Питання про мову завжди було, є і буде питанням про свободу України, і саме українське слово стало провісником нашої незалежності, – про це п’ятий президент України, лідер партії «Європейська Солідарність» Петро Порошенко заявив під час виступу перед глядачами музично-поетичного концерту «Мова об’єднує» у центрі Львова.
«Історія твердо вчить нас: де мало мови – там мало України. Символічно, що закон про мову вступає в силу в річницю ухвалення Декларації про державний суверенітет України. Хтось державний статус мови сприймає для галочки, як мову для чиновників. А для нашої команди – це не формальність. Для нас мова, так само як і віра та армія – фундамент існування незалежної України», – наголосив Петро Порошенко.
Він нагадав, що протягом 25 років Незалежності очільники Української держави не знайшли в собі мужності захистити права української мови. «Українська мова у власній хаті проживала «на пташиних правах». Країна залишалася в так званому «єдиному гуманітарному просторі» з Росією. Казали – не на часі, казали – не формат, казали – ви привносите конфлікт. Десятки українських політиків робили собі кар’єру на боротьбі з українською мовою. Це вони відкрили двері для втручання Кремля у наші внутрішні справи. На карті проводили лінії обмеження для нашої рідної української мови. Все це обернулося надзвичайно тяжкими наслідками для єдності країни», – переконаний лідер «Європейської Солідарності».
Петро Порошенко зазначив, що за 5 років вдалося кардинально змінити ситуацію. Плани Путіна про створення Новоросії провалилися. Завдяки мовним квотам суттєво зросла кількість української музики, фільмів, книжок. «Близько 80% українців вважають, що саме українська повинна стати основною у теле- та радіоефірі. А 60% – підтримують політику збільшення кількості україномовного продукту на радіо та ТБ. І це означає, українська мова не розколює, вона – об’єднує», – переконаний Петро Порошенко.
Він застеріг, що представники так званої «п’ятої колони» Кремля атакують здобутки державності, і перш за все закон про мову. «П’ята колона» діє в чіткій координації, в унісон з Кремлем. На вимогу Москви сьогодні на Радбез ООН винесли питання про наш закон про мову. Це не є компетенцією ООН. Нехай розглядає виконання Росією наказу Міжнародного трибуналу про звільнення моряків. А закон є нашою внутрішньою справою», – наголосив Порошенко.
«Ми маємо бути готові захищати українську мову. Від випадів Росії, від атак їхньої агентури в Україні, від шоу-бізнесового лобі, якому закон також перешкоджає виробляти російськомовний продукт і вигідно продавати його до Московії. Але так само закон треба боронити від байдужості. Адже можна тишком-нишком його вихолощувати, ігнорувати і просто не виконувати. Достатньо змінити склад Нацради з питань телебачення і радіомовлення , яка дивитиметься крізь пальці на те, як телеканали та радіостанції не дотримуватимуться квот», – застеріг Петро Порошенко.
«Спільними зусиллями ми зупинимо російський реванш, захистимо наші здобутки і нашу мову. Не дамо розвернути країну назад до імперії. Не дозволимо зупинити її на півдорозі до Євросоюзу та НАТО. Ми виборемо наше повноправне членство в цих двох міжнародних союзах. Бо Євросоюз – це шлях до добробуту та правової держави. А НАТО – це безпека та мир. І це – головне в стратегії «Європейської Солідарності», – запевнив лідер партії.
Через півтора місяці, 12 липня 2019 року, суд присяжних трибуналу міста Павії має оголосити вирок солдатові Національної гвардії України, котрий майже два роки перебуває під вартою у міланській в’язниці. Прокуратура вимагає засудити 29-річного Віталія Марківа до 17 років позбавлення волі за сприяння умисному убивству на Донбасі Андреа Роккеллі та Андрія Миронова, італійського фоторепортера і його російського перекладача. Гвардійцю інкримінують також замах на життя французького фотографа Вільяма Ругелона, котрий тоді (24 травня 2014) отримав поранення. Минулої п’ятниці прокурор Андреа Дзанончеллі виголосив обвинувальну промову на суді, що триває з липня минулого року.
На думку багатьох спостерігачів резонансного процесу, з метою з’ясувати правду про загибель свого громадянина Італія не приховує бажання дискредитувати державу Україну. З-поміж 15 розділів майже 4-годинного виступу, присвяченого аналізу різних аспектів обвинувачення, прокурор присвятив окремий пункт різкій критиці дій української влади.
Він відверто висміяв українське розслідування та звинуватив Київ у недолугій співпраці, аж поки не арештували у Болоньї Віталія Марківа 31 червня 2017 року. Цим головним чином і пояснив відмову провести розслідування на місці події, чого так наполегливо і безрезультатно домагався захист, а суд присяжних потім і зовсім відхилив це прохання.
«Нічого не зробили»
«Не поїхали в Україну, бо раніше просили про співпрацю, а там (в Україні) нічого не зробили», – сказав прокурор Дзанончеллі, апелюючи, зокрема до адвоката захисту Раффаеле Делла Валле, який неодноразово дорікав йому у цьому.
За словами обвинувачувача, Італія дуже сподівалася на дані розслідування з місця трагічної події біля Слов’янська, натомість «українці надали поверхову інформацію про вивчення зони інциденту, що тривало лише 20 хвилин». З помітним сарказмом прокурор зауважив, що з України йому вислали список дев’яти заслуханих осіб, начебто поінформованих про випадок, і з них шестеро безробітних і троє пенсіонерів. «А в той час батьки Андреа Роккеллі чекали новин і плакали вдома», – сказав прокурор, шукаючи емоційного впливу на присяжних та публіку в залі.
«Вже на суді ми побачили парад мундирів і навіть міністр з’явився! (Арсен Аваков був присутній на суді 17 травня ).Так значить були люди, які дійсно знали про факти ?!» – вигукнув Андреа Дзанончеллі. Українська сторона, як відомо, пояснила неможливість проведення тоді слідчих дій на воєнній території, яка була під контролем проросійських бойовиків Гіркіна. Обвинувачення стоїть на своєму: Україна свідомо затягувала слідство.
Про відповідальність підсудного і війська
На відміну від ролі держави Україна, прокурор співчутливо і позитивно говорив про підсудного, назвавши його «останньою жертвою» у цій історії, якого начебто «покинула рідна країна». Дзанончеллі визнав, що Марків захищав свою країну, нацгвардієць не мав доступу до мінометів і особисто тоді не стріляв. Та згодом прокурор наголосив на моральній відповідальності Віталія Марківа, «бо знав, що будуть стріляти». Підрозділи Нацгвардії та Збройних сил України – загалом півтори сотні військових на горі Карачун – не могли не взаємодіяти між собою, стверджує Дзанончеллі.
Отож, за версією прокурора, сталося наступне: гвардієць, виконуючи завдання інформувати про вогонь з ворожих позицій, побачив машину з цивільними (журналістами) біля заводу Zeus Ceramica, потім солдат передав дані командиру, а той відповідно – збройним силам, щоб військові відкрили мінометний вогонь, внаслідок чого загинули Роккеллі та Миронов. Прокурор пропонує суддям висновок: один підсудний не винен – йдеться про колективну відповідальність війська України.
Якщо припустити, що він має рацію, то чому саме Марків – один зі 150 – на лаві підсудних із загрозою 17 років в’язниці? Мало в кого виникає сумнів, що це стало можливим через його приїзд до Італії провідати родичів, наявність у хлопця італійського (окрім українського) громадянства та знання італійської мови, якою він спілкувався із журналістами на фронті.
За словами прокурора, та як сказали журналістам батьки Роккеллі, вони не прагнуть залишити в тюрмі чоловіка, не шукають помсти – вони хочуть з’ясувати правду про динаміку подій 24 травня 2014. Склалося враження, що головний обвинувачувач і сам до кінця не впевнений у провині Марківа, та мусить виконувати свою роботу. Він дав зрозуміти, що допускає виправдальний вирок арештованому, але за умови, коли у загибелі фотографа присяжні визнають відповідальність України, а саме, що постріли лунали з боку українських сил, а не проросійських бойовиків. «В іншому випадку це буде образа для родини загиблого», – вважає прокурор.
Звідки стріляли і чи умисно?
На його думку, безглуздою виглядає версія захисту про відповідальність сепаратистів у відкритті вогню, адже потерпілому у перестрілці французу Ругелону, з його свідчень, бойовики допомогли безпечно залишити зону. «Чемними людьми» назвав Ругелон сепаратистів і вказав, що стріляли з боку українських сил. Телеканал Russia Today, якого прокурор порівняв з американською CNN, демонстрував відеокадри, де бойовики доставили тіло загиблого до медпункту, і цим «гуманним жестом» Дзанончеллі також спростовує злі наміри проросійських сил.
Саме цей аспект обвинувачення адвокат Віталія Марківа вважає одним із суперечливих. «Є сумніви щодо пострілів,звідки вони лунали, оскільки міномети мали обидві сторони (ЗСУ і бойовики). Прокурор, як правило, надав більшого значення своїм свідкам для формулювання обвинувачення і применшив роль свідків захисту. Він робив свою роботу, це нормально», – сказав у коментарі Радіо Свобода Раффаеле Делла Валле.
Другий важливий момент обвинувальної промови, з яким категорично не погоджується захист – заява про умисний намір українців стріляти в журналістів. «Нібито Марків їх (репортерів) побачив, розпізнав, хотів убити і тому повідомив про це військовим. По всіх цих елементах, на мій погляд, бракує чітких доказів», – додав захисник нацгвардійця Делла Валле. На суді 5 липня він представить свою версію подій.
Парадокс процесу
Гостра обвинувальна промова прокурора Андреа Дзанончеллі вкотре засвідчила, що справа є політичною. Несподіване звернення прокурора до суду присяжних стосовно відповідальності народного депутата Богдана Матківського, тодішнього командира Марківа, стало черговою ланкою у ланцюжку претензій та обвинувачень на адресу України.
Як повідомили Радіо Свобода конфіденційні джерела у прокуратурі міста Павія, нині в Італії не провадяться жодні судові дії стосовно депутата. Як пояснив співрозмовник, з огляду на те, що під час суду всі вказали на Матківського як керівника гвардійців на горі (Карачун), Міністерство юстиції Італії звернулося з проханням до суду присяжних дозволити переглянути записи усіх судових засідань, щоб з’ясувати, чи Матківський також може бути відповідальним. Це адміністративна формальність, сказали кореспондентці Радіо Свобода.
Досі не вдалося з’ясувати, хто і коли має оголосити висновки цієї формальної перевірки, і наскільки реальною є можливість відкриття кримінальної справи щодо депутата Матківського. Прокурор зазначив, що з-поміж усіх заслуханих свідків (близько 30) справжніми він вважає свідчення Марківа та Матківського. Очевидно, що й відповідальність за трагічний інцидент на війні обвинувачувач головно покладає на цих двох осіб.
На наступному засіданні 14 червня свої вимоги до суду присяжних виголосять цивільні позивачі – адвокати родини загиблого та журналістських організацій Італії. Позов останніх на початку суду, 6 липня 2018 року, офіційно ознаменував політичний характер процесу, бо відповідачем стала і держава Україна. Проти неї обвинувачення в убивстві фоторепортера висунули Федерація італійської преси (FNSI), обласна Спілка журналістів Ломбардії та Асоціація фотографів-фріленсерів Cesura Lab.
В очікуванні вироку Віталію Марківу явного підтвердження набуває парадоксальний факт самого процесу. Італія – країна Євросоюзу, яка офіційно підтримує Україну у протидії російській агресії, судить українського солдата, котрий захищав батьківщину від того ж агресора. На фронті Віталій Марків відстоював і Європу з її цінностями свободи й справедливості, а тепер, виглядає, отримав таку «подяку». Хай прокуратура і відкидає політичні аспекти справи, та очевидно, що її діям аплодують в Росії, де отримали додатковий привід для дискредитації України.
Зруйнований будинок і воронка від «приходу» снаряду, імовірно, калібром 152-мм, Водяне, березень 2018 року. Андрій каже, в такі моменти, коли чути снаряди від важкої артилерії, що летять над головою: «Ви можете відчути, що смерть близько. Якщо ви чесні з самим собою, то знаєте, що можете померти, але в той же час є маленький голос надії, який каже, не вір у це. Це, як боротьба, що відбувається у вашому мозку – надія і реальність борються одна з одною».
Олександра Безсмертна, прес-офіцер 36 ОМБР морської піхоти України на передовій у Широкині, березень 2018 року.
Терикон, на якому розташовані вогневі точки підтримуваних Росією бойовиків. Саме з ними точився позиційний бій. Над укріпленнями нагорі – прапор із символікою угруповання «ДНР». Зліва на фото – дим від палаючих хат у Південному.
Морпіх із позивним «Малежик» під амбразурою доту на «нулі». До ворога було трішки більше ніж 200 метрів. Морську піхоту вирізняє з-поміж інших родів військ молодший вік воїнів та мотивація. Андрій Дубчак розповідає: «Зазвичай на запитання «Чому тут?» я чув у відповідь: «Сам захотів», «Бо морпіхи найкращі», «Лише у морпіхи хотів». Хоча, звісно, є і старші вояки, є і з іншою мотивацією». Наприкінці літа 2018-го «Малєжик» отримав поранення від гранати з ворожого АГСу, пройшов лікування у Київському військовому шпиталі, зараз він знову в строю.
Матроси морської піхоти несуть їжу на передові позиції поблизу Широкина. «Війна – це не лише постріли та вибухи. Війна – це капуста, буряк, згущене молоко, брудна форма і шкарпетки, мрії про ванну, огірки, м’ясо, батарейки, – каже Андрій Дубчак. – Війна – це 1,5 літра води на добу, дошки для окопів, лопати, копання окопів, і знову копання, цілодобове копання. Війна – це постійне тягання чогось, кудись, звідкись. Війна – це мокрі наскрізь берці, підсилювачі для Wi-Fi, хліб, паливо, ключ на 15, якого немає, порохові заряди, які чомусь на іншій позиції, прострочена посилка на «Новій Пошті», знову паливо, замала каструля для борщу на всіх, дрова, знову дрова, і ще раз дрова. Війна – це передусім логістика. А окопна війна – це щонайменше 90% логістики», – розповідає журналіст.
Цуцик на позиції біля Попасної, грудень 2017 року. Дзеркало та перевернуті пляшки – це літній умивальник. Андрій каже, що завжди на позиціях є тварини. На одних їх більше, на інших – менше: «Одні позиції «котячі», інші «собачі». Тварини тут – своєрідний антистрес, а ще – це надійна охорона, і у випадку котів – санітари від гризунів».
Солдат на ім'я Олександр на форпості біля міста Золоте, у Луганській області. Через кілька хвилин після того, як це фото було зроблене, коли 28-річний солдат засміявся в розмові, відеоАндрія Дубчака зафіксувало вистріл снайпера. Того разу все обійшлося, але за тиждень снайпер поцілив хлопцеві в голову. Куля 7.62 зайшла під шолом, травмувала мозок. Сашко вижив. Зараз він потроху відновлюється та проходить довгу реабілітацію у Львові. Олександр нещодавно побував у Західній Європі після краудфандингової кампанії (добровільна підтримка коштами) на відпочинок для пораненого молодого ветерана.
Кулемети підтримує і прикриває український військовий снайпер з СВД (снайперська гвинтівка Драгунова). Але ворожі кулі почали вибивати землю майже поруч з ним. Ворог помітив позицію. Більше він звідси стріляти не міг. Було надто небезпечно.
Андрій Дубчак каже, що звісно буває страшно під час таких поїздок на лінію фронту, але колега, який колись воював в українських військах, а зараз працює водієм на Радіо Свобода, дав йому пораду, яка допомагає функціонувати на передовій: «Не бійся. Твоя доля вже написана на небі. Ти або вмреш, або ні. Тепер просто розслабся і пішли».
https://www.radiosvoboda.org/a/one-photographers-war-in-ukraine/30052697.html
Його звали Федоров Едуард Юрійович – матрос морської піхоти України. Це фото я зробив у березні, коли він проводжав мене з передової позиції до центру Водяного, поблизу Маріуполя. Він каже: «А зроби-но мені пару фоток. На пам’ять». 27 червня у нього влучила ворожа куля. П’ять днів поспіль лікарі боролися за його життя, але... не вдалося. 2 липня його серце зупинилося. У бійця залишилася вагітна дружина, з якою він побрався наприкінці квітня. 17 вересня у нього народилася донька, яка свого тата знатиме лише на світлинах... Я знав його пару годин. Пам'ятатиму все життя».
Це слова 42-річного українського фотографа Андрія Дубчака (Instagram), який спершу, з кінця 2013 року, висвітлював Революцію гідності, коли біля його робочого офісу поблизу майдану Незалежності в Києві почалися акції протесту. А потім висвітлював воєнне протистояння на сході його батьківщини, коли, після окупації Росією українського Криму, розпочалося збройне протистояння на Донбасі між російськими гідридними силами і Збройними силами України. На сьогоднішній день збройний конфлікт забрав життя понад 13 000 людей.
У міру того, як бої затягувалися, а закордонні кореспонденти висвітлювали історії в інших місцях, Андрій Дубчак, давній співробітник Української служби Радіо Свобода/Радіо Вільна Європа, регулярно виїздив на лінію фронту на сході України. Наступні 14 зображень і спостережень є результатом цих поїздок.
«Вбите» ворожим снайпером опудало на передовій під Попасною. Андрій каже, найімовірніше, ворожий снайпер знав, що це опудало, і вистрілив просто, мовляв, – «я все бачу».
Під час перестрілки біля Горлівки в червні 2018 року, коли кулі «гудять і кричать» над головою, солдат розвертається, щоб замінити кулеметну стрічку.
Колекція того, що «прилітає» до посадки навколо землянки українських вояків. Десь раз на годину у бліндажі, де Андрій робив це фото, було чутно, як щось вибухає на поверхні. Це бойовики прострілювали розривними кулями верхівки дерев у посадці навколо бліндажів. «Вогонь вівся неприцільний, для психологічного тиску на бійців» – каже журналіст.
У суцільній темряві бліндажа під час спостереження на передових позиціях під Попасною у грудні 2017 року боєць Михайло (ліворуч) ділиться з Дубчаком болісними наслідками втрати одного з молодих солдатів. «Коли дзвонить телефон і тебе змушують брати слухавку, і ти чуєш, як на тому боці жінка говорить: «Алло! Алло! Сашко, Сашко, як ти? Привіт! Чого мовчиш?», – і ти стоїш у ступорі, і не знаєш, із чого почати. Говориш якісь тупі слова, висловлюєш свої вибачення і співчуття. В той момент у мене, дійсно, і голос тремтів, і руки, і ноги ватяні були. На тому боці тиша, потім плач й істерика. Це найважче було», – розповідає боєць.
Згодом повну темряву освітлює спалах, через лічені секунди – звук. Це «вихід». Хлопці спостерігають за ситуацією. Ворог вистрілив із СПГ по сусідніх позиціях, на яких стояла інша бригада.
Українські солдати проходять повз огорожі в Широкині з написом: «9 мая, спасибо деду за победу!». Напис був зроблений бойовиками російських гібридних сил у Широкині ще до того, як українські морські піхотинці вибили їх із села у 2016 році. Нині все Широкине перебуває під контролем української армії. Позиції бойовиків починаються за кількасот метрів за селом.
Вечеря під час бою. Українські військові вечеряють у бліндажі на передовій під Попасною, у той час як інші бійці придушують вогонь противника. Андрій Дубчак каже, що ворог якимось чином дізнався про приїзд журналістів на позицію (це з’ясували з радіоперехоплення). Того вечора він і колега з Радіо Свобода – Мар’ян Кушнір – тричі потрапляли під обстріл зі стрілецької зброї. У темряві мікрофон Андрія зафіксував майже смертельні постріли.