подамся у праісторичні часи своїх спогадів аж у 1978 рік, коли я вчився у славному абсолютно зрусифікованому вже тоді місті Запоріжжі у профтехучилищі № 29 і попав на зустріч у вузькому колі з куратором від комсомолу міста молодим хлопчиною, розумним і розкутим, бо був явно синочком ну дуже номенклатурних батьків. Це було визначити досить просто, бо прийшов він до нас у джинсовому лейбовому костюмі! На ті часи то було: крутіше не буває! Для Запоріжжя-78 це усе! Хлопчина став нашим куратором явно щоб не ускладнювати собі життя у проходженні кар’єрного зростання під опікою батьків. І от що з того вийшло на нашій зустрічі.
Слухати його було на диво цікаво, але з усього запам’ятався ось такий момент: він розповідає про вплив різних «голосів із за бугра», тобто закордонні радіостанції, що транслювали свої передачі на СРСР мовами народів, що його населяли. На той час були: «Голос Америки» російською та «Радіо «Свобода» українською, а ще «Німецька хвиля» різними мовами і ще щось. Їх намагалися глушити, що було дуже дороге задоволення, але все одно люди слухали тихцем і то комуністична влада розуміла, бо сама то саме робила. Ну, хлопчина пояснює нам, петеушникам, що тут йде така маніпуляція: на 95% там іде все правда, а тільки на 5% - брехня, але ця брехня подається так вміло, що перекриває собою всі 95% правди. І раптом хтось задає наївне запитання: -А у нас з тим як? Відповідь була моментальною і чисто радянського штибу: -А у нас в Радянському Союзі з тим все навпаки!
Більше запитань не було і я гублюсь в здогадках чи то було свідомо сказано – чи просто з язика зірвалося, бо ж виходило, що в радянській журналістиці було 5% правди і 95% брехні… З часом я зрозумів, що то була правда, щодо брехні в СРСР. І коли мені вказують за приклад, якою була могутня комуністична пропаганда в часи СРСР, то я відповідаю: -Так, була. А чим то врешті закінчилося? Все гавкнуло і розвалилося!
Уявіть, скільки зусиль потрібно було, щоб відшукати у величезній кількості інформаційного лайна ті крихти правди! А воно дотепер нічого не змінилося! Скоро 30-ть років Незалежній Україні, а наші ЗМІ ще дотепер як в УРСР: брешуть і брешуть. Або ще одна радянська видумка в стилі «дурничка» для немовлят смоктати соску без реальної поживи, тобто псевдо-інформація типу «переорано, засіяно, пересіяно», «відкрито, прокладено, обкладено», «велике будівництво триває і буде тривати», «наш президент в черговий раз сів в унітаз, а треба було – на!» і тому подібна безцінна в прямому розумінні слова інфа. Простіше кажучи: новина якби є, а навіщо вона нам – загадка. Інформаційне сміття суцільне! Навіщо?! Пояснюю: накопичувати інформаційне сміттєзвалище дуже продуктивна робота і вона є заради зарплати журналюхам, у яких є дітлахи і всі хочуть їстоньки, питоньки і найбільше: жерти «бабки», «кеш», «нал», «зелені» або й просто гривні. Якраз добре знаючи про то, Президент України Володимир Зеленський нарешті правильно вжив «на» і послав чим подалі всю ЗМІ-братію не привітавши її зі святом Дня журналіста в Україні. Просто не помітив такого свята. Чи забувся, а ніхто не нагадав. Ах, прекрасна Мендельсон-Пендельсон, як без тебе далі жити самотньому ще не в екзилі величного Ростова-на-Дону?! Та ну?! Начебто ще не тону!..
На цій оптимістичній ноті завершую свій допис в стилі «попис», тобто суто для задоволення свого і читачів. Зауважте: безоплатно, тобто: задурно. Ясно, що це не журналістика, а захоплення-хобі. Таке собі - чтиво. Щасливо!
Богдан Гордасевич
Львів-Рясне
7 червня 2021 р.
Журналіст, як універсальний солдат
Звичайно, що за погане дякувати не годиться, але іноді доводиться. Діяльність багатьох засобів масової інформації (ЗМІ) в Україні призводить до того, що в мене постійно збільшується періоди вільного часу від них, отже я можу нарешті взятися спокійно і вдумливо почитати цікаву книжку, або послухати музику чи переглянути відеофільм, або безкінечно мандрувати безкінечним Інтернетом... Як тут не подякувати?
Одного часу я навіть працював журналістом і навіть мріяв стати видавцем газети у Львові та вчасно збагнув, що мої ілюзії щодо журналістики і її призначення явно не на часі, тому і пішов у видавничу справу, де чуюся дещо краще щодо самореалізації, але не соціальної користі, як і прибутків, та мова не про це. Я хочу поговорити про зміст і призначення як ЗМІ загалом, так і професії журналіста, яких недаремно величають ще як «масмедіа». З латинської «medius» перекладається як «посередині», а «маси» пояснення не потребують – це споживачі інформації, яку подає те чи інше періодичне видання, радіо або телебачення. От і поговоримо про цих інформаційних посередників для масового споживача.
Є досить зачовганий вираз: «Хто володіє інформацією – володіє Світом». Сказано гарно, але тут не уточнюється якою саме потрібно оволодіти інформацією, якої є безмір, бо будь-яка новина чи побрехенька – все є інформацією, тому варто зазначити чіткіше, що це має бути вагома інформація – вагома, актуальна, значима тощо. Одразу виникає запитання: як визначити вагомість інформації?
Особисто я розробив досить просту шкалу оцінки інформації, яку і пропоную для застосування всім при визначенні вагомості різної інформації, навіть сумнівної. Найвищій рейтинг має інформація, що має дотичність безпосередньо до мене особисто, що безпосередньо впливає так чи інакше на моє життя. Подібна інформація є найвагоміша! Для мене, хоча за змістом вона може бути і не дуже знаменита, як оголошення на дверях під’їзду, що гарячу воду відключено – не світова сенсація, але вагома причина не лізти купатись, щоб не застудитись. Отже це є корисна інформація – корисна вам! Запам’ятайте! І чим більше коло людей, яких зачіпає інформація – тим вона вагоміша. Подорожчання вартості проїзду – дуже значима, але зміна вартості електроенергії чи газу – ще глобальніша. Тобто саме така інформація є отою значимою, що дозволяє керувати Світом.
Другий рівень інформації є просто цікава для вас, знову ж таки особисто! Подібна інформація вже не має фактично ніякої ваги, подібно як є різниця між роботою і розвагою. Виграла чи програла улюблена команда – це питання вашого настрою, тоді як інформація про звільнення з роботи – це питання життя. Таким чином визначаємо другий рівень інформації, як «не важливий, але цікавий».
Нарешті третій і останній рівень інформації, який я коротко визначаю як «сміття!» Пояснювати щодо такої інформації немає чого – це і не потрібна, і не цікава вам новина. Знову наголошую – вам особисто! Для когось вагітність Альоши чи Діми Білана – новина вагоміша за життя! Але коли не знаєш навіть хто це такий, то різні деталі про «оце» взагалі абсолютно безглузді. Пуста інформація, або ж – сміття.
Рекомендую робити подібну характеристику отриманої інформації за даною градацією і виставляти + (плюс, бо корисна) в першому випадку, 0 (нуль, бо користі нема) – у другому, і – (мінус, бо змарновано час!) у третьому випадку.
Методологія визначена. Далі... А що далі? Починаємо аналізувати все, що попадається на очі і у вуха, а тоді швидко переконуємось, що в сучасному медіапросторі 90 % інформації є сміттям, десь 8 % – цікавої і не більше 2 % – значимої. І то зізнаюсь: щодо «значимої» я свідомо зробив перебільшення. Фактично цей показник десь на рівні 0.1 до 0.01 відсотків.
Простий приклад на підтвердження: виступає по ЗМІ президент України або прем’єр-міністр. Про що говорить – без різниці, тому що вся актуальна інформація полягає виключно в тому, що можна просто пересвідчитись, хто саме є наразі президентом або прем’єром України – ось і всі відсотки корисної інформації. Щоб вони не говорили – це суцільна брехня, отже суцільне сміття яко інформація. Я завжди дивуюсь цій клоунаді, від якої хочеться плакати, а не сміятись: для кого і для чого ці побрехеньки, що скрізь в державі все кращає і поліпшується, гарнішає і розвивається... Скільки не пробував знайти щось реально правдиве – не знаходив, хіба що робив висновки від протилежного: обіцяють одне – значить готують щось до навпаки. Те саме стосується більшості українських урядовців, хіба що деякі з дурості правду вибовкають випадково, а так складається повне враження, що урядовці до своїх помічників звертаються: «Про що цього разу брехати будемо?»
Людям, які пам’ятають застійні брежнівські часи 80-х, або ще можна згадати вже в Україні подібні часи президентства Леоніда Кучми – теперішні побрехеньки просто як «дежавю»-повторення з минулого, але кожного разу це призводило до загальновідомих результатів кризового характеру. Те саме можна сказати про сповнену брехні авантюру Юлії Тимошенко, яка завершилась також по-суті обвалом-провалом в особі новообраного Президента України Віктора Януковича. Тепер захоплено бреше цей керівник країни і його ставленики, отож залишається чисто технічно почекати до обвалу такого правління. Але ж проблема не в цих людях, а в нашому подальшому бутті: чи й далі будемо чергувати брехунів і кризи в державі, чи може розірвемо це зачароване коло?
Один не дурний чоловік з родини Ульянових влучно визначив призначення періодичного видання не тільки як інформаційного чинника, але ще й як важливого організаційного інструменту! І тут є два варіанти: або в Україні власники і видавці всіх ЗМІ свідомо саботують цю організаційну складову, або, що скоріше всього, навіть не здогадуються про її існування. Фактично весь інформаційний масив в Україні збудовано на одному принципі – розважальному! Яскравий доказ тому – різноманітні політичні шоу на телебаченні, де серйозні теми державної ваги стають розважальною театралізованою виставою за участю політиків і державних діячів в якості акторів. Гірше того: навіть трагічні соціальні події перетворюють в розважальні шоу, де найогиднішим було телешоу про «Караванського стрілка», в якій цинічно смакувались всі деталі події включно до родин загиблих охоронців. І що маємо? Позабавились і позабули.
В нашому суспільстві сформована чітка концепція псевдо-інформаційної роботи всіх ЗМІ від так званих «про владних» до так званих «опозиційних». Безперечно, що це можливо тільки моє таке суб’єктивне враження, але я і не претендую на примат вищого знання – я просто пробую наштовхнути на інший реалістичніший погляд щодо призначення та функціонування ЗМІ. Спробуйте проаналізувати самостійно, що важливого дає вам сучасне інформаційне поле і його творці. Якщо у вас все гарно склалось в житті, отже ваші проблеми тільки в пошуку як гарно розважитись – український медіапростір цілком може вас влаштовувати. Особливо, якщо ви не переймаєтесь україномовним контентом, бо тут все проблемне. Зовсім інша справа у людей, які обтяжені пошуком покращення власного життя і своїх ближніх – тим сучасні ЗМІ мало що можуть дати позитивного на всіх мовах. Власне у цьому і вся дилема.
Ось нещодавно відбулись дві глобальні начебто події: Президент України Віктор Янукович поспілкувався в прямому ефірі з людьми з різних куточків нашої держави – подія? Так, подія. Важлива? Досить важлива, якщо зважити, що до цього три роки свого керування президент такого не робив взагалі – не спілкувався з пересічними людьми, громадянами України. Але на тому весь позитив і закінчується, тому що все це була жорстко з режисована вистава, закрита для доступу сторонніх людей, як і відповіді Віктора Януковича нічого нового людям в загальній масі не дали. З того в суспільстві повне ігнорування події: показуха невідомо на кого розрахована, бо людям від того жодних змін в особистому житті чи навіть просто надій – нема нічого! Цікавитись такою подією їм з якої причини? Велика подія, яку мало хто помітив.
Подібною виявилась і грандіозна прес-конференція прем’єр-міністра України Миколи Азарова перед засобами масової інформації з усіх можливих видань та засобів. Наїхало тих регіональних журналістів до Києва повно і що? Місяць чи два велось жваве всенародне обговорення сказаного прем’єром? Все зарухалось і завирувало від задекларованої публічно прем’єром «нової індустріалізації України»? Жодної навіть слабенької реакції в суспільстві на те базікання, бо немає на що реагувати. Все за класикою сценки, коли виступаючий з трибуни завіряє: «В наступній п’ятирічці ми будемо жити ще краще?», – а йому зі залу летить репліка: «Про вас – немає сумнівів. А ми?»
В подальшому немає сумнівів, що всі присутні журналісти написали якісь матеріали щодо прес-конференції і почутого там, але кому вони були потрібні в широкому колі пересічних людей? Нікому. Тиражування побрехеньок – це псевдо-інформація. На таке не зважають і не зауважують.
Робимо підсумок і потім – висновки. Отже: важливого актуального інформаційного поля через засоби масової інформації в Україні не існує. На 99% люди користуються приватними джерелами доступу до такої інформації, тому не дивляться телевізор, не слухають радіо, не купують газет при вирішенні своїх життєвих проблем. Задля розваги – то інше. Наразі маємо виключно новини-«похоронки», тобто про факт події та наслідки від неї, але практично нема новин-попереджень, які дають можливість відреагувати вчасно і запобігти негативним наслідкам. Тобто в нормальному процесі ділова людина купує вечірню газету, щоб належно спланувати свій день на завтра завдяки отриманим новинам, а наступного дня купує ранкову газету, щоб пересвідчитись в правильності або потребі оперативної корекції справ для їх вдалого впровадження. У нас же вона в недільний вихідний переглядає пресу, що надійшла за тиждень, аби розважитись – і не більше!
Щоб означити конкретне суспільне значення ЗМІ, які часто прозивають «четвертою владою», тобто що йде після законодавчої, виконавчої та судової, то тут варто спершу чітко визнати найвищий імператив: в державі існує одна єдина найвища влада – влада народу. В наш час – тільки так. Свою всезагальну волю народ шляхом виборів делегує окремим представникам для керування владними повноваженнями у державі. В Україні на пряму за волею народу такими є посада президента та весь корпус депутатів різних рівнів, але найважливішими є народні депутати Верховної Ради України, як єдиного законодавчого органу в державі. Посади інших чиновників від народу залежать тільки опосередковано, тобто ні голова ВРУ, ні прем’єр-міністр Уряду України і всі його міністри, ні голови обласних та районних держадміністрацій, ні судді і прокурори всіх рівнів, ні всіляке інше чиновництво від народу вже мало що залежать – тільки від свого начальства. З того і виникає феномен бюрократизму, а за тим і корупції в державі. Щоб подолати цей негатив при функціонуванні державного апарату – включається народний контроль, офіційним представником якого і являє собою корпус журналістів та весь обшир засобів ЗМІ. Зміст діяльності правдивого журналіста – бути нишпоркою, соціальним розвідником, що засовує свій ніс у всі-всі шпари власної держави – в усі! Включно до державних таємниць, бо він є громадянином цієї держави, а не ворожої. Інша справа оприлюднення таємниць державного чи ділового характеру, але то має бути стримування рівня етики нерозголошення як у медиків чи адвокатів. Відмова від надання інформації фаховому журналісту будь-ким з державних службовців має визнаватись за злочин проти народу і вести до автоматичної відставки. Журналіст – це той же уповноважений народний контролер і має відповідні права допитуватись всього, що вважає за потрібне. Після чого журналіст має правдиво відтворити зібрану інформацію і розмножити її через відповідне джерело ЗМІ, а народ отримує актуальну інформацію і реагує на неї, що за відповідним масовим проявом людей по-окремо творить загальну соціальну опінію, яку вже влада не спроможна зігнорувати і змушена відреагувати. Ось коли журналісти стають отою «четвертою владою» – коли вони з народом і для народу! Коли вони є шукачами правди! А не коли вони робляться ємкостями для збирання і транспортування різного лайна з побрехеньок, щоб потім фахово зробивши «з лайна – цукерку», видати через ЗМІ цей продукт людям. Це ніяка не журналістика – це... Самі визначить різницю між воїном і дезертиром, між героєм і зрадником, між людиною честі і рабом.
Висновок тут простий і однозначний: бути правдивим журналістом – це значить стати по-життєво «універсальним солдатом» на захисті власного народу від зловживань власної влади.
Богдан Гордасевич
м. Львів-Рясне
Дітлахи вітають журналюх
(фельєтон)
Загадково-невідомим залишається для мене ім’я одного українського фільольога, – саме так, оскільки назвати цього мовного паразита справдешнім філологом просто неможливо, як і тих всіх, хто постійно користується його дико-убогим словотвором «дітлахи». Для усіх навіть не надто великих знавців теорії мови і теми словотворення – морфології, є відомим факт існування спеціальних словотворчих морфем для надання словам емоційних відтінків, зокрема суфіксальна морфема «-чк» придає словам применшувально-пестливого емоційного забарвлення: сонце – сонечко, квіти – кіточки, ложки – ложечки, діти – діточки тощо. Про існування словотворчої суфіксальної морфеми «-лах» в українській мові мовчать всі підручники, зате доволі поширеним в побутовому мовленні використовується слово «лахи» на означення того, що у нас знедавна почали величати секен-хендом. Слово «лох» коментарів не потребує, а ще є такий вираз: «не дери з мене лаха», яке означає: «припини з мене знущатись і насміхатись». Є слово «ляха», що означає «велику жирну свиню». І тепер порівняйте в цьому мовному оточенні емоційну насиченість сучасного новотвору «дітлахи» ...
На щастя, цей словесний покруч маловживаний у лексиці журналістів друкованих ЗМІ, проте журналісти радіо і телебачення безперервно деруть лаха з діточок, постійно обзиваючи їх «дітлахами». Напевно вони вважають це гарним і ніжним узагальненим означенням для дітей в замін слова «дітвора», а ті у свою чергу, будучи не обтяжені освітою і фаховими знаннями з мови, теж роблять у відповідь ще видатніші мовні утворення типу «а дякуємо вам, дядя-журналюх і тьотя-журналяха».
Панове правдиві журналісти, я особливо хочу звернутись до вас з питання чистоти вживання мови: ви найпередовіший загін філологів, що найбільше демонструє довершеність і витонченість мови, тому пильнуйте цей свій основний інструмент! Поважайте мову, щоб поважали вас, бо коли ви починаєте засмічувати свої матеріали новомодними словечками зі сленгу задля намріяної модерної оригінальності, то у відповідь так і напрошується вираз на аналогічному рівні «Ти чо, чмо? Фільтруй свій базар».
Засміченість мови українських журналістів просто феноменальна і у мене, як знавця і шанувальника української мови, постійним є відчуття нудоти від огиди, коли засмічують її чистоту і джерельну милозвучність різними жахливими новотворами. Час припинити прикривати особисту неповноцінність якоюсь міфічною меншовартістю української мови з отими всіма різноманітними «розчіпірками», «дітлахами» і тому подібним словотворчим убожеством!
Другою нашою мовною бідою є надмірне і абсолютно невиправдане вживання іноземних слів. Жоден з українських самозакоханих журналістів не може обійтись без іноземних словес типу «презентація», а то і з особливим шиком виведе «репрезентація», хоча це можна спокійно означити гарним українським словом «представлення». А тих менеджерів і дилерів розвелось стільки, що тільки кіллери можуть допомогти навести лад.
Застування іноземних слів повинно мати за основний принцип їх суто вузький термінологічний характер, а не узагальнений, тобто коли всіх звичайних українських продавців починають масово називати дилерами або коли всі стали менеджерами, а нормальне українське слово управляючий взагалі виходить з активного вжитку, то це вже не стільки маразм, як лікарський діагноз, скільки звичайнісінька дурість, гірше за яку є тільки прогресуюча дурість – це коли іноземні терміни починають вживати взагалі поза змістом і здоровим глуздом. Зокрема, я не можу спокійно слухати, коли в інформаційних повідомленнях і то на найвищому офіційному рівні в Україні лунають словеса типу: «губернатор» або «спікер». Явно прогресуюча дурість, тому що які в Україні можуть бути губернатори, коли тут нема жодної губернії і жодної офіційної посади такого рівня. В сусідній РФ губернатори є офіційно як посадові особи конкретних територіальних місцин федерації, але при них функціонують офіційно і власні державні уряди з посадами міністрів! І території під керівництвом російських губернаторів по масштабах куди більші за наші українські області, а деякі – і цілої України! Наші українські губернатори можуть бути названі такими хіба що від фразеологічного звороту «розкотав губу», тобто «мати надмірні бажання і пиху».
Звичайно, що й якийсь там начальник житлово-комунальної контори може почати величати себе «президентом ЖККа» і в розмові вставляти фрази: «Я готуюсь до саміту з колегами Ющенком і Бушем, а ви тут зі своєю прогнилою сантехнікою пхаєтесь, відволікаєте від державницьких справ Україну розбудовувати!» Або ж можна уявити розчарування якогось пенсіонера-прохача, коли він писав жалобну петицію на ім’я Його Величності Губернатора Харківського і всія Слобожанщини, Малої і Великої, а йому відповідають якісь дрібні чинуші від імені якогось миршавого голови Харківської обласної державної адміністрації. Тьху! І розтерти! Відмова від самого губернатора – то велика честь, не те що позитивно вирішене питання головою ОДА – це більше схоже на кревну образу.
Або як гарно можна проявити свої фантазії нашим журналістам описуючи буденну нараду голів облдержадміністрацій України: «Відбувся всеукраїнський форум всевладної еліти за участю губернатора харківського, воєводи луцького, хана кримського, сатрапа донецького, васала луганського, маршалка львівського, господаря чернівецького, гетьмана запорізького, наркома дніпропетровського... Їх привітали Великий Князь України-Руси – він же Президент України, а також мер він же бургомістр Київський і спікер він же снікерс Української Верховної Ради без усякої Думи» – просто цукерочка-кросворд, замість нудного інформаційного повідомлення. Чтиво найвищого гатунку! Хвала і слава панству журналюхству!
Сподіваюсь, що вже досить показувати недолугість подібної журналістики. І так зрозуміло необхідність для справді професійного журналіста чітко дотримуватись чистоти мови і документальної точності в поданні інформації, а щодо всіляких горе-ЗМІїстів, то ні диплом журфаку, ні редакторська посада, ні журналістське посвідчення не є причиною зараховувати їх до журналістів.
Панове, припиніть «приколюватись» з української мови і продукувати лже-інформаційний простір. Бо коли вже по БіБіСі з врахуванням англійської прискіпливості редакторів сповна серйозно говорять про призначення і звільнення українських губернаторів, то це вже занадто. Західні люди звикли називати Росією всю територію Радянського Союзу, тому для них цілком нормальним є за аналогією розповсюджувати всі реалії державного функціонування і устрою Російської Федерації на колишні республіки, у тому числі і Україну, особливо якщо ми самі вводимо їх в оману фальшивою ЗМІї-творчістю. Але ж нема в Україні губернаторів! Нема! В РФ є, а у нас – НЕМАЄ! Тому у нас не можуть призначати і знімати губернаторів, як не можуть обирати спікера Верховної Ради, бо нема такої посади! Є не спікер і не снікерс, а голова Верховної Ради України! Нема губернаторів і мерів нема! Є голови ОДА, міст, районів, рад різних рівнів. Голови керують в Україні навіть при відсутності «голови на плечах» чи «клепки в голові». Зрозумійте і запам’ятайте це, шановні панове журналісти! Називайте речі своїми іменами й не продукуйте шаради і кросворди замість правдивої інформації!
Богдан Гордасевич
м. Львів-Рясне
21:46 07.06.2021
На фото: Ймовірна робота Тараса Шевченка. Na Ziemi Naszej: dodatek literacko-naukowy „Kurjera Lwowskiego”, 1911 рік
