Про співтовариство

Тут об’єднуються ті, хто любить свій Край. Ми писатимемо тут про це. Будемо розміщувати цікаві фото, обговорювати проблеми сьогодення.

Увага! Учасником співтовариства може стати блогер, який пише на українську тематику.

Шукати в архіві

Важливі замітки

Вид:
короткий
повний

Ми любимо тебе, Україно!

Богдан Бо

Богдан Бо

«Здалека про близьке» ч.1

«Здалека про близьке» ч.1

Панорама українських політичних партій у діаспорі.

Тарас Кузьо 



Вступ

Вищенаведена стаття – це спроба розгляду українських еміграційних політичних партій в об'єктивний спосіб. Вже на початку прагнемо утвердити, що, незважаючи на деякі критичні зауваження, всі ті, які активно працюють в українській політичній сфері, роблять це з патріотичних спонук і що всі еміграційні політичні партії стоять на засадах української державної незалежності.

Українські політичні партії сформувалися в основному в 1945 – 1955 рр. насамперед у країнах Західної Європи (де знаходились або були інтерновані колишні українські військовики та робітники), після чого основні центри діяльності перенеслися на терени Північної Америки. Існуючим та багаточисельним представникам російської і польської еміграцій особливо пощастило в 1970-х та 1980-х рр., коли туди прибуло велике число нових емігрантів (серед яких було багато євреїв). Ця найновіша молода еміграція не тільки активізувала вже діючі там організації – вона створювала також нові політичні угрупування, товариства, видавничі установи тощо. Все це, як бачимо, значно змінило еміграцію, а також наблизило її до існуючих обставин і розвитку подій в Росії та Польщі.

У порівнянні з цим розвиток українського еміграційного політикуму відбувався в ізоляції від материка. Навіть більше – деякі політичні групи навмисне агітували проти відвідин України, а також активно знеохочували еміграційну спільноту від контактів з культурницькими групами з України, які мали виступити в країнах поселення українців. Врешті, це привело до самозамикання українствау своєрідних «гетто», ізольованих від дійсності, яка існувала в Україні. І далі – така надмірна концентрація стала ареною внутрішньої  конкуренції та боротьби за вплив у середовищі української спільноти, спричинилась до безконечних конфліктів і внутрішніх роздорів на грунті персональній і т.д., і т.п. Як наслідок – тільки незначна частини молодшої генерації включається в діяльність українських політичних партій на еміграції.

Не треба забувати, що переважна кількість українських емігрантів, які знайшлися після 1945 року за кордонами України, – це греко-католики та галичани. На це є різні причини. Найголовнішою з них був т.зв. Ялтинський договір, де одним із параграфів було вирішено, що всі українці, які до 1939 року були громадянами СРСР, мали бути репатрійовані до СРСР. І тому багато українців із східних областей України, щоб уникнути примусової репатріації, подавали себе як громадяни західних областей. Мимо цих заходів, біля 80% української діаспори – це греко-католики, що має важливий вплив як на розвиток, так і на структуру політичних груп, їх взаємне співвідношення і поставу щодо ситуації в Україні. Все-таки треба підкреслити, що взаємини між вірними обох церков – УАПЦ та УГКЦ – є дружніми.

Українська діаспора складається з багатьох політичних партій. Перед приходом до влади Горбачова підсовєтська преса змальовувала їх найчорнішими фарбами, прозиваючи всіх (включно з авторами цих рядків) «бандерівцями». У споминах українських правозахисників – Леоніда Плюща і Данила Шумука – читаємо, що в 1970-х і 1980-х рр. у таких українських містах, як Київ чи Одеса, вистачало промовити якесь речення по-українськи, і це було загрозою, що даній людині автоматично причеплять ярлик «бандерівця». І нині в цілому ряді східних областей України ця небезпека ще існує.
До речі, це термін, який до сьогодні створює плутанину понять серед багатьох, і тому не диво, що у висліді руху відродження – в умах і розумінні суспільства – ім'я Степана Бандери стало реабілітованим, без сумніву, якраз тому, що КГБ і компартія перетворили його в символ. Отож тому, коли йде мова про т.зв. бандерівськии рух, в нього включаються всі, без винятку, групи і формації, які боролися за визволення України. Зате на Заході «бандерівці» – це дефініція на означення порівняно вузької української еміграційної політичної партії. Наприклад, широковідома стаття «Хто такі бандерівці і за що вони борються?», написана упівським публіцистом Петром Полтавою у 1948 році, майже нічим не нагадує ідеологію політичної партії, яка на еміграції себе називає «бандерівцями».

Богдан Гордасевич: Досить давно написано, але тим і цікавий, на мою думку, цей матеріал, що дає особливий "погляд на вигляд"
2

Богдан Бо

Богдан Бо

Iван Франко: "одвертий лист до галицької молодежі"

IВАН ФРАНКО: "ОДВЕРТИЙ ЛИСТ ДО ГАЛИЦЬКОЇ МОЛОДЕЖІ"



Те, що я хочу сказати Вам, мої молоді приятелі, таке велике й радісне і заразом таке важке та прикре, що я бажав би, щоб се сказали Вам якісь авторитетніші від мене уста, щоб се сказав Вам хтось, кого Ви найбільше любите і поважаєте і кому найбільше довіряєте, щоб воно могло ввійти в Ваші серця як могутній імпульс до нового життя, як вітхнення до нової праці, до перебудови Вашого власного «я» відповідно до нового світогляду. 
Дожили ми великих, переломових подій. Те, що наповняло наші серця тугою і завистю при читанні подій таких бурливих літ, як 1789 або 1848, тепер на наших очах. І не то на наших очах: бурлива хвиля історії захапує нас самих, ставить нашу націю майже в центрі випадків. 
Схід Європи, а в тім комплексі також наша Україна, переживає тепер весняну добу, коли тріскає крига абсолютизму та деспотизму, коли народні сили серед страшних катастроф шукають собі нових доріг і нових форм діяльності, коли невимовне горе, вдіяне народам дотеперішнім режимом, порушило найширші верстви і найглибші інстинкти людської душі до боротьби, якої результатом мусить бути повний перестрій зразу державного, а далі й громадського, соціального порядку Росії, а в тім комплексі й України. 
Ви, молоді приятелі, що з зацікавленням читаєте новини з Росії, чи подумали Ви про значення тих подій для нашої нації, для нас усіх, для кождого з нас особисто? Адже ж всесвітня історія не історія героїв, а історія масових рухів і перемін; а ми ж кождий особисто хіба не часть тої маси, яка сими подіями покликана до руху та переміни? Чи подумали Ви над сим, куди можуть повести нас ті рухи, якою луною в особистім житті кождого з нас можуть відбитися ті переміни і які обов'язки на кождого з нас накладає теперішня хвиля? Мені здається, що як люди, обдаровані свідомістю і даром думки, ми всі повинні про се думати, думати більше й інтенсивніше, ніж про все інше, що нас цікавило досі. Бо приходить велика доба, і горе нам, горе нашій нації, коли велика доба застане нас малими і неприготованими! 
Велика доба для нашої нації почнеться з хвилею, коли в Росії упаде абсолютизм. Остатні події показують, що той упадок уже не за горами. Коли вірити рескриптові царя до міністра Булигіна, яким поручено міністрові поробити приготування до скликання вибраних репрезентантів народу на наради в справах державних, то виходило би, що сей упадок уже наступив, бодай у принципі. Звісно, тому царському рескриптові не можна признавати серйозного значення, але й се також симптом упадку самодержавства, що на такі рескрипти ніхто не звертає особливої уваги; значить, історія вже попливла іншим руслом. 
Упадок абсолютизму в Росії – що він значить для нас? Який наступник замінить його? 
Сей наступник, то не жоден таємний незнайомий, не жоден сфінкс із закритим лицем. Він давно відомий і виразно зазначив свою фізіономію вже в дотеперішній історії Росії: се буде лібералізм капіталістичного складу. Се буде ліберальний, по-європейськи освічений російський дідич, польський шляхтич, багатий фабрикант, купець, адвокат, професор, журналіст, лікар і в якійсь невеличкій мірі інтелігентний пролетарій. Ось хто надасть фізіономію новому режимові Росії – капітал і інтелігенція. Історичні дворянські традиції в Росії не сильні і такого феодального, конституційним покостом1 від біди помальованого режиму, який маємо в Галичині, – в Росії і на Україні, мабуть, не буде. Певна річ, російський лібералізм виявляє вже тепер і виявить по своїм запануванні інші, так само небезпечні прикмети. Він сильно теоретичний і доктринерський, а доктринери, навіть ліберальні, все і всюди бували найгіршими і найшкідливішими політиками. Доктрина – се формула, супроти якої уступають на задній план живі люди й живі інтереси. Доктрина – се уніформ, стрихулець2, ворог усяких партикуляризмів. Доктрина – се зроду централіст, що задля абстрактних понять не пощадить конкретних людей і їх конкретного добробуту. Ми, українці, бачили досі мільйони прикладів, як знущався над живими людьми й націями абсолютизм, узброєний трьома доктринами: православіє, самодержавіє й обрусеніє. Сі доктрини ввійшли занадто глибоко в тіло і кров російської суспільності, щоб тепер, коли при кермі замість всевладного чиновника стане всевладний російський ліберал, ми могли надіятися наглої і основної зміни в самім режимі. Нехай і так, що доктрина православія стратить своє жало ексклюзивності (ліберал тим і ліберал, що до обрядових доктрин йому байдуже); але доктрина самодержавія й обрусенія дуже легко може подати собі руку з ліберальним доктринерством: вистарчить замість самодержавної особи поставити самодержавну ідею – ідею нероздільності й єдності Росії, непорушності російського великодержавного становища і фундаментального, кат'екзохен державного становища «русского», т. є. великоруського народу, – і маємо знов продовження дотеперішньої політики руйнування, визискування та оглуплювання окраїн для «добра» центра, маємо національний автократизм у ліберальнім і конституційнім плащі, на взір угорського. 
Задатків для такого ліберального автократизму бачимо в російській суспільності дуже багато. Їх систематично плекала і підготовлювала вся дотеперішня чиновницько-автократична школа, привчаючи суспільність ігнорувати все органічно виросле, своєрідне, партикулярне й індивідуальне, погорджувати ним як дрібним і ретроградним або ломити його як незгідне з од-ноцільним характером Росії (безцільне і безглузде топтання України, Польщі, Литви, Фінляндії і т. д.). Тільки там, де сей доктринерський автократизм стрічав діяльний, організований, елементарний опір, – у Польщі, в Фінляндії, потроху в Литві, – він нарешті виявляв склонність до концесій, а бодай до якихось пертрактацій3. Доктринерові, засліпленому в своїх формулах, можуть заімпонувати тільки тверді факти, об які він раз-другий розіб'є собі голову. 
Найменше такого опору знаходив собі автократичний доктринаризм на Україні. Не тому лише, що українське слово було сковане і закнебльоване4, а головно тому, що велика часть сві-тлих українців, вихована в тих самих ідеях автократичного доктринерства, й сама ігнорувала свій український партикуляризм, у душі стидалася його, в душі признавала себе gentе Ukraiпі, паtіопе Rиssі5, в душі й явно дорожила й дорожить фантомом «великої, неподільної Росії». 
Перед українською інтелігенцією відкриється тепер, при свобідніших формах життя в Росії, величезна дійова задача – витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй, відки б вона не йшла, та при тім податний на присвоювання собі в якнайширшій мірі і в якнайшвидшім темпі загальнолюдських культурних здобутків, без яких сьогодні жодна нація і жодна хоч і як сильна держава не може остоятися. 
Величезні трудності тої задачі стануть Вам ясно перед очима, коли подумаєте про той стан, у якім застає Україну нова доба. Без власних шкіл і без виробленої освітньої традиції, без перейнятого освітніми і народолюбними думками духовенства, без популярного і вищого пись-менства, яке могло би бодай на першій гарячій порі заспокоювати всі духові потреби величезної маси, без преси, яка могла б ясно держати і систематично боронити стяг національності та приложеної до місцевих потреб, свобідної культурної праці, без надії на сильну фалангу вповні свідомих і на висоті сучасної освіти стоячих репрезентантів у законодатних тілах і без міцної опори в масах народу та інтелігенції навіть для тих немногих репрезентантів, що забажають вповні відповісти своїй національній і культурній задачі, наша Україна готова знов опинитися в ролі ковадла, на якому різні чужі молоти вибиватимуть свої мелодії, або в ролі крілика, на якому різні прихильники вівісекції будуть доконувати своїх експериментів. 
От тут і стає перед нами, галичанами, а особливо перед Вами, молоді приятелі, велика історична задача – допомогти російській Україні в тяжких переломових хвилях і потім, у печатках, у закладинах великої праці – здвигнення нашої національної будови в усій її цілості. Перед Вами стоїть задача й обов'язок – віддячитися російській Україні за все те духове й матеріальне добро, яке вона досі давала нам. Чи і наскільки ми почуємося до того обов'язку, чи і наскільки совісно, розумно, обдумано візьмемося до його сповнювання, від того буде залежати в дуже великій мірі наша будущина яко нації, здібної зайняти місце в хорі інших культурних націй. 
Досі я ждав і надіявся, що хтось ближчий Вам і авторитетніший для Вас забере голос у сій справі, що наша щоденна преса зверне на неї свою увагу, що підіймуть її ті, що люблять ви-давати себе за батьків і провідників народу. На жаль, я не діждався сього. Значна часть тих на-ших світочів, опанована театральним питанням, не бачить поза ним світа; інші, що заховали собі в тій справі незалежність суду і дивляться на неї критично, не мають чи сили, чи відваги піднести свій голос і вказати ясно і виразно величність теперішньої хвилі і великий трагізм нашого положення в ній і неминучу конечність – якнайшвидше, якнайосновніше змінити курс нашого національного корабля, настроїти всі наші думки, плани, програми на інший діапазон. Ми мусимо навчитися чути себе українцями – не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіціальних кордонів. І се почуття не повинно у нас бути голою фразою, а мусить вести за собою практичні консеквенції. Ми повинні – всі без виїмка – поперед усього пізнати ту свою Україну, всю в її етнографічних межах, у її теперішнім культурнім стані, познайомитися з її природними засобами та громадськими болячками і засвоїти собі те знання твердо, до тої міри, щоб ми боліли кождим її частковим, локальним болем і радувалися кождим хоч і як дрібним та частковим її успіхом, а головно, щоб ми розуміли всі прояви її життя, щоб почували себе справді, практично частиною його. 
Не забувайте, що ми досі в Галичині жили з національного погляду крайнє ненормаль-ним життям. Велика більшість нашої нації лежала безсильна, закнебльована, а ми, маленька частина, мали свободу рухів і слова. І нам іноді здавалося, що ми – вся українська нація, що ми її чільні ряди, її репрезентанти перед світом. Тепер, коли на російській Україні не сьогодні то завтра повстануть десятки таких центрів, якими тепер являються Львів та Чернівці, ся наша передова роля скінчилася. Ми мусимо почувати себе не піонерами, але рядовими в великім ряді і не сміємо своїх дрібних, локальних справ виставляти як справи всенародні, своїх дрібних персональних амбіцій висувати на першу лінію загального інтересу. 
Тепер навіть наші основні національні питання, хоч довго ще не зійдуть із денного по-рядку, мусять підпасти значній переміні фронтів. Нам треба ясно зрозуміти і відчути і мати на тямці, що польсько-українське питання не буде відтепер рішатися у Львові, але обхопить бойо-ву лінію безмірно ширшу і кождий його етап буде рішатися і у Львові, і в Чернівцях, і в Кам'янці-Подільськім, і в Житомирі, і в Києві. Так само наша галицька та буковинська боротьба з москвофільством відтепер мусить виглядати зовсім інакше, бо й її терен розшириться безмірно, а її зміст поглибиться відповідно до того, як вона розростеться до розмірів боротьби всеукраїнського національного почуття з винародовляючими претензіями «державної» великоруської нації. І наші відносини до євреїв мусять улягти значній переміні, коли нашій нації прийдеться «автономно» гоїти гнилі рани, завдані їй московським чиновництвом через ціловікове нагромаджування жидів на нашій території при помочі т. зв. «черти осідлості» та через варварські та нелюдські експерименти урядового аранжування антижидівських розрухів, щоб ними відводити від себе вибухи народної розпуки та обурення. 
І всі, всі наші національні та громадські питання мусять улягти основній переміні, коли впадуть дотеперішні китайські стіни, які ділять нас від України. (Наша література і преса му-сить перейти на вищий рівень, коли не захоче гинути в конкуренції з тим типом літератури і преси, що виробився в Росії, невважаючи на цензурний тиск, а може, власне завдяки йому). Тісніші, частіші, ближчі зносини з закордоновими українцями мусять виробити у нас ширший, свобідніший світогляд, щиріші і свобідніші товариські форми, як ті, що виробилися у нас під шляхетсько-польськими або буршівсько-німецькими впливами. Наш голосний, фразеологічний та в більшій частині нещирий, бо ділами не попертий патріотизм мусить уступити місце поважному, мовчазному, але глибоко відчутому народолюбству, що виявляє себе не словами, а працею. Наша масова інерція, що приймає безкритично слова тих, які сим чи іншим припадком були поставлені «на чоло народу», стали послами, професорами, головами товариств і т. і., мусить уступити місце живій, критичній праці думок і готовності – все і всюди подати й свій голос у загальній справі, виконувати діяльно, на власне ризико, але з повною свідомістю своє горожанське право. Наша аж до границь безхарактерності посунена толеранція хиб та слабостей наших ближніх, навіть тоді, коли вони зі сфери приватних відносин переходять у сферу товариської та громадської діяльності, мусить уступити місце живішому моральному почуттю і енергічнішій реакції проти усякої моральної гнилизни, що грозила б розпаношитися в наших товариських відносинах. Інакше, мої дорогі приятелі, ми тут, у Галичині та Буковині, замість духового центру України зробимося гнилим і смердючим боляком, який з обридження оминатиме кождий свідомий українець, що заховав іще живе почуття самоповаги. 
Отеє моральне переродження, яке вповні доконається, певно, не швидко, аж наслідком праці поколінь, та до якого імпульс кождий із нас повинен дати сам собі, власною постановою, буде першою умовою можності тіснішого, дружного і продуктивного співділання нашого з за-кордоновими українцями. Якби Ви знали, мої молоді приятелі, скільки зневіри, розчарувань та знеохоти нагромадили дотеперішні зносини галичан та буковинців із Україною, скільки сорому та прикрості робили не раз українцям наші «національні», а властиво місцеві хиби – неточність, балакучість та пустомельство, брак характерності, індиферентність та моральна грубошкірність, байдужність до важних загальних справ, а завзятість у дрібницях, пуста амбітність та брак самокритики, парадування європейськими формами при основній малоосвітності та некультурності, якби Ви знали і відчували се так, як сього вимагає теперішня хвиля, то я не сумніваюся, що в серці кождого з Вас знайшлась би моральна сила, щоб сказати собі і покласти Ганнібалову присягу: віднині доложу всякого зусилля, щоб увільнитися від тих хиб, поводитися краще, працювати пильніше над собою. 
Та все те кажу лише для Вас, особливо для тих, хто захоче мати зносини з українцями, щоб охоронити його і тих, із ким він буде мати зносини, від прикрих розчарувань. А головна річ у тім, чим можемо ми, галичани й буковинці, в разі свобідніших відносин у Росії, допомогти Україні. На капітали ми не багаті, та й не капіталів потребуватимуть від нас українці. Так само дурять себе ті галичани та буковинці, які вже тепер облизуються, надіючися, що свобода в Росії створить їм дорогу до роблення інтересів, до корисних посад та сутих доходів без праці. Певна річ, у порівнянні до нашої заробкової мізерії російські відносини не одному можуть видатися блискучими, але не треба забувати, що на легкі заробітки та на масні посади всюди конкурентів багато, а спеціально Росія багата на таких «ташкентців»7, із якими наші кандидати не легко витримають конкуренцію. Та й не «ташкентців», не аферистів, не спекулянтів на легкий хліб потребує від нас Україна, і коли ми нічого іншого, ліпшого не зуміємо дати їй, тоді сором і ганьба нам! 
Не заімпонуємо ми українцям і своєю інтелігенцією, своїм рівнем теоретичної освіти. Лиха доля змусила нас виростати і вчитися в краю, де завдяки шляхетському режимові наука вважається небезпечним оружжям, якого не слід давати в руки суспільності, де шкільне на-вчання в самім зароді затруєне конфесійними, політичними та національними передсудами, де свобідна критика виелімінувана з виховання, де панує т. зв. Brotstudium, навчання для хліба, для кар'єри, навчання, тісне та далеке від тої широкої гуманності, що лежить в основі західноєвропейського, а подекуди навіть російського вищого шкільництва. Отже, й тут не багато чим можемо стати в пригоді українцям. Щонайбільше хіба яко вчителі язиків – німецького, польського, потроху класичних, бо наука язиків у наших школах трактується справді ліпше, як у російських. Хоча й тут треба сказати, що останні роки зазначили поворот на гірше, і, приміром, знання німецького язика, яке виносять молодші генерації з галицьких гімназій, може довести до розпуки всякого, хто ставив би до того знання якоїсь хоч трохи вищої вимоги8. 
Подумає дехто, що бодай нашими шкільними книжками, що обіймають уже повний курс народної і середньої школи, можемо прислужитися українцям. На жаль, треба сказати, що й ся надія марна. Наші шкільні підручники, знов-таки в значній мірі завдяки пануючому в Галичині режимові, переважно неоригінальні, основані на перестарілих педагогічних принципах, а деякі надто такі далекі від рівня сучасної науки (приміром, природописні), що про безпосереднє користування ними в українських школах у Росії не може бути ані бесіди і вони щонайбільше можуть пригодитися авторам нових підручників задля своєї термінології. 
Та проте є у нас дещо таке, що може стати в пригоді українцям у Росії. Маю на думці той практичний смисл, привичку більше додивлятися до конкретних фактів, як до теорій, і більше вироблену привичку до публічного життя, до організацій і парламентаризму. Надто довголітня боротьба за національні права виробила у нас певну традицію і немалий засіб досвіду в таких справах, що все може дуже пригодитися тепер, коли й російську Україну жде перспектива проходити ту саму школу поміж двома огнями – польським і московським. Правда, і ті добрі прикмети в душній галицькій атмосфері дуже часто переходять на хиби, на тісноворість, боязливість, байдужність до всяких смілих поривів і заскорузлість у своїм тіснім кружку, та тут уже певно нове історичне життя в ширших межах само собою швидко здужає усунути ті хиби. 
Я бажаю тільки одного – звернути Вашу увагу, молоді приятелі, звернути увагу всеї сус-пільності на ту велику історичну хвилю, якої наближення чуємо всі. Нам прийдеться змобілізувати всі свої сили, щоб задоволити потреби тої хвилі. Та поки ще вона не надійшла, до праці, молоді приятелі, до інтенсивної, невсипущої праці над собою самими! Здобувайте знання, теоретичне й практичне, гартуйте свою волю, виробляйте себе на серйозних, свідомих і статечних мужів, повних любові до свого народу і здібних виявляти ту любов не потоками шумних фраз, а невтомною, тихою працею. Таких мужів потребує кожда нація і кожда історична доба, а вдвоє сильніше буде їх потребувати велика історична доба, коли всій нашій Україні перший раз у її історичнім житті всміхнеться хоч трохи повна горожанська і політична свобода. 
________________________________________

1 Покост – оліфа, лак (пол). 
2 Стрихулець – паличка для розрівнювання. Тут: зрівнялівка. 
3 Пертрактація – тут: поступка (від латин. pertractabilis – піддатливий). 
4 Заткнуте кляпом (від нім. knebeln). 
5 З походження українцем, руської нації (латин.). 
6 Присяга Ганнібала бути непримиренним ворогом Риму, прийнята карфагенським полководцем ще в дитинстві. 
7 І.Франко має на увазі сатиру М.Є. Салтикова-Щедріна “Господа ташкентцы”  
8 Мається на увазі проголошене царським урядом 6 серпня 1905 року рішення про утворення Державної думи. Виборчий закон, згідно з цим рескриптом, було підготовлено міністром внут-рішніх справ О.Г. Булигіним. 

4

Богдан Бо

Богдан Бо

Записи анархіста 21 ст. від 01.09.19 р. Анархізм – це

1 вересня 2019 р.  (7527)
Записи анархіста 21 ст. від 01.09.19 р.



 Анархізм – це

В черговий раз розпочинаю місяць зі свого Декалогу від Богдана, але ще додам кілька тез щодо анархізму в його індивідуальному форматі, тому що це просте і чітке визначення: «Бути самим собою!»
Перше і найголовніше значення анархізму – це можливість бути самим собою, але при тому не за рахунок інших. Фактично це дефініція вироблена в часи Великої Французької революції в кінці 17 століття: «Свобода однієї людини закінчується там, де починається свобода іншої людини»
Відомий український любомудр Григорій Сковорода казав, що головним для людини є пізнати самого себе. Інакше кажучи: віднайти своє призначення в Світі.
Друга така сама основоположна теза анархізму є те, що я сам приймаю свої рішення і готовий сам відповідати за все, що мною зроблено. Я за себе відповідаю сповна. Бо у нас досить багато розвелося людей, які дуже полюбляють заявляти про свої права, але при тому тихцем замовчують про свої обов'язки. Насправді обов'язки йдуть попереду прав, як на моє тверде переконання, і вони прямо пропорційно пов'язані. Таким є відповідальний анархізм.
Простий приклад зі сучасності: велика кількість втікачів від війни на Донбасі виставляють вимоги до Держави України по компенсації втраченого майна та різних інших допомогах, але чомусь не хочуть визнати за свій обов'язок і право держави на їх військову мобілізацію щодо повернення того майна військовою силою за їх участі. Тобто або йдіть і відвойовуйте втрачену територію і своє майно, або не дзявкайте і не вимагайте, бо то все мають відбирати у інших людей, таких самих громадян України, щоб дати тим біженцям. Поміч реально нужденним і брутальна наглість жебрацька є протилежні теми.
Тому економічною основою анархізму є просте: май скільки хочеш, але сам то зароби! Чесно! А не кради в інших. 
Я дуже недолюблюю різноманітних пільговиків, які тупо не хочуть  розуміти, що вони є елементарні злодії, нехай і в законі, але щоб дати комусь пільгу – ці кошти мають у когось іншого відібрати! Наголошую в котре, що держава не продукує добробут, а перерозподіляє те, що силою відібрала від інших через податки і тому подібні побори. Держава – не «бездонні закрома», «чарівний ріг достатку» чи щось таке, а добро пересічних людей, яке від них силою закону забрали державні установи і чиновники! І якщо наші люди бідні, то не тому, що їм мало дають, а тому, що від них занадто багато відбирають! Довбана дурна радянщина-Совок: відібрати в людей усе, а тоді видавати кому скільки «положено» від імені держави, але насправді все вирішується чиновниками і бюрократичною паразитичною системою, яку так і називали: «Система!» І вона діє дотепер, фактично, – дотепер!
Працюй, заробляй і май! Таким є принциповий світогляд анархіста. І за чужим не зазирай, бо просто приб'ємо! Амінь.  
Для українського етносу здавна головним гаслом є: Чужого не хочемо – свого не віддамо!
1 вересня 2019 р.

Декалог від Богдана

Коли берешся писати якісь узагальнюючі праці, то в них важко давати пояснення деталям чи означенням особистого плану, тому я вирішив розпочати свої подальші розмисли над різними питаннями життя з спроби тезово визначити головні засади мого особистого світогляду, щоб в подальшому мене краще розуміли інші.

1. Я є абсолютним пацифістом-миротворцем, тобто я органічно не визнаю насилля як такого чогось позитивного. Це стосується як насилля людини над людиною, так і насилля людини над Природою в цілому. Я особисто бажаю, щоб всі люди і звірі жили в мирі і злагоді, але...
Наш світ збудовано таким чином, що для свого існування практично всі живі істоти поглинають інші живі (!) організми – різниця тільки в розмірах, але не в суті. Людина є справді Цар природи, тому що є універсальним споживачем усього органічного і неорганічного матеріалу в Природі включно до собі подібних.
Першорідний гріх людини від самого її зачаття (а не народження!) полягає у тому, що вона мусить від початку до самої смерті турбуватись про своє життя, для чого потрібно постійно поїдати інших живих (органіку) і вберегтись, щоб не з'їли тебе. Такою непривабливою насправді виглядає головна теза існування кожної людини – органічне функціонування в часі та просторі з безкінечним поглинанням, травлення та випорожненням органіки.
Додам, принагідно, що гуманність вегетаріанців є фальшивою, тому що рослини теж живі і все відчувають, кожна билинка і комашка також хочуть жити не менше, чим кожен з нас.
Отже моїм кредо є мінімізація свого насилля над живим до рівня об'єктивної необхідності. Як влучно сформулював це поет Жорж Дикий: «Якби я мав совість – то не мав би дітей, але якби я не мав совісті – то не мав би сім'ї». Життя кожної людини є балансування поміж Добром і Злом, межі яких визначає сама ж людина кожна поокремо, а підсумки «жити чи померти» людині робить зовнішній світ, він же – Господь Бог.

2. Я є вимушеним мілітаристом, тому що для мене поняття «не убий» йде після тези: «не дайся бути убитим». Я готовий вбивати і нищити будь-кого, якщо ситуація виживання того вимагає.
Вислів «Хочеш миру – готуйся до війни», означає не бажання превентивно воювати, а вимагає бути сильним і готовим до бою належним чином, щоб дати потрібну відсіч нападнику. Нещодавній приклад розстрілу маси люду одинаком-шизіком в Норвегії чітко демонструє, як слабкість провокує брутальне насилля.
Власне тому я запропонував ідею ДАУ (Добровільної Армії України) як повністю самочинну формацію, учасники якої сповна добровільно готують себе до можливого бою, щоби і самим не гинути як вівцям на бійні, так ще і своїх домашніх «рідних овечок» оберегти.
Сила держави множиться з сили одиниць, як Воля і Дух армії – з волі і віри кожного окремого воїна. І я сам призначив себе одним з таких воїнів, і я готовий за потреби йти битись за свою волю, за свою долю, за мир і щастя для родини, за народ і Україну.

3. Я не визнаю будь-якої з соціальних фобій-антагонізмів, коли або – або. Для мене не існує економічних (класових), національних чи расових проблем як таких – все це окремі люди не залежно від кольору шкіри і етнічної приналежності. Проте я вважаю за необхідне дотримуватись своєрідного «генетичного суверенітету» – я проти перемішування рас і народів до повної втрати їх ідентичності.
Тому мої погляди консервативні щодо міграційних процесів у світі і особливо стосовно України, як і моє цілком об'єктивне обурення з паразитичних тенденцій будь-яких етносів чи то жидів, чи то циган, чи то росіян тощо по відношенню до інших етносів не має нічого спільного з ксенофобією та рухом скінхедів – закони природи такі, що дія породжує протидію, а неправдива дія призводить до ще потворнішої протидії. Для прикладу, греки та вірмени живуть в Україні ще з пра-прачасів, але жодних етноконфліктів в українців з ними не виникало, тому що вони на чуже не зазіхають, а власним добром і працею живуть. Докорінно змінились стосунки з кримськими татарами, як і з поляками, що колись грабували і пригноблювали українців, а тепер стали друзями.
Отже справа не у расовій упередженості чи ксенофобії, а в об'єктивних обставинах, де є притаманна кланова етнічна злочинна солідарність. Не секрет, що злочинний елемент більше має передумов до міграцій, як і до злочинної агресії щодо автохтонів. Тому я за те, щоб китаєць жив у Китаї, араб – на своєму Сході, турок – в Турції, а всі українці – в Україні.
Міграційна політика так званого «мультикультуралізму» – є одною з тих проблем, що мені дуже-дуже не подобаються в сучасних європейських країнах як і загальна політика ЄС щодо цього, тому що ще трохи і мігранти стануть домінувати і, відповідно, панувати в Європі.

4. Я не визнаю релігійних упереджень, тому що для мене всі віри однакові, оскільки направлені на одне – душу окремої людини. Тому кожна віра є правдива, якщо людина добровільно приймає її для себе за основу свого духовного світу. Це право на віру за власним бажанням і робить кожну віру правдивою, а разом – всі вони відтворюють безкінечну красу Бога, якого ніхто не пізнав і не пізнає у всій Його повноті та довершеності.
Будь-яка релігійна ворожнеча не має нічого спільного з вірою і Богом, а є, на мою думку, суто матеріальним конфліктом, як і основна частина конфесійних поділів і протиріч в Україні. За змістом християнського віровчення УПЦ КП, УПЦ МП, УАПЦ та УГКЦ абсолютно тотожні, але влада, майно і гроші різнять кожну конфесію від іншої, що зовсім далеко від справжньої духовності.
Отже я ставлюсь до всіх релігій в світі як до вартих уваги, але я категорично проти, якщо в Україні десь у Києві чи Львові, або Донецьку почнуть зводити мечеті й мінарети, пагоди, зікурати тощо включно з капищами РУНвіри. Україна вже понад одну тисячу років є християнською державою і такою має залишатись – я так вважаю.

5. Я не визнаю соціальних зобов'язань особи як силовий примус, що найкраще демонструє державний призов до армії чи вимога обов'язкової реєстрації (прописки) за місцем постійного проживання, як і взагалі обурює існування інституту внутрішніх паспортів в Україні. Для мене кожна людина народжена вільною в абсолюті, тому всі соціальні зобов'язання людина може брати на себе тільки добровільно.
При наданні домінанти особи над соціумом, я проте не є прихильником абсолютизації індивідуалізму як такого чогось надпанівного, типу надлюдини або щось подібне. Для мене поняття «свобода» – це в першу чергу відповідальність: я сам вільно вирішую все і сам за все сповна відповідаю. Отже я є прихильником правдивого анархізму, який чомусь вважають як принцип вседозволеності, сферою беззаконності і хаосу, тоді як реальний анархізм є насправді системою самообмеження, самоконтролю і виняткової виваженості у вчинках. Чому? А тому що довкола тебе такі самі анархісти, які не попустять непорядку щодо них.
На моє тверде переконання кожна людина є від народження анархістом, тому що сама обирає собі життєвий шлях не зважаючи на всі соціальні обставини свого народження і буття. Остаточний вибір власної життєвої долі у 99 % випадків залежить від кожної людини поокремо, що і є анархізмом по-суті, навіть якщо і не вживати цього терміну. Справа не в слові – у змісті, якою є «захищена свобода особи». Про це можна розповісти в деталях, але не тепер.

6. Я не визнаю обов'язкової політизації особи, через що мене часто звинувачують в пропаганді соціального інфантилізму. Нічого подібного, а все до навпаки: кожна людина має свої притаманні тільки їй природні задатки, отже вона буде щасливою в житті тільки тоді, коли вдало знайде своє місце в суспільстві для повної самореалізації своїх здібностей. Якщо людина робить якусь справу, яку любить і віддається їй сповна, то чому ми повинні її примушувати до вирішення ще якихось соціальних функцій, яких людина не розуміє і не хоче розуміти? Хтось добрий столяр, а хтось всього себе посвятив науці, інший – музиці, ще інший – бізнесу, або хтось діє із захопленням вчителем, лікарем, хліборобом тощо і всі разом дружно працюють на спільний добробут, не переймаючись надто політикою в країні та світовими проблемами – що в тому поганого? Водночас хтось з людей цікавиться громадськими проблемами, стає політиком – так і має бути.
Давно відомо, що найбільше бід йде від некомпетентності, коли лікують Заячківські, законотворять Лозинські, судять Зваричи, вчать Табачникови, співають Поплавські, керують Черновецькі тощо, які стають вагомими завдяки щоденному «мудрому державотворенню» інтелектуально обмеженого люмпен-електорату. Де не поглянь – кожен керує державою і хоч зараз готовий замінити собою президента чи якогось іншого високого начальника, тоді як реально розумний фахівець будь-якої справи знає, що в своїй роботі він майстер, а для іншої – варто знайти відповідного фахівця, а не братись самому партачити. Власне розуміння цього я і добиваюсь: політична діяльність теж є фахом! А для виборця за основне важить правильно визначити і обрати такого якісного фахівця! І свідомо передати йому частку своїх соціальних повноважень на громадське управління. Всезагальна участь кожного в управлінні державою схоже на автобус, де всі пасажири вчепились за кермо і керують... Ну і чи далеко так заїдуть, – як гадаєте?
До речі, то є цікава аналогія з автобусом, де охлократію я вже показав – всі керманичі, тому ніхто не знає толком куди вони їдуть і приїдуть. Тиранія-авторитаризм, це коли тільки водій знає, куди він їде, а пасажирів занадто вимогливих просто викидає на узбіччя з автобуса, щоб не заважали. Ну а демократія, це коли пасажири самі обирають водія і маршрут, а тоді в процесі поїздки ще пильнують чи нормально поводиться водій і чи правильно вони їдуть. Я – за демократію, яка нічого спільного не має з комуністично-соціалістичною охлократією, коли держава – це всі ми отже і я наче біля її керма, але одночасно я – повне ніхто, як і переважна більшість з ми. Реальна ж влада є втаєтамничено узурпована малою кількісттю людей і це не правильно.

7. Я категоричний противник економічної експлуатації людини іншою людиною. Тому я однозначно проти капіталістичного ладу в економіці, але і не прихильник соціалізму, коли під виглядом держави експлуататором фактично стає теж людина, але не капіталіст-власник, а чиновник-бюрократ.
Економіка має забезпечувати добробут всіх людей, а не вибірково хто найпрудкіший – той і багач, а інші – в злиднях. Маю тверде переконання, що в нормальній економічній системі не повинно бути ні надбагатих людей, ні бідних. Праця має не вимучувати і не знищувати людей, а надавати їм задоволення і забезпечувати добробут.
Не повинно бути всезагальної повинності працювати – у тому немає потреби при сучасній високотехнологічній модернізації виробництва, а головне, щоб «хто не працює – той їсть, а хто працює – має стократ більше». Важливо розуміти саму головну тезу, що економіка існує для людей, а не люди існують для економіки. Так само і держава в цілому – існує для людей, а не навпаки. Людям повинно надаватись чим більший вибір місця праці у належних умовах за достатню винагороду – ось головне завдання економіки, а за тим – і держави.

8. Я категорично проти солідарних державних систем освіти, медицини та пенсійного забезпечення – нехай кожен має те, на що заслужив (заробив). Інше питання, що має бути створена розгалужена система страхування, соціального кредитування і громадської взаємопомочі, але я категорично проти державного регулювання соціального забезпечення і допомоги, що об'єктивно завжди перероджується у корупцію та інші зловживання чиновництва, як головного розподільника цих соціальних ресурсів.
Нехай мої рахунки за освіту, медицину та пенсію будуть суто моїми! А в разі економії або передчасної моєї смерті – це будуть додаткові кошти моїм ближнім у спадок, а не у солідарне державне «спільне корито» для всіх, як то є зараз, на користь переважно чиновницьких паразитів, як найнаближених до того «державного корита».

9. Я також категорично проти сучасної несправедливості щодо людей праці – виробничників на противагу різноманітним прошаркам паразитів, якими вважаю у першу чергу чиновників всіх рівнів і рангів, всіх силовиків, професійних спортсменів і митців. Я розумію, що все є праця, але праця – праці різниться. Коли людина на тракторі засіває чи обробляє поле – це одне, а коли людина гарно копає на полі м'яча – це зовсім інше. І мене обурює, чому той, хто по своїй суті займається дурнею як копати м'яча – отримує за те шалені гроші, а працююча людина в полі копає землю, але отримує навпаки вкрай мізерні гроші за вкрай цінну і реально потрібну працю. Не треба мені пояснювати важливу місію силовиків або держслужбовців, як і унікальність хисту спортсмена чи митця – сам з таких і все знаю. Та як кажуть: з голого по нитці – багатому ще один костюм.
Однозначно, що все з того, наскільки недоплачують отим всім виробничникам нижньої ланки, що безпосередньо творять матеріальний продукт та суспільний добробут, потім стократно переплачують різним чинушам, силовикам або фіглярам за їх розважальну унікальність. Це все не є правильно! Простий робітник має одержувати максимальний рівень своєї долевої участі у прибутку від загального виробничого процесу! Виробники є головним, а не посередники! При всій моїй повазі до інтелекту людей бізнесу я переконаний, що мистецтво привласнювати чужі гроші варто обмежувати мистецтвом мати совість.
Наголошую ще раз на глибинній різниці праці виробничників і різноманітних прошарків суспільних паразитів, бо останні зачасту значно перевищують власну значимість для суспільства. Наприклад, якби ключі мали свідомість, то вважали б себе найголовнішими, бо без них ніщо б не запрацювало чи не відкрилось. Що вже казати про самозакохану пихатість замка! Захоче і допустить, а не схоче – гаплик вашим бажанням. Подібно так себе несуть чиновники та службовці-силовики, тоді як насправді і без вас все чудово спрацює, а просто соціальна деструкція у вигляді злочинності обумовлює потребу в замках та ключах. І не треба пояснювати, яке озлоблення викликають в користувачів неякісні замки та ключі...

10. Нарешті на закінчення, я категорично проти екологічного самознищення людства. Сучасна дика вакханалія видобутку та використання всіх природніх ресурсів в ім'я технократичного прогресу, який явно веде до гуманітарного регресу та виродження людства, – це мене хвилює надзвичайно, чого не помічаю за світовою правлячою елітою. Ось де головна криза! На часі важить не стільки майбутнє світової економіки, як питання: чи буде взагалі оте майбутнє?! І для кого воно буде? Особливо катастрофічний стан у колишніх зачинателів та лідерів цього дійства світового прогресу та індустріалізації – білої раси, яка жахаючим темпом наближається до повного вимирання й асиміляції. Хоча при таких темпах нищення земної екосфери інші раси людства теж довго в живих не полишаться, а техногенні катастрофи як і природні катаклізми, викликанні діяльністю людини, будуть ставати дедалі глобальнішими і жахливішими. Невже хтось думає, що за викачані з надр землі нафту і газ земля не поплатиться просіданням грунтів і відповідними землетрусами? Невже хтось думає, що можна безкінечно смердіти в атмосферу мільярдами авто – і буде чим дихати йому і його рідним? На превеликий жаль, але кожен вважає, що саме йому можна обгажувати світ, бо йому треба якось прожити добре ще і ще, не заглядаючи дочасно у наближення Смерті лице, а вона вже за плечима кожного з нас всміхається задоволено...
Тому й кажу в завершення: людонькі, милі мої, – схаменіться! Як себе не шкода – дітей своїх пошкодуйте! Залишіть їм де жити і чим дихати.

Отже вийшло «10 тез-заповідей від Богдана», якими я висловив стисло свій світогляд, хоча і не весь, бо залишив осторонь теми духовні та інтимні – не персонально свої, а в глобальнішому масштабі. Я вирішив зосередити увагу на матеріальному, об'єктивному предметі сучасної ситуації буття, що можна чітко й однозначно окреслити, тоді як про суб'єктивне можна і треба говорити розлого, щоб якось максимально точніше роз'яснити зміст різних психічних категорій як любов, щастя, честь, віра, добро, благородство тощо. 
Сподіваюсь, що коли я писатиму інші матеріали, то зацікавлені в них читачі будуть заглядати до цього «Декалогу від Богдана», а там – будемо бачити, що вийде і як вийде. Єдине, що можу наперед пообіцяти: щирість в усьому, що пишу і думаю. А для чого і від кого маю критись?

Богдан Гордасевич
15 лютого 2012 р.
(Щоденні записи анархіста 21 ст. по Р. Х. Богдана Гордасевича про його життя-буття в Україні)
2

Богдан Бо

Богдан Бо

Спроби загальмувати новий мовний закон України

30 Серпень 2019, Київ 21:30

Тарас Марусик: «Спроби загальмувати новий мовний закон України є історично безперспективними»



У день набуття чинності закону «Про забезпечення функціонування української мови як державної» Конституційний суд України ухвалив два знакові рішення – про декомунізацію і про мову освіти. Останнє рішення щодо мовної статті закону «Про освіту», довкола якої поламали чимало списів, зокрема, деякі народні депутати, громадсько-політичні діячі Закарпаття та офіційний Будапешт, пройшло повз увагу більшості, на відміну від ухвали про декомунізаційні закони.

Важливість цього рішення полягає в тому, що КСУ, підтвердивши конституційність освітнього закону, не лише вибив ґрунт з-під ніг популістів і прихованих сепаратистів, але й фактично поширив цю ухвалу на новий мовний закон, в якому стаття про мову освіти майже ідентична до відповідної статті закону «Про освіту». КСУ аргументує так: «У Законі не лише відтворюється зміст і обсяг конституційного права на освіту мовою відповідної національної меншини.., а й передбачається його реалізація у двох формах: навчання рідною мовою (дошкільна і початкова) та вивчення рідної мови (на всіх рівнях загальної середньої освіти)».

Тому не дивно, що саме в липні, а дехто у той самий день 16 липня взялися гальмувати новий мовний закон усіма «підручними засобами».

Перший «підручний засіб» – Верховна Рада. Вже 16 липня, через кілька годин чинності закону, троє товаришів-депутатів Вадим Новинський, Олександр Вілкул та Євгеній Мураєв на парламентському сайті зареєстрували законопроект, яким пропонують скасувати його. Через три дні інший їхній соратник Валерій Писаренко запропонував відтермінувати введення в дію закону.

І це не всі законопроекти ветеранів опозиції до статусу української мови як державної. Раніше, у травні, були зареєстровані ще два законопроекти – «Про мови в Україні» та «Про порядок застосування мов в Україні».

Другий «підручний засіб» – Кремль, який ініціював розгляд нового закону на засіданні Ради безпеки ООН. «Випадково» обговорення відбувалося 16 липня. Незважаючи на гнівні тиради представника Росії про «насильницьку українізацію країни» та на його обурення «тим, що представники інших країн не скористалися цим засіданням для обговорення закону про функціонування української мови», Кремль зазнав фіаско.

До речі, в травні Росія вже добилася розгляду цього закону на засіданні Радбезу ООН, і також безуспішно. Повз увагу експертів не пройшло те, що й у цьому випадку Росія синхронізувала свою вимогу зі згаданими вище двома травневими законопроектами: Василя Німченка й Нестора Шуфрича та Олександра Вілкула й Вадима Новинського.

На цьому тлі команда нового президента України не стала повноцінним третім «підручним засобом» гальмування мовного закону, бо діє гібридно, продовжує в мовному питанні і далі петляти та пробувати суспільство «на зуб», на реакцію.

Перший приклад – голова нової Верховної Ради Дмитро Разумков. Упродовж останнього місяця він неодноразово висловлювався на цю тему. Зокрема, він солідаризувався з керівником Офісу президента Андрієм Богданом, який виступив за дозвіл Донецьку і Луганську користуватися регіональною російською мовою. Разумков не вважає, що Богдан не мав рації, а також переконаний, що друковані видання українською мовою на Сході нерентабельні.

Трохи пізніше він заявив, що в парламенті використовуватиме винятково українську, бо це вимога закону, але повністю на мову не перейде. Це підтвердилося і на засіданні Підготовчої депутатської групи, яке він вів українською мовою і підтримав Ірину Геращенко, що намагалася завадити Вадимові Рабиновичу виступати російською, а також на першому засіданні нового парламенту. Коли «медведчуківець» Олег Волошин спробував виступати російською, йому вимкнули мікрофон.

Заступники Андрія Богдана теж не відмовчуються. Кирило Тимошенко своєю заявою про запуск «українського російськомовного каналу, яким ми зможемо покривати російськомовне населення у всьому світі», викликав різку реакцію в соцмережах. Навіть російськомовні виступили з критикою цих планів, а відомий російський блогер Аркадій Бабченко звернувся до «слуг народу» такими словами: «Ви знову хочете русифікувати Україну, друзі мої».

Керівник передвиборчого штабу політичної партії «Слуга народу» Олександр Корнієнко підтримав пропозицію Кирила Тимошенка створити «свій інформаційний продукт російською мовою, який буде транслюватися на окупованих територіях і весь світ».

Ще один заступник Андрія Богдана Юрій Костюк також вважає, що в рамках інформаційної війни повинен бути створений «російськомовний український контент» і що треба бути готовими до зменшення мовних квот для радіостанцій і виробництва фільмів.

Всі ці приклади, як і виступ Володимира Зеленського на заходах до Дня Незалежності, де він не забув згадати про «україномовних і русскоязичних», свідчать про те, що Зеленський та його збірна повторюють мовну риторику Петра Порошенка початку його президентської каденції, наступаючи на ті самі граблі.

Казус правопису

Гібридні дії нової політичної команди проявилися, наприклад, у позові 12-річної школярки та її мами з Херсона до улюбленого суду Ігоря Коломойського про оскарження нової редакції українського правопису. Бо хіба хтось повірить, що херсонська школярка Юлія Пиргас випадково вибрала Окружний адміністративний суд міста Києва?

Але чомусь анонсоване на 15 серпня судове засідання не відбулося, а на сайті суду незмінно висить застаріла інформація і не оновлюється. Припускаю, що однією з причин стало те, що були якісь інші очікування. Адвокат Дмитро Ільченко, який виступив на стороні позивачів і який безапеляційно заявив, що ніхто «не говорить «проєкт» та не літає в Атени на индиках», також про позов забув. До речі, дописи в його фейсбуці – всуціль російськомовні. Цей виглядає, як потьомкінська українськомовна декорація.

«Правописний» позов зроблений за російськими лекалами 15-річної давності. Тоді Конституційний суд Російської Федерації заборонив суб’єктові федерації – Татарстанові – перейти з кирилиці на латиницю на підставі позову про порушення права російськомовний дітей у Татарстані, який подав батько школяра, юрист із Казані.

Про позитив

Попри такі гібридні виверти президента України та його соратників у мовній сфері маємо гарні офіційні новини. Верховний Суд визнав законним мораторій на публічне використання російськомовного культурного продукту на Львівщині. А Кабінет міністрів, виконуючи мовний закон, затвердив персональний склад Національної комісії із стандартів державної мови.

Навіть міський голова Харкова Геннадій Кернес намагався говорити державною мовою на позачерговій сесії міськради.

Крім того, Давид Арахамія, який 29 серпня 2019 року обраний керівником парламентської фракції партії «Слуга народу», заявив, що в разі спроб перегляду нового мовного закону з боку президента Зеленського він голосуватиме проти.

А молодий дрогобичанин Василь Яворський створив ютуб-канал, щоб витіснити російськомовне наповнення на цій популярній відеоплатформі. «Я зневажаю блогерів, – сказав він, – рідна мова яких українська, але заради популярності вони переходять на російську…»

Отож спроби підважити новий мовний закон, особливо з боку «Українського вибору» та «Опоблоку», ще гальмуватимуть запровадження норм у повсякденну практику, але в перспективі «заслужені» ветерани опозиції до статусу української мови як державної опиняться там, де й повинні, – на смітнику історії. Головне, щоб лукаві «слуги народу» нас не приспали і, перефразовуючи пророка, не розбудили в огні окраденими.

Тарас Марусик – журналіст, публіцист, експерт з питань мовної політики

Тарас Марусик
Заступник голови Координаційної ради з питань застосування української мови в усіх сферах суспільного життя при Міністерстві культури України

5

Богдан Бо

Богдан Бо

Український правопис 2019 року

20 найбільших новацій Українського правопису 2019 року
29 Червень 2019, 23:57
Сергій Драчук  

Із 3 червня почав діяти новий Український правопис 2019 року. Від цього моменту рекомендовано застосовувати норми і правила нової редакції правопису в усіх сферах суспільного життя. Ми вибрали 20 новацій правопису, які чи не найбільше привертають до себе увагу.

1. Тепер пишемо не тільки ірій, ірод (‘дуже жорстока людина’), а й ирій, ирод – із И на початку слова. Також пишемо ич, икати, икання. Крім того, И на початку може бути в іншомовних власних назвах.

Унормована можливість у деяких випадках писати И на початку слова, що раніше офіційно «заборонялося» і вимагалося писати лише І.

Новинкою, порівняно з попереднім правописом, стала можливість писати слова ірій / ирій, ірод / ирод двома способами. Також тепер уже офіційно пишемо И на початку окремих вигуків (ич!), часток (ич який хитрий), дієслова икати (‘вимовляти и замість і’) та похідного від нього іменника икання. Крім того, И на початку слова вживаємо в деяких загальних і власних назвах іншомовного походження, на кшталт: ир, Ич-оба, Кім Чен Ин. Останні моменти на практиці застосовувалися й раніше, але не були внормовані.

2. Тепер пишемо архимандрит, архиєрей, архиєпископ, архиєрей тощо через И – поряд із попередніми архімандрит, архієрей, архієпископ, архієрей.

У префікса архі- з’явився варіант архи- в назвах церковних звань, титулів і чинів: архимандрит і архімандрит, архиєрей і архієрей, архистратиг і архістратиг тощо.

3. Тепер пишемо також гідности, незалежности, радости, смерти, чести, хоробрости; крови, любови, осени, соли, Руси, Білоруси – як варіант, із -И в кінці в родовому відмінку однини; також лишається дотеперішня норма на -І.

Групі іменників третьої відміни в родовому відмінку однини повернуте як варіант також закінчення на -и, крім закінчення -і, що дотепер від 1930-х років було єдиною дозволеною формою: Іменники на -ть після приголосного, а також слова кров, любов, осінь, сіль, Русь, Білорусь у родовому відмінку однини можуть набувати як варіант закінчення -и: гідности, незалежности, радости, смерти, чести, хоробрости; крови, любови, осени, соли, Руси, Білоруси.

4. Тепер пишемо також Ленінові, Сталінові, Путінові :) – з закінченням -ові в давальному відмінку однини як варіант, поряд із дотеперішньою нормою про закінчення -у.

Прізвища, що є іменниками чоловічого роду другої відміни на -ин, -ін, -їн, у давальному відмінку однини можуть мати й закінчення -ові, а не тільки -у, як досі: Василишину – Василишинові, Волошину – Волошинові, Михайлишину – Михайлишинові, Семенишину – Семенишинові, Степанишину – Степанишинові, Яковишину – Яковишинові, Ільїну – Ільїнові та ін.

5. Тепер «топ-100», «топ-десять» – «поза законом».

Просто у правопис внесли уточнення щодо написання модного слова «топ»: Компонент топ- із числівниками не поєднуваний. Тобто написання на кшталт «топ-100», «топ-десять» тощо – порушення правопису! Для передачі поняття чогось найпершого (чи найостаннішого), найважливішого, чільного, провідного або найгіршого багата українська мова має досить засобів, і не варто збіднювати її до одного-єдиного способу, ще й чужого.

6. Тепер назви сайтів та інших інтернет-сервісів пишемо тільки українською, з обов’язковим відмінюванням: твітер, ґуґл; мережа «Фейсбук», енциклопедія «Вікіпедія»; фейсбука, ютуба, імейла (із закінченням -А, -Я в родовому відмінку однини).

Нарешті внормоване написання назв сайтів та інших інтернетних сервісів: вони пишуться українською мовою, за нормами українського правопису і, звичайно ж, відмінюються, як усі українські слова: Назви сайтів без родового слова пишемо з малої букви (твітер, ґуґл); назви сайтів з родовим словом пишемо з великої букви та в лапках (мережа «Фейсбук», енциклопедія «Вікіпедія»).

Такі з цих слів, що належать до другої відміни, в родовому однини мають закінчення -а, -я: фейсбука, ютуба, імейла.

7. Слова «ви», «ваш» тощо завжди пишемо з малої літери, якщо тільки це не лист із персональним зверненням до однієї особи з виявом особливої ввічливості.

Унормоване написання слів «Ви», «Ваш» тощо з великої літери: це робиться тільки як форма ввічливості у звертанні до однієї конкретної особи в листах, офіційних документах тощо, адресованих безпосередньо цій людині – але в текстах іншого характеру літера завжди мала.

8. Нагадуємо: два хлопці, три робітники, чотири слухачі – з -И, -І, -Ї в кінці (а не «хлопця», «робітника», «слухача», як помилково вживають російськомовні).

Для тих, хто плутає українську форму з російською на -а, -я, тепер прямо нагадано: Іменники чол. роду з числівниками два, три, чотири мають закінчення -и, -і (-ї): два хлопці, три робітники, чотири слухачі.

9. Знайомимося зі скісною рискою.

Запроваджений новий розділовий знак – це скісна риска ( / ). Її ставимо:

В офіційно-діловому та науковому стилях – як розділовий знак між однорідними членами речення та в інших подібних випадках у значенні, близькому як до єднального (=і), так і до розділового (=або) сполучників (з можливістю переважання в різних контекстах то одного, то іншого з цих значень): системність / несистемність мовних явищ; на позначення року, що не збігається з календарним, напр.: у 2018/2019 навчальному році; На позначення співвідношення яких-небудь величин, параметрів: співвідношення курсу гривня / долар; У графічних скороченнях: п/в (поштове відділення), р/р (розрахунковий рахунок), х/к (холодного копчення), п/п (по порядку: № п/п), к/т (кінотеатр), т/к (телеканал), с/г (сільськогосподарський) та ін.; км/год (кілометр на годину), Ф/м (фарад на метр) та ін.

Інтер’єр будівлі Міністерства освіти України в Києві
Інтер’єр будівлі Міністерства освіти України в Києві
10. Тепер пишемо тільки разом: віцепрем’єр, віцеконсул, ексчемпіонка, ексміністр, експрезидент, контрадмірал, вебсайт, вебсторінка, преміумклас, максісукня, мідімода, мініспідниця, топменеджер, топмодель, лейбгвардієць, лейбмедик, оберофіцер, оберлейтенант, оберпрокурор, штабскапітан, унтерофіцер тощо.

Значно розширений перелік компонентів, які пишуться з рештою слова разом (раніше багато з них писалися через дефіс). Це стосується не тільки іменників, а й утворюваних від них прикметників, які теж тепер втратять дефіс.

До таких компонентів, що пишуться разом, тепер, зокрема, належать (раніше цей список був значно коротший): абро-, авіа-, авто- (‘само’, ‘автоматичний’), агро-, аеро-, аква-, алко-, арт-, астро-, аудіо-, біо-, боди-, боді- (перед голосним), веб-, геліо-, гео-, гідро-, дендро-, екзо-, еко-, економ-, етно-, євро-, зоо-, ізо-, кібер-, мета-, метео-, моно-, мото-, нарко-, нео-, онко-, палео-, пан-, пара-, поп-, прес-, псевдо-, соціо-, теле-, фіто-, фолк- (фольк-), фоно-; іно- (іншо-, інако-), лже- та ін., а також архі-, архи-, бліц-, гіпер-, екстра-, макро-, максі-, міді-, мікро-, міні-, мульти-, нано-, полі-, преміум-, супер-, топ-, ультра-, флеш-; анти-, віце-, екс-, контр-, лейб-, обер-, штабс-, унтер-: аброморфема, артринок, бодибілдинг, бодіарт, вебсторінка, геліоцентр, екопродукти, економклас, моновистава, панамериканський, попмузика, попгурт, пресконференція, фолкгурт, фолькмузика, бліцновини, бліцопитування, екстраклас, преміумклас, топменеджер, топмодель, флешінтерв’ю, максіодяг, мідіодяг, мінісукня; максімода, максісукня, мідімода, мідіспідниця, віцепрем’єр, віцеконсул, ексчемпіонка, ексміністр, експрезидент, контрадмірал, контрудар, лейбгвардієць, лейбмедик, обермайстер, оберофіцер, оберлейтенант, оберпрокурор, штабскапітан, унтерофіцер.

(За попереднім правописом перші елементи віце-, екс-, лейб-, максі-, міді-, міні-, обер- вказувалося писати через дефіс, багато були просто не врегульовані.)

Але увага: якщо такі іншомовні компоненти приєднані до власного імені, то їх пишемо з дефісом: пан-Європа, псевдо-Фауст.

11. Тепер пишемо тільки окремо пів у значенні половина: пів аркуша, пів відра, пів години, пів літра, пів міста, пів огірка, пів острова, пів яблука, пів ящика, пів ями; пів Європи, пів Києва, пів України.

Змінене написання компонента пів: запроваджене його написання іноді окремо, іноді разом – залежно від його значення; раніше він писався іноді разом, іноді через дефіс.

Зокрема, невідмінюваний числівник пів зі значенням ‘половина’ з наступним іменником – загальною та власною назвою у формі родового відмінка однини пишемо окремо: пів аркуша, пів відра, пів години, пів літра, пів міста, пів огірка, пів острова, пів яблука, пів ящика, пів ями; пів Європи, пів Києва, пів України. Якщо ж пів з наступним іменником у формі називного відмінка становить єдине поняття і не виражає значення половини, то їх пишемо разом: піваркуш, південь, півзахист, півколо, півкуля, півлітра (розм. ‘пляшка з горілкою або іншою випивкою ємністю 0,5 літра’), півмісяць, півоберт, півовал, півострів.

12. Тепер пишемо тільки двоактний, двоокис, двооксид, двоопуклий, двоосьовий, триатомний, триокисень, чотириосьовий – а не «двох-», «трьох-», «чотирьох-», як раніше, перед наступним А чи О).

Слова з елементами дво- / двох-, три- / трьох-, чотири- / чотирьох- пишуться інакше: пишемо двох-, трьох-, чотирьох-, якщо наступна частина є числівником чи співвідносним іменником: двохсотий, трьохтисячний, чотирьохмільйонний, чотирьохмільярдний; двохсотріччя, трьохсотріччя, чотирьохсотріччя; і дво-, три-, чотири- в усіх інших випадках, зокрема: двоактний, двоокис, двоокисень, двооксид, двоопуклий, двоосьовий, триатомний, триокисень, чотириосьовий. (Раніше в першому з цих випадків припускалося і двох-, трьох-, чотирьох-; натомість тільки ці форми на -ох- вимагалися в разі, якщо наступна частина слова починалася на голосний А, О).

13. Тепер пишемо інакше слова: священник (через два Н); проєкт, проєкція (через Є); госпіс (через Г).

Слово священник тепер пишемо з двома Н, як і в інших словах зі збігом однакових приголосних на межі кореня і суфікса; раніше воно було фактичним винятком і писалося з одним Н.

Слова проєкт, проєкція тепер пишемо через Є, як і в інших схожих випадках, на кшталт «траєкторія», що було запроваджено раніше; дотепер вони писалися через Е і були по суті винятками.

Слово госпіс тепер пишемо з Г на початку (раніше було хоспіс); при цьому інші схожі запозичені слова залишилися через Х.

14. Тепер пишемо: Ігорю (кл. в.), Ігорьович; Олеже (поряд із Олегу – кл. в.); хабаря, хабарем; ситра, ситром; Ізабелі, Етелі, Жізелі, Ніколі, Сесілі, Зейнабі, Руфі.

У групах слів ставимо у кличний відмінок обидва слова.

Внесені зміни в деякі норми відмінювання іменників.

В імені Ігор змінений кличний відмінок: тепер Ігорю, раніше було Ігоре. Також форма по батькові від нього тепер подається як Ігорьович, раніше була Ігорович.

Для імені Олег встановлена форма кличного відмінка Олеже, що раніше вважалася неправильною, але як варіант залишена і стара форма Олегу.

Слово хабар переведене у м’яку групу і тепер відмінюється за зразком: хабаря, хабареві, хабарем… раніше було «хабара» і т. д. (але: у складних словах із хабар сполучним голосним є лише о: хабародавець, хабаромісткість, хабароодержувач).

Із невідмінюваних іменників іншомовного походження перевели до відмінюваних слово ситро, додавши його до відмінюваного й раніше пальта; метро, кіно і так далі лишилися невідмінюваними.

Також уточнені принципи відмінювання деяких жіночих імен іншомовного походження, які раніше офіційно вважалися невідмінюваними: Жіночі імена, що закінчуються на губний або м’який приголосний, відмінюємо: Ізабель – Ізабелі, Етель – Етелі, Жізель – Жізелі, Мішель – Мішелі, Ніколь – Ніколі, Сесіль – Сесілі, Зейнаб – Зейнабі, Руф – Руфі; інші ж жіночі особові імена, що закінчуються на -й і на твердий приголосний (крім губних), далі не відмінюються: Беатріс, Долорес, Гюльчатай, Елмас, Енн, Жаннет, Ірен, Кармен, Кім, Клодін, Ленор, Маргарет, Мерседес, Монік, Тріш, Фарах і т. ін.

Розширене застосування кличного відмінка у групах слів: тепер у звертаннях, що складаються: з двох особових імен – імені та по батькові; із загальної назви та прізвища; з двох загальних назв; із загальної назви та імені; із загальної назви та прізвища, – форму кличного відмінка мають обидва слова: Оксано Іванівно, Маріє Василівно, Володимире Хомичу, Петре Кузьмичу, Ярославе Андрійовичу; добродійко Вариводо, пані Гаркуше, поетко Забашто; добродію бригадире, пане лейтенанте; брате Петре, друже Грицю, колего Степане, лікарю Ігорю, пане Віталію, побратиме Іване; друже Максименку; колего Євгенищуку, пане Ковалю.


15. Тепер пишемо назви деяких міст у родовому відмінку однини з -У, -Ю: Амстердаму, Гомелю, Ліверпулю, Лондону, Мадриду, Парижу, Чорнобилю, Берліну. Але як варіант лишається і попередня форма на -А, -Я.

Також не забуваймо: відприкметникові географічні назви на -Е відмінюємо як прикметники, на -О як іменники: Сватового, Рівного; Косова, Сараєва.

Значно детальніше розписане використання закінчень -а, -я, -у, -ю в родовому відмінку однини іменників другої відміни. Серед помітних змін – запровадження (точніше, відновлення) написання назв деяких міст через -у, -ю, чого в дотеперішньому правописі не було: в радянські часи майже всі міста перевели на закінчення -а, -я, за ліченими винятками на кшталт Красного Лиману, Кривого Рогу, Часового Яру тощо – другою частиною яких є іменник, що має звичайно в родовому відмінку закінчення -у.

Відтепер старі закінчення -а (у твердій та мішаній групах), -я (у м’якій групі) зберігають назви населених пунктів чоловічого роду із суфіксами -ськ-, -цьк-, -ець-, елементами -бург-, -град- (-город-), -піль- (-поль-), -мир-, -слав-, а також назви з наголосом у родовому відмінку на кінцевому складі та із суфіксами присвійності -ів- (-їв-), -ев- (-єв-), -ов-, -ин- (-ін-), -ач-, -ич-: Бердянська, Луцька, Бобринця, Кременця, Трускавця, Піттсбурга, Вишгорода, Миргорода, Шаргорода, Борисполя, Тернополя, Ямполя, Житомира, Ярослава; Олеськова, Львова, Харкова, Києва, Колгуєва, Харкова, Ходорова, Батурина, Пирятина, Святошина, Снятина; Бахмача, Гадяча, Галича.

Усі інші назви населених пунктів чоловічого роду, крім перелічених вище, відтепер мають у родовому відмінку однини закінчення -у (у твердій і мішаній групах), -ю (у м’якій групі): Амстердаму, Гомелю, Ліверпулю, Лондону, Мадриду, Парижу, Чорнобилю. Проте ці іменники також можуть мати й варіантне закінчення -а (-я): Амстердама, Гомеля, Ліверпуля, Лондона, Мадрида, Парижа, Чорнобиля.

Правопис звертає увагу, що закінчення -а (-я) та -у (-ю) має розрізнювальну функцію в деяких іменників: Алжира, Рима, Туніса (місто) і Алжиру, Риму, Тунісу (країна), Нью-Йорка (місто) – Нью-Йорку (штат).

Уточнено фактично чинну норму щодо відмінювання деяких географічних назв: Від відприкметникових українських назв населених пунктів з кінцевим -е на зразок Сватове, Синельникове, Гаркушине, Рівне, що відмінюються за зразком прикметників у формі середнього роду, слід відрізняти подібні за оформленням назви з кінцевим -о (рідковживані в українській мові, але поширені в інших слов’янських мовах) на зразок Бородіно, Косово, Сараєво, Шереметьєво, Гнезно, Молодечно, що відмінюються як іменники середнього роду ІІ відміни.

16. Затверджено, що білоруські і російські імена «перекладаємо» українськими. Путін – Володимир, а не «Владімір», як писав дехто.

Унормовано, відповідно до практичного вжитку, принцип передачі російських і білоруських імен: Білоруські та російські імена за традицією не транслітеруємо, а передаємо українськими відповідниками: Артем, Микола, Олександр, Семен, Віра, Катерина, Світлана; винятки тут становлять тільки узвичаєні імена деяких білоруських письменників та діячів культури – такі, як Алесь Адамович, Пятрусь Бровка, Ригор Бородулін та ін.

Але це стосується тільки імен білорусів і росіян: поруч із Володимиром чи Давидом із цих країн зберігаємо румуна Владіміра чи грузина Владімера, німця Давіда чи вірменина Давіта тощо.

17. Тепер пишемо також через Ґ: Верґілій, Ґарсія, Геґель, Ґеорґ, Ґете, Ґреґуар, Ґуллівер тощо, поряд із попередніми формами через Г.

Пишемо також через Т: анатема, дитирамб, етер, катедра, міт, мітологія, Атени, Демостен та ін., поряд із формами через Ф (дифірамб, ефір, міф, Афіни, Демосфен).

Пишемо також через АВ: авдієнція, авдиторія, лавреат, павза, фавна тощо, поряд із формами через АУ (пауза, фауна).

Тепер правопис припускає передавати звук [g] і близькі до нього звуки в іменах і прізвищах також через Ґ, а не тільки через Г, як було досі – дотеперішній правопис, відновивши свого часу літеру ґ, майже не знаходив їй застосування: Вергілій, Гарсія, Гегель, Георг, Гете, Грегуар, Гуллівер і Верґілій, Ґарсія, Геґель, Ґеорґ, Ґете, Ґреґуар, Ґуллівер тощо.

Змінений головний принцип передачі сполучення TH у словах грецького походження – тепер його передаємо «звичайно» через Т, але лишається і стара можливість через Ф: Буквосполучення th у словах грецького походження передаємо звичайно буквою т: антологія, антропологія, аптека, астма, бібліотека, католицький, театр, теорія, ортодокс, ортопедія, Амальтея, Прометей, Текля, Таїсія, Теодор. У словах, узвичаєних в українській мові з ф, допускається орфографічна варіантність на зразок: анафема і анатема, дифірамб і дитирамб, ефір і етер, кафедра і катедра, логарифм і логаритм, міф, міфологія і міт, мітологія, Агатангел і Агафангел, Афіни і Атени, Борисфен і Бористен, Демосфен і Демостен, Марфа і Марта, Фессалія і Тессалія та ін.

Змінений підхід до передачі сполучення AU: тепер у словах із давньогрецької й латини, на відміну від запозичень із інших мов, воно передається «звичайно» як АВ, тоді як у словах із інших мов – як і раніше, через АУ: автентичний, автобіографія, автомобіль, автор, авторитет, автохтон, лавра, Аврора, Мавританія, Павло.

Але в запозиченнях із давньогрецької мови, що «мають стійку традицію передавання буквосполучення au шляхом транслітерації як ау», допускаються орфографічні варіанти: аудієнція і авдієнція, аудиторія і авдиторія, лауреат і лавреат, пауза і павза, фауна і фавна. (Попередні формулювання ставили інші пріоритети: «Дифтонги au, ou передаються переважно через ау, оу… Разом із тим у цілому ряді слів au передається через ав».)

Схожа зміна й у ставленні до німецьких сполучень EI і EU: зараз їх пропонують передавати як АЙ і ОЙ і залишати як ЕЙ тільки в «давніших запозиченнях» із EI: Німецьке буквосполучення еі відповідно до вимови передаємо українською мовою через ай (яй): Айзенах, Вайнрайх, Віттгенштайн, Вайзенборн, Кайзер, Майнгоф, Нортгайм, Бляйбтрой, Кляйн, Кляйнерт, Фляйшер; буквосполучення eu – через ой: фройляйн, Нойбранденбург, Нойбауер; За традицією в давніших запозиченнях німецьке буквосполучення еі передаємо в транслітерованому вигляді через ей: крейда, крейцер, маркшейдер, капельмейстер, гросмейстер, штрейкбрехер, Гейне, Лейпциг, Рейн, Швейцарія (раніше було навпаки: нормою для обох сполучень було «переважно ЕЙ», а АЙ і ОЙ віддавалися тільки «назвам новішого походження»).

Тут же варто згадати і вперше визначений принцип передачі звука [] у словах англійського походження – його звичайно передаємо як А: макінтош, спам, чат, хакер, Алекс, Адамс, Адлер, Гаррісон, Ланкастер, Манчестер, Канаверал, Чаплін. При цьому «за традицією» в багатьох словах залишається радянсько-російська спотворена передача через Е: бізнесмен, менеджер, Блеквуд, Кемерон, Лемберт, Пелл-Мелл, Селінджер, Сем, Тетчер і т. ін. Із цього випливає, що англійське в нових словах, іменах і назвах, які ще не встигли усталитися в цьому спотворенні через Е, маємо надалі передавати через А.

18. Тепер пишемо: фоє, Феєрбах, Гоя, Савоя, Рамбує, Шантії, Хаям (без вставного Й); Дікенс, Текерей (через одне К).

Скасовані деякі написання, що були свого часу введені з російської – на кшталт ЙЯ, ЙЄ тощо; тепер просто Я, Є тощо: Звук [j] звичайно передаємо відповідно до вимови іншомовного слова буквою й, а в складі звукосполучень [je], [ji], [ju], [ja] буквами є, ї, ю, я: буєр, конвеєр, плеєр, флаєр, круїз, мозаїка, лояльний, параноя, плеяда, рояль, саквояж, секвоя, фаянс, феєрверк, ін’єкція, проєкт, проєкція, суб’єкт, траєкторія, фоє, єті, Гаїті, Гоя, Єйтс, Савоя, Феєрбах, Маєр, Каєнна, Ісая, Йоганн, Рамбує, Шантії, Соєр, Хаям, Хеєрдал, Юнона.

(Старий правопис приписував писати Гойя, Савойя, Шантійї, Фейєрбах, майя (народність), фойє і так далі, це написання також використовували в іноземних власних назвах, що були запозичені через посередництво російської, на кшталт «Найєм»; але варто мати на увазі, що тут ідеться саме про передачу комбінацій й+е, й+і, й+у, й+а з одним Й, який немає сенсу подвоювати; коли ж в іноземних власних назвах треба передати саме подвоєний Й, такі написання залишаються: Tayyip (т-а-й-й-і-п) – Тайїп, Szijjrt (с-і-й-й-а-р-т-о) – Сійярто.)

Такі слова, як Дікенс, Дікінсон тощо, де в оригіналі є сполучення ck на позначення звука К, тепер пишемо з одним К; досі передача цього написання була непослідовною – іноді через одне К, іноді через два. Але: Подвоєння кк зберігаємо у власних назвах кельтського походження, де формант Mac, Mc поєднується з основою, що починається на [k], в тих випадках, коли за традицією їх пишемо як одне слово: Маккартні, Маккензі, Маккенна, Маккінлі, а також у загальних назвах, що утворені від власних назв такого типу: маккартизм і т. ін.

19. Тепер пишемо російські прізвища на -ой як Донський, Крутий, Луговський, Полевий, Соловйов-Сєдий, Трубецький, хоча таки Толстой; також Кустуриця тощо – з м’яким Ц.

Змінений принцип передачі деяких російських чоловічих прізвищ прикметникового зразка – тепер усі вони передаються через -ий, навіть якщо в російському оригіналі -ой (винятком лишається Толстой): Донський, Крутий, Луговський, Полевий, Соловйов-Сєдий, Босий, Трубецький, але Толстой (Толста); раніше такі російські прізвища на -ой залишали це закінчення і в українській передачі.

Деякі слов’янські прізвища І відміни з історично м’яким приголосним Ц у кінці основи тепер пишемо з закінченням -я (Кустуриця, а не Кустурица).

20. Тепер пишемо через дефіс елементи імен людей: Гасан-огли, Мамед-заде, Фікрет-кизи, Мехмед-бей – якщо це не прізвище (тоді разом).

Змінене написання ще деяких іноземних особових назв – тепер через дефіс, раніше було разом. Це, як мовиться у правописі, «арабські, перські, тюркські імена з компонентами, що вказують на родинні стосунки, соціальне становище і т. ін.», а також «вірменські прізвища з початковим компонентом Тер-»: Гасан-огли, Мамед-заде, Фікрет-кизи, Мехмед-бей, Кемаль-паша, Мірза-хан (але за традицією Чингісхан); Тер-Казарян, Тер-Ованесян, Тер-Петросян (раніше компоненти бей, заде, мелік, огли й под. писалися разом). Але й за новим правописом прізвища (на відміну від інших елементів повного імені), до складу яких входять ці компоненти, звичайно пишемо разом: Багірзаде, Турсунзаде, Керогли. Як і раніше, окремо пишеться арабське «Ібн».
2

Богдан Бо

Богдан Бо

Маленька особиста декларація про наміри

28 серпня 2019 р.  (7527)
Записи анархіста 21 ст. від 28.08.19 р.



Маленька особиста декларація про наміри

Я вже про це писав, але наголошую перед початком роботи новообраної Верховної Ради України, що я бажаю успіхів у роботі всім, бо нащо нам провали? Ми за 28-м років їх мали повно, тому давайте як 24-го серпня влада своє зробила урочисте вшанування Дня Незалежності України, а громадськість додала свого маршу Захисників України, що разом виглядало солідно і цивілізовано, як і личить нашій славній Україні. На мою думку саме таким чином і будемо діяти далі.
Особисто я не переймаюся діями команди Зе-кодла відтепер, а займуся типу просвітництва, тобто буду писати на різні теми, якими цікавлюся безпосередньо в житті. Якщо не доведи Господи, трапиться якась суттєва хрінь-деструкція зі Зе-владою, то тоді я підключуся до акцій непокори чи ще там чого, але наразі я ставлю в ігнор все Зе-кодло і прошу мене тим не турбувати.
Я давно вказував на проблему зміни поколінь, бо як всі визнали, що при владі в Україні тривалий час товклися одні й ті самі люди не даючи прийти новим і молодим, отож і визрів цей час, коли «пацани» самотужки захопили владу і тепер нею будуть користатись як зможуть і як вийде. На жаль, іншого вибору не знайшлося. Зараз важко спрогнозувати дії нової влади, яка фактично узурпувала законним чином всю законодавчу і виконавчу владу, але ця ситуація як ніколи добре сприяє формуванню справжнього громадянського суспільства в Україні. Принаймні на то схоже. Власне у цьому процесі формування громадянського суспільства я маю зацікавлення, тоді як параноїдальні заскоки критики та обструкції Зе-кодла мене жодним чином не приваблюють. 
Для прикладу, я зайшов на сторінку групи «Я підтримую Порошенка» у Фейсбуці, де не знайшов за останні період жодного матеріалу про самого Порошенка, а майже все навколо Зе-кодла критичні перепости. Здалися нафік тому Порошенку подібні прихильники. А мені те сміття ще більше без потреби. Буде щось дуже значне – я готовий до активної участі. Пробувати на смак помиї з політичних бенкетів – перепрошую, але не буду. На тому і прощаюся.        

Богдан Гордасевич

(Щоденні записи анархіста 21 ст. по Р. Х. Богдана Гордасевича про його життя-буття в Україні)

2

TatianaR

TatianaR

Дня Незалежності!

  • 25.08.19, 08:33


https://www.youtube.com/watch?v=rgH88-4bSs4&feature=share
7

TatianaR

TatianaR

З Днем Незалежності!

  • 25.08.19, 07:15
6

Богдан Бо

Богдан Бо

Записи анархіста 21 ст. від 18.08.19 р. Пропоную

19 серпня 2019 р. (7527)
Записи анархіста 21 ст. від 19.08.19 р. 

Пропоную



Проект  «Напиши листа на фронт»

Ідея: провести в школах Львівщини і м. Львова конкурс на найкращий твір на тему «Напиши листа на фронт» у довільній формі та короткому форматі. Важливим є також не обмежувати учнів тільки сучасністю, але надати можливість звернутися і до героїв усіх часів боротьби за Українську Державу від 1917 року до сьогодення. В підсумку конкурсу відібрані найкращі твори мають бути видані книгою «Напиши листа на фронт» для безкоштовного розповсюдження по військових частинах ЗСУ і в першу чергу на існуючому фронті в окупованому Донбасі, що позитивно вплине на підняття морального духу в українських воїнів на передовій війни України з Російською Федерацією. Звичайно, що в кожній бібліотеці і школі має бути по кілька примірників книги «Напиши листа на фронт».

Паралельно варто провести по школах конкурс малюнку на тему «Напиши листа на фронт», де найкращі малюнки варто використати для оформлення книги «Напиши листа на фронт».

Мета: актуалізувати в українському суспільстві тему війни, що відбувається як реальність і про що не варто забувати, а тим більше: ігнорувати або й зневажати. В свідомості учнів навчальних закладів України повинна йти постійна робота над темою війни і миру, причин і наслідків цього страшного процесу.


Повністю аналогічний проект на тему «Подякуй ветерану ЗСУ»


Проект «Сім'ям воїнів ЗСУ, що загинули»:
а) учні пишуть про конкретного воїна і до його сім'ї;
б) роздуми дітей зі сімей ЗСУ, де хтось загинув на війні.

Всі проекти повинні мати розширений електронний формат у вигляді сайту в Інтернеті, де голосування буде важливим під час визначення кращих творів, але остаточне рішення буде за журі з боку організаторів конкурсу, щоб уникнути сторонніх впливів.

Технічна сторона виконання проектів повинна мати поєднання в першу чергу освітніх закладів та громадськості, а також отримати належне сприяння всіх інших державних установ і посадовців.

19 серпня 2019 р.
м. Львів Автор задуму Богдан Гордасевич

(Щоденні записи анархіста 21 ст. по Р. Х. Богдана Гордасевича про його життя-буття в Україні)

3

Богдан Бо

Богдан Бо

Записи анархіста 21 ст. від 18.08.19 р. Роби щось!

18 серпня 2019 р.  (7527)
Записи анархіста 21 ст. від 18.08.19 р. 

Роби щось!



З   НАРОДУ   ДО   НАРОДУ  ч.12

Не виходить закінчити свої роздуми, не зачепивши такої життєвоважливої теми, якою є економіка. Зміст життя майже всіх людей в суспільстві полягає у поєднанні праці задля заробітку та відпочинку за рахунок заробленого. Винятками є монахи і важкохворі.  Ну і діти, поки вони діти – а куди ж їх діти?..
Скажу відверто, що чимало читав по економіці, однак не вважаю себе фахівцем в цій темі, але для того, що я хочу сказати, фахівцем по економіці бути непотрібно. Справа у тому, що я є прихильником всіх видів економічної форми діяльності за єдиним уточненням: я вважаю, що економіка існує для людей, а не люди – для економіки. Це визначається досить просто: всі люди, які добросовісно працюють, мають жити в достатку і збільшувати його. Якщо людина працює і заробляє заледве стільки, щоб вижити і дожити від зарплати до зарплати і подібне є масовим – тоді це погана економіка, нікчемна влада і паскудна держава.  Хтось може заднім числом скільки завгодно вихваляти СРСР, але саме таких людей, що ледве-ледве зводили кінці з кінцями, – там була основна більшість, а вся могутність держави власне і трималась на озвірілій і нещадній експлуатації 300-от мільйонів рабів. Класичним взірцем для сучасників є соціальний лад в теперішній Північній Кореї, влада якої скопіювала весь радянський устрій – саме такою була і країна СРСР. Була і дякувати Всевишньому – загула! Згинула!
То була справді найдурніша економіка з усіх можливих, тому що всі-всі були зобов'язані працювати, бо злісних безробітних судили і відправляли в тюремні зони з примусовою роботою. Безліч заводів і фабрик працювало з мізерною оплатою праці своїх робітників, існувала тьма колгоспів і радгоспів з кріпаками-селянами, які взагалі майже задурно обробляли поля і вирощували худобу, а водночас імпорт збіжжя, продовольства і промислових товарів до СРСР неухильно з року в рік зростав, тому що полиці магазинів були тотально порожніми. Безкінечні черги за всіма товарами – головний краєвид суспільного життя радянського періоду всіх часів. І я можу пояснити, чому це було, процитувавши слова академіка Леоніда Абалкіна, який свого часу був провідним економістом в державі, очолюючи Інститут економіки Академії Наук СРСР. У далекому вже 1987 році він в своєму інтерв'ю журналу «Коммунист» (№ 5) зазначив наступне: «Зараз в країні металообробного устаткування за обліком поштучно більше, чим у США, Західній Німеччині, Японії разом узятих» Уявляєте? Країни, де головною бідою було перевиробництво товарів, мали значно менше засобів виробництва, аніж одна-єдина довбана економічна потуга СРСР з її глобальним дефіцитом! Чому так було? А тому, що замість товарів народного споживання ця економіка масово виробляла тільки станки, трактори,  вантажівки і різноманітну зброю. Кому вона такою потрібна? З того і розвалилась до бісової мами, залишивши нам величезну купу непотрібу, з якого кожен громадянин міг отримати в приватну власність хіба що якийсь станок або частину танка чи тягача, кавалок крейсера, ракети чи літака, дюжину снарядів та мін, автомат, пістолет тощо, бо тільки такого «добра» в СРСР було завались, але аж ніяк не легкових автомобілів, не холодильників і телевізорів, не кажучи про комп'ютери і аудіо- і відеоапаратуру – з цим було глухо. З продуктами, одягом і меблями було глухо. Як і з житлом для людей було глухо, при тому що вартість тільки одного атомного підводного човна дорівнювала новобудові величезного житлового мікрорайону. А їх, тих підводок-ракетоносців,  в СРСР була не одна дюжина!  Мене, як людину, що відслужила два роки у ракетних військах стратегічного призначення і на власні очі бачила, які надвеличезні ресурси витрачаються на це безумство, починає просто трясти від ненависті, коли я чую вихваляння ядерного потенціалу і могутності СРСР. Безмежні людські і матеріальні ресурси йшли в озброєння і військову промислову інфраструктуру проти «проклятих агресорів-імперіалістів», які перші й кинулись зовсім не захоплювати, а рятувати СРСР від кризи і розвалу, бо то реально загрожувало планетарною катастрофою. Для чого тоді це все було? Якого канделябра стільки людської праці пішло в ніщо?!
Для чого я це все нагадую? А для того, щоб більше подібної всезагальної дурості не повторилось через дурість окремих людей. Тому і саме тому я категорично проти тих персон, хоч би якими геніями вони не були і яких грандіозних достатків не обіцяли, але при тому домагались однаковості всього для всіх по цілій країні. Комуністи вимагають ВСЮ економіку націоналізувати, соціалісти згодні на частину приватного капіталу з перевагою державного керунку ВСІМ, тоді як ліберали  навпаки присилують державу мінімізувати, ВСЕ тотально приватизувати і най діється конкурентна боротьба за виживання. Мене не раз дивувало оце параноїдальне зациклення на одну схему економіки для всієї держави і всіх її мешканців. Я не розумію, чому в одній державі не може паралельно існувати різні економічні системи? Є ж у Ізраїлі одночасно з капіталістичним устроєм ще комуно-соціалістичні кібуци і вони не ворогують одне з одним, а якось мирно вживаються. В яскраво капіталістичній Японії спокійно функціонує корпоративний соціалізм, де робочі та службовці на все життя стають членами певного економічного картелю з повною соціалкою включно з відпочинком та пенсійним забезпеченням.  Що в тому поганого, якщо кожна людина зможе сама обирати, в якій системі економічних взаємовідносин вона воліє жити, а якщо не змогла чи не сподобалось –  могла б змінити своє життя на інший формат, не змінюючи країни проживання задля цього. Ось головна ідея, яку я хочу довести до нашої спільноти: багатовимірність економіки в Україні. І скерованість економіки для людей, а не проти. Тобто не експлуатація, а чесна співпраця, де кожен має свою законну частину заробленого зі спільно зробленого.  Це не утопія, не наївна фантазія, але цілком можлива річ, якщо зуміти свідомо зрозуміти ідею взаємопорозуміння, яку ще називають солідаризмом, але знову ж таки за часту з певним притиском до суспільної уніфікації в цьому, що є зайвим. Нехай буде багато різного, щоб можна було вільно вибирати, тільки обирати не краще серед гіршого, як зараз, а краще з доброго. Щоб так було і на виборах, і загалом у житті кожного з нас.

Богдан Гордасевич
серпень 2013 р. (6-ть років тому написав)

(Щоденні записи анархіста 21 ст. по Р. Х. Богдана Гордасевича про його життя-буття в Україні)

0
Сторінки:
1
…
58
59
60
61
62
63
…
1329
попередня
наступна
Радіо онлайн Слухай улюблені радіостанції в одному місці
 
I.UA, 2006—2024.
Ok Для зручності користування сайтом використовуються Cookies. Детальніше у політиці конфіденційності
This website uses cookies to ensure you get the best experience on our website. Learn more