Змінилося багато. Попри те, що на останніх парламентських виборах ми мали можливість вибирати між «більшим і меншим злом» і результат цього вибору виглядав досить захищеним, тепер навіть про такий привілей говорити не доводиться. 

Напевно, в Україні вже не залишилося таких територій, де б населення просто вірило у свободу волевиявлення, а особливо – в гарантії незмінності його результату на шляху від скриньки у сільському клубі аж до Центральної виборчої комісії. Пострадянська Україна саме тим і відрізнялася від Росії, Білорусії та республік Середньої Азії, що зміна влади в ній відбувалася мирним, демократичним шляхом, тобто через процедуру виборів. Тепер ситуація істотно відрізняється від усіх попередніх років.

Треба пам’ятати, що теперішня виборча кампанія відбувається в умовах, коли харизматична лідерка опозиції сидить у тюрмі. Українська Феміда винесла їй однозначно політично вмотивований вирок: за такими ж звинуваченнями можна пересадити майже весь чинний український уряд і левову частину Верховної Ради. Історія з вироком для Юлії Тимошенко показала ще дві величезні проблеми України: відсутність незалежного суду, заанґажованість прокуратури та… політичну неспроможність партій лідерського типу. Бо що таке «Батьківщина» без її, повторюся, харизматичної лідерки?

Навіть якщо припустити, що партійні соратники Тимошенко виявляться стійкими до різноманітних спокус, які чигають на них на кожному кроці – то приміряти на себе роль лідера опозиції, то тихенько домовитися про щось з регіоналами, то закрутити інтрижку проти слабшого крила у самій партії – ефект буде той самий: не переконливо. Про харизматичність іншого в’язня сумління говорити не доводиться, бо він послідовністю і політичною принциповістю ніколи не відзначався. Він просто став заручником внутрішніх розборок, в яких сам так охоче брав участь. І Юлії Тимошенко, і Юрієві Луценку ми можемо закидати, що вони самі винні в тому, що свого часу, на вершині владної піраміди, нічого не змінили, а навіть навпаки – охоче користувалися важелями цієї системи. Та не про це сьогодні нам ідеться. Ми маємо розуміти, що теперішня владна верхівка брутально позбавила нас права вибору, оскільки на останніх президентських виборах за пані Тимошенко проголосували понад одинадцять мільйонів виборців, а це тільки трішки менше від відданих за чинного президента Україна голосів. Усунення у такий неправовий спосіб із виборчого процесу лідерів опозиції однозначно перетворює ці вибори на недемократичні.

Але політикам із Партії регіонів байдуже, вони не звикли до всіх цих демократичних церемоніалів і вважають їх зайвими. Це і є одна з підставових відмінностей між українською та донецькою політичною та управлінською культурами.

Природа політичної культури Донбасу

З методами і стилем управління вихідців із Донбасу в українській столиці вже стикалися не раз. Донецькі завжди вирізнялися не тільки кремезною статурою, дорогими позашляховиками, але й брутальною манерою спілкування та ведення ділових переговорів. Їхній стиль: нахрапистий і безпардонний. Це стиль керівництва шахтою або величезним індустріальним підприємством. Але чи аж так одноманітно виглядає весь Донбас?

Населення Донбасу може справді відрізнятися від своїх репрезентантів у столиці, але тамтешня система виробничих відносин, продиктована структурою промисловості, перетворилася на неписаний закон і оформилася в таку собі «донецьку» модель. В умовах, коли місто дорівнює підприємству і навпаки, про якусь громадянську ініціативу або незалежні профспілки не може бути й мови. А отже, не можуть з’явитися навіть паростки громадянського суспільства. Адже мова йде про тривіальне виживання. Для того, щоб вижити, люди мусять постійно підлаштовуватися під систему, при якій не допускається навіть натяку на якусь нелояльність до неї. Тому, хто збився з кроку, загрожує звільнення з підприємства, а це означає переведення в асоціальний статус, тобто життя без будь-яких засобів існування. Система, котра не допускає альтернативи, – тоталітарна система.

Пригадую розмову в одному з карпатських санаторіїв із двома інтелігентними жінками з Донбасу. За обідом найчастіше з їхніх вуст злітало слово «прєдпріятіє». Це траплялося так часто, що не могло не привернути моєї уваги. На моє здивоване запитання, що це за звір, що займає в їхньому житті аж таке важливе місце, вони в один голос відповіли: «Без «прєдпріятія» ви – ніхто, ви – не людина». Якщо, не дай Боже, вас звільнять, то ви не маєте шансів влаштуватися деінде на роботу, бо «прєдпріятіє» - воно скрізь. Воно розсипається містом незліченними філіалами, а це означає тотальну залежність від працедавця. Саме це автоматично перетворює багатотисячні колективи на слухняну масу, яка важко працює, мало заробляє і покірно голосує за тих, на кого вкажуть господарі життя.

Якби у нетрях Донбасу народився новітній Карл Маркс, то він мав би перед собою наочний приклад того, про що писав у середині ХІХ століття: пролетарів, яким більше нічого втрачати, окрім своїх ланцюгів (пригадайте шахтаря, який в розпачі зі сльозами на очах звертався до власників шахти: «Ви у нас все забрали, заберіть ще й робу, заберіть моє життя, воно і так нічого не варте»), про жахливу експлуатацію, яка приносить жменьці власників надприбутки, а робітникам – повне зубожіння, про відсутність робітничої партії, про потребу профспілок. Тобто все би дивовижно збіглося аж до останнього постулату його Маніфесту. Тільки привид комунізму, на щастя, тепер більше не блукає Європою, і тим більше Донбасом.

Європою він вже давно не блукає, бо частково втілився в реальність у вигляді соціальних гарантій громадянам. А от у робітничому Донбасі вже давно почала здійснюватися інша фантасмагорія, яку описав у романі "Машина часу" Герберт Велс. Можливо, йому привиділося саме майбутнє Донбасу, де пролетаріат заженуть у копанки, щоб не псував своїм виглядом «пейзаж» для елоїв, і той з часом деградує до рівня морлоків. Донбасівські морлоки не будуть кровожерливими канібалами, як і елої не стануть їхніми безборонними жертвами. Навіть навпаки, донецьким елоям вдасться вивести свою породу морлоків, які покірно працюватимуть на примноження статків елоїв і час до часу виходитимуть на поверхню, щоб віддати за них ще й свої голоси на виборах. Так елоям вдасться поставити собі на службу навіть демократію, перетворивши її на порожню формальність, бо що таке вибори без вибору? Модель виявилася безвідмовною, а завдяки кількісній перевазі Сходу над Правобережжям з’явився шанс поширити її на всю Україну.

Все буде Донбас!

Ось уже два роки, як донецькі регіонали вийшли на всеукраїнський масштаб і влада в державі безроздільно належить основній політичній силі Донбасу. Треба сказати, що більшість населення Правобережної України виявилася не готовою до такого повороту подій. Багато хто навіть у думках не міг допустити, що хтось у наші дні може спробувати задіяти такі брутальні технології управління суспільством. Були й такі, що сподівалися на те, що донецькі бульдозери пройдуться своїми гусеницями по м’якотілих «помаранчах», які так нічого і не зробили за час правління, а були здатні тільки чубитися між собою та під той шумок розкрадати все підряд. Єдиний Віктор Ющенко виявився найбільш послідовний і повністю виконав свою програму. Бо ж на Майдані він ані словом не обмовився про потребу економічних і соціальних реформ, а тільки й говорив про Трипільську культуру, скіфські кургани, козаків та Голодомор. За всю каденцію він так і не вийшов поза межі окресленого кола проблем. Не сталося також і «Юлиного» прориву: не допомогли ані виплати омріяної тисячі із радянських заощаджень, ані реприватизація «Криворіжсталі».

Спостерігаючи за недолугими діями президента-історика та його популістської візаві, навіть палкі прихильники Помаранчевої революції потайки потирали руки, що от прийдуть на коротко донецькі і надають цим бешкетникам по саме не хочу. Солодке задоволення від помсти «помаранчевим» неробам швидко минулося, а донецькі міцно засіли у владних фотелях. Ось тут і крилася основна хиба схожих розмірковувань. Бо ж кому ще було не зрозуміло, що донецькі рвуться до влади не для того, щоб побудувати справедливий лад та комфортні умови для всіх? Що вони прагнуть влади не на час і що не віддадуть її просто так через демократичну процедуру? Це було видно по тому, як вони управляли та господарювали у себе на Донбасі. Який рівень свободи підприємництва там панує, який рівень життя у громадян та наскільки вписуються їхні уявлення у нормальну правову систему? Дорватися до державного бюджету було основною метою донецького клану. Тепер, маючи в руках необмежений фінансовий ресурс держави, вони хочуть нав’язати свою «донецьку» модель усій країні.

Але раптом нахрапистий марш донецьких почав давати збої. І на заваді цьому криголамові стали не об’єднана опозиція з відсутністю будь-якої програми, не крайній націоналізм а-ля «Свобода», а зовсім інша ментальність людей Правобережжя. Що, наприклад, найбільше обурює господарів життя із Донбасу в масштабах усієї України? Їх дратує не вдаваний націоналізм Західної України і не непоступливість у мовному питанні. Їх злять набагато серйозніші речі. А саме – небажання західних українців працювати на їхніх підприємствах за копійки. Якось один із промислових магнатів Сходу пан Ландик обурювався, що «западенці» відмовилися гарувати на його підприємстві за ту зарплату, яка для маріупольців є за щастя. Він так і не збагнув, чому на Заході України люди не захотіли працювати на підприємстві, а віддали перевагу роботі прибиральницями та підсобними робітниками десь на будові в Італії або ж Іспанії.

На різноманітних форумах, де запекло воюють між собою «східняки» і «западенці», часто доводиться спостерігати аргументи про престижність і благородність праці робітника на підприємствах Донбасу і насмішки над західними українцями, які миють та доглядають стареньких європейців. Тільки насміхатися у цій ситуації треба не із тих галицьких чи буковинських жінок, які правдами і неправдами вирвалися до Європейського Союзу і важкою, але чесною працею заробляють на вартісне життя своїх родичів в Україні, а з тих засмаглих від вугільного пилу чоловіків, які так легко дозволили перетворити себе на рабів. Ось тут і виявляються ментальні різниці Сходу і Заходу України, а не у таких формальностях, як різномовність. Саме тут і виявляється, чи наявні елементи громадянського суспільства, чи допускається плюралізм думок і чи є у людини вибір. Мораль цієї історії проста: якщо людина має альтернативу і може нею скористатися, то її майже неможливо перетворити на раба. Безальтернативність та відсутність вибору виливаються у безперспективність, ведуть до духовного і психологічного занепаду, до перетворення людей на покірну біомасу.

Чи є світло в кінці донецького тунелю?

Як не крути, на роль єдиної сили, котра може зупинити насадження всій Україні «донецької» моделі, претендує тільки об’єднана опозиція. Але чи є вона альтернативою донецькій системі? Так, є трохи демократичнішою, трохи більше проукраїнською, декларує орієнтацію на західні цінності. Але на практиці всі ці люди присутні у політиці щонайменше останні десять років, і вони не пропонують нічого якісно нового. В опозиції нема програми – не тільки плану виходу із ситуації, що склалася, але навіть найменшого уявлення про стратегію на майбутнє. Агітація опозиції зводиться до двох речей: Україна в небезпеці та виберіть нас і буде вам щастя. Вони навіть не обіцяють нічого виборцям, а й надалі цинічно експлуатують порожні національно-патріотичні гасла, щоб набрати потрібну кількість голосів, посунути своїх політичних конкурентів від владного корита і якнайзручніше вмоститися там самим. Оце і вся програма і тактика об’єднаної опозиції.

Є ще план типу «заграніца нам поможет». Це ще одна біда українців – невіра у власні сили і вічне сподівання на когось, хто звідкись прийде і нарешті наведе лад у нашому домі. Ми не протестували, коли донецькі брутально потопталися по Конституції і буквально купили собі більшість у Верховній Раді. Ми не вийшли з протестами, а спокійно спостерігали за перетворенням судової системи на смішний фарс. Ми кожного разу тішилися, коли інші держави та міжнародні структури вказували українській владній еліті на недопустимість у цивілізованому світі таких практик, водночас залишаючись абсолютно пасивними спостерігачами: ніби це не нас обдурюють і ліквідовують рештки демократичної системи. Складається враження, що опозиційним лідерам вигідна така політика Партії регіонів, бо вони, не маючи за душею власного плану, можуть створити видимість боротьби з диктатурою. При цьому постійно апелюючи за допомогою до міжнародних структур.

Це не політики мають сподіватися на те, що американці і європейці заморозять рахунки наших злодіїв і заборонять їм в’їзд у свої країни, тим самим змусивши їх погодитися на демократичні поступки в Україні. Чесно кажучи, вони й не особливо наполягають на тому, бо може виявитися, що до тих злочинних списків потрапить більшість якнайопозиційніших наших політиків. Бо, дивлячись на їхню мальдівську засмагу за останнє літо, розуміємо, що в їхньому житті нічого особливо не помінялося.  Та й не личить активним політикам такими сподіваннями розписуватися у власній безпорадності. Такі мрії можуть собі дозволити тільки звичайні громадяни України, які аж ніяк не впливають на політичні процеси у державі. Бо ж хіба європейці та американці такі дурні, щоб різати курку, яка несе для них золоті яйця, навіть заради утвердження свободи і демократії в Україні? У цей непростий кризовий час їхнім національним економікам ой як потрібні фінансові інвестиції наших грабіжників-олігархів. І з якого дива вони мають підривати свою фінансову стабільність заради тих, хто спокійно дозволяє грабувати себе вдома? Злочин здійснюється в Україні, а отже й карати за це треба в Україні. Міжнародна спільнота може тільки підтримати борців із кримінальною системою в Україні, але боротися з нею, замість самих українців, ніхто не буде.

І в сухому підсумку виходить, що об’єднана опозиція виявилася насправді безідейною і політично корумпованою. Вона не захотіла прикласти найменших зусиль, щоб партійні списки формувалися прозоро, а не кулуарно. Навіть навпаки, наші опозиціонери пішли добре випробуваним шляхом, який нічим не відрізняється від донецького – вони оголосили себе єдиною «офіційною» опозицією (ще один український оксюморонний винахід) і знову напхали у список своїх жінок (дружина Луценка), коханок (дівчина регіонала Василя Горбаля), ставлеників олігархів (дружина Олександра Богуцького) та й решту «кожної тварі по парі». І вони хочуть, щоб виборці на це закрили очі? Цю історію ми вже проходили не раз, але від того нам чомусь не ставало жити ліпше, а Україна опинялася у ще більшій небезпеці.

Зрозуміло, що список об’єднаної опозиції не безрозмірний, а тому з’явилися політичні аутсайдери, що не потрапили до нього. Зрозуміло, що після такої непрозорої процедури формування опозиційного списку в аутсайдерів не могло виникнути жодних докорів сумління, коли порушили домовленості і пішли на вибори як самовисуванці. А в результаті від ідеї об’єднаної опозиції нічого не залишилося. Єдине, що залишається опозиціонерам – це не пересваритися до крові, не спалити мости, щоб, коли доведеться об’єднуватися в парламенті чи то в опозицію, чи то у владну більшість, це було ще можливим. А наразі виборчий процес нагадує перегони свиней до корита.

Чи знає опозиція, що має робити, коли прийде до влади? Чи готова вона здійснити кардинальні зміни в суспільстві і зламати хребет кримінальній системі? Навіть побіжний аналіз списків опозиційних кандидатів у депутати показує, що надії мало. Проте виборцям треба голосувати однозначно за опозиційні сили, щоб Україна не перетворилася на Донбас. Ви скажете, що цього замало, що це топтання на місці? Так, це той мінімум, який нам залишився. Далі – прірва, жодної альтернативи й жодного вибору, далі – вся Україна заселена елоями і морлоками.