хорвати , дуліби (волиняни+древляни+поляни+дреговичі) й сіверяни

ВОЛинь+ГАЛичина+СіВеРщина

З «Руського Літопису» знаємо, що волиняни — ті самі дуліби, що жили по Західному Бугу.

Дулебы — союз восточнославянских племён на территории Западной Волыни в VI—начале X вв. Относятся к пражско-корчакской археологической культуре. Памятники Корчакской культуры, предшественницы культуры Луки-Райковецкой, индентифицируют с культурой славянского объединения племен дулебов, которые считаются предками летописных волынян, древлян, дреговичей, и возможно частично полян.

Лука-райковецкая культура — славянская раннесредневековая археологическая культура, существовавшая на территории верховьев Западного Буга и правобережья Днепра в VII—X веках. Сформировалась на основе корчакской культуры в качестве её эволюционного развития в VII—VIII, в конце VII века культура переживает вторжение массы нового населения, из ареала волынцевской культуры. Выделена в 1946 году на основе Райковецкого городища Бердичевского района Житомирской области.
В X веке вошла в состав древнерусской культуры.

Волынцевская культура — археологическая культура раннего Средневековья (VIII—IX вв.), расположенная в междуречье Днепра и Дона.

Отождествляется с предками северян.

Генетически связана с именьковской культурой, сменяет колочинскую культуру, начиная с конца VIII века сменяется роменской культурой.

Многие исследователи видят в именьковской культуре славян[1].

По пришествии в Среднее Поволжье булгар, во второй половине VII века, памятники именьковцев исчезают. Высказывается предположение, что часть именьковцев растворилась в пришельцах, часть ушла на запад, войдя в состав волынцевской культуры [3].

Северяне отличались от прочих славян (например, древлян) узким лицом и долихоцефалией. Захоронения на реке Псёл (Большое Горнальское городище) показали, что среди северян преобладали средне- и узколицые длинноголовые европеоиды с сильно выступающим носом, с рельефным лицом и тонкими костями.

В 1973 г. вышла в свет монография Т. И. Алексеевой, в которой подводится итог предшествующих исследований и на значительно более представительных, чем ранее, антропологических материалах, рассматриваются вопросы, в том числе антропологии северян. Автор относит северян к долихокранному среднелицему типу, наряду с радимичами, дреговичами и смоленскими кривичами.

Білі хорвати — слов'янське плем'я, яке жило в VI-X століттях на території заходу України, півдня Польщі, півночі Словаччини, півночі Чехії та частково на сході Німеччини. Входили в Антський союз та Київську Русь, взяли участь в етногенезі українців.

Нинішні хорвати Хорватії це «червоні хорвати». Одне зі східнослов'янських племен, яке проживало в східній Галичині західної території України називалося «білі хорвати» й мало прадавню батьківщину Білу Хорватію, а племена котрі проживають в Моравії та Словаччині — «чорні хорвати».

Історична еволюція білих хорватів протягом VI-IXст.

У першій половині I тисячоліття хорвати утворили союз племен, після розпаду якого частина з них переселилася на захід та південь[6]. Ключовим джерелом відомостей про білих хорватів є твір Констянтина VII Багрянородного «De Administrando Imperio». Тут вони згадуються як мешканці Великої («Білої») нехрещеної Хорватії (їхнє державне утворення)[7]. Константин VII виводить від них південнослов'янських хорватів, які переселилися на Балканський півострів за правління візантійського імператора Іраклія (610–641 рр.). В «De Administrando Imperio» також зазначено, що серби, які не прийняли християнства, є білими сербами, і землю, де вони мешкали, звали Бойки[8]. Аналогічно, хорвати, що не прийняли християнства, є Білими хорватами[9], а етнонім «хорвати» означає «мешканці великої країни».

У сучасній хорватській історичній науці популярною є «сарматська» версія походження народу.

частина білих хорватів склали основу чеського етносу (хорвати у Чехії, також називалися «чорними»). частина хорватів сформували етнічну основу населення сучасних Прикарпаття, Закарпаття і Галичини.

Дослідники вважають, що племена антів, склавінів, венедів та карпів зінтегрувалися в регіоні Верхнього та Середнього Подністров'я та Нижньої і Середньої Вісли, стали відомими як «хорвати» (регіональний комплекс Придністров'я та Попруття празько-корчакської культури, V—VII ст.)[15]. Вони усвідомлювали свою єдність з іншими племенами празько-корчакської, пеньківської та суково-дзедзіцької археологічних культур[16] (похідних від пшеворської, зарубинецької [17] та київської [18] культур), але виключно на «супер-етнічному» рівні: лише зіткнувшись із Римом, як вважає С. В. Назін, самоозначилися саме як «нероманізовані» (на відміну від кельтів та даків-волохів),— «слов'яни» — «ті, що зрозуміло говорять», аналогічно до «шкиптарет» —" ті, що зрозуміло говорять" (самоназва албанців), «еускалдунак» — «ті, що зрозуміло говорять» (самоназва басків)[19], «квади» — «ті, що (зрозуміло) говорять» (дв.-ісл. kvea «говорити»; ранньогерманські племена, відомі ще як «Свевський союз»).

Відомий хорватський історик В'єкослав Клаіч, посилаючись на московські архіви, вказує, що ще в XIX ст. жителі сіл довкола волинського міста Дубно називали себе білими хорватами[22].
Що більше, інший хорватський історик Мірко Відовіч твердить, що ще в XIX ст. жителі сіл довкола Володимира Волинського називали себе хорватами[24]. Клаіч твердить, що русини Галичини, Закарпаття, Буковини, а також Волині й Поділля є прямими нащадками білохорватського племені[25]. Покликаючись на візантійського царя Константина VII Багрянородного, Клаіч підкріплює своє твердження, ідентифікуючи порфороґенетових Бойків з Бойками в Карпатах[26], що надає йому можливість точніше встановити місце знаходження Білої Хорватії власне в Галичині. Таким же ж шляхом йде і Домінік Мандіч, визнаючи порфороґенетових Бойків українською етнічною групою[27]. І старіші хорватські історики, як наприклад, Фердо Шішіч ототожнював русинів Галичини з білими хорватами[28]. Цікаво відзначити, що і російські історики, яких видавали в Хорватії, так само ідентифікують русинів Галичини і Волині з білими хорватами. Так Б. Д. Ґрєков твердить, що сучасне українське населення Галичини і Волині, не є прихідцями на цій території, але автохтонними потомками білих хорватів[29]. Що більше, цей автор наголошує на тому, що союзництво білих хорватів і Київської Русі тривало, принаймні, від часів Київського кагана Олега до Володимира, який завоював східну частину Білої Хорватії[30]. З іншого боку, пояснюючи виникнення і відносну стабільність Галицько-Волинської держави, М. Бранд пише, що ще в доруський період ці терени мали сильну традицію державотворення, будучи хребтом Білої Хорватії[31].

Ймовірно, білі хорвати розчинилися у нових етнічних формаціях, оскільки після 10 століття у писемних джерелах згадки про цей народ відсутні. Карпатські хорвати вважаються одними з предків жителів Галичини.

Veljkaa Morava

Великая Моравия (или Великоморавская держава) — раннефеодальное славянское государство, существовавшее в 822—907 годах на Среднем Дунае. В период наибольшего могущества включало в себя территории современных Венгрии, Словакии, Чехии, а также Малую Польшу, часть Украины и исторической области Силезия. Располагалось на территориях прежде бывших славянских государств Само и Карантании.

Великая Моравия оказала большое влияние на культурное развитие всего славянского мира: на территории этого государства впервые стала использоваться славянская письменность (с 863 года), созданная Кириллом и Мефодием, и впервые в качестве языка христианского вероучения и богослужения стал применяться язык славян — старославянский язык.

R_

хорвати , дуліби (волиняни+древляни+поляни+дреговичі) й сіверяни

Останні статті

Коментарі