хочу сюда!
 

Torina

34 года, овен, познакомится с парнем в возрасте 34-52 лет

Заметки с меткой «слов'яни»

Шляхи слов'ян (азійські магістралі)

              Розвиток продовження теми

              Тепер скіфи...
              Сьогодні для того, щоб людину записали у скіфи, потрібно зовсім небагато. Треба аби поховання з її рештками було виявлено десь у межах оранжевої плями нижчеподаної мапи і було датоване скіфською епохою. А усталена тріада речей (військова зброя+кінська збруя+цяцьки прикраси та предмети побуту), залишена небіжчику турботливими співвітчизниками для користування у кращому зі світів, містила на собі здоровенне волаюче тавро Made by Skythae. Час скіфам було відведено у 8...3 століттях до н.е. Майже повсюдно, за винятком Криму  (якого Кириму? - предки татарів тоді жили десь між Китаєм і Арктикою) Таврійського півострова, де і після 2 ст. до н.е. царство Малої Скіфії занепадало ще мінімум три сотні років, поки її охлялий напівтруп не розшматували одноплемінники Германаріха. У якості тавра для будь-якого дослідника виступає стійке та сильне враження, що покладені у поховання речі випущено одним і тим самим виробничим конвеєром, що забезпечив їм майже незмінну від часу і місця специфіку, упізнавану і давно асоційовану, саме зі скіфами. Отож коли це все збігається, шо тут далі думати, перед нами скіф.



            У 8-7 ст. до н. е. ніби з нізвідки вони матеріалізуються на величезній території між Дністром і Доном. Це їх називали ассирійці "ішкуза", тоді як самі себе тутешні скіфи звали словом "сколоти" (тільки мені вчувається якесь там знайоме відлуння?).



            "Прийшли десь зі сходу..." - ось так звучать найточніші відомості про походження скіфів.



             У тогочасній еллінській науці Азія починалася за річкою Дон Танаїс. А все відоме зло для всіх "варварсько-європейських" цивілізаційних розбудов приходило час  від часу з Азії. Проте серед всяких навал, нашесть і пошестей якось не прописалося, не прижилося в історії "скіфське нашестя" ба навіть "кімерійська навала", хоча за останніми водилося і грабунки, і інші лихі діяння. Тоді як скіфи не просто "прийшли", а позначили добрячий відтинок часу терміном "скіфська доба". І от знов... ну дуууже цікаво! Назвіть, які ж це пізніші, монголоїдні чи тюркські номади, відхопивши значний кусень Європи, так скоро переповнилися жагою зорати бодай маленького городика чи утнути яку іншу сізифову дурницю! Коли б на якійсь культурологічній конференції з вуст оратора злетіли слова "огузи-садівники" чи "гунни-землероби" чи "половці-орачі", то не один дрімаючий антрополог стрепенувся би зі свого високоінтелектуального напівсну: ШО?!!omg Проте саме такими були НАШІ таємничі азіати...



             "Вишенькою на торті" людожери у середній течії Борисфена... Ось таке розселення ери розквіту Великої Еллади, переказане Карамзіним, дійшло до наших шкільних підручників від античних казкарів, яких мали за істориків або географів. Найпомітнішого з них - Геродота Галікарнаського кликали батьком. Частина співвітчизників - Батьком Історії, інша частина - Батьком Брехні. За прикладом Скіфії, всю Західну Європу "батьки" звали Кельтикою, Африку - Лівією. До відома тим, хто замислюється, звідки взявся такий соціологічний параметр, як середня температура по лікарні. Сил нема на таке нехлюйство, що ще й тепер вводить в оману письменників та поетів!!!



             У чиї голови треба залізти, щоб напевно дізнатися, КОГО саме і якими "скіфами" назвали Геродотові знайомі коммівояжери? Хто б збудував машину часу, щоб довідатися щось про людей, розселених у двох чудернацько-синонімічних орійсько-землеробських колгоспах по обидва боки Борисфена Данапра... А може, "скіфи-орачі", "скіфи-землероби" то були такі собі "політичні" назви нібито підкорених скіфами-кочовиками пастушо-землеробських племен, що одвічно жили тут, принаймні, задовго до прибуття кочовиків і початку верховодства останініх? Подібно, як пізніше філії "єдиного радянського народу" у 15-ти республіках "сплатіла навєкі вялікая русь", а верховодив над усім ефемерно-невловимий русіч Слава Капеесес... Але і тоді не зникає привід для подиву. Адже ті диво-кочовики не лише не згноїли у концтаборах класово ворожих "землеробів", не виморили голодом "орачів", але спромоглися протягом століть чудово з ними скооперуватися, завдяки чому такий важливий для греків придніпровський хліб харчував еллінський культурно-цивілізаційний розквіт. Також, не зважаючи на усі ознаки східної деспотичної рабовласницької держави, притаманні суспільно-політичному устрою цієї спільноти, жоден історик не повідомляє про опір чи повстання скіфських аграріїв на пригноблених територіях.
             І хто ж ким керував? Хвіст - собакою, чи собака - хвостом? Чи були то азіати, яких у мандри вела потреба не відстати від своїх "годівниць" - летючих у змаганні з вітром табунів диких копитних? Чи все ж таки азіати, що йшли зі своїми отарами, імовірно, у пошуках втраченого раю? Того раю, що сяяв непевним видивом онукам з казок їхніх бабусь над дитячими колисками, раю, що гнав сон від зігнутих дідуганів, здіймаючи із дна їхньої пам'яті драглисте шмаття жалю за не розпитані вчасно деталі чудернацьких побрехеньок їхніх власних дідів біля давно згаслих кочових вогнищ.
            От же ж, волоцюги! Що, поки гуляли від Кавказу до Китаю, не забули!? І потягло ОЦИХ скіфів перекваліфікуватися на орачів та землеробів, покопирсатися у землиці? Та що ж воно у біса за кочовики такі?!

   Мільйони - вас, нас - тьми, і тьми, і тьми,
Потуга наша не зборима
Так, скіфи ми, так, азіати ми
З розкосими захланними очима

... ... ...

Щоб з вами не зустрітися в бою,
Ми, у тайгу сховавшись дику,
Розступимось! Покажемо свою
Лукаву азіатську пику!

..... ..  ... ....

             Колишні прості рецепти ідентифікації цієї азійської людності, за якими плекав свої уявлення зокрема і Олександр Олександрович Блок, вже за три десятиліття були перекреслені і викинуті на смітник. Ніхто не розуміється у методології реконструктивної скульптури М. М. Герасімова. Проте коли він почаклував із черепами, добутими у скіфських  могильниках, курганах Подніпров'я та в Неапольському мавзолеї, то якось невдобно получілось, не по-блоківськи.

Нікопольський скіф
Скіф зі Східної України

            Розріз очей, з якого насміхаються всі китайські дітлахи, поки не зазнали мультикультурно-соціалізуючого впливу вихователя. Бо "як у корови"...



Цар Малої Скіфії Скілур роботи М. М. Герасімова

            Абсолютне домінування європеоїдних ознак зовнішності спостерігалося і набагато далі на схід і сходопівніч. Так, численні "скіфські" племена жили праворуч від Каспійського моря. Звалися "массагети", "тиссагети", "іседони", "тохари", "саки".


          Це від останніх етимологічно простежують свою назву ка(с)за(к)хи.

Східні скіфи - саки



            Проте, як бачимо, тогочасний Казахстан все ж мав розріз очей, переважно незвичний для себе сьогоднішнього.



Саки, Сх. Казахстан

Сибірські скіфи

              Далі на схід починають проглядатися певні зміни зовнішності, що тягнуть хіба що на легеньку вуаль монголоїдного расового комплексу.


                                                                                                                              Скіф "юечжи"

              Навіть для скіфів Центральної Монголії - "юечжи" іноді лиш результати генетичних досліджень ліпше за зовнішність переконували у деякому "розбавленні" арійсько-натуфійського комплексу алтайським генотипом. Ну, а відверто східні типажі подибуються тільки серед найсхідніших скіфів..


Скіфи з кургану Аржан-2, республіка Тьіва

                Взагалі-то за винятком найближчого історично-часового контексту можна ставити під сумнів навіть коректність терміну "європеоїд"! Одна тільки гессенська людина чого варта... Тепер вже і кроманьонців не обов'язково асоціюють з європеоїдністю, бо основні расові комплекси почали формуватися дещо раніше їх появи (35000 років тому).


Сармати Південного Уралу, 7 століття до н.е.

               Сармати, іраномовний народ-родич, до речі, теж! Попри те, що в раніші століття були чистісінькими європеоїдами (навіть із рисами обличчя, десь тендітнішими за скіфські). Це вже згодом, коли вони почали свій дрейф на Захід, то показали себе десятикрат більш дрімучими варварами. Навіть стосовно скіфів.





Ті самі, з Уралу

             На додачу до природного кочового випасання худоби мали яскраво виражену військово-розбійницьку економіку з класичним набором "галузей": збір данини (під маркою "заступництва", "протекції"), митний контроль товаропотоків, гоп-стоп грабіжницькі набіги, работоргівля, військове найманство. Воювали охоче і з усіма підряд. Їхня самоназва "савромати" дослівно перекладається як "оперезані мечем". Очолював пантеон бог війни. Амазонки, що володіли мечем. І не виходили заміж, поки не вб'ють першого ворога... Так, своїх амазонок мали і скіфи, але тут цьому інституту не був притаманний сарматський екстремізм. По-перше, поховання жінок-воїнів не численні. По-друге, скіфи із їхньою вірою у продовження життя безсмертної душі у потойбічному світі клали у могили тільки те, що було потрібне людині у житті земному. У похованнях скіфських войовчинь знаходили завжди обладунки, завжди персональний кинджал (офіцерське посвідчення? чи нарізати паляницю й сир у паузі битви? для бою у ближній дистанції, проти меча, наприклад, кинджал не мав жодного значення), звичайно ж лук і стріли, іноді дротики (короткі списи для метання) і ніколи - меч. З цього вважають, що скіфам їхні жінки допомагали лише на певних стадіях битв, згущуючи хмару стріл, що летіла у ворожі лави. Виконавши цю роботу, амазонки відходили у тили скіфського війська. Тоді як пізньосарматське суспільство було наскрізь паталогічно мілітаризованим. Не дбало, не примножувало інфраструктуру захоплених міст, не користувалося нею для постійного життя, перетворюючи ті міста, як Танаїс, на дикі торжища воєнними трофеями, серед яких не останнім були обернені на рабів полонені. Міст (городищ), збудованих сарматами у північному Причорномор'ї, історія поки не знає. І це вони серед інших різко підтинали сили скіфського суспільства, остаточно витіснивши останніх з придніпровських степів десь у 2 ст. до н.е.






А ось такі сармати (язиги) прийшли завойовувати береги Нижнього Дунаю

              Підсилення монголоїдних рис у пізньосарматського населення, пов'язане із регулярними хвилями мігрантів зі сходу у перші століття н. е., було індикатором поступового утвердження гегемонії тюркомовних народів у степах Східної Європи.


Сарматка, 2-3 ст., Челябінська обл.

              На землях древніх сауроматів все більш і більш явно маячило постання держави із закономірною назвою Хозарський Каганат. Та досить вже про цю погіршену версію скіфського племені.



               А от насправді розкосі очі, гармонійно поєднані із широкими вилицями та по-єльцинському розлітними бровами, у Герасімова та його школи "получілось" для інших місцевостей або інших, пізніших епох. І якби Блок ознайомився б із тими результатами, його вірш зазвучав би якось по іншому...


                  Є версії, що з племені огузів, майбутніх будівничих Османської імперії                                           Азійський гунн

              Задовго до монголо-татарів пізнала і Західна Європа не одну навалу. У 4-5 столітті зі стихійно-погодних явищ можна згадати гуннський буревій, що пронісся з глибин Азії і майже до Іспанії, змітаючи на своєму шляху хиткі державно-варварські конструкції, і поєднуючи раніше непоєднуване у майже марних спробах його зупинити. В результаті лукаві азійські "привіти" подибують, так би мовити, і "вдома", і далеченько від дому.


Бургундська фрау, знайдена на берегу Женевського озера, 5 ст.

              Так само "получілось" і з першим високопоставленим московітом Руської епохи, онуком половецького хана Аепи Андрієм Юрійовичем Боголюбським. Із волзькими булгарами. І з Тимуром ібн Тарагай Барласом, краще відомим під прізвиськом Тамерлан, епохи постчінгізідів.


Тамерлан, роботи Герасімова.


Боголюбський А. Ю. виліплений Герасімовим


Волзькі булгари

              Тож, коли йдеться про скіфів, то насправді поумати є про шо. Дуже навіть є! Макроетнос? На зразок кельтів/слов'ян/тюрків? Чи різнорасове поліетнічне середовище самим життям продиктованої, єдино раціональної у континентальному кліматі культури? Мегаетнос чи культурний модус? Наплив людей чи трансфер культури? Інакше кажучи, коли предки казахських кипчаків (майбутніх половців) відмовилися "винаходити велосипед", запозичили готові зразки кінської збруї, обладунків та зброї лицарів, яких можна було здибати у багатьох куточках степу, чи припинили від того вони бути кипчаками і обернулися на... "скіфів"? То може, це скіфи турбували Русь своїми набігами? А потім наймалися у дружини до руських князів, родичалися з ними, необачно бравшими у свої гареми половецьких дочок?




Половець. Сучасна фотообробка скульптури by Герасімов

             Чи увійшли до мегаетносу європейців японські, корейські чи китайські менеджери, коли вдяглися у костюми з краватками європейського фасону, посідали на кочові повозки, запряжені, кожна, табуном коней у напрочуд досконалому двигуні імені Карла Бенца, та й поїхали у свої надцятиповерхові офісні соти зі скла та бетону відслідковувати індекс Доу-Джонса? Чи може, то була поїздка у палац - обробляти розвіддані з американських космічних супутників та малювати геополітичні лінії стримування своїх чисельніших сусідів...



               Чому азійський винахідник біткоїна не дав собі клопіт знайти у рідній мові назву для цієї монети?
             

              unsmile Ех, вчергове місцевий редактор повідомляє, що поле "текст" надто довге, доведеться прибрати надлишок і пообіцяти, що


Д а л і   б у д е
             

Шляхи слов'ян (Продовження)


            У початковій частині бачили мапу, що показувала напрямки переселення народу енетів із країни Пала-Па(ф)лагонії, належної до Хеттської імперії, перед лицем смертельної загрози десь на межі 13 та 12 ст. до н. е. Повторимо її тут для згадки.

               Слід гадати, що значний відтік був у західному напрямі і тими небезпечними землями, звідки насунула ворожа варварська орда. Хоча з точки зору військової тактики це можна пояснити. Адже коли основні сили противника перебувають у походах по Малій Азії, то імовірність стикнутися із серйозною загрозою на їх "домашній" території набагато нижча. Особливо коли не шукати пригод собі на одне місце, а обійти лігво ахейського монстра північніше, по землі дружніх до Трої фракійців. Останні так само, як і енети, кілька разів згадуються у Гомеровій "Іліаді". Фракія, родючий край з лісистими горами та засніженими вершинами гір, що лежить по той бік Геллеспонту (протока Дарданели), і де розводять коней и овець та роблять чудове вино...



               Але не слід виключати можливість міграції у східному напрямі. І та стрілка - без розвитку та наслідків. Як ми знаємо, в тому напрямі наших енетів-палайців, що лишали світлі доми на віками обжитих землях, могли чекати лише кам'янисті плоскогір'я Каппадокії, порізані долинами рік, помережані пасмами скель.



               Лишили на правах натяку? Добре, поворожимо, яку ж долю міг передрікати зазубрений наконечник тієї стріли у час, коли  ще не котилися по рейках швидкісні експреси за наперед укладеним розкладом, не літали алюмінієво-сяючі птахи. Коли первинні потреби нелегальних безвізових мігрантів та їх подальша репатріація ще не забезпечувалися коштом держави, кордони якої порушили ті мігранти. Які поневіряння чекали на наших утікачів у тому напрямку, поки не знайшлася та вільна з належними умовами земля, що відповідала їхнім уявленням про норму? А що, коли омріяний спокійний куток так і не знаходився їм дуже-дуже довго? Не треба мати хист у хитрих реконструкціях аби розуміти:  що на західному, що на східному напрямку нашим мандрівникам часом доводилося долати збройний опір їхньому пересуванню від тих народів, по чиїх землях вони мандрували. Останнє звісно за умови, що то був слабший суперник аніж самі втікачі. Чи не важливий цей момент? Чи не так народжувалися культури номадів індоєвропейського походження? Чи не так гартувався їхній войовничий дух, щоб через століття повернутися на місце спустошеного дому та завдати відплату колишнім кривдникам?
                 Цікаво би знати відповідь і на питання: чи володіли палайці конаючої Хеттії судноплавством? Чи не могли котрісь з них морем хутенько гайнути на протилежне узбережжя Понту Евксинського, де, можливо, так давно не були? На що їх пішим, а згодом кінним побратимам в обході через Кавказ, чи Середньоазійські піски, чи К(о)аза(к)хські степи, чи через Памір, чи через Тибет знадобилося кілька століть... Такі часові терміни виправдані, коли йдеться про міграції великих людських груп. Адже усереднена швидкість міграції народу, що прагне тримати себе у єдиному-цілому, насправді дуже низька і може не перевищувати одного чи кількох десятків кілометрів на рік. Навіть за сприяння всесильного Ягве євреї свій, значно коротший, шлях здолали аж за 40 років. До того ж, не цілком всі індивіди колоною по три похідним маршем слухняно прямують наперед визначеним маршрутом, зрідка поглядаючи у свої GPS-навігатори. Окремі відгалуження племені можуть збочувати, ремонтувати колеса возів, зализувати рани, отримані у випадкових сутичках, блукати, потерпати від голоду та інших лих, словом, творити в дорозі цілковито свою, окрему історію та приходити із запізненням або не туди, куди вирушали. Хвилями. Дехто, прийнявши нову реальність, втратив зв'язок зі старою реальністю, ідею, мету, зв'язок із рідним тілом племені настільки, що здибавши його ж століттям пізніше, може і сприйняти вороже... Таким чином, на "кінцеве" місце (місце, де народ удостоївся уваги давніх  істориків, вже будучи сформованим, досить помітним та маючи свою еліту) могли прибувати вже пра-і-кілька-разів-пра-внуки тих, хто вирушив у путь. А це вже покоління все-того-ж-але-зовсім-зовсім-іншого народу! Ну, а поки народ мандрує під зірками, а його існування мандрує під важелезним знаком question питання, готовим розтовкти ті непевні волевиявлення на генетично-культурну кашу, принадну для інших, охочих та сильніших, то яким у біса історикам цікавий такий народ? Він не цікавий навіть самому собі.


              Взяте з собою поспіхом нехитре начиння, давно обміняне у зустрічних мирних поселеннях на харч. Тепер інші, ніж раніше, турботи. Перепетії довгого шляху... Варіанту сконати посеред байдужого кришталево-морозного карколомно-зубастого небокраю доля ні-ні та й підсуне якусь альтернативу: можна животіти з нечастої співчутливої допомоги зустрічних аборигенів, харчі можна собі уполювати, а можна і забрати, хитрощами чи навіть силою. Військовий вишкіл, дисципліна та мілітаризація - розвиток нових занять, включно із засобами війни. Тяглові волики давно здохли, загнані / з'їдені: освоєння нових тварин та засобів транспорту. Підвищення мобільності військового авангарду з деякою його автономізацією. Підвищення середньої швидкості міграції.



               Перші уроки кровожерливої січі у найманих озброєних ватагах місцевих аристократів, військові союзи та повномасштабні військові дії проти регулярних армій могутніх держав, не збалансовані демографічні втрати, полігамія, зміцнення набутого військово-політичного досвіду, збагачення трофеями... Ще інший підхід легально забрати матеріальні блага, та так, що їхні колишні власники лишалися живими, неушкодженими, а часом і вдоволеними, - через багато століть це назвуть бізнесом, а покищо... Так! Перше заняття тимчасовців усіх часів і народів - торгівля! Генетичні, культурні впливи, іншомовні союзники, мовні адаптації, нові самоназви під опікою нових "політкоректних" богів... Докорінні зміни у розумінні понять війни й миру, страху і страждання, батьківщини і родини, праці і добробуту, свободи і щастя. Інший світогляд!  "Мені з жінкою - не возитися..." - отакої тепер заспівали, авжеж, шаблюка, "тютюн" та люлька у дорозі важливіші, коли своє, підвішене на волосині життя можна так само легко віддати сьогодні, як легко відбиралися чужі життя вчора ...



               Проте демографія для війська має надвелике значення: менш або більш короткочасні зупинки на довгому шляху, поселення на узвишші, біля ріки, на крутому березі, укріплені частоколом з трьох інших сторін (ріка то ж і захист, і корм, і транспортна артерія), військова простота, тимчасовий мінімалізм, ковалям та металургам найзручнішу ділянку! - все-все, що відповідає європейському поняттю "берг" або "бург" (по-нашому - берег),



а ті, як колись, відкриті посеред долин та незахищені огорожею поселення із розмальованими хатами селян - це тепер не практично, це лишилося хіба для пісень та мрій у години спочинку...


              А часу та безпеки якось всеодно тепер не вистачає, щоб зорати, посіяти та зібрати врожай... ще буде нагода пізніше, десь, може отам, за краєм степового океану, куди щовечора закочується багряно-палаючий круг, що, немов сигнал світлофора, велить зупинитися та розкладати вечірні багаття...
              Все-все, що поступово синтезувалося у інший модус вівенді, але тепер вже ніби свій, власний. Модус кочового народу зі спакованою осідлістю. Але спакованою не у валізи на возах, а в головах...
              Коли навіть відсотків 88 цього - брехня, то на якийсь 1 % щось з усього вищеуявленого десь, колись обов'язково відбулося із якимись втікачами, на тому шляху у велику сім'ю народів-степовиків, що простяглася по безкраїх просторах Євразії.
              Пробіжимося по окремих яскравих цятках часо-фактової мозаїки на сіренькому тлі "подій у собі"...  Початок 12 ст. до н. е. - крах Трої. Початок агонії Хеттії від нашестя народів моря. І протягом того ж 12 ст. до н.е. кардинальними етнокультурними та технологічними зрушеннями ознаменувалася поява у Південно-Східній Європі культури т. зв. фракійського Гальштатту. Одне з відгалужень його - Ґава-Голіградську культуру на західних теренах України - датують початком 10 ст. до н. е. Є підстави визнавати фракійське походження за племенем агаф(т)ірсів, що у часи Геродота населяло береги річок Тиси, Серета, Прута і Дністра. А вже 9-м століттям до н. е. датуються перші знахідки культури класичного Гальштатту (пізніше Латену), що за кілька століть поширилися на величезні простори Центральної і Західної Європи включно зі Скандинавією, Британією. Це "вибухнув" кельтський світ.



              Звідки взявся? Чому саме у 9 столітті, не раніше? Римські автори називали цю спільноту "галли", у грецьких працях співіснували назви – "кельти", "галати". Дехто сучасний влучно написав про них десь так: не злічити, скільки всього ми знаємо про кельтів, проте нема народу більш таємничого, аніж кельти. Так, саме вони зчинили деякі технологічні прориви, стали провідною політичною і військовою силою Європи тоді, коли культурний геній Еллади був ще у колисці.


               Здебільшого в очах "культурного" античного свту кельти були жорстокими дикунами, які живуть війною, вдаються до людських жертвоприношень і нелюдського насильства. Летючі загони вождя Бренна, граючись пройшлися Італією з кінцевою зупинкою у Римі. Саме тут на щойно урівноважені ваги, на шальку із гирями полетів метровий меч Бренна, а у відповідь на обурення римських сенаторів з його вуст вперше в людській історії злетів і вмить обріс крилами вислів "Горе переможеним!".



              Ще за століття невгамовні кельтиська навідалися і в Елладу з офіційним військовим візитом. Окремі волоцюги у своїх марш-походах досягли Малої Азії (чи ж не додому вернулися, звідки дуже давно вирушили їхні пра-надцять разів-прадіди?), забрели далеко за Карпати і у степи Північного Причорномор'я. Присутність кельтів на сучасних теренах України нині неспростовно доведена археологічними знахідками, лінгво-дослідженнями географічних назв. Є підстави вважати кельтським плем'я неврів, що сиділо на землях Волині у часи Геродота. Пізніше було відомим і "германське" плем'я із співзвучною назвою "неврії" (у Страбона), коли вже така нагода, згадаймо і про плем'я "хатти", що дуже нагадує назву давно сплячого на історичному цвинтарі царства Хатті, ну то таке...




               У тому ж визначному ДЕВ'ЯТОМУ столітті (до. н. е.) повзуть чутки про прибулих десь зі сходу кочовиків-кімерійців у степах Північного Причорномор'я.



Дуже дивних кочовиків, що окрім закономірного кочового скотарства промишляли також і ремеслами, і торгівлею, і за першої-ліпшої можливості... землеробством! Ну й, зрозуміло, грабунками та війною! Справжньою повномасштабною війною у союзі з іншим, нібито кочовим, збродом.



               Відомі з асирійських письмових розвідданих народи ішкуза та гімірра, що завжди підставляли один одному братнє плече і наводили жах на правителів могутніх тоді царств Ассирії, Мідії і навіть Єгипту. Ще за 2-3 століття "відстрілялися", відгуляли вже кімерійці. Частина втратила ідентичність, злившись із народом ішкузза, що досяг більшої могутності і величі раніше за них. Частина сіла відпочити у Криму під ім'ям таврів ("таурус" - бик грецькою, "тур" - українською; якщо кому вчулася співзвучність, присягаюся рогатим шоломом хеттського бога Тархунта, вона випадкова). Ще частина кімерійців чкурнула на... Захід (що там казали вище? той візантійський історик - про вандалів?!).



Дорогою, можливо, час від часу хтось назавжди випадав з кочового воза, стаючи, можливо, пращуром того чи іншого народу, наприклад, європейських болгар або британських валійців (самоназва - кімри). Кримські "бики" згодом теж ніби знайшли якусь часову воронку та й пірнули у небуття.



              Давні кімерійці лишили по собі фрагментарні враження переважно в асирійців та греків, коли ще ці, останні, теж були напівлегендарними народами, натомість бренд "Кім(в)ри" добряче обсмоктаний у розлогих працях римських (епохи імперії), та пізньогрецьких письменників, чиї дані з огляду на добре освоєні тепер мови трактуються однозначно. Вважають, що нема підстав не довіряти цим джерелам. Згідно з ними: кімври вийшли з території Данії, по Ельбі та Одеру піднялися до місць розселення племен боїв на території сучасної Чехії; далі, власне, йдуть відомі події кінця 2 ст. до н. е., коли весь Рим очима своїх розвідників із здриганням спостерігав жахливий плин людського цунамі. Лише воїнів 300.000 - це навіть сьогодні вам не кіт чихнув. А на той час у Європі це було небачене військо. А ще - незліченні юрби жінок і дітлахів. І вся ця варварська навала, перерісши, як вважали автори, скромні можливості похмуро-кам'янистого Данського півострова, потребувала родючіших земель аби прогодувати своїх членів. Якби не перемога Риму у дуже дивній війні із кімврами 113-101 рр до н. е., це нашестя цілком могло б приректи Європу на іншу долю, ніж ми її знаємо.
               І от, ці кімври та тевтони згідно з римськими даними, а відтак - і даними сучасних німецьких істориків вважаються германцями. Та насправді не все так очевидно. По-перше, за часів Тита Лівія і Страбона (межа ер), Плінія, Тацита (друга половина 1 ст. н.е.), тим більше, Плутарха (2 ст. н.е.) германці були вже добре знані римлянами: цим ім'ям називалися всі племена на північ від верхнього і середнього Дунаю до Балтики і Скандинавії, і від Рейну до Вісли. Проте інакше було на межі 2-1 століть ДО н.е. Сучасник кімврського нашестя, філософ-стоїк Посидоній з Апамеї, який побував у Галлії, не називає кімврів і тевтонів германцями. А германцями він називає невеличке плем'я, що живе у верхів'ях Рейну і має дивний звичай запивати смажене м'ясо сумішшю молока і вина. У джерелі 73 р. до н. е. від Саллюстія германці не відрізняються від галлів - ці терміни вживаються на правах синонімів. Римські диверсанти/розвідники, що засилалися у тили германських племен, змушені були вчити галльську мову і виряджатися по-кельтському. Дослідник, німець Ф. Шлетте проаналізував всі свідчення джерел про перші згадки німців. За його висновком термін "германці" був вкрай маловживаним до галльських війн Юлія Цезаря. І лише стократ прописане у щоденниках останнього "германці" стало етнонімом для нібито відмінної від кельтів групи племен і повсюдно було рознесено численними наступниками, що сприймали "Записки" Божественного Цезаря, як дехто - книжки "Малая зємля" чи "Краткій курс історії ВКП(б)".
               Навіть із "класиків" Страбон у ввідній частині про германців доладно не пояснює, чим же вони різняться із кельтами. Етимологічно слово "germani" не латинське, хоча вкорінилося і набуло у цій мові значення "істинні", "справжні". Мовляв цих кельтів вважаймо тепер за справжніх, коли переважна їх маса на заході та півдні Кельтики вже достатньо "оРИМлилася" - мирно займаються кожен своїм заняттям заради індивідуального збагачення та справно платять податки у імперську скарбницю. А ці ще воюють, отже істинні "germani". Зате у галльській мові, яку успадкувала мова сучасних валійців, корінь gerr- трактується, як "близько розташований", "сусідній". Тож  кельти, що розповідали випадковим у своєму середовищі римським зайдам щось про "germani", цілком можливо, мали на увазі лише плем'я, що мешкає з ними по сусідству. Історія знає подібні випадки: "Карпати" у перекладі з мови народу, від якого про них вперше почули інформатори Геродота, перекладається просто "гори". Корінь подібного звучання heri- є  у давньонімецьких мовах. Трактується як "зброя", "військо". Чи не слідом його є французьке "guerre"? А ля ґер ком а ля ґер. Таким чином, з якихось пір "herimann" --> "hermann" (простіше) могло означати статус воїна. Траплялися племена, люди яких тільки й займалися військовим ремеслом, не маючи ні землі, ні будинку, ні родини; коли війни не було, вони ходили з будинку в будинок і годувалися, чим пригостять. Саме такий прошарок воїнів у пізньокельтському суспільстві міг позначитися як "herimann" / "hermann".
                В описах, кімври (пізніше, германці загалом), як і кельти, русяві, блакитноокі, високі, дужі. Гостинні, щирі, веселі, відкриті, патологічно чесні. Полюбляють полювання, ігри азарту, військового та спортивного суперництва, веселощі й гулянки, хильнути вина, не охоче копирсаються у землиці, лишаючи це діло жінкам, неповносправним, занадто літнім для війська членам племені, а також особистим кріпакам, що було близько до стану раба. Рабом міг стати навіть одноплемінник, що програв все своє майно у кості. Особисті наділи, приватна власність на землю їм невідомі: де плем'я зупинилося, та земля і належить всьому племені. Розписують химерними візерунками щити, безоглядно сміливі у битвах, презираючи смерть чи рани, часто не захищають голий торс обладунками... Імена германських вождів Бойорікс, Кезарікс, Лугіус мають цілком кельтське звучання. І ті, і ті мали інститут волхвів (друїдів) і замість храмів здійснювали релігійні ритуали простонеба, у священних гаях.



Речова культура (Ясторфська: від 7 ст. до н.е. до межі ер) давнього населення півдня Скандинавії, Данії, узбережжя Північного та Балтійського морів, де уявлялася батьківщина кімврів і тевтонів, у загальних рисах повторює культуру Латену, що панувала в усій Кельтиці - від Іспанії до Карпат, з поправкою на північний клімат. Та й не могла б "германська" своєрідність, якби вона мала місце, бути подолана за якихось 12 років їхніх походів Кельтикою. З огляду на всю цю картину деякі сучасні дослідники припускають, що вихід кімврів і тевтонів зі своєї "германської батьківщини" і їхнє  нашестя на Кельтику співвідносяться так само, як на городі бузина - з якимсь київським перехожим. У свідомості пізньоантичних авторів (або їх інформаторів) могла відбутися певна контамінація даних про реальні для них події зі свідченнями про виселення з  прабатьківщини, що збереглися у племінних міфах та сказаннях і оповідалися усно кімврами, що потрапили у римський полон і рабство.  А далекою прабатьківщиною запросто могла бути зовсім і не Данія... Просто перенаселення 3-го світу, кельтської периферії, привело в рух маси людей, що почали відчувати нестачу ресурсів. Їх цікавили землі Кельтики: Богемія, Норик, Гельветика, Галлія. І не цікавили Італія з Римом. Їх біда була у тому, що ті самі землі вже цікавили могутню тоді Римську імперію або вже стали її колоніями.
              Окрім непорозумінь двигуном етногенезу можуть бути і цілком свідомі духовні потуги та екзистенційний вибір. Коли пересічні особини чи невдахи вважають за честь, або з комплексів, або через віддаленість від рідного середовища, або з явного чи неявного примусу рівняються та уподібнюються успішнішим, талановитішим, щасливішим, заможнішим, сильнішим, домінуючим групами. Елементарні акти такого типу етногенезу можна подибати і у ближчій до нас історії. Це коли один син датських німців Марії Фрайтаґ та Йогана Христіана Даля називає себе попервах Козаком Луганським, а згодом входить у науку як Владімір Івановіч Даль.



              Або навспак: один підліток Андрій Андрійович Варгола, порвавши із замкненою атмосферою маминого гніздечка, стрімко шліфуючи свою англійську від лемківського акценту, отримує паспорт на ім'я Енді Воргол. Байдуже, що мама Юлія так до кінця життя і не освоїла доладу англійську, суті це не міняє: одним слов'янином стало менше, одним англосаксонським американцем - більше. Можливо, в окремих випадках це і на краще, хто знає...
             Ось чому за великим рахунком позбавлені сенсу пристрасті навколо доказів чи спростувань, існував той чи інший народ раніше або ж він не існував. Тоді як глибокий сенс слід визнати лише за намаганнями встановити, ЯК існував цей народ, під якою соціо-, лінгво-культурною маскою. І що змушувало його ті маски міняти... І де взагалі народи ті маски видобувають... Проте повернімося до наших
баранчиків кімврів...
               Отож надзвичайно пікантну загадку містять відомості Посидонія, цитовані Страбоном і Плутархом. У ґрунтовних працях сучасних істориків рідко можна їх подибати - аж надто вони виглядають... карколомно-фантастичними. Але хто зна...
              Страбон передає, що кімври "здійснювали походи навіть до області Меотиди", і що "греки називали кімврів кімерійцями" [Strabo, VII, 2, 2].
              Суголосні байки наводить Плутарх: "Кельтика на стільки велика країна, що від Зовнішнього океану і холодних країв вона простяглася в сторону сонячного сходу і Меотиди, де межує з Понтійською Скіфією. Саме звідти, де дотикалися землі цих племен, виселилися вони. Не одним неперервним потоком, але кожне літо, рухаючись все вперед і вперед, воюючи, пройшли материк за великий проміжок часу. Тому, хоч вони поміж собою ділилися на чимало частин під різними назвами, все їхнє військо сукупно звалося кельтоскіфами... .... Ті кімерійці, що у давнину вперше здибалися з греками, були не більшою частиною свого народу, а лише групами вигнанців... Тоді як найчисельніші, найвойовничіші з них посіли землі на краю світу, на берегах Зовнішнього моря та у похмурих лісах... аж до Герцинcького лісу... саме звідти почався наступ на Італію цих варварів, що звалися спочатку кімерійцями, а потім кімврами" [Plut., Mar., XI]. Як тепер кажуть: упс! Кельтоскіфи... Аж ось яка байка і яких людей поєднала, у яку химерну конструкцію! І це окрім золотих нашийних гривен, специфічного гостродзьобого ковпака (шолома) і норову, що являв собою сплав найдикішої кровожерливої жорсткості (часом у прямому кулінарному розумінні), безжальної жорстокості не тільки до ворогів, а й до одноплемінників, цілком ірраціонально-містичних на наш сучасний погляд речей та аскетично-доброчесної натуральності, загостреного відчуття справедливості та моралі. Що ж, скіфи у нас стали у чергу до розгляду у продовженні цієї серії.







               До чого тут вищенаведений приклад етногенезу "кельти >>>------> германці"? А до того, що тут-таки можна би пошукати і сліди слов'ян. Плем'я нориків, що жило у передгір'ї Альп, вважалося римськими авторами до 2 ст. кельтським. А от Нестор у своїй праці 12 століття ототожнює їх зі слов'янами:



"...взяли сини Симові східні країни, а Хамові сини - полудневі країни, Афетові ж сини взяли захід і північні країни. Від цих же сімдесяти і двох народів і був народ словенський племені Афетового, названий норцями, що суть словени. По довгих временах сіли словени по Дунаю, де нині Угорська земля і Болгарська. Від тих словен розійшлися по землі і прозвалися іменами своїми, де хто сів, на якому місці. Хто прийшов і сів на ріці Мораві, то й прозвалися морава, а інші нареклися чехами. А се ті ж словени: хорвати білії, серпи і хутани. Коли на дунайських словен найшли волохи, і сіли на їхніх землях, і чинили над ними насильство, словени ж ті прийшли і сіли на Віслі і стали називатися ляхами, а від тих ляхів пішли інші назви - поляни, ляхи другії - лютичі, інші - мазовшани, ще інші - поморяни. Також і ті словени, що прийшли і сіли по Дніпру, нареклися поляни, а другії - деревляни, оскільки сиділи в лісах; а інші сиділи межи Прип’яттю і Двиною і називалися дреговичі; ще інші жили на Двині і називалися полочани від назви річки Полота, що впадає в Двину. Від неї і прозвалися - полочани..."
             Як бачимо, за відомостями Нестора першоджерело і напрямки поширення слов'ян з кельтського середовища до Карпат і далі на північ  і північний схід є на 180 градусів противні щодо Транскарпатської теорії, якою розпочата перша замітка цієї теми.
              Проблема більшості стародавніх народів у тому, що багато чого відомо про їхні діяння, заняття, навіть про їхню мову, часом, про їхню зовнішність, невідомо лише, звідки вони вигулькнули і куди в біса поділися. Ми бачимо сплеск, але за мить до того навіть не думали дивитися на матеріал, що ось-ось сплесне, і назавжди лишається питання, куди поділося маля, що випало з корита зі сплеском...
              Як результат, тепер по різних країнах і континентах ми дивимося на людей, що схожі, як схожі між собою бувають краплини води чи взимку сніжинки... Чи звірі одного виду... Так, є там-он і там якісь відмінності, там плямки на шкірі, там на пів голови вище, там бровки не так вирівняні, там кучерики не так в'ються, а там не досить руді, там вуха мочками не так приросли, там швидше псуються зуби, там скоріше сідають очі, там не їдять гречку, а там гидують устрицями, але все це настільки не істотне! І хай грім Тархунта вразить того, хто скаже, що це не одне плем'я!!!
              Хто буде заперечувати впливи географії, клімату, доступних природних ресурсів, генетики оточення, модусу життя, традицій, їжі? Ніхто! Хто заборонить вправлятися на цій ниві різним фізіогномістам-лінгво-антропологам? Ніхто. Звісно науково-статистичні підходи дивляться ширше, копають глибше і дозволяють виявляти навіть у близько споріднених націй тонкі, а часом і товсті відмінності, що за своєю важливістю наближаються до архікричущої суперечності між колом і прямокутником.


Хати давніх кельтів, германців (реконструкції) і сучасних українців

              Лишімо тим підходам право на існування. Проте за великим рахунком все зводиться до принципу: "Якщо звір плаває, як качка, літає, як качка і крякає, як качка, то це качка і є". І щойно ці зв люди починають крякати говорити, лиш тоді бачиш, що вони належать до різних племен: то хорват, а то валлон, то ісландець, а то італієць...



            Поки ж вони мовчать, спробуй вгадай podmig хто слов'яни, а хто НЕ (?) слов'яни.



              Хто германці,



а хто НЕ (?) германці...



Що є оте, що не дає їх розрізнити, поки вони мовчать?



Що то за начало, у якому вони єдині, і, не зважаючи на несхожість мов, визнають, свідомо чи несвідомо, одне одного ближчими аніж інших?






Д а л і    б у д е

Занепад Хеттії. Борсання між двох столиць

Знайдено гіпотетичну другу столицю зниклих хеттів
22.12.2020

На основі короткого викладу відомостей звідси

Вчені США, Туреччини та Великобританії виявили, імовірно, загадкове місто Тархунтасса, що згадується в документах Хеттської імперії, яка загадково зникла. Якщо гіпотеза підтвердиться, це стане істотним археологічним відкриттям, яке допоможе зрозуміти долю зниклого народу.


Хто такі хетти?

Це народ індоєвропейської мовної сім'ї , що у кінці бронзової на початку залізної доби мешкав у Малій Азії, де заснував Хеттське царство (Хатті). Воно на рівних змагалася з Єгиптом, Вавилоном та Ассирією. 

Ще одна особливість - їхня мова. Коли знайшли і розшифрували архіви, то виявилося, що мова там була абсолютно новою для тих місць. Хеттська зараз вважається першою письмовою індоєвропейською мовою. А самі хетти - перші відомі представники цієї родини народів. У Сирії та Малій Азії вони виявилися чужинцями. 

Найбільшої могутності вони досягли саме в Малій Азії. У XVIII ст. до н. е. виникає перша єдина держава, заснована царем Аніттою. З того часу починається історія однієї з найсильніших імперій давнини. Розрізняють три періоди: стародавній, середній та новий.

Чому існує така увага до зниклих народів царства Хатті? Тому що дослідження  істориків, археологів та мовознавців 19-20 століть показують, що хетти можуть мати причетність до етногенезу окремих народів або й всього конгломерату народів індо-європейської мовної сім'ї, що з'явилися на широких теренах Європи на початку залізної доби (12-9 ст. до н. е.), а саме - бути предками кімерійців, скіфів, кельтів, латинів, германців, такого племені, як... гети (!!! letsrock ), даки... Та й загалом для всіх венедів-слов'ян, ну а серед них звісно українців.

Звідки з'явилися хетти, точно не відомо. 

На даний момент побутують дві гіпотези:

  • з Балканського півострова, на заході;
  • з Вірменського нагір'я, на сході.

Дуже цікаві деякі особливості їх суспільного устрою. Ніде в стародавньому світі жінки не мали такої свободи та рівноправності із чоловіками, як у Хеттському царстві, де цариці правили нарівні з царями. Були значні елементи демократії у державному устрої, які пізніше підхопили і розвинули греки.

В останні століття свого існування хетти створили могутні Новохеттські держави, за царя Суппілуліума I та ін., що мали також істотний вплив на Близькому Сході.

Що відомо про місто Тархунтасса?

У бронзовому віці центральну частину сучасної Туреччини займало Хеттське царство - велика імперія, яку можна порівнювати з Давнім Єгиптом та Ассирією. Її столицю Хаттусу, розташовану в серці країни, захищало з півночі Чорне море. Звідти царі вершили долі підлеглих народів, визначали внутрішню і зовнішню політику.

Вперше Тархунтасса згадується в хеттських документах періоду правління Муваталлі II (1295-1272 рр. до н. е.), який переніс туди царський двір з колишньої столиці, міста Хаттуси. Можливо, це переміщення було пов'язано з тактичними міркуваннями, оскільки в той час Хаттусі навалою з півночі погрожували каски, а також з тим, що Тархунтасса була віддалена від Сирії, де в той час велися основні бойові дії. Можливо, зіграли роль і міркування релігійного характеру, оскільки особистим божеством Муваталлі був бог грому і блискавки Тархунт, який одночасно був покровителем Тархунтасси.


На початку XIII століття до нашої ери царство хетів було на вершині могутності, активно розширювалося на південь, схід і захід. Як стало відомо з документів, що дійшли до нас, приблизно в 1280 р. до н. е. імператор Муваталлі II переніс столицю з Хаттуси в Тархунтассу, в недавно приєднані "нижні землі". Причини раптового і дивного переїзду столиці досі невідомі. У текстах є натяк на релігійне підґрунтя: Хаттусу вважали проклятим місцем. Можливо, зіграли роль політичні та стратегічні міркування, тобто все в комплексі. Рішення царя було піддано критиці, і через три десятка років двір, керований старшим сином Муваталлі ІІ  Мурсілі III, повернувся назад.

Що знайшли на гаданому місці розташування міста?


Location of Antalya and Konya City in Turkey map | Download Scientific  Diagram

На рівнині Конья - зараз там однойменна провінція сучасної Туреччини - виявили більше 100 перспективних для розкопок місць, серед яких - величезний курган Туркмен-Карагуюк.

Його площа становить 125 га, що можна порівняти з площею Хаттуси. Навколо - родюча рівнина, здатна прогодувати багато людей. Під час археологічної розвідки там знайшли кераміку у хеттській манері. Вчені вважають, що це і є Тархунтасса.

Неподалік від кургану, в іригаційному каналі, за сприяння місцевих жителів архелоги виявили кам'яну стелу. Напис на ній, накреслений лувійськими ієрогліфами, розповідає про Великого царя Хартапу, що завоював країну Мушка (Фригія) і підкорив ще 13 царств. Його ім'я згадується в декількох лувійських текстах, вибитих в скелях гірських масивів Кизилдага і Карадага поблизу від Туркмен-Карагуюка. Можливо, це ритуальні комплекси, які нерідко влаштовували неподалік від древніх столиць Сходу.

Хартапу - загадковий персонаж для істориків. Судячи з написів, він міг правити на початку XII ст. до н. е., коли централізоване Хеттське царство котилося до занепаду. Тронне ім'я Мурсілі говорить про приналежність до хеттської царської династії. Однак на барельєфі він зображений в образі Новоассирійского царя, що вказує на VIII ст.  до н. е. Осборн з колегами схиляються до цієї дати, з огляду на особливості письма на знайденій стелі. Назва країни, якою правив Хартапу, ніде не згадано. Але в одному з наскельних текстів є ієрогліф, що позначає бога грози Тархунта - покровителя Тархунтасси.

Чому зникли хетти.

На початку залізної ери Хеттська імперія буквально випарувалася. Цей час називають бронзовим колапсом. Криза почалася на всьому Близькому Сході, народи знімалися з насиджених місць у пошуках кращої долі. Правителі з почтом залишили Хаттусу, забравши найцінніше. Незабаром з'явилися народи моря, розграбували і підпалили порожнє місто.

Вчені вважають, що централізоване Хеттське царство в останні десятиліття свого існування потерпало від голоду. Ми знаємо, що єгипетський фараон Мернептах (1213-1203 рр. до н. е.) спрямував хеттському царю зерно, "аби підтримати землю Хат". Сам Тудхалія відправив терміновий лист царю міста-держави Угарит із проханням послати зерна, кількість якого еквівалентна сучасним 450 тоннам. При цьому лист закінчується наголосом Тудхалія, що це питання життя та смерті. 

Справа в тому, що перманентні військові походи хеттів забирали всіх працездатних молодих людей з домашньої робочої сили і фермерських господарств. Через це працювати на полях стало просто нікому. Все частіше хетти стали залежати від зовнішніх джерел зерна, що поставлялися васальними державами на півночі Сирії та в інших місцях. Коли імпорт був стабільним, зерна вистачало, щоб компенсувати дефіцит, проте ситуація різко погіршувалася, коли торгові маршрути виявлялися під загрозою. Море в той час практично повністю контролювався піратами, які наносили істотні удари і по суші.

"Швидш за все, хетти пішли на північ Сирії. У всякому разі, через три "темних століття" після зникнення централізованої імперії там утворилися царства, чиє населення називало себе хетами і писало лувійськими ієрогліфами. З цієї точки зору розкопки Тархунтасси - як видно, столиці якоїсь лувійської внутрішньої держави - дуже цікаві", - пояснює Марія Моліна, фахівець з хеттської мови, співробітник Інституту мовознавства РАН

У наступні сезони археологи планують провести геофізичне сканування та буріння кургану Туркмен-Карагуюк з метою точнішої оцінки розмірів міста та його структури, а також намітити місце майбутніх розкопок.

Шляхи слов'ян

          Однією з найбільш дивних теорій міграції індоєвропейських народів є теорія про закарпатську батьківщину слов'ян. Нібито звідти в епоху раннього середньовіччя - 5-7 ст - слов'яни, нібито під тиском войовничих кочових племен зі степового сходу, стали масово мігрувати на захід-південний захід - південь-північ. Так звана "транскарпатська теорія".



          Відповідно територію, окреслену річками Одра-Прип'ять-Ворскла-Дністер такі теоретики відносять до  батьківщини слов'ян, які, ні сіло ні впало, з'явилися тут не раніш як у 5 ст. н. е. Так, ніби і не мали ті слов'яни батьків, а ті, своєю чергою - своїх батьків. Такий собі біблейський принцип етногенезу, коли одного чудового дня закликав Бог Аврама і призначив йому бути першим зачинателем народу Ізраїля.

           Наведемо далі деякі історичні згадки про слов'ян, що йдуть урозріз "транскарпатській теорії", але працюють на теорію їх нібито автохтонного (корінного) походження на широких теренах Європи.
           Юлій Цезар (100 - 44 рр. до н. е.) наголошував на морському мистецтві венедів та на їх домінуванні в Атлантиці між сучасним французьким та британським узбережжями. “Це плем’я, – писав римський полководець, – має великий вплив на всьому морському узбережжі, оскільки венеди мають найбільшу кількість кораблів, на яких вони входять у Британію... Венеди володіють гаванями і зробили своїми данниками всіх, хто плаває по цьому морю". Він відзначав переваги венедських кораблів і вказував, що “тільки швидкість і робота гребців дозволяла римлянам перемагати, бо у всьому іншому кораблі венедів були краще пристосовані до місцевих умов і до боротьби з бурями
           Страбон (63 до н. е. - 23) вказує, що венеди перешкоджали висадці римлян у Британії. Вони мали вітрильні судна і під час морського бою “римляни зривали їх паруси з допомогою списів з серповидними наконечниками, тому що паруси у них... були шкіряні і замість канатів натягнуті на ланцюги"
          Птолемей (близько 87 - 165 рр.) відносив венедів до числа "дуже великих племен", що посідають землі "вздовж усієї Венедської затоки", як у ті часи називали Балтійське море.
          Про те, що бурштин у їхні південні країни завозять з краю венедів (Балтійське Помор'я), добре знали і Діодор Сицилійський з Плінієм Старшим.
          У різний час деякі венедські племена були союзниками Риму. Іншим племенам венедів доводилось вести війни проти Риму, а також і проти готів, гунів, аварів та інших. Відомо, що римський імператор Волузіан (3 ст. н. е.) за перемогу над венедами одержав титул "венедського". Проте встановити панування над поморськими венедами римлянам не вдалося          
          Згадками про слов'ян рясніли джерела візантійської епохи. Так, Германаріх (близько 265 - 375) та його наступник Витимир були остготськими королями, що на Північному Причорномор'ї вели тривалі війни з антами, племінний союз яких очолював король (князь) Бож. Витимирові навіть пощастило схопити і скарати на смерть Божа, після чого він отримав прізвисько Вінітар (Winith-arja, гот. переможець аріїв венедів).
          Візантійський історик Йордан сповіщає, що в 6 ст. існувало три різновиди слов'ян: венети (басейн Вісли), анти (Подніпров'я) і склавини (Подунав'я). Дослівно у Йордана в його "Гетиці" (551 р.): Лівіше Альп і Дакії, де кордон проходить на північ від джерел Вісли, величезний простір посів народ венетів. Їх називають по-різному ... але їх основні імена - склави і анти.  У праці Vitae sanctorum Columbani (615 р.) монах Jonas Bobbiensis прохопився кількома словами, але також ототожнив венедів і слов'ян: Одного разу він задумав поїхати в країну Венді (в Альпах), яких також називають Склаві.
           Чимало записів стосовно вендів наводить в своїй хроніці (48, 68, 72-77) Fredegar (?-659). Запис 48: Само (невідомий купець з франкського міста Санс) приєднався до племені Склаві, ім'я яких Венди. Цікаво, що з невідомих причин цей купець Само відмовився від початкових планів своєї торгівлі з місцевими племенами, натомість очолив боротьбу слов'ян проти Аварського Каганату. Своєю доблестю у сутичках та мудрістю керівництва він здобув беззаперечний авторитет слов'ян, за що вони вибрали його своїм королем, королем заснованої ним держави Само. Чимало венедських дівчат мало за честь стати дружинами короля Само та народити йому десятки нащадків. Його держава 35 років витримувала тиск тюркських завойовників - аварів з півдня та франків із заходу, і занепала лише після смерті свого засновника. Але це такий ліричний відступ...
          Ці джерела разом з "Історією лангобардів" Павела Диякона (8 ст.), в якій у 6 ст. згадується Слов'янська провінція Sclavorum provincia, описують венедів не як щойно прибулих зайд, а як активних і впливових конструкторів тогочасної європейської геополітики. Навіть у середньовічного читача вони цілком формують уявлення про древність та слов'янське походження народу на ім'я Венді / вінди / венеди / венети. І навіть іншого народу... вандалів!
          У пізньоантичні часи побутувала думка, що вандали вирушили від берегів своєї батьківщини Скандинавії, перетнули Балтійське море й прибули на терени сучасної Польщі приблизно в ІІ-му ст. до н. е., оселившись у Сілезії близько 120 р. до н. е. Трохи відволікаючись: чого тільки варте співзвуччя назв: в Норвегії це вимовляли як Hallingdal - (тут виняток; lolгаличанам не турбуватися!), але ось у Швеції (Vendel) та Данії (Vendsyssel)...letsrock Відомі історики тих часів, а також услід за ними і Вікіпедія 21-го ст. вважали, що вандали - давнє східногерманське плем'я. Що ж до істориків, то відомо, з якою погордою дивилися римські "арійці" на північних варварів. Це тягло за собою часом нерозбірливість, звалювання до купи всіх "унтерменшів" та суперечливість окремих даних. Увага та інтерес римлян до варварів загострювалися лише у міру того, як останні завдавали їм відчутніших поразок на полях брані.
          Римський історик і політик Тацит описав місця проживання вандалів між річками Одером та Віслою в творі "Германія" (98 р. н. е.).
          А от Прокопій Кесарійський, візантійський історик в 6 ст., стверджував: Вандали спершу жили поблизу Меотиди (Азовського моря) (!!!) Потерпаючи від голоду, вони попрямували до германців, званих тепер франками, і до річки Рейну, приєднавши до себе готське плем’я аланів.
          Хроніст Адам Бременський (? -1081) писав у своїй "Gesta Hammaburgensis ecclesiae pontificum": Склаванія - дуже велика область Німеччини, населена вінулами, яких колись звали вандали. Вона в десять разів більша за нашу Саксонію, особливо, якщо врахувати Богемію і полян (!!!) по той бік Одри, оскільки вони не відрізняються ні мовою, ні зовнішнім виглядом.
          Пастор Гельмольд із Боса (бл. 1125-1177) у своїй Chronica Sclavorum пише: За Польщею є величезна слов'янська країна - країна древніх вандалів, яких тепер звуть Венді і Вінулами.
          Історик 15-го ст. Альберт Кранц пише у книзі "Вандалія": Ми вважаємо виправданим говорити про Польщу, Богемію, Далмацію та Істрію як про один народ, який наші предки називали склавонами, а перед тим справжнім ім'ям - вандалами. Навіщо ж соромитися свого вендського походження, коли їх предки прославилися своїми справами у Франції, Іспанії та Африці?
          Історик Мавро Орбіні на межі 16-17 ст. у книзі "Слов'янське царство" свідчить: Слов’янський народ озлоблював своєю зброєю ледь не всі народи світу ... І від цього славного народу у давні часи пішли найсильніші народи, а саме – слов’яни, вандали, ... венеди або енети, що заселили берег моря Балтійського, і розділилися на багато начал ... Всі вони були народ слов'янський.
          Адам Бохоріч - лінгвіст, 16 століття - вважав, що генети, венети, вінди, вандали і слов'яни - один народ. Янез Вайкард Вальвазор, історик і географ 17-го століття, писав: Венді і склавени один народ, вандали і венді однієї нації. Балтазар Аке, бретонський антрополог 18-го століття, у своїй праці "Slavus-Venedus-Illyricus" ототожнив венетів, віндів і склавенів зі слов'янами. Він також вважав: Нація венедів, віндів, склавенів або сьогоднішніх слов'ян ... Цей народ бере свій початок в Європі на кордоні Італії, венеціанської і тірольської землі на заході.



          Карл Зіха (Karl Sicha) у 19-му ст. писав у книзі "Namen und Schwinden der Slaven": Слов'яни в давнину заселяли набагато ширші простори в Європі, ніж у наш час. Багато їх племен зникло на початку середньовіччя. А колись вони населяли більшу частину Європи. Це можна довести географічними даними. І далі таке: Старі історичні назви слов'ян свідчать про їх сильну експансію в Європі і глибоку давнину.
          Ймовірно Зіха не перший дослідник, хто дійшов такого висновку. Згадаймо тут про локалізовану за часом і місцем традицію (моду?)
візантійських авторів 4-6 ст. називати слов'ян антами (попервах державною мовою Візантії була латина, латиною "антиквус" - древній). Крім візантійців ніхто і ніде слов'ян більше так не називав. Правда, існує думка, що це специфічне спотворення назви тих самих слов'ян-вандалів, пов'язане з тим, що в давньогрецькій мові немає звуку "в", а поняття про благовучність змушували їх замінити "д" на "т". Так "вандал", скоротившись, був перетворений на (в)ант(д).
          Видання 1900-го року "Всесвітньої історії" Ганса Фердинанда Гельмольта, стор. 270: Народи, що жили в римських провінціях Паннонія, Норіка, Реція та Вінделіція, були широко відомі як слов'яни або словени. Раніше вважалося, що міграція слов'ян на Балкани була в період з 5 по 7 століття. Тепер сліди їх перебування датуються набагато раніше. Це підтверджують стародавні назви місцевостей. Крім того, ця нова точка зору цілком узгоджується зі старими історичними свідченнями і природним чином пояснює феномен "раптової" появи слов'ян в цих краях і у такій кількості.


          Карл Зіха теж відверто вважає, що твердження про міграцію слов'ян у Західну Європу з 5 по 7 ст. абсурдні і називає багато давніх народів, з яких, на його думку, формувалися слов'яни: Heneti, Veneti, Antes, Vinidi, Armorici, Getae, Daci, Sarmatae, Scythae, Poloni, Illyrii, Moesii, Liburni, Norici, Rhaeti, Paeones, Pannonii, Taurisci, Vindelici, Boji, Helvetii, Triboci, Nemetes, Vangiones, Suevi, Vinuli, Vandali, Vinithi, Lankobardi, Baemi, Marcomani, Marovani, Quadi, Rugi, Ruthen. Отак от! Тут і згадувані Нестором-літописцем норіки, і сармати зі скифами (зразу видно, Блок був незнайомий з таким баченням, так і з'явився його знаменитий шедевр - всі ж бо, хто приходить з Азії, мають монгольські очі-щілинки - що тут неясного?); далі йдуть і наші бойки - хто б сумнівався; далі - shock що це! - навіть корінні  швейцарці - вінделіки, рети і гельвети, і навіть - omgо диво! - готи/свеви/маркомани/лангобарди - племена чиє германське походження ні в кого і ніколи не викликало сумніву. Ну, що ж... Хай це буде на совісті цього Зіха.

Отак от!!!  Рим наш, і Альбіон наш!

          Бачимо, що теорія автохтонності слов'ян по майже всій Європі за чисельністю свідчень вже від раннього середньовіччя не могла являти собою нічого нового і тепер не повинна в когось викликати подив чи відмову у праві на життя. Можливо, наведені відомості спокушують читача тепер обговорити окрім загальноприйнятої, нібито єдиної, колиски слов'ян на соковито-зеленій плямі верхньої мапи ще принаймні три "батьківщини" слов'ян: у Західній, Північній Європі та у Приазов'ї? Проте йому не варто робити цього, поки у контексті піднятого питання ми не розглянемо згадок... ще давніших, ніж навіть від діячів античної доби, від Геродота до Юлія Цезаря (згадано вище).
           Тому далі у нас власне одне, найдавніше повідомлення про слов'янський народ Venedi, Veneti, Venethi, Venethae, грец. ; іноді Енети від грец. ; нім. Wenden. І воно залишене на другу чергу тому, що йде не від історика, політика, хроніста, а від напівлегендарного поета Гомера (9-8 ст. до н. е.). Грецька назва Трої була Ілліон, отже назва "Ілліада" ніщо інше, як "Троянська війна/епопея". Саме гомерівська поема "Ілліада" містить першу у часі письмову згадку слов'янського народу енетів у Малоазійській Пафлагонії, що брав участь у десятилітній війні греків-ахейців проти троянців (яка могла бути орієнтовно між 1260 та 1194 р. до н. е.) на боці Трої:
               "Вождь Пилеменъ предводил Пафлагонцевъ с косматою грудью,
                В крае Энетовъ живущихъ, где дикие мулы родятся.
                Киторъ они населяли, окрестные земли Сезама,
                Подле потока Парфения въ светлыхъ домахъ обитали,
                И въ Эгиале, и в Кромне, равно в Эрифинахъ высокихъ".
                (Гомер, Ілліада. Пісня II, 851-855. Переклад Н. М. Мінського)

umnikОоояк !
           Українські селяни теж донедавна масово жили у вибілених хатах. Окремі певно живуть і тепер.


В. ван Гог.  Хатина та жінка з козою. 1885 р.
           Вінсент не підгледів цю картину в Україні, вона була намальована ним у містечку, де жила його сім'я. А ще сто літ назад від його часу містечко називалося селом Брабант (неподалік від Гельмонта, Голландія).

Будинок в англійському селі Вілмінґтон



Будівля у вигляді традиційної кельтської круглої хатини, мазаної глиною...



Реконструкція за даними археологічних досліджень свідчить, що і таємничі трипільці (між 5500 і 2750 роками до н. е.) плетений з прутів та лоз каркас своїх хат, старіших за найпершу єгиптянську піраміду, обмазували глиною, ретельно відбілювали та прикрашали. Якщо вже пішло про піраміди... Пелазги = лелеки. А Птах, або Пта - єгипетський бог-творець, що шанувався у Мемфісі. Земним втіленням душі Птаха, його ба та оракулом вважався священний бик Апіс. Як бог-творець Пта вважався покровителем ремесел, мистецтва, майстерності та істини. А відомий архітектор пірамід Імхотеп був глибоко пошанованим у Єгипті і вважався сином бога Пта.



Ще один ключовий елемент - солом'яна стріха. Візитка хліборобів. Англійці кажуть на солому straw, угорці - szalma... Але перепрошую за ще один раптовий відступ, і повернімося до наших барашків енетів!

            Отож, вище на деяких мапах вже можна було бачити, де на території сучасної Туреччини мешкали енети Пафлагонії. Деталізуймо це місце look 



Вже добре знайома нам багатоваріантність назви народу:



           На початок троянської війни Пафлагонія входила до складу Хеттської імперії, потужної держави, що існувала десь між 1800 та 800 роками до н. е. А троянців з хеттами пов'язували тісні союзницькі відносини і взаємна військова допомога. Назва Пафлагонії споріднена із назвою народу пе(а)ласгів, котрих деякі дослідники ототожнюють із народом трипільської культури. Ще одне ім'я, під яким були відомі пеласги у Малій Азії до окупації регіону грецькими варварами, а також назва землі, яку вони населяли, це "Пала" і, відповідно, палайці, що і бачимо на мапі нижче. Якщо це слушно, то дати підказують, хто чий нащадок. І саме мова паласгів могла вплинути на хеттську настільки, що в ній з'явилося чимало коренів, співзвучних зі слов’янськими. Приклади: агниш - вогонь, ватар - вода, вали - великий, малла - молоти, нева - новий та багато інших. Основою ж хеттської мови була мова хурритів із невстановленої досі мовної сім'ї. А сучасні палеолінгвісти дослідили вузько локалізований у часі корінний злам, що призвів до суттєвих змін у її правописі.


Хеттська імперія, 14 ст. до н. е.

               Якби Троя вижила після ахейської навали, то кінь там був би, мабуть, зловісною твариною umnikяк чорна кицька. Завдяки Гомерові тепер добре знаємо і про спосіб, і про те, як долю троянської війни вирішило хитре проникнення ахейських воїнів всередину оточеної неприступними мурами Трої, і про нищівний розгром міста-держави та геноцид його мешканців, що настав після того. І навіть коли Троянський кінь лише художня вигадка поета, призначена аби не псувати трагічну героїку прісною розповіддю про банальний хабар, не ставімо тепер це йому у провину, зважаючи на те, який культурний масив з картин, фільмів, книг, прислів'їв, троянських вірусних програм тримає тепер той кінь на своїй тендітній дерев'яній спиніlol



           Для розвитку теми важливо відзначити ось що. Не тільки і не стільки саме через локальний військовий успіх загарбників колись могутнє царство Хатті після троянської війни увійшло у круте піке занепаду тривалістю у 1-3 століття. Окреслимо у кількох рисах загальну причину, що повалила або відсунула на другий план колись впливові "Великі" царства тієї доби, включно з Єгиптом.
            На 13-12 тисячоліття до н. е. припадає так звана криза бронзової доби та перехід до залізної. В цей час невідомо що призвело до великого заворушення добре відомих народів та виходу на світову арену раніше невідомих численних агресивних народів. За інтенсивністю міграцій все Середземномор'я разом із прилеглими землями Європи, Азії, Африки та численними островами стало нагадувати гігантський казан з вируючим кип'ятком. Схоже на те, що ці нові народи стали для Великих царств минулого тим самим, чим для Риму пізніше стануть північні варвари, а для Руси - татаро-монголи. А можливо, навіть і тим, ким набагато раніше став представник культури грубої шнурової кераміки щодо представника культури мальованої тонкостінної кераміки (тобто культури трипільців).


             Кілька таких народів зафіксовані у текстах на барельєфах та стелах, а також у численних документах дипломатичного листування правителів великих царств між собою, з намісниками та васалами. Об'єднуючою назвою для всіх цих нових народів було багато разів повторюване зловісне тавро "народи моря". Сюди належать добре відомі корінні (чи може і ні) племена Грецького півострова - ахейці, дорійці, фригійці і менш відомі або зовсім невідомі народи, що демографічно вибухнули теж, можливо, на своїх корінних землях Балкан, Італії, Корсики, Сардинії, Сицилії, Лівії, периферії Хеттського царства, Близького Сходу та Кавказу.


Шардана. Найраніші згадки були про цей народ, походження якого з Сардинії тепер з високою ймовірністю доведене не тільки співзвучністю назв, але і подібністю археологічних знахідок зброї на Сардинії та у Близькосхідному регіоні, а також до зображень воїнів шардана на єгипетських барельєфах.


           Пелесет або пеласти. Увійшли у давні семітські перекази під ім'ям філістимлян. Походження пелесет достеменно не розгадане, не зважаючи на численні теорії. В одній книзі пророків Старого Заповіту є вказівки, що Господь вивів філістимлян з острова Кафтор. В іншій Кафтор фігурує як місцевість. Розглядаються гіпотези і Балкан на півночі Греції, і Кіпру, і Криту, і деяких місцевостей на узбережжі Малої Азії. Пелесет відзначилися тим, що вже володіли секретом виробництва залізної зброї, забезпечуючи собі неабияку військову перевагу. А їхні кораблі не мали великої кількості гребних весел, лише вітрила. На відміну від інших народів, що після короткого перебування на захопленій території завіювалися світ за очі, значна частина народу пелесет, завоювавши Близький Схід, прийняла осідлий спосіб життя на землі, якій дала своє ім'я - Палестина, а також стала сповідувати культи місцевих семітських божеств (Дагон), конкуруючих із Яхве


 Дін'їн. Версії походження від Фінікії, Ханаану, Малої Азії і аж до ототожнення з грецькими данайцями.
Тереш. Можливо, походять з міста Тарс. Або ж це згадувані пірати тірсени, чи, те саме, італійські тіррени - пращури етрусків у Геродота і Фукідіда. Відомо, що полонений єгиптянами вождь народу тереш мав світле волосся, що говорить про північне походження цього народу.
             Аби просто насолодитися неповторною мелодикою єгиптянської мови, перелічимо інші єгипетські назви "народів моря", уявлень про які в сучасних дослідників ще менше: Тйеккер, Шекелеш, Еквеш, Вешеш, Мешвеш, Лабу (лівійці, під питанням), Каркіса, Лукка.



            Ось ці та інші народи, об'єднуючись у різні союзні комбінації, поступово шматували та знекровлювали Великі царства Єгипту, Хатті та припинили існування у колишньому вигляді великої морської і торгової цивілізації Фінікії. Троянська війна була лише маленьким епізодом цієї навали "народів моря". Крім того, Хетська імперія тримала облогу з інших сторін: удари від мушків - пращурів сучасних вірмен, а з південного сходу - від постійного суперника - Асирійського Царства, поки останнє і саме не зазнало критичного ослаблення від тієї ж навали "народів моря".
            Модус вівенді та культура мандрівних та войовничих "народів моря" суттєво відрізнялася від осідлих з діда-прадіда народів Великих царств. Як свідчать єгипетські джерела, в багатьох випадках вони чинили свої загарбання із метою, нез'ясованою для тодішньої прагматичної людини. Пам'ятаєте фільм "Троя"? Менелай йшов на війну аби повернути свою красуню-дружину. Агамемнон - через жадобу влади. А Ахілесу були до лампочки амбіції царів. Діалог з того ж фільму (може, трохи не дослівно): "Якщо лишишся, то в тебе буде родина, спокій, багато дітей. Але ти помреш! І діти твої помруть. І діти дітей, і їхні діти, і тебе забудуть. А підеш на війну, то загинеш у бою, але пам'ять про ту війну, слава її героїв переживе віки". І це не лірика античних міфів, а спосіб мислення і мораль природжених воїнів-руйнівників. Як співав незабутній Цой: "война без особьіх причин, война - дело молодьіх"... Не для тривалого присвоєння собі земель, господарств і матеріальних благ, не для взяття переможених у раби. Часто це було схоже на азартну воєнну гру, в ході якої, бувало, нападники, вщент розбиті, без жалості до себе йшли на загибель усі, хто не міг уникнути полону. А отримавши перемогу, вони у геноцидний спосіб позбавляли життя цілі народи на захоплених територіях. Доповіді про ці жахливі події у єгипетських джерелах часто закінчувалися словами: **н а з в а   н а р о д у** всі були знищені ніби їх ніколи й не було. Ймовірно таке життя знайшло своє відображення в епізодах тотального геноциду, що містяться у священних книгах Тори і Танаху. Так, під час завоювання євреями під керівництвом Ісуса Навіна Палестини 1165-1157 до н.е всіх жителів захопленого міста Єрихон, включно із жінками й дітьми, було вбито, а саме місто спалене. В наступних битвах проти ханаанських племен були захоплені ще кілька міст, мешканці яких так само були знищені.
            Такий то був час та руйнівний світогляд природжених воїнів. Фараони та інші великі правителі користалися з такого норову молодих народів, коли вдавалося з ними договоритися і залучити у наймане військо. Але що досягалося цим підвищенням ентропії у Всесвітньому порядку? Переформатування культурних традицій заради схиляння до спроб нового способу життя? Оновлення заскорузлих політичних систем? Ліквідація перенаселення у місцях демографічних вибухів? А може, гомогенізація (рівномірний розподіл по планеті) знань, досвіду і культури? Адже завжди має місце не лише "обрив", але й "стик" та успадкування. Подібно до германської Римської Імперії. Наразі складно відповісти про причини регулярного настання в історії людської цивілізації "темних" віків тотального відчуження.
             Зрозуміло, що такий характер ведення війни і ставлення до поверженого противника зумовлювали щось на зразок гуманітарної катастрофи народів на тих землях, куди причалювали летючі вітрильники "народів моря". Тому, якщо страшним звісткам щастило мати ноги, прудкіші за
блискавичні озброєні орди, то оповіщене і нажахане мирне населення, що не могло сподіватися на наявні збройні сили, швиденько складало свої манатки на вози і скільки могло, збільшувало відстань між своїми дорогоцінними життями і вірною смертю.
Хіба міг стати винятком і відносно мирний осідлий народ енетів-палайців-пеласгів?


Імовірні напрями переселення малоазійських енетів/палайців

          А пам'ятаєте? Таке знайоме:
Еней був парубок моторний
І хлопець хоть куди - козак,
Удавсь на всеє зле проворний,
Завзятіший од всіх бурлак.
Но греки, як спаливши Трою,
Зробили з неї скирту гною,
Він, взявши торбу, тягу дав;
Забравши деяких троянців,
Осмалених, як гиря, ланців,
П'ятами з Трої накивав.
             Ось ще одна, від Вергілія, підказка щодо маршрутів втечі у західному напрямку на прикладі (В)Енея, сина (В)Енери. Через Котляревського. Його "Енеїда" наскрізь політизована на відміну від "Енеїди" росіянина Н. Осипова. Зруйнована Троя, як зруйнована московським царизмом Гетьманщина? Карикатурний балаганно-травестійний виклад не допускає і думки у читача: а чи не здогадувався, бува, знаменитий пересмішник про слов'янське походження царя Енея. Що ж, може в тому і задум автора. А от гіпотеза про троянське походження Риму (через заснування цього міста нащадками Енея) без особливих доказів була з викликом вип'ячена на щиті імперії у протистоянні римлян з колишніми кривдниками Трої, греками та зведена у римській політиці до рівня державної ідеологічної догми, як і закономірний культ Енея.          
            Мабуть таким-от чином занепадало та знелюднювалося попервах царство Хатті. А за кілька століть маємо повністю змінений склад населення за рахунок нащадків грецьких окупантів (ахейців та фригійців), дещо таємничих лідійців, а також, судячи з усього, вірменів, які вподобали Каппадокію. Мінливий калейдоскоп державотворчих сплесків та згасань на всіій території "старого світу" свідчив про невичерпність воєнної наснаги протягом всього останнього тисячоліття до н. е. .



Д а л і    б у д е

Чи була кремація у наших предків?

Достовірно відомо, що у слов'ян побутували здавна 2 види заховорення: інгумація і кремація. Але кремація - давніша, і являє собою більш розповсюджену форму поховань у дохристиянські часи. Обряд трупоспалення або кремації існував у багатьох стародавніх народів, у тому числі й наших пращурів. Власне, поховання в земляну могилу - це грецький обряд, котрий під час поширення християнства навіть зустрічав опір з боку язичників. Адже за слов'янської язичницької мітології з вогнем і димом похоронного багаття душа піднімається в рай - Ирій...

Споглядання власної могили і гіркоти втрати, що виражається близькими, є найважче, що чекає на кожного з нас у свій час (сутність при Переході все бачить і чує, але це односторонній зв'язок, тому ми бачимо тільки покинуте Душею тіло). Людська душа довго ще змушена перебувати поруч з будинком і своєю могилою, так як зв'язок з тілом дуже міцний. Тому існував і існує понині цей найдавніший Арійський обряд - крадування, така собі "катапульта", що відправляє душу в Небо. Сама назва походить від старослов'янського слова «крада», що означає «вогняне коло, жертовник». А. Котляревський зближав його з санскритським cradda - "священна жертва в честь мертвих". 

Читати статтю повністю: http://spadok.org.ua/pochovalni-zvychayi-ta-obryady/chy-bula-krematsiya-u-nashych-predkiv

Слов'яни напередодні утворення Київської Русі

Які слов'янські племена були до утворення Київської Русі? Може, хтось знає, що їх було більше 10-ти - офіційно визнаних науковою, а ще десятки родів, яких ми не знаємо. За літописами, у східних слов'ян напередодні утворення Київської Русі існувало 14 великих груп племен, що мали такі назви: поляни, древляни, уличі, тиверці, дуліби, бужани, волиняни, хорвати, сіверяни, в'ятичі, радимичі, дреговичі, кривичі, ільменські словени. Деякі з цих об'єднань згадуються і в інших пам'ятках. Візантійський хроніст Феофан називає плем'я сіверян, що жило наприкінці VII ст. поблизу Дунаю. Географ Баварський знав племена бужан, сіверян, уличів. Константин Багрянородний у своєму творі «Про управління державою» згадує слов'янські племена кривичів, дреговичів, сіверян, древлян, уличів і кілька племен, невідомих за літописами. Аль-Масуді говорить про волинян і дулібів. Вказані групи племен у істориків дістали назву «літописні племена».

Читати повний список слов'янських племен: http://spadok.org.ua/slovyany/soiuzy-litopysnykh-plemen-naperedodni-utvorennya-kyyivskoyi-rui

Слов'янський календар: система літочислення, новоліття

Слов'янський календар -  це питання досить гостре. Можливо тому, що він - дохристиянський і дуже суперечить церковному календарю. На жаль, дослідників, які б розумілися у цій темі і досконало та об'єктивно підійшли до вирішення цього питання - майже немає. Єдиний, хто підняв проблематику слов'янського календаря на науковому (не псевдоаматорському чи псевдопатріотичному) рівні - академік Борис Рибаков. Він дослідив ритуальні посудини, знайдені Хвойкою на Київщині, та вивчив їх. Так народилося поняття - "слов'янський календар". Наспраді, це був черняхівський календар - нащадків скіфів та сарматів. Однак, він не дослідив і дещиці того, що насправді можна було дослідити. Отже, слов'янський календар до наших днів - проблема невирішена і являє собою безліч протирічь. Це велика пляма в слов'янській, українській культурі. Ми спробуємо відповісти на декілька питань, беручи за основу сухі дані: факти та археологічні об'єкти. 

Коли наші предки насправді святкували новий рік?
З яких циклів складався слов'янський календар? Якою була система літочислення?

Які обряди проводили на початку нового року?


Кельти в Україні. Яку роль вони зіграли в історії слов'ян?

Дослідження на тему "кельти та їх слід в історії слов'ян". Автор - Олег Гуцуляк, кандидат філософських наук, історик, традиціоналіст. В цій статті розглядаються етнічний, релігійний, лінгвістичний та археологічний аспекти кельтського субстрату праслов’ян, його домінуючу роль в часі формування слов’янської ідентичності. Аналізується обширний лексичний, топонімічний та міфологічний матеріал, пропонуються оригінальні та гіпотетичні версії щодо ранньої етнічної історії українців. Зокрема, розглядається феномен існування чоловічих таємних союзів та їх роль в становленні праслов’ян.

Українська міфологія: у що вірили наші предки?

Головними героями, зазвичай, є батько-господар, мати-господиня, їхні діти, худоба та поля. Характерною особливістю української міфології є пантеїзм, тобто філософсько-релігійне вчення, за яким Бог ототожнювався з природою. Тому боги та міфічні істоти були близькими та рідними для наших предків, які жили в повній гармонії з природою.


Хто лишній в таблиці?





Чи брешуть росіяни про своє слов'янське походження?

13%, 4 голоса

58%, 18 голосов

29%, 9 голосов
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.
Страницы:
1
2
4
предыдущая
следующая