Про співтовариство

Тут об’єднуються ті, хто любить свій Край. Ми писатимемо тут про це. Будемо розміщувати цікаві фото, обговорювати проблеми сьогодення.

Увага! Учасником співтовариства може стати блогер, який пише на українську тематику.
Вид:
короткий
повний

Ми любимо тебе, Україно!

Несвяткове святкове

  • 24.08.12, 06:07
Україна прожила ще один рік у формі незалежної держави – у старих кордонах і з майже тією ж державною та політичною елітою. Що ж змінилося або додалося нового і чого чекати ближчим часом?

Змінилося багато. Попри те, що на останніх парламентських виборах ми мали можливість вибирати між «більшим і меншим злом» і результат цього вибору виглядав досить захищеним, тепер навіть про такий привілей говорити не доводиться. 

Напевно, в Україні вже не залишилося таких територій, де б населення просто вірило у свободу волевиявлення, а особливо – в гарантії незмінності його результату на шляху від скриньки у сільському клубі аж до Центральної виборчої комісії. Пострадянська Україна саме тим і відрізнялася від Росії, Білорусії та республік Середньої Азії, що зміна влади в ній відбувалася мирним, демократичним шляхом, тобто через процедуру виборів. Тепер ситуація істотно відрізняється від усіх попередніх років.

Треба пам’ятати, що теперішня виборча кампанія відбувається в умовах, коли харизматична лідерка опозиції сидить у тюрмі. Українська Феміда винесла їй однозначно політично вмотивований вирок: за такими ж звинуваченнями можна пересадити майже весь чинний український уряд і левову частину Верховної Ради. Історія з вироком для Юлії Тимошенко показала ще дві величезні проблеми України: відсутність незалежного суду, заанґажованість прокуратури та… політичну неспроможність партій лідерського типу. Бо що таке «Батьківщина» без її, повторюся, харизматичної лідерки?

Навіть якщо припустити, що партійні соратники Тимошенко виявляться стійкими до різноманітних спокус, які чигають на них на кожному кроці – то приміряти на себе роль лідера опозиції, то тихенько домовитися про щось з регіоналами, то закрутити інтрижку проти слабшого крила у самій партії – ефект буде той самий: не переконливо. Про харизматичність іншого в’язня сумління говорити не доводиться, бо він послідовністю і політичною принциповістю ніколи не відзначався. Він просто став заручником внутрішніх розборок, в яких сам так охоче брав участь. І Юлії Тимошенко, і Юрієві Луценку ми можемо закидати, що вони самі винні в тому, що свого часу, на вершині владної піраміди, нічого не змінили, а навіть навпаки – охоче користувалися важелями цієї системи. Та не про це сьогодні нам ідеться. Ми маємо розуміти, що теперішня владна верхівка брутально позбавила нас права вибору, оскільки на останніх президентських виборах за пані Тимошенко проголосували понад одинадцять мільйонів виборців, а це тільки трішки менше від відданих за чинного президента Україна голосів. Усунення у такий неправовий спосіб із виборчого процесу лідерів опозиції однозначно перетворює ці вибори на недемократичні.

Але політикам із Партії регіонів байдуже, вони не звикли до всіх цих демократичних церемоніалів і вважають їх зайвими. Це і є одна з підставових відмінностей між українською та донецькою політичною та управлінською культурами.

 

Природа політичної культури Донбасу

З методами і стилем управління вихідців із Донбасу в українській столиці вже стикалися не раз. Донецькі завжди вирізнялися не тільки кремезною статурою, дорогими позашляховиками, але й брутальною манерою спілкування та ведення ділових переговорів. Їхній стиль: нахрапистий і безпардонний. Це стиль керівництва шахтою або величезним індустріальним підприємством. Але чи аж так одноманітно виглядає весь Донбас?

Населення Донбасу може справді відрізнятися від своїх репрезентантів у столиці, але тамтешня система виробничих відносин, продиктована структурою промисловості, перетворилася на неписаний закон і оформилася в таку собі «донецьку» модель. В умовах, коли місто дорівнює підприємству і навпаки, про якусь громадянську ініціативу або незалежні профспілки не може бути й мови. А отже, не можуть з’явитися навіть паростки громадянського суспільства. Адже мова йде про тривіальне виживання. Для того, щоб вижити, люди мусять постійно підлаштовуватися під систему, при якій не допускається навіть натяку на якусь нелояльність до неї. Тому, хто збився з кроку, загрожує звільнення з підприємства, а це означає переведення в асоціальний статус, тобто життя без будь-яких засобів існування. Система, котра не допускає альтернативи, – тоталітарна система.

Пригадую розмову в одному з карпатських санаторіїв із двома інтелігентними жінками з Донбасу. За обідом найчастіше з їхніх вуст злітало слово «прєдпріятіє». Це траплялося так часто, що не могло не привернути моєї уваги. На моє здивоване запитання, що це за звір, що займає в їхньому житті аж таке важливе місце, вони в один голос відповіли: «Без «прєдпріятія» ви – ніхто, ви – не людина». Якщо, не дай Боже, вас звільнять, то ви не маєте шансів влаштуватися деінде на роботу, бо «прєдпріятіє» - воно скрізь. Воно розсипається містом незліченними філіалами, а це означає тотальну залежність від працедавця. Саме це автоматично перетворює багатотисячні колективи на слухняну масу, яка важко працює, мало заробляє і покірно голосує за тих, на кого вкажуть господарі життя.

Якби у нетрях Донбасу народився новітній Карл Маркс, то він мав би перед собою наочний приклад того, про що писав у середині ХІХ століття: пролетарів, яким більше нічого втрачати, окрім своїх ланцюгів (пригадайте шахтаря, який в розпачі зі сльозами на очах звертався до власників шахти: «Ви у нас все забрали, заберіть ще й робу, заберіть моє життя, воно і так нічого не варте»), про жахливу експлуатацію, яка приносить жменьці власників надприбутки, а робітникам – повне зубожіння, про відсутність робітничої партії, про потребу профспілок. Тобто все би дивовижно збіглося аж до останнього постулату його Маніфесту. Тільки привид комунізму, на щастя, тепер більше не блукає Європою, і тим більше Донбасом.

Європою він вже давно не блукає, бо частково втілився в реальність у вигляді соціальних гарантій громадянам. А от у робітничому Донбасі вже давно почала здійснюватися інша фантасмагорія, яку описав у романі "Машина часу" Герберт Велс. Можливо, йому привиділося саме майбутнє Донбасу, де пролетаріат заженуть у копанки, щоб не псував своїм виглядом «пейзаж» для елоїв, і той з часом деградує до рівня морлоків. Донбасівські морлоки не будуть кровожерливими канібалами, як і елої не стануть їхніми безборонними жертвами. Навіть навпаки, донецьким елоям вдасться вивести свою породу морлоків, які покірно працюватимуть на примноження статків елоїв і час до часу виходитимуть на поверхню, щоб віддати за них ще й свої голоси на виборах. Так елоям вдасться поставити собі на службу навіть демократію, перетворивши її на порожню формальність, бо що таке вибори без вибору? Модель виявилася безвідмовною, а завдяки кількісній перевазі Сходу над Правобережжям з’явився шанс поширити її на всю Україну.

 

Все буде Донбас!

Ось уже два роки, як донецькі регіонали вийшли на всеукраїнський масштаб і влада в державі безроздільно належить основній політичній силі Донбасу. Треба сказати, що більшість населення Правобережної України виявилася не готовою до такого повороту подій. Багато хто навіть у думках не міг допустити, що хтось у наші дні може спробувати задіяти такі брутальні технології управління суспільством. Були й такі, що сподівалися на те, що донецькі бульдозери пройдуться своїми гусеницями по м’якотілих «помаранчах», які так нічого і не зробили за час правління, а були здатні тільки чубитися між собою та під той шумок розкрадати все підряд. Єдиний Віктор Ющенко виявився найбільш послідовний і повністю виконав свою програму. Бо ж на Майдані він ані словом не обмовився про потребу економічних і соціальних реформ, а тільки й говорив про Трипільську культуру, скіфські кургани, козаків та Голодомор. За всю каденцію він так і не вийшов поза межі окресленого кола проблем. Не сталося також і «Юлиного» прориву: не допомогли ані виплати омріяної тисячі із радянських заощаджень, ані реприватизація «Криворіжсталі».

Спостерігаючи за недолугими діями президента-історика та його популістської візаві, навіть палкі прихильники Помаранчевої революції потайки потирали руки, що от прийдуть на коротко донецькі і надають цим бешкетникам по саме не хочу. Солодке задоволення від помсти «помаранчевим» неробам швидко минулося, а донецькі міцно засіли у владних фотелях. Ось тут і крилася основна хиба схожих розмірковувань. Бо ж кому ще було не зрозуміло, що донецькі рвуться до влади не для того, щоб побудувати справедливий лад та комфортні умови для всіх? Що вони прагнуть влади не на час і що не віддадуть її просто так через демократичну процедуру? Це було видно по тому, як вони управляли та господарювали у себе на Донбасі. Який рівень свободи підприємництва там панує, який рівень життя у громадян та наскільки вписуються їхні уявлення у нормальну правову систему? Дорватися до державного бюджету було основною метою донецького клану. Тепер, маючи в руках необмежений фінансовий ресурс держави, вони хочуть нав’язати свою «донецьку» модель усій країні.

Але раптом нахрапистий марш донецьких почав давати збої. І на заваді цьому криголамові стали не об’єднана опозиція з відсутністю будь-якої програми, не крайній націоналізм а-ля «Свобода», а зовсім інша ментальність людей Правобережжя. Що, наприклад, найбільше обурює господарів життя із Донбасу в масштабах усієї України? Їх дратує не вдаваний націоналізм Західної України і не непоступливість у мовному питанні. Їх злять набагато серйозніші речі. А саме – небажання західних українців працювати на їхніх підприємствах за копійки. Якось один із промислових магнатів Сходу пан Ландик обурювався, що «западенці» відмовилися гарувати на його підприємстві за ту зарплату, яка для маріупольців є за щастя. Він так і не збагнув, чому на Заході України люди не захотіли працювати на підприємстві, а віддали перевагу роботі прибиральницями та підсобними робітниками десь на будові в Італії або ж Іспанії.

На різноманітних форумах, де запекло воюють між собою «східняки» і «западенці», часто доводиться спостерігати аргументи про престижність і благородність праці робітника на підприємствах Донбасу і насмішки над західними українцями, які миють та доглядають стареньких європейців. Тільки насміхатися у цій ситуації треба не із тих галицьких чи буковинських жінок, які правдами і неправдами вирвалися до Європейського Союзу і важкою, але чесною працею заробляють на вартісне життя своїх родичів в Україні, а з тих засмаглих від вугільного пилу чоловіків, які так легко дозволили перетворити себе на рабів. Ось тут і виявляються ментальні різниці Сходу і Заходу України, а не у таких формальностях, як різномовність. Саме тут і виявляється, чи наявні елементи громадянського суспільства, чи допускається плюралізм думок і чи є у людини вибір. Мораль цієї історії проста: якщо людина має альтернативу і може нею скористатися, то її майже неможливо перетворити на раба. Безальтернативність та відсутність вибору виливаються у безперспективність, ведуть до духовного і психологічного занепаду, до перетворення людей на покірну біомасу.

 

Чи є світло в кінці донецького тунелю?

Як не крути, на роль єдиної сили, котра може зупинити насадження всій Україні «донецької» моделі, претендує тільки об’єднана опозиція. Але чи є вона альтернативою донецькій системі? Так, є трохи демократичнішою, трохи більше проукраїнською, декларує орієнтацію на західні цінності. Але на практиці всі ці люди присутні у політиці щонайменше останні десять років, і вони не пропонують нічого якісно нового. В опозиції нема програми – не тільки плану виходу із ситуації, що склалася, але навіть найменшого уявлення про стратегію на майбутнє. Агітація опозиції зводиться до двох речей: Україна в небезпеці та виберіть нас і буде вам щастя. Вони навіть не обіцяють нічого виборцям, а й надалі цинічно експлуатують порожні національно-патріотичні гасла, щоб набрати потрібну кількість голосів, посунути своїх політичних конкурентів від владного корита і якнайзручніше вмоститися там самим. Оце і вся програма і тактика об’єднаної опозиції.

Є ще план типу «заграніца нам поможет». Це ще одна біда українців – невіра у власні сили і вічне сподівання на когось, хто звідкись прийде і нарешті наведе лад у нашому домі. Ми не протестували, коли донецькі брутально потопталися по Конституції і буквально купили собі більшість у Верховній Раді. Ми не вийшли з протестами, а спокійно спостерігали за перетворенням судової системи на смішний фарс. Ми кожного разу тішилися, коли інші держави та міжнародні структури вказували українській владній еліті на недопустимість у цивілізованому світі таких практик, водночас залишаючись абсолютно пасивними спостерігачами: ніби це не нас обдурюють і ліквідовують рештки демократичної системи. Складається враження, що опозиційним лідерам вигідна така політика Партії регіонів, бо вони, не маючи за душею власного плану, можуть створити видимість боротьби з диктатурою. При цьому постійно апелюючи за допомогою до міжнародних структур.

Це не політики мають сподіватися на те, що американці і європейці заморозять рахунки наших злодіїв і заборонять їм в’їзд у свої країни, тим самим змусивши їх погодитися на демократичні поступки в Україні. Чесно кажучи, вони й не особливо наполягають на тому, бо може виявитися, що до тих злочинних списків потрапить більшість якнайопозиційніших наших політиків. Бо, дивлячись на їхню мальдівську засмагу за останнє літо, розуміємо, що в їхньому житті нічого особливо не помінялося.  Та й не личить активним політикам такими сподіваннями розписуватися у власній безпорадності. Такі мрії можуть собі дозволити тільки звичайні громадяни України, які аж ніяк не впливають на політичні процеси у державі. Бо ж хіба європейці та американці такі дурні, щоб різати курку, яка несе для них золоті яйця, навіть заради утвердження свободи і демократії в Україні? У цей непростий кризовий час їхнім національним економікам ой як потрібні фінансові інвестиції наших грабіжників-олігархів. І з якого дива вони мають підривати свою фінансову стабільність заради тих, хто спокійно дозволяє грабувати себе вдома? Злочин здійснюється в Україні, а отже й карати за це треба в Україні. Міжнародна спільнота може тільки підтримати борців із кримінальною системою в Україні, але боротися з нею, замість самих українців, ніхто не буде.

І в сухому підсумку виходить, що об’єднана опозиція виявилася насправді безідейною і політично корумпованою. Вона не захотіла прикласти найменших зусиль, щоб партійні списки формувалися прозоро, а не кулуарно. Навіть навпаки, наші опозиціонери пішли добре випробуваним шляхом, який нічим не відрізняється від донецького – вони оголосили себе єдиною «офіційною» опозицією (ще один український оксюморонний винахід) і знову напхали у список своїх жінок (дружина Луценка), коханок (дівчина регіонала Василя Горбаля), ставлеників олігархів (дружина Олександра Богуцького) та й решту «кожної тварі по парі». І вони хочуть, щоб виборці на це закрили очі? Цю історію ми вже проходили не раз, але від того нам чомусь не ставало жити ліпше, а Україна опинялася у ще більшій небезпеці.

Зрозуміло, що список об’єднаної опозиції не безрозмірний, а тому з’явилися політичні аутсайдери, що не потрапили до нього. Зрозуміло, що після такої непрозорої процедури формування опозиційного списку в аутсайдерів не могло виникнути жодних докорів сумління, коли порушили домовленості і пішли на вибори як самовисуванці. А в результаті від ідеї об’єднаної опозиції нічого не залишилося. Єдине, що залишається опозиціонерам – це не пересваритися до крові, не спалити мости, щоб, коли доведеться об’єднуватися в парламенті чи то в опозицію, чи то у владну більшість, це було ще можливим. А наразі виборчий процес нагадує перегони свиней до корита.

Чи знає опозиція, що має робити, коли прийде до влади? Чи готова вона здійснити кардинальні зміни в суспільстві і зламати хребет кримінальній системі? Навіть побіжний аналіз списків опозиційних кандидатів у депутати показує, що надії мало. Проте виборцям треба голосувати однозначно за опозиційні сили, щоб Україна не перетворилася на Донбас. Ви скажете, що цього замало, що це топтання на місці? Так, це той мінімум, який нам залишився. Далі – прірва, жодної альтернативи й жодного вибору, далі – вся Україна заселена елоями і морлоками.

Джерело: 
ZAXID.NET
Автор: Василь Расевич

Тости до свята Незалежності.

  • 23.08.12, 23:35

За то, что в Украине даже завгар и его кухарка могут управлять государством

За то, что значение украинских ругательств «пакращення» и «папередники» понимают даже в Крыму

За то, чтобы через пару лет донецкая прописка не стала уликой

За то, чтобы Королевская так давала, как обещает

За то, чтобы достижения уходили вместе с чемпионатами

За то, чтобы этот козел наконец-то навернулся в своем вертолете

За то, чтобы Россия подавилась своим газом

За то, чтобы наши дети не боялись ездить в «хюндаях»

За то, чтобы Николай Янович воссоединился с сыном в Австрии, а Виктор Федорович с женой – в Енакиево

За то, чтобы у Кличко сработал рефлекс на машущего рукой Чечетова

За то, что гопак по телевизору вызывает не скуку и раздражение, а гордость за достижения отечественного спорта

За то, чтобы в Безрадичах одна хата сгорела, а пчелы не пострадали

За то, чтобы Инна Б. переписала кастрюли на ухоженную корову с большим выменем

За то, чтобы игроки сборной Украины знали национальный гимн так же хорошо, как платежную ведомость

За то, чтобы наши внуки никогда больше не видели улыбки Медведчука

За то, чтобы на зарубежных курортах нас не путали с россиянами

За то, чтоб Юля сбежала и никогда не возвращалась, а Луценко чтоб вернулся и никуда не убегал

За то, что гражданство Украины дают не только футболистам, но и будущим министрам

За то, чтобы когда к Ахметову ворвутся гоблины Саши Януковича, он улыбнулся и подумал: «Ничего, мои должны успеть первыми»

За то, чтобы включив однажды утром телеканал «Интер» и УТ-1, вы увидели там «Лебединое озеро»

Богородица, «донецких» прогони!

Придумав Обком

Всіх українців зі святом!

Слава Україні!

Не весело на святі щось...

Цього року я не маю жодного бажання святкувати День Незалежності України як власне свято, чому спричинилось багато чинників і особистих, і зовнішніх, а найбільше - Закон про мови в України і всі ті зведення з регіонів про прийняття мови окупанта за місцеву основну мову - яке тут свято може бути?!
Хотів навіть свого прапора, якого щоразу вивішую, з синьо-жовтого поміняти на червоно-чорний УПА, або вчепити чорну траурну стрічку жалоби...
А тоді вирішив інакше: не дочекаються вороги, щоб я скорився: на День Незалежності України у Львові має бути похід єдності від будинку облдержадміністрації до пам'ятника Степану Бандері - до них з прапором і долучусь. Подивимось ще чия гору візьме, а для прикладу варіантів подій публікую уривок з "Гайдамаків" Тараса Шевченка - "Гонта в Умані"
 

Вітаю всіх з Днем Незалежності Україні!

З 21-ю річницею!
Слава Україні! Героям Слава!

ГАЙДАМАКИ

Гонта в Умані

Хвалилися гайдамаки,
на Умань ідучи:
“Будем драти, пане-брате,
З китайки онучі”.

Минають дні, минає літо,
А Україна, знай, горить;
По селах голі плачуть діти —
Батьків немає. Шелестить
Пожовкле листя по діброві;
Гуляють хмари; сонце спить;
Нігде не чуть людської мови;
Звір тілько виє по селу,
Гризучи трупи. Не ховали,
Вовків ляхами годували,
Аж поки снігом занесло
Огризки вовчі…
Не спинила хуртовина
Пекельної кари:
Ляхи мерзли, а козаки
Грілись на пожарі.
Встала й весна, чорну землю
Сонну розбудила,
Уквітчала її рястом,
Барвінком укрила;
І на полі жайворонок,
Соловейко в гаї
Землю, убрану весною,
Вранці зустрічають
Рай, та й годі! А для кого?
Для людей. А люде?
Не хотять на його й глянуть,
А глянуть — огудять.
Треба кров'ю домальовать,
Освітить пожаром;
Сонця мало, рясту мало,
І багато хмари.
Пекла мало!.. Люде, люде!
Коли-то з вас буде
Того добра, що маєте?
Чудні, чудні люде!
Не спинила весна крові,
Ні злості людської.
Тяжко глянуть; а згадаєм —
Так було і в Трої.
Так і буде.
Гайдамаки
Гуляють, карають;
Де проїдуть — земля горить,
Кров'ю підпливає.
Придбав Максим собі сина
На всю Україну.
Хоч не рідний син Ярема,
А щира дитина.
Максим ріже, а Ярема
Не ріже — лютує:
З ножем в руках, на пожарах
І днює й ночує.
Не милує, не минає
Нігде ні одного:
За титаря ляхам платить,
За батька святого,
За Оксану… та й зомліє,
Згадавши Оксану.
А Залізняк: “Гуляй, сину,
Поки доля встане!
Погуляєм!”
Погуляли
Купою на купі
Од Києва до Умані
Лягли ляхи трупом.
Як та хмара, гайдамаки
Умань обступили
Опівночі; до схід сонця
Умань затопили;
Затопили, закричали:
“Карай ляха знову!”
Покотились по базару
Кінні narodowi;
Покотились малі діти
І каліки хворі.
Ґвалт і галас. На базарі,
Як посеред моря
Кровавого, стоїть Гонта
З Максимом завзятим.
Кричать удвох: “Добре, діти!
Отак їх, проклятих!”
Аж ось ведуть гайдамаки
Ксьондза-єзуїта
І двох хлопців. “Гонто, Гонто!
Оце твої діти.
Ти нас ріжеш — заріж і їх:
Вони католики.
Чого ж ти став? чом не ріжеш?
Поки невеликі,
Заріж і їх, бо виростуть,
То тебе заріжуть…”
“Убийте пса! а собачат
Своєю заріжу.
Клич громаду. Признавайтесь,
Що ви католики!”
“Католики… бо нас мати…”
“Боже мій великий!
Мовчіть, мовчіть! знаю, знаю!”
Зібралась громада.
“Мої діти католики…
Щоб не було зради,
Щоб не було поговору,
Панове громадо!
Я присягав, брав свячений
Різать католика.
Сини мої, сини мої!
Чом ви не великі?
Чом ви ляха не ріжете?..”
“Будем різать, тату!”
“Не будете! не будете!
Будь проклята мати,
Та проклята католичка,
Що вас породила!
Чом вона вас до схід сонця
Була не втопила?
Менше б гріха: ви б умерли
Не католиками;
А сьогодні, сини мої,
Горе мені з вами!
Поцілуйте мене, діти,
Бо не я вбиваю,
А присяга”. Махнув ножем —
І дітей немає!
Попадали зарізані.
“Тату! — белькотали,—
Тату, тату… ми не ляхи!
Ми…” — та й замовчали.
“Поховать хіба?”
“Не треба!
Вони католики.
Сини мої, сини мої!
Чом ви не великі?
Чом ворога не різали?
Чом матір не вбили,
Ту прокляту католичку,
Що вас породила?..
Ходім, брате!”
Взяв Максима,
Пішли вздовж базару
І обидва закричали:
“Кари ляхам, кари!”
І карали: страшно, страшно
Умань запалала.
Ні в будинку, ні в костьолі,
Нігде не осталось,
Всі полягли. Того лиха
Не було ніколи,
Що в Умані робилося.
Базиліан школу",
Де учились Гонти діти,
Сам Гонта руйнує:
“Ти поїла моїх діток! —
Гукає, лютує.—
Ти поїла невеликих,
Добру не навчила!..
Валіть стіни!”
Гайдамаки
Стіни розвалили,—
Розвалили, об каміння
Ксьондзів розбивали,
А школярів у криниці
Живих поховали.
До самої ночі ляхів мордували;
Душі не осталось. А Гонта кричить:
“Де ви, людоїди? де ви поховались?
З'їли моїх діток,— тяжко мені жить!
Тяжко мені плакать! ні з ким говорить!
Сини мої любі, мої чорноброві!
Де ви поховались? Крові мені, крові!
Шляхетської крові, бо хочеться пить,
Хочеться дивитись, як вона чорніє,
Хочеться напитись… Чом вітер не віє,
Ляхів не навіє?.. Тяжко мені жить!
Тяжко мені плакать! Праведнії зорі!
Сховайтесь за хмару: я вас не займав,
Я дітей зарізав!.. Горе мені, горе!
Де я прихилюся?”
Так Гонта кричав,
По Умані бігав. А серед базару,
В крові, гайдамаки ставили столи;
Де що запопали, страви нанесли
І сіли вечерять. Остатняя кара,
Остатня вечеря!
“Гуляйте, сини!
Пийте, поки п'ється, бийте, поки б'ється! —
Залізняк гукає,— Ану, навісний,
Ушквар нам що-небудь, нехай земля гнеться,
Нехай погуляють мої козаки!”
І кобзар ушкварив:

“А мій батько орандар,
Чоботар;
Моя мати пряха
Та сваха;
Брати мої, соколи,
Привели
І корову із діброви,
І намиста нанесли.
А я собі Христя
В намисті,
А на лиштві листя
Та листя,
І чоботи, і підкови.
Вийду вранці до корови,
Я корову напою,
Подою,
З парубками постою,
Постою”.

“Ой гоп по вечері,
Замикайте, діти, двері,
А ти, стара, не журись
Та до мене пригорнись!”

Всі гуляють. А де ж Гонта?
Чом він не гуляє?
Чому не п'є з козаками?
Чому не співає?
Нема його; тепер йому,
Мабуть, не до неї,
Не до співи.
А хто такий
У чорній киреї
Через базар переходить?
Став; розрива купу
Ляхів мертвих: шука когось.
Нагнувся, два трупи
Невеликих взяв на плечі
І, позад базару,
Через мертвих переступа,
Криється в пожарі
За костьолом. Хто ж це такий?
Гонта, горем битий,
Несе дітей поховати,
Землею накрити,
Щоб козацьке мале тіло
Собаки не їли.
І темними улицями,
Де менше горіло,
Поніс Гонта дітей своїх,
Щоб ніхто не бачив,
Де він синів поховає
І як Гонта плаче.
Виніс в поле, геть од шляху,
Свячений виймає
І свяченим копа яму.
А Умань палає,
Світить Гонті до роботи
І на дітей світить.
Неначе сплять одягнені.
Чого ж страшні діти?
Чого Гонта ніби краде
Або скарб ховає?
Аж труситься. Із Умані
Де-де чуть — гукають
Товариші-гайдамаки;
Гонта мов не чує,
Синам хату серед степу
Глибоку будує.
Та й збудував. Бере синів,
Кладе в темну хату
Й не дивиться, ніби чує:
“Ми не ляхи, тату!”
Поклав обох; із кишені
Китайку виймає;
Поцілував мертвих в очі,
Хрестить, накриває
Червоною китайкою
Голови козачі.
Розкрив, ще раз подивився…
Тяжко-важко плаче:
“Сини мої, сини мої!
На ту Україну
Дивітеся: ви за неї
Й я за неї гину.
А хто мене поховає?
На чужому полі
Хто заплаче надо мною?
Доле моя, доле!
Доле моя нещаслива!
Що ти наробила?
Нащо мені дітей дала?
Чом мене не вбила?
Нехай вони б поховали,
А то я ховаю”.
Поцілував, перехрестив,
Покрив, засипає:
“Спочивайте, сини мої,
В глибокій оселі!
Сука мати не придбала
Нової постелі.
Без васильків і без рути
Спочивайте, діти,
Та благайте, просіть бога,
Нехай на сім світі
Мене за вас покарає,
За гріх сей великий.
Просіть, сини! я прощаю,
Що ви католики”.
Зрівняв землю, покрив дерном,
Щоб ніхто не бачив,
Де полягли Гонти діти,
Голови козачі.
“Спочивайте, виглядайте,
Я швидко прибуду.
Укоротив я вам віку,
І мені те буде.
І мене вб'ють… коли б швидче!
Та хто поховає?
Гайдамаки!.. Піду ще раз.
Ще раз погуляю!..”
Пішов Гонта похилившись;
Іде, спотикнеться.
Пожар світить; Гонта гляне,
Гляне — усміхнеться.
Страшно, страшно усміхався,
На степ оглядався.
Утер очі… тілько мріє
В диму, та й сховався.

Мова фантастики та фантастична мова братів Стругацьких

«Що?!! Невже Брати Стругацькі українською?!! – вигукнете ви!..– Це що ще за літературні вибади!.. Адже Стругацьких завжди можна прочитати мовою оригіналу, російською!..»


А. і Б. Стругацькі

Так, справді, Стругацьких завжди можна почитати російською, як і Бредбері англійською. Проте твори братів Стругацких все ж вийшли у Серії «Горизонти фантастики» у Тернопільському видавництві «Богдан» українською і, як це не звучить дивно для опонентів, користуються значним попитом у читачів. Як гадаєте, чому? Можливо, все-таки не у перекладі справа, а у глибині творчості самих братів Стругацьких, Аркадія і Бориса, «А» і «Б», як їх встигли наректи за роки літературної діяльності чисельні прихильники. Та й сама мова легендарних «А» і «Б» свого часу стала предметом певних суперечок у колах любителів фантастики. Адже не всім критикам подобалося те, що за висловами самих Стругацьких, вони застосовували у творах «мову вулиці», відтворювали на папері те, що думають звичайні люди. І саме мова і стилістика письменників були «найадекватнішим засобом для вираження цих думок», ...трансформацією, так би мовити, літературної мови в мову повсякденну, певним містком для передачі важливих, інколи зашифрованих ідей до широкого загалу, шляхом до вітворення справжнього стану речей у тогочасному соціальному устрої. Справді, інколи мова письменників була іронічною, навіть саркастичною, якщо пригадати реалії Дослідного інституту «НИИЧАВО» (в українському перекладі – «НДІЧАВО») у повісті «Понеділок починається в суботу», чи надто обіхідною, як у «Пікніку на узбіччі», але завжди особливою мовою для відтворення атмосфери та дієвого середовища того чи іншого твору, передачі характерів героїв, мотивації їхніх вчинків.



Цікавим є також те, що для дизайну палітурки Серії «Горизонти фантастики» художник Максим Долинний використав зображення дивана. Цілком можливо, що «прообразом» даного дивана є диван із повісті «Понеділок починається в суботу», який був проходом у інші виміри, що зрештою і відкривають нам твори Аркадія та Бориса Стругацьких, так само як і праці інших майстрів фантастичної прози (твори яких, до речі, також входять до Серії).

Читать полностью: http://h.ua/story/361687/#ixzz24HoUqKlo


Українізіція проти русифікації

Примусова русифікація, або принаймні наявні спроби її реалізації, пробуджують в українцях тягу до національних і патріотичних цінностей. Як не дивно, насадженням російської мови, так звана «влада», стимулює поширення і розвиток української «ідеї». Не зважаючи на давно вже характерну неповагу «посад» до всього українського (історії, культури, територіальної цілісності, мови українського народу, разом із цим же народом), навіть не зважаючи на відверто блазнівські «начебтозакони», українці вирішили піти протилежним шляхом і таким чином не зайвий раз показати свою відокремленість від тих же посадовців і їхніх ручних песиків.

Можливо навіть справа не тільки в пробудженні національної свідомості. Є думки, що в даній ситуації не останню роль відіграє звичайна людська непокора. Достатньо буде згадати часи впровадження українського дубляжу в кінотеатрах країни і хвилю невдоволення такою підтримкою української мови. Звісно, в порівнянні з сучасною ситуацією, це була скоріше реакція ніж протест, маленька хвилька занепокоєння, щодо своїх свобод.

Потрібно також враховувати і той факт, що суспільство змінюється. Наразі виникає розуміння єдності народу і порозуміння між собою, зменшується рівень зацікавленості в політиці і в той же час зростає зацікавленість в нових ідеях розвитку суспільства, як одного цілого. І можливо це лише моє особисте переконання, що в українського народу з’явилася можливість збагнути свій потенціал і навіть скористатися ситуацією задля свого культурного становлення, але в будь-якому разі процес українізації українського народу почався, хоч і не самими українцями.


Соціологія патріотизму.

За последние два года уменьшился уровень готовности защищать свою страну с оружием в руках (с 43 до 33%), а уровень неготовности — наоборот вырос (с 38 до 54%). Об этом свидетельствуют данные опроса, проведенного Социологической группы «Рейтинг» в августе.

При этом наблюдается четкая зависимость: чем больше человек чувствует себя патриотом, тем он проявляет большую готовность отстаивать территориальную целостность Украины с оружием в руках.

Больше всех готовы отстаивать территориальную целостность Украины с оружием в среди сторонников «Свободы» (68%) и «Батьківшини» (49%). Меньше всего готовы отстаивать территориальную целостность Украины с оружием в руках – среди сторонников Партии регионов (26%) и КПУ (20%).

ZN,UA

Нічого дивного. Для ригів і їх прибічників головне в житті гроші, нічого їх більше не цікавить. Комуністи взагалі дегенерати - чого від них чекати.

А от  чому за 2 роки стало зникати бажання захищати Батьківщину, та ще так суттєво, в цілому по Україні - не можу знайти належного поясненя.

Взнав, що гратиму для "Регіонів", поламав гітару, купив вувузелу

  • 20.08.12, 16:23

Молодіжний фестиваль «Extreme.Music.LIVE», який має відбутися 18-19 серпня у Черкасах набуває скандального відтінку. Дізнавшись, що концерт відбуватиметься за підтримки міської організації Партії регіонів, гурти одне за одним починають відмовлятись виступати.

Одним із перших, хто відмовився брати участь у фестивалі, став черкаський гурт «Эффект бабочки», пише Прочерк.

«Нашій команді запропонували взяти участь у фесті, не зазначаючи, хто буде організатором. Однак коли ми дізнались, хто фінансуватиме концерт, одноголосно вирішили відмовилися від «легких грошей», адже совість важливіша», – розповів у коментарі «Прочерку » гітарист гурту «Эффект бабочки» Костянтин Доброцький.

Також він повідомив, що їх гурт розцінює цей фестиваль як передвиборчу агітацію.

Вже сьогодні зранку відмовився брати участь у фесті ще один гурт – «ЯntaR City».

«Ми нікого не підтримуємо і не будемо підтримувати, в агітаціях участі не беремо», – повідомив менеджер гурту «ЯntaR City» Олександр Романяк.

Відмовився виступати на фестивалі через його агітаційну спрямованість і Валентин Стрикало зі своєю групою.

А от гурт «Fail System» вирішив показати свій протест по-іншому: заспівати на фестивалі пісню «Я устал нюхать вонь, так пахнут слова моего президента». Про це один з учасників написав у соцмережах.

Крім того, ще й досі музикантам не сказали, яка на концерті буде апаратура, що ставить під сумнів участь багатьох виконавців.

Організатори фестивалю у соцмережах зазначили, що «за підтримки Партії регіонів» означає, що на фестиваль «завітають» губернатор Сергій Тулуб та секретар міськради Віктор Горкун, проте лозунгів регіоналів ніде висіти не буде.

Також брати участь фестивалі вже відомились гурти «Good fellas» та «4films». Гурти просять прибрати себе з афіш, однак організатори фестивалю поки що до їхніх слів не дослухаються.

За матеріалами: Рідна країна

Фірмовий стиль ПР: мовний закон - як примітивне шахрайство

  • 20.08.12, 10:58
З адміністрації президента керівникам Закарпатської та Чернівецької обласних рад та адміністрацій була дана сувора вказівка не проводити сесій з мовного питання.

Про це заявив депутат Верховної Ради від НУНС Генадій Москаль з посиланням на власні достовірні джерела, повідомляє прес-служба нардепа.

Москаль назвав «першою серйозною «осічкою» регіоналів» широко анонсовану сесію Верховної ради Автономної республіки Крим, на якій було заплановане надання російській мові статусу регіональної. «Розгляд питання відкладено на невизначений термін - скоріше за все, до виборів до нього не повернуться. Зараз серед населення Криму більше 13% складають кримські татари, і ненадання їх мові статусу регіональної є не тільки грубим порушенням улюбленого закону Партії регіонів, але й Конституції» - сказав Москаль.

Політик також зазначив, що серед населення Чернівецької області більше 13% складають румуни і більше 10% – молдавани. Крім того, в області є села, де компактно проживають росіяни-старообрядці та поляки.

Аналогічна ситуація і в Закарпатській області – кількість етнічних угорців тут складає більше 12%, що є підставою для визнання угорської мови регіональною на території області. Крім того, в окремих районах компактно проживають румуни, є майже повністю словацькі, німецькі села, а також села, заселені представниками інших національностей.

«Не дивно, що на територіях, де проживають представники цих меншин, ніякі сесії не проводилися», - сказав Москаль, вказавши, що вже звернувся кримськотатарською мовою до голови Верховної ради АРК та голів Чернівецької і Закарпатської обласних рад (румунською і угорською мовами) з вимогою провести сесії та визнати регіональніми, відповідно, кримськотатарську мову в Криму, молдавську та румунську на Буковині та угорську мову на Закарпатті.

«Якщо цього не буде зроблено, залишаю за собою право звернутися до окружних адміністративних судів згаданих регіонів, послів Угорщини, Румунії та Молдови, а також до структур ОБСЄ та Ради Європи, що опікуються правами національних меншин», - вказав Москаль.

Нагадаємо, з набранням чинності закону "Про засади державної мовної політики" наразі місцеві влади 7 регіонів України ухвалила рішення, згідно з яким російська мова отримала статус регіональної.

В той же час Ізмаїлі міськрада відмовилася розглядати питання про надання болгарській мові регіонального статусу на рівні з російською.

Президент Міжрегіонального об’єднання «Румунська спільнота України», депутат від Партії регіонів Іван Попеску заявляв, що рішення про статус румунської мови в Чернівецькій області, буде прийнято через три місяці - після того, як Кабінет міністрів розробить механізми реалізації закону про мовну політику.

Голова Херсонської обласної ради Віктор Пелих на брифінгу після сесії облради, на якій було прийнято рішення про надання російській мові статусу регіональної заявив, що турки, що компактно проживають на Херсонщині в сільській місцевості, можуть поставити питання про надання їх мові статусу регіональної.

http://www.aratta-ukraine.com/news_ua.php?id=18140