Про співтовариство

Тут об’єднуються ті, хто любить свій Край. Ми писатимемо тут про це. Будемо розміщувати цікаві фото, обговорювати проблеми сьогодення.

Увага! Учасником співтовариства може стати блогер, який пише на українську тематику.

Шукати в архіві

Важливі замітки

Вид:
короткий
повний

Ми любимо тебе, Україно!

Богдан Бо

Богдан Бо

"Украдене ім'я" - Є.Наконечний ч.6/1

VI. “ДРЕВНЕРУССКАЯ НАРОДНОСТЬ”
Скориставшись послабленням царської цензури, Михайло Грушевський 1904 р. опублікував свою знамениту розвідку “Звичайна схема “русскої” iсторiї й справа рацiонального укладу історії східного словянства” . У цій невеликій за обсягом праці здійснено “сміливий i ґрунтовний нарис розмежування великоруського та українського історичних процесів” . Тема розмежування вказаних процесiв належала i досі належить до найвагомiших проблем української історіографії. “Ключовою проблемою історії Східної Європи взагалі та України i Росії зокрема є культурно-історична спадщина великокняжого Києва. Об’єктивне вирішення цього питання – обов’язкова передумова побудови міцного iсторичного фундаменту незалежної України” .
У своїй розвiдцi М. Грушевський пiддав рацiональному аналiзовi традицiйну “звичайну схему” iсторiї Росiї, або, точнiше, iсторiї Схiдної Європи, яку на початку XIX ст. систематизував лiтератор, журналiст i офiцiйно придворний iсторiограф М. Карамзiн. Великодержавна схема нащадка татарського мурзи – Карамзiна – значною мiрою спиралася на мiфологiчнi уявлення московських церковних книжникiв XV–XVI ст.  Передусiм на уявленнях митрополита Макарiя, викладених у мiфотворчiй компiляцiї “Книга Степенная царского родословия” . Великий вплив на Карамзiна мав “Синопсис” Iнокентiя Гiзеля. З особистих кон’юнктурних мiркувань у “Синопсисi” Гiзель “зобразив московське царство спадкоємцем Київської Русi” .
“Схема” Карамзiна, побудована на середньовiчнiй генеалогiчно-династичнiй iдеї панiвної верхiвки та на постiйному змiшуваннi етнонiмiчних понять “Русь” i “Россiя”, мала величезний вплив на подальший розвиток росiйської iсторiографiї . Майже двiстi рокiв основнi її догми через белетристику, пресу, а головне – через школу, церкву, армiю втовкмачувалися у свiдомiсть як росiян, так i українцiв i бiлорусiв. На “звичайну схему” орiєнтувалися i продовжують безкритично орiєнтуватися iноземнi iсторики. “До цiєї схеми через довге уживання звикли, а шкiльна традицiя її скрiпила” . М. Карамзiн виробив не умоглядну кабiнетну концепцiю, а дiйовий мiф росiйської державної iдеологiї. Фактичний бiк справи не привертав його особливої уваги – Карамзiна цiкавив лише заданий загальний хiд подiй . Для росiйської iсторiографiї, попри драматичнi державнi і полiтичнi пертурбацiї, схема Карамзiна загалом залишається i досi недоторканою “священною коровою” . Відомо, що панівнi кола Росiї постiйно намагалися iмперсько-iсторичними мiфами впливати на душi поневолених народiв, зокрема українського. Полiтологи вiдзначають, що росiйська держава протягом вiкiв мала iдеократичний характер, тобто влада в Росiї спиралася не на систему законiв, а на певну систему iдей: самодержавство, православ’я, панславiзм, марксизм-ленiнiзм, євразійство тощо. Iдеократична держава вiдводить чiльне мiсце iсторiографiї: остання має навчати, пояснювати й виправдовувати дiї полiтичного режиму. Багатотомна карамзінська “История Государства Российского” була написана саме в потрiбному царизмові iдеократичному дусi. Свою працю Карамзін вiрнопiддано присвятив “Государю императору Александру Павловичу, самодержавцу всея России”, а передмову розпочав пiдлещувальним зворотом: “Всемилостивейший Государь!”. На вихiд “Истории” Карамзiна свого часу вiдгукнувся дошкульною епiграмою Пушкiн:
В его “Истории” изящность, простота
Доказывает нам, без всякого пристрастия,
Необходимость самовластия –
И прелести кнута.
Княжу Русь М. Карамзiн, не вагаючись, декларативно оголосив першою росiйською державою. “Праукраїнська за канонами європейської iсторiї держава Київська Русь була оголошена iмперськими iсториками першою росiйською державою” . Сам Карамзiн, як i тогочасний росiйський дворянський стан, нi українцiв, нi бiлорусiв не визнавав окремими народами. Такий погляд, як вiдомо, панував офіційно до кiнця царської iмперiї. “У зовсiм винятковiм становищi знаходилися в Росiї українцi, саме iснування яких як народу владою заперечувалося” .
“Звичайна схема” – цей “возвышающий обман” – грунтується на засновках, що правонаступницею полiтичної та культурної спадщини Київської держави була Москва та що назви “Русь” i “Росiя” означають одне i те ж. Грушевський, аналiзуючи карамзiнську схему, встановив, що вона є комбiнацiєю кiлькох суперечливих понять: iсторiї державної органiзацiї Росiї, iсторiї того, що вiдбувалося на територiї Росiї, iсторiї трьох схiднослов’янських народiв i, нарештi iсторiї росiйського народу . Сконструйована “звичайна схема” в алогiчний, химерний спосiб: спочатку розглядається iсторiя Середнього Поднiпров’я та прилеглих причорноморських степiв i Криму за двi тисячi рокiв, до другої половини XII ст. Вiдтодi хiд подiй у Поднiпров’ї зненацька обривається, iсторична сцена раптово мiняється i до розгляду, за висловом Грушевського, несподiвано “пришивається” Залiське Межирiччя. Iнша земля, iнша природа, iншi етноси. Iнтерес до Поднiпров’я стрiмко згасає, подiї на цiй територiї стають для Карамзiна другорядними i малоцiкавими.
Для офiцiйного придворного iсторiографа, яким був М. Карамзiн, об’єктом iсторичного вивчення були передусiм панiвнi династiї. У Руськiй державi панувала княжа династiя Рюриковичiв. Одна з гiлок цiєї розгалуженої династiї (молодшi Мономаховичi) стала з 1150 р. правити на Залiссi аж до остаточного її припинення 1598 р., коли помер цар Федiр Iванович. На абстрактнiй генеалогiчнiй iдеї, пiдкреслює Грушевський, на iдеї династичної спадковостi Рюриковичiв побудованi всi претензiї “звичайної схеми” на полiтичну та культурну спадщину Київської держави. Поняття народностi пiдмiнено тут династичним принципом. За такою логiкою, австрiйцi та iспанцi це – “габсбурзька народнiсть”, з єдиною iсторiєю, бо в Австрiї та Iспанiї столiттями панувала та сама Габсбурзька династiя.
Змiшавши рiзнi територiї та рiзнi етноси, “схема” залишає усi три схiднослов’янськi народи без достовiрної iсторiї своїх коренiв, зокрема, “зiстається без початку й iсторiя українсько-руської народностi” . А iсторична доля бiлоруського народу залишається взагалi поза рамками карамзiнської “схеми”. Важливою пiдставою “схеми” є недиференцiйоване поняття “Русь-Россiя”. За графiчною розбiжнiстю у написаннi цих двох слiв прихована істотна етнiчна розбiжнiсть.
Грушевський, а за ним майже всi українськi iсторики вважають етнiчний фактор важливiшим вiд династично-полiтичного.
Аналiзуючи претензiї “звичайної схеми” на спадщину Київської держави, Грушевський подає таке образне порiвняння: “Володимиро-Московська держава не була анi спадкоємницею, анi наступницею Київської, вона виросла на своїм коренi, i вiдносини до неї Київської можна скорше прирiвняти, наприклад, до вiдносин Римської держави до її гальських провiнцiй, а не преємства двох народiв в полiтичному життi Францiї” . Iсторик Домбровський зробив iнше порiвняння: “Включення доби Київської Руси до московсько-росiйської подiбне до того, як би, теоретично беручи, португальськi iсторики починали iсторiю Португалiї вiд заложення Риму легендарним Ромулем i Ремом тiльки тому, що територiя пiзнiшої Португалiї належала до колонiй античного Риму” .
Як Стародавнiй Рим романiзував свої варварськi провiнцiї, так княжа Русь русинiзувала свої пiвнiчнi землi. Потужний вплив Риму на периферiю iмперiї спричинився до утворення романомовної групи народiв. Аналогiчним був вплив київської метрополiї. “У Київськiй Русi культурнi впливи метрополiї поширювалися на провiнцiї державною церковнослов’янською мовою. Нею ж провiнцiї сприймали з Києва державну релiгiю – православ’я” . Подiбнi порiвняння серед росiян викликають гостре несприйняття, на межi шоку, бо спричиняють кризу нацiональної свiдомостi. “Страшно, что Россия – что-то другое, не то, что мы себе напридумали”, – вирвалось якось у Солженiцина . “Багатьом iз читачiв-великоросiв точка зору М. С. Грушевського може здатися парадоксальною, тому що руйнує звичне уявлення про “єдину” iсторiю “єдиного русского народа” . Вiдомо, що “росiйська iсторiографiя, росiйська наукова та популярна лiтература нiколи не вiдмежовують iсторiї росiйського народу вiд епохи Київської Руси та попереднього перiоду – не вiдмежовують нi термiнологiчно, нi концепцiйно” .
Якщо визнати Київську державу Русь – за державу предкiв не росiйського, а українського народу, то офiцiйна росiйська полiтична iдеологiя, культурнi стереотипи, православно-церковна доктрина вимагатимуть докорiнної переоцiнки, з вiдповiдними наслiдками. У відриві від Києва вся російська культурна традиція втрачає свої корені. Зовсiм iншого тлумачення набирає тодi процес формування росiйського народу, iнакшим буде тодi початок росiйської державностi, церкви, росiйської мови, росiйської лiтератури, мистецтва, права тощо. Тодi росiянам доведеться, так би мовити, переписати свою метрику, помiняти паспорт i скласти нову бiографiю.
Хоча “звичайна схема” М. Карамзiна була для великодержавникiв вельми привабливою, але з плином часу “саме життя зробило в нiй прориви” . На зламi XIX ст. iсторiографiю i загалом гуманiтарнi науки, а також лiтературу та мистецтво охопив новий плодотворний iдейний рух Європи – романтизм. В iсторiографiї принципи романтизму поставили в центр уваги народ як найважливiший об’єкт iсторичного розгляду. Не iсторiя панiвних династiй, не генеалогiї князiв, царiв та iмператорiв, як було в Карамзiна, а iсторiя народу стала для дослiдникiв романтичної школи предметом вивчення. Романтики вважали, що сучасний стан кожного народу є продуктом повiльного i тpивалого iсторичного розвитку, а тому необхiдно вивчати своєрiднiсть кожного народу, його мову, культуру, побут, ментальнiсть. Людство складається з народiв, проголосили романтики, а кожен народ є витвором Божим, кожен народ має священне право на власну державу. Тому iдеалом справедливого полiтичного облаштування для романтикiв були не багатонацiональнi iмперiї, а окремi нацiональнi держави, а сама нацiя – найвищою природною формою об’єднання людей. Романтизм захоплювався народною творчiстю, народними звичаями, народним мистецтвом, переказами, iсторичними пiснями. У науковому світлі етнографії та фольклористики самобутність та окремішність українців від росіян, поляків, угорців, румунів і т. д. стала для романтиків дедалі більш очевидною. Микола Костомаров згадував ту епоху: “Любов до малоросійського слова все більше і більше захоплювала мене; мені було прикро, що така чудова мова залишається без будь-якої літературної обробки і зверх того зазнає зовсім не заслуженої зневаги. Я всюди чув грубі вибрики і насмішки над хахлами не тільки від великорусів, але навіть і малорусів вищого класу, які вважали дозволеним знущатися над мужиком і його способом виразу. Таке ставлення до народу і його мови мені здалися приниженням людської гідності” . Україна з її багатющим фольклором, героїчним минулим стала для романтикiв втраченою ідилічною Аркадiєю. Зачарованість чужинців небаченою красою і неймовірним багатством нашого фольклору створила в XIX ст. в польській і в російській літературах своєрідні напрями, які умовно назвали саме “українськими школами”. Знаменитий німецький теоретик романтизму, ідеолог руху “Sturm und Drang” Йоганн Гердер в “Щоденнику подорожі” (1846) натхненно провіщав: “Україна стане новою Грецiєю – в цiй країнi чудовий клiмат, щедра земля, i її великий музично обдарований народ прокинеться колись до нового життя. Її кордони будуть простягатися до Чорного моря і звідтам по всьому світу” . Польський поет Адам Мiцкевич назвав Україну “столицею лiричної поезiї, звiдси пiснi розходяться на всю Слов’янщину” .
Започаткований романтиками бурхливий розвиток порiвняльних етнографiчних дослiджень привiв до того, що вiдмiннiсть українського фольклору, а за ним i укpаїнського народу вiд росiйського зробилася очевидною.
Відомим українським діячем доби романтизму був Пантелеймон Куліш – письменник, історик, етнограф, літературний критик, публіцист і громадський діяч, автор українського правопису. Він належав до Кирило-Мефодіївського братства, дружив із Шевченком, Костомаровим, Гулаком та іншими братчиками. 1858 р. Куліш написав приватного листа до слов’янофіла С. Аксакова, в якому розкриває справжні погляди на російсько-українські взаємини свого оточення. “Слова мои кажутся иногда резким криком потому, что им не предшествовали свободные объяснения с читающим обществом; что свободы слова мы, Малороссияне, лишены более, нежели какая-либо народность в Русской Империи; что мы поем свою песню на земле чуждой… Мы имеем против себя не одно Правительство, но и ваше общественное мнение. Мы имеем против себя даже собственных земляков-недоумков. Нас горсточка, хранящих веру в свою будущность, которая, по нашему глубокому убеждению, не может быть одинакова с будущностию Великорусского народа. Между нами и вами лежит такая же бездна, как между драмой и эпосом: и то и другое великие создания божественного гения, но странно желать, чтобы они слились в один род! А ваше общество этого желает и в это слепо верует. Ваше общество думает, что для нас клином сошлась земля в Московском царстве, что мы созданы для Московского царства, а пожалуй, что Московское царство создаст нашу будущность… Да если б можно было писать по-искендеровски, то каждая оскорбляющая вас фраза превратилась бы в биографический, этнографический или социальный трактат, и целая литература образовалась бы из нашего несогласного с вашим воззрения на то, что теперь обсуживается в назидание всей Русской земли по-Московски и Петербургски. Это время настанет-таки, но настанет тогда, когда нас не будет уже на свете… мы храним завет свободы нашего самостоятельного развития” .
Інший діяч епохи романтизму, приятель Шевченка і Куліша, видатний історик М. Костомаров в “Автобіографії” писав про свій шлях через романтизм до патріотизму: “Меня поразила и увлекла неподдельная прелесть малорусской народной поэзии: я никогда и не подозревал, чтобы такое изящество, такая глубина и свежесть чувств были в произведениях народа, столько близкого ко мне и о котором я, как увидел, ничего не знал” .
Українськi дiячi доби романтизму опублiкували таку кiлькiсть праць з етнографiї, фольклору, мовознавства та iсторiї, що сумнiви щодо iснування окремого українського народу серед інтелігенції розвiялись остаточно. “Під впливом романтизму, що розбуджував любов до рідної старовини, народного побуту і рідної природи, наприкінці XVIII сторіччя в Малоросії з’явився українофільський рух, першопочатково далекий від політики, який не йшов далі ідеалізації малоросійського народного побуту і малоросійської старовини” . Як зауважив О. Прiцак, саме пiд впливом романтизму в середовищах Харкiвського та Київського унiверситетiв виникла як iнтелектуальна iдея новiтня концепцiя окремiшностi українського народу .
Вважати неiснуючим народ, який створив понад триста тисяч пiсень, зробилось неможливим. “Наша пісня свідчить усьому світові про високу духовну культуру нашого народу, вона свідчить про окремішність нашої нації та про її відмінність від сусідніх народів, з чого виходить, що наш великий нарід, будучи окремішним і маючи власну високу культуру, має повне право на своє власне державне життя” . Iз середини XIX ст. для не заслiплених офiцiйною пропагандою росiйських учених наростало розумiння, зокpема на тлi нових полiтичних подiй (дiяльнiсть Кирило-Мефодiївського товаpиства, українофiльський pух), що “малороси” – це окремий народ, з власною iсторiєю. А раз нема карамзiнської “общеруської народностi”, то не було общеруської iсторiї. Постало питання про час виникнення “малоросiв” i “великоросiв”, про мiсце в їхнiй спадщинi Київської держави. Порушення цих питань з появою “Iсторiї Русiв” поклало початок гострим дискусiям. Для прихильникiв “схеми” Карамзiна неприємним вiдкриттям став i той факт, що основна етнiчна територiя Київської Русi збiгається з українською (“малоруською”) етнiчною територiєю, аж нiяк не з росiйською. “Яким чином у рамках російської історії пояснити той парадоксальний факт, що серцевинні землі Русі без усяких видимих причин були втрачені і політичний центр держави перемістився далеко на північно-схід?” . Зi шкiльної лави знали, наприклад, що Київ, Чернiгiв, Переяслав споконвiку були росiйськими. Тепер з подивом i збентеженням з’ясували, що цi мiста – українськi. Ці подив i збентеження існують і досi. Сучасна вологодська туристка “щиро дивується, милуючись золотоверхою Софiєю: ”I как ето хахли iзловчiлiсь захватiть наш iсконно русскiй город?” .
Щоб врятувати ситуацiю, продовжити справу Карамзiна, iсторик М. Погодiн (згодом приєднався мовознавець О. Соболєвський) винайшов оригiнальний хiд, схожий на рокiрування у шаховiй грi. Вiн створив теорiю, згiдно з якою корiнними жителями Київщини проголошувалися саме росiяни (“великоруси”). Цих росiян, мовляв, пiсля 1240 р. витiснили на пiвнiч монголо-татари, а спорожнiлi землi заселили натомiсть українськi прибульцi з Волинi й Галичини . Виходило, що росiяни в сучасному етнiчному виглядi iснували вже у Київськiй Русi, а українцi нiбито не мають жодної пpичетностi до київського перiоду iсторiї. За своїм полiтичним змiстом ця концепцiя була вiдкрито великодержавною i вповнi вiдповiдала полiтицi царського уряду стосовно Малоросiї .
Для пiдтвердження зв’язку мiж Київською державою та Росiйською iмперiєю уже не вистачало династичного аргументу про спiльних Рюриковичiв. “Погодiнська гiпотеза була викликана хвилею “народности”. Вона стала потрібною в тiй добi, коли “народнiсть” треба було додати до православiя й самодержавiя, як третiй рiвнорядний елемент” . Полемізуючи з М. Максимовичем, Погодін заперечував проти визнання малоросійським того, що, мовляв, належить великорусам споконвіку . “Тим самим він свідомо чи ні визнавав саму можливість такої дільби і заперечував, по суті, концепцію безумовної єдності “трех русских племен” .
Погодін, який бачив поширення визвольних ідей, лякав українців, що коли вони здобудуть незалежність, то “Малороссиянам с каким-небудь Хмельниченком или Голопупенком ничего не останется делать, как, почесывая затылок, обратиться к тому же москалю, к тому же кацапу, и, поклонившись низко, сказать: помоги, братенько! Ляхи, вражии дети, одолевают нас; мы виноваты перед тобою, сдурили; впередь не будем, слуги твои, братья и други” .
Незважаючи на свою недоречнiсть, гiпотеза Погодiна-Соболєвського була такою привабливою для росiйських iсторикiв, що її прийняли загалом без особливих застережень . У дискусiї, яка за iнiцiативою українських вчених, розгорнулася навколо погодiнської гiпотези, взяли участь М. Максимович, Б. Антонович, П. Житецький, А. Кримський, I. Ягiч, О. Шахматов та iн. О. Шахматов дав цiй гiпотезi нищiвну оцiнку: “Ми повиннi якнайрiшучiше вiдкинути думку, нiби Київщина була в старовину заселена не предками сучасних малоросiв, а предками сучасних представникiв iнших руських народностей. Шукати в X–XI сторiччях над Днiпром великорусiв цiлком даремне, бо великоруська народнiсть – нового походження” . Проти погодiнської теорiї гостро виступив Т. Шевченко в поезiї “Стоїть в селi Суботовi”.
Треба сказати, що вiдмовити гiпотезi Погодiна в оригінальностi не можна, однак iнакше стоїть справа з доказами. “Враховуючи вiдсутнiсть суцiльних мiграцiй протягом IX–XIII ст. i загальну сталiсть населення, при якiй лише в окремих та обмежених хронологiчно районах мали мiсце частковi зрушення i перемiщення, можна твердити, що в процесi етнiчної агломерацiї традицiя генетичної спадковостi мала значення основного фактору, i що, отже, предками кожного з трьох сучасних схiднослов’янських народiв було передусiм населення тих земель, якi в пiзнiшi часи утворили їх етнiчнi територiї” .
Отож, те, що переселятися з Півдня на Залісся не було жодної рації, випливає з тодішньої історичної ситуації. Завоювавши Залісся, щоб зміцнити своє панування, монголи робили часті спустошливі походи на цю територію. Упродовж перших 20–25 років монголо-татари провели чотирнадцять походів на Залісся. “У сукупності свідчень письмових джерел і археологічних матеріалів виникає картина вкрай тяжких наслідків монголо-татарської навали XIII ст. для сільських місцевостей Північно-Східної Русі. “Татарські раті” спустошували сільські місцевості. У вогні наскоків гинуло населення, руйнувалися сільські господарства. Жителі гинули від татарських шабель, вмирали від голоду і хвороб. Чимало домонгольських поселень у районах, які зазнали наскоків “татарської раті”, стали обезлюдненими. Рілля заростала лісом. Археологічно це явище підтверджується масовим спустошенням у XIII ст. домонгольських поселень на території Північно-Східної Русі” .

0

Богдан Бо

Богдан Бо

Україна. Київська Русь. 1033

«Україна. Київська Русь. 1033»: звернення Президента Володимира Зеленського з нагоди Дня Хрещення Київської Русі – України

28 липня 2021 року - 10:35

«Україна. Київська Русь. 1033»: звернення Президента Володимира Зеленського з нагоди Дня Хрещення Київської Русі – України

Дорогі громадяни!

Сьогодні ми відзначаємо День Хрещення Київської Русі – України.

Це офіційна, а головне – історично справедлива назва свята, яка акцентує нерозривність двох держав. Між Київською Руссю та Україною – тисяча років і один знак. У тексті відповідного указу Президента України між ними стоїть тире. І це не просто розділовий знак. Це знак того, що Україна є спадкоємицею однієї з наймогутніших держав середньовічної Європи. В її столиці, яка є столицею сучасної України, розпочалась історія християнства у Східній Європі, коли 1033 роки тому Великий князь Київський Володимир охрестив Київську Русь. Київську Русь – Україну.

Це не частина нашої історії, це і є наша історія. Нам не треба доводити це історичними трактатами, роботами, статтями. Бо наші докази не на папері, а в металі й камені. Не в міфах і легендах, а в наших містах і на наших вулицях.

Нам легко подолати шлях до скарбів минулого завдяки трендам сучасності. Взявши електросамокат, можна дістатись і побачити Києво-Печерську лавру, Михайлівський Золотоверхий собор, Аскольдову могилу.

Вийшовши на «Арсенальній», взявши каву та пройшовши кількасот метрів, ми бачимо церкву Спаса на Берестові, яка вперше згадується в 1072 році і є об'єктом Світової спадщини ЮНЕСКО. У ній похований син Володимира Мономаха і праправнук Володимира Юрій Долгорукий. Великий князь Київський. Засновник Москви.

Щоб зануритись у світ історії власної державності, достатньо також і кількох поїздок на метро. А лише на одній «зеленій» гілці метрополітену можна доторкнутись до історії, так би мовити, без пересадок. Це Видубичі й Видубицький монастир. Це збудована Ярославом Мудрим головна брама стародавнього Києва – Золоті ворота.

І збудована іншим праправнуком Володимира – Всеволодом Ольговичем – Кирилівська церква. Створена в 1140 році на Дорогожичах, вона стала символічним місцем, що зв’язувало Київ з іншими володіннями та відгалуженням державного коріння.

Та не тільки столиця, а й уся велика Україна багата тисячолітніми пам’ятками про нього. Це Спасо-Преображенський собор, П’ятницька церква в Чернігові, Свято-Василівський собор в Овручі, Юр’єва божниця в Острі, схили Витачева.

Це Володимирський собор в українському Криму, в українському Херсонесі, де український правитель, Великий князь Київський Володимир, за однією з версій, приймав хрещення.

Це Переяслав, Луцьк, Володимир-Волинський, Галич, Новгород-Сіверський, Бахмач та багато інших міст України, збудованих за часів Київської Русі.

І це, на мій погляд, одна з речей, яка свідчить про головне – про історичну єдність усіх українців. Одна з речей, яка свідчить, що всі українці, з будь-якого куточка України, – це один великий народ. Український народ. Ці слова – не данина кон’юнктурі, а данина правді та справедливості.

Київська Русь – це мати нашої історії. 24 області України та півострів Крим – її рідні діти. І вони по праву – її спадкоємці. А двоюрідним племінникам і дуже далеким родичам не потрібно зазіхати на її спадок. І намагатися довести свою причетність до історії тисячі років і тисячі подій, перебуваючи від місць, де вони відбувалися, за тисячі кілометрів.

Не секрет, що Великий князь Київський має значну повагу серед усіх церков та конфесій. Володимир Хреститель канонізований і православною, і католицькою церквою як рівноапостольний святий. Можна сказати, що саме завдяки йому в сучасній Україні є місце всім церквам і конфесіям.

Ніде у світі фактично немає аналогів української Ради церков, до якої входять усі православні, греко-католицькі, римо-католицькі, протестантські, євангельські церкви, іудейське та мусульманське релігійні об'єднання.

І всі вони неодноразово проводять спільні молитви за Україну саме в тому місці, де я зараз перебуваю. Це Софійський собор. Величний хранитель історії української державності – історії Київської Русі.

Саме вона була історичним фундаментом для будівництва козацько-гетьманської держави. Саме вона була історичною основою в ті часи, коли в Педагогічному музеї на вулиці, що названа на честь Великого князя Володимира, Українська Центральна Рада оголосила про створення Української Народної Республіки, обрала її гербом Володимирів символ – тризуб, а валюту назвала гривнею – на згадку про першу грошову одиницю Київської Русі.

А разом усі ці три епохи були основою, коли в 1991 році Україна проголосила свою незалежність. Цьогоріч ми відзначатимемо тільки 30-річчя її здобуття. Але, як і сто років тому і як тисячу років тому, наша національна валюта – гривня. Символічно, що її новітню історію розпочав саме Великий князь, який зображений на одній гривні.

Нашій сучасній валюті буде тільки 25 років. І водночас 1025 років буде від дня побудови Володимиром Десятинної церкви.

На кожній її плінфі було витиснуто тризуб, на її будівництво Володимир жертвував десяту частину золотих і срібних монет, на яких також був тризуб. І, як сто років тому, як і тисячу років тому, тризуб – це наш Державний герб.

У 1240 році Десятинна церква була зруйнована ханом Батиєм. А після відновлення, у 1928 році, – зруйнована вдруге, радянською владою.

Храм Спаса на Берестові був також зруйнований Батиєм у 1240 році.

Всі добудови П'ятницької церкви зруйнувала нацистська бомба в 1941 році.

Це – також частина нашої історії. Можна сказати «на жаль», але важливо зробити правильний висновок.

Ми завжди щось будуємо. Інколи хтось цим захоплюється, інколи хтось це захоплює. Але ми завжди повертаємось і завжди повертаємо.

І сьогодні ми маємо спільно прагнути одного: що збудовано – не втратити, що зруйновано – відновити, що захоплено – повернути. А все це разом і всім разом – назавжди зберегти.

А отже – зберегти себе й державу.

Пам’ятаємо про минуле, діємо сьогодні, думаємо про майбутнє.

З Днем Хрещення Київської Русі – України!

2

Богдан Бо

Богдан Бо

Украдене ім'я - Є.Наконечний ч.5

V. “СТАРШИЙ БРАТ”
Вислів “старший брат” донедавна в історіографії та публіцистиці треба було сприймати як псевдонім або синонім слова “росіянин”. Як засіб ідеологічної шовіністичної пропаганди вислів “старший брат” став у СРСР широко розповсюджуватися з 1936 р., а з 1938 р. розповсюдили вислів “великий русский народ” . У праці російського історика Б. Воліна “Великий русский народ” стверджується: “Народи СРСР пишаються своїм старшим братом, першим серед рівних у братерській сім’ї народів” . Москва доклала чимало зусиль, щоб міцно з’єднати словосполучення “старший брат” з російським етнонімом. “Партійні вожді полюбляли маніпулювати словами з родинної сфери – найбільший тиран XX ст. називався “батьком народу”, російський народ був для всіх інших “старшим братом”, комуністична партія іменувала себе “рідною” . Цікаво, що першим, хто вжив метафору “родные братья” стосовно українців та росіян, був жандармський полковник барон Корф . Проголошувалася рівність трьох “єдинокровних” східнослов’янських “народів-братів”, але цензура суворо стежила, щоб перелік цих народів йшов не за абеткою: російський “старший брат” завжди мав бути на першому місці . Як відзначив Р. Кісь, “братні слов’яни (“родные поколенья”) бачаться Москвою не в одній площині з нею, а ієрархічно “по вертикалі”, на безумовно нижчому щаблі” . Стосовно українців ідеологам “старшобратства” потрібно було зробити такі три кроки: “Спочатку росіян виділити з числа інших етнічних меншостей, зробити поряд з українцями титульною нацією. Потім надати російському народу роль “старшого брата”, “першого серед рівних”. І лише на третьому етапі зробити російську мову та культуру панівною в Україні” . Через те, що поняття “старший брат” тісно поєднане з перебігом формування російської етнічної спільноти та з відповідними процесами в білорусів і українців, то не можна уникнути розгляду деяких малознаних широкій публіці, але принципових для розуміння історії питань етногенезу східних слов’ян. В етногенному аспекті термін “старший брат” реально означав, що українці та білоруси, в званні “молодших братів”, є похідними від росіян. Іншими словами, етногенез українців та білорусів начебто відбувався пізніше від російського.
Насправді історична хронологія свідчить якраз про протилежне.
“Дослідження походження окремих східнослов’янських народів належить до числа найбільш заполітизованих в історії Східної Європи. На жаль, воно формувалося і вирішувалося переважно політиками, а не науковцями. Як наслідок, історична істина виявилась настільки викривленою, що наймолодший серед східних слов’ян етнос був проголошений “старшим братом” .
Питання формування трьох східнослов’янських народів є винятково актуальним і сьогодні. “Актуалізація цієї проблематики посилюється також позицією певних кіл, які виступають за реінтеграцію України в рамках пострадянського співтовариства. Ряд московських авторів намагається довести існування “первинної держави”, первинної Русі, із якої нібито виокремились згодом три східнослов’янські держави, і дати, таким чином, якесь історичне обґрунтування ідеї реанімації СРСР, політичної інтеграції трьох східнослов’янських народів. З цією метою обґрунтовується міфічне старшинство російського народу – “старшого брата” . Українські історики доцінювали політичну вагу питання етногенезу східних слов’ян. “Це питання має такі далекосяглі практичні наслідки політичного характеру, що ця суто наукова історична проблема була впродовж довгих літ живим доказом на те, як історична правда може бути жертвою політичного натиску з боку заінтересованого режиму” .
Самі російські історики скаржаться, що питання про походження російського народу не має достатнього розв’язання. “Здавалося б, що зовсім необхідно утворення російської держави зв’язати з утворенням російського (великоруського) народу не лише в монографічній літературі, а й в загальних оглядах та навчальних підручниках. Звичайно справа обмежується тим, що в підручниках вказується на виникнення не великоросійського народу, а українського та білоруського. Читачеві, очевидно, пропонується зробити висновок, що якщо вже утворилися український та білоруський народи, то повинен виникнути і великоросійський. Але як, за яких умов і коли відбувся цей дуже важливий факт, про це не говориться” .
1725 р. в Петербурзі було засновано Академію наук під назвою “Академія наук і курйозних художеств”. Жартуючи, пізніше казали, що ця дивна назва пояснюється тим, що від російських учених-природознавців вимагається наука, в той час як від учених-гуманітаріїв і передусім істориків – “курйозні художества”. Як вже говорилося, за браком власних кваліфікованих наукових кадрів до Академії широко запрошуються іноземці – головним чином німці. На зміну українському культурному впливу XVII ст. приходить хвиля німецького культуртрегерства. Справа доходить до того, що перший російський історичний журнал, який стала видавати Академія з 1732 р., видається німецькою мовою (“Sammlung Ru?ischen Geschichte”). Німецькі історики Міллер, Шлоцер і Стріттер чомусь відразу засумнівалися у слов’янському походженні росіян. Проти такої позиції гостро виступила цариця Катерина II, яка сама в цій справі взялася за перо. По відповідних державних установах було розіслано таємний циркуляр, в якому урядово запевнювалося, що росіяни, як: весь, меря, мурома, є слов’янами і походять від стародавніх Роксолянів, тобто народів розсіяних, від чого, мовляв, і виникли назви Россія, росіяни. Далі в цьому указі-циркулярі цариця писала: “Спокусливим (соблазнительным) видасться усій Росії, а ще приймете тлумачення пана Стріттера про походження російського народу від фінів” . Після такого монаршого окрику наукове дослідження російського походження надовго загальмувалося.
Аж в XIX ст. з науковою об’єктивністю став розглядати етногенез росіян професор Петербурзького університету Костянтин Кавелін. Свого часу його “єретичні” твердження викликали хвилювання серед російської громадськості. І неспроста. Кавелін писав: “Розкриймо перший наш літопис, який писаний в усякому разі не пізніше XI сторіччя. Укладач його знає малоросіян і перечисляє різні відділи цієї галузі руського племені; називає північно-західні галузі того ж племені: кривичів (білорусів) і слов’ян, згадує ще радимичів і в’ятичів, які походять від ляхів; але навдивовиж великорусів він зовсім не знає. На схід від західних руських племен, де тепер живуть великоруси, живуть, за літописом, фінські племена, частково існуючі і зараз, частково вже зниклі. Де ж були тоді великоруси? Про них в переліку племен, які живуть в сучасній Росії, не згадується ні словом… З іншого боку, ми знаємо, колонізація фінського сходу почалася з XII сторіччя. Таким чином, ми маємо всі підстави припускати, що великоруси склалися в окрему галузь не раніше XI сторіччя” . Концепцію К. Кавеліна про виникнення росіян у XI сторіччі підтверджують новітні дані археології, антропології та етнології. Згідно з цими даними, слов’янські племена, що заселяли територію сучасної України (волиняни, деревляни, поляни, білі хорвати, уличі, тиверці, сіверяни), нікуди не переміщувалися і стали предками українського народу. Племена, що займали територію сучасної Білорусії (дреговичі, кривичі, радимичі), стали предками білоруського народу. “Верхнє Подніпров’я та області сучасної Білорусії, як виразно свідчать матеріали гідроніміки та археології, до приходу слов’ян були заселені балтомовними племенами. Ці племена не покинули місць свого проживання і поступово були асимільовані слов’янами” . Ільменські словени утворили окремий псково-новгородський етнос, який у XV–XVI ст. був частково знищений, а частково насильно асимільований Москвою. А в Заліссі на основі змішування слов’янських колоністів з фінами утворився з часом наймолодший східнослов’янський етнос – росіяни.
В інкубаційному періоді етногенезу росіян на Заліссі виникла низка князівств, серед них найвідоміше – Владимиро-Суздальське. Земля Владимиро-Суздальського князівства була заселена великим фінно-угорським племінним об’єднанням меря. “Колонізація цього краю, яка почалася наприкінці X ст., привела до обрусіння мері та формування тут згодом великоруської народності” . Обрусіння мері полягало в прийнятті християнської віри і мовної асиміляції. Це підтверджують археологічні та зокрема антропологічні джерела. “Справа Волго-Окського басейну вирішується порівняно просто. Слов’янський елемент у добу середньовіччя у фізичних рисах населення дуже невеликий. В сучасну епоху співвідношення фінно-угорського і слов’янського населення змінюється на користь слов’янського. Однак різкої зміни населення тут не було” . Відомий російський вчений і громадський діяч П. Мілюков ствердив: “Всі ми на око готові визнати фінські риси в типі великоруса” .
Деякі автори полюбляють говорити, що від мері залишився тільки прикметник “мерзький” як синонім чогось плюгавого, обридливого, а сам “народець” в якийсь чудесний спосіб раптом щез. Таким способом намагаються обійти “сором’язливе” питання про роль мері та інших чудських племен (мордва, весь, мурома) у формуванні росіян. “Літописець, який спочатку згадує про мерю, згодом ніби про неї забуває. Якби меряни виселилися в іншу область або були б знищені на місці, літопис знав би про це, та зникнення цього племені для руських людей здійснилося зовсім непомітно. Проте змішування руських поселенців з фінськими тубільцями не пройшло безслідно для росіян” .
З цього приводу Б. Греков висловився так: “Слов’янська культура виявилася стійкішою і перебувала на значно вищому рівні, ніж мерянська. Цим пояснюється факт щезнення мері та злиття її з руським населенням Ростово-Суздальської землі” .
К. Кавелін висунув знамениту тезу, що якраз “обрусіння фінів складає інтимну, внутрішню історію російського народу, яка досі залишається якось у тіні, майже забута; а проте, саме в ній і лежить ключ до всього ходу російської історії” . У подібний спосіб висловився В. Ключевський: “Питання про взаємодію русі і чуді, про те, як обидва племені, зустрівшись, вплинули один на одного, що одне плем’я запозичило в іншого і що передало іншому, належить до числа цікавих і важких питань нашої історії” .
Участь мері в етногенезі росіян російськими істориками, як правило, не заперечується. “Особливі властивості говору теперішнього Великоросійського населення губерній Ярославської, Костромської і Владимирської, племінний характер цього населення, його побут, звичаї, простонародні свята, обряди і повір’я, в яких багато рис, що відрізняють населення цієї місцевості від інших місцевостей Росії, дають право припускати, що колись чудський народець Меря, який проживав у межах цих губерній, пропав не безслідно: дають право припускати, що рештки цього народця живуть у сучаснім населенні краю” . Засвідчує роль мері в етногенезі росіян і Є. Горюнова: “Сучасне великоросійське населення Владимирської, Івановської і особливо Ярославської і Костромської областей зберегло у вигляді етнографічних пережитків багато рис культури давнього місцевого населення Мері” . Відзна-чається ще участь у формуванні росіян угро-фінської мордви. “Тамбовська і Пензенська губернії – обрусіла мордва: переконує зовнішний вигляд тамтешніх селян і географічні назви” .
Корифеї російської історії М. Соловйов та В. Ключевський вважали, що говорити про сформований російський етнос можна лише з другої половини XII ст., тобто з часу Андрія Боголюбського. “В особі Андрія великорос вперше виступив на історичну арену”, – писав В. Ключевський. Бо саме тоді “переселенці з різних областей старої Київської Русі, поглинувши тубільців-фінів, утворили тут компактну масу, однорідну й діловиту, із складним господарським побутом і дедалі складнішим соціальним складом, – ту масу, яка стала зерном великоруського племені” . З таким твердженням погоджується більшість дослідників. “Населення Північно-Східної Русі, яке утворилося через змішування, взаємну асиміляцію слов’ян лісової смуги і фінів, перетворюється в особливу народність “великоруссов” . Отже, в XI–XII ст. молоді східнослов’янські етноси (псково-новгородці, білоруси і росіяни), відгалузилися від провідного русько-українського етносу Київської імперії. Нові молоді етноси постали в процесі слов’янізації, а точніше – русинізації лісових обширів Східної Європи, споконвіку заселених балтами та фінами. Зі сказаного випливає, що росіяни аж ніяк не мають підстав називатися “старшим братом”. Якщо йти за логікою історії, “то саме “старший брат” повинен був оволодіти родовою, основною спадщиною – Києвом, а молодші брати шукати свою долю десь в інших місцях. Власне український народ став беззаперечним спадкоємцем Київської держави” . Таким чином, росіяни вважають за колиску своєї народності не свої автохтонні землі, а територію колишньої метрополії, звідки прийшли колонізатори. “Оскільки російський етнос з’явився на історичній арені не раніше XII ст., то претензії офіційної Москви на Київську Русь як на першу російську державу виглядають абсурдними. Адже виходить, що російська держава з’явилася раніше самих росіян” . Народ, який вже з IX ст. називався “Руссю”, не мав “нічого спільного з московським народом, оскільки виникнення московського народу відноситься найраніше до XII ст.: чотири сторіччя розділяють ті два народи вже на початку історії” .
Наявність в епоху розквіту Київської держави на території Залісся автохтонного чудського населення ставить великодержавних істориків у клопітливу ситуацію. З одного боку, зробити з цього належний висновок їм не можна, бо розхитуються основи офіційної історичної доктрини, а з іншого – факти, як відомо, річ уперта, і говорять самі за себе. Влучно охарактеризував це двоїсте становище академік М. Покровський: “Отож, те, що фіни складали корінне, осіле і більшою чи меншою мірою культурне населення майбутної Московії… щодо цього, по суті, не було розбіжностей у буржуазних істориків. Але російські історики, – продовжує М. Покровський, – подавши цілком переконливий матеріал, просили потім свого читача не робити з цього матеріалу висновків, які вони внутрішньо, без жодного сумніву, робили, – цей комічний прийом не може, звичайно, нікого обдурити, як не обдурював він, зрозуміло, і читачів-сучасників. Можливо, що саме це й наштовхнуло найновіших авторів на іншу тактику: або повного замовчування самого сюжету, або безсоромного підсовування читачеві (і за дурня його вважають!) висновків, прямо протилежних фактам” .
Ще Ломоносов колись писав, що чудь з давніх часів “в єдиний народ з нами совокупленна” . Ми вже згадували сучасника Ломоносова, імператорського історіографа Міллера і його пронорманський твір “Origines gentis et nominis Russorum” (“Походження племені та імені російського”). У цій праці Міллер доводив, що корінним населенням Московії є фінські племена, і за те його твір був заборонений, а надруковані примірники майже всі знищені . І корифеї російської історії, і всі об’єктивні дослідники, так чи інакше, визнають вплив чуді на російський етногенний процес (К. Кавелін, Д. Корсаков, М. Любавський, М. Покровський, І. Третьяков, Є. Горюнова, Л. Гумільов та ін.) . Характерним є таке висловлювання: “Великоросійська народність утворилась із змішання різних слов’янських племен, що розселилися у Східній Європі, між собою та з інородцями, переважно фінського кореня” . Один із найвидатніших російських істориків С. Соловйов пише, що росіяни сформувалися як народ із двох, за його словами, племен: “слов’янського і фінського” . Аналогічно висловлювався і М. Костомаров: “Слов’янські пришельці змішалися з тубільцями східно-фінського племені, і з такої суміші утворився великоруський народ” . М. Покровський, розглядаючи способи завоювання чудського Залісся руською дружиною, зробив знаменний висновок: “Російську імперію називали “тюрмою народів”. Ми знаємо тепер, що цієї назви заслуговувала не лише держава Романових, а й її попередниця, вотчина потомків Калити. Вже Московське велике князівство, не лише Московське царство, було “тюрмою народів”. Великоросія побудована на костях “інородців”, і ледве останні багато втішені тим, що в жилах великоросів тече 80% їх крові” . Приголомшливе твердження Покровського про 80% чудської крові руйнує основні засади великодержавної історіографії, зокрема, робить міфічною ідею панславізму і “старшебратства”. “На території Суздальського, Владимирського, Московського князівств основним населенням були фінські племена – меря, весь, мурома та інші. Вони були поглинуті пришельцями з півдня, християнізовані, втратили свою мову і стали говорити мовою колонізаторів. М. Н. Покровський, ортодоксальний марксист, що не надавав значення національним проблемам, вважав, що великоруси є етнічною сумішшю, в якій фінам належать 4/5, а слов’янам – 1/5” .
Спробу нейтралізувати твердження М. Покровського зробив етнограф Д. Зеленін. Він категорично заперечував будь-яку помітну роль угро-фінів в етногенезі росіян . 1927 р. в Берліні він видав німецькою мовою етнографічну працю “Russische (ostslavische) Volkskunde”, в якій обґрунтував свою позицію. Цікаво, що в російському перекладі, який появився аж 1991 р., слово Russische зникло. Залишилася назва “Восточнославянская этнография”, начебто існує якийсь єдиний східнослов’янський народ. Етнографію народів Східної Європи Зеленін розглядає цілісно, змішуючи все докупи. “Автор перемішав багато термінів без усякого розмежування, не зазначаючи, який термін кому належить, не зазначаючи, чи є між ними і український термін, чи ні, очевидно, з цілком ясною ціллю: затерти в очах європейського читача всякі ріжниці між східнослов’янськими націями” . Зеленін використовує простий метод: усе, що створено слов’янськими народами колишньої Російської імперії, він оголошує російським “незалежно від того, яка насправді етнічна група створила це” . Зарубіжних дослідників Зеленін повчає, що з думкою про те, “ніби російський народ появився в результаті змішування слов’ян і фіно-угорських племен… ні в якому разі не можна погодитися” . Погляди Зеленіна свого часу піддавалися в самій Росії нищівній критиці. На початку 30-х рр. XX ст. більшовики ще допускали критику великодержавних ідеологів. Наприклад, С. Толстов писав, що твердження Зеленіна “є антинауковою спробою тенденційно інтерпретувати факти” в намаганні створити “наукову” базу для розвитку російського шовінізму . Проте незабаром Зеленін отримав можливість публічно обізвати своїх критиків “бухаринцями” і “ворогами народу”. Саме тоді з допомогою органів НКВД розпочався тотальний розгром “школи М. Покровського”: російська історіографія у СРСР повернулася на старі великодержавні позиції. Покровський був завзятим викривачем російського імперіалізму, російського колоніалізму, російського самодержавства. Для Покровського “московський імперіалізм” існує вже в XVI ст., коли “був захоплений південний кінець великого річкового шляху із Європи в Азію, від Казані до Астрахані і почалася спроба захопити північний кінець, вихід на Балтійське море. Покровський викриває пороки російських царів: сифілітика Петра I, недолюдка Івана Грозного” . Майже одночасно з публікацією Зеленіна з’явилася робота мовознавця та етнографа, емігранта князя Трубєцкого “К проблеме русского самопознания”. У цій роботі наголошується, що російська народна (етнографічна) культура “є особлива зона”, в яку, крім самих росіян, входять ще угро-фінські “інородці”, разом з тюрками волзького басейну” .
Трубєцкой стверджує, що народний костюм росіян є не слов’янським, а радше угро–фінським. “В русском-финском костюме есть несколько характерных общих черт (лапти, косоворотки, женский головной убор), неизвестных романогерманцам и славянам” . Окрім неслов’янського лаптя, князь Трубєцкой вказує ще на неслов’янську п’ятитонову гаму народних російських пісень і певні інші неслов’янські ознаки фольклору, що належать до обрядовості (відсутність русального циклу, колядок, культу Перуна, наявність фінського культу берези замість індоєвропейського дуба і т. д.). До цього можна додати характер пам’яток архітектури, які свідчать, що основним архітектурним типом були шатрові будівлі й храми та зрубні і багатозрубні будови з “подклетями и крыльцами” – будівлі, які трапляються лише на чудській етнографічній території. Зовсім незнані в Росії ні коляда, ні веснянки, ні Русалчин Великдень, ні Купало і т. д. Варто зазначити, що після приєднання Західної України цей же Зеленін змушений був написати, що такий тип одягу, як “сарафан” і “лапті”, чужий для українців. “Назва “сарафан” – нова, перська. Сарафан першопочатково був чоловічим, а не жіночим одягом; він мав рукави, які потім втратив. Російським національним костюмом сарафан зробився вже в якості дворянського московського костюма, а не раніше. Не дивина, що цей тип одягу чужий українцям… На Україні не було лаптів, плетених з деревної кори… їх розповсюдження серед росіян пояснювалось винятково недостатністю шкіри і взагалі надзвичайною бідністю населення” . Проблема участі угро-фінів у російському етногенезі ніколи в Росії не була суто науковою: надто домішувалися тут політичні інтереси. У другій половині XIX ст. польський публіцист, етнограф і історик Ф. Духінський виступив зі своєю скандальною теорією, яку, між іншим, доброзичливо сприйняв Карл Маркс. Ф. Духінський намагався доказати, що “москалі” не належать не тільки до слов’ян, а й до індоєвропейців взагалі. У “москалів”, – на погляд Духінського, – панує неєвропейська за типом, деспотична форма правління, побутує азіатська колективістська община, існує нахил до кочівництва. Як плем’я “туранське” вони незаконно привласнили собі назву “Русь”, яка по праву належить тільки українцям. Мова росіян, за твердженням Духінського, – це зіпсована церковнослов’янщина, а тому ця мова позбавлена чітко виражених діалектних рис, на відміну від усіх решта слов’янських мов . Схожих поглядів дотримується англо-польський історик Г. Пашкєвич. Росіян він має за майже чистих угро-фінів, які після християнізації прийняли слов’янську мову, але не ввели до свого складу якогось істотного компонента праслов’янського населення .
Духінський, Пашкєвич та їх однодумці спиралися на відомий засновок, що етногенез (походження народу) і глоттогенез (походження мови) рідко збігаються. Це – різні процеси. Поширений погляд, що етнос і мова є тотожними, як показують історичні приклади, не відповідає дійсності. “Якщо це було б справді так, поняття етносу взагалі не потрібне – досить було б поняття мови” . Зрештою, це підтверджується багатьма доказами. Наприклад, унаслідок іспанізації аборигенів Центральної і Південної Америки зародилися численні іспаномовні етноси: мексиканці, аргентинці, чилійці, кубинці, венесуельці, колумбійці та ін. Захоплення Португалією величезної частини Південної Америки привело до утворення там португаломовного бразилійського народу. Заморська експансія англійців привела до утворення ряду англомовних народів: американського, канадського, австралійського, новозеландського та ін. У результаті арабського завоювання багато народів Північної Африки і Передньої Азії перейшли на арабську мову. В арабського полководця Амра ібн аль Аса, який завоював у VII ст. багатомільйонний Єгипет, було всього три з половиною тисячі вершників. Через сто п’ятдесят років увесь Єгипет заговорив арабською мовою. Аналогічні процеси відбувалися під час утворення тюркської сім’ї мов, монгольської сім’ї мов тощо. Припускають, що за таким взірцем, шляхом князівсько-військової та монастирської колонізації, було асимільоване тубільне чудське населення Залісся.
Можна відзначити, що існує група російських мовознавців (Б. Серебренніков, В. Литкін, П. Кузнєцов, А. Челіщев та ін.), які пояснюють деякі специфічні особливості російського фольклору та мови саме чудськими впливами. Мовознавець Е. Леві висунув теорію фінно-угорського субстрата (мовної підоснови) російської мови.
Фінно-угорськими впливами пояснюють таке, наприклад, явище російської мови, як акання, нерозрізнення “а” і “о” в ненаголошеному положенні: “вода-вада”, “Москва-Масква”. Паралель знаходять у мордовській мові. Фінно-угорськими впливами пояснюють цокання, нерозрізнення “ц” і “ч”. “Російська мова, на відміну від інших індоєвропейських і слов’янських мов, – пише В. Журавльов, – не лише не скоротила число відмінків, а навпаки, в нас спостерігається тенденція збільшення їх числа: з’являються ніби два родові відмінки (вкус чая и стакан чаю) і два прийменникові (живу в лесу и пою о лесе). А з усіх мов світу саме фінно-угорські характеризуються великим числом відмінків: угорський – 21–22, пермський – 17–18, фінський – 15–17. Це дає певну підставу бачити тут фінно-угорський вплив.
На відміну від інших слов’янських мов, російська мова послідовніше ліквідувала розрізнення роду у формах множини, а в деяких говірках “розчиняється” категорія середнього роду. І в цьому бачать фінно-угорський вплив на російську мову, бо фінно-угри не знають категорії роду” . До фінно-угорського мовного впливу лінгвісти зараховують поширені в розмовній мові вирази з частками -“то”, -“ка”. Наприклад, “а рыба-то жареная”, “взгляни-ка!”. Конструкції “я маю” в інших індоєвропейських і слов’янських мовах відповідає російська конструкція “у меня есть”. “Цей зворот властивий фінно-угорським мовам і його розповсюдження в російській мові пояснюють їх впливом” . Є ряд інших мовних явищ у фонетиці та синтаксисі, які пояснюються фінно-угорськими впливами. Як би там не було, такі впливи простежуються виразно, так що не можна не погодитися, що тут існують взаємовпливи. З розряду взаємовпливів наведемо такий приклад: 1960 р. на зустрічі з французькою делегацією М. Хрущов пообіцяв показати Заходові “русскую кузькину мать”. Навколо цього скандального висловлювання розгорнулася бурхлива дискусія на тему, що цей фразеологізм означає. А походить “кузькина мать” із чудської мови, де слово “кузьо” означає лісового чорта (лешего) . Сукупність вищевикладених даних дала підставу Я. Пастернакові зробити такий висновок: “Археологічні, антропологічні, історичні та етнографічні матеріали доказують, що окремішність українського народу від московського існувала по всі часи. Вона виявляється в окремому стилі життя, в духовній та матеріальній культурі, в психіці, духовній структурі та в глибоко відчутній національній індивідуальності… Зовсім іншим шляхом, з іншого кореня, під впливом інших кліматичних умовин та географічного положення йшов розвиток московського народу. Його найдавнішою етнічною базою були праугорські бродячі племена звіроловів та збирачів” . Навіть російські націоналісти визнають, що “фінська по натурі та крові складова частина російського населення характеризується короткоголовістю, широким лицем, випнутими вилицями, малими очицями, середнім зростом, короткими ногами, світлим волоссям і світлими очима” .
Згідно з українською історичною традицією (М. Грушевський, В. Щербаківський, М. Чубатий), зараз істориком Я. Дашкевичем розроблена врівноважена, логічна і переконлива концепція етногенезу східних слов’ян. В основі її лежить ідея неодночасного та незалежного розвитку окремих народів та теорія субстрату (підоснови). Я. Дашкевич, щоб уникнути “спротиву в етнонімії”, уводить символічні позначення, які визначають окремі нації. “Альфа” – символізує українську націю, “бета” – новгород-псковську, “гамма” – російську, “дельта” – білоруську. Всі нації мають домішки іноетнічних субстратів: “альфа” включає іранський субстрат та норманський суперстрат, “бета” – балтський субстрат і норманський суперстрат, “гамма” – угро-фінський субстрат, “дельта” – балтський субстрат . Формування українського етносу (“альфа”) відбулося раніше, ніж інших східнослов’янських народів (“бета”, “дельта” і “гамма”). Такої ж думки дотримуються деякі молоді вітчизняні історики. “Про українців, як етно-культурно консолідовану цілість, можна говорити з утворенням першої української держави Київська Русь, тобто з Х ст. Наскільки лондонці, парижани, пражани чи мешканці Гнєзно X–XIII ст. були відповідно англійцями, французами, чехами чи поляками, настільки сучасні їм мешканці Києва, Чернігова, Галича були українцями” . Європейська історія свідчить, що більшість великих народів Європи починають власну національну історію з постання своїх незалежних держав у IX–X ст. Після X ст. етнічний склад середньовічної Європи більше істотно не змінювався внаслідок чужоземних вторгнень. Предки поляків, угорців, чехів, німців розселилися в тих самих регіонах, які й нині належать їхнім нащадкам.
У підсумку можна сказати: як не існують у природі “єдинокровні” народи, так росіяни аж ніяк не є для українців “старшим братом”.

0

Богдан Бо

Богдан Бо

Украдене ім'я Є.Наконечний ч.4

IV. ЗАЛІССЯ
З епохи неоліту на території Європи, за даними археології, виступають три різко відмінні расово-етнічні утворення. Різний був і їх спосіб життя: одні займалися хліборобством, другі – скотарством, треті – мисливством. У Східному Сибіру і прилеглих степових краях кочували пастуші племена. Це були предки численних монголо-тюркських народів. Територію південно-східної Європи займали хліборобські племена індоєвропейців (предків греків, латинян, слов’ян, германців тощо). Мисливські племена північно-східної Європи, Зауралля та Західного Сибіру стали засновниками третього етнічно-культурного угруповання Євразії – фінно-угорського.
Історична доля фінно-угрів порівняно з індоєвропейцями чи монголо-тюрками складалася менш сприятливо. Тисячоліттями вони вели безбарвне, непомітне життя, і коли войовничі монголо-тюрки стали для багатьох народів “Божою карою”, то про якусь зовнішню активність фінно-угрів історії майже нічого розповісти. В той час, як індоєвропейських хліборобів вабили родючі землі і помірне підсоння, фінно-угорські мисливці заглиблювались в холодні похмурі заболочені пущі Євразійського континенту, чимраз більше віддаляючись від вогнищ древніх цивілізацій.
Руські літописці називали фінно-угорські племена загальною назвою “чудь” . Назва “фінни” є назвою німецькою і означує мешканця болотистої, вологої низовини, а самоназвою чуді є слово суомалайн. Протягом двох тисяч років, як свідчить археологія, ареал розселення чудських племен у Східній Європі залишався незмінним. До нього належало північне і середнє Приуралля, уся територія на північ від верхньої Волги, все середнє Поволжжя, аж до північної частини території сучасної Саратовської області та область Волгоокського межиріччя – центр сучасної Росії. “Фіни, Suomalainen, мандрували субарктичною тайгою зі свого вихідного пункту в Сибіру. Вони зайняли землі між Балтійським морем і верхів’ям Волги, що згодом стали серцем Росії” .
У давнину лісові дебрі становили надійну перепону і, звичайно, служили кордоном між різними етнічними групами населення. Величезний непрохідний праліс, залишки якого донині відомі як Брянські (стародавнє дебрянські) ліси, відокремлював чудь від індоевропейського світу . Ця межа була “свого роду китайською стіною, навіть неприступнішою, ніж остання” . На Русі, в Києві та Чернігові, територію між Волгою та Окою називали Заліською (“Залеська земля”), тобто такою, що міститься за лісом . Іноді Залісся називали “Верхньою землею”. У Новгороді, виходячи з власної географічної точки зору, її називали “Пониззям” .
Назва “Заліська земля” трапляється у “Задонщині”, де Дмитро Донской звертається до своїх воєвод зі словами: “А идет к нам в Залесскую землю”. Залісся у “Задонщині” має своїм центром вже Москву: “Пойдем… во свою Залесскую землю к славному граду Москве” .
Точну дату прилучення Заліської землі до сфери впливу Руської держави встановити важко, в усякому разі це відбулося досить пізно, десь не раніше X–XI ст.  Про цей період маємо надто скупі та уривчасті дані, тому що київських літописців не цікавили події в глухій північно-східній провінції. Досить сказати, що лише “з двадцятих років XI століття дають наші старі літописи деякі відомості про російський північно-схід” . Якщо раніше й проникали сюди окремі слов’янські групи, то це проникнення мало капілярний характер і не відігравало жодної істотної ролі.
У монографії, присвяченій цій темі, Є. Горюнова підкреслює, що “на території Межиріччя поки що невідомий ні один слов’янський пам’ятник раніше X ст. н. е.” . Тривалий час Заліська земля була малопривабливою для київських князів. “Відзначаючись суворим кліматом, населена бідними фінськими племенами (Весь, Меря), вона вважалася найостаннішим уділом” . Київські князі дивилися на Залісся як на дику та майже чужу країну, як на щось – за порівнянням Голубинського, – “вроде Туркестана” .
До кінця XI ст. Залісся було глухим закутком на задвірках Руської держави. Віддаленість від тодішньої основної артерії Східної Європи (Балтика – Дніпро – Чорне море) робила Залісся політичним і економічним загумінком. “Глухий закуток між Окою і Волгою… був віддаленою від великих торгових шляхів глушиною” .
Розкидані по лісах, між болотами, заліські поселення довго зберігали свої первісні неслов’янські риси. “На початку російської історії, в X сторіччі, ми бачимо, що ще вся область пізнішої Ростово-Суздальської землі, колиски великоруської держави, була заселена фінськими племенами” . Етнічну своєрідність Залісся Ключевський охарактеризував так: “Це була країна, яка лежала поза старою корінною Руссю і в XI ст. була скорше чужорідною, ніж руською країною” . З “Повісті временних літ” та з інших стародавніх письмових джерел, а також за даними археології, етнографії, топоніміки, гідроніміки, відомо, що чудське плем’я меря проживало на верхній Волзі, чудське плем’я мурома – на річці Ока, чудська весь населяла район Вологди, а мордва проживала на середній Волзі. “А на Ростовьском озере Меря, а на Клещине озере Меря же. А по Оце реце, где потече в Волгу же Мурома язык свой” .
Таким чином, територія, яка стала потім етнічним ядром, де сформувався російський народ, першопочатково була землею угро-фінських (чудських) племен.
З кінця XI ст., після з’їзду князів у Любечі (1097 р.), Заліська область відокремилась і стала окремішним князівством. “Вже в древній період у цьому віддаленому краї паралельно існували два центри: Ростов і Суздаль. У XII ст. до них додався третій – Володимир. Тому і сама земля має у літературі звичайно подвійну назву – Ростово-Суздальської або Володимир-Суздальської Русі. Древні пам’ятки не знали штучних назв, а іменували всю землю, яка лежала в межиріччі Волги й Оки, просто Заліською” . М. Воронін стверджує, що термін Залісся вживався до міст межиріччя Оки та Волги і в XIII–XV ст.  Подібне знаходимо в історичній енциклопедії: “Лежавший на окраине Киевской державы 3алесский край с его древними городами Ростовом и Суздалем” . Нерідко, відхиляючись від офіційної ідеології, російські енциклопедії містять найбільш вірогідні дані, зокрема стосовно ранньої історії Московщини.
Якщо назви міст чомусь фонетично співпадали, як, наприклад, Переяслав, що на Київщині (з 1953 р. – Переяслав-Хмельницький), із Переяславом у Ярославській області, то до останнього обов’язково додавалось означення Заліський. Те ж спостерігаємо з назвою Володимир (тепер Владімір). Йдеться про обласний центр на р. Клязьмі – на відміну від Володимира, що на Волині, який тільки 1792 р. увійшов до складу Росії. Теперішнє зайве додаткове означення нашого міста – Волинський – встановлене російською адміністрацією в XIX ст.
Однакові, на перший погляд, або схожі топоніми Залісся і Русі залюбки тлумачаться, за існуючою традицією, як чи не найголовніший доказ перенесення руськими колоністами з півдня на північний схід пам’яті своєї колишньої батьківщини. Твердять, наприклад, що “переселенці з Київської Русі принесли на північну україну і назви дорогих їх серцю залишених міст, селищ, річок і навіть ярів” . Подібні висловлювання постійно зустрічаються в російській популярній історичній літературі. “При цьому аналізом таких топонімів серйозно не займалися, а обмежувалися тільки звичайним переліком їх” . Такі топоніми, наприклад, як Дунай, Либедь, Оболонь, Плетена, Рудка, Почайна, Звенигород, Вишгород, Білгород тощо, аж ніяк не можна вважати перенесеними. Лінгвістичний аналіз показує, що вони мають питоме місцеве походження. Існує традиція вважати назви міст “Переяславль Залесский” (сучасне місто Переяславль-Залесский у Ярославській області) та “Переяславль Рязанский” (сучасне місто Рязань) перенесеними з Русі, з назви міста Переяславль (сучасне місто Переяслав-Хмельницький Київської області). “Лінгвістичний аналіз трьох цих назв та історична ситуація появи цих міст дає підстави вважати, що перенесення назви як такого не могло бути” . Схожі назви цих міст виникли самі по собі. Прискіпливий лінгвістичний аналіз показує, що тільки деякі, одиничні назви могли, і то навряд, бути таким чином перенесені. У більшості випадків так звані “перенесені топоніми” є звичайними мовними співпадіннями. Одночасно ті ж історики, що так захоплюються домислами про якісь буцімто “перенесені назви”, ігнорують той факт, що майже всі річки, озера, урочища та більшість населених пунктів на території колишнього Залісся мають донині не слов’янські, а фінські назви. “На обширному просторі від Оки до Білого моря ми зустрічаємо тисячі неруських назв міст, сіл, рік та урочищ. Прислухаючись до тих назв, легко помітити, що вони взяті з якогось одного лексикону, яким колись на всьому тому просторі звучала одна мова, якій належали ці назви, і що вона рідня тим наріччям, на яких розмовляє туземне населення сьогоднішньої Фінляндії і фінські інородці середнього Поволжя, мордва, череміси. Так, і на цьому просторі, і в східній смузі Європейської Росії зустрічаємо багато рік, назви яких закінчуються на “ва”: “Протва”, “Москва”, “Силва”, “Косва” і т. д. В одної Ками можна нарахувати до 20 приток, назви яких мають таке закінчення. “Vа” по-фінському означає вода. Назва самої Оки фінського походження: це – обрусіла форма фінського “jok”, що означає “ріка” взагалі” . На основній території Московської держави за актами XIV–XVI ст. “можна вказати доволі велике число окремих селищ і населених місцевостей (волостей і станів) із самостійними, не запозиченими від рік, озер та інших урочищ, не російськими назвами” .
Як не змінювалася мовна ситуація, географічні назви, втілені в слово, продовжували жити. “Географічна номенклатура має величезне значення не тільки для історичної географії, а й взагалі для вивчення історичного життя народів; це значення завжди усвідомлювалося – завжди відчувалося, що земля є книга, де історія людства записується в географічній номенклатурі” .
Уже поверховий огляд сучасної географічної карти центральної Росії (і то незважаючи на післяреволюційну манію перейменувань) показує, що цей край насичений дивними і незрозумілими, явно неслов’янськими географічними назвами. Навіть назва Москва чудського походження, чудськими є назви Суздаля (Суждаль), Рязані (Ерзя), Костроми, Пензи, Тамбова, Пермі та багатьох інших російських міст. “Скажемо лише, що майже половина географічних назв, які зустрічаються в північній половині Європейської частини СРСР, за своїм походженням фінно-угорські. А таких топонімів тисячі. Всі вони входять у словниковий фонд російської літературної мови: Вологда, Рязань, Онега, Кама, Холмогори, Вичегда, В’ятка і т. д.” .
Особливо зберегли своє первісне найменування річки та озера, які густо розсіяні на тих теренах. Щоб не впасти у монотонність, для ілюстрації наведемо з класичного дослідження А. Уварова гідронімічні назви лише з Ярославської та Костромської губерній.
В Ярославській губернії. Озера: Караш, Гадш, Сурмоє, Ягорба; річки: Пулохма, Гда, Печегда, Сара, Воржа, Шула, Сулесть, Векса, Ішна, Вашка, Ухтома, Лахость, Шопша, Мокза, Волга, Шерна, Курба, Пахна, Туношна, Телга, Нора, Толгобола, Вокшера, Урдома, Войга, Марма, Нахта, Інопажь, Ухра, Редьма, Лушна, Іода, Юхоть, Уткошь, Кукімка, Конгора, Улейма, Воржєхоть, Кісьма, Ворсма, Молога, Жабня, Сіть, Вєрєкса, Яна, Удрусь, Пушма, Сога, Согожа, Енглень, Кларь, Лама, Сєбмя, Шексна, Корожічна, Ільть, Обнора, Соть, Уга, Шарна, Пєскольдишь, Кульза, Касть, Кельноть, Сахманда, Шачеболка, Соєкша, Єшка, Доманка, Конша, Пєлєнда, Коргатка, Кєрома, Шельша, Музга, Мякса, Вєтха, Кєштома, Шаготь, Сегжа, Тулша, Пєртома, Конглісь, Солмазь, Цина, Шелекма, Патра, Ушлома, Сохоть, Пурновка, Кухолка, Моса, Маравка, Єга, Ладейка, Кєма, Пачєболка, Коржа, Іть, Матлань, Щиголость, Чемузьє, Вонгірь, Лать, Лехта, Шула, Лєхоть, Кутьма, Ліга, Вонога, Кучебеж, Учара, Шірєнга, Пєра, Согма, Лута, Вонгіла, Вонгіль, Сундоба, Ушлома, Рума, Пєноуза, Шуйга, Раха, Волготня, Сонгоба, Вага; селища: Бікань, Чєнці, Корес, Караш, Чашніци, Рюміно, Інери, Деболи, Вауліха, Тара, Шеманіха, Мєрєковіци, Вексіци, Шурскала, Пужбала, Шулєц, Шугарь, Годєново, Шєндора, Кустеря, Карагачєво, Чуфарово, Рохово, Воржа, Сулость, Угожь, Рєльци, Чухолзи, Карачуг, Пура, Согіла, Сегальск, Соломишь, Воєхта, Комцово, Полуєво, Клівіно, Побичєво, Редріково, Корєєво, Булово, Тархово, Жєчлово, Тавіно, Шахлово, Рєдкошово, Лахость, Пурлово, Желаховко, Копор’є, Унімерь, Шопша, Коурцово, Каргаш, Рахма, Хозніци, Курби, Туношка, Толгобола, Гавшінка, Куксєнка, Кочєльна, Чілчаго, Чіріха, Сігорь, Ховарь, Поймаш, Жабня, Маймори, Реліщі, Кальякі, Лохово, Куліви, Короша, Будтакі, Учма, Карєхоть, Вокшера, Тенгола, Гєбєвца, Гєкма, Кіндякі, Яхробола, Чучкі, Шєльшєдом, Сора, Бубякі, Бабайкі, Когурово, Хохдай, Пєткі, Тюмба, Ворокса, Учєнжа, Согожа, Карачіно, Вологдіно, Кочєвастік, Лувеньє, Шерна, Копріно, Лушма і т. д. 
У Костромській губернії. Річки: Ликішіка, Луха, Сельма, Тутка, Пустая, Шача, Корєга, Монза, Соть, Вєкса, Тєбза, Покша, Мєра, Пістєга, Мєза, Тома, Сєндєга, Корба, Кілєнка, Мєдоза, Надога, Нєрєхта, Шурма, Шуя, Інгарька, Пєста, Пасма, Номза, Пєза, Томга, Ноля, Андоба, Локма, Вога, Солдога, Кусь, Нємдохта, Кочуга, Пєчєнга, Шурмша, Міча, Шірмокша, Шміля, Узола, Кержєнєц, Кільна, Лєкома, Шайма, Піжма, Тунбал, Шуда, Суртюг, Іма, Какша, Вєхтома, Унжа та ін.; поселення: Галич Мерський, Кострома, Кінєшма, Шунга, Чухлома, Тємта, Хомкіно, Бакі, Урень і т. д.  
Спостерігаючи за річками, що мають назви з угро-фінськими суфіксами -ма і -ва, що означають “потічок”, “річка”, “вода”, “доходимо висновку, що плем’я, яке давало ці ймення, розповсюджувалося колись з північного сходу Великоросії далеко на південний захід, включаючи Костромську, Калузьку, Владимирську, Московську губернії і звідси переходячи навіть у басейн Дніпра, а саме в область його верхів’їв і лівих приток, закінчуючи Десною” . Стосовно населених пунктів, то їх, особливо після революції, багато перейменовано.
Прикладом манії перейменувань може служити доля однієї загальновідомої у Росії місцевості. До 1725 р. вона мала чудську назву Саарська Миза. З 1725 р. – Царское село. З 1918 р. – Детское село. З 1937 р. місцевість перейменували в місто Пушкін.
Якщо місцевість до решти позбавляється свого населення, то не можуть затриматися ті ж назви, які побутували колись. Назва може втриматися лише при безперервній спадкоємності населення, при безпосередній передачі назв з уст в уста. Збереження чудської номенклатури для дрібних озер, рік і малопомітних урочищ (як гора, поле) свідчить про “збереження самого тубільного населення, від якого переймали слов’яноруські новосели всі ці чужі руській мові імена” . Як стверджує М. Покровський, “щоби створити свою географічну номенклатуру для цілого краю, треба було сидіти в цьому краю дуже густо і дуже довго. Слов’янські колонізатори врізались у цю гущу маленькими острівками всупереч твердженню, що лише залишки, “острівки” тубільного населення збереглися на загарбаних слов’янською колонізацією територіях” . За словами історика східнослов’янської географії Барсова, “географічні назви залишаються пам’ятником тому зниклому населенню, яке створило їх, і в тому розумінні їх свідоцтво про населення та етнографічне нашарування цієї чи тієї землі незаперечне і безсумнівне” .
На переконливі сліди, залишені чудськими племенами в географічних назвах, звертає увагу Ключевський. “На широкому терені, – пише він, – від Оки до Білого моря ми зустрічаємо тисячі неслов’янських назв міст, сіл, рік та урочищ. Навіть племінні назви Мері і Весі не щезли безслідно в центральній Великоросії: тут зустрічається багато сіл і річок, які мають їхні назви. Отже, – робить висновок Ключевський, – фінські племена були споконвічними мешканцями в самому центрі нинішньої Великоросії” . Таким чином, заліське межиріччя Оки і Волги протягом тривалого часу належало до чудського мовного світу. До виникнення Руської держави “фінські племена заселяли суцільно всю область Оки і Верхньої Волги. Це якраз та область, яка в теперішній час вважається корінною Великоросією” .
Спочатку з Русі їздили на Залісся далеким окружним шляхом – через Новгород. Тільки набагато пізніше проклався шлях через Смоленськ. Природною особливістю Залісся була сильна заболоченість території. Величезна кількість озер і боліт, густо порозкиданих по всьому краю, становила серйозну перешкоду для розвитку хліборобства і викликала значні труднощі при спорудженні сухопутних шляхів сполучення. “До половини XII ст. не помітно прямого сполучення далекого Залісся з Києвом” . І до цього часу Залісся не становило осібного уділу, а входило до складу Чернігівського та Переяславського князівств.

3

Богдан Бо

Богдан Бо

Продовженя книги Є. Наконечного ч.3

III. РУСЬ ЕТНІЧНА АБО “ВУЗЬКА”
У часи розквіту, за могутніх князів Володимира Великого та Ярослава Мудрого, держава Русь була найбільшою в Європі, охоплюючи територію від Закарпаття до Волго-Окського межиріччя, від Тмутаракані на березі Азовського моря до хвиль Балтійського моря. Населення, що проживало на цій величезній і географічно розмаїтій території, існувало не в однакових господарських умовах. Середньовічна людина, звісно, ще дуже значною мірою залежала від природного середовища, від тих кліматичних обставин, у яких вона проживала. Історики Київської держави наголошують на вирішальному впливі природних умов у процесі її державотворення .
Як підкреслює О. Домбровський: “Вже саме явище, що історичний процес складається з трьох основних і універсальних у своєму засягу компонентів – часу, простору й людини, надає географічному факторові особливе значіння у складній композиції функцій історизму” .
Обширну імперію Рюриковичів ландшафтне середовище виразно ділило на окремі природні кліматично-рослинні зони. “Без сумніву, що територію в Європі, яка зайнята східним слов’янством, необхідно розбити на пояси, які розрізняються за властивістю клімату, ґрунтів і рослинного покриття, і трактувати кожний окремо” .
На півночі просторої Східноєвропейської рівнини, навколо Новгорода, розміщалася тайгова зона з прохолодним вологим кліматом, з переважанням хвойних лісів на бідних підзолистих ґрунтах. Далі, південно-східніше, в районі теперішньої Москви, розташована зона змішаних лісів з маловрожайними ґрунтами і значною площею боліт. За таких природних умов хліб у цій зоні лісів та боліт споконвіку родиться кепсько . На півдні, навколо Києва, пролягла зона Лісостепу зі знаменитими родючими чорноземами, а ще південніше, в Причорномор’ї, розлігся Великий Євразійський степ, що бере свій початок у Монголії, біля Великої Китайської стіни, і закінчується долиною Дунаю, біля Альпійських гір, тобто охоплює дві частини світу. Багато авторів дотримуються гіпотези про те, що батьківщиною індоєвропейців були саме українські степи” . “Багатий матеріал різноманітних джерел переконує нас у тому, що східнослов’янська державність визрівала на півдні, у багатій та родючій смузі Середнього Подніпров’я. Тут за тисячу років до Київської Русі було відоме хліборобство. Темп історичного розвитку на півдні був значно інтенсивнішим, ніж на далекій лісовій та болотистій півночі з їх пісними ґрунтами” . Як стверджують дослідники, “саме тут, в країні чорнозему, в смузі переходу лісу до степу, були наявні умови для швидшого розвитку культури порівняно з північною лісовою смугою” . Значне скупчення хліборобського населення, у порівнянні з сусідніми територіями, в дніпровському Лісостепу обумовлювалося якісно вигіднішими природно-географічними умовами. “Сприятливе для провадження сільського господарства та промислів поєднання Лісостепу і лісу, наявність розгалуженої річкової системи і запасів природних ресурсів поряд з іншими факторами сприяли також успішному розвитку виробничих сил і виробничих відносин, обумовлювали якісну різноманітність економіки цієї області” .
Лагідний помірний клімат півдня був (і залишився) додатковим економічним багатством, важливішим від природних копалин. Днів, сприятливих для вегетації рослин, наприклад, у районі Москви – 165, а в районі Києва – 200. Для заняття хліборобством додатковий місяць теплої погоди є вельми істотним. “Урожайність тих самих культур у Волго-Окському межиріччі і на Київщині відрізняється в декілька разів” . Коротко кажучи, на північ від благодатного київського Лісостепу земля є менш врожайною, підсоння – холодніше, світловий день – коротший.
За відсутності впорядкованих сухопутних шляхів важливим фактором у житті Русі були її водні артерії. На Східноєвропейській рівнині виділяються три воднокомунікаційні артерії (інколи ще виділяють додатково чотири) . Головною річковою артерією, а отже, хребетним стовпом транспортної системи Русі, був “путь із варяг у греки”. Цей шлях вів із Фінської затоки до озера Ільмень, звідти – де річками, де волоком – переходив у Західну Двіну, а звідтіля – до верхів’їв Дніпра, і Дніпром – до Чорного моря, а вже звідтам – до блискучих центрів європейської цивілізації – Греції (Візантії) та Риму (Італії). Існував конкуренційний річковий шлях, який вів через Мологу і Шексну на Волгу, з тих сторін простував до Каспійського моря, а звідти – до Кавказу і мусульманської Азії. Майбутня Суздальщина-Московщина утворилася саме на цьому другому річковому шляху, і ця геополітична обставина відігравала неабияку роль в її подальшому розвитку. Третьою річково-комунікаційною системою є річки Німан та Західна Двіна, що впадають до Балтійського моря. “Згадані три річкові системи мали вирішальний вплив на характер, культуру та національні аспірації українців, росіян і білорусинів. Недарма головні ріки – Дніпро, Волга та Двіна – відіграють якусь містичну ролю в історичному житті цих народів” . Усі водні системи Східної Європи сполучалися між собою. “Система верхнього Дніпра, – пише Михайло Грушевський, – в’яжеться дуже тісно з системою верхньої Волги, Західної Двіни й системою північних озер. Система Прип’яті – з системою Німана та Західного Буга і Вісли. Системи Десни – з системою Оки, середнім Поволжям та верхнім Подонєм, а Посемє і середні притоки Дніпра – Ворскла й Самара – близько зв’язані з системою Донця. В результаті маємо велетенську систему доріг, а її головні артерії збираються в середнім Подніпров’ї в його натуральнім центрі – старім Київі, що засів тут від початків людського життя на Дніпрових горбах, збираючи торговельні каравани з усіх головних Дніпрових притоків” . Річки неухильно притягували до себе поселенців. Саме тут, над річками, виникли перші руські міста. Уздовж більших річок, як головних торговельних шляхів, скупчувалося населення краю. “Порівнюючи наддніпрянський центр південносхідноєвропейської цивілізації з іншими цивілізаціями євразійських просторів, нагадаємо, що річковий фактор відігравав надзвичайно велику роль у ранньоісторичному процесі на території України. Подібно до значення Нілу, Євфрату й Тигру, Інду й Гангу, а також Жовтої Ріки – Гванг Го для території Єгипту, Близького Сходу, Індії й Китаю, Дніпро став центром цивілізації південносхіднослов’янських племен, а згодом суспільства Київської Русі. Дніпро був перш за все комунікаційно-торговельним чинником, а крім того – й оборонним, бо розташовані на Правобережжі оселі автохтонно-хліборобського населення мали значну охорону від номадизму зі Сходу. Дніпровська водна магістраль була також вікном на причорноморсько-середземноморський світ в економічно-культурному, а згодом і в політичному аспекті. Отже, ранньоісторичний процес на території України органічно пов’язаний з великою роллю Дніпра, яка позначалася й на дальших періодах історії Русі-України. Таке місце Славути в житті народу зробило його сакральним знаменом містичної символіки в історичній традиції, народній творчості й літературі русько-українського етносу” .
За підрахунками польського історика Генріха Ловм’янського, населення руської держави в Х ст. становило майже 4500 тис. осіб. Населення тодішньої Німеччини – 3500 тис., Польщі – 1225 тис. “Повість временних літ” подає докладний перелік слов’янських і неслов’янських племен, які проживали тоді в Київській державі. На заході, поблизу Карпат, проживали хорвати, над Бугом – волиняни (дуліби, бужани). Древляни, дреговичі розмістилися на правому березі Дніпра. Там же, на території сучасної Київщини, сиділи славнозвісні поляни, поряд над Десною – сіверяни. Над Дністром розташувалися оселі тиверців, над Південним Бугом – уличів. Територія розселення перелічених племен (а також їхні антропологічні риси) збігається з основною національною територією, а також, і це треба підкреслити, сучасними антропологічними типами українського народу. Радимичі, полочани жили на лівих притоках Дніпра, а житла в’ятичів доходили до Оки. Кривичі, центр яких був у Смоленську, доходили до верхів’їв Західної Двіни, а новгородські словени жили біля озера Ільмень. “Аналіз сукупності різних джерел – літописних, археологічних, лінгвістичних, антропологічних – дозволяє утворити досить виразну картину етнічної структури Русі в період її формування. Та Русь, що в IX ст. упевненими кроками вийшла на арену світової історії, виникла як об’єднання восьми великих “племенних союзів” (поляни, сіверяни, деревляни, дреговичі, радимичі, в’ятичі, кривичі, ільменські словени), кожний з яких, у свою чергу, складався з кількох (найбільше з шести) менших племінних груп” .
До складу Русі шляхом завоювань було включено землі багатьох неслов’янських – фінно-угорських і литовських племен. Літопис подає їх перелік: “А се суть инии язици, иже дань дають Руси: чюдь, меря, весь, мурома, черемись, морьдва, пермь, печера, ямь, литва, зимигола, корсь, норома, либь: си суть свой язык имуще, от колена Афетова, иже живут в странах полунощных” . Литовські племена заселяли прибалтійські терени, а фінно-угорські – всю північно-східну територію, в тому числі межиріччя Оки та Волги, тобто серцевину сучасної Росії, де не проживало жодне літописне слов’янське плем’я. З поданої літописцем картини ясно випливає, що “Київська держава була політичним, а не етнічним утворенням, побудованим на васальній залежності підвладних Києву племен та територій” . Такий погляд у науці є загальновизнаний. “Границі Руської землі вказують на те, що Русь була не племінним і не етнічним, а політичним, державним утворенням” .
Тогочасне поняття держави, державної території не зовсім відповідає нашому сучасному розумінню. Величезна державна територія Русі була проявом її могутності, але одночасно джерелом слабкості. “Київська держава, – пише в історико-географічному дослідженні А. Насонов, – була нестійкою єдністю, об’єднувала територію, розкидану на широких просторах Східноєвропейської рівнини, освоєну не суцільно. Усередині цієї величезної території залишалися великі простори, на які фактично не розповсюджувалася державна влада; на деякі частини вона могла поширюватися номінально або нерегулярно. Можна ствердити, що початково Київська держава складалася із території старовинної “Руської землі” і територій, розкиданих на широкому просторі Східноєвропейської рівнини” . Повторюючи Маркса, дослідники відзначали, що Київська держава була “дуже нетривким, клаптиковим об’єднанням” . Розпорошене на безкраїх просторах різноетнічне населення важко було утримати під однією владою. “Різні землі і племена проявляли свої відосередні тенденції, бажаючи жити самостійним життям. Єдність держави утримувала династія” . Характеризуючи внутрішній лад руської держави, Михайло Грушевський підкреслив: “Зв’язок, що зв’язував державу, навіть в тій примітивній формі, був дуже слабкий. Його треба було відсвіжати, відновляти – походами, змінами намісників і підручників, аби державна будова не отяжіла й не розсипалася” . Б. Греков на цій підставі навіть назвав Київську державу “аляповатым (недоладним) государством” .
Із середини IX ст., із виникненням над Дніпром політичного утворення зі столицею в Києві, з’являється термін “Руська земля”. Аналогічно тому в літописі зустрічаємо термінологічні вислови “Лядська земля”, “Угорська земля”, “Гречеська земля” і т. п. Слово “земля” виступає тут у значенні держави, бо нинішнього слова “держава” в тодішні часи не вживали. Слово “держава” староболгарського походження і прийшло до нас із церковними літургійними  книгами. Його первісне значення відповідає словам “могутність”, “панування”, “влада”. Отже, початок літопису, який в оригіналі звучить так: “Се повЂсть временных лЂтъ, откуда єсть пошла Руськая Земля, кто въ КієвЂ нача пер› княжити і како Руськая Земля стала єсть”, сучасною мовою перекладається: “Це повість стародавніх літ про те, звідки взялася Руська Держава, хто спершу в Києві почав княжити і як постала Руська Держава”. Початковий літопис вказує, що перше історичне повідомлення про назву Київської держави “Руська земля” з’явилося 852 р., за правління візантійського імператора Михаїла. “В лето 6360, индикта 15, наченшь Михайлу царствовати, нача ся прозывати Руска Земля” .
Приблизно з того часу візантійські й арабські джерела починають вживати для етнічного позначення племінного об’єднання полян назву “Русь”. Не торкаючись питання про те, чи назву “Русь” передали полянам варяги, чи назва ця місцевого походження, достатньо підкреслити, що першопочатково ім’я “Русь”, в етнічному розумінні, стало носити придніпровське плем’я полян. Нестор-літописець, який з усіх слов’янських племен віддає перевагу київським полянам – “мужам мудрым й смысленым”, відзначив вікопомну зміну їх етноніма: “поляни, еже ныне зовомая Русь” . Літописець, отже, зафіксував новий етнонім (“русь” у множині, “русин” у однині) як початок нового етнічного утворення, що “ґрунтується вже не на родоплемінних, а на територіальних зв’язках” . Як пише В. Щербаківський: “Київ був центральною столицею полян і одночасно центром і столицею Руси. Тому і поляни пізніше стали зватися Русью” . Визнано, що роль полян “у створенні Русі була визначальною; можна твердити, що саме вони стали тим ядром, навколо якого здійснювалася консолідація Русі” . “Назва “Русь” – стародавне прозвище Київської Землі, країни полян, відома вже в першій половині IX ст., задовго до завоювання Києва північними князями” .
За даними сучасної антропології, до території полян треба зарахувати середню течію Дніпра, а також міста Київ, Чернігів і Переяслав . Від полян етнонім “Русь” спершу поширився на сусіднє плем’я сіверян, що займало область по течії Десни. Племінні утворення полян і сіверян були споріднені між собою. Вважають, що в основі їх лежить Черняхівська археологічна культура та її релікт – Волинцева культура. Сучасна археологія відзначає, що “корінний ареал Волинцевої культури – племінна територія русі, яку треба ідентифікувати з Руською землею у вузькому розумінні” . Однак назви “Русь” і “Руська земля” виступають в історичних джерелах одночасно в різних значеннях, а це викликає певні труднощі при їх інтерпретаціях. Найповнішу класифікацію різних значень терміна “Русь” зробив класик російської історичної науки (мордвин за походженням) Василь Ключевський. Він розрізняє чотири значення слова “Русь”: “1. етнографічне: русь – плем’я; 2. соціальне: русь – стан; 3. географічне: Русь – область і 4. політичне: Русь – державна територія” . До переліку В. Ключевського закономірно додати п’яте означення – церковне: русь – вірники східної православної церкви. В церковному значенні слово “Русь” об’єднувало всі народи, слов’янські і неслов’янські, що сповідували “руську релігію”, тобто православ’я .
Історики відзначають, що термін “Русь” найчастіше вживався і як етнонім, і як назва держави . Однак передусім назва “Русь” мала етнічне значення і вживалася як збірне поняття народу, тому в слов’янському тексті договору Ігоря з греками з 945 року “Русь” та “Рід Руський” – співпадають. “Відомо, що назви держав, які згадуються у літописі: Лядська, Болгарська та Грецька землі, виникли від назви народів: ляхів, болгар, греків, які проживали на своїх етнічних територіях. Таким чином, не може бути сумніву, що терміни “Руська земля”, “Русь” також виникли від назви народу – русинів, які мешкали на Київщині. Назва “Руська земля”, “Русь” іноді використовується літописцями як назва всієї країни, проте безпідставно говорити, що як етнічна вона стосується всіх племен і народів Київської держави, значна частина яких була навіть неслов’янського походження” .
Інакше кажучи, та обставина, що етнічна структура Київської держави склалася на поліетнічній основі, знайшла своє відбиття і в практиці вживання терміна “Русь” . Як у всякій багатоетнічній імперії, назва Київської держави функціонувала у двоякому розумінні: етнічному і державно-політичному. Або, як пише Б. Рибаков, термін “Русь” у давніх джерелах “виступає у двох значеннях: вузькому (етнічному) та широкому (територіальному)” . Аналогічні явища різновживання назв (етнічне – політичне) спостерігаються у тих державах, які, крім своєї власної, корінної, етнічної території, володіють етнічно чужою землею. Для прикладу: Річчю Посполитою Польською у державно-територіальному розумінні називалися, крім власне Польщі, і їй підвладні українські, білоруські та інші етнічно чужі землі. Але ніколи тоді ні Литву, ні Жмудь, ні Інфлянти чи, зрештою, Руське воєводство не називали Польщею в етнічному розумінні.
Дунайську імперію Габсбургів називали Австрією (з 1867 р. – Австро-Угорщиною). Проте Богемію, Хорватію, Галичину та інші етнічно ненімецькі землі, що входили до складу цісарства, називали Австрією лише в державному (політичному) розумінні. В етнічному ж розумінні Австрією називали (і називають дотепер) лише землі, населені німцями. Подібне двояке вживання назви країни (політичне та етнічне) спостерігається скрізь, де, побіч метрополії, наявні колонії, або де в складі однієї держави існують різноетнічні території. Етнонім “англійці” був перенесений на все населення Великобританії, де, крім англійців, живуть шотландці, валлійці та ін. Усіх загалом жителів Індії, приміром, називають індійцями в політичному розумінні, хоча там проживає на власній території ряд інших народів, які в етнічному плані зовсім не є індійцями. Те ж саме стосується загальнополітичної назви розмаїтих етносів Китаю, Пакистану, Індонезії тощо.
Дослідження літописних текстів показує, що поняття “Русь” і “Руська земля” мали саме таке двояке значення. “В літописах назви “Русь” і “Руська земля” виступають у двох значеннях: в ширшому, яке охоплює усі східнослов’янські землі, і вужчому, яке відноситься до південної частини цих земель. Територія Русі у вузькому значенні, згідно з літописними свідченнями, охоплювала землі від Києва і Білгорода на південному заході до міст Стародуб і Курськ на північному сході і до рік Рось і Тясмин на півдні. На цій території проживали поляни, сіверяни й уличі, які об’єдналися в VI–VII ст. проти кочовиків” .
Варто зауважити, що російська і, звісно, українська радянська історіографія Русі уникає терміна “етнічний” у співставленні до терміна “політичний”. (Особливо цим відзначається спеціаліст з “давньоруської” літератури Д. Ліхачов) . Натомість вживають менш виразну антонімічну пару: “вузький” – “широкий”. Така розпливчаста форма дозволяє завуалювати найважливіше, а саме – етнічний аспект у тлумаченні назви “Русь”. “Давно вже помічено, що термін “Русь” у давньоруських джерелах виступає в двох значеннях: вузькому та широкому. В загальному плані Русь – це територія Київської держави і, відповідно, її населення (включаючи всі групи племен, у тому числі і деякі неслов’янські). Щодо цього всі частини цієї держави є Руссю – і Новгород, і Залісся, і Галич, і Київ, і Тьмутаракань і т. д., і т. п. Але поряд з цим термін “Русь” дуже часто вживається в таких контекстах, де він протиставлений певним районам Київської держави, тобто Русі в широкому значенні слова” .
Джерела IX–XII ст. виразно показують, що назви “Русь”, “Руська Земля” першопочатково стосувалися тільки дніпровського Правобережжя з центром у Києві . “Сей малий трикутник між Дніпром, Ірпенем і Росю – се центр історичного життя нашого народу і країна його імені – се Русь властива” . Як доводить Н. Полонська-Василенко, “термін “Русь” застосували переважно щодо Київського князівства, і він деякою мірою був синонімом Київщини”. Із літописних текстів виходить, “що в пол. XII в. “руську землю” становило тільки велике князівство київське в руках Рюриковичів, наслідників Володимира Великого й Ярослава Мудрого” . У XI–XII ст. літописи строго відокремлювали Русь – Київське князівство – від інших князівств. “Поїхати в Русь” означало поїхати на Київщину. Під 1149 роком Новгородський літопис записав: “иде архиепископ Новгородский Нифонт в Русь”, себто в Київ. Року 1165 Новгородський літопис (третій) зазначає ще точніше “і ходи игумен Юрьевский (Новгородського монастиря) в Русь, в Киев град” . Назва “Русь” як поняття, що охоплює Київщину та прилеглі землі, протиставляється в усіх редакціях Руського літопису (Іпатіївському, Лаврентіївському та Новгородському) іншим територіям держави. “В історичній науці давно вже відзначено, що в XII–XIII ст. назва “Русь” означала певну країну – саме київську землю. Прикладів такого слововживання можна вказати немало і причому в різних руських пам’ятках” . Про те, що назви “Русь” та “Руська земля” первісно стосувалися тільки центральних земель сучасної України, в російській науковій літературі панує беззастережна одностайність. С. Соловйов вважає етнічним ядром Київської держави “Русь в найтіснішому розумінні” . Для нього Русь – це “князівство Київське, Переяславське, Чернігівське, Волинське, Смоленське і Туровське” . У свою чергу, В. Ключевський вважає, що “Руссю першопочатково називалася лише Київська область” . Такий же висновок робить також М. Тихомиров: “Можна з цілковитою основою вважати, що в XII–XIII ст. назва “Русь” означала певну область: Київську землю у вузькому розумінні цього слова” . Сама ж назва “Русь”, як стародавня назва Київської землі, “країни полян, відома вже з першої половини IX ст.” . М. Присєлков на підставі аналізу твору “De administrando imperii” Костянтина Багрянородного (X ст.) і тексту русько-візантійських договорів доходить висновку, що в другій половині X ст. Київська держава складалася із основного ядра, що згодом утворило три князівства: Київське, Чернігівське та Переяславське, що звалося Руссю у вузькому (етнічному) розумінні цього слова, і решти земель, що називалися “Зовнішньою Руссю” . Ядро руської державності “становило полянське плем’я, здавна відоме, мабуть, навколишнім країнам під назвою “Русь” .
Під 1175 роком Лаврентіївський літопис, описуючи нараду в місті Владимирі після вбивства Андрія Боголюбського, говорить: “Князь наш убьен, а детей у него нету, сынок у него в Новегороде, а братья его в Руси” . 1187 р. князь Рурик київський послав у Суздаль до князя Всеволода сватати його дочку Верхуславу за свого сина Ростислава. Всеволод згодився, дав велике придане і відпустив її “в Русь”. Князь Рурик справив пишне весілля, якого “несть бывало в Руси”, а потім тих, що привезли Верхуславу із Суздаля “Якова свата и с бояры одпустил ко Всеволоду в Суздаль”. Тобто Владимиро-Суздальська земля тут виразно не “Русь”. У Новгородських літописах Новгород і його земля чітко протиставляються “Русі” – півдню, Києву. “Протиставляється киянам-русинам і населення Новгородської землі – словени. Для новгородців їхати до Києва означало їхати на “Русь”, а поверталися вони до себе в “Новгород”, а не в “Руську Землю”. Те ж саме характерне для населення північно-східної Русі, для владимиро-суздальського (Лаврентіївського) літопису. В уяві суздальців київський князь, повертаючись із походу в Ростово-Суздальську землю до себе в Київ, їде “в Русь”. Для суздальського літописця “Русь” – Південь, Придніпров’я, Київ, а він сам – житель землі Суздальської” .
Б. Рибаков наголошує: “Словами “Руська земля” означувалася лише південно-східна частина руських земель, Придніпровська Русь, яка обіймала лісостепову смугу від Києва до Курська” . У цитованій роботі Рибаков зафіксував за роками повідомлення руських літописців XII ст. про “Русь” як про південну область. В Іпатіївському літописі це роки: 1140, 1141, 1144, 1148, 1149, 1150, 1152, 1154, 1155, 1174, 1175, 1177, 1180, 1187, 1190, 1195; в Лаврентіївському літописі роки: 1139, 1204, 1205, 1249; у Новгородському I літописі роки: 1142, 1218, 1257. Перелік цей неповний . Назви “Русь” і “Руська земля”, – на погляд Костомарова, – у вузькому, етнічному розумінні застосовувалися тільки до території Київського, Чернігівського та Переяславського князівств, згодом вони поширилися на Волинь і Галичину . “Фактично назва Русь відносилася початково тільки до Полянської Землі, між Дніпром на сході, Россю на півдні й Ірпенем на півночі. Терени поза Полянською Землею не охоплювалися назвою Русь. Були це землі, як каже Константин Порфірородний, поза Руссю. Північніші (московські) землі, за Суздальським літописом, – були вилучені з-під поняття руських земель” .
Коли інші території називали “Руською землею”, то цей термін розуміли лише у загальному політичному значенні – держава. Терміни “Руська земля”, “Русь” в етнічному значенні не охоплювали якісь інші території. Суздаль, Великий Новгород літопис не називає “Руссю”, але “ставить їх до неї у протилежність” .
Із назви “Русь” виникла прикметникова форма “руський”, наприклад, “правда роуська”, “роуськои землі”. 1097 року кияни звернулися до Володимира Мономаха: “Молимся княже, тобе и братома твоима, не мозете погубити Руськыя земли” . Як стверджує Л. Черепнін, “Русская земля”, “Русь”, “русские князи”, “русские полцы”, “русская дружина”, “русские сыны” – усі ці вислови пов’язуються з південно-руськими (українськими) землями” .
Насонов відзначає: “Ростово-Суздальська земля, як і Рязань, протиставляється Русі і південним літописом, і північно-східним” .
Ростислав, син Юрія, ростовського князя (м. Ростов розташоване в центрі сучасної Росії) був із ганьбою вигнаний Ізяславом із Києва. Він прийшов до батька в Суздаль і, вдаривши чолом, поскаржився: “Слышалъ есмь, оже хощеть тебе вся Руская земля и Черныи Клобукы, и тако мольвять: и насъ есть обезчествовалъ [Ізяслав]; а пойды на нь”. Гюрги [Юрій] же, въ соромЂ сына своего сжаливъ собЂ, рече: “тако ли мнЂ части нЂту въ Руской земли и моимъ дЂтемъ” . Тобто: немає ні мені, ні моїм дітям шани в Руській землі. Руська земля у князя Юрія – це територія сучасної України. Під 1154 р. в Іпатіївському літописі читаємо: “Томь же лhте пойде Дюрги (Юрій) сь ростовцы и сь суздальцы и сь всЂми дЂтьми в Русь”. І знову ж, іти в “Русь” означає прямувати не куди інде, а саме на територію сучасної України. Під 1180 р.: “Вышедше же ему (Святославу Чернігівському) изь Суздальской землЂ, и пусти брата своего, Всеволода, и Олга сына своего, и Ярополка, вь Русь, а самь сыномь сь Володимеромь пойде Новугороду Великому”. Тут виразно розмежовується поняття “Русь” (Україна) і “Суздальська земля” – теперішня серцевина Росії. Головний княжий осередок цієї землі – Володимир на Клязьмі (тепер місто Владимир – центр однойменної області) теж, звичайно, не вважався Руссю.
“Володимирцы же, нетерьпяще голода, рЂша Михалку [своєму князю]: “мирися [з облягаючими місто ростовцями], любо промышляй о собЂ”. Он же отвЂщавь рече: “прави есте хощете дЂля погиноути. И поеха вь Русь” [тобто в Україну] . До Володимира приходили купці “из Царгорода, и от иних стран, из Руской земли и аче Латинин” . Тут виразно Руська земля поставлена між Царгородом і Латинським заходом. Таким чином, літописи свідчать, що ні Новгородська земля, ні Смоленська, ні Суздальська (Залісся) до XIII ст. Руссю не називалися . Якщо з Ростова чи Суздаля хтось вирушав до Києва, Чернігова або Переяслава, то говорили: “Їде в Русь”. Жодного разу поїздкою в “Русь” не названо подорож у якесь інше місце. “У XII столітті в землі Ростово-Суздальській під Руссю розуміли взагалі південний захід теперішньої Росії в збірному розумінні” . Москва в уяві літописця ще й на початку XIII ст. теж – не Русь. Так, наприклад, під 1213 роком літописець про одного князя розповідає так: “Он же иде з Москви в Русь” . Київське військо постійно називається “руським” військом. У літописі за 1159 рік “руські князі” розуміються, як південні (українські) князі. Проти них виступають “сила ростовьская” і “помочь муромьская” . Отож, усі “літописці XII ст., включаючи новгородських, під “русью” мали на увазі саме Подніпров’я” .
За літописними даними, в Київській державі в X–XI ст., існувало понад 24 міські поселення. Ті міста, які були розташовані поза межами етнічної Русі, не називаються руськими містами. До таких міст, які не входили в поняття Русь у “вузькому” (етнічному) розумінні, зараховували: Новгород Великий, Володимир-на-Клязьмі, Ростов, Суздаль, Рязань. “Міста Володимиро-Суздальського і Рязанського князівств виключались із поняття Русі у “вузькому розумінні” . З цього приводу знаний дослідник давньоруської писемності Сергій Висоцький зауважив: “Згадуючи про Руську землю та Київ, не можемо не звернути увагу на деякі недоречності. Літописець вклав в уста Олега (912 р.) крилаті слова про Київ: “Се буди мати градомъ русьскимъ”. Досить часто цей вислів розуміється й тлумачиться невірно і пов’язується з північними містами. Після сказаного вище про Руську землю та її значення як політичного, панівного ядра Київської Русі зовсім неправильною є думка, що в наведеному літописному вислові йдеться про міста всієї держави, у тому числі й північні, пізніше – російські. Безперечно, тут мовиться про міста Руської землі у вузькому розумінні, від назви якої походить присвійний прикметник “русьскимъ” (давальний відмінок множини чоловічого роду)” .
Вислів “мати городов русских” у XX ст. став вживатися у дусі російської імперської концепції держави. “Боротьба білогвардійців за Київ 1918–1919 рр. здійснювалася під гаслом захисту “матері російських міст”. Недаремно генерал–лейтенант Бредов під час переговорів з українським генералом А. Кравсом 31 серпня 1919 р. в Києві заявив останньому, що “Киев – мать русских городов, никогда не был украинским и не будет”. Таким чином, коротка літописна фраза-ідіома перетворилася в політичну платформу загарбання України Росією. Відповідно до цього гасла відомий українофоб – російський письменник М. Булгаков, описуючи Київ тамтих часів, наводить слова свого белетризованого героя полковника Щеткіна, з якими він звертається до російських офіцерів-дружинників, що мають захищати столицю формально українського гетьмана – Київ – від військ С. Петлюри: “Виправдайте довір’я матері російських міст, що гине”, а генерал Картузов формував у Києві дружини для оборони “матері російських міст” .
Отже, зрозумілим є зміст слів початкового літопису: “Откуда єсть пошла Руская земля, кто въ Кие†нача первЂе княжити, откуда Руская земля стала єсть”. Літописець тут має на увазі, звичайно, київське Подніпров’я. Етнічне значення терміна “Русь” поширювався лише на населення Київської землі, яке називало себе “Людіе Русьской Землі”, “Русь” або “Русини”. Про останній термін поговоримо окремо згодом.
У своїй фундаментальній праці “Походження Русі” Омелян Пріцак, аналізуючи історію терміна “Русь”, доходить висновку: “Ярослав почав також перетворювати Русь і територіальну спільність шляхом осадження княжої мандрівної дружини на київській, чернігівській і переяславській землях. Як результат таких дій назви “Русь” і “Руська земля”, що засвідчені в другій половині XI ст. і побутували в XV, вживалися тепер у новому значенні, а саме виключно щодо Південної Русі (нинішня Україна)” .
Під 1250 роком літопис у такий спосіб говорить про князя Данила: “Данилови Романовичю князю бывшу велику, обладавшу Рускою землею, Кыевом и Володимером, и Галичем” . Під кінець XII ст., коли галицько-волинський князь Роман Мстиславович став “самодержцем всея Руси” , і “Галичина називається вже частиною Руси” . Крім поширення назви Русь на землі Галицько-Волинської держави, не знаємо жодного іншого випадку, який вказував би на те, що вона стосувалася б якихось інших теренів. Із занепадом Київської держави в XIII ст. назва “Русь” таким чином перейшла до Галицько-Волинського князівства. Не можна уникнути питання про причину – чому саме одні землі називали Руссю у “вузькому” розумінні, а інші землі називали Руссю у “широкому”. Основною причиною був фактор етнічного поділу. “Свідомість національної єдності і в XII ст. не була повною і загальною: Руською землею спеціально називалася південна Русь (зокрема Київська земля) на противагу північній та західній” .
Поняття Русі етнічної, як свідчать джерела, існувало протягом усієї княжої доби. “Це не ефемерне поняття, яке промайнуло в якомусь-там одному джерелі. Це поняття стійке, міцне, добре відоме всім без винятку руським літописцям, чи були вони киянами, владимирцями, галичанами чи новгородцями. Поняття Русі (в розумінні Придніпровської Русі) широко використовувалося в якості географічного орієнтиру, вважалося, що новгородцям чи суздальцям не потрібно було жодних пояснень, коли сказано “идоша в Русь” .
Те, що назви “Русь” та “Руська земля” стосувалися тільки центральних земель сучасної України, підтверджується такими однозначними літописними свідченнями, яких заперечити аж ніяк не вдасться . “Підсумовуючи повідомлення джерел, можна переконатися, що більшість їх називають Руссю, Руською землею переважно Київщину. Щодо широкого розуміння цієї назви, то вона має риторичний характер і відноситься до територій, підвладних Києву, а не до етносу держави” .
Хоч, як бачимо, московська історіографія визнає таке двояке вживання терміна “Русь” в епоху Київської держави, проте, щоб загладити його небажаний зміст, який полягає в тому, що Руссю в етнічному плані Московщина ніколи не називалася, стала вдаватися до обхідного маневру. У XIX ст. було навмисне вигадано і широко розповсюджено, зокрема з легкої руки історика Погодіна (“гіпотеза Погодіна”), ряд штучних, історично абсолютно безпідставних термінів. Такі терміни, як “Русь Восточная, Русь Западная, Русь Северная, Русь Юговосточная, Русь Югозападная, Русь Южная, Русь Черленая”, – це пізніші мудрації редакторів історичних джерел . У старих текстах їх нема. Іншими словами, терміни Київська Русь, Південна Русь і похідні від них на зразок: південноруські князі, південноруські міста і т. д., а також Північна Русь, Північно-східна Русь, Ростово-Суздальська Русь, або, наприклад, Московська Русь та похідні від них, що зараз постійно і повсюдно вживаються у літературі, – це не що інше, як спеціальна вигадка, що має на меті підкріпити претензії на київську спадщину. “Треба підкреслити, що поширене зараз сполучення “Київська Русь” не виступає ні разу в середньовічних літописах” . Облудним є аргумент, що, мовляв, терміни Київська Русь та Московська Русь стали з плином часу термінами науковими. Ці антиісторичні терміни антинаукові за своєю суттю. Утворені в XIX ст. царськими ідеологами для суто політичних потреб, вони служили і служать не історичній науці, а цілям загарбницької імперіалістичної політики. “И в обыденном сознании, и в исторической литературе термин “Киевская Русь” настолько прочно укоренен, что его искусственность и анахроничность практически не осознаются. Между тем государство под названием “Киевская Русь” (и даже “Древняя Русь”) не существовало никогда! Наши далекие предки были бы несказанно удивлены, услышав такое наименование страны, в которой волей случая им довелось жить, поскольку называли ее “Русской землей”, “Русью”, а себя, ее население, собирательным “русь” или каждый отдельно – “русином”. “Киевская Русь” – термин происхождения книжного и ученого и ведет свое начало не из источников, а со страниц исторических трудов первой половины XIX века” . Наші літописці, як і тогочасні іноземні автори, ніколи до назви Русь не додавали прикметника Київська чи прикметника Ростово-Суздальська і т. п. Русь була лише одна єдина та неподільна, і всі добре знали, що під цим терміном треба розуміти. Російська історіографія закріпила в історичній літературі цю штучну назву “Київська Русь” (у значенні Росія), що викликало в науковому світі, зокрема західному, цілковите баламутство в термінології. “Народжений в лоні російської науки, термін “Київська Русь”, як не дивно, знайшов популярність і в українській історіографії” . Як пише І. Лисяк-Рудницький: “Погляди й інтерпретації, що їх традиційно захищає російська наука, стали загальнопоширені, і їм довіряють, не перевіряючи їхніх засновків. Концепцій, що відбігають від ортодоксії, не важать щодо їхньої наукової обгрунтованости, але автоматично виключають з-під розгляду, як буцім то тенденційні й “націоналістичні” .
Крім етнічного і політичного, термін “Русь” мав ще неабияке церковне значення. Із прийняттям Володимиром Великим 988 р. християнства на Русі розпочалася організація Церкви. Із Візантії прийшла сюди ієрархія: Патріарх Царгороду (Константинополя) поставив у Києві руського митрополита, якому були підпорядковані руські єпископи, а їм, у свою чергу, священики і монахи (ченці). Глава Руської православної церкви став носити титул митрополита Київського і Всія Русі. Цей титул, до речі, зберігається в Україні донині в церковнім ужитку. Таким чином, вірники Руської православної церкви стали називатися християнами руськими. На противагу до західних латинників населення Київської держави ідентифікується на сторінках історії з “людьми руської віри”. Іншими словами, хто вважався вірником Руської православної церкви, той, відповідно, називався руським у релігійному значенні. Саме релігійне значення заважило на оформлення етноніма росіян – “русский”, про що мова далі.

2

Богдан Бо

Богдан Бо

Курт Волкер про Україну і владу дає пораду

Курт Волкер, колишній спецпредставник Держдепартаменту США з питань України, оцінює політику президента Володимира Зеленського щодо Росії, дає пораду українським олігархам і розмірковує про по-справжньому добру освіту.

Курт Волкер, колишній спецпредставник Держдепартаменту США з питань України й один із найяскравіших дипломатів в історії американсько-українських відносин, днями відвідав Київ. Крім медійних майданчиків і експертних зустрічей з українським істеблішментом, головною метою візиту американця в Україні стала підготовка старту масштабного проєкту — відкриття у Києві Американського університету (American University Kyiv).

У минулому активний адвокат українського питання у США, Волкер розповідає, що продовжує інвестувати свої час і зусилля в Україну вже в новому статусі — стратегічного радника нового освітнього проєкту, якому пророкує роль важливого гравця у розвитку лідерства та демократії в Україні. Адже партнером проєкту з американського боку став найбільший публічний університет США — Університет штату Аризони, який вже сьомий рік поспіль залишається вишем номер один країни з питань інновацій, обігнавши в цій номінації престижні приватні заклади — Стенфорд і Гарвард.

НВ знаходить Волкера на одній із нарад із підготовки проєкту. Усміхнувшись, він зізнається, що робота з освітнім проєктом захоплює його не менше, ніж міжнародна політика. Втім, він готовий говорити і про неї.

— Що особисто для вас означає автоматична поява Американського університету в Києві, і чого ви від нього очікуєте?

— США докладають чимало зусиль, щоб Україна стала успішною країною в питаннях захисту суверенітету і підтримки економіки, але людський капітал українців, їхня освіта й менталітет не менш важливі. Вплив радянської ментальності тут ще досі дуже сильний.

Американський університет здатний привнести в Україну найкраще, що є в американській системі освіти, але водночас українцям не потрібно буде залишати країну заради навчання. Університет штату Аризона, американський партнер проєкту, посилить цю ідею, оскільки це найінноваційніший університет США, до того ж це найбільший публічний університет Сполучених Штатів із величезними можливостями залучати нових студентів.

Роль університету в українському суспільстві ще досі не дуже очевидна, але саме університети сьогодні є соціальним клеєм суспільства. У США університети тісно працюють із бізнесом, виробництвом, наближаючи освіту студентів до максимально потрібних компетенцій на ринку, допомагають випускникам бути продуктивними в економіці країни. Залученість в економіку, громадська активність — усе це допомагає розвивати суспільство загалом.

Фото: Олександр Медведєв / НВ

— Ви очолювали Інститут міжнародного лідерства імені Джона Маккейна в Університеті штату Аризона, якими ви бачите основні компетенції сучасного лідерства?

— Думаю, основна характеристика лідерства — це розуміння того, що лідерство є служінням іншим людям. У світі стільки місць і країн, і зараз я кажу не тільки про Україну, де люди думають про лідера як про людину, котра має владу і певний статус. Але бути лідером це не тільки керувати, а й приймати на себе всі ризики і робити все можливе, щоб допомагати людям, які від тебе залежать.

— А якщо говорити про Україну, дефіцит якого лідерства ви спостерігаєте тут?

— У кожної країни у світі є куди розвиватися у сенсі лідерства. Подивіться, наприклад, на США і все, що у нас зараз відбувається — від штурму Капітолію до серйозної політичної розділеності суспільства. Що мені здається дуже важливим для України, так це створення інституту лідерства, коли люди з найвираженішими талантами, ресурсами і можливостями отримують широкий і вільний доступ до трансформації країни, допомагають її розвитку.

Я часто говорю, як важливо Україні трансформуватися демократично, оскільки зараз тут очевидна олігархічна система. Всього кілька людей контролюють нереальні частки економіки країни і, відповідно, певні регіони і частини українського суспільства. Україна ж потребує здорової конкуренції лідерства. Трансформація цієї системи — головний виклик для країни.

США наприкінці XIX століття переживали схожу ситуацію. Такі люди, як Джон Морган, Джон Рокфеллер або Ендрю Карнегі, збудували величезні бізнес-імперії, завдяки яким контролювали економіку. Тоді Америка змогла провести антитрастове законодавство, роздробити ці бізнес-імперії, але водночас залишити великим бізнесменам можливість робити свій внесок у розвиток країни і суспільства. Тому сьогодні їхні імена у США не асоціюються з олігархатом, вони звучать як імена лідерів-філантропів. Це не тільки економічна, а й величезна культурна зміна, яка, я сподіваюся, станеться і в Україні.

3

Богдан Бо

Богдан Бо

Продовження історії України як вона є насправді

Трагічні історичні події, пережиті українським народом унаслідок втрати політичної незалежності, наклали зловісну печать на все його життя, зокрема і на етнонім. Як заявив Михайло Грушевський: “Ми є народ, у якого вкрали назву”. Необхідно було змінити етнонім. Свідома зміна етноніма у народу, як свідчить історія, – явище рідкісне і завжди зумовлене дуже складними політично-культурними причинами. Таким унікальним, а в європейській історії останнього півтисячоліття зовсім винятковим, явищем є зміна етноніма в українців і росіян.
На відміну від нас, українців, росіяни зробили це без історичного примусу, добровільно і, можна б сказати, з радістю. Власне кажучи, вони здавна чигали на наш старий етнонім, здавна прагнули змінити історичну семантику нашого етноніма і присвоїли його з великим задоволенням, слушно доцінюючи величезне політичне значення цього явища. “Московщина присвоїла собі нашу давню назву, загарбала нам наше давнє, політичне, державне ім’я – і то навіть загарбала нам його цілком свідомо, з політичним планом” .
Процес зміни етноніма в українців і росіян розпочався по-справжньому близько двохсот років тому і відбувався упродовж новітніх часів. Стосовно українців цей процес закінчився аж після Другої світової війни, хоча, слід сказати, до остаточного його завершення, мабуть, ще далеко . За окреслений період Московія, або Московське государство, перейменувалася в Російську імперію (республіку, федерацію), або просто в Росію, а етнотопонім або хоронім “Русь” – в Україну. Відповідно змінилися етноніми: з крестіян-московитян вийшли русскіє, а з русинів – українці. Треба підкреслити, що “протягом багатьох століть етнічна субстанція українців не мінялася, а формальна зміна етноніма цілком не торкнулася фактичного етнічного змісту поняття” .
Московські панівні кола, виплекані на монголо-татарських державних традиціях, завжди розуміли силу магії слів та значення хороніма. “Питання про самоназвання держави є питання про її міжнародний престиж і оберіг від зовнішньополітичних зазіхань” . Європейців не раз дивувала незрозуміла затятість, з якою вони прискіпливо чіплялися до найменшої формальної помилки в титулуванні, до найдрібнішої неточності в політичній термінології. Насправді за нібито формалістичним ставленням до титулів, термінів, політичних формул і т. д. ховалося перейняте із древнього азіатського Сходу глибоке розуміння ваги мови в суспільному житті.
“Люди живуть не тільки в об’єктивному світі і не тільки у світі громадської діяльності, – твердить знаменитий американський мовознавець Едуард Сепір, – вони значною мірою перебувають під впливом тієї конкретної мови, яка стала засобом вислову для цього суспільства” . І це також стосується історичних понять.
Навмисно плутаючи найдавніші етнічні назви українського народу – руский і руський з русским (через два “с”) , російські великодержавні шовіністи зараховують історію українського народу, його культуру до своєї, створюючи видимість свого 1000-літнього існування і навіть 1000-літнього хрещення Росії, якої, як далі побачимо, навіть за назвою не існувало. Аналогічні спроби робили польські асимілятори, про що також йдеться далі. “Погляди польських і московських учених і публіцистів годилися між собою в одному кличі: Нема ніякої України, нема ніяких українців, є тільки Польща і Росія, тільки польська і російська нація” .
Словесна облуда, свідоме змішування понять і термінів здавна були улюбленим методом ідеологів російського імперіалізму.
Яскравим прикладом такого змішування термінів і понять є питання зміни російського етноніма. За допомогою зміни етноніма російські урядові кола і вчені намагалися довести, що княжа держава Русь зі столицею в Києві була російською (московською) державою. Мета таких тверджень – довести, що нема окремого українського й білоруського народів, а існує тільки один російський народ, отже, українська та білоруська мови – це лише діалекти російської.
“Наука мусить нарешті освоїтися з тим фактом, що досі багато її тез про стару Русь побудовано на більш або менш зручнім жонглюванні словами “Русь”, “руський” . Наповнена міфологемами російська історіографія виникла і функціонує як невід’ємна частина державної імперської ідеології. Ядром російської історіографії є концепція генеалогічної безперервності панівного в Москві князівського роду. На її підставі в XIX ст. виникли такі кабінетні, позаісторичні терміни, як “Київська Русь”, “Володимирська Русь”, “Московська Русь”, що походять за назвами центрів влади. В середньовіччі цих термінів не знали. “Поняття “Київська Русь” виникло в російській науці як елемент загальних уявлень про історичну долю Росії, – як необхідна ланка в періодизації її буття. Статус терміна як інструменту, фактично забутий, і він (термін) непомітно перетворився у щось значно більше, цілком самостійне, керуючи поза тим нашими уявленнями” . Коли офіційну тричленну формулу або “три кити”: православіє, самодержавіє, народність (насправді: цезаропапізм, деспотизм, шовінізм) замінила доктрина марксизму-ленінізму, догми т. зв. “звичайної схеми російської історіографії” не лише не втратили силу, а набрали характеру священного писання. Не можна тут принагідно не відзначити надзвичайно пікантний і промовистий факт, що написана К. Марксом праця “Secret diplomatic history XVIII century” (“Секретна дипломатія XVIII сторіччя”), в якій класик піддав аналізові російську історію, ніколи не поширювалася і не перекладалася в марксистській країні. Посилання на цю працю основоположника марксизму владою, що називалася марксистською, було негласно заборонене. І це в державі, де жодна історична робота, жодна стаття не могла появитися без посилання на класиків марксизму. Насправді ідеологія нібито марксизму маскувала російський великодержавний шовінізм. “Прийшовши до влади, більшовики, хоч і сповідували віру в історичні закономірності і неминучість краху будь-яких імперій, тим не менше самі вирішили вступити у двобій з історією, насильно відтворили імперію під новою вивіскою і дахом, зробивши в результаті заручниками свого експерименту чимало народів та націй, включно з російським. Те, що відбулося на початку 1990 х рр. у СРСР, можна розглядати як реванш, взятий історією у революційно-інтернаціональної політичної партії, і свідчення того, що “обвал” Російської імперії 1917 р. зовсім не був випадковим” .
Через школу, вузи та інші засоби тотального контролю над ідеологічним життям суспільства імперська термінологія прищеплювалася цілим поколінням росіян, українців та білорусів. Не зайве тут додати, що в російських (радянських) школах на території України виховувалися громадяни чужої державності, а часто-густо національні перевертні. Це були не школи, а казарми яничарів. Історія, яка вивчалася в російських (радянських) школах, була ідеологічною трутизною. Вона калічила українські юнацькі душі, не давала їм ні розуміти, ні аналізувати долю власного народу. Драконівська цензура пильно стежила за всіма публікаціями, не допускаючи найменшого відхилення від офіційних термінів, – зосібно це стосується історичної термінології періоду Київської Русі.
Ті українські підрадянські історики, які не прийняли російської етнонімічної термінології, були брутально репресовані, а твори позарадянських істориків як єретичні були заборонені. Відомо, якого тотального фізичного винищення, засудження та депортації зазнали чільні представники української історичної науки. І не тільки історичної науки. За словами режисера Юрія Іллєнка, справжня еліта українського народу, його генофонд постійно відстрілювався, висилався до Сибіру, морився у тюрмах, витіснявся на вигнання (часто добровільне), переслідувався усіма видами цензури. Йому не давали можливості додумати до кінця жодної серйозної і оригінальної думки. Не дозволяли жодного самостійного вчинку, включно до заборони думати рідною мовою. Народ сторіччями перетворювали в байдужий до всього, крім годівниці, натовп.
Зарубіжні дослідники, в тому числі навіть деякі діаспорні, часто, на жаль, не розуміють ролі та значення у реальних умовах Східної Європи етнонімічної термінології. Показовою є відсторонена позиція І. Лисяка-Рудницького: “Словесна полеміка проти терміна “Київська Росія” не приноситиме користі, і, правдоподібно, не буде продуктивною” . Насправді проблема етнонімічної термінології в умовах Східної Європи є не лише щоденною практикою десятків мільйонів, а й гострою проблемою національної ідентичності. “Найкращі представники української науки добре бачили усю вагу роз’яснювання цієї справи і все присвячували їй багато уваги” . З. Кузеля, розглядаючи терміни Русь, Україна, Малоросія, ствердив: “Питання про цю термінологію творить вихідний пункт у всій схемі української історії” . Зрештою невипадково всі курси історії України, так чи інакше, починаються зі з’ясування у часі і просторі назв, під якими йшли історичною дорогою український і російський народи.
За допомогою маніпуляцій етнонімами “русскій”, “руський”, “русин” ідеологи “Вєлікой Россії” намагаються позбавити українців права на спадщину Київської Русі, показати їх у вигляді етнічної збиранини, без історичних коренів і без традицій. Маніпуляції з іменами відомі здавна. Наприклад, у Стародавньому Єгипті під час спеціального ритуалу розбивали керамічні вироби з написаними на них назвами народів-ворогів, накликаючи у такий спосіб їм загибель. Для досягнення аналогічної мети в новіші часи вдаються просто до заборони власних етнічних назв, до заборони власної мови.
Разом із назвою, із коротеньким словом “Русь” московські правителі хотіли відібрати багатовікову культурну спадщину наших предків, їхні політичні надбання. Як слушно ствердив проф. О. Огоновський, від українського народу московський імперіалізм “присвоїв собі народну назву “Русь”, користується його стародавньою літературою і голосить світові, що Русь-Україна єсть настоящою Россією” . Такої ж думки дотримувався і видатний славіст О. Брюкнер, який у своїй “Історії Росії” зазначив: “Виплеканий монгольськими ханами примітивний народ з мізерним, орієнтального характеру культурним надбанням раптом перетворився у старовинний з багатющою спадщиною європейський народ” .
Таким чином, московські правителі, перейнявши наш старий етнонім, досягли мімікричного ефекту, тобто уподібнення чогось одного до іншого.
Привласнення росіянами нашого етноніма, незважаючи на його перекручену фонетично форму, внесло цілковитий хаос у розуміння історії Східної Європи, “неясність й баламуцтво” , сильно затерло, зокрема для західних дослідників, межі між двома – українською і російською – історико-культурними спадщинами. За незначними винятками, на Заході під впливом офіційної термінології ці межі, по суті, не розрізняють. Західні історики, мовознавці, літературознавці, мистецтвознавці, археологи нерозбірливо приписують росіянам усе наше минуле . Через етнонімічну мімікрію розпливчасті ці межі і в писаннях “вітчизняних” дослідників. Досить сказати, що, наприклад, у шкільному підручнику “Історія СРСР”, виданому в Україні, українські діти вичитують, як то “російські” (!) князі Олег та Ігор панували в Києві. Із подібних фактів, почерпнутих, зокрема, з науково-популярної, публіцистичної та художньої літератури, можна б скласти не одну книгу.
Від другої половини XVIII століття (“Історія Русів”) триває ідеологічна суперечка за етнонім “Русь” і за все, що з ним пов’язано, яку закарпатець Ю. Венелін свого часу назвав суперечкою між “южанами и северянами” . Цю ідеологічну боротьбу, до певної міри, можна порівняти з боротьбою двох європейських історіографічних шкіл – романської та германської. Сперечаються, чи цивілізація Заходу виникла на тлі давньої римської культури, чи то нова цивілізація германського походження. Суперечка має суто кабінетний характер.
Однак суперечка “южан и северян” не має і не може мати академічного, флегматично-спокійного характеру. Свого часу М. Грушевський застерігав, що український історик не може виступати з позицій нейтрального, скептично налаштованого дослідника. Звідси інколи надмірна полемічність у суперечці, інколи надмірна категоричність суджень. Адже йдеться тут, ні більше ні менше, про право українців та білорусів на існування як окремих народів. Для московських імперіалістичних кіл твердження про нібито спільний етнонім є засобом ідеологічного узаконення загарбання і гноблення України та Білорусії, солодка мрія про вічне володіння ними, за правом начебто спадкоємця Київської держави – Русі. Пропаганда в такому плані в Росії не вщухає донині.
Схема історичного процесу, заснована на ідентифікації понять “Русь” і “Росія”, до недавнього часу викладалася в школах усіх республік СРСР . Така практика, зрештою, продовжується до сьогодні в Росії і частково в Україні.
Безпрецедентний сімдесятирічний антиукраїнський терор більшовизму, період відвертої фальсифікації, елементарної брехні, жорстокого поліційно-ідеологічного нагляду, коли українських істориків фізично знищували разом з їх забороненими творами, відлучили цілі покоління українців від свого минулого. Трапляється, що навіть освічені люди плутаються у визначенні та розрізненні етнонімів “Русь”, “Україна” і їх похідних форм. “Упродовж історії, – як дуже влучно зазначає у своїй праці “Нові обрії стародавньої України” доктор Олександра Копач, – міняються назви мешканців і території України, а це впливає на неясність і плутанину, чого ми й самі зазнаємо на собі зі зміною стародавньої назви “Русь” на “Україна” .
Темою пропонованої розвідки є спроба коротко висвітлити питання, чому і як відбувався у реальному житті процес етнонімічної мімікрії у росіян, а оскільки цей процес невіддільний від процесу зміни етноніма в українців, то розглядатимемо їх у сукупності, в тій їхній нерозривній взаємозумовленості, у якій вони насправді разом виступають в історії. Слід зауважити, що характер теми вимагає густого цитування розмаїтих джерел. Рясне цитування зумовлене ще й тією обставиною, що за останніх шість десятиліть не з’явилося жодної окремої книжкової публікації, присвяченої цій темі. Винятком є дрогобицьке репринтне видання роботи С. Шелухина “Україна – назва нашої землі з найдавніших часів”, що вперше появилася 1936 р. в Празі. Найпізнішою за часом є публікація С. Боярича “Чому ми називаємося українці: з чого й як повстала, що означає та відколи існує наша національна назва”. Побачила вона світ у Львові ще на початку далекого 1939 р. На Наддніпрянщині, при всіх режимах, цензура не дозволяла порушувати це особливе для Росії питання. Етнонімічна проблема через причини, про які йдеться далі, там не лише замовчувалась, її категорично заборонялося обговорювати. Як наслідок, навіть у великих наукових книгозбірнях Києва, Харкова, Одеси, не кажучи вже про менші культурні центри, україномовний читач не знайде більшості цитованих тут розвідок та статей про національне ім’я українського народу. Зокрема, це праці Богдана Барвінського, Льонгина Цегельського, Миколи Андрусяка, В. Окуня-Бережанського та інших українських дослідників проблем національної етнонімії. Праці вказаних авторів за комуністичного режиму (як і за царського) були суворо заборонені та засекречені. Щоб урівноважити аргументацію у дискусії, переконати сучасного читача в об’єктивності розгляду, не менш часто наводяться цитати з авторитетних російських праць і публікацій, які допомагають розкрити історико-політичну сутність етновизначальних термінів.
IІ. ЗАГАДКОВА НАЗВА
“Русь”, “Руська земля” – таку назву, як відомо, мала держава, що виникла у другій половині IX ст. в середній течії Дніпра, серед племені полян з центром у Києві. Назва “Руська земля” виникла подібно до інших літописних назв (Лядська земля, Болгарська земля, Угорська земля) від спільної назви народів, що заселяли цю територію, згодом етнонім (назва народу) перетворився в політонім (назва політичного утворення). “Ось вже більше тисячу років гримить це ім’я над землею. Усі його знають, усі знають, що воно означає. І, як це часто буває із загальновідомими повсякденними поняттями, вживають, не задумуючись, не сумніваючись в ясності і зрозумілості. Однак той, хто задумувався над походженням і давнім значенням цього імені, міг переконатися, яке далеке воно від ясності, яка важка відповідь на просте запитання, одне з основних запитань нашої науки, та й не лише науки, але допитливої національної свідомості: звідки пішла Руська земля?” – писав відомий російський історик О. Трубачов.
Першу відповідь дають наші літописи.
“БЂ єдинь языкъ словЂнескь: словЂни, иже сЂдяху по Дунаєви, ихьже прияша угри, и морава, и чеси, и ляхове, и поляне, иже нынЂ зовомая Русь...” – читаємо в літописі за Лаврентієвським списком. Отже, слов’янські племена, які об’єдналися навколо Києва, поступово втратили свої племінні назви (поляни, деревляни, сіверяни і т. д.) і, перетворившись в єдину спільноту, ввійшли в історію з етнонімом Русь.
“Найстарша й основна назва для південного руського народу є Русь: так він сам себе називав, відколи із конгломерату племен став народом, і народом державним; так його називали й чужі (поляки називають його так і далі)” .
Походження цієї знаменитої назви здавна цікавило істориків. Воно стало об’єктом численних домислів і гіпотез, викладених у дослідженнях як історичного, так і лінгво-культурологічного напрямів . Накопичена за два останніх сторіччя мовознавча та історична література, присвячена імені Русь, – величезна . Обсяг її настільки зріс, що “майже не піддається огляду” .
Проте досі достатньо не з’ясовано ні історичне походження, ні етимологічне значення цього загадкового слова . “Щодо значіння й початку сієї назви нема одначе повної згоди”, – ствердив М. Грушевський у спеціально присвяченому цій темі екскурсі . “Походження імені Русі, не дивлячись на наполегливі старання вчених, зістається темним”, – скаржився ще на початку XX ст. академік Шахматов .
А наприкінці XX ст. до такого ж песимістичного висновку дійшов американський історик Східної Європи Річард Пайпс: “Звідки взялася назва “Русь”, проте зовсім не ясно” . Інакше кажучи, до сьогодні немає чіткого, достовірного й остаточного тлумачення назви Русь . “Історія світової етноніміки знає мало таких гострих, складних, заплутаних і безнадійно загнаних у глухий кут проблем, як та, що пов’язана з походженням одного з найпростіших східнослов’янських народознавчих термінів – слова русь (Русь)” . Як відзначає Н. Полонська-Василенко, “походження цієї назви являє найбільшу загадку історії України, яка до цього часу не може вважатися цілком вирішеною” . Історик Східної Європи О. Брюкнер дійшов висновку, що “людина, яка дасть правильне означення терміна “Русь”, знайде ключ до давньої руської історії” . Багато вчених припускають, що ця проблема взагалі не має наукового розв’язання . Історична наука “навряд чи коли-небудь зможе найти вповні переконливі рішення цієї складної і заплутаної проблеми” .
Сказане не перешкоджає появі нових лінгво-історичних варіантів етимології назви Русь. Тлумачать, наприклад, етнонім “Русь” навіть манерою чоловіків Подніпров’я голити голову . Майже щороку з’являються нові публікації з новим тлумаченням походження терміна Русь . Не так давно Ю. Книш вивів слово Русь із індоіранського культурного контексту . Пробують виводити назву Русь то з фінської мови, то зі шведської, то з датської, готської, естонської, комі, удмуртської, карельської, угорської, хозарської, кельтської, литовської, тюркської, арабської, єврейської і навіть з древніх мов Близького Сходу. Як образно сказано, первісну метрику Русі, трапляється, “випорпують із-під фундаментів піраміди Хеопса або пісків Сахари, Палестини і Мезопотамії” .
Кількість гіпотез постійно зростає. Виникають нові версії, нові вигадливі припущення. Гіпотези, в міру їх виникнення, чимраз більше ускладнюються. Оцінюючи новопосталі гіпотези, В. Щербаківський влучно зауважив: “У всіх дуже багато слів, і дуже багато фантазії, а конкретно дуже мало” . Зараз налічується майже п’ятнадцять основних наукових гіпотез походження етноніма і хороніма (назви країни) “Русь”. Варіантів налічується більше сотні. Серед них, однак, найбільш поширені дві теорії: про скандинавське походження назви Русь і про її автохтонне (слов’янське) походження.
Невщухаючу полеміку щодо походження терміна “Русь” ведуть дослідники історії Східної Європи, починаючи з XVIII ст. 1749 р., в день іменин цариці Єлизавети, офіційний імператорський історіограф Герхард Фрідріх Міллер виступив з доповіддю “Origines gentis et nominis Russorum” (“Походження племені та імені російського”). Саме з цього 1749 р. питання походження Русі зробилося для вчених загадкою . Услід за попереднім імператорським історіографом, теж німцем, Готлібом Зігфрідом Баєром, академік Міллер висунув теорію про норманське походження руської держави, а саму назву “Русь” виводив із шведської мови. Міллер твердив, що назва “Русь” походить від варязького племені Русів, яке на чолі зі своїми князями Рюриком, Синеусом і Трувором прийшло 862 р. зі Швеції у Східну Слов’янщину і дало назву “руському” народові та “поклало початок Руській державі” . Так була офіційно оприлюднена норманська теорія, яка базується на припущенні, що “руссю” фіни називали одне з племен шведів, а відтак від фінів назва перейшла до слов’ян. Норманська теорія спирається, головним чином, на початковий літопис “Повість временних літ”. Нестор-літописець там пише, що “Русь” – це варязьке плем’я, приведене Рюриком на заклик самих слов’ян. Під 862 роком Нестор повідомляє: “Ізгнаша (слов’яни) Варяги за море, і не даша їм дані, і почаша сами в собі володіти, і не бі в них правди, і воста род на род; і биша уособиці в них, і воєвати сами на ся почаша: ркоша: поїщем сами в собі князя, іже би володія нами і ряділ по ряду. – І доша за море к Варягам, к Руси, аще бо звахуть ті Варяги Русь, яко се друзії зовуться Свеє (Шведи), друзії же Урмани (Норвежці), Англане, инії: Готе, тако і сі ркоша Руси Чудь, Словени, Кривичі і всі: земля наша велика і обильна, а наряда в неї ніт; да пойдете княжить і володіть нами. І зібрашася три брати с роди своїми і пояша по собі всю Русь і придоша к словенам первіє, і срубиша город Ладогу і сіде старійший в Ладозі Рюрик, а другий Синеус на Білоозері, а третій Трувор в Ізборьсці. І от тіх Варяг прозвася Руская Земля” .
Так, згідно з літописцем Нестором, відбулося покликання заморських варягів. Шукати генеалогічні коріння панівних династій десь “за морем” складало, як відомо, середньовічну літописну традицію . Хай там як, але із першим кроком наукових досліджень оповідь Нестора про початки Руської держави багатьма російськими істориками “прийнято просто як догмат, тим більше, що наукові дослідження розпочали німецькі вчені” . Доречно тут сказати, що неслов’янське походження назви Русь аж ніяк не варто розцінювати як принципову зневагу національної честі. Я. Дашкевич справедливо вважає, що не варто робити об’єктом національного престижу події, яким минуло понад тисячу років. “Норманські державні утворення займають відповідне місце в історії Англії, Франції, Італії – і цілком не заваджають національному престижеві відповідних націй” .
Загальновідоме, наприклад, іншомовне походження назви ряду європейських країн і народів. Так, римська Галлія і її населення отримали своє нове ім’я Франція (французи) від германського племені франків, Англія і англійці – від германського племені англів, слов’янська Болгарія і болгари – від племені тюркського походження – булгар. Але в специфічних умовах царської імперії питання про походження терміна Русь набрало відразу позанаукового політичного забарвлення.
“Так звана норманська теорія покликання Русі з самого початку не була простою теоретичною проблемою, а була стягом войовничих німецьких придворних кіл і служила винятково політичним цілям” . Після згаданого виступу Міллера відразу спалахнула гостра ідеологічна суперечка. За наполяганням Ломоносова, доповідь Міллера була конфіскована та знищена. Так розпочалася боротьба “норманістів” із “антинорманістами”, яка триває досі. Норманісти, доказуючи, що слово Русь є давнім етнічним означенням шведів, робили з цього політичний висновок, що так звані східні слов’яни нездатні до самостійної історичної діяльності. Ось чому це питання має чітко виражений політичний характер .
Як погляди норманістів, навіть у пом’якшеній формі, набирають антислов’янського присмаку, видно з такої цитати: “Три головні сточища водні – Балту й північного Білого моря, Каспію й Чорного моря – ось шляхи торговлі й культурних зв’язків, на яких спільні володарі північногерманського походження – своєю проворністю, твердою витривалістю і грізною мужністю – поклали основу державної організації народів, злучених у східнослов’янській мовній групі” .
Теза норманістів переносила питання про походження Русі “з царини історії слов’янщини до сфери історії скандинавських народів. Для слов’ян залишалася роль інертної маси, підложжя для історичної активності норманських зайд” .
Як вже було сказано, з часу виголошення академічної промови Міллера історики поділилися на два антагоністичні табори. Одні з них (Баєр, Міллер, Шлецер, Кунік, Томсен, Мягісте та ін.), а за ними майже всі російські історики (Татіщев, Карамзін, Соловйов, Ключевський, Погодін та ін.) визнають, що термін “Русь” скандинавського походження. Інші, в тому числі ряд видатних українських істориків (Максимович, Костомаров, Антонович, Грушевський, Багалій, Чубатий та ін.), вважають, що назва Київської держави і її народу – місцевого, автохтонного походження.
Найкраще погляди антинорманістів висловив патріарх української історіографії Михайло Грушевський: “Очевидно “Русь” було спеціальне ім’я Київської околиці, Полянської землі, і як всі проби вивести руське ім’я від інших чужих народів, північних і полудневих, не удаються досі, то приходиться вважати його просто тубильним споконвічним іменем Київської околиці” .
Існують розмаїті компромісні версії. Наприклад, Р. Смаль-Стоцький, Г. Вернадський, Г. Пашкевич доводять подвійне (скандинавське і подніпровське) походження назви “Русь”. Згідно з їхніми версіями, назва пов’язана одночасно з норманами і зі слов’янами Подніпров’я. На думку Смаль-Стоцького, запозичене у фінів ім’я шведських вікінгів (варягів) “Ruotsi” у слов’янізованій формі “Русь” після завоювання норманами Подніпров’я зустрілося тут, у слов’янському середовищі, з місцевим словом “русь”, що виникло від кольору волосся – “русий”. З ним згідний Г. Пашкевич, який доказує, що термін “Русь” виник на означення кольору “червоний”, “рудий”. Нормани були, гадають, здебільшого рудими. А тому заснована норманами держава отримала назву Русь. Про русяве волосся перших слов’янських поселенців на Подніпров’ї, а звідти – і назви Русі, писав ще в XVIII ст. український історик Я. Маркович .
Г. Вернадський припускає, що в середині VIII ст. зі Швеції в приазовський степ прибула ватага норманів, яка власне створила руську державу. Пізніше, в IX ст., із Данії на терени Подніпров’я прибула нова хвиля варягів. Північна (датська) і південна (шведська) “русь” злилися в одну державу з тією ж назвою.
Концепція норманістів, незважаючи на її антипатріотизм для самих росіян, набрала в російській історіографії XVIII–XIX ст. характеру офіційної версії походження Руської держави. М. Карамзін вбачав навіть якісь особливі достоїнства слов’ян у тому, що вони нібито добровільно вибрали монархічний спосіб правління, закликавши чужоземних норманських правителів. Протягом усього дореволюційного періоду норманісти посідали в російській науці панівне становище . Така неприхована, як–не–як антипатріотична, постава російських істориків мала свої позаісторичні політичні причини. Як відомо, невдовзі після Петра I на царському троні засіли поспіль одні чужинці . Династія Романових у прямому чоловічому поколінні припинила своє існування зі смертю Петра II, в жіночому – зі смертю Єлизавети Петрівни. З 1761 року аж до березня 1917 року, тобто до відречення Миколи II, Російською імперією правила німецька за своїм походженням династія Гольштайн-Готторн. За допомогою генеалогічної еквілібристики її продовжували офіційно називати династією Романових, проте істина ніколи не була таємницею для дослідників.
Царі із цієї династії, для яких прізвище Романов було історичним псевдонімом, одружувалися “за традицією” з німецькими принцесами. Так, Петро III одружився з принцесою Софією Августиною-Фредеріці-Ангольт-Цербською, майбутньою царицею Катериною II. Петро III і Катерина II народилися в Німеччині. Їхній син Павло І одружився з принцесою Вюртембергською Софією–Доротеєю. Їхній син Олександр І – з принцесою Луїзою Баден-Баденською. Про Миколу I навіть складено пісню: “Царь наш немец русский, носит мундир прусский”. Прадід Миколи I, одружений з дочкою Петра I, був справжнім німцем. “Отже, його дід, Петро III, був уже лише наполовину росіянин. Оскільки він, у свою чергу, одружився з німкенею, то його син Павло, батько Миколи I, був уже на 3/4 німець і лише на 1/4 росіянин. Однак Павло знову одружився з німкенею; значить, у його сина, в самого Миколи I, була вже тільки 1/8 частина російської крові та 7/8 німецької” . Сам Микола I одружився з принцесою Фредерікою-Луїзою-Шарлотою-Вільгельміною. Їхній син – Олександр II – одружився з принцесою Максиміліаною-Вільгельміною-Августою-Софією-Марією Гессен-Дармштадською. Олександр II – з принцесою Дагмарі Датською і останній цар – Микола II – з принцесою Алісією Гессенською. До речі, цей останній цар, який проводив жорстоку політику заборони української мови та культури, нещодавно був канонізований російською православною церквою як святий, разом з дружиною і дітьми.
Німецьке походження російських вінценосців треба було якось ідеологічно обґрунтувати. Ось звідки бралася схильність російських офіційних кіл до норманської концепції, яка історично виправдовувала панування чужинців-німців у Російській імперії.
Хоча німці в Росії XIX ст. складали усього 1% населення, зате серед керівництва міністерства закордонних справ їх було 57%. Вихідці з Німеччини і німці, які народилися в Росії або в остзейських (балтійських) провінціях, становили серед керівництва військового міністерства 46%, серед керівництва пошти і шляхів сполучення – 62%. Відомо, наприклад, що всесильний начальник III “отдєлєнія” і шеф жандармів німець О. Бенкендорф взагалі не знав російської мови .
І після революції аж до середини 30 х рр. XX ст. супроти норманістів серйозної полеміки в Росії не велося. Вважалося що варязьке питання вже остаточно “вирішене на користь норманів” . Але з приходом у Німеччині до влади Гітлера з його расистськими проповідями пронорманська позиція радянських істориків раптово зазнала діаметральної переорієнтації. З’ясувалося, що норманське походження терміна Русь дає підставу німецьким ідеологам для політичного висновку, що тільки германський расовий елемент дав слов’янам організаційну та державницьку структуру, бо слов’яни (зокрема росіяни), мовляв, не здатні на державотворення. І тоді розпочалася нещадна боротьба з норманістами, які несподівано зробилися для марксистів-інтернаціоналістів запеклими класовими ворогами. Погляди норманістів офіційно засуджувалися як ідеологічно шкідливі, а вважатися “норманістом” стало політично небезпечним . Відтоді радянські історики стали в цьому питанні на позицїї, близькі тій українській історіографії, що дотримувалася автохтонної теорії. “Із 40–50 х рр. в радянській історіографії утвердилася версія про “південноруське” походження назви, що першопочатково позначала територію Середнього Подніпров’я навколо Києва (так звана “Руська Земля” у вузькому розумінні, яка виявляється за літописними даними XII–XIII ст.)” .
Радянські історики стали пов’язувати походження терміна Русь з назвою притоки Дніпра – річкою Россю або з придніпровським містом Роднем чи одним і другим одночасно . Початки цього погляду ведуть ще від Густинського літопису 1670 року. Автор літопису “між різними здогадами”, “чего ради наш народ Русю наречеся”, згадує, що се виводять “иныя от реки глаголемыя Рось” .
Затаврувавши погляди норманістів як фашистські та буржуазні, радянські історики писали: “Радянська історіографія остаточно спростувала антинаукове твердження норманістів, нібито термін “Русь” походить від назви норманського племені, яке в 2-й половині 9 ст. проникло в Східну Європу, заснувало тут державу і дало їй своє ім’я” . Насправді походження слова “Русь” пов’язане з територією й стародавнім населенням сучасної України, особливо з Середнім Подніпров’ям, Києвом, Черніговом, Переяславом .
Українські діаспорні історики дотримуються певного компромісного вирішення проблеми. “Слово Русь, як можна думати, належало первісно чужому племені, яке підбило південні племена східнослов’янської групи, організувало серед них державу й само зникло, розчинилось серед слов’янської стихії, залишивши по собі одну назву, яка й стала тепер назвою нашої народності й нової держави. Ця назва Русь стала нашим національним іменем і держалася у нас дуже довго” .
Відзначаючи антинорманську позицію крайової історіографії, вони пишуть: “Це аж ніяк не заперечує важливість ролі, що її відіграли перші князі та їхні дружинники варязького походження у формуванні державного ладу в Київській державі” .
Новітні українські історики традиційно дотримуються антинорманістського спрямування. Так, у нещодавно виданій роботі читаємо, що “етнонім Русь виник на Середній Наддніпрянщині і вже в IX ст. міцно закріпився за Київською державою і був широко відомий за її межами. Згодом назва русь, руський вживалася за самоназванням українців. Етнічне визначення “руський” у розумінні “український” трапляється вже з XIV ст. і безперервно зберігається протягом століть” . Подібної думки дотримуються інші сучасні дослідники: “Аналіз писемних свідчень показав, що найбільш правдоподібно слід уважити теорію південного походження назви Русь” .
Несподівано оригінальну версію оприлюднив академік Омелян Пріцак. Він спробував поєднати дві протилежні теорії – хозарську та норманську. До 930-х років, згідно з концепцією Пріцака, у Києві панували хозари (та й само місто Київ було засноване як хозарський форпост на західних рубежах каганату), згодом – нормани. Назву “Русь”, на думку Пріцака, перенесла до Східної Європи рутено-фризько-норманська торговельна компанія .
У каламутному вирі т. зв. “норманського питання”, якого ми коротко торкнулися, загубилася справжня проблема терміна Русь. Як бачимо, всі зусилля дослідників спрямовувалися на з’ясування його походження: скандинавське воно, тюркське, автохтонне чи ще якесь. Такий стан справ дає можливість російській історіографії за завісою схоластичних міркувань приховати інше надзвичайно важливе й актуальне питання: йдеться не про норманське, східне чи автохтонне походження етнічного терміна, яке має суто академічне значення, а про історію його вживання. Бо “не таке важливе походження назви, як те, що вона означає” . Саме історія вживання терміна Русь та похідних є однією з тих фундаментальних проблем, що відігравали і відіграють донині величезну роль у становленні національної свідомості у східноєвропейських народів. Інакше кажучи, на відміну від питання про походження назви Русь, яке є, в усякому разі в наш час, більше суто теоретичним питанням, сама історія вживання терміна і його семантика належать до числа тих наукових проблем, що мають винятково злободенне політичне значення. Бо, як побачимо далі, все це розкриває механізм етнонімічної мімікрії московського імперіалізму . Ось чому московські дослідники, які списали буквально гори паперу, породивши велетенську літературу про етимологію терміна Русь, майже зовсім нічого не говорять про історію його вживання. А історія ця – надзвичайно цікава і промовиста.
Чи не єдиний російський дослідник цієї проблеми в повоєнний час А. Соловйов скаржився: “XIX ст. вся увага російських істориків була поглинена горезвісним питанням про походження Русі і руського імені, проте питанням про розвиток цього імені вони зовсім не займалися” .
Не займалися, що не випадково, цим питанням російські історики і в XX ст. Не тому, звичайно, що їм ніяк не вдається, як вважав А. Соловйов, визволитися від нав’язливого “норманського питання”. Питання про розвиток назви Русь належить до числа тих небезпечних “слизьких” тем, розгляд яких приводить до розхитування самих основ традиційної (“звичайної”) схеми російської історіографії. Братися за таку тему російські історики не наважуються. Об’єктивний її розгляд неодмінно спричиниться до руйнування імперського історико-філологічного міфу про право Москви на Київську спадщину (Москва – другий Київ), з усіма наслідками, які з цього випливають.

2

Богдан Бо

Богдан Бо

Відповідь Пуйлу про історію України-Русі

ЕТНОНІМІКА МІЖ НАУКОЮ ТА ПОЛІТИКОЮ
АБО ДОВКОЛА НАЦІОНАЛЬНОГО ІМЕНІ
УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ
На перший погляд, що може бути спільного між однією з ділянок, а навіть підділянок, лінгвістики – етнонімікою (як частиною ономастики – в загальному, науки про власні назви) – та політичною діяльністю. Того, хто так вважає, чекає глибоке розчарування, особливо тоді, якщо він хоче заглибитися у назви племен, народностей, народів, націй Східної Європи, тобто в етноніміку. Політичні пристрасті обплутали зокрема ті назви, що пов’язані з давніми та сучасними назвами українців (раніше званих русинами) й територією їхнього розселення – Україною, колись давніше – Руссю. Нова книжка Євгена Наконечного, яка ось доходить до рук читача, розкриває справжні нетрі інсинуацій, вигадок та взагалі різних негідних спекуляцій, придуманих для того, щоб очорнити, висміяти ім’я української нації, її землі, а в дальшій проекції – поглузувати з української історії, української культури, української національної свідомості. Так було знайдено ще цілком радикальний рецепт: не було, немає і не буде.
Етноніміка українського – за сучасною назвою – народу від кількох сторіч обплутується вигадками “доброзичливих” сусідів, не лише обивателів, політиків, але й, з дозволу сказати, вчених, які своїми шовіністичними ненауковими процедурами довели, як часто політика панівних імперських націй є ворогом об’єктивної науки, як часто відбувалося падіння різних “єдиноправильних” концепцій до рівня хоча б вимушеної напівправди. При цьому забувалося, що напівправда – це та сама неправда, навіть якщо вона одягнена в напівнаукові шати.
Керманичі політичної діяльності давно – ще кілька століть тому – зрозуміли дуже добре, що історична мотивація потрібна для виправдання багатьох дій, особливо тих несправедливих і ворожих. І в намаганні заперечити існування народу, його природних прав на суверенний розвиток, на власну самостійність і незалежність, було застосовано значний псевдонауковий арсенал, щоб розправитися спершу з іменем, а потім — також за допомогою інших, в першу чергу насильницьких, методів — добитися його розчинення, асиміляції, знищення. Так виникла та застосовувалася (а подекуди застосовується досі) одна з ланок політики брутального етноциду, який часто, а подекуди й безперервно, застосовувався до української нації упродовж XIX–XX сторіч.
Фальшиві назви, які присвоювали українцям, фальсифікаторські способи їх пояснювання обростали злобною характеристикою народу. Поширені стереотипи, що виникали таким чином, перетворювалися в міфологеми вже зі стійкими вигаданими прикметами нації, щоб врешті еволюціювати в ідеологеми, які творили агресивну ксенофобну політичну платформу для ліквідації цілого національного організму.
У вступному слові немає потреби розглядати колосальний фактологічний матеріал, викладений на сторінках книжки, але, може, варто загострити увагу на окремих вузлових моментах дослідження.
Проблема Русі. Поза сумнівом, що “Московщина вкрала” (це лагідний для цієї ситуації вислів М. Грушевського), а по суті – загарбала назву Русь, яка своїм питомим змістом – етнічним, географічним, устроєвим – цілком відповідає сучасному термінові Україна. Назва великої цілості була свідомо перенесена у XV–XVI ст. на невелику частину цієї ж цілості й це дало Московщині, хоча й підроблений, але, все ж таки, блиск культурної, цивілізованої держави з давньою історичною традицією, з візантійсько-київською церковною метрикою.
Великим князям і царям така приштукована неправдива генеалогія дала не лише можливість перейти до зміни назви на стилізовану Росію, але й кидати серпанок легітимності на агресивну політику збирання руських (російських) земель, що є дуже актуальною для північного сусіда досі.
Російська історична наука XIX–XX ст. з готовністю взялася за опрацювання ненаукових міфів, що мали і мають приховати всі неприродні спекуляції. Так виникли, хоча б: звичайна схема російської історії, яка виводить минуле Московщини безпосередньо з Русі та Києва; твердження про масову міграцію руського населення з середньої Наддніпрянщини на північний схід в період монголо-татарської навали; переконання про єдину давньоруську народність (з запереченням існування первісних чотирьох східнослав’янських народів) і т. п.
З власного досвіду (з дискусії, що розгорілася після моєї лекції у Кельнському університеті 1991 р. між мною та професурою і студентами) знаю, що для західного вуха найпереконливішими аргументами, які підтверджують тезу “колишня Русь це теперішня Україна”, є географічні й геополітичні. Бо середня Наддніпрянщина зі столицею у Києві творила Руську державу в IX–X ст. – і на цьому ж місці існувала й існує Українська держава як її продовження. А Московщина це вже явно – також з географічної і геополітичної точок зору – побічний продукт.
Україна сьогодні не має можливості та й, мабуть, потреби повертати своє загублене первісне ім’я – Русь. З іншого ж боку, всі українські гуманітарні науки мусять піти шляхом остаточної санації своєї наукової термінології, використовуючи номенклатуру синхронних історичних джерел та відмовляючись від таких антиджерельних новотворів російської імперської історіографії, як “Південна Русь”, “Київська Русь”, “Західна Русь”, “Південно-Західна Русь”, “Древня (Давня) Русь” тощо, які, до речі, освячені також сучасною західною антифактологічною течією забелетризованої історіографії постмодерністичного типу. Ці термінологічні питання заслуговують на спеціальний науковий симпозіум фахівців.
Але Україна мусить вміти не лише відкидати зайвий чужий ідеологічний баласт. Вона мусить культивувати своє первісне ім’я Русь, оточуючи його пошаною, пієтетом – та відверто говорити про те, що його вкрали і загарбали. Так як вкрали і загарбали все те, чим визначався зміст поняття Русі. Прикриваючись гаслом “общерусскости”, українська академічна наука в 60–80-х рр. XX ст. практично згорнула до мінімуму вивчення минулого, культури, релігії Русі, віддавши цю тематику північному сусідові, а в Україні – в монопольне володіння довірених осіб. Що виходить з писань епігонів цієї вірнопідданчої течії (наприклад, П. Толочка М. Котляра), ми спостерігаємо повсякчасно. Спадкоємці старорежимної сфальшованої науки, виявляється, зовсім не думають, що їхні опуси дискредитують їх як істориків. Навіть за критеріями попереднього, т. зв. радянського часу.
З точки зору відновлення та зміцнення понад тисячорічних традицій української державності співставлення назв Русь – Україна є на сьогодні цілком обгрунтованим, а з громадсько-політичної позиції дуже потрібним і необхідним. Також для міжнародних контактів, при яких слово Rus’ має замінити безпідставно вживану в москвоцентричних історичних працях назву Russia. А в Росії? Сам я чув заяву видатного російського історика В. Пашута, що, по суті, треба писати – відносно періоду існування Русі – відповідний прикметник як “русьский”, а не “русский”. Але від декларацій до їх реального здійснення сучасною російською історіографією шлях ще дуже далекий.
Справа України та українців. На сьогодні цілком ясно, що заміна назв Русь, русини на Україна, українці це не підміна гірших назв кращими (як це було в колоніальних та напівколоніальних країнах, коли Цейлон замінили на Шрі Ланка, а Сіам на Тайланд), а вимушений захід, щоб позбутися загрози насильницької асиміляції поневолювачами. Українців примусили міняти національне ім’я – і це був тривалий некерований стихійний процес, який визрів у надрах народу та відшукав пропагандистів для проведення такої кардинальної переміни. Нові назви не запроваджували, як подекуди, державним декретом, бо в період здійснення процесу заміни етнонімії власної держави не було, а окупанти всіми способами намагалися не допустити до потрібного результату. Ще досі існують намагання забрати в українців їхнє національне ім’я (у Словаччині, в Польщі, у Сербії, наприклад), щоб поступово стерти їх з лиця землі вже у XXI ст. Такі антиукраїнські ексцеси здійснюються, треба шкодувати, при потуранні керівної верхівки сучасної Української держави, яка не поспішає на допомогу, а своєю байдужістю роззухвалює агресивних денаціоналізаторів. Бо вони плекають мрію про свою власну імперію навіть тоді, коли імперія розвалилася. Заперечення України, української нації – не лише шовіністичне засліплення, але і глибокий примітивний анальфабетизм, носії якого ще навіть пишаються високими науковими та ненауковими титулами.
До явищ такого ж рангу належить намагання творити з українського етнічного матеріалу псевдоетноси. Так зразу ж після проголошення незалежності України почали виникати псевдоетноси: ятвяги (на Поліссі), новороси і кримський народ (на півдні). Якось вони заникли. Але псевдоетноси “пудкарпатских русинов” (на Закарпатті, в Польщі, Сербії) та лемків (у Польщі) намагаються реанімувати і в наш час. Що все це робиться продумано, щоб відкрити широко ворота для наступної асиміляції підтверджує доля підкарпатських русинів (які ідентифікували себе так, а не українцями) у США, що швидко американізувалися, втрачаючи рідну мову й опираючись у цих процесах на англомовну греко-католицьку церкву, утворену спеціально для денаціоналізованих русинів, так як діє угорськомовна греко-католицька церква для мадярських русинів Угорщини.
Так чи інакше, необхідно, однак, розуміти, що напади на українські національні назви можуть припинитися лише тоді, коли Україна стане повноцінною державою, політично і економічно могутньою, для чого вона теоретично має всі підстави.
Українські етимологічні фобії. Прищіплюване десятками літ, а то й століттями почуття меншовартості давало різний ефект. Гіпертрофія національних почуттів як реакція на переслідування часто перетворювалася на зворотню сторону тої медалі, на лицевому боці якої написано “меншовартість”. Патріотичні почування деколи переростали в ненаукову нетерпимість також у ділянці етнонімії, коли псевдопатріотизм (“псевдо”, бо справжній патріотизм завжди вимагає історичної правди, навіть болючої) давав поштовх до утворення необгрунтованих міфів, які не витримують наукової критики.
Перша з цих фобій – страх перед тим, щоб признати назву Русь чужоземною за походженням. В українців цей страх є відгомоном російського імперського міфу, який вилився в цілу течію антинорманізму в історії, археології, етнології, мовознавстві та інших споріднених науках — в течію, що, незважаючи на гори списаного в заполітизованому дусі паперу, принесла дуже мало позитивних знань. Італія, Франція, Англія якось не відчувають своєї меншовартості від того, що в їхньому державному будівництві брали участь варяги. Для Росії, а тим паче для Російської імперії, це стало пунктом гонору – і предметом замовлення або й шантажу щодо пов’язаної з імперією (незалежно від того, чи вона пофарбована в білий, червоний або потрійні кольори) російської історичної науки. Чимало українських істориків опинилося в полоні московського міфу і доклало багато зусиль для пошуків автохтонних джерел походження назви Русь. Незважаючи, зрештою, на виразні слова літописців, на відомості ранніх арабських джерел (що чітко відмежовують слов’ян і русь), на дані візантійського походження (Костянтин Порфірогенет про подвійні – слов’янські й руські – назви Дніпрових порогів). Нічого ганебного немає в тому, що вікінги стояли біля витоків української державності більше як тисячу років тому, – тут нічого паленіти від сорому. Зрештою, цього вимагає історична правда.
Друга фобія — страх, пов’язаний з етимологією назви Україна. У жодному випадку – на думку підпорядкованих комплексові меншовартості з парадоксальною (протилежною) реакцією на нього – Україна не має нічого спільного з поняттям “окраїни” певної території, краєм землі, країною. Придумують фантастичні етимології цього безсумнівно автохтонного слова, перекреслюючи при цьому нормальні закони лінгвістики. Та не лише лінгвістики, але й правової та адміністративної думки, питомої для індоєвропейського мислення. Бо поняття “окраїна” пройшло через цілий шерег мов. Старогерманський термін “marcha” увійшов до середньолатинської та інших вже германських мов у вигляді слів “march”, “mark”, “marka” та подібних у ранньому середньовіччі для позначення окрайної, прикордонної території. Слово Ostmark (Східна окраїна) еволюціонувало до назви Osterreich (Східна імперія, тобто, в українській трансформації, Австрія), зрештою, час від часу відживаючи заново: Ostmark для позначення Австрії в кінці 30-х – першій половині 40 х рр. минулого століття. Dannmark – тобто “окраїна датчан” (германського племені V ст.) – залишилася назвою держави, Данії, до сьогодні. І ні австрійці, ні датчани не соромляться цих назв, не вважають їх дискримінаційними – так як і не цураються назви Krain (окраїна) – найдалі на захід висуненої землі західних слов’ян, що тепер частково розташована в межах Австрії та Словенії, – її мешканці.
Українські псевдопатріотичні фобії, поєднані з примітивними етимологічними вправами, не додають престижу Україні, часто викликають сміх, а в наукових колах, у кращому випадку, поблажливу усмішку. Може, пора вже перебороти такі страхи?
Захист українського національного імені. Як це не дивно, але в Україні немає закону про захист гідності й честі українського народу – про захист національних та державних символів, до яких, так чи інакше, належить також назва держави і народу. Такий закон цілком вкладається у сферу захисту від національної дискримінації, від національних конфліктів, що передбачено міжнародним законодавством, яке гарантує права людини. Виходить, що в межах держави можна зневажати ім’я титульної нації та її суверенного державного організму. Національна назва народу – це його обличчя, з якого не можна глузувати, над яким не можна знущатися і т. д.
Напрошується неприємний висновок, що властьімущі в державі не вважають своїм моральним та юридичним обов’язком захищати честь і гідність, нібито, власної держави і власної нації. Ситуація складається дуже дивна – вона не витримує пояснення навіть з точки зору неоліберальних міркувань. Наявність юридичних санкцій в плані захисту національного імені народу і держави суттєвим чином зменшила б прояви антиукраїнізму в засобах масової інформації, в публічних виступах, у межах навчального процесу і т. д. При наявності такого закону ледве чи була б можлива розгнуздана поведінка таких службовців Російської православної церкви, як, наприклад, єпископ тульчинський і брацлавський Іполит (формально ж – також функціонер т. зв. Української православної церкви), який у квітні 2001 р. називає державу, в якій він виконує свої обов’язки, Малоросією. Ніхто, виходить, не збирається приборкувати і притягати до судової відповідальності людей, що таким чином розпалюють міжнаціональну ворожнечу.
Якщо готуватимуться відповідні законодавчі акти (а вони, незважаючи на спротив українофобів, таки готуватимуться), то сьогоднішня книжка Є. Наконечного буде серед важливих матеріалів підготовчого досьє. Бо автор не лише послідовно виклав проблеми етнонімічного плану та суміжні, що становлять фон аналізу, але й їх інтерпретаційне поле. Багатство цитат з історичних джерел, літератури предмету посилює автентичність змісту дослідження. З однаковою об’єктивністю він подав аргументи “за” і “проти”, дозволяючи в багатьох випадках самому читачеві ставити крапки над “і”. В цьому велике значення досягнень автора.
Ярослав Дашкевич

“Та й утворім собі ім'я, щоб ми не розпорошувались по всій землі”.
Буття: 11,4
I. ІМ’Я
Назва народу, його ім’я, або інакше – етнонім, є для кожного народу особливим і священним. Як це не парадоксально, але без етноніма народ існувати не може, власне кажучи, без етноніма його просто нема, як нема людини без імені. “Кожний з етносів народів має зриму і разом з тим неодмінну зовнішню ознаку: самоназву – власне ім’я, етнонім” . Історія будь-якого народу тісно пов’язана з історією його етноніма. Взагалі, серед головних атрибутів етнічної спільноти на першому місці стоїть саме групова власна назва . Етнонім – це спільне національне ім’я, яке формує та організовує людей навіть більшою мірою, ніж спільна мова, спільне походження, територія, ніж звичаї та вірування. Назва народу (племені, роду) вказує на те, що єдність його членів, як чогось відмінного від представників інших етнічних об’єднань, уже цілком усвідомлена. “Для кожної із таких єдностей, великих і малих, ім’я служить ознакою, яка об’єднує всередині й розрізняє назовні” . Отже, зовнішнім символом внутрішньої єдності народу є загальне національне ім’я.
Інколи вважають, що етноніми належать до числа таких суспільно-політичних абстрактних термінів, як, скажімо, “прогрес”, “реакція”, “демократія”, “капіталізм”, “соціалізм”, “фашизм” і т. д. Ці й подібні їм абстрактні терміни мають багатозначний розпливчастий зміст, який змінюється залежно від того, хто і з якою метою ними користується. Їх не можна порівнювати з етнонімами, які мають безпосередню дотичність до життя кожної людини. “Етноніми містять певну характеристику називаних: уміщені в них оцінки не завжди справедливі, проте завжди історично зумовлені і тим самим становлять вартість як історичні свідчення. Етнонім виконує й ідеологічну функцію, служачи кличем, прапором” . У нас, наприклад, етноніми циган, німець, поляк, грузин, татарин викликають певні, цілком конкретні, історично вмотивовані системні уявлення або, як їх ще називають, “національні стереотипи”. З власного досвіду ми знаємо, що у представників інших національностей етнонім українець теж викликає уявлення про певний національний стереотип, який стосується і фізичного вигляду, і рис характеру, і вдачі, звичок, поведінки, смаків, уподобань, вірування тощо. Ось який зміст, наприклад, вкладають у термін “українці” в нещодавно виданому в Москві збірнику: “Украинцы” отличаются обыкновенно тупостью ума, узостью кругозора, глупым упрямством, крайней нетерпимостью, гайдамацким зверством и нравственной распущенностью” . Такими нас, на жаль, бачать певні кола Росії.
“Національне ім’я є голосом предків, яким вони промовляють до нащадків і поколінь, виховують в них історичну пам’ять і самоповагу, в’яжуть їх у національну суспільність, яка стає внутрішньою і зовнішньою силою і творить свою історію й культуру, чим тільки й може викликати зацікавлення собою й повагу до себе. Зв’язки народу з національним ім’ям не формальні, а перш за все внутрішні, моральні, духовні, матеріальні, повні любові, інтимности і взаємности. Природне ім’я народу є для нього основою моралі і школою її. Самий патріотизм, як одна з найвищих категорій моралі, зв’язаний з народністю і її іменем” .
Для тих українських істориків, які пишуть у постмарксистській дискурсивній манері, такі поняття, як “етнонім”, “нація”, “патріотизм”, є порожнім, або майже порожнім, звуком. Вони, досліджуючи минуле, не згадують, з яким напруженням усіх сил протягом майже сторіччя український народ боровся за утвердження свого нового етноніма, що було рівнозначним з боротьбою за право на існування. Ці історики керуються в своїх дослідженнях книжними, абстрактними конструкціями, далекими від реалій Східної Європи. Які б зараз не поширювалися новомодні дискурси – основними одиницями в східноєвропейському політичному світі в XIX і XX ст. виступали нації. Саме національний патріотизм був найсильнішим почуттям і саме патріотизм містить у собі справжню культурну вартість. “Класова боротьба не є основною рушійною силою історії. Цією силою є радше національне почуття” , – це визнають навіть упереджені ліберальні дослідники.
У знаменитій статті “Поза межами можливого” Іван Франко застерігав від новомодних ілюзій: “Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими “вселюдськими” фразами покрити своє духове відчуження від рідної нації. Може бути, що колись надійде пора консолідування якихсь вольних міжнародних союзів для осягнення вищих міжнародних цілей. Але се може статися аж тоді, коли всі національні змагання будуть сповнені і коли національні кривди та неволення відійдуть у сферу історичних споминів” .
Життєві реалії у Східній Європі в період двох світових воєн і в часах громадянських кровопролить були такими, що для мільйонів людських істот часто саме етнонім вирішував дилему життя або смерті. Власне, за етнонімічною ознакою відбулися примусові депортації багатьох народів, єврейський геноцид і багато інших проявів масових етнічних чисток та переслідувань.
Одним з головних принципів теорії марксизму-ленінізму є відомий пролетарський інтернаціоналізм, що голосить верховенство класової солідарності трудящих над буцімто реакційною обмеженістю національних почуттів. Теорія пролетарського інтернаціоналізму не завадила, проте, комуністичному режимові з 1932 р. запровадити на практиці в особистих документах (паспорт, свідоцтво про народження) та ідентифікаційних анкетах обов’язкову горезвісну п’яту графу, яка чітко фіксувала етнонім, жорстко прив’язуючи його до національності батьків. Для вищих посадових осіб анкета вимагала “подати не лише свою національність, але ще національність батьків та навіть національність дружини” . Саме фіксований етнонім з п’ятої графи служив більшовицьким “інтернаціоналістам” підставою для дискримінацій та репресій не лише окремих осіб, а й цілих народів. За етнонімом глави сім’ї потрапляли у список на депортацію змішані родини. Саме етнонім, а не класове походження, соціальний стан, політичні погляди тощо, в радянській імперії часто вирішував людську долю. Це чітко підтвердив генеральний секретар ЦК КПРС М. Хрущов, говорячи, що проводилося “масове депортування цілих народів з земель їхнього довговікового поселення, не виключаючи комуністів і комсомольців” .
Примусові виселення Московщина знала ще з часів Івана Грозного. Тоді депортували частину казанських татар і новгородських словен. “Депортація в широкому масштабі почала вживатися Росією ще в період Першої світової війни: маю на увазі виселення німців з Волині 1916 р. Пізніше Росія почала застосовувати такий спосіб “вирішення” національних проблем як у мирний, так і воєнний час. Подаю перелік народів, відносно яких – повністю або частково – застосовувались такі заходи: кубанські українці, месхетинські турки, німці з Південної України, Криму і Поволжя, кримські татари, греки, болгари і вірмени з Криму, чеченці, інгуші, карачаєвці, балкарці, а також румуни і греки – чужоземні громадяни з Північного Кавказу” . Ще треба згадати про намір 1944 р. депортувати всіх казанських татар. “Заселення спустошених після депортації 1943–44 рр. місцевостей проводилося головним чином за рахунок російського населення” . Це називалося: “інтернаціоналізм у дії”.
Депортації не обминули і українців. До українців з початком 1930 х рр. Москва застосувала тактику “повзучої депортації”. Українців виселяли поступово, то як контрреволюціонерів, то як куркулів, підкуркульників або “сочувствующих” і тому подібне. На місце загиблих від голодомору 1932 1933 рр. масово поселяли росіян. Друга світова війна з її історичними катаклізмами створила, на гадку Кремля, нагоду остаточно знищити ненависне українство.
На вже згадуваному спеціальному закритому засіданні XX з’їзду КПРС (1956 р.) Хрущов приголомшив зал відвертістю, сповістивши, що Сталін у роки війни хотів вислати за межі батьківщини весь український народ, подібно як зробили з чеченцями, кримськими татарами, калмиками та іншими, – усі сорок мільйонів українців, “якби їх не було так багато і якби було б куди їх вислати”. Делегати з’їзду, які були причетні до кремлівських таємниць, знали, що Хрущов мав на увазі секретний наказ з літа 1944 р. Тривалий час цей наказ оголошували фальсифікатом, так само як наказ про знищення в Катині польських офіцерів або таємний договір Ріббентропа–Молотова. Нещодавно колишній народний комісар внутрішніх справ УРСР, комісар державної безпеки 3 рангу (генерал-майор НКВД) Василь Рясной розповів, що в 1944 р. “товарищ Сталин за враждебное отношение к русскому народу приказал выселить всех украинцев к известной матери, а конкретнее – в Сибирь”. Відтворення цього секретного наказу опубліковано в праці відомого прокомуністичного московського документаліста Фелікса Чуєва “Солдаты империи”. Ось текст наказу, який подав Ф. Чуєв:
СОВЕРШЕННО СЕКРЕТНО
Приказ № 0078/42
22 июня 1944 года г. Москва
ПО НАРОДНОМУ КОМИССАРИАТУ
ВНУТРЕННИХ ДЕЛ СОЮЗА
И НАРОДНОМУ КОМИССАРИАТУ
ОБОРОНЫ СОЮЗА СССР
Агентурной разведкой установлено:
За последнее время на Украине, особенно в Киевской, Полтавской, Винницкой, Ровенской и других областях, наблюдается явно враждебное настроение украинского населения против Красной Армии и местных органов Советской власти. В отдельных районах и областях украинское население враждебно сопротивляется выполнять мероприятия партии и правительства по восстановлению колхозов и сдаче хлеба для нужд Красной Армии. Оно для того, чтобы сорвать колхозное строительство, хищнически убивает скот. Чтобы сорвать снабжение продовольствием Красной Армии, хлеб закапывают в ямы. Во многих районах враждебные украинские элементы преимущественно из лиц, укрывающихся от мобилизации в Красную Армию, организовали в лесах “зеленые” банды, которые не только взрывают воинские эшелоны, но и нападают на небольшие воинские части, а также убивают местных представителей власти. Отдельные красноармейцы и командиры, попав под влияние полуфашистского украинского населения и мобилизованных красноармейцев из освобожденных областей Украины, стали разлагаться и переходить на сторону врага. Из вышеизложенного видно, что украинское население стало на путь явного саботажа Красной Армии и Советской власти и стремится к возврату немецких оккупантов. Поэтому, в целях ликвидации и контроля над мобилизованными красноармейцами и командирами освобожденных областей Украины,
приказываю:
1. Выслать в отдаленные края Союза ССР всех украинцев, проживавших под властью немецких оккупантов.
2. Выселение производить:
а) в первую очередь украинцев, которые работали и служили у немцев;
б) во вторую очередь выслать всех остальных украинцев, которые знакомы с жизнью во время немецкой оккупации;
в) выселение начать после того, как будет собран урожай и сдан государству для нужд Красной Армии;
г) выселение производить только ночью и внезапно, чтобы не дать скрыться одним и не дать знать членам его семьи, которые находятся в Красной Армии.
3. Над красноармейцами и командирами из оккупированных областей установить следующий контроль:
а) завести в особых отделах специальные дела на каждого;
б) все письма проверять не через цензуру, а через особый отдел;
в) прикрепить одного секретного сотрудника на 5 человек командиров и красноармейцев.
4. Для борьбы с антисоветскими бандами перебросить 12 и 25 карательные дивизии НКВД.
Приказ объявить до командира полка включительно.
Народный комиссар внутренних дел Союза ССР
БЕРИЯ
Зам. народного комиссара обороны Союза ССР,
маршал Советского Союза ЖУКОВ 
Наказ цей, як відомо, комуністичному режимові не вдалося виконати. Але аналогічні накази стосовно дрібніших народів сталінські сатрапи здійснили у повному обсязі. Скрізь основним критерієм відбору людей на депортацію служив їх зафіксований у документах етнонім.
Відзначимо, що навколо українського етноніма точилася затята боротьба впродовж тривалого часу, про що мова йтиме в пропонованій книжці. “Є такі, – писав князь Волконський, – які думають показати широту поглядів, сказавши: “Малороси або українці, ми про слова не сперечаємося”. Однак це не просто слова, це імена. Про імена не лише сперечаються, за них вмирають; і якщо за якесь ім’я немає людей, готових вмерти, то існування такого імені, а з ним і народу, який його носить, не довговічне” . За ім’я українець не тільки готові були вмерти, а й загинули сотні тисяч людей: чоловіків, жінок, дітей. “Українці стали жертвами найбільших рукотворних катастроф на континенті і загального геноциду. Їхні втрати під час війни 1918–1920 рр., колективізації 1930-х рр., терору та голодомору 1932–1933 рр. та нищень Другої світової війни мають бути близькими до 20 млн чоловік” . Цю цифру українські історики, ймовірно, могли б збільшити. За повідомленням Берії, лише у 1944–1952 рр. за право бути свідомими українцями, різним видам репресій були піддані понад 500 тисяч людей. Зокрема, заарештовано понад 134 тисячі осіб, вбито понад 153 тисячі, вислано навічно за межі України понад 203 тисячі осіб . Ось що таке етнонім в один короткий період української історії. Додаймо, що в другій половині XIX ст. територія України стала, за словами російського дослідника Міллера, об’єктом справжньої етнонімічної війни. “Українським активістам довелося запроваджувати новий термін українці замість більш розповсюдженої самоназви русини для того, щоб перебороти двохсотлітню традицію, яка стверджувала спільне ім’я для всього східнослов’янського населення” .
Здавна етноніми приваблювали людську уяву, породжуючи численні домисли, часто доволі фантастичного характеру. З розвитком науки виникла нова, спеціально їм присвячена дисципліна – етноніміка, що знаходиться на пограниччі мовознавства, етнографії та історії.
Етноніміка – галузь науки, що займається вивченням власних назв етносів; має низку номенклатурних термінів: аутоетноніми, тобто самоназви, ектоетноніми – назви, дані іншими народами. Розрізняють ще хороніми – назви країни і населення її, котойконіми – означення людей за місцем проживання, етнофороніми – етнічне ім’я окремого його представника, який має ще своє особове ім’я та прізвище та ін. Етноніміка допомагає вивченню походження народу (етногенез) та при вивченні походження мови (глоттогенез). “Спільна самосвідомість будь-якої етнічної спільноти автоматично пов’язана з існуванням спільної самоназви” . Вчення про етноніми (етноніміка) розглядає не тільки походження (етимологію) етнонімів, а всю їхню історію, найменші зміни, які в розвитку проходив конкретний етнонім за часто багатовікову історію свого функціонування. Для етноніміки всі ці зміни є більш вартісними, ніж застигла первісна форма, бо саме вони є красномовним свідченням історії. “Жодне суспільство не залишається незмінним. Якщо етнонім існував декілька десятиліть, то в кінці них він означував не зовсім тих або зовсім не тих, кого на початку. Історик, який не враховує цього, неминуче приречений на грубі помилки” .
Можна навести немало фактів, коли один і той же етнонім служить на означення різних понять, називає цілком відмінні народи. Так, наприклад, у VII ст. на Балканський півострів прийшла частина тюркомовного народу булгар. Їх хан став на чолі держави, заселеної слов’янами. І хоча пришельці розчинилися у слов’янстві, але слов’янське населення цієї держави має тюркську етнічну назву булгари. Північними сусідами стародавніх греків були македоняни, за своїм етнонімом країну називали Македонією. У VI–VII ст. цю країну заселили слов’яни, які отримали через топонім Македонія назву македонці; македонська мова – слов’янська, вона не має жодної причетності до македонської мови античної епохи. З цього приводу у наші часи виник міжнародний конфлікт . Уряд сучасної Греції, посилаючись на історію, різко протестує на рівні ООН проти назви новоутвореної південнослов’янської держави Македонія. Ледь не дійшло до війни. Через претензії Греції до сучасної назви Македонії вона досі не є загальновизнаною; до ООН Республіка Македонія прийнята 1993 р. під дивною назвою Колишня Югославська Республіка Македонія.
Античні римляни (Romani), змішавшись з різними завойованими племенами, утворили численні романськомовні народи – італійців, французів, португальців, іспанців (не враховуючи численних іспаномовних народів Латинської Америки), а також каталонців, провансальців, румунів та інших. Відомо, що етнічна назва французів походить від германського племені франків, яке залишило Франції своє ім’я, а не мову. Хоча наші південні сусіди – румуни – живуть найдалі від античної батьківщини римлян – Італії і їх столиці Рима, а румунська мова найменш близька до латини, сталося так, що з 1861 р., коли об’єдналися Валахія та Молдова, саме румуни мають самоназву – етнонім “Romani”, а назва їх країни – Румунія означає “Римлянія”. До речі, наприкінці 1930 х рр. румунська влада примусила буковинських українців уживати на письмі лише термін “Романія”, а не “Румунія”.
У наведених прикладах, а число їх можна, звичайно, збільшити, йдеться про етнонімічні зміни, які сталися переважно внаслідок гри випадку, а не свідомого вибору. Як не дивно, але трапляються і протилежні ситуації, де свідомий вибір відіграє вирішальну роль у зміні етноніма. Наприклад, суто еллінська за походженням Візантійська держава, яка існувала з 330 р. до 1453 р., називала себе офіційно Ромейською імперією, тобто Римською імперією, а своїх грецькомовних підданих – ромеями (римлянами), хоча всі навколишні народи знали, що мова йде про греків. Така назва мала велике ідеологічно-політичне значення. Свою державу вони вважали продовженням Великої Римської імперії, а всі колишні провінції, що не входили до Візантії, розглядалися лише тимчасово відірваними, які з часом мали об’єднатися знову. Вплив Візантії на експансіоністську політичну ідеологію Москви загальнознаний, “собіраніє русскіх земель” є цьому промовистим свідченням. Узагалі візантійські греки “тішилися славою римського імені, чіплялися за форми імперського врядування, не маючи його військової сили; дотримувалися римського права, не чинячи справедливого суду, пишалися правовірністю церкви, чиє духівництво обернулось на васалів імператорського двору. Такому суспільству неминуче судилося згасати, хоча згасання могло відбуватися украй повільно” .
Зміна етноніма, образно висловлюючись, схожа на те, якби у когось виникла забаганка чи потреба змінити своє питоме прізвище. Нелегко це зробити, щоб усі довкола прийняли цю зміну. А що вже казати про свідому зміну національного імені! У житті народу це акт величезного значення і з далекосяжними наслідками. До слова, в китайській мові форма терміна “революція” – “ге мін” – означає “зміна імені”. Справді, зміна імені в українців стала не лише великою духовною революцією, вона також радикально змінила політичний образ Східної Європи.
В історії російського народу, а згодом і українського, пройшла свідома зміна етнонімів. “Давне історичне ім’я України “Русь” і назва української держави Х–XII ст. “Київська Русь” стали джерелом палкого і затяжного спору між українськими і московськими істориками, який продовжується до нашого часу. Головними питаннями цього спору є: який народ і чию культуру являє собою “Київська Русь”, хто перейняв “київську спадщину” і продовжує в наш час її культурно-історичні традиції?
Здавалось би, відповідь на таке питання дуже проста: вона дана вже у самій назві Київської держави. Якщо Київ був і залишається українською столицею і є символом України, то “Київська Русь” була українською державою, а українці – її спадкоємці і продовжувачі за нашого часу. Але в дійсності боротьба за київську спадщину привела до парадоксальних наслідків: українці не тільки втратили свою державу, а й саме ім’я давньої України “Русь” було присвоєне північним переможцем – Москвою. Назвавши себе Росією або Великою Руссю, Московія тим самим стверджувала себе спадкоємцем і продовжувачем Київської Руси, цим стверджувала і своє право на “собирание земель русских”. У супроводі цієї маскаради і творилася Російська імперія. Незважаючи на те, що Московське царство являло і в національно-етнічному, і в культурно-історичному відношенні відмінну від Київської Руси формацію, північне плем’я московитів пригадало свою колишню державну приналежність до “руських” підданих і, посилаючись на династичні зв’язки своїх князів з київською династією, привласнило назву “Русь” і для новопосталої держави” .(далі буде)
1

Богдан Бо

Богдан Бо

Рятуймося, щоб не стало занадто пізно



Мінінфраструктури Пропонує Повністю Заборонити Нові Авто З ДВЗ В Україні
Опубліковано 15 Лип, 2021 
Міністерство інфраструктури днями оприлюднило проєкт змін до Закону України «Про деякі питання ввезення на митну територію України та проведення першої державної реєстрації транспортних засобів», яким передбачається запровадити поетапну заборону ввезення та першої державної реєстрації в Україні автомобілів з двигунами внутрішнього згорання, у тому числі й вироблених в Україні.

Зокрема, документ пропонує ввести з 1 січня 2027 заборону на вживані автомобілі з дизельними ДВЗ, а з 1 січня 2030 року розширити її на  нові автомобілі з дизельними ДВЗ, а також вживані та нові автомобілі з бензиновими ДВЗ. Інакше кажучи, в нинішній версії ініціатива передбачає повністю заборонити продаж будь-яких бензинових та дизельних авто з 2030 року.

Заборона не буде поширюватися на:

автомобілі Збройних Сил України та інших військових формувань;
автомобілі, що використовуються фермерськими господарствами з метою їх використання поза межами автомобільних доріг загального користування при веденні фермерського господарства;
автомобілі, що набуваються у спадок, а також на автомобілі виготовлені до 01 січня 1981 року.
В обгрунтувальній частині пояснювальної записки вказано, що 90-95 відсотків викидів забруднювальних речовин у повітря припадає на автомобілі з ДВЗ, за виключенням індустріальних мегаполісів, в яких до викидів забруднювальних речовин від автомобільного транспорту додатково додаються шкідливі викиди промислового виробництва. Водночас транспортна політика ЄС поставила завдання скоротити наполовину використання автомобілів на традиційних видах пального у містах до 2030 року та повністю від них відмовитися до 2050 року.

Окремо автори наголошують, що зважаючи на бідніший рівень життя громадян України (на відміну від мешканців ЄС), автомобільний транспорт українців та юридичних осіб, які є резидентами України, має вищі показники експлуатації як по розміру довічного пробігу, так і по строках їх експлуатації, що є наслідком зокрема ввезення на територію України вживаних автомобілів з ЄС.

З огляду на це пропонується запровадити поетапну заборону ввезення та першої державної реєстрації в Україні автомобілів з ДВЗ. Також ініціюється введення екологічного податку на викиди СО2 та забруднювальних речовин в атмосферне повітря, а також заходи економічного стимулювання придбання електромобілів для запобігання масовому ввезенню вживаних автомобілів з ЄС напередодні дат настання заборони.

Основні цілі законопроєкту:

зменшення обсягу викидів парникових газів в атмосферне повітря від пересувних джерел до 60 відсотків рівня 1990 року, зокрема завдяки збільшенню частки громадського транспорту та електротранспорту, електробусів;
зменшення сумарного обсягу викидів в атмосферне повітря забруднюючих речовин від пересувних джерел, умовно приведеного до оксиду вуглецю з урахуванням відносної агресивності основних забруднювачів, до 70 відсотків (від рівня 2015 року);
збільшення частки використання електротранспорту та електромобілів, зокрема доведення частки електротранспорту у внутрішньому сполученні до 75 відсотків, у 2030 році;
відсоток електромобілів у загальній кількості автомобілів зареєстрованих в Україні;
покращення якості атмосферного повітря у містах.
Також відзначається, що за умови повної заміни автомобілів з ДВЗ на електромобілі зникне потреба у споживанні «брудного» пального для автомобілів з двигунами внутрішнього згорання, що зменшить споживання природних ресурсів (нафти, газу) та зменшить залежність України від Російської Федерації.

Нещодавно Канада оголосила про намір заборонити авто з ДВЗ з 2035 року, долучившись до багатьох інших країн, які за останні роки визначилися з точними датами припинення продажів авто, які забруднюють навколишнє середовище.

2

Богдан Бо

Богдан Бо

Ще не вмерла і не вмре!

ЗНАМЕНИТІ ЮНІ ВИКОНАВЦІ ГІМНУ УКРАЇНИ ПОБУВАЛИ В ГОСТЯХ У БУДИНКУ ФУТБОЛУ

08.07.2021 13:44

Фото Павла Кубанова

Протягом тижня вся Україна переглядає й захоплюється відео за участі п’ятьох маленьких футболістів із Києва, які перед тим, як почати свій матч  на старому майданчику, заспівали державний гімн, тримаючи руку на серці.

Учора на запрошення президента Української асоціації футболу, члена Виконкому УЄФА Андрія Павелка п’ятеро героїв цього відео побували в гостях у Будинку футболу.

Фото Павла Кубанова

Разом із батьками 9-річний Євген, 8-річні Кирило та Максим, 7-річний Іванко й 4-річний Матвій побували на екскурсії на НТК ім. В. Баннікова та в Будинку футболу, а після цього зустрілися з Андрієм Павелком, першими віце-президентами УАФ, легендами футболу Анатолієм Демяненком і Олексієм Михайличенком та гравцями національної збірної України Денисом Поповим і Сергієм Кривцовим.

Фото Павла Кубанова

І діти, і дорослі були в захваті від такої зустрічі. Андрій Павелко вручив маленьким гостям пам’ятні подарунки та форму для занять футболом. Хлопчики одразу ж із великим задоволенням вдягнули подаровані футболки з комплекту нової форми національної збірної та разом із футболістами головної команди країни, легендами футболу і президентом УАФ заспівали Гімн України.

Фото Павла Кубанова

На прощання Андрій Павелко пообіцяв малечі, що на місці їхнього старого футбольного майданчика невдовзі з'явиться новий, із сучасним штучним покриттям, де діти зможуть тренуватися та проводити дворові змагання з футболу.

Фото Павла Кубанова

«Відео за участі малюків, яке стало таким популярним, — найкращий доказ того, наскільки важливу соціальну й патріотичну місію виконує футбол у вихованні маленьких громадян України. Щире захоплення дітей футболом і створення умов для їхнього професійного зростання — це найкращий стимул для нашої роботи з розвитку футболу. Бажаю малечі міцного здоров’я й успішної реалізації талантів!» — сказав президент УАФ.

4
Сторінки:
1
…
13
14
15
16
17
18
…
1329
попередня
наступна
Радіо онлайн Слухай улюблені радіостанції в одному місці
 
I.UA, 2006—2024.
Ok Для зручності користування сайтом використовуються Cookies. Детальніше у політиці конфіденційності
This website uses cookies to ensure you get the best experience on our website. Learn more