У будь якому випадку бажано пояснити: чому?

У жовтні 2008 року Полтаву планує відвідати король Швеції Карл Густав XVI з дружиною Сільвією.

Про це УНІАН повідомив представник Полтавської облдержадміністрації.

За його словами, візит планується в рамках підготовки до проведення заходів, присвячених 300-річчю Полтавської битви.

«Король з дружиною відвідають музей Полтавської битви, ознайомляться з програмою святкування ювілею, побачать макет пам`ятника королеві Карлу XII. Очікується, що вони привезуть подарунки в музей Швеції, який планується збудувати на полі Полтавської битви», - сказав представник Полтавської ОДА.

Нагадаємо, 300-річчя Полтавської битви святкуватиметься у 2009 році.

Джерело: УНІАН.

Перший заступник голови секретаріату президента Олександр Шлапак заявляє, що Україна втягується у газову війну з Росією.

"Ми втягуємося в газову війну з Росією з дуже невизначеними наслідками. І Бог би з ним, якби це стосувалося постачань газу тільки в квартири урядовців. Але йдеться про постачання газу в Україну", - сказав Шлапак.

"Війна – це теж можливий варіант розвитку подій. Але я вважаю, що такий конфлікт – це наслідок повного тупіка розвитку переговорів", - додав він.

Водночас, на думку Шлапака, на сьогодні урядом використані далеко не всі переговорні можливості.

"Йдеться про створення СП і про те, що росіяни хочуть 50% в ньому. А ми говоримо про те, що їм достатньо і 25%, оскільки ви і так багато мали. І якщо про це не може домовитись перший заступник голови "Нафтогазу", це не означає, що ми повинні припинити переговори і почати військові дії", - сказав він.

"Я особисто вважаю, що поки не вичерпані всі можливості для проведення переговорів, а сам президент не вислухав звіт (а такого звіту досі не надано) про те, що на вищому урядовому рівні не вдалося досягти результатів, про які домовлялися президенти, не можна приймати разом з урядом узгоджене рішення про те, що ми вживаємо адекватних (а на мою думку абсолютно неправових заходів), які сьогодні робить український уряд", - заявив Шлапак.

"На мою думку, поки не закінчені переговори, ми в цій війні шукаємо не істини, а конфлікту", - додав він.

Українська правда.

Бачу це з нашого співтовариства «Ми любимо тебе, Україно!» Кількість учасників росте вже щодня. Рейтинг також. Тож долучайтеся і Ви. Воно знаходиться тут: http://blog.i.ua/community/662/ Якщо Ви не знаєте, як це робиться, а маєте бажання долучитися, то подавайте заявки на вступ тут – нижче у коментарях.

Єднаймося!

останні новині про газ на Украіну

Сьогодні Росія обмежила поставки газу на Україну.+ВІДЕО
Понедiлок, 03 березня, 13:46
Переглянути відео-репортаж: http://video.novy.tv/reporter/reporter_2008_03_01-01.htm (6.9 Mb)

О 10-ій ранку Газпром скоротив подачу блакитного палива на чверть. Про це оголосив офіційний представник холдингу Сергій Купріянов.

Щодоби до нас надходитиме на 40 мільйонів кубометрів газу менше. На такий крок, каже Купріянов, Москва пішла через досі не сплачені Україною борги. Йдеться зокрема про минулий рік і заявлені Росією майже 2 мільярди кубометрів газу спожитого вже цього року і ще не оплаченого.

Нагадаємо, у суботу Юлія Тимошенко сказала, що жодних офіційних попереджень з Москви про перекривання блакитного палива наш Уряд не отримував. Раніше Олександр Турчинов продемонстрував фінансові документи про повну сплату минулорічного газу.

Сьогодні “Нафтогаз” заспокоює, що скорочення поставок ніяким чином не позначиться на українських споживачах. І пообіді збирає журналістів, аби пояснити свою позицію. Детальніше дивіться у Репортері о 19:00.
Переглянути відео-репортаж: http://video.novy.tv/reporter/reporter_2008_03_01-01.htm (6.9 Mb)




Віктор Ющенко стурбований звісткою з Москви про газ
Понедiлок, 03 березня, 18:25

Віктор Ющенко з самого ранку зібрав у себе Прем’єра, спікера, голову “Нафтогазу” та Секретаря РНБО.

Головною темою зустрічі мали стати зміни до Бюджету. Та звістка з Москви про обмеження постачання газу повернула розмову в інше русло.

Віктор Ющенко зажадав від Уряду максимально динамічного діалогу із Росією, і щоб той не відступав від напрацьованих раніше домовленостей.




У газових розрахунках України і Росії нічого не зрозуміло
П’ятниця, 29 лютого, 19:08

Росія таки уріже Україні газу. Вихідні українцям вирішили не псувати. Але з понеділка російського блакитного палива в українській трубі стане менше на чверть.

Про таке щойно заявив офіційний представник “Газпрому” Сергій Купріянов. Російський газовий монополіст та український “Нафтогаз" напружено перемовлялися останні два дні, але згоди - так і не дійшли.

У розрахунках - чорт ногу зламає. “Газпром” доводить – Україна не лише за нинішній рік не платить, а й за 2007-й - так до кінця й не розрахувалася.

Нагадаємо – ще позавчора Кабмін заявив, що принаймні за минулий рік ми Росії вже нічого не винні.

це поки останні новіні будуть щё добавлю

мне интересно вам нравится наш ГИМН УКРАИНЫ????он ведь самый лудший ну поскольку я ищё из Москвы мне и московский нравится!а вам что по душе или вы вобще советский гимн любите??

Михаил А, для «Главреда»
27.02.08 // 16:59

Мелкой буржуазии сейчас нужен порядок по типу гетьмана Скоропадского. Чтоб был гетман, была еда в Киеве и немецкие войска, которые бы поддерживали порядок. Отсюда это стремление в НАТО. Жажда порядка, который никак не навести своими силами.
 
Вводный комментарий Юрия Романенко: Данная статья, является развернутым комментарием на моем блоге на статью «Они доfuckались». Мне кажется, что этот материал содержит много справедливых и адекватных замечаний относительно политического момента, а также способен развить дискуссию, которую мы начали на «Главреде». Сохраняю стилистику автора, с минимальными правками.

Пролетариат интересуется политикой с целью развлечения, для него и создается шустер-шоу. Пролетариат не имеет собственного интереса, он продажен по своей сути, он покупается за гречку на выборах. Именно от него мы и слышим слово «Нужен порядок!». Именно пролетарий – жаждет порядка и ясности. Потому что он успел натерпеться за 17 лет от беспорядка. Именно с упорядоченность пролетарий связывает надежду на улучшение жизни.

Средний же класс интересуется политикой с прагматической точки зрения. Поскольку перемены в политике могут отразиться на его имущественном положении. И средний класс порядка не жаждет. Вернее жаждет, но несколько иного. Надеюсь, вы читали книгу «Ненасильственное сопротивление». Задумывались ли Вы, почему описанные технологии прошли в Украине и не прошли в Иране?

Мы видим, что устремления пролетариата и среднего класса диаметрально противоположны. Тогда как пролетариат жаждет упорядоченного структурированного общества, то средний класс жаждет продолжения кучмизма. Потому что средний класс зародился, поднялся в условиях кучмизма и он функционирует по правилам кучмизма.

Средний класс, кто он? Это авто владельцы (вы не задумывались, кто и почему назвал автобусы паровозами и быдловозами? Кто и кого хотел этим унизить?). Это чиновничество среднего звена всех мастей, которое сосет кровь из пролетариата. Наконец, это работодатели всех мастей. Я проанализировал много статей относительно проблематики отношений работодателя и наемного рабочего. Проблема оказалась проста. Просто работодатель в Украине воспринимает рабочего как раба, который должен пахать за копейки. Причем сам работодатель меняем машины и кутит в ресторанах. Он (работодатель) не сопоставляет даже эти две вещи в своем мозгу. Он считает рабочего существом низшего порядка. И ему нужен «кучмистский» порядок, который бы позволил прессовать невозбранно наемного рабочего, ему нужна жандармерия, которая бы принуждала рабочего вкалывать за копейки. Существует разница в психологии т.н. «среднего класса» и пролетария.

Вот вам простой факт: почему в Европе мне уступала дорогу любая машина на зебре, а в Украине меня не пропускают даже на зеленый свет? Неужели в этом виноват Кучма или Ющенко или подразделение «Кобра»? Нет. Виноват водила-хам, который не считает меня за ровню себе. Поэтому в принципе я не пойду бороться за эту страну. Потому что, в том числе, я не хочу бороться за благополучие этих хамов.

Еще простой пример: электронные карточки на бензин в Иране – чтоб не воровали бензин и не везли контрабандой в Пакистан. Вот тебе карточка, лимит 100 литров топлива в месяц. Вам нужен такой порядок? Или массовое переоборудование авто под газ в том же Иране – чтоб людей травили меньше. Вы же первый против этого запротестуете.

Вы сказали, что нужен Вождь. А быть вождем подразумевает личную скромность. Вспомните, серый френч и стоптаные ботинки Сталина. Или великого Аятоллу, который прожил до конца жизни в съемной квартире на окраине Тегерана. В то время, как в Украине, которая является исторически страной мелкобуржуазной, скромность или же откровенная незаинтересованность в приобретении бытовых благ считается признаком глупости и непрактичности. Для вождя, вставшего у кормила страны, необходимо самоотречение. А в Украине скромность и самоотречение считается синонимом глупости. Не может понять скромности человек, который кладет жизнь на покупку нового телевизора, мобилки или авто. Поэтому Вождь на Украине не появится. У нас принципиально антивождистское общество. Мелкобуржуазное.

Хотя такое общество в принципе может быть очень тоталитарным. Это будет тоталитария горизонтального типа. Жесточайший гнет мелкого работодателя, мелкого чиновника, врача, школьного учителя и завуча, профессора в вузе. У нас процветает тоталитарный гнет мелкой буржуазии. Ведь именно у нас возникла поговорка «мелкий начальник – страшней сатаны». И диктатура мелкобуржуазного мировоззрения не менее тоталитарна, чем фашистская. Это не кортеж Кучмы или Ющенко устраивает каждое утро пробки на трассе. Это мелкая буржуазия, которая самодовольно прет на своих авто, с удовольствием дыша выхлопными газами. Могу сказать, что, по моему мнению, именно мелкая буржуазия грабит бедняков. Вследствие этого, порядок как таковой на Украину приходил исключительно извне. Литовцы, поляки, русские войска, кайзеровские войска. Мелкой буржуазии сейчас нужен порядок по типу гетмана Скоропадского. Чтоб был гетман, была еда в Киеве и немецкие войска, которые бы поддерживали порядок. Отсюда это стремление в НАТО. Жажда порядка, который никак не навести своими силами. Вот когда будут ездить ночные патрули, и комендантский час, и продразверстка деревень и расправы над непокорным нерыночным быдлом – тогда наступит ожидаемый мелкой буржуазией порядок.

Мы видим, что собрать воедино пролетариат и средний класс невозможно из-за кардинально противоположных устремлений. И их собрали воедино на отрицании. Людям внушили, что Кучма у них отобрал. Проклятый, отобрал свободу выбора. Что это такое и зачем оно нужно, никто не понимал. Но отобрать у украинца что-либо невозможно! Все кинулись возвращать отобранное. Плюс всем пообещали, что всем станет лучше. Как? А станет и все! Под «лучше» каждый понимал свое: рабочие – социализм, работодатели – неолиберализм и возможность прессовать рабочих. Все вместе боролись, но каждый за свое.

И, возвращаясь, к борьбе. Борьба крупного масштаба также не возможна без жертвы и самоотречения. Кто пожертвует хоть гривну, не говоря о более весомо вкладе? Думаете вру? Читал в документах, что Киев с десятками тысяч офицеров дал около 2000 добровольцев в Белую армию. Это закономерный результат мелкобуржуазного украинского общества. И очевидно, здесь ответ на мой вопрос. Никому не нужна политическая мысль сегодня в Украине!

Каждый имеет в своей голове мысли о том, какая политика ему нужна. Мысли эти простые, житейские, больше похожие на набор программных лозунгов. Но только пока неудобно их озвучить в голос. Неудобно и опасно сказать владельцу крутого джипа «придет время и тебя раскулачим, буржуй!», зато владелец может сказать уже сейчас «Будете пахать на нас быдло, работяги и не пикнете!». Вот вам и вся политическая мысль.

 

Бажано, пояснити - чому?

Під час нещодавньої зустрічі в Москві українського та російських президентів у числі інших зачіпалася тема "спільних сторінок історії".

Це стало відомо зі слів Путіна під час прес-конференції за підсумками переговорів. Він заявив про можливе "спільне святкування 300-річчя Полтавської битви". Також Путін заявив, що вважає за доцільне обговорити це питання з "шведськими партнерами".

Деякі російські видання при цьому повідомили, що обидва президенти справді досягли домовленості щодо тристороннього "святкування" річниці Полтавської битви, і що нібито масштабна інформаційна кампанія з цього приводу має розпочатися восени нинішнього року, в рамках підготовки до 300-річчя руйнування гетьманської столиці в Батурині.

Отож, Кремль пропонує нам спершу спільно "відсвяткувати" річницю влаштованої московським військом різанини українців у Батурині, а потім, залучивши ще й шведів, так само гуртом відзначити нашу поразку під Полтавою.

Воістину, немає меж московському блюзнірству!

"Шляхта була, все взяла, кров повипивала,
А москалі і світ Божий в путо закували…"

Невже вони таки сподіваються, що ми разом з ними будемо гарцювати на кістках наших предків, "святкуючи" ворожу перемогу, результатом якої стало остаточне закабалення України в московське ярмо?

Невже ми справді справляємо враження народу "без честі, без пуття і без поваги" - якщо нам пропонують таку ганьбу?

Чому дозволяємо чужинцям плювати нам в обличчя, та ще й при цьому мовчки витираємося, а дехто й запопадливо облизується - замість того, щоб відповісти силою на таке нікчемне приниження?..

Якщо Москва хоче відзначати свої криваві перемоги, то нехай влаштовує торжества і гульбища на безкрайніх і нині малолюдних територіях, завойованих нею впродовж п’ятисот років безперервних загарбницьких воєн, і які тепер заселяють жовті брати московитів - китайці.

Ми ніколи не погодимося на спільні з Москвою історичні "святкування" – тому що у поневоленого народу, яким були українці впродовж століть, своя правда історії.

Наша правда кардинально відрізняється від "правди" поневолювача, котрий нас нищив і намагався зробити своїм підневільним рабом, силкувався паралізувати нашу волю, відібрати мову й переписати історію.

Наша правда – це усвідомлення того, що Москва ніколи не була союзником України, а завжди виступала як лютий і підступний ворог, як нещадний агресор, як зажерливий колонізатор, котрий знищив, зморив голодом, перетворив у табірну пилюку мільйони і мільйони наших співвітчизників.

Ми не збираємося жити в ненависті до сусіда, нехай і такого, як Росія, але водночас ми свідомі того, що у нас з цим сусідом – різні правди і різні дороги, і ніколи вони не зійдуться.

У нього – дорога в Азію, звідки він ніколи і не виходив, і потрясіння й метаморфози, які чекають цю останню на планеті імперію у двадцять першому столітті

У нас – європейський шлях, на який скалічена українська нація, після століть рабства, з Божою поміччю нарешті, попри численні перешкоди і різноголосся, починає ступати.

Михайло Сидоржевський.

Джерело: "Українська Правда".

Андрій ОКАРА

ПОЛТАВА-2009 ЯК ЗАГРОЗА ТА ЯК ГУМАНІТАРНИЙ РЕСУРС

300-річчя Полтавської битви повинно відкрити новий етап в російсько-українських відносинах

Зустріч Віктора Ющенка та Володимира Путіна 12 лютого у Москві принесла справжню сенсацію: президенти України та Росії таки домовились спільно відзначати 300-річчя Полтавської битви, до того ж у трьохсторонньому форматі – з залученням Швеції, представників якої російський президент навіть визвався запросити сам.

Це справжній прорив, бо на попередній російсько-українській зустрічі на найвищому рівні йшлося лише про спільне святкування 200-річчя Гоголя, а щодо битви – мовляв, ніяк неможливо через різні інтерпретації цієї події в російській та українській історіографіях.

За адекватного підходу тема 300-річчя Полтавської битви для України може стати важливим гуманітарним ресурсом впливу і розвитку іміджу країни (так званою "Soft Power" – технологією "м'якої влади"). За незбалансованого і недбалого підходу ця тема може стати реальною гуманітарно-політичною загрозою: наприклад, ухилення од діалогу з Росією з приводу 300-річчя і від спільного відзначення (саме "відзначення", а не "святкування"!) означатиме моральний програш влади і позиціонуватиме її представників як слабаків, що не вміють відповідати на виклики і "тримати удар". Оскільки 2009 рік – це не тільки ювілей, а ще й рік президентської передвиборчої кампанії, очевидно, що різна інтерпретація битви і її наслідків, а також постатей Петра I та Івана Мазепи може стати матеріалом для чергової інформаційної війни, яку зацікавлені сили неодмінно використають для подальшого ментального та ціннісного розколу країни.

Тож вибір формату відзначення 300-річчя Полтавської битви для України є питанням справді стратегічного характеру.

Полтавська битва: погляд з України, Росії та Швеції

Отже, Полтавська битва, що відбулася 27 липня (за старим стилем) 1709 року на північних підступах до Полтави, стала, наскільки можна судити з трьохсотлітньої дистанції, справжньою "точкою біфуркації" – таким ключовим моментом, після якого історія Європи пішла іншими шляхами.

Після битви під Полтавою Швеція почала "зосереджуватися" – зняла з себе тягар наддержави, перестала бути загальноєвропейським політичним "балансиром" і фактично почала будувати той самий "шведський соціалізм", яким шведи зараз пишаються.

Росія навпаки: існує причинно-наслідковий зв'язок між битвою під Полтавою та перетворенням Московського царства на Російську імперію, влаштовану на новій, секулярній, концепції влади та централізованій моделі державного устрою.

Одна із складностей у знаходженні російсько-українського взаєморозуміння щодо 300-річчя Полтавської битви полягає у відмінностях історичних міфів. Справа не лише в тому, зрадив Мазепа чи не зрадив. Справа навіть не в тому, було на нього накладено анафему з дотриманням канонічного права чи ні? Справа в тому, що в Росії усі знають про "викторию под Полтавой", але далеко не всім навіть гуманітарно освіченим людям відомо про трагедію Батурина, про тактику "випаленої землі", яку Петро повелів Мазепі застосовувати до українських регіонів, де могло пройти шведське військо, про руйнування Запорізької Січі, про політику обмеження прав Гетьманщини і т.д. Тому російська свідомість не сприймає того факту, що у тих подіях діяло, як мінімум, три суб'єкти: російський, шведський та український, а не лише два перші, як вчили у радянській школі. Тож на сьогодні створення "спільного" для Росії та України курсу історії, про необхідність чого постійно заявляють російські політики, – з області малореального.

Над іміджем Івана Мазепи, Петра I та інтерпретацією Полтавської битви ось вже 300 років працюють дві команди "чорних" піарників – істориків, публіцистів, письменників, кінорежисерів. Одна команда доводить, що Мазепа – "зрадник", "клятвопреступник", "другий Іуда", тоді як Петро – "мудрий цар", "переможець", "реформатор", "модернізатор", "європеїзатор" (з цією "PR-командою" попрацював і Олександр Пушкін). Інша команда доводить протилежне: Мазепа – "державний будівничий", "євроінтегратор", "покровитель наук і мистецтв", Петро ж – "азіатський тоталітарист", "скажений тиран" та "збоченець" (один з останніх "шедеврів" цієї "агітгрупи" – фільм Юрія Іллєнка "Молитва за гетьмана Мазепу"). Зрозуміло, що обидві інтерпретаційні схеми існують за логікою пропаганди та інформаційних воєн – аргументи обох сторін добре відомі протягом трьох століть. Тому намагання відстоювати одну з цих версій з точки зору продуктивності російсько-українського діалогу неперспективне.

Гарним прикладом підходу, що розбиває усталені стереотипи, є книга пітерського історика Тетяни Яковлевої "Мазепа", видана минулого року в серії "Жизнь замечательных людей" (!) московським видавництвом "Молодая гвардия". Автор – росіянка, позбавлена якихось особистісних сентиментів щодо України, намагається за допомогою позитивістської методології дослідити справжні мотивації вчинків гетьмана і докладно розповісти російському пересічному читачеві те, що російська історіографія воліє обходити увагою: і про Батурин, і про тактику "випаленої землі", і про образ тієї квітучої України, яку майже збудував Мазепа, і про те, що саме український гетьман може вважатися одним з провідних ідеологів створення Російської імперії.

У 2004 році (до речі, напередодні Оранжевої революції) Тетяна Яковлева віднайшла у фондах Санкт-Петербургського інституту історії РАН, опрацювала і частково видала той самий знаменитий Батуринський архів гетьмана Мазепи (близько 1000 документів), який історики марно шукали протягом століть. (Українське МЗС вже порушило питання про копіювання цього архіву для України або навіть про його можливу передачу.)

Полтавська битва: погляд з Полтави

Якщо для Києва, Москви та Стокгольму Полтавська битва і її ювілей – це абстрактно-концептуальна ідеологічна проблема, то для Полтави – питання цілком конкретне, емпіричне, навіть господарче.

Саме битві Полтава зобов'язана тим, що під час адміністративних реформ Олександра I у 1802 році з полкового містечка вона перетворилася на центр великої губернії. Прадавні Лубни – вотчина князів Вишневецьких, Ромни, відомі своїм ярмарком, чи навіть придніпровський Кременчук з точки зору практичної доцільності мали більше шансів стати губернським центром, але "тендер" виграла саме Полтава.

Існує два полтавських бренда, які мають загальносвітову відомість чи, принаймні, можуть на неї претендувати: Гоголь та Полтавська битва 1709 року. Але щоб Полтава могла повноцінно заробляти на їхній експлуатації, щоб могла стати великим туристичним центром, ще треба докласти чимало зусиль. Поки що музейна, туристична та навіть готельна інфраструктури міста знаходяться у проблемному стані.

На сьогодні сформульовано дві концепції перспективної реконструкції поля Полтавської битви.

Автором першої є полтавський архітектор Валерій Трегубов: поле передбачається максимально наповнити об'єктами показу – відреставрувати існуючі споруди (склеп на могилі російських воїнів, Сампсоніївську церкву, сам Музей Полтавської битви) та побудувати нові – в першу чергу Музей історії українського козацтва (вже існує проект, виділена державна субвенція, ось-ось мають розпочатися будівельні роботи), в другу чергу – Музей історії Росії, Музей історії Швеції, Музей Івана Павловського (організатора першого музею у 1909 році) з конференц-залом, залом для прийомів та ін.

Автори другої концепції – києво-полтавський архітектор Віктор Шевченко та полтавський художник Олександр Нечипоренко – виходять з недоцільності забудови поля битви, яке розглядається як найважливіший меморіальний об'єкт. Їхній план передбачає протягом 20-30 років знесення максимально можливої кількості будов XIX-XX століть, у тому числі нинішнього Музею Полтавської битви та численних об'єктів Інституту свинарства УААН, розташованих в центральній частині поля. Музеї ж передбачено перенести до центру Полтави – або в приміщення колишнього Петровського кадетського корпусу (унікальна архітектурна пам'ятка першої половини XIX століття зараз знаходиться в занедбаному стані – навколо нього йде складна судова справа), або в наймодерновіших, наново збудованих в стилі "хай-тек" музейних поліфункціональних приміщеннях.

Кожна з цих концепцій має свої плюси і мінуси, а також складнощі виконання і дефіцит грошей. Але, як визнав міський голова Полтави Андрій Матковський, об'єднує ці дві концепції те, що першочерговим кроком підготовки до 300-річчя повинно стати упорядкування самого поля битви (розчищення, рекультивація, звільнення його частини з-під колишнього військового містечка та бази паливних матеріалів) і реставрація кількох редутів в натуральних розмірах 50 на 50 м (єдиний відновлений у 1909 році редут виконаний в мініатюрі – 35 на 35 м).

Ще одна проблема пов'язана з найновішою українською політтехнологією – війною пам'ятників. Згідно з Указом президента України N955 від 9 жовтня 2007 року, передбачається встановлення у Полтаві пам'ятників Івану Мазепі та Карлу XII. Але в цей проект закладається, як здається, велика концептуальна помилка. Цілком логічно, аби пам'ятник Карлу стояв не в центрі Полтави, яку шведи протягом двохмісячної облоги не змогли взяти, а на самому полі – наприклад, біля одного з редутів, який взяти їм таки вдалося. А от що буде символізувати пам'ятник Івану Мазепі на полі битви, в якій він не брав участі і після якої трагічно завершилася його кар'єра, а згодом і життя, – це питання. В Росії багато хто обурений самим фактом появи пам'ятника гетьману-"зраднику", але, в принципі, готові змиритися з тим, що це внутриукраїнська проблема. Тож такий пам'ятник не повинен викликати ані іронії, ані сарказму: найкраще місце для нього – в історичному центрі Полтави.

Полтавська битва: погляд у майбутнє

Кульмінацією подій, пов'язаних із відзначенням 300-річчя Полтавської битви, можуть стати щорічні військово-історичні реконструкції на полі – так звана "жива історія". Детальна програма та проект такого дійства розроблений президентом громадської організації "Департамент воєнно-культурної антропології" Олексієм Руденко (у його професійному багажу, поміж іншого, недавня реконструкція бою під Крутами і три роки проведення міжнародного військово-історичного фестивалю "Terra Heroica" у Кам'янці-Подільському). Так, вже у цьому році у подібній реконструкції під Полтавою можуть взяти участь до 100, а у 2009 році – до 500 чоловік з України, Росії та різних країн Європи, чиї представники брали участь в битві на боці Карла XII.

Як відомо, людську увагу можна привернути лише розвитком дії, тож саме щорічні військово-історичні реконструкції під Полтавою, якщо вони отримають загальноєвропейський розголос і визнання, можуть стати одним з найголовніших факторів туристичної привабливості та брендінгу Полтавського регіону.

Отже, зараз складаються усі підстави для російсько-українського взаєморозуміння на проблемі 300-річчя Полтавської битви. Українській стороні є про що вести продуктивний діалог з Росією: про Батуринський архів, про анафему Мазепі, про участь російського бізнесу в реставрації пам'ятників та поля Полтавської битви, про розвиток історичного туризму, про участь у військово-історичних реконструкціях, про ознайомлення російського суспільства з українськими інтерпретаціями подій Північної війни (1700-1721) та ін.

Як правило, кожна "кругла" дата використовується владою для історичного підтвердження тих чи інших сучасних прав, для збільшення власної сили, легітимності та авторитету. Наприклад, 300-річчя Переяславського договору у 1954 році було використане для символічного "підтвердження" російсько-українського союзу та для зміцнення політичного режиму Микити Хрущова (на початку 1980-х років з цією ж метою режим Леоніда Брежнєва використав 1500-річчя Києва). З метою ствердження політичного статусу Москви у 1947 році з великою помпою відзначено 800-річчя міста, а от 850-річчя у 1997 році було більше схоже на PR-кампанію мера Юрія Лужкова в якості політика загальноросійського значення. Помпезне 300-річчя Санкт-Петербургу у 2003 році повинно було всьому світові розповісти, хто такі "пітерські" і яке вони мають моральне право керувати усією Росією. Під час ліберальних реформ Олександра II у Новгороді Великому 1862 року встановлено відомого пам'ятника до 1000-річчя Росії. До речі, 200-річчя Полтавської битви теж відзначено з помпою не заради любові до мистецтва: Микола II намагався використати ювілей для збільшення власної легітимності в очах суспільства під час складного політичного протистояння з Державною Думою.

Тож питання до 300-річчя битви під Полтавою, відповідь на яке ще треба знайти і сформулювати, є таким: що саме означає ця дата для сучасної України, для сучасних українців, для сучасних українсько-російських та українсько-шведських стосунків?

Без відповіді на нього Полтава стане ще одним "прогуляним" уроком історії.

"Зеркало недели", 23 февраля 2008 года

P.S.

Президент нагородив директора Центру з вивчення історії України Санкт-Петербурзького державного університету Тетяну Таірову-Яковлеву

Президент України Віктор Ющенко нагородив директора Центру з вивчення історії України Санкт-Петербурзького державного університету, доктора історичних наук, професора Тетяну Таірову-Яковлеву орденом Княгині Ольги ІІІ ступеня.

Високої державної нагороди Тетяна Геннадіївна удостоєна за значний особистий внесок у дослідження історії України та українсько-російських взаємовідносин, плідну наукову діяльність.

Довідка. Тетяна Таірова-Яковлева викладає спеціальний курс – козацька Україна в творах культури. Вона також очолює Центр з вивчення історії України Санкт-Петербурзького державного університету.

Т.Таірова-Яковлева є автором монографій та статей: "Гетьманщина в другій половині 50-х років XVII століття, причини і початок руїни"; "Руїна Гетьманщини: від Переяславської ради – до Андрусівської угоди (1959-1967рр.) "; "Іван Мазепа"; "Гетманщина и её инкорпорация в Российскую империю"; "Донос старшини на І.Самойловича: аналіз першоджерела"; "Іван Богун-Федорович"; "Мазепа-гетман: в поисках исторической объективности"; "Проблемы взаимоотношений Украины и России 1654-1667 гг."; "Проблемы неоднородности украинского казачества и внутренние противоречия их идеалов. Войско Запорожское и Запорожье".

За ініціативи та під керівництвом Т. Таірової-Яковлевої діє спільне видання Центру з вивчення історії України Санкт-Петербурзького державного університету і Санкт-Петербурзького інституту історії Російської Академії Наук документів з архіву І.Мазепи.

http://www.president.gov.ua/news/9066.html

Джерело: http://blogs.pravda.com.ua/authors/okara/47bfd1432f9d3/