Нации умирают, если они состоят из вырождающихся элементов
Артюр Жозеф де Гобіно
ХІХ століття ознаменувалося ідеологічною боротьбою в сфері науки про людину. Ідеалізований погляд, що наука завжди стояла вище від суспільних ідеологій хибне. Наука завжди мала під собою як філософію, так й ідеологію, на підставі котрих пояснювався емпіричний дослід. Спочатку науковці створювали концепції, а після чого вже відстоювали її у наукових баталіях, підкріплюючи її емпіричним досвідом. Щоправда на відміну від сучасності, в ті часи можна було вільно відстоювати свою концепцію і лише базис наукової аргументації був показником того, чи стане дана концепція загальноприйнятою. Тобто будь-який науковець міг не виходити з тез апріорі, а давати пояснення фактам такі, котрі на його думку пояснювали б причинно-наслідковий ланцюжок подій та явищ. Це зовсім різниться з "просвіченним" ХХ століттям, коли всі факти мали лягати в канву загальноприйнятої ідеології. Всім науковцям в СРСР та країнах демократії ХХ століття дали тези апріори, від яких вони мали танцювати, а саме: всі люди рівні і однакові, людина не підкорюється жодним біологічним законам, а підкорюється лише соціальним законам Карла Маркса. Саме на соціальних законах Карла Маркса побудовані як сучасні демократичні суспільства, так і комуністичні.
Але ХІХ століття було цікавим, це був період ідеалістичного політу думки, без жодних обмежень, коли лише аргументація була важливою, а не як не якісь фіктивні цінності. Саме в цей період відбувалася масштабна баталія науковців, зіткнення двох концепцій: ламаркізма та антропології. Історики науки мовчать про цю сутичку, але баталії були запеклі.
Так буває, що авторитет часто закоснює думку, вдалі тези якогось авторитета в одній частині змушують прийняти погляди авторитета в усіх аспектах і критично ставитись до всіх, хто критично ставиться до думок авторитета. Так наприклад відбулося з Чарльзом Дарвіном, котрий чудово описав еволюцію та інволюцію (що сучасні науковці забувають), створив концепцію боротьби видів та природного відбору, що змусило прийняти тези Дарвіна апріорі в усіх аспектах, в тому числі в аспекті походження людини, хоча вона на відміну від інших тез науковця має серйозні недоліки і була критикована деякими вченими. Так сам відбулося і з більш раннім науковцем Жаном Батістом Ламарком.
Ламарк видвинув тезу про те, що людський вид повсякчас прагне до прогресу і увесь час стає більш розвиненим. Усі відмінності між людьми він, вслід за Монтеск'є, пояснював географічними чинниками. Людина за Ламарком найбільш оптимально пристосовується до зовнішнього середовища, що і створює різні фізіологічні особливості. Вчена публіка неоднозначно сприйняла ідеї Ламарка, хоча певний час вони вважалися передовими. Першим найбільшої критики Ламарку завдав Наполеон Бонапарт, як назвав "ламарковщину" нісенітницями і розніс роботу в пух і прах так, що Ламарк розплакався. Хоча безумовно Наполеон в цьому питанні не був авторитетом, напевно він це зробив на рівні інтуїції. Першим серйозного наукового удару по теорії Ламарка завдав ікона сьогоднішніх науковців Чарльз Дарвін. Дарвін казав:
«Да сохранит меня небо от глупого ламарковского „стремления к прогрессу“, „приспособления вследствие хотения животных“»; «Ламарк повредил вопросу своим нелепым, хотя и умным трудом».
Другим серйозним ударом по "ламарковщині" були праці загальновизнаного француза Поля Брока. Фактично Поль Брока створив нову науку - антропологію, котра методологічно відрізнялася від ламаркізму. Якщо ламаркізм перш за все методологічно намагався знайти фізіологічні спільності між людьми, антропологія найперше звертала увагу на відмінності і намагалося прослідити їх з точки зору еволюціонізму. Інший француз Поль Топінар своїм вагомим трудом "Антропологія" зумів звести "ламарковщину" в андеграунд, а відкриття Георгом Менделем законів спадковості поставили хрест на теорії Ламарка. З цього часу говорити про теорію Ламарка в науковому середовищі стало не пристойно.
В час повної перемоги антропології над ламаркізмом і з'явилася фундаментальна праця Артюра Жозефа де Гобіно. Фундаментальна вона не в плані достовірності тез, оскільки в той час антропологія тільки народжувалася і деякі тези змінилися з того часу, фундаментальна вона завдяки методології досліджень, запропонованої Артюром. Як в свій час Поль Брока, запропонувавши нову методологію, підняв науку на новий якісний рівень, так і методологія де Гобіно підняла питання на інший рівень. Аристократ і дипломат де Гобіно вирішив схрестити між собою гуманітарні і точні науки, такі як антропологія, еволюційна теорія, історія та соціологія. Де Гобіно запропонував не тільки дослідити відмінності між людьми, а ще й оцінити їх якісно та зробити зв'язок між антропологічними даними та цими якісними характеристиками. Це був новий "свіжий" погляд, який так часто приносять не професіонали, а потім удосконалюють професіонали.
Новий метод Де Гобіно швидко підхопили найкращі антропологи та соціологи свого часу, зокрема француз Жорж Ваше де Лапуж, британець Хаустон Стюарт Чемберлен, німці Отто Аммон, Герман Клаач та Людвіг Вольтман, американець Медісон Грант та багато інших. Наука про людину увійшла в ХХ століття в новому вигляді. І філософія, і наука відмовилась від ідеалістичного погляду на історію, як на процес прогресу. Люди одночасно можуть як еволюціонувати, так і вироджуватись і від цього залежить доля націй і в цьому лежить коріння нерівності людей. Рене Генон обґрунтував це філософськи, Герман Клаач обґрунтував це біологічно. Тепер історія людства це не повсякчасний прогрес, а цикли падінь і підйомів.
Але в ХХ столітті знайшлися ті, що зажадали реанімувати ламаркізм. Першим відомим реаніматором став всесвітньо відомий карикатурний Трофим Лисенко. Те ще отримало назву "лисенковщина" це є по-суті "неоламаркізм". В СРСР неоламаркізм став основою ідеології, і всіх противників цієї течії просто позбувалися, як талановитого радянського генетика Миколая Івановича Вавілова. Але вам збрешуть, якщо скажуть, що "неоламаркізм-лисенковщина" помер разом з СРСР. Безумовно Європа, маючи традиції антропологічних шкіл та високі імена науковців, не могла прийняти цю вакханалію. Але поступово вдалося внідрити неламаркізм і у західну науку. Сьогодні "неоламаркізм" називається популяційною генетикою та синтетичною теорією еволюції, особливий вклад у яку внесли Джуліан Хакслі та сучасний запеклий борець з релігією Річард Докінз. Річарду Докінзу радив би звернути увагу на іншу релігію - "ламаркізм", який він пропагує в своїх працях і згадати, що думав про нього Дарвін. І сьогодні, якщо хтось наважиться критикувати теорію, котру в ХІХ столітті розбили в пух і прах, про яку навіть говорити серед освічених людей вважалося не пристойним, то в сьогоденні такого вченого придадуть анафемі, зацькують і звільнять з усіх постів, як типові релігійні фанатики. Ім'я цього нового сектантства - "неоламаркізм" і не дай вам Боже зачепити хоч одну тезу релігійного догмату ламаркістів - всі люди рівні, рас не існує, людство повсякчас прогресує, дегенерація не стосується людства, інтелект не залежить від генів і взагалі генетичного детермінізму не існує. А якщо зачепити, то буде вам біда. Як це сталося з нобелівськими лауреатами Уільямом Шоклі та Джеймсом Уотсоном, котрих ламаркістська інквізиція предала анафемі і навіть нобелівська премія не допомогла.
Ну а нам треба повернутись до Артюра Жозефа Де Гобіно, з ім'ям якого пов'язаний підйом науки про людину у ХХ столітті плювати з високої гори на толерантність.
Уривки з праці "Опыт о неравенстве человеческих рас":
"Я склонен думать, что народы гибнут потому, что они выродились, а не по иной причине; они делаются окончательно неспособными пережить внешние удары, удары злосчастной судьбы, не могут подняться на ноги и корчатся в агонии. Если они умирают, то лишь потому, что не обладают перед лицом опасности той силой, которая отличала их предков, одним словом, они выродились окончательно"
"Итак, я считаю, что слово «вырождение» применительно к народу должно означать и означает, что этот народ уже не имеет тех качеств, которые имел прежде, т. к. в его жилах течет другая кровь. Скажем по-другому: сохранив прежнее имя, он не сохранил расу, к которой принадлежали его основатели; наконец, человек упадка, называемый «выродившимся» человеком, есть продукт, отличающийся с этнической точки зрения от героев великих эпох. Хорошо, если бы он оставила себе хоть часть своей сущности, однако чем больше он вырождается, тем быстрее эта сущность исчезает. В нем уже преобладают гетерогенные элементы, они-то и составляют совершенно новую национальность, причем новую в худшем смысле; он уже не принадлежит к тем, кого все еще считает предками — разве что отдаленно напоминает их. Он вымрет окончательно, а вместе с ним и его цивилизация. Это произойдет, когда первородный этнический элемент окажется настолько разбавленным примесью чужих рас, что виртуальность этого элемента уже не имеет существенного значения. Разумеется, нация не исчезнет в физическом или абсолютном смысле, но практически ослабнет до такой степени, что вырождение можно считать завершенным со всеми его признаками".
"Очевидно, что исчезновение расы-победительницы в разных регионах происходит разными темпами. Тем не менее этот процесс всюду идет до конца, и везде он завершается задолго до того, как исчезает цивилизация, рожденная этой расой; иными словами, народ может жить, существовать, функционировать, даже становиться сильнее уже после того, как исчезла движущая сила его жизни и славы. Возможно, здесь есть противоречие с тем, что сказано выше? Нисколько, потому что если влияние цивилизующей крови ослабляется, то остается энергия, когда-то вложенная в покоренные или присоединенные народы: так, институты, которые создал покойный цивилизатор, законы, которые он сформулировал, модель нравов, которые он оставил, живут и после его смерти. Конечно, нравы, законы, институты видоизменяются, искажаются, теряют свою силу и актуальность, но пока хоть что-то от них остается, здание стоит, в теле живет душа, труп еще двигается. Когда первоначальный импульс делает последний вздох, все заканчивается, ничего не остается, цивилизация умирает".
"Теперь, как мне кажется, я имею все необходимое, чтобы решить вопрос жизни и смерти наций, и заявляю, что ни один народ никогда бы не умер, если бы состоял из одних и тех же национальных элементов".
"А вот аксиома научная: «Все люди, — утверждают защитники человеческого равенства, — наделены равными интеллектуальными инструментами одной природы и одинаковой значимости». Может быть, цитата не совсем точная, зато смысл ясен. Выходит, что мозжечок гурона содержит в себе зародыш духа, коим отличается англичанин или француз! Почему же тогда в течение многих веков он не открыл ни печатного станка, ни паровой машины? Я вправе спросить у этого гурона, если он такой же, как наши соотечественники, почему воины его племени не дали миру Цезаря или Карла Великого, и по какой досадной случайности его певцы и лекари не сделались ни Гомерами, ни Гиппократами? Вместо ответа на этот каверзный вопрос обыкновенно предлагают теорию о географическом или климатическом факторе. Согласно ей, какой-нибудь остров никогда не увидит того прогресса, какой обычен для континента; на севере не будет того, что есть на юге; в лесах невозможны достижения, которым способствует открытая местность и так далее. Влажная болотистая почва приведет к расцвету цивилизации, которая непременно зачахнет в жаркой Сахаре. Как бы ни были изощренны такие гипотезы, факты упрямо опровергают их. Несмотря на ветер, дождь, холод, жару, скудную или, наоборот, слишком буйную растительность на всей земле, на той же самой почве существуют бок о бок и варварство и цивилизация. Забитый феллах жарится под тем же солнцем, что и могущественный жрец из Мемфиса; ученый профессор из Берлина живет под тем же суровым небом, которое взирает сверху на нищету полудикого финна".
"Чтобы пояснить эту мысль, добавлю, что я нисколько не умаляю значения географического положения для некоторых городов, например, морских портов, столиц и центров торговых путей. Никто не будет оспаривать этот факт в отношении Константинополя и Александрии. На земном шаре есть точки, которые можно назвать ключевыми: скажем, городу, который будет построен на Панамском перешейке на берегу будущего канала, суждено будет играть большую роль в мировых делах. Но роль живущей там нации будет зависеть от ее способностей. Расширьте существующую в том месте крепость, выкопайте канал у ее стен, затем заселите ее людьми, и тогда от вашего выбора поселенцев будет зависеть будущее нового города. Если они окажутся неспособными в полную меру использовать такое счастливое преимущество, как место объединения двух великих океанов, значит, население покинет город и будет искать счастья в другом месте".
Завантажити працю Артюра Жозефа де Гобіно "Опыт о неравенстве человеческих рас" можна тут.
