© Іван Ющук, кандидат філологічних наук, професор

Кожен народ має свою мову. Якщо народ втрачає свою мову, він перестає бути народом.
Національна мова з’являється не відразу, не раптово. Її становлення триває сотні, а то й тисячі років. Численні покоління формують її, розвивають, збагачують, удосконалюють, пристосовують до свого менталітету, до природного оточення, до мінливих умов життя. Мова ? продукт тривалого історичного розвитку народу. Українська мова як така розвивалася не одне тисячоліття.
Україна близько 700 (семисот) років була розчленована між різними державами, які в такий чи інший спосіб викорінювали мову її автохтонного населення й насаджували свою. Закарпаття від ХІ ст. до сере?дини ХХ ст. входило до складу Угорщини. Галичину й частину Волині в другій половині ХІV ст. загарбала Польща і втримувала їх аж до 1939 р. На решті українських земель, відтіснивши з них у ХІV ст. татаро-монголів, до 1569 р. панувала Литва. Потім ці землі перейшли під владу Польщі, а відтак Росії. І все-таки, незважаючи на несприятливі умови для української мови, нею на початку ХХ ст., як стверджував М.Грушевський у своїй “Історії України-Руси” (т.І), розмовляло понад 40 млн. людей. Тепер тих мільйонів є менше.
Тільки давня мова могла так вистояти. А про давність української мови свідчить чимало як опосередкованих, так і прямих фактів.

observer.sd.org.ua/news.php?id=9892

у финнов - ближайших родственников некоторых этнических групп Урала, была обнаружена высокая частота Y-хромосом, содержащих замену тимидина (Т-аллель) на цитозин (Ц-аллель) в определенном месте хромосомы, и эта замена не встречалась ни в других странах Западной Европы, ни в Северной Америке, ни в Австралии. Однако финны не были единственным народом, имеющим хромосомы с Ц-аллелем - их находили в некоторых других азиатских этнических группах, например у бурят. Что связывает белокурых европейцев-финнов и бурят, относящихся к народностям монголоидной расы? Общая Y-хромосома, встречающаяся с заметной частотой у обоих народов, указывает на очевидное генетическое родство.

Еще один сюрприз принесло исследование Y-хромосом русских. Мы обнаружили Y-хромосому с Ц-аллелем у 17 процентов мужчин, считающих себя этническими русскими и имеющими типично русские фамилии. Эта доля лишь немногим меньше, чем у проживающих на территории России мари, мордвы, коми, удмуртов и чувашей, и их наборы микросателлитных маркеров оказались также похожими. Примерно 15 миллионов русских, каждый шестой мужчина, являются прямыми потомками по отцовской линии одного человека. Необычность этого факта состоит в том, что в Центральной Европе, откуда пришли славянские племена, нет хромосом с Ц-аллелем, и, следовательно, трудно предполагать, что славяне принесли его с собой из Европы.

© Cвятослав Лютий

Загалом українці і росіяни належать до різних антропологічних комплексів. Так українцям найспорідненішими є білоруси, прибалтійські народи та поляки, які належать до спільного великого комплексу метричних і морфологічних ознак. Росіяни же споріднені до народів фінно-угорської мовної групи (мокшани, удмурти, марійці, комі, карели, фіни, ханти, мансі, вепси).


Цей факт підтверджують чисельні антропологічні дослідження, які проводились упродовж XIX-XX століть. Результати досліджень показують, що в українців порівняно з росіянами більший розмір черепа, і відповідно більший об’єм головного мозку. Також українці більшого зросту, мають більший головний і менший лицевий показник, чим виявляють особливу спорідненість до білорусів і прибалтів, а росіяни до фіно-угрів. Особливо росіян від українців відрізняє значно більший носовий покажчик — вони мають короткий і широкий ніс, поширеніші кирпаті, плоскі носи з увігнутою спинкою, сплощене обличчя, виступаюча верхня губа, більший губолицевий покажчик і інтенсивніший розвиток складки верхньої повіки, що теж вказує на монголоїдну домішку, а також менш інтенсивний ріст бороди і волосся на грудях. Менший об’єм грудної клітки вказує на слабкий фізичний розвиток росіян, а висока частота генів типу „В” в крові характерна для монголоїдних популяцій.


Подібний стан речей легко пояснюється расовою історією двох сусідніх народів. Російський народ склався на основі фіно-угорського етнічного субстрату, домішкою до якого стали племена переважено тюркського, слов’янського та індо-іранського походження. У VIII столітті почалось проникнення нечисельних слов’янських племен (в’ятичі, кривичі, новгородські словени) на територію сучасної Центральної Росії і поступова асиміляція місцевих племен фінського походження (меря, мурома, мещера, весь). Результатом змішування цих етнічних елементів стало утворення російського етносу й антропологічного типу, який не відрізняється однорідністю. Росіяни окремих регіонів виявляють спорідненість не між собою, а з сусідніми етнічними групами. Так, на сході Європейської Росії, особливо на Поволжі і Уралі росіяни виявляють спорідненість до удмуртів, хантів, мансі, татар, башкирів, яким притаманний „в’ятсько-камський” і „приуральський” комплекс ознак урало-лапоноїдної раси: низький або середній зріст, світлий колір шкіри, помірно темне волосся і змішані очі, невелике, широке, низьке (за винятком в’ятсько-камського типу) і сплощене обличчя, невиражене підборіддя, часто угнутий, кирпатий і плоский ніс з широкими крилами, розвинена складка верхньої повіки, слабий третинний волосяний покрив (на території поширення цього комплексу ознак мешкає 25% європейських росіян). Ця раса утворилась внаслідок змішування європеоїдів і монголоїдів на території східніше Уральських гір.

У північних і північно-східних областях Європейської Росії москвини виявляють спорідненість із північними фіно-уграми — вепсами, комі, карелами, яким притаманний „білозірсько-камський” комплекс ознак східно-балтійської раси, що утворилась внаслідок депігментації (посвітління) суб-уральських і суб-лапоноїдних елементів і є на сьогодні найбільш світло-пігментованою расою в світі (10% європейських росіян). До перших двох антропологічних типів переважно і належали асимільовані слов’янами давні фіно-угри, до них же тяжіють і сучасні росіяни. Отже фінно-угорське походження росіян підтверджується антропологічними даними.

На півдні, зокрема в Середньому Поволжі, москвини „тягнуться” до мокшан і татар-мішарів, яких об’єднує „степовий” комплекс ознак, що має в основі понтійський расовий компонент, з домішкою змішаних центрально-російських і суб-монголоїдних типів, зокрема південно-сибирського, характерно для Казахстану (20% європейських росіян).

© Дмитрий Зеленин - Восточнославянская этнография

деление восточных славян на три ветви неудовлетворительно, так как при этом не учитываются резкие различия между обеими группами русских. Южнорусское население (т. е. русское население Рязанской, Тамбовской, Воронежской, Курской, Тульской, Орловской и Калужской губерний) этнографически и диалектологически отличается от севернорусского (в Новгородской, Владимирской, Вятской, Вологодской и др. губерниях) значительно больше, чем от белорусов.

витяг з твору Дана Береста "ВИТОКИ КОЗАЦТВА" :

Польсько-шляхетський історик Семеон Окольський у своїх мемуарах ХVІІст. писав: "Козаки не допускають до війська своїх священиків і тому недостатньо думають про бога" (ІЗК с.513). Відомий києвський митрополит ХVІІст., Петро Могила, називав запорожських козаків відступниками; православний пан Адам Кисіль у тому ж столітті відгукувався про козаків, як про людей "ніякої віри – religionis nulius"; уніатський митрополит Рутський іменував їх (козаків) "людьми без релігії – sine religionis", а думні д'яки московські називали козаків – людьми, не мавшими страху божого. Деякі дослідники, як П.А.Куліш, наводять приклади ворожого ставлення козаків до православних церков та вищого духовенства, недовіри до монахів, висвітлюють побутуючі між козаків марновірство та забобонність щодо шкідливого впливу для військової справи присутність священика у війську (ІЗК с.262). Як бачимо, сучасники козацької доби повністю заперечують християнське віросповідання козаків у ХV-ХVІІ століттях. Однак більш пізні історичні виклади вже накидають українському козацтву християнське вірування, напевне під тиском пануючої ідеології та впливової політики сусідніх держав, а деякі історики з власного розсуду навіть намагалися вивести українських козаків як ревних поборників християнської релігії.

І.Вишенський,втікши до Риму, писав у 16 ст. гнівні листи про козаків-харцизяк, які не визнають "святості Христа" і не ходять до церков, а лише напиваються, а коли треба молитися, "то і дереву моляться, а то просто до Сонця руки свої тягнуть".

Удержит ли Россия Дальний Восток? Этот вопрос вызывает интерес в Вашингтоне, Пекине и Москве, но и на многочисленных Интернет-форумах, в том числе и на украинских. В Киеве эта тема вызывает интерес, в том числе, и потому что на ДВР живет много этнических украинцев. О том, как выглядит реальная ситуация на Дальнем Востоке рассказал в своем докладе в «Политклубе» директор Центра исследований проблем гражданского общества Виталий Кулик, который недавно вернулся с командировки. перейти

http://www.newsland.ru/News/Detail/id/443053/

---

Быть ли Приморскому краю под Китаем?

© М. Демкович-Добрянський

… автор поставив собі амбітне завдання зібрати в одному творі родоводи козацької старшини Лівобережної України. І ви бачите, що сталося з недобитими нащадками тих, котрі будували козацьку державу: у велетенській більшості їх поглинула імперія. Найбільше з них пішло до царської армії та на державні посади. І тут і тут досягали найвищих становищ і нагород — за службу тим, котрі знищили гетьманську державу. …

… Велика праця Костянтина Харламповича,2 [2 К. В. Харлампович. Малоросійское вліяніе на великорусскую церковную жизнь.—Том І.—Казань, 1914. Перевидано 1968, у Hague—Paris : Mouton.— Crop. XXIV, 880, LXVI.] хоча залишилась незакінченою, дозволяє уявити, що дали українці сусідам в одній ділянці церковній, впродовж одного лише сторіччя. За його даними налічуємо в єпархіях Московської Русі до 1770 р. — 107 митрополитів, архиєпископів та єпископів українського походження. …

[ ЩЕ ]

ВЕСЬ
( єдиний в мережі екземпляр )

газета «Слово»

Минулого року в місті Березному на Рівненщині відкрито бронзове погруддя основоположнику УПА Тарасові Бульбі-Боровцю. Ця легендарна постать і за життя, і після смерті не мала шани та визнання ні у ворогів України-держави, ні в тих, хто за неї боровся — бандерівців і мельниківців. Зарозуміло, за що його переслідували німці, поляки, совети, та прикро, що розколоті на «б» і «м» оунівці намагалися його знищити лише за те, що Т.Бульба-Боровець як основоположник УПА стояв вище за їхні партійні інтереси, відмовився передати під оруду жодній оунівський «половинці» сформовану ним бойову силу.

Прикметно, що вже на вигнанні, в еміграції, коли 1957 року розпочалася сіоністська кампанія проти А. Мельника, Т. Бульба-Боровець став на його захист і виступив у пресі із запропонованою вашій увазі статтею, яку подаємо з незначними скороченнями.

[ розгорнути ]

… в цікавому аспекті показали наслідки входження України до складу Росії Г.Вернадський і М.Трубецькой. Так, у „Нарисах російської історії” Г.Вернадський вказує: „Велика кількість південноруської інтелігенції (головним чином, духовенства) вирушила до Москви... Ця південноруська інтелігенція здійснила величезний вплив на весь розвиток російської державності і культури. З уродженців Малої Росії набирали головні кадри церковних, а частково і державних адміністраторів, частково й офіцерські кадри армії протягом всього ХVІІІ століття” [2, 295].
    М.Трубецькой присвятив цій темі спеціальну статтю і зробив певні висновки:
• стара великоруська московська культура при Петрі І померла; культура, яка з часів Петра І існує і розвивається в Росії, є органічним і безпосереднім продовженням не московської, а київської (української) культури [15, 365];
• при Никоні київська редакція старослов’янської мови витіснила московську в богословських книгах. В основу слов’янсько-російської культурної мови була покладена церковнослов’янська мова київської редакції [15, 365];
• з часів Петра І російська поезія старого великоруського зразка пішла „в народ” для вищих (в культурному сенсі) прошарків суспільства, і віднині стали існувати лише поетичні традиції, які ведуть свій початок від західноросійських (мається на увазі – українських) силабічних віршів слов’янською мовою [15, 366];
• російська оповідально-прозаїчна література після петровського періоду примикає саме до західноросійської традиції перекладних повістей; тубільна московська традиція загинула, так і не розвинувшись [15, 366];
• вся російська риторика післяпетрівського періоду, як церковна, так і світська, виходить з українських традицій [15, 366];
• в Росії не було драматичної літератури. При дворі ставили лише твори С. Полоцького. Російська драматична література післяпетрівського періоду генетично пов’язана саме з українською шкільною драмою. Таким чином, ми бачимо, що в усіх видах післяпетрівська російська література є прямим
продовженням західноросійської (української) літературної традиції [15,366];
• та ж картина спостерігається і в інших видах мистецтва: музиці, вокальному співі, живопису (іконопису, портреті), церковній архітектурі [15, 366];
• ставлення до релігії і напрямки розвитку церковної і богословської думки природно мали примкнути саме до західноруської традиції [15, 367];
• нарешті, характерно, що і погляд на стару великоруську культуру, засвоєну в післяпетрівську епоху, був за походженням своїм західноросійським: про культуру допетрівської Московської Русі було прийнято висловлювати ті судження, які в ХVІІ ст. висловлювали „вчені” українці [15, 367].
    М.Трубецькой підкреслює, що на межі ХVІІ – ХVІІІ ст. відбулась українізація великоруської духовної культури. Відмінності між західноросійською і московськими редакціями російської культури були стерті шляхом викорінення московської редакції, і російська культура стала єдиною [15, 367]. Він зазначає, що українізація була містком для європеїзації [15, 368].

    Однак при цьому треба враховувати думку Д.Дорошенка, який, проаналізувавши погляди М. Трубецького, вказував, що українська культура не була пересаджена Петром І на великоруський ґрунт, бо він запозичив від неї лише окремі, так би мовити, формальні сторони, так само, як із Заходу він брав не внутрішній зміст європейської цивілізації, а зовнішні практичні досягнення [8, 384]. Д. Дорошенко вказує на негативний результат цього процесу для України, на який М. Трубецькой не звернув увагу: „Для України відплив культурних сил мав негативні наслідки... Україна ставала глухою провінцією, втрачала конкурентоздатність поряд з досягненнями, які почала здобувати нова українська культура" [8, 385].
    Особливо актуальним на сьогоднішній день є твердження Д. Дорошенка, що не можна все звужувати до літератури: українська література – це не все те, що писалось на народній українській мові, яка поступово перетворилась на літературну мову. Російська мова у 1-й половині ХІХ ст. ще більшою мірою, ніж мова українська, слугувала знаряддям для поширення ідей українського сепаратизму [8, 385]. Д.Дорошенко зауважує, що Д.Велланський, В.Лесевич, К.Остроградський, М.Костомаров, О.Потебня, В.Антонович, О.Кістяковський, М.Ковалевський, К.Ушинський, М.Туган-Барановський, Овсяненко-Куликовський – це ті українці, яких князь М.Трубецькой міг віднести до числа російських вчених лише на тій підставі, що вони писали свої праці російською мовою, але це продукт творчості українського генія, і ми не маємо права від них відмовлятися [8, 384].

    Література:
2. Вернадський Г.В. Начертания русской истории. – М.: Абрис-пресс, 2004. – 368с.
8. Дорошенко Д. К украинской проблеме // История. Культура. Язык. – М.: Прогресс, 1995. – С.384 – 385.
15. Трубецкой М.С. К украинской проблеме // История. Культура. Язык. – М.: Прогресс, 1995. – С.362 – 380.

© Ростислав МАРТИНЮК, Київський читацький клуб “Перехід-IV”

У цьому дописі автор висловлює свої погляди на роль України у відновленні євразійського балансу, порушеного Київським каганатом в епоху війн за фіно-угорські землі у ІХ—ХІ ст.

Розглядаються такі основні теми:  - Географія 19-ти фіно-угорських країн Російської Федерації.  - Сучасний політичний потенціал фіно-угорських країн.  - Традиції та перспективи українсько-фіно-угорських зв’язків.  - Місце України на новій політичній мапі Фіно-Євразії.

sd.org.ua/prn_news.php?id=429