1
Почну з пояснення назви: я є проста людина-громадянин України, як і всі інші люди по окремо, що в сукупності і є народ. Звертаюсь я до народу, отже і вийшло: «З народу до народу».
Чому я звертаюсь і з чим? З своєю пропозицією поміняти тактичну частину виборчого процесу в Україні. Тактичну! Не стратегічну! Народ був, є і буде головним виборцем влади в правовій демократичній державі, якою і є Україна.
Владу обирає народ. Це є найвища істина апріорі, яка позасумнівом і спростуванням. Інше питання: як народ визначає, кого обирати? Чому у нас народ, яко «електорат», є в пасивному стані спостерігача-глядача, подібно до різних телешоу, де присутня масовка тільки тисне кнопки. Через свою пасивну позицію наш народ постійно опиняється в ситуації такого собі лоха-недоумка, якого ставлять в ситуації «вибору без вибору». Класичне завдання: «Виберіть з 10-20 злодіїв самого достойного» Обрали? Ось і є новий депутат! Від Верховної Ради України і до районів порядна людина в кандидати навіть не сунеться, бо вона ПОРЯДНА! Хто живе чесно, той дурних грошей витрачати на різні виборчі ігрища ніколи не буде, тому що він їх просто не має! Таким чином всі порядні люди залишаються за бортом виборів, а народу доводиться обирати вже ясно кого.
Абсолютно в тему, як приклад «вибору без вибору», були другі тури президентських виборів в Україні, коли зійшлися пари: Кучма – Симоненко, Янукович – Тимошенко. Де? Де тут є вибір для нормального виборця, який вже досконало знає «хто є ху»? В таких ситуаціях вибирати нікого! Це факт! Тепер у виборах навіть графи «проти всіх» немає – скінчилися «противсіхи». Відтепер всіх незгідних зроблено «неприходько». Це задля того, щоб фальшувати було легше: тоді у виборах важить тільки в котрого зі злодіїв сили побільше для фальшування – той і переможе. То чи потрібні нам, народу, такі вибори без вибору і сфальшована влада? Риторичне запитання.
Інший нюанс змісту виборів: слово «політтехнологія» досить ефектне і часто – ефективне, але по-суті це є підступна система навіювання-зомбування електорату, тобто нас з вами: простих людей-виборців. Розумні дяді і тьоті довго вчилися, чимало мудрували і врешті-решт навчилися на підсвідомому рівні примушувати людей до вчинків, які б вони ніколи не вчинили при здоровому глузді. Зокрема я особисто знаю чимало людей, які не один рік оповідали, який Ющенко цяця, а все зло ота Юлька капосна творить: розбрат чинить, людей обманює, країну обкрадає і руйнує тощо. Але прийшов другий тур виборів і ті самі люди бризкаючи слиною нестямно волали: «Тільки за Юлю! Всі як один! Ганьба «противсіхам!» Гарно політтехнологи попрацювали: була людина, а стало воно, бо мав чіткі власні переконання – і вже їх нема, вмить щезли... А найцікавіше, що та людина вперто переконана в своїй правоті, як і впевнена, що всі свої вчинки вона зробила за власним бажанням – якби ж то була правда...
Владу має обирати народ, але обирати не як пасивний бовдур і телепень, а як свідомий та активний керівник! Керівник! Народ має активно керувати процесом виборів влади! Я так вважаю і до того закликаю всіх інших.
Досить бавитись у політичний лохотрон! Досить влаштовувати з виборів клоунади в стилі «ля Черновецький»! Зрозумійте шановні виборці та депутати, що хоч Верховна Рада України і має аналогічну конструкцію, але то все-таки не Цирк! Трибуна – не арена для армреслінгу! Це місце інтелектуального зібрання! Тобто таким воно має бути! І від нас з вам залежить – чи це здійсниться.


2
Вступ зроблено. Тепер перейдемо до джерел, тому що тема активного вибору народом з праісторичних часів існувала на землях, де тепер постала державна Україна. Ще донедавна по селах так обирали війта, а перед тим – гетьманів й отаманів у козаків, а ще раніше – князів! Називалось це дійство – віче. Процес виборів через народне зібрання-віче був таким: збирались повноправні члени громади і хтось вигукував одне ім'я, ще хтось – інше і так далі; присутні жваво обговорювали запропоновані кандидатури хто що про кого доброго і злого знає і як вважає: чи він гідний, – а потім ці імена по черзі називали і від того, кого громада голосом підтримала найдужче – того... Ні, помиляєтесь, якщо подумали «обирали» – того від імені громади за рішенням віча починали припрошати погодитись обійняти посаду війта, отамана, гетьмана, князя. Припрошати. Відчуваєте різницю? Ось де активне виборче право! Ось де порядна людина могла стати до влади і часто-густо по селах війтами ставали не заможні багатії, а господарі середнього статку, проте всі знали їх розум і справедливість. Класика!
А зараз що ми маємо? Кандидати в депутати скачуть один поперед одного, як придурковаті блазні, та репетують безкінечно: «Я найкращий!!! Я найкращий!!! Вибирайте тільки мене!!!» Невже це нормально? А що вже обіцяють і клянуться зробити для своїх виборців! Навіть добре, що вони все брешуть, бо інакше б після виборів одразу наступив Рай на землі...
Також партії тицяють свої цидулки-листівки, програми, списки, ще всіляку дурню з їх агітками і символікою. А що вже тих прапорів партійних, а що вже дорожезних рекламних щитів та телероликів, а що вже балачок в стилі «без нас ви просто пропадете, а з нами це буде ще простіше» тощо.
Виникає логічне запитання: невже нормальній людині, зайнятій своїми щоденними життєвоважливими справами, більше нічого робити, як все кидати і починати вчитуватись та аналізувати всю ту політичну писанину, а потім ще й співставляти і контролювати виконування обіцянок та програмних положень? Цього навіть безтурботні і всезнаючі пенсіонери не спроможні зробити! Ну а сімейна робоча людина взагалі часу має обмаль навіть на щось приємне, чим політика ніколи не була і не буде.
Ось чому тема так званих «відкритих списків» настільки популярна у політтехнологів, бо вони то знають хто ким і чим є, а простому нормальному виборцю перечитувати довжелезні партійні списки, вивчати біографії кількасот люду, щоб потім пронумерувати їх порядок в списку – це нереально! Жодним чином, тому що це все він має зробити (увага!) в день виборів! Отже виборець буде робити все за своїми миттєвими асоціаціями та ремінісценціями, що і потрібно політтехнологам. Або виборець повинен прийти на вибори з вже готовим листочком-підказкою, звідки навіть не крок, а півкроку до продажності голосів.
Навпаки тема так званих «прайм-таймів», тобто рейтингового голосування до початку виборчої компанії та під час неї – це значно потрібніша річ в наш «інтернетизований» час. Тут можна наперед побачити хто чого вартий і робити вибір активно та свідомо, одночасно впливаючи на його рейтингове зростання чисто як волонтер. Звичайно, що тут так само багато можна сфальшувати політтехнологам, одначе це швидко проявляється і викривається в розумному середовищі користувачів Інтернету.
Власне я і збираюсь далі зробити таке дослідження-прогноз-пропозицію в стилі «прайм-тайму»: запропоную і проаналізую своїх кандидатів на майбутніх виборах спершу Президента України, а тоді і про інших подбаю кому які державні посади варто обійняти. Зрозуміло, що в кожному жарті є доля правди, а в кожній правді – є доля жарту. Вирішуйте особисто що і де у мене є.
 

3
А тепер, як за давньою вічевою традицією, я починаю об'являти-вигукувати імена тих, кого я вважаю гідними певних посад в нашій Державі Україна. Перше ім'я: Віталій Кличко на посаду Президента України!
Знаю наперед, скільки про кожну людину можна зробити закидів проти і ми спільно обов'язково їх обговоримо в подальшому, бо так має бути – на те воно і віче. Просто спочатку давайте визначимось чітко в темі: якого президента України ми хочемо мати? Пропоную варіанти, що це має бути:
а) духовний месія, руки якого нічого не брали, але якого сила моральної волі сотворила чудо державного ощасливленя всіх і вся;
б) суворий вождь нації, який «вогнем і мечем» створить могутню державу світового обширу від Сяну до Дону;
в) могутній господарник, який твердою рукою наведе лад в державі, зробить її багатою і процвітаючою, як сусідня Білорусь;
д) витончений інтелектуал, який в образі мудрого наставника, створить в державі суспільну гармонію, де багаті будуть помагати бідним, а бідні – багатим;
е) просто нормальний порядний чоловік, такий, як і всі ми: щось є добре, а щось – не дуже.
Перелік можна продовжувати, однак головні типажі правителів подано, тому зупинюсь, оскільки краще звернути увагу на наступне: у багатьох людей чомусь складається враження, що вони повинні обрати обов'язково якогось напівбога – це щонайменше, бо тільки такому «напівбогу» вони згідні упокоритись і служити... Тим самим люди обумовлюють ефект так званої «зіркової хвороби» (не буду вказувати пальцем, але то Ю... і загрожено – Я...), що має як діагноз повне параноїдальне зазнайство і найтупіше самодурство. І правильно: обраний на посаду каже самому-собі: – Вони обирали напівбога і обрали мене, отже я – другий після Бога! Та й то за умови, що Бог існує...
Особисто я пропоную обирати на посади виключно людей і виключно за принципом, що це навіть не отой підступний «слуга народу», а звичайний найманий робітник-службовець. І звичайна людина! Я більш ніж переконаний, що якщо ми всі будемо ставитись до посадовців будь-якого рангу просто як до людей, що роблять певну роботу, як і всі ми разом – то і ці посадовці будуть нормальними людьми, а не зухвалими жлобами. Звичайна європейська норма «перший серед рівних», до якої нам ще доводиться привчатись у всій її повноті.
Зважаючи на титули і перемоги Віталія Кличка, можна було сподіватись, що він давно «підхопить зірочку» і почне вчиняти «гастролі» в стилі Тайсона чи ще чимало кого з боксерів найвищого злету, які не витримали випробування славою. Можливо хтось і бачить у Віталію Кличко зазнайку і епатованого чоловіка, а я – ні. Для мене Віталій Кличко – це приємна, проста, розумна людина, без зарозумілості і напускної бравади, при тому, що як прийнято говорити: «Знає собі ціну» Ще про таких людей кажуть з повагою: «Він зробив сам себе» – тобто вийшов на вершину успіху виключно завдяки власним зусиллям, а не користуючись потаємними кулуарними інтригами чи протекцією впливового боса. Сам! Всього сам досяг Віталій Кличко у непростому світі елітного боксу і загалом у житті – як таку людину не поважати і не припрошати до відповідальної посади? Вже ясно, що Віталій Кличко є незалежна особистість, що він нікому не підлягає і не прислуговує: ні доморощеним олігархам, ні закордонним царькам. Як і добре зрозуміло, що випробування на «зірковість» Віталій Кличко успішно пройшов. Тільки такій людині можна довірити найвищу посаду в державі.
Не вважаю за потрібне вдаватися в тонкощі психоаналізу, бо не про то йдеться. Зупинюсь на одній важливій темі, яку, можливо, вважають найбільшою вадою Віталія Кличка задля обрання його Президентом України – це його надто слабенька так би мовити українськість. Що є – то є. Але! Виявляється, що це зовсім не вада, а навіть значна фора для обрання! Саме так! Подумайте розкуто: якщо ми хочемо досягти перемоги над Віктором Януковичем в наступних президентських виборах, то нам потрібен який кандидат? А такий, який би найбільшим чином міг сподобатись електорату Віктора Януковича і щоб він проголосував за «нового свого». Кращого кандидата за Віталія Кличка для цього не існує! Принаймні я не уявляю. А ви? Тут навіть зайве щось пояснювати – все зрозуміло простіше-простого!
Виникає тоді логічне запитання: а національно-патріотичний електорат проголосує за Віталія Кличка? Відповідь більш ніж однозначна: обов'язково проголосує! Чому? Та як чому? Який націонал-патріот не хоче мати Президента України проєвропейського настільки, що ще більшого важко уявити. Де Віталій Кличко став тим, ким він тепер є? В славній Європі! Це є людина, яка досконало знає і розуміє європейство на ментальному рівні. Вся Німеччина закохана у Віталія Кличка, а то є найбільший опонент щодо входження України в Євросоюз. Які тут можуть бути ще питання?! Більше того: Віталій Кличко знаний по цілому світу і вхож до таких світових елітарних кіл, куди багатьом президентам зась попасти! Не те, щоб Януковичу, але і самому Путіну зась! І Путіну зась? І Путіну!!! То ж світова аристократія, а не плутократія! Сумнівів не може бути: всі націонал-патріоти України одностайно проголосують за Віталія Кличка.
Водночас «вада українськості» постане важливою домінантою під час президентської каденції Віталія Кличка, тому що саме його опанування українським культурним обширом постане еталоном-взірцем для багатьох аналогічно Віталію Кличку громадян України, що не проти українського, але якось немає відповідного настрою чи імпульсу, аж ось він є! Питання досить складне і дуже важливе, тому зупинюсь на ньому детальніше.
Всі знають прислів'я: «Найкраще – ворог кращого». Особливо цей принцип стосується міжетнічних відносин. Ніхто не піддає сумніву, що Україна для свого фактичного державного об'єднання в одну унітарну єдність повинна українізуватись. Тут я мушу чітко роз'яснити одну просту річ щодо українізації: мова не йде про все населення України, як «найкращий» варіант, а виключно про державний апарат. Виключно! Інакше держава, як єдиний механізм, буде постійно давати збої, чого ніяк не може зрозуміти діючий президент: начебто робить все правильно, а виходить чорт зна що. Можливо колись Віктор Янукович і зрозуміє, що неможливо керувати армією, де одну команду розуміють по-різному. Мова – це в першу чергу засіб комунікації! Для злагодженої роботи державний апарат повинен бути одномовним! Так і тільки так! Інакше буде бардак, що і є в наявності. Ось вам наслідки горезвісного мовного закону.
За тим визначаємось: хто отримує платню з державного бюджету, той на роботі повинен користуватись тільки державною мовою, тобто – українською! На роботі! Поза роботою говори хоч турецькою, хоч санскритом – це приватна справа. Звичайного населення чи приватного бізнесу така українізація взагалі не стосується. В цих сферах все має йти на добровільних засадах, але за певної підтримки держави. Головне не викликати якогось почуття упередженості чи примусовості, бо тоді почнеться озлоблене відторгнення всього українського. І тут  саме Віталій Кличко як ніхто інший зможе відчути і проконтролювати межі, де процес нормального формування вседержавного україномовного простору почне деформуватись і може образити певні регіони чи етнічні групи, що є у нас на Україні. Чи потрібно вказувати, що саме етнічні конфлікти є чи не з головних причин руйнування багатьох держав. З іншого боку відсутність мовної єдності вседержавного характеру позбавляє країну стабільності: унітарність держави завжди буде під загрозою при існуванні мовних автономій. Впевнений, що Віталій Кличко це добре розуміє, тому зуміє правильно скерувати цей процес, користуючись європейським досвідом, і зробить все як має бути. Наголошую, що мовна єдність є константою державної єдності – інакше не буває. Всі інші питання політичного чи економічного характеру допускають момент помилки – етнічні питання помилки не допускають. Тому і тільки тому гарантом Української Державності я б волів бачити Віталія Кличка – в його поміркованість я вірю беззастережно.
На цьому я завершую своє обгрунтування потреби всенародно запросити і підтримати на виборах в Президенти України  представлену мною кандидатуру Віталія Кличка. Зрозуміло, що це є суто моє суб'єктивне розуміння, яке помножене на розуміння значної кількості інших учасників цього глобального народного Інтернет-Віча поступово набере силу об'єктивного виміру.
Зрозуміло також, що жоден з інших лідерів опозиції навіть близько не дотягуються до переможних параметрів Віталія Кличка як кандидата в Президенти України, але хіба в наші великій і прекрасній державі не існує інших величних і значимих посад? Є! І я далі опишу, подібно як це зробив вище, як і куди наше народне віче має, якщо буде на те спільна згода, припросити і Арсенія Яценюка, і Олега Тягнибока. На даному етапі важить зробити перший і найважливіший висновок, від якого піде подальша система дій і зобов'язань. Просто якщо на виборах Президента України у 2015 р. від опозиції буде висунутий кандидатом хтось інший, особливо не доведи Боже – звільнена для цього Юлія Тимошенко, то однозначно вибори знову виграє Віктор Янукович. А вся подібна моїй підготовча робота стане просто пшиком...
І навпаки: єдиний кандидат від опозиції в Президенти України Віталій Кличко виграє вибори однозначно! З таким відривом, що жодні фальсифікації не спроможні будуть того перекрити. Хто не вірить – прошу перечитати все, що викладено вище, або дочекатись самих виборів і перевірити.

Просто фото і просто музика - тим все сказано













Якість запису досить посередня, але пісня вартує того, щоб її прослухати. Вона давно вразила мене, бо має досить дивну назву "Колискова для мами" на слова Богдана Стельмаха і музику Богдана Янівського у виконанні В.Соколова, запис десь 60-ті роки 20 століття.
Пісня вражає змістом, особливо якщо згадати фільм "Врятувати рядового Раяна", - такого в Україні було і було. Тому просто послухайте цю трагічну колискову для матері.

Привітання з Днем народження з колажами іменинника

Микола Сціборський

ІV. ФАШИЗМ

1
Фашизм – це насамперед ідейна й духова реакція на стан сучасності, що його витворили демократія, соціалізм і комунізм. Політична демократія, поступово втрачаючи духову й національну основу свого єства, просякалася раціоналізмом і космополітизмом; соціалізм і комунізм цей процес поглибили своєю матеріалістичною концепцією та неприродними інтернаціональними утопіями. В цих виявах фашизм добачував небезпеку збочення суспільства на манівці духового примітивізування та профанацію самої мети життя, і протиставив їм свою світоглядову й устроєву систему.
Коли демократія в основу своєї доктрини клала надмірний культ розуму (раціоналізм, позитивізм), а комуно-соціалізм – матерію (історичний і діалектичний матеріалізм), то фашизм свою фільозофію побудував на признанню духа, волі та ідей (спірітуалізм, волюнтаризм, ідеалізм), за рішаючих чинників історичного розвитку.
Світогляд і устрій фашизму не поривають (як це теоретично хотів зробити комунізм) всіх зв'язків із створеним нашою епохою укладом духового, культурного, морального, звичаєвого й суспільно-господарського існування. Вони ставлять собі завданням обновити цей уклад, пристосувати його до змінених умов життя, шляхом повернення до призабутих вже принципів ідеалізму та реконструкції перестарілих соціальних засад. Це не значить, що фашизм є мирною, еволюційною течією. Навпаки – ціла його природа динамічна й революційна. Його внутрішня суть і реформи болючо б'ють комуно-соціалізм, закостенілий консерватизм і ліберальну демократію, проголошуючи їм війну. Мимо того фашизм заховує зв'язок із минувшиною; на тлі її він виступає в ролі творчого реформатора, а не руйнуючого нігіліста. Цей конструктивізм його істоти органічно непримиримий із безтрадиційною, ворохобницькою природою комуно-соціалізму. Вростаючи своїми світоглядовими й аполітичними коріннями в позитивні надбання й традиції минулого – фашизм находить у них джерело свого новаторства, посилюючи та міняючи їх зміст і зовнішні форми, ослаблені чи здеформовані часом й обставинами.
Так демократія скристалізувала сучасне поняття національності, і в порядку історичного процесу витворила політико-соціологічне явище державної нації. Пізніше поширення егоцентричного лібералізму, гуманізму та космополітизму, вкупі з матеріалістичним світоглядом послабили й  розхитали початковий зміст національного ідеалу. Фашизм підхопив, вирвав із рук демократії упосліджений ідеал нації та підніс його на небувалу висоту, вкладаючи в його життєве здійснення свою вольову потугу і патос молодої творчости. Демократія також була творцем капіталістичного устрою. Започаткувавши епоху величезного матеріального прогресу, капіталізм із бігом часу все більш перетворювався в антисоціальний фактор. Демократія не виявила сил і здібностей, щоб своєчасно скорегувати шляхи капіталізму та узгіднити його дальший розвиток із життєвими інтересами народів, і внаслідок нього опинилася в хаосі соціально-класової боротьби та економічних потрясень. Уважаючи, що капіталістичний устрій себе ще не пережив, фашизм старається використати його форми виробництва й обміну, водночас усуваючи їх шкідливі з соціального погляду прикмети. Цю тенденцію реформаторської тяглости бачимо і в інших виявах фашизму.[ Читати далі ]

 
серед всіх навколо мене людей за час, особливо мого гетьманства, було так мало осіб, які в питанні про те, як мислити Україну, яку ми творили, мислили б її так, як я.

Наш українець - індивідуаліст, ніякої соціалізації йому не потрібно.

В українців жахлива риса - нетерпимість і бажання добитися всього одразу ... Коли я говорив українцям: "Почекайте, не поспішайте, створіть свою інтелігенцію, своїх фахівців з усіх галузей державного управління"

... Галичани більш поміркований, вони навіть не соціалісти, а просто дуже демократично налаштовані люди.

Майже вся промисловість і поміщицька земля на Україні належить великоросам, малоросам і полякам, що заперечують все українське.

(Важливі тези вибрав Б.Г., переклад Гугла, а оригінал російською за посиланням в кінці)

Зі спогадів

... Записуючи мої враження, я не особливо зважав на те, як будуть судити мене мої сучасники, і роблю це не для того, щоб входити з ними в полеміку. Я знаходжу необхідним правдиво записати все, що стосується моєї діяльності за період від кінця 1917 року по січень 1919 року. (...)
Перш, ніж почати переказ всього мною пережитого в цю цікаву епоху, я не можу не зупинитися на одному факті, який мене сильно вражав і якому до цих пір я не можу дати точного визначення. Як це могло статися, що серед всіх околиць мене людей за час, особливо мого гетьманства, було так мало осіб, які в питанні про те, як мислити Україну, яку ми творили, мислили б її так, як я. Було дві течії як у соціальних, так і в національних питаннях, обидва крайні, ні з тим ні з іншим я не міг погодитися і тримався середини. Це трагічно для мене, але це так, і, безсумнівно, це сприяло тому, що я рано чи пізно повинен був або всіх переконати йти за мною, або ж піти. Останнє і сталося: воно логічно не повинно було статися тепер, а сталося через грубу помилку Entente (не знаю, що це - Б.Г.). Виконай вони моє бажання, тобто прийшли вони свого представника до Києва, аби бачили, що мене фактично підтримує Entente, цього не сталося б, і, я думаю задача відновлення порядку не тільки в Україні, а й у колишній Росії тим самим була б значно полегшена. Тепер же я не хочу бути пророком, але не бачу, яким чином можна домогтися в цій країні давно всіма бажаного правового порядку.
Завдяки моєму дідові і батькові, сімейним традиціям, Петру Яковичу Дорошенко, Василю Петровичу Горленко, Новицькому та іншим, незважаючи на свою службу в Петрограді, я постійно займався історією Малоросії, завжди пристрасно любив Україну не тільки як країну з огрядними полями, з прекрасним кліматом, а й зі славним історичним минулим, з людьми, вся ідеологія яких різниться від московської; але тут різниця між мною та українськими колами та, що останні, люблячи Україну, ненавидять Росію; у мене цієї ненависті немає. У всякому гніті, який був так різко проявлений Росією по відношенню до всього українського, не можна звинуватити російський народ; це була система правління; народ у цьому не брав ніякої участі; тому мені й здавалося, та й здається досі, що для Росії єдиної ніякої небезпеки не становить федеративний устрій, де б всяка складова частина могла вільно розвиватися: зокрема, на Україні існували б дві паралельні культури, коли всі особливості українського світогляду могли б вільно розвиватися і досягати відомого високого рівня; якщо ж все українство - мильна бульбашка, то воно само собою просто було б зведено нанівець.
Я люблю російську мову, українці його терпіти не можуть; принаймні роблять вигляд, що не люблять його; я люблю середню Росію, Московщину - вони знаходять, що ця країна огидна; я вірю у велике майбутнє Росії, якщо тільки вона перевлаштувати на нових засадах, де б усі частини її у вирішенні питань мали б однаковий голос і де б не було того, як тепер, наприклад, коли в Москві у відомих колах дивляться на Україну, як господар дивиться на працівника; українці цього майбутнього не вірять і т. д. і т.д. Немає жодного пункту, в якому я б у цих питаннях з ними сходився.[ Читати далі ]

«А у древньому Львові пані всі гонорові»
        з популярної пісні



Марія Хоросницька

З львівською поетесою Марією Хоросницькою я мав можливість зустрічатись багато раз впродовж тривалого часу, але не можу сказати, що ми спілкувались якось грунтовно. Причиною тому була наша значна вікова різниця, отож ми переважно вітались та обмінювались кількома фразами коротко і без особливих розмов. З того у своїх спогадах про Марію Хоросниціьку можу згадати тільки один епізод, значимий за змістом, а все інше є мої суто суб’єктивні враження.

Про епізод мого особистого знайомства з Марією Хоросницькою пригадую наступне. Десь 1994 року або коло того моя мама, Галина Гордасевич, задумала провести захід «Львівські поетеси», що мало бути досить цікаво для публіки, тому що за звичай поетеси виступали всі поокремо як вкраплення в чоловічі письменницькі гурти. А тут ніяких чоловіків! Тільки поетеси!
Когорта провідних львівських поеток на той час виглядала наступним чином: Марія Хоросницька, Галина Гордасевич, Ганна Вівчар, Марія Людкевич, Марія Барандій і Надія Степула. В якості помічника мами в цьому заході, я мав  за обов’язки підготувати невеличкі літературні портрети кожної з поетес в стилі інтерв’ю, а ще провести фотосесію і надрукувати світлини масовим тиражем, щоб публіка мала для автографів світлини з уподобаною поетесою.
Задум був гарним, але сам захід закінчився провалом, тому що час вже був соціально-економічно депресивним, коли людям не виплачували зарплат і пенсії, отож виживати ставало складно і поезія втратила свою привабливість, як і всі інші мистецькі процеси. І ще на додачу в самий день заходу відбулось стихійне лихо у вигляді надзвичайно сильної грози і зливи. Багато вулиць Львова можна було перейти тільки відшукавши брід і тільки в гумових чоботах, отож на вишукану публіку чекати не доводилось і її таки не було.
Надруковані мною фотографії я просто вручив тим поетесам, які зуміли добратись, щоб принаймні цим їх потішити. Ото і все. Бо літературні портрети залишились десь в моїх чернетках, але один епізод з розмови під час інтерв’ю з Марією Хоросницькою мені запам’ятався назавжди, бо вразив своєю і жорстокістю, і романтизмом.

На той час люди тільки починали поволі й потихеньку розкриватись щодо трагічних обставин у власному житті за часів тоталітарного комуністичного режиму «совєтів», особливо нещадному на Галичині і у Львові зокрема. Тому мене і вразило, коли в нашій розмові Марія Хоросницька довірливо розповіла, що коли вона вже після війни навчалась у львівському вузі, то хтось приніс і розклав по столах листівки антирадянського змісту. То була аудиторія, де якраз навчалася її курс, а реакція влади була чисто в дусі того звірячого часу: заарештували всіх! Всіх студентів цього курсу, що були в тій аудиторії на цей момент. У тому числі і Марію Хоросницьку.
Потрясіння, яке пережила Марія Хоросницька в той момент перебування в тюремних застінках органів терору, на все життя закарбувались в її житті, як і викарбувались в її очах та обережному поводженні, але не зламали і не змінили душевної суті. Скорше до навпаки: якщо поетесі всі довідники радянського періоду в біографії зазначають публікацію вірша Марії Хоросницької «Я комуністка молода» ще у 1939 році, то вказівки на її членство в КПРС там немає. А це про багато що говорить.
Врятувала і вирвала з лабет ката Марію Хоросницьку виключно її краса, та сама жіноча краса, що навіть нікчемних чоловіків робить героями. Маючи літературні і поетичні здібності, Марія Хоросницька бувала на зібраннях у Львівській організації Спілки письменників, а там в неї шалено закохався хтось з письменників настільки, що дізнавшись про її арешт – мужньо кинувся визволяти свою кохану і це йому вдалось. На той огидний час всезагальної зради і підступності то був воістину героїчний вчинок, тому що міг і сам піти за грати за зв’язок з членом ОУН-«бандерівкою» тощо.  Оскільки мене пані Марія просила не називати хто саме це був – я не скажу, бо вже і не пригадую, але десь маю записаним те прізвище. Врешті-решт не воно важливо, а те, що поетеса Марія Хоросницька була збережена для Львова. Саме Львова! І то є дуже і дуже важливо.
Далі підуть мої суто суб’єктивні роздуми, тому що я міг переважно споглядати за Марією Хоросницькою під час різних заходів, особливо на регулярних зібраннях «Рідної школи» в Обласному Будинку вчителя. Споглядаючи і порівнюючи Марію Хоросницьку з іншими панями старої львівської генези, я нарешті осягнув, що вона є по-суті еталоном-представником того елітного львівського прошарку суто української інтелігенції, що існував і творив тут у 20-30 роки 20-го століття.

Хоча Марія Хоросницька не народилась у самому Львові, а на Львівщині у селі Хоросне, за яким і утворила свій літературний псевдонім – Хоросницька, але навчалась і все своє свідоме життя вона прожила виключно у Львові. Вчилась у «Рідній школі» ім. Маркіяна Шашкевича, яку фондував митрополит уніатів Андрей Шептицький, а потім ще в класичній гімназії навчалась і тільки 20-річною мусила пройти «доучування» у радянському педінституті з відомими ексцесами провокацій і арешту. Отже світоглядні і виховні принципи у Марії Хоросницької були закладені далеко не радянського штибу, а від отої старої львівської школи, що одразу кидалось в очі, коли поетеса опинялась в середовищі сучасних письменників з їх суто класовою робітничо-селянською генезою. Спробуйте уявити колгоспний лан з буряками або купу вугілля, а посеред нього самотня вишукана квітка лілеї – і ви зрозумієте, як виглядала Марія Хоросницька для мене на той час, коли я став бувати на зібраннях і споглядати творче життя львівських письменників.
Зовні це була жінка з дуже гордою осанкою і суворим виглядом на обличчі, хоча насправді Марія Хоросницька була надзвичайно скромною, доброю і щирою людиною, але далеко не для всіх був доступ до такого спілкування. В тому проявлялась вся особливість Марії Хоросницької, що на відміну від більшості жінок-поетес чи письменниць, які дуже полюбляють бути постійно в центрі уваги, тому і поводяться так, щоб ту увагу постійно привертати включно до екстравагантного вбрання і зовнішності, а також бурхливого поводження, – всього цього не було. Марія Хоросницька не привертала уваги до себе зовнішніми ефектами, проте непоміченою вона не залишалась, тому що її вишукане спокійне поводження надавало їй справжньої королівської величі, а не помітити і не поважити наявну в товаристві королеву було просто неможливо. Присутність Марії Хоросницької будь-де надавало зібранню особливої вишуканості і благородства.

Одночасно то була надзвичайно гонорова жінка, безмежно гонорова, як і личить справжній львів’янці. Вона не буде ображатись на дрібниці та піднімати галас, не буде гучно сваритись, привселюдно виясняти стосунки тощо, бо то було б принизливо для справжньої львівської пані. Але одним розлюченим зблиском очей і короткою фразою вона могла знищити кого завгодно з опонентів. Гонор Марії Хоросницької образно нагадував сплячий вулкан, який навіть не подає ознак про себе, але в середині якого вирує розпечена лава, яка щомиті може вирватись назовні і знищити все довкола. Поезії Марії Хоросницької тому свідчення, особливо за часів вже незалежної України.
На завершення своїх спогадів про Марію Хоросницьку хочу додати, що досить багато хто з письменників намагаються тепер довести, якими вони були в часи оні борцями і героями, дисидентами і ще там якимись Валенродами, а зовсім не тими «радянськими догодами» з квитками «СП СССР» а то і «член КПСС» до пари. Особисто я жодного такого випадку самовихваляння не пригадую щодо Марії Хоросницької – ніколи вона не декларувала про свою героїчну боротьбу чи щось подібне. А навіщо? Марія Хорисницька собою власне і уособлювала ту боротьбу і перемогу, тому що перебула і пережила як польський, так і німецький, і радянський окупаційні режими – тим їх і перемогла. Всім своїм єством, своїм життям, вірністю українському слову, Україні і своєму величному Львову – Марія Хоросницька виявляла свій Чин боротьби! Кожному з окупантів Марія Хоросницька немовби казала навздогін: – Ото і маєте: не ви мене поховали, а я вас! А мене поховає моя Держава – моя Незалежна Україна.

Вже надцять років немає з нами цієї знаної поетеси і чудової людини, але я певен, що пам’ять людей і пошана творить чудо воскресіння: допоки про людину згадують – вона жива. Для поетів кожне читання їх віршів стає доказом того, що вони живі, тому читайте поезію і згадуйте про незабутню Марію Хоросницьку (Сваричевську).
Особисто мені приємно згадувати, що Марія Хоросницька ставилась до мене дуже приязно, як до свого сина, особливо після смерті моєї мами. Я з великим душевним піднесенням писав ці спогади про Марію Хоросницьку і тішусь з того, що можу додати своє вдячне слово до спільного вінка подяки і пошани. Гратулюємо вам посмертно, гонорова пані Марія Хоросницька!

Богдан Гордасевич
м. Львів

Передмова від Богдана Гордасевича

З величезним задоволення сканую і викладаю у своїх блогах окремі матеріали з часопису «Воля і Батьківщина», який видавався Львівською обласною організацією Конгресу Українських Націоналістів у 90-х роках минулого ХХ століття, тому що значна частина опублікованих тут матеріалів не втратила свого значення і дотепер, як вважаю, що вони будуть актуальні ще чимало часу.
Перед тим мною було викладено виняткової ваги роздум Ярослава Дашкевича на тему проблеми української еліти – «Номенклатура і еліта». Маю намір присвятити цій темі багато уваги, як закликаю бути уважними читачами викладених мною матеріалів, а не поверхневими їх оглядачами. Потрібно розрізняти елітне слово і думку, які потребують тривалого обдумування і перечитування, від іншого різноманітного інтернетівського чтива.
Зокрема поданий тут аналіз творчості Лесі Українки не є суто літурознавчим - він є соціальним, політичним, ідеологічним. Для сучасної української спільноти з особливою потребою часу постало питання: Що є для нас зараз об'єднавчою національною ідеєю? Для цього важливо дослідити всю глибину цього питання починаючи від Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка і ще цілого ряду творців національної Ідеї в Україні.
Наголошую на цьому аспекті, що світоглядні позиції Лесі Українки є знаковими і вагомими складниками Української Національної Ідеї як на сучасний момент, так і на багато віків далі, допоки буде існувати Україна і народ, що називає себе українським. Потрібно визнати, що Леся Українка представляє самий вищий рівень елітарного мислення і життєвого чину в українській нації, що це є наш взірець української елітарності. Тому вона стала темою для реферату для прочитання українській еліті, що перебувала в ув'язненні концтаборів новітнього окупанта. Зверніть увагу, як точно ще Леся Українка передбачила рабський російський шовінізм, або навпаки засуджує нерозумну кров нашого народу, що пролита за чужі прапори та імперії.
Моя думка однозначна: хто захоче відчути всю правдиву елітність українського етносу - той неодмінно має проникнутись глибиною світоглядних ідей Лесі Українки.




Передмова в часописі «Воля і Батьківщина»

Від часу проголошення Іваном Франком слів, що найбільш влучно характеризують творчість, особистість і громадянську позицію Лесі Українки: «Від часу Шевченкового «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте» Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як з уст сеї слабосилої, хворої дівчини» Впродовж століття не вичерпує себе наведене визначення. Вражаюче переконує в цьому наступне. У гулагівській табірній зоні в Мордовії ранньозастійного глухого 1970 року гурт наймужніших з мужніх політв'язнів-чоловіків, що стали на прю з комуно-імперською системою, зокрема, Михайло Сорока, Василь Підгородецький, Михайло Горинь, гартують свій дух непокори її словом і громадянським подвигом, слухаючи доповідь, виголошену побратимом Михайлом Масютком. Думки і оцінки, висловлені автором у глухомані тодішнього суспільно-політичного буття, і нині не втратили актуальності.
М.Д.

Михайло МАСЮТКО

ЛЕСЯ УКРАЇНКА
(Реферат, таємно прочитаний для гурту в'язнів табору №17а Дубровлагу)

Contra spem spero  – без надії сподіваюсь – проголосила Леся Українка, коли розпочинала свою творчість, і ці свої сподівання пронесла через усе своє бентежне життя. Треба було мати подиву гідну віру, щоб проголосити такі слова в ті часи, коли творила поетеса, позаяк надії справді ніякої не було.
Нащадків мудрих і відважних антів, правнуків звитяжного козацтва давно було обернено у покірних і слухняних рабів. Вони давно забули про свій рід і походження, і не було ніякої надії на те, що з них вдасться викресати іскру боротьби за їхню власну волю, що цей народ зможе колись усвідомити сам себе. Це ясно бачила Леся Українка і не приховувала ганебного стану свого народу:

Народ наш, мов дитя сліпеє зроду,
Ніколи світу – правди не видав,
За ворогів іде в вогонь і в воду,
Катам своїх поводирів віддав.

Але, як рідна від плоті й крові дочка свого народу, поетеса розуміла, що тут вибору нема, що людина не перекотиполе, а міцний буркун, який навіки вплітається своїм корінням у рідну землю. Який народ її не є – вона складова частина свого народу і йти від нього нема куди.

До тебе, Україно, наша бездольная мати,
Струна моя перша озветься.
І буде струна урочисто і тихо лунати,
І пісня від серця поллється:

Те, що писала вона про Тараса Шевченка, цілком і повністю стосується і її самої:

Хоч би була вона стара,
Сумна, змарніла, бідна,
Для сина рідного вона
Єдина, люба, рідна.
Хоч би була вона сліпа,
Каліка, недоріка,-
Мов рана ятриться в ньому
Любов його велика.

Вже навіть у самому своєму псевдонімі – Леся Українка – Лариса Косач визначила ідейний напрям своєї творчості. Хоч надії ніякої не було і поетесі доводилося лити свої гарячі сльози, щоб розтопити «кору льодовую міцну», будити зашкарублі у довговічному рабстві серця і душі рідного народу, сподівання на чудові часи пробудження від цього могильного сну ні на мент не покидало поетесу. Бо на цей час всупереч драконівським заходам царату вже на повний голос лунала муза великого Тараса, ширилось по Україні мудре слово Пантелеймона Куліша, кликав до волі славетний гимн Павла Чубинського, бентежив українські серця Іван Нечуй-Левицький, будило від сплячки Франкове «Не пора». За життя Лесі Українки вже починав діяти Микола Міхновський, ділом закликаючи українців виборювати «Україну для Українців».
Леся Українка приєднала свій голос до передової свідомої частини свого народу, яка мужньо вступила в нерівну боротьбу. Своєю творчістю вона вносила в народ свідомість про необхідність рішучої битви за волю і незалежність краю, свідомість того, що ніякі переживання, ніякі сльози не замінять збройних кривавих змагань на шляху до свободи.

Що сльози там, де навіть крові мало!

Цей заклик поетеси підняв на свої знамена нові покоління українців. Відважні борці, скориставшись найменшою можливістю повстати, пішли до битви за волю рідного народу. У цій битві вони солідарно перегукнулися з своєю поетесою, створивши собі революційний гимн:

І ось ми йдем в поході життєвому
Тверді й міцні, незламні, мов граніт,
Бо плач не дав свободи ще нікому,
А хто борець, той подолає гніт.

Головною особливістю творчості Лесі Українки є алегоричність її слова, тобто її слову притаманна багатозначність. Це давало можливість поетесі, по-перше, прикривати справжній зміст від ока царської цензури, а, по-друге, за допомогою алегорії Леся Українка досягає вкрай стислого синтезу своїх глибоких і широких думок. Слово її огорнене в алегорію, набуває подвійної і потрійної сили.

Вставай, хто живий, в кого думка повстала!
Година до праці настала!
Не бійся досвітньої мли,-
Досвітній огонь запали,
Коли ще зоря не заграла.

Все тут висловлено двозначно, огорнено в алегорію. Ми читаємо одне, а розуміємо інше. В першому рядку заклик відноситься не до звичайних живих людей, які здатні боротися, здатні підняти зброю на свій захист. Поетеса закликає людину не просто встати з своєї постелі чи з землі, а ідейно пробудитися, стати до боротьби. Читаючи про «досвітню млу», ми розуміємо не звичайну нічну темряву, а ті деспотичні сили, які душать людські прагнення до волі, до справедливості, до честі. Під виразом «досвітній огонь» ми розуміємо не вогонь із соломи чи хмизу, запалений перед світанком, а початок боротьби проти сил і зла, які панують над народом. Запалити цей «досвітній огонь» – означає розпочати боротьбу.
Це алегорія, яку можна умовно назвати політичною алегорією. Політичною алегорією у Лесі Українки перейнято більшість її поетичних і драматичних творів. З метою надання своїй алегорії більш вразливої сили поетеса використовує у своїх творах сюжети античної історії, біблії, всесвітньої історії, народних легенд та переказів.
Такого плідного застосування алегорії, як це ми бачимо в творчості Лесі Українки, годі знайти не лише серед наших письменників, а і в будь-яких літературах світу.
В нашій літературі приклад політичної алегорії подав Тарас Шевченко в своїй поемі «Неофіти» та в деяких інших творах. Виразну політичну алегорію зустрічаємо у Франкових «Каменярах» і особливо в поемі «Мойсей». А взагалі нашій літературі, як літературі поневоленого народу, повсюдно притаманна політична алегорія. Вона наявна в багатьох наших поетів і письменників.
Леся Українка створила низку сталих алегоричних образів, які твердо увійшли в українську літературу, і якими ще й тепер користуються митці слова: темрява, мла, ніч, зима – це неволя, тягар деспотизму, гноблення народу; весна, зоря, ранок, світанок – пробудження народу до боротьби за волю, відродження поневоленого народу. Леся Українка розширила алегоричний образ Прометея, введений у нашу літературу Тарасом Шевченком, як образ борця проти колоніалізму Російської імперії.
Леся Українка підняла силу питань політичного характеру. Рабство і свободу, залежність і незалежність (особи і народу), непокірність і покору, сваволю і людяність, добро і зло, вірність і зраду, відвагу і боягузтво, силу духа і легкодухість, непохитність і зневір'я, відвертість і лицемірство, любов і ненависть, щирість і підступність, емансипацію і закріпачення, взаємовідносини поневоленого і поневольницького народів, взаємовідносини особистості з суспільством, взаємовідносини митця з народом та багато іншого не обминула вона у своїй творчості. Для поневолених народів, насамперед рідного їй українського народу, стоїть на першому плані серед усіх питань, які безперестанку хвилювали бентежне серце поетеси.
В драматичній поемі «В дому роботи, в краю неволі» Леся Українка виразно показує, що навіть між рабами поневоленого і поневольницького народів існує непримиренний антагонізм. Раб-єгиптянин перебуває у рабстві своєї держави, а раб-гебрей перебуває у рабстві чужої ворожої йому держави. Раб-єгиптянин також не любить рабства, він воліє звільнитися і працювати вільно, хоч і на тій же роботі, де він працює поневолі, він проти рабства взагалі, та не проти тієї системи, тієї держави, яка створює це рабство, бо хоч він і раб, зате єгиптянин, а все єгипетське для нього дороге. Для раба-гебрея ненависне не тільки рабство, а все те, що породжує рабство, навіть те місце, де рабство виплоджується. На питання єгиптянина, що він зробив би, коли би був вільний і мав би до цього силу, гебрей відповідає:

– Загородив би Ніл і затопив би увесь сей край неволі!

За такі слова єгиптянин разюче б'є гебрея у лице. Гебрей після цього робить правдивий для себе висновок:

Нічого, так і треба,
Я мушу знать, що тут я раб рабів,
Що він мені чужий, цей край неволі,
Що тут мені товаришів нема.

Висновок безпомилковий, це істина давно відома, що навіть раб чи сучасний робітник поневольницького народу бере участь у визискуванні підневільних народів нарівні з пануючим класом. Не класова, а національна боротьба, змагання поневолених народів за своє визволення стоїть на першому плані розвитку людства – геніально добачила тут Леся Українка.
Симпатія Лесі Українки на боці поневолених, на боці рабів, але не тих рабів, які давно змирилися з своїм рабським становищем, а то ще й пишаються своїм рабським ярмом. Її симпатії на боці тих поневолених, тих рабів, які не миряться з своїм ярмом, які борються навіть тоді, коли ця боротьба не рівна, а то й безнадійна, коли б ця боротьба загрожувала б навіть загибеллю. Краще вмерти, ніж клянчати на колінах перед ворогом – такий висновок можна зробити із змісту творів Лесі Українки.
Хоч і бувають раби, які пишаються своїм ярмом, проте вічної боротьби поневолених за свою свободу не припиняла навіть смерть борців за волю, в тому числі й тих, що гинуть далеко за межами рідної землі, бо

Легкий, пухкий попілець
ляже, вернувшися, в рідну землицю,
вкупі з водою там зростить вербицю,-
стане початком тоді мій кінець.

Рицар-невільник з «Осінньої казки» не боровся за свою свободу, а повірив служниці, що вона йому принесе звільнення. Після такого звільнення йому довелося жити між свиньми. Він проміняв почесну неволю на ганебну волю, він повірив у те, що хтось когось може визволити безкорисно для себе, він забув про те, що

Хто визволиться сам, той буде вільний,
хто визволить когось в неволю забере.

Рицар з «Осінньої казки» виглядає жалюгідно, він не викликає до себе ні симпатії, ні співчуття, бо він не виявив ні стійкості, ні відваги у боротьбі. Проте яку симпатію викликає до себе єретик з вірша «Було се за часів святої Германдади», який не похитнувся ні перед залізом, ні перед вогнем своїх ворогів:

Було се часів святої Германдади:
кати-ченці взяли єретика
і повели його до Торквемади,
на інквізицію, і чутка є така:
Спочатку мученик мовчав, і тільки сльози
текли по непорушному лиці,
мовчав на допити, мовчав на всі погрози
раз застогнав, – і мук ще додали ченці.
Раз крикнув. – Є на каяття надія,–
сказав великий серцевідець-кат:
– Залізом і вогнем ми виженемо змія
з його душі – і вигоїться брат!
Завдайте ще йому! – І завдали тортури
несвітської, нема на неї слів,
здавалося впадуть від жаху мури,
моливсь один з ченців, щоб єретик зомлів.
Він не зомлів. І сталось дивне диво:
всміхнулися поблідлії уста,
погаслі очі спломеніли живо,
і мовив мученик: «Ченці, ради Христа,
давайте ще вогню! Вогонь, моя відрада,
о, дайте ще, благаю вас, кати!»

Сучасні наймані дозорці від літератури будь-що силкуються показати Лесю Українку як ідеолога якихось невиразних космополітичних ідей, як таку, яка стояла осторонь ідеї боротьби за звільнення від ганебної неволі свого народу, як таку, якій було байдуже до долі рідного краю.
Леся Українка безперечно виступала проти несправедливого суспільного устрою, проти панування паразитизму, проти тиранії і деспотизму, проти ретроградства в політиці. Вона вважала, що український народ своєю довговічною боротьбою заслужив собі вільного, демократичного життя, а не переоновленого животіння під чоботом тиранів. Вона була за революційну перебудову старого устрою, але вона була проти застосування нової революційної теорії до старих потреб самодержавства Російської імперії, вона була категорично проти заміни однієї тиранії іншою тиранією, звідки вона не походила б і як би вона зовні не прикрашувала себе.
Так само, як і Байрон у своєму «Бронзовому віці», Леся Українка приходить до висновку, що народ, який віками скнів у рабстві, привчений до плазування перед силою, народ без традицій демократичного життя ніколи нікому не принесе свободи, хоча б навіть і хотів це зробити, бо він не має уявлення про неї. Він спроможний лише обернути деспотизм догори дном.
Леся Українка була за докорінне зруйнування основ царської Російської імперії, не тільки була за, а й активно закликала нищити цю твердиню колоніального імперіалізму. Отже, коли у 1905 році посунула «сива юрба», темна маса з рабськими душами з наміром замінити одне ярмо іншим, поетеса збуджено писала:

Ось вони йдуть. Корогва у них має,
наче вогонь. Наче дим наступає
сива юрба. Сунуть лави тісні,
чутно – співають «про волю пісні»
«Смело, друзья!» Але пісня ридає,
«Смело, друзья!» Мов на смерть проводжає.
Страшно, який безнадійний той спів,
Хто ж би під нього боротися вмів?
Ні, не про волю сей спів! Про неволю
плаче й голосить і тужить до болю
голос сумний, не вважа на слова,
плач погребовий слова покрива.
Знаю сей спів! Він неначе отрута,
спів сей створила в кайдани закута
бідна душа. Ще бо змалку труїв
всіх нас, уроджених в північ, сей спів.
Що вам до того, ви, вроджені зрання?
Личить співати вам пісню кохання
волі своїй, молодій та буйній,
рано співать панахиди по ній.
Хай процвіта наша воля, як рута!
Нащо здалась вам та пісня-отрута?
Вже досхочу зажили її ми,
ви ж собі пісню створіте самі.
Пісню нову, щоб сіяло, як промінь,
щоб гомоніла й буяла, як пломінь,
так, щоб червона ясна корогва
з піснею вкупі творила діла!

Тут цілком ясна алегорія. Пісня-отрута лине з уст «сивої юрби», представників нижчих класів поневольницького народу, що повстали проти своєї панівної верхівки, яка «несправедливо» розподіляє прибутки від зиску завойованих земель. Це співають представники того народу, який хоч і сам перебуває в рабстві, та під своїм чоботом утримує десятки поневолених ним народів. Хіба ж може ця «сива юрба» заспівати про справжню волю, хоч і походить вона з найнижчих класів? Її «бідна душа» неспроможна створити пісню визволення. Поетеса закликає підневільні народи відкинути пісню про облудну волю, а створити свою власну пісню, яка приведе їх до справжньої волі.
Під піснею-отрутою, безперечно, слід розуміти теоретичну основу соціал-шовінізму, а під піснею, яку належить скласти, слід розуміти основу революційності національного визволення.
Подібну думку поетеса висловила у вірші «Упоєні на бенкетах кривавих», написаному того ж 1905 року під одним заголовком «Пісні про волю». У вірші говориться про народи невільники, які «упоєні на бенкетах кривавих» сплять довгим глибоким сном у безпросвітній темряві огидної в'язниці, і лише зрідка, прокинувшись, вони марять про ранок, про ясний день, про веселку, про весну, тобто про волю. І ось вони дочекалися цього ранку, побачили в ясному освітленні свою в'язницю, з її цвіллю на стінах, брудом, нечистю і гаддям. Незабаром вони переконалися, що це світло є зовсім не ранковим, не весняним, бо нема ранкових ранніх зір, це просто північна біла ніч, «та темрява бліда, що на півночі люди звуть весною». В цьому вірші, так само як і в попередньому, в алегоричних образах сказано про те, що народ, перейнятий рабською покорою з одного боку, а з другого боку охоплений шовіністичним духом, ніколи ні собі, ні іншим народам не може принести свободи, він може прийти лише до соціал-імперіалізму, до нового поклоніння, замінивши чорну темряву темрявою блідою. Тут Леся Українка виявила пророче передбачення наступних соціальних подій. А ось політичне кредо Лесі Українки висловлене без алегорії:

Будь проклята кров ледача
Не за рідний край проллята.
Будь проклята кров ледача
Не за чесний стяг проллята.

Творчість Лесі Українки і тепер, коли пройшли десятиріччя після її смерті і сторіччя з дня її народження, не з меншою силою, ніж за її життя, кличе до боротьби, кличе боротися з байдужістю до ганебного стану нашого народу в полоні другого завоювання тим самим ворогом, хоч і під іншим стягом.
Сучасні фальсифікатори української літератури все роблять для того, щоб випорожнити душу Лесиної музи. Досі невидано ще всіх її творів, а ті, які видаються, фальсифікуються, якщо не в тексті, то в штучних тенденційних коментарях. Її драматичні твори не екранізують, не випускають їх на сцену і радіо (виняток роблять лише для «Лісової пісні»). Багаточисленні літературознавчі розробки про творчість Лесі Українки спрямовані на те, щоб викривати, спотворити її творчість, показати її перед читачем у такому вигляді, як це вигідно замовнику цих розробок.
Одним з яскравих прикладів такого блюзнірського трактування думок Лесі Українки є аналіз її вірша «Досвітні вогні». Фальсифікатори беруть з вірша слова:

Досвітні огні, переможні, урочі
Прорізали темряву ночі,
Ще сонячні промені сплять,-
Досвітні огні вже горять,
То світять їх люди робочі.

«Досвітні огні», – пояснюють вони, – це початок активної революційної боротьби. Так. З цим не погодитись не можна. Світять ці «досвітні огні» «люди робочі». «Люди робочі», – пояснюють вони, – це робітники, пролетарі, які розпочинають активну революційну боротьбу за комуністичне перетворення світу. Отож, – далі трактують вони, – Леся Українка покладає свої надії на робітників, на пролетаріат і цим самим вона ідеологічно сходиться з марксизмом, бо саме марксисти будували свою революційну теорію, покладаючись на робітничу масу. Таким чином виходить, що Леся Українка трохи чи не марксистка. Все нібито вірно, логічно виводиться висновок, тільки випускається тут одне: поняття «люди робочі» в цьому трактуванні передається в чисто російському значенні. В українському розумінні це поняття має набагато ширше значення. «Люди робочі» – це насамперед люди ініціативні, діяльні, активні, працьовиті. Нема сумніву, що Леся Українка вжила цей вираз в українському розумінні, а не в російському. Отож під «людьми робочими» вона мала на думці не робітників лише, а всю революційну активну силу. До її складу могли, звичайно, входити й робітники нарівні з іншим населенням країни. Але це зовсім не те, що силкуються довести фальсифікатори.
Літературні лакузи силкуються показати Лесю Українку як «послідовника російських революційних демократів». Бачте, українська поетеса за лицемірним мірилом цих цінителів може бути тільки послідовницею. Послідовниця російських революційних демократів! Тих самих демократів, які хоч і виступали проти царського деспотизму, та проте ніколи і ніде не виступали проти імперій, проти російського колоніалізму, позаяк вони були обмежені турботою про долю російського селянина, російського робітника, доля багаточисленних народів імперії, які терпіли подвійний гніт, їх не турбувала.
Тим часом цілком ясно, що в цьому напрямі Леся Українка продовжувала і розвивала ідеї Тараса Шевченка, який першим підняв прапор боротьби проти російського колоніалізму.
Факт фальсифікації творчості Лесі Українки, як і всієї української літератури, та й всієї нашої культури, підсилює правдиве твердження Сун-Ят-Сена про те, що без націоналізму нема прогресу, без націоналізму нема нації.

Концтабір №17а на землях Мордовії. 1970 р.

Ярослав ДАШКЕВИЧ

Серед соціологічних питань, які не дуже радо розглядають, а тим більше, досліджують у справжніх та несправжніх демократичних суспільствах, теорія і практика еліт займає особливе, трохи, можна сказати, сором'язливе місце. Справа в тому, що офіційна ідеологія демократії та демократизму не залишає в суспільстві місця для існування еліт, тобто для якогось привілейованого стану з привілейованим статусом. Бо це має бути, нібито, суспільство, в якому для всіх є чи мають бути рівні можливості й де є чи мають бути скасовані будь-які привілеї. Теорія, а, тим більше, практика існування еліт цілком певно сприймаються як виклик принаймні паперовій демократії та як її заперечення. Це протиріччя політичні науки (ті, що стоять на грунті об'єктивності) стверджують, пояснюють, але погодити з демократією не здатні. Бо суспільство є з елітами (хоча це недемократично), а громадсько-політична проблема, зокрема, в сучасній Україні, полягає не в тому, щоб ліквідувати еліти, а в тому, щоб обмежити безконтрольність та сваволю еліт, вкласти їхню діяльність та взагалі їх існування, у певні національно- та суспільнокорисні рамки. При неможливості це здійснити щодо наявних еліт, потрібно добитися, по можливості, якнайбезболіснішої заміни антинаціональних і антисоціальних еліт, іншими суспільнокорисними і суспільноконтрольованими.
Щоб зрозуміти таке практичне завдання, необхідно трохи теорії. Теорія еліт в пристосуванні до новочасного суспільства розробляється та досліджується вже більше століття. Українські мислителі також зробили важливий внесок – згадати б Дмитра Донцова, Вячеслава Липинського, вчення яких ми, правду кажучи, мало пам'ятаємо і ще менше розробляємо далі.
Кілька загальних понять. Найменше суперечок викликає визначення еліт при допомозі трьох характерних для них прикмет. По-перше, що це є меншини в суспільстві; по-друге, що вони є високо над рештою суспільства; по-третє, що вони виникають внаслідок певного відбору. Таке не дуже докладне визначення підказує зразу ж питання: яким є той відбір, що веде до утворення еліт? В свою чергу, на це питання є три відповіді: елітами можна назвати тих: 1) які своєю поведінкою заслуговують найбільшого довір'я, як представники найвищих людських і громадських вартостей; 2) які своїми здібностями та досягненнями виявилися особливо корисними для суспільства; 3) яким, внаслідок їхніх можливостей пробитися, вдалося здобути найбільше впливу на громадськість. Відповідно до сказаного вище, існує поділ на: 1) вартісні (творчі) еліти, 2) функційні (чиновницькі) еліти, 3) владні еліти. Залишаючи на боці проблеми, пов'язані з характеристикою, діяльністю, розмежуванням вартісних та функційних еліт, хочу присвятити основну увагу владним елітам.
Характеризуючи владні еліти в сучасному, також в українському, суспільстві, необхідно правдиво і, навіть, цинічно сказати, що владні еліти не завдячують свій вплив особливим морально-етичним якостям (як вартісні еліти) чи надзвичайному досвідові і компетентності (як функційні еліти), але здатності свої інтереси реалізувати, як мету здійснювати навіть незважаючи на спротив інших, тобто завдячують своє місце в суспільстві власній пробивній здатності. Згідно з поглядами владних еліт, об'єднання та інтеграції суспільства необхідно добиватися, в першу чергу, при допомозі примусу і контролю, які забезпечують панування певної меншості над більшістю в суспільстві.
Зроблю тепер відступ про номенклатуру. Не підлягає сумніву, що характерне для т.зв. радянського суспільства панування владної меншості над безвладною більшістю – це також крайній, здійснений терористичними силовими методами приклад запровадження тоталітарної інтеграції суспільства. Іншими словами, панування номенклатури (як відомо, назва походить від переліків тих посад, заміщення яких могло здійснюватися лише за санкцією різноступеневих структур комуністичної партії – від ЦК до райкомів; тому й існував термін «номенклатура райкому» або «номенклатура обкому» – наприклад) було справді інтегральним, бо воно охоплювало не лише сферу діяльності владних структур, але також інших еліт – вартісної (бо голова обласної організації Спілки художників України чи письменників – це була номенклатура обкому, або навіть ЦК) і функціональної (бо директора водоканалу затверджував міський комітет, а голову місцевкому працівників торгівлі – райком комуністичної партії). Хто з номенклатурних працівників з таких чи інших, може й політичних, причин опинявся за межами номенклатури, був «скінчений», незважаючи на всі свої ділові, фахові, творчі якості; шляхи до дальшого просування вперед і кар'єрного зросту були для нього заблоковані.
Крах комуністичного панування став також крахом номенклатурної практики. Заміщення посад не треба було, здавалося, вже погоджувати вище, демократія, нібито, запанувала, комуністичні структури, принаймні назовні, припинили свою діяльність. Але, як відомо, час короткотривалої ейфорії (7-8 місяців) після проголошення незалежності не був використаний для найважливішого завдання – декомунізації суспільства. Така декомунізація була особливо необхідна тому, що в Україні не було української – за духом, за патріотичним напрямком – комуністичної партії, а була, по-суті, регіональна організація комуністичної партії Росії з російським та зросійщеним партійним апаратом і відповідною ментальністю, іншими словами, революція навіть у оксамитовому варіанті (якщо цей термін правильний – наприклад, для Чехії) проведена не була, колишні владні еліти після певних косметичних заходів (або без косметики) залишилися при реальній владі. В деяких західних регіонах допустили до владних еліт позакомуністичні сили, які популярно звали себе демократичними, але поступово прийняли майже всі звички і методи панування посткомуністичних структур. Демократами декларували себе також вчорашні комуністи. З цього часу слово «демократ» стало в Україні майже загально лайливим і збезчещеним.
В основному (статистичних даних немає, але я, думаю, не помилюся, кажучи «в основному»), в Україні владною елітою залишилася колишня партноменклатура (тобто ті представники владних, а також функціональних, а частково і вартісних еліт, що отримали затвердження на посаді різного рівня від комуністичної партії). Їх називають тепер постноменклатурою. До постноменклатури приєдналася, як я вже згадував, частина новітніх демократів, спадкоємцями номенклатурних традицій стало молодше покоління – діти номенклатурників, значна частина яких отримує офіційний патент шляхом навчання в Українській академії державного управління при президентові України в Києві (це замінник колишньої Вищої партійної школи, при чому традиція підтримується також приміщенням).
Що змінилося і що не змінилося при пануванні постноменклатурних владних еліт? Від 1991 р. Україна пройшла три етапи розвитку. Під час першого, про який я згадував (7-8 місяців) перевага була на боці справжніх національно-демократичних сил, які, однак, не пішли на рішучі перетворення через свої постійні вагання, відсутність твердості, або через політичну нефаховість. Постноменклатура була перелякана і погодилася б на якнайглибші зміни, якщо б на неї було зроблено серйозний можна сказати, революційний (в дусі, хоча б, чеської оксамитової революції) натиск. Але цього натиску не було. Україна втратила свої міжнародні силові позиції (передача тактичної атомної зброї Росії), розпочалося розкраданням її національного багатства. Під час другого етапу (1992 – перша
половина 1995 рр.) національно-демократичні сили остаточно проявили свою слабкість та бездарність; постноменклатура поділилася на два угрупування – лівих та центр. Центр проковтнув та залучив до своєї деструктивної діяльності неономенклатуру національно-демократичного походження. Разом з лівими центр активно продовжив розвал і розкрадання економіки України, не зустрічаючи на своєму шляху жодного реального спротиву т.зв. народних мас. Врешті третій етап (з другої половини 1995 р. досі – 1997 р.) – ніким не гальмоване панування постноменклатури, яка використовує національний камуфляж лише для збереження безконтрольної влади, позбавленої національної ідеї, русифікаторської за характером і основним своїм змістом.
Незважаючи на збереження реальної верховної влади в руках постноменклатури, вона протягом шести років понесла великі втрати. З-під її влади вийшов ряд політичних організацій, хоча й слабких, але незалежних; зменшився контроль над частиною засобів масової інформації; зміцніла більшість підприємницьких структур, особливо, компрадорського типу, пов'язаних з чужоземним капіталом, а також з кримінальною мафією. Ці структури поставили в залежність від себе значну частину центральних, а ще більше – місцевих владних еліт. Національна ідея їх не цікавить, а російськомовне їх оформлення з космополітичним зафарбуванням не перешкоджає орієнтації як на Північ, так і на Захід. Корумпованість владних і функційних еліт перейшла будь-які допустимі межі й досягла рівня, що загрожує політичним хаосом та остаточним економічним розвалом. Спроба відновити номенклатуризації посад при допомозі адміністрації президента не дає результатів.
Необхідність заміни владних еліт була очевидна ще в 1991 р. Через політичну недосвідченість, а потім через слабкість та, поступово, корумпованість національно-демократичних (у первісному розумінні) і національно-патріотичних (за зовнішніми деклараціями) сил, зміна владних еліт в Україні не відбулася. Виникає питання: чи в даній ситуації нагального наступу – відвертого і прихованого – на українську національну ідею чи можлива заміна владних еліт на справді українські і якими, в загальному, рисами повинні володіти нові владні еліти?
Не підлягає сумніву, що зміна сучасних владних еліт (все ж таки ослаблених зменшенням сфери безпосереднього впливу) можлива лише при повній консолідації всіх національно-патріотичних сил і при мобілізації та концентрації всіх зорганізованих на сьогодні і в найближчому майбутньому засобів для досягнення остаточної мети. Як відомо з історії, зміна владних еліт може здійснюватися насильницьким і мирним (хоча також силовими) методами, бо добровільно і легко влади не позбуваються. Насильницькі методи, здатні радикально змінити ситуацію, затягують конфліктне становище, ведуть до дальших знищень і руйнувань, яких на сьогодні Україна і без війни вже має досить. Досвід недавнього часу – рішучий наступ на постноменклатурні владні еліти, наприклад, Болгарії, Литви шляхом виборів (подібний процес очікується в Польщі) – свідчить, що заміна владних еліт можлива також мирним шляхом. Для України це дуже важливе і дуже важке – через відсутність консолідації правих сил – завдання.
На завершення хочу назвати ті прикмети – національні й загальнолюдські вартості, які мусять виплекати в собі, що не так просто, майбутні українські владні еліти, якщо вони захочуть виконати поставлені перед ними політичні й суспільні завдання, зберегти владу в своїх руках і не втратити довір'я народу та не зійти з політичної сцени через певний проміжок часу. В умовах сучасної України це, в першу чергу, такі основні вартості: патріотизм, людська гідність, воля, рівність перед законом, солідарність, праця, приватна власність, мир, охорона природи. Це ті риси і принципи, дотримання яких повинні вимагати майбутні владні еліти від себе постійно і повагу до яких мусять прищепити цілому народові.
Якщо українська нація та її новостворювані владні еліти здобудуть в собі стільки внутрішніх сил, щоб добитися не лише перетворення, але й поступового піднесення становища України на вищий і найвищий рівні, то перемога буде здобута.


*   *   *
Немає усталених рецептів боротьби з антинаціональними владними елітами, зрештою, такі правила боротьби мусять бути опрацьовані колективною думкою тих сил, що згідні на консолідацію у єдиній політичній структурі. На деякі заходи я хотів би звернути увагу (це своєрідна програма мінімум і максимум):
– боротьба зі страхом, який насувається на цілу країну і вже тепер подекуди досягає рівня терору – в зв'язку з цим далі є дуже актуальним відоме гасло «витискування з себе раба», опір погрозам, шантажеві, так званому телефонному праву, що знову поширюється, різні форми колективного пасивного політичного і економічного опору і непокори (пікетування, маніфестації й демонстрації, публічне розповсюдження гасел, страйки), очевидно, без порушення законів, якщо, в свою чергу, прикриття законами не застосовується владними елітами з цілком реальним і відвертим нехтуванням існуючих норм;
– боротьба за вільний інформаційний простір, який постійно зменшується – за незалежну пресу, радіо, телебачення – за гласність (цей клич забувся!) відносно всіх розпоряджень владних еліт, відомостей про їх виконання, проти секретних державних фінансових операцій, за звітність з чужоземних позик, допомог, за розкриття корупційних афер, зокрема, пов'язаних з приватизацією, чужоземними інвестиціями, за публікацію матеріалів та узагальнюючих і аналітичних даних про сучасні владні еліти, зокрема про їх національний склад, партійність, майновий стан, родинні зв'язки, за викриття політичних діячів, що живуть не для політики, а з політики, займаються комерціалізацією політичного бізнесу, тобто, іншими словами, культивують корупцію;
–  боротьба з економічним визиском, організація об'єднань платників податків та їхнього опору корупції, боротьба за реальне покарання учасників корупційних афер;
– боротьба на виборчому полі – викриття ошукування виборців, недотримання передвиборчих обіцянок, а також виборчих фальсифікацій, натиску, шантажу і терору;
– реальна боротьба зі злочинністю, викриття злочинів комуністичної партії проти людськості та української нації, підготовка законів про декомунізацію і люстрацію (викриття таємної співпраці з спецслужбами в період існування СРСР), прискіпливий контроль фінансового і економічного життя, судової, прокурорської, міліційної, військової структур;
– ідеологічна і фахова підготовка української нової функційних та владних еліт, формування патріотичної силової еліти, підготовка національних спеціалістів для всіх рівнів і усіх ділянок влади;
– і, першочергове завдання, – консолідація всіх національних сил у єдиному українському політичному фронті з метою заміни діючих владних еліт та усунення панування антинаціональної постноменклатури.

Стаття опублікована в часописі «Воля і Батьківщина» ч. 3 за 1997 р.

    Дашкевич Ярослав Романович
    13 грудня 1926 р., Львів — 25 лютого 2010 р., Львів
    Історик, сходознавець, археограф, джерелознавець, громадський діяч. Доктор історичних наук (1994), професор (1996).
    Народився у славетній українській родині. Батько — Роман Дашкевич — видатний громадсько-політичний та військовий діяч періоду національно-визвольних змагань 1917-1921 рр., генерал-лейтенант армії УНР, дослідник історії Українських Січових стрільців; мати — Олена Степанів — визначний український учений-географ, хорунжа Української галицької армії.
    Упродовж багатьох років поневірянь та безнадійної, як інколи здавалось, боротьби проніс син українських патріотів, закладену з дитинства шляхетну гідність і незламність. У 1944 р. закінчив Академічну гімназію у Львові, рік навчався у Львівському медичному інституті, проте, будучи гуманітарієм за покликанням, вищу освіту здобув на філологічному факультеті Львівського державного університету імені Івана Франка за спеціальністю "Українська мова і література".
    Трудову діяльність почав під час навчання в університеті як бібліотекар та бібліограф у Львівській бібліотеці АН УРСР. У грудні 1949 р. Ярослав Романович, ще зовсім юнаком, був арештований органами КДБ. За звинуваченням у політичній неблагонадійності, засуджений на 10 років позбавлення волі. З того часу почалося життя, сповнене страждань і випробовувань: пересильні в'язниці у Львові, Харкові, Петропавловську та інших містах, так звані виправно-трудові табори у Спаську та Караганді, і після звільнення — неможливість знайти роботу через тавро "політично неблагодійного". Вимушене безробіття тривало 23 роки. Саме в цей час Ярослав Романович стає відомим у світі україністом, знавцем історії Сходу, насамперед, Вірменії, автором сотень наукових праць із багатьох напрямів істори чної науки і перш за все — джерелознавства та археографії. Повернення національної історико-культурної писемної спадщини стало справою життя Ярослава Романовича як науковця і патріота. Написані в ті часи ґрунтовні роботи виходили найчастіше під псевдонімами: А. Вульченко, Д. Иваненко, С. Иванович, С. Козаченко, С. Корибут, Н. Косинерський, Д. Малахівський, С. Пісковий, Д. Романенко, Д. Спаський, Степанів Ярослав, Д. Янович, Д. Ярославич, Я. Ярченко, NN, Stepaniv Jaroslav та ін.
    Вже маючи ім'я в історичній науці та значний доробок у 1963 р., Ярослав Романович захистив кандидатську дисертацію "Вірменські колонії на Україні в джерелах та літературі XV-XIX ст." за монографією в Інституті історії Академії Наук Вірменської РСР. Захистити навіть таку далеку від політики дисертацію в Україні годі було й мріяти. Його запрошували читати лекції відомі зарубіжні університети. Міжнародні наукові товариства звертались з проханням про членство в них. У рідному ж Львові вдавалося лише час від часу знайти роботу за фахом: старший науковий співробітник, в.о. завідувача відділу Музею етнографії та художніх промислів АН УРСР, начальник відділу допоміжних історичних дисциплін, старший науковий співробітник Центрального державного історичного архіву УРСР у Львові в 1974-1978 рр.
    Після відновлення в Києві діяльності Археографічної комісії при Академії наук, очолив її Львівське відділення, а після створення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, Львівське відділення інституту. Він зібрав біля себе однодумців, висококваліфікованих фахівців і талановиту молодь. Сформувалась ціла школа дослідників, які успішно працюють у різних напрямах історичного пошуку. У їх доробку такі відомі в Україні та за її межами видання, як "Постаті. Нариси про діячів історії, політики, культури", "Боплан і Україна", "Mappa Mundi", "Вірменія і Україна", "Історична топографія і соціотопографія України" та ін. За сукупністю наукових праць "Стан і напрями джерелознавчих та історіографічних досліджень історії України (друга пол. ХІХ-ХХ ст.)" присуджено учений ступінь доктора історичних наук (1994). Вчена рада Львівського державного університету імені Івана Франка присудила йому звання професора (1996). З 1998 р. очолив засновану кафедру сходознавства.
    Науковий доробок Я. Р. Дашкевича більше 900 наукових праць з української історіографії, джерелознавства та спеціальних історичних дисциплін, сходознавства, українсько-вірменських, українсько-турецьких, українсько-єврейських відносин тощо.
тека творів
http://chtyvo.org.ua/authors/Dashkevych_Yaroslav/

Для початку хай кожен для себе визначить чітку відповідь на два запитання: 1. Що таке Закон? 2. Що таке Бізнес?
Відповідь має бути проста і коротка. Це потрібно для того, щоб кожен міг чіткіше зрозумі те, про що піде далі мова. А то часто люди говорять слова і думають, що вони їх розуміють, а попросиш конкретизувати зміст поняття - і виходить бекання і мекання, а не чітке визначення.
Так для мене закон - це є усталені норми суспільного правопорядку. Не буду деталізувати ерудованими тлумаченнями, а зауважу на те, що слова "право", "правда" і "правильно" - є однокореневими і по-суті є синоніми, тобто спільного змісту. З чого я роблю висновок, що коли є право, але воно не є правдою і не є правильно - то це є фальшиве право, безчесне, отже взагалі ніяке не право.
Для прикладу візьмемо ситуацію з авто, яку у вас викрали (хоча то може бути будь-яка інша річ): ваші дії будуть однозначні - ви звернетесь до міліції. А куди ще? В державі Україна структура МВС для того й існує, щоб бути тією силою, яка захищає і підтримує право, суто фізичною силою впроваджує закон в життя.
Далі є декілька варіантів:
а) міліція активно реагує на ваше звернення, швидко знаходить ваше авто і/або злочинця, який його викрав, після чого вам повертають авто і/або компенсують завдані матеріальні і моральні збитки;
б) міліція імітує пошук вашого авто, бо ліньки за таку зарплату "карячитись", отже ви навряд чи отримаєте своє авто і /або компенсацію за збитки, хіба що страховку, але це зовсім інша тема;
в) вам дають зрозуміти в завуальованій формі, що ви можете отримати своє авто назад, якщо сплатите певну суму, причому вам стає ясно, що викрадачі авто в спілці з міліцією, отож якщо ви відмовитесь, то вас очікує варіант б).
Ясно кожному, що правда і правильно тільки у варіанті а) - це є право, закон, якого ми хочемо! Але реальність підсовує інші варіанти, на які ми за часту мусимо погоджуватись, коли не діє правильний варіант.
Гірше того: в Україні вже створено таке правове поле, коли варіант а) включає в себе автоматично і варіант б) і варіант в): це конфіскація авта за якісь борги, причому досить незначні. Наприклад, автомобілісту за фіксацією відеоспостереження виписали заочно штраф десь в межах 250-300 грн., потім заочно судили, заочно судовиконавці подали заяву на конфіскацію, бо всіх їх не цікавить пересвідчитись чи дійсно правопорушник знає і свідомо не сплачує штраф - їм це навпаки непотрібно, бо діє варіант в)!
І ось автоінспекція зупиняє десь авто, пробиває по базі і конфісковує, причому задіює для цього приватних підрядчиків, тому що самі вони не мають ні евакуаторів, ні штрафплощадок для авто, але мають закон, який вони зобов’язані виконувати. І ось тут починається бізнес по-українськи: всі послуги цього підрядчика в двічі-тричі, а то і більше перевищують ринкові, тобто евакуатор десь коло 1000 грн., а кожен день стоянки десь в 200-300 грн. І зауважте: все законно! Спростувати юридично неможливо! Таким чином державна служба законно працює на чималий зарібок приватної фірми!
З того конкретизуємо, що означає поняття "бізнес" в простому вираженні: це або виробництво нових товарів, або - послуг. Причому треба чітко визначати виробництво - як саме виробництво чогось нового, як і послуги мають бути корисними, а не в стилі: за певну суму я вам гарантую, що у вас не буде неприємностей від мене...
Славної пам’яті всесвітньо відоме авто марки "Запорожець" мало українське виробництво майже на 100 %, хіба що фарбу бувало імпортували чи ще якісь дрібнички, а так всі болтики та шурупчики, мотори і динамо, кузов і обшивка - все нашого виробництва. Нашого! Якісь, звичайно, не супер, але який розкручений був бренд! Одне слово: "Запорожець"!
І ось одна цофнута нендза вирішила покращити цей бізнес, що саме по собі непогано, але все залежить - яке буде виконання. Якби той молдовський українець домовився і закупив у корейців усю технологію виробництва автомобілів марки "Деу" - це було б дійсно правдиве виробництво! Новий завод з новим устаткуванням і тисячами нових робочих місць тощо. Але ж це потребувало великої розумової напруги, тому було вирішено піти простішим шляхом: закуповувати готові деталі і робити виключно зборку, а в результаті нам стали поставляти готові авто без коліс як одну деталь, а колеса окремо - як другу. Прикрутити колесо до готового авто і дурень зможе, а от всі інші люди на "ЗАЗ" залишились без роботи. То який це бізнес? Де тут нове українське виробництво? І що це дало економіці України?
Що таке бізнес з надання послуг по-українськи вже було показано на прикладі сервісу від Державтоінспекції, а щоб показати і доказати, отже - довести до всіх-всіх, що це не епізодичний випадок, але наскрізне явище в українській економіці, наводжу нижче одну статтю про закупівлю держустановою вугілля за в тричі дорожчою ціною для роздачі пільговим категоріям населення. Зауважте, що знову все законно! Не підкопаєшся! Хоча за гроші, які держава збирає з усіх працюючих тих же шахтарів та інших трударів в Україні, можна було замість пільгової 1 тони - дати кожному по 3 тони вугілля! Відчуваєте різницю?
Тепер для чого вся ця розмова: згідно загальновизнаної економічної теорії багатство держави складає сукупний продукт з виробництва товарів і послуг, а гроші є просто паперовим документом на певну частину цього суспільного добра. Без реального наповнення змісту грошей конкретним добром - це пусті папірці. Отже можна різними псевдобізнесовими оборудками загребсти скільки завгодно грошей-"бабла", обманувши людей і виставивши все як цілком законну операцію. Людей обманути можна, от тільки економіку не надуриш! Вона потребує реального виробництва затребуваних товарів, як і надання правдиво потрібних послуг.
Якщо хтось хоче зрозуміти причини розвалу СРСР, то якраз оце і було головною причиною: людей надурили, що то є найправильніша і найпрогресивніша з економічних формацій в світі, а насправді то була псевдоекономіка, яку зараз багато в чому дублює економіка України. Пригадайте, як всі заводи, фабрики та різні підприємства диміли, пихтіли і щось виробляли, а всі люди щоденно напружено працювали - всі! Безробітних не було, бо то був злочин, за який могли ув'язнити. Водночас при такій економічній потузі такої махини, яким був мегакомплекс  промислового виробництва в СРСР  - в цій державі був тотальний дефіцит і нестача буквально всього найнеобхіднішого, полиці магазинів зяяли порожнечею або були заповненні товаром, який ніхто і за дурно не хотів брати. Безкінечні черги за всім - невже це вже забулось? Чому країна працювала, а результат був відсутній? Тому що то була псевдоекономіка!
І в нас можна дурити і далі людей, як загалом видно, що влада дурить і себе саму різними позитивними реляціями як і в часи збіговиськ ЦК КПРС, але ж питання в іншому - в нашому особистому добробуті! В тому, як нам, пересічним українцям, жити і виживати за таких умов безкінечного злісного злочинного грабунку? Я розумію, що хтось зараз живе краще і його не цікавить, чому комусь живеться гірше і як там буде далі, але коли корабель почне тонути, то зле стане всім: і хто пливе  першим класом, і хто найнижчим - тонути доведеться всім спільно. Розвал Радянського Союзу - такої начебто могутньої світової наддержави і є тому яскраве свідчення. Економічний колапс для України не є вже справою часу - він вже настав! Вже! Ось він - показую.
В будь-якій державі економічна криза і політична криза обумовлюють одне-одне: без політичного єднання неможливо подолати економічної кризи - це однозначно. Бізнес вимагає стабільності для свого нормального функціювання, як і потребує чесного правового поля, де однакові так звані "правила гри" для всіх учасників економічної діяльності. А що ми маємо наявним в Україні на даний момент? Якесь усталене право відсутнє в абсолюті! Суди втратили всіляку повагу і вагу в суспільстві. Прокуратура і МВС трактують закони виключно як це подобається їм і апелювати супроти їхнього свавілля немає до кого - вони ж і є ПравоОхоронці. Державний адміністративний апарат в Україні успішно втрачає будь-яку керованість і суспільну значимість. Приклад тривалого безголів’я мерії столиці України Києва - яскраве тому свідчення.
Від 23 квітня - з моменту введення в дію законів України, прийнятих в абсолютно антизаконний спосіб 4 квітня на так званому "виїзному засіданні" ВРУ, - можна вважати як початком кінця! Розпочинаємо відлік у наближенні до соціальної катастрофи в України. Це не пусті слова, а реальні факти: коли вирішальним у прийнятті законів України стає рішення ВАСУ (Вищого Адміністративного Суду України) - всяка парламентська демократія в Україні фактично ліквідовується. Тобто маємо кінець парламентської демократії і початок глибокої політичної кризи. Законодавча влада узурпована органом, що не належить до демократично створених, отже всілякі вибори втратили будь-яке значення. Так само, як і будь-які референдуми. Все це є такою самою фікцією, як були вибори за влади комуністів у СРСР: всі одноголосно, бо спробуй тільки проти... А потім все одно, у нас хто рахує - потрібне для себе нарахує.
Стосовно нашого "гаранта", то судячи з того, як за 3 роки його правління так званою "залізною рукою" господарника, - Україна успішно провалюється в економічний та політичний колапс, то найкраще у нього виходить в літературній діяльності та й то виключно в сумах гонорарів, як і у його попередника виходило найліпше з бджолами, а не в питаннях керівництва державою. Ну а підписані "гарантом" 19 квітня закони остаточно поховали його як "гаранта конституційного правопорядку", бо Президент України Віктор Янукович власноручно завізував законодавчий злочин. Все, що далі - то деталі.
Виходячи з всього сказаного, я особисто маю величезний сумнів, що Україна стане найближчим часом до якоїсь спілки з Євросоюзом, а щодо Митного союзу, то якщо вони втягнуть до себе Україну як повноправного члена - можу їм тільки поспівчувати. Авторитарні державні режими Російської Федерації, Білорусі та Казахстану не витримають того масштабного активу деструктивного в соціумі, що накопичилось в Україні просто безмірно на теперішній час. Певен, що вони дуже швидко пошкодують, що зв’язались з Україною в її сучасному політичному та економічному стані.
Час покаже, але в найближчому 10-літті для України я особисто нічого доброго не передбачаю, тому що економічний колапс, це як коматозний стан у людини: вийти з коми надважко, а жити потім - так само досить нелегко.

Богдан Гордасевич
м.Львів

Як держкомпаній купити вугілля втричі дорожче ринку та уникнути відповідальності
Сергій Головнев - 22 квітня 2013, 07:33
(переклад українською Гугла)

Державне підприємство «Донвуглереструктуризація» 26 березня, після проведення тендеру, уклало договір з донецької трейдингової компанією «Донбас Ойл» на закупівлю 153 500 тонн вугілля. Сума контракту - 221 млн гривень з ПДВ, повідомляє «Вісник державних закупівель». Придбаний вугілля держкомпанія повинна передати колишнім працівникам шахт і збагачувальних фабрик - за законом, безробітні шахтарі, пенсіонери, інваліди та члени сімей загиблих гірників мають право на одержання пільгового вугілля для побутових потреб.
Згідно інформації в «Віснику державних закупівель», трейдер повинен продати «Донуглереструктуризации» 76 800 тонн палива марок Р і ДГ по 1400 гривень за тонну і 76 700 тонн марки АМ за 1480 гривень. Це високі за ринковими мірками ціни. Для порівняння: за даними Минэнергоугля, шахтоуправління «Південно-Донбаське №1» в січні-березні продавало трейдерам вугілля марки ДГ в середньому по 444 гривні за тонну, а об'єднання «Селідоввугілля» - марки Г і ДГ по 517 гривень за тонну.
Трейдери продають вугілля державі втричі дорожче, ніж закуповують у держшахт
У тендері брали участь чотири підприємства. Компанія «Торговий дім «Енерговугілля» запропонувала той же обсяг вугілля за 226,8 млн гривень. Ще дві компанії, «ДТЕК Трейдинг» Ріната Ахметова і «Энергоопторг», були готові продати паливо набагато дешевше - за 92 і 97 млн гривень відповідно. Але їх пропозиції були відхилені з формальних причин - «ціна не містить вартості товарів», повідомляє «Вісник державних закупівель». Зачіпкою стало те, що ці компанії вказали ціну на всю партію, тоді як закон вимагає окремого документа, в якому наведено вартість однієї тонни.

Суд в допомогу
Тендер - лише початок історії. Відразу ж після його закінчення, 26 березня, «Донвуглереструктуризація» надіслала трейдеру листа з відмовою купувати вугілля за обумовленою на тендері ціною. 29 березня «Донбас Ойл» звернулася в Господарський суд Донецької області з вимогою змусити держкомпанію виконати умови договору. Вже 1 квітня суд виніс рішення на користь трейдера, зобов'язавши «Донуглереструктуризацию» заплатити за куплений вугілля повну суму - 221 млн.
Навіщо ускладнювати процедуру закупівлі, якщо в результаті сторони залишилися при своєму? Суд став своєрідною страховкою від фінінспекторів, які, проаналізувавши ціни, могли б висунути керівництву держкомпанії звинувачення в неефективне витрачання бюджетних грошей. «Відповідальність за виконання який набрав чинності рішення суду не передбачено», - пояснює Ганна Тищенко, радник практики вирішення спорів юрфірми Integrites. Іншими словами, якщо контракт на покупку вугілля менеджери «Донуглереструктуризации» підписали з примусу, контролюючі органи не зможуть пред'явити до неї ніяких претензій.
Для остаточного вирішення питання із закупівлею юристи держпідприємства повинні подати апеляційну скаргу, говорить Тищенко. Якщо рішення місцевого суду підтвердить і Апеляційний госпсуд, жоден фінінспектор не зможе залучити до відповідальності членів тендерного комітету підприємства.
Чи Так все і було задумано? Що брали участь в операції компанії відповіді на питання не дають. Директор «Донуглереструктуризации» Олександр Панишко кілька днів був недоступний для коментарів. Секретар у приймальні директора повідомила, що він перебував на шахті, де була аварія», а в його відсутність ніхто прокоментувати ситуацію не взявся. В «Донбас Ойл» також не прояснили ситуацію: там жінка, вислухавши питання Forbes по телефону, повісила трубку.

Телефонне право
Хто продає побутове вугілля в два-три рази дорожче, ніж державні шахти і приватні трейдери? Згідно з даними Єдиного держреєстру підприємств, «Донбас Ойл» заснував 27-річний Руслан Курок в кінці 2011 року. У лютому 2012 року підприємство було переоформлено на жителя Донецька Михайла Коротина. Номер телефону в реєстраційних документах підприємства - (062) 345 16 62 - збігається з номерами телефонів компанії «МАКО Інвест» і благодійного фонду «Олександр Янукович», що належать старшому синові президента Олександра Януковичу.
Номер телефону «Донбас Ойл» збігається з номерами телефонів фонду Олександра Януковича і його компанії «МАКО Інвест»
Дані держпідприємства «Інформаційно-ресурсний центр»
В «МАКО Холдингу» категорично заперечують зв'язок з «Донбас Ойл». «З точки зору чинного законодавства, будь-яке підприємство має право внести будь-які телефонні номери в систему Єдиного держреєстру підприємств і організацій, - говориться в письмовій відповіді директора департаменту «МАКО» Володимира Кузнєцова. - У зв'язку з цим ми не можемо проконтролювати використання пов'язаних з групою стаціонарних телефонних номерів іншими суб'єктами господарювання».
Хід судового процесу дає ще одну зачіпку на тему можливої зв'язку «Донбас Ойл» зі структурами Олександра Януковича. Від імені трейдингової компанії в донецькому госпсуді виступав місцевий адвокат Денис Степура. Цей же юрист трохи більше двох років тому представляв у суді інтереси Асоціації «Донбаський розрахунково-фінансовий центр» (ДРФЦ), реорганізоаної в ЦЗФ «Комсомольська», і що належать ДРФЦ збагачувальних фабрик.
Щоб зв'язатися з переможцем «вугільного» тендеру - «Донбас Ойл» - потрібно зателефонувати за номером компанії «МАКО Інвест», що належить старшому синові президента Олександра Януковичу
1256616

http://forbes.ua/nation/1351200-kak-goskompanii-kupit-ugol-vtroe-dorozhe-rynka-i-izbezhat-otvetstvennosti?utm_medium=newsnet&utm_source=korrespondent.net&utm_campaign=inf328

Звичайно, що за погане дякувати не годиться, але іноді доводиться. Діяльність багатьох засобів масової інформації (ЗМІ) в Україні призводить до того, що в мене постійно збільшується періоди вільного часу від них, отже я можу нарешті взятися спокійно і вдумливо почитати цікаву книжку, або послухати музику чи переглянути відеофільм, або безкінечно мандрувати безкінечним Інтернетом... Як тут не подякувати?
Одного часу я навіть працював журналістом і навіть мріяв стати видавцем газети у Львові та вчасно збагнув, що мої ілюзії щодо журналістики і її призначення явно не на часі, тому і пішов у видавничу справу, де чуюся дещо краще щодо самореалізації, але не соціальної користі, як і прибутків, та мова не про це. Я хочу поговорити про зміст і призначення як ЗМІ загалом, так і професії журналіста, яких недаремно величають ще як «масмедіа». З латинської «medius» перекладається як «посередині», а «маси» пояснення не потребують – це споживачі інформації, яку подає те чи інше періодичне видання, радіо або телебачення. От і поговоримо про цих інформаційних посередників для масового споживача.
Є досить зачовганий вираз: «Хто володіє інформацією – володіє Світом». Сказано гарно, але тут не уточнюється якою саме потрібно оволодіти інформацією, якої є безмір, бо будь-яка новина чи побрехенька – все є інформацією, тому варто зазначити чіткіше, що це має бути вагома інформація – вагома, актуальна, значима тощо. Одразу виникає запитання: як визначити вагомість інформації?
Особисто я розробив досить просту шкалу оцінки інформації, яку і пропоную для застосування всім при визначенні вагомості різної інформації, навіть сумнівної.  Найвищій рейтинг має інформація, що має дотичність безпосередньо до мене особисто, що безпосередньо впливає так чи інакше на моє життя. Подібна інформація є найвагоміша! Для мене, хоча за змістом вона може бути і не дуже знаменита, як оголошення на дверях під’їзду, що гарячу воду відключено – не світова сенсація, але вагома причина не лізти купатись, щоб не застудитись. Отже це є корисна інформація – корисна вам! Запам’ятайте! І чим більше коло людей, яких зачіпає інформація – тим вона вагоміша. Подорожчання вартості проїзду – дуже значима, але зміна вартості електроенергії чи газу – ще глобальніша. Тобто саме така інформація є отою значимою, що дозволяє керувати Світом.
Другий рівень інформації є просто цікава для вас, знову ж таки особисто! Подібна інформація вже не має фактично ніякої ваги, подібно як є різниця між роботою і розвагою. Виграла чи програла улюблена команда – це питання вашого настрою, тоді як інформація про звільнення з роботи – це питання життя. Таким чином визначаємо другий рівень інформації, як «не важливий, але цікавий».
Нарешті третій і останній рівень інформації, який я коротко визначаю як «сміття!»  Пояснювати щодо такої інформації немає чого – це і не потрібна, і не цікава вам новина. Знову наголошую – вам особисто! Для когось вагітність Альоши чи Діми Білана – новина вагоміша за життя! Але коли не знаєш навіть хто це такий, то деталі про «оце» взагалі абсолютно безглузді. Пуста інформація, або ж – сміття.
Рекомендую робити подібну характеристику отриманої інформації за даною градацією і виставляти + (плюс, бо корисна)  в першому випадку, 0 (нуль, бо  користі нема) – у другому, і – (мінус, бо змарновано час!) у третьому випадку.
Методологія визначена. Далі... А що далі? Починаємо аналізувати все, що попадається на очі і у вуха, а тоді швидко переконуємось, що в сучасному медіапросторі 90% інформації є сміттям, десь 8% – цікавої і не більше 2% – значимої. І то зізнаюсь: щодо «значимої» я свідомо зробив перебільшення. Фактично цей показник десь на рівні 0.1 до 0.01 відсотків.
Простий приклад на підтвердження: виступає по ЗМІ президент України або прем’єр-міністр. Про що говорить – без різниці, тому що вся актуальна інформація полягає виключно в тому, що можна просто пересвідчитись, хто саме є наразі президентом або прем’єром України – ось і всі відсотки корисної інформації. Щоб вони не говорили – це суцільна брехня, отже суцільне сміття яко інформація. Я завжди  дивуюсь цій клоунаді, від якої хочеться плакати, а не сміятись: для кого і для чого ці побрехеньки, що скрізь в державі все кращає і поліпшується, гарнішає і розвивається... Скільки не пробував знайти щось реально правдиве – не знаходив, хіба що робив висновки від протилежного: обіцяють одне – значить готують щось до навпаки. Те саме стосується більшості українських урядовців, хіба що деякі з дурості правду вибовкають випадково, а так складається повне враження, що урядовці до своїх помічників звертаються: «Про що цього разу брехати будемо?»
Людям, які пам’ятають застійні брежнівські часи 80-х, або ще можна згадати вже в Україні подібні часи президентства Леоніда Кучми – теперішні побрехеньки просто як "дежавю"-повторення з минулого, але кожного разу це призводило до загальновідомих результатів кризового характеру. Те саме можна сказати про сповнену брехні авантюру Юлії Тимошенко, яка завершилась також по-суті обвалом-провалом в особі новообраного президента України Віктора Януковича. Тепер захоплено бреше цей керівник країни і його ставленики, отож залишається чисто технічно почекати до обвалу такого правління. Але ж проблема не в цих людях, а в нашому подальшому бутті: чи й далі будемо чергувати брехунів і кризи в державі, чи може розірвемо це зачароване коло?
Один не дурний чоловік з родини Ульянових влучно визначив призначення періодичного видання не тільки як інформаційного чинника, але ще й як важливого організаційного інструменту! І тут є два варіанти: або в Україні власники і видавці всіх ЗМІ свідомо саботують цю організаційну складову, або, що скоріше всього, навіть не здогадуються про її існування. Фактично весь інформаційний масив в Україні збудовано на одному принципі – розважальному! Яскравий доказ тому – різноманітні політичні шоу на телебаченні, де серйозні теми державної ваги стають розважальною театралізованою виставою за участю політиків і державних діячів в якості акторів. Гірше того: навіть трагічні соціальні події перетворюють в розважальні шоу, де найогиднішим було телешоу про «Караванського стрілка», в якій цинічно смакувались всі деталі події включно до родин загиблих охоронців. І що маємо? Позабавились і позабули.
В нашому суспільстві сформована чітка концепція псевдо-інформаційної роботи всіх ЗМІ від так званих «про владних» до так званих «опозиційних». Безперечно, що це можливо тільки моє таке суб’єктивне враження, але я і не претендую на примат вищого знання – я просто пробую наштовхнути на інший реалістичніший погляд щодо призначення та функціювання ЗМІ. Спробуйте проаналізувати самостійно, що важливого дає вам сучасне інформаційне поле і його творці. Якщо у вас все гарно склалось в житті, отже ваші проблеми тільки в пошуку як гарно розважитись – український медіапростір цілком може вас влаштовувати. Особливо, якщо ви не переймаєтесь україномовним контентом, бо тут все проблемно. Зовсім інша справа у людей, які обтяжені пошуком покращення власного життя і своїх ближніх – тим сучасні ЗМІ мало що можуть дати позитивного на всіх мовах. Власне у цьому і вся проблема.
Ось нещодавно відбулись дві глобальні начебто події: президент України Віктор Янукович поспілкувався в прямому ефірі з людьми з різних куточків нашої держави – подія? Так, подія. Важлива? Досить важлива, якщо зважити, що до цього три роки свого керування президент такого не робив взагалі – не спілкувався з пересічними людьми, громадянами України. Але на тому весь позитив і закінчується, тому що все це була жорстко зрежисована вистава, закрита для доступу сторонніх людей, як і відповіді Віктора Януковича нічого нового людям в загальній масі не дали. З того в суспільстві повне ігнорування події: показуха невідомо на кого розрахована, бо людям від того жодних змін в особистому житті чи навіть просто надій – нема нічого! Цікавитись подією їм з якої причини? Велика подія, яку мало хто помітив.
Подібною виявилась і грандіозна прес-конференція прем’єр-міністра України Миколи Азарова перед засобами масової інформації з усіх можливих видань та засобів. Наїхало тих регіональних журналістів до Києва повно і що? Місяць чи два велось жваве всенародне обговорення сказаного прем’єром? Все зарухалось і завирувало від задекларованої публічно прем’єром «нової індустріалізації України»? Жодної навіть слабенької реакції в суспільстві на те базікання, бо немає на що реагувати. Все за класикою сценки, коли виступаючий з трибуни завіряє: «В наступній п’ятерічці ми будемо жити ще краще?», – а йому зі залу летить репліка: «Щодо вас – нема сумнівів. А ми?»
В подальшому немає сумнівів, що всі присутні журналісти написали якісь матеріали щодо прес-конференції і почутого там, але кому вони були потрібні в широкому колі пересічних людей? Нікому. Тиражування побрехеньок – це псевдо-інформація. На таке не зважають.
Робимо підсумок і потім – висновки. Отже: важливого актуального інформаційного поля через засоби масової інформації в Україні не існує. На 99% люди користуються приватними джерелами доступу до такої інформації, тому не дивляться телевізор, не слухають радіо, не купують газет при вирішенні своїх життєвих проблем. Задля розваги – то інше. Наразі маємо виключно новини-похоронки, тобто про факт події та наслідки від неї, але практично нема новин-попереджень, які дають можливість відреагувати вчасно і запобігти негативним наслідкам. Тобто в нормальному процесі ділова людина купує вечірню газету, щоб належно спланувати свій день на завтра завдяки отриманим новинам, а наступного дня купує ранкову газету, щоб пересвідчитись в правильності або потребі оперативної корекції справ для їх вдалого впровадження. У нас же вона в недільний вихідний переглядає пресу, що надійшла за тиждень, аби розважитись - і не більше!
Щоб означити конкретне суспільне значення ЗМІ, які часто прозивають «четвертою владою», тобто що йде після законодавчої, виконавчої та судової, то тут варто спершу чітко визнати найвищий імператив: в державі існує одна єдина найвища влада – влада народу. В наш час – тільки так. Свою всезагальну волю народ шляхом виборів делегує окремим представникам для керування владними повноваженнями у державі. В Україні на пряму за волею народу такими є посада президента та весь корпус депутатів різних рівнів, але найважливішими є народні депутати Верховної Ради України, як єдиного законодавчого органу в державі. Посади інших чиновників від народу залежать тільки опосередковано, тобто ні голова ВРУ, ні прем’єр-міністр Уряду України і всі його міністри, ні голови обласних та районних держадміністрацій, ні судді  і прокурори всіх рівнів, ні всіляке інше чиновництво від народу вже мало що залежать – тільки від свого начальства. З того і виникає феномен бюрократизму, а за тим і корупції в державі. Щоб подолати цей негатив при функціюванні державного апарату – включається народний контроль, офіційним представником якого і являє собою корпус журналістів та весь обшир засобів ЗМІ. Зміст діяльності правдивого журналіста – бути нишпоркою, соціальним розвідником, що соває свій ніс у всі-всі шпари власної держави – в усі! Включно до державних таємниць, бо він є громадянином цієї держави, а не ворожої. Інша справа оприлюднення таємниць державного чи ділового характеру, але то має бути стримування рівня етики нерозголошення як у медиків чи адвокатів. Відмова від надання інформації фаховому журналісту будь-ким з державних службовців має визнаватись за злочин проти народу і вести до автоматичної відставки. Журналіст – це той же уповноважений народний контролер і має відповідні права допитуватись всього, що вважає за потрібне. Після чого журналіст має правдиво відтворити зібрану інформацію і розмножити її через відповідне джерело ЗМІ, а народ отримує актуальну інформацію і реагує на неї, що за відповідним масовим проявом людей по-окремо творить  загальну соціальну опінію, яку вже влада не спроможна зігнорувати і змушена відреагувати. Ось коли журналісти стають отою «четвертою владою» – коли вони з народом і для народу, коли вони є шукачами правди! А не коли вони робляться ємкостями для збирання і транспортування різного лайна з побрехеньок, щоб потім фахово зробивши «з лайна – цукерку», видати через ЗМІ цей продукт людям. Це ніяка не журналістика – це... Самі визначить різницю між воїном і дезертиром, між героєм і зрадником, між людиною честі і рабом.
Висновок тут простий і однозначний: бути правдивим журналістом – це значить стати по-життєво «універсальним солдатом» на захисті власного народу від зловживань власної влади.

Богдан Гордасевич,
м. Львів