Політична партія "Європейська Солідарність" сьогодні, 2 липня, опублікувала текстЄвроатлантичної Хартії, у якій закликає українських політиків продовжити курс на здобуття повноправного членства в Євросоюзі та НАТО, а також докласти зусиль для зупинення проросійського реваншу.

Ми, українські політичні сили, для реалізації стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства України в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору, визначеного Конституцією України, керуючись європейським та євроатлантичним вибором Українського народу, який зумовлений європейською цивілізаційною ідентичністю України, її історичними відносинами з членами європейської та євроатлантичної спільнот, які ґрунтуються на спільних цивілізаційних цінностях та відданості захисту людської гідності та прав людини, нагадуючи, що спроба відмовитися від європейського курсу держави спричинила Революцію Гідності та вшановуючи пам’ять Небесної Сотні, ставлячи за мету створення належних умов для подання заявки про вступ України до ЄС і отримання Плану дій щодо членства в НАТО, усвідомлюючи, що лише цей курс гарантуватиме незалежність, безпеку і суверенітет України, розбудову її як демократичної правової держави, добробут та процвітання громадян України, прагнучи не допустити реваншу сил, які  мають на меті відмовитися від європейської та євроатлантичної інтеграції України, розуміючи, що припинення збройної агресії Російської Федерації і відновлення територіальної цілісності та суверенітету України можливе лише шляхом подальшого зміцнення міжнародної солідарності у підтримці України і посилення нашої держави внаслідок реформ, необхідних для набуття повноправного членства у ЄС і НАТО, укладаємо цю Хартію, зобов’язуючись забезпечити:

1. реалізацію положень Конституції України щодо стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства України в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору;

2. безумовний пріоритет цього курсу, співпрацю щодо його реалізації, недопущення його ревізії;

3. включення курсу на європейську та євроатлантичну інтеграцію до Коаліційної угоди та Програми діяльності Кабінету Міністрів України та конкретних заходів, спрямованих на досягнення цієї мети;

4. визначення окремого дня/години/пункту порядку денного у діяльності Кабінету Міністрів України та Верховної Ради України, під час якого відбувався б розгляд питань і схвалення законопроектів, присвячених європейській і євроатлантичній інтеграції;

5. посилення інституційних спроможностей органів державної влади для ефективної реалізації політики європейської та євроатлантичної інтеграції України;

6. виконання Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом, включаючи  забезпечення повноцінного функціонування поглибленої і всеосяжної зони вільної торгівлі;

7. виконання Річної національної програми співробітництва Україна – НАТО на 2019 рік, належну підготовку і виконання таких програм у подальші роки, з метою досягнення мети взаємосумісності Збройних Сил України з арміями союзників;

8. підготовку та подання у грудні 2019 року до Північноатлантичної ради НАТО та Генерального секретаря НАТО звернення про  намір України отримати План дій щодо членства в НАТО з метою започаткування змістовної дискусії з цього питання серед союзників;

9. дотримання органами влади Плану заходів з реалізації стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства України в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору (Указ Президента України "Питання європейської та євроатлантичної інтеграції" від 20 квітня 2019);

10. приєднання України до Програми розширених можливостей НАТО;

11. консолідовану позиція на підтримку продовження політики залучення військової та оборонної допомоги Україні з боку міжнародних партнерів як для модернізації ЗСУ, так і зміцнення стійкості українського війська в умовах триваючої зовнішньої агресії;

12. недопущення скорочення Збройних Сил України до припинення агресії Росії та відновлення суверенітету і територіальної цілісності України;

13. інтеграцію України до енергетичного та цифрового ринку ЄС, наближення до стандартів Шенгенської зони та поглиблення митного співробітництва,  співробітництва у сфері юстиції, свободи та безпеки;

14. використання заходів у рамках ініціативи ЄС «Східне партнерство» для обміну досвідом і найкращими практиками на шляху євроінтеграції, і на цій основі зміцнення зв’язків між східноєвропейськими партнерами та ЄС;

15. співробітництво і подальшу інтеграцію України з ЄС і НАТО у сфері освіти і науки;

16. підвищення професійної компетентності державних службовців, посадових осіб місцевого самоврядування, військовослужбовців і працівників Збройних Сил України з питань європейської та євроатлантичної інтеграції;

17.  продовження ефективної інформаційної політики у сферах європейської та євроатлантичної інтеграції України, протидію поширенню неправдивої інформації і маніпуляціям громадською думкою, недопущення медіа окупації інформаційного простору України російським капіталом;

18. співпрацю з ЄС і НАТО у протидії загрозам інформаційної безпеки та кібербезпеки, протидії транснаціональній злочинності, забезпеченні стійкості критичної інфраструктури, посиленні охорони кордонів, мінімізації ризиків у сфері міграції;

19. співробітництво України з НАТО щодо моніторингу ситуації та спільного реагування на агресію Російської Федерації, включаючи мілітаризацію, в акваторіях Чорного та Азовського морів і районі Керченської протоки з метою забезпечення свободи судноплавства в регіоні.

20. створення та розвиток військової бази на Сході України та військово-морської бази на узбережжі Азовського моря;

21. впровадження упродовж 2020 року принципів ефективного оборонного менеджменту, підготовки, управління, планування, бюджетного забезпечення, закупівель, прийнятих у державах-членах НАТО;
22. належний рівень соціальної підтримки учасників бойових дій, їх адаптації до мирного життя;

23. поліпшення фінансування, кадрового та матеріально-технічного забезпечення діяльності закордонних дипломатичних установ України, які забезпечують співробітництво з Європейським Союзом та НАТО;

24. залучення міжнародної допомоги відповідно до визначених стратегічними документами цілей і завдань європейської та євроатлантичної інтеграції України.

Як повідомив п'ятий президент Петро Порошенко, "Європейська Солідарність" разом з дипломатами і юристами розробила фундаментальний документ - Євроатлантичну Хартію, яка є планом узгоджених дій різних політичних сил з метою прискорити вступ України до НАТО.

Акт 30 червня 1941 р. у Львові
Намагаюся 30 червня завжди поїхати до центру Львова на площу Ринок і просто постояти в цей день там, а як є якась урочиста дифіляда з тої нагоди – приєднуюсь до неї Цього року урочистості на відзначення 78-ї річниці проголошення у Львові Акту відновлення Української Держави проходили досить велелюдно, що і гарно, але дуже часто ми не знаємо що насправді тоді відбувалося і найкраще щодо тих подій може розповісти тільки їх ініціатор і як першеджерело, тобто – Сепан Бандера. В своєму «Слово до українських націоналістів-революціонерів за кордоном» в 2-й главі Степан Бандера детально виклав усе найголовне щодо тодішніх подій 30 червня 1941 року ві Львові. Подаю повну цитату 2-ї глави:

II

Внутрішньо-українська політика Організації Українських Націоналістів є і завжди мусить бути визвольницькою, а не партійною. Тобто, вона змагає до формування такого внутрішньо-українського життя, до створення такого укладу і взаємовідношення українських сил, які за всякої ситуації найкорисніші для визвольних змагань, а не тільки для скріплення позицій самої ОУН. Наше ставлення до всіх інших українських політичних течій, концепцій і організованих сил завжди нормується відповідно до того, як вони, програмово і практично ставляться до актуальної боротьби. Вирішальне значення має їхня роля, яку вони вже виконують чи можуть виконати в актуальній визвольній політичній дії. Суперництво в ідейно-програмовій площині, відстоювання власних концепційних позицій, поширювання їх серед широкого громадянства в протиставленні до позицій інших ідейно-програмових напрямків повинні провадитися своїм порядком. Але дійове взаємовідношення сил має нормуватися відповідно до практично продовжуваної політики. Не може всього вирішувати й стояти на першому пляні міжгрупове суперництво, робити неможливою концентрацію всіх сил в одностайній визвольницькій дії.

В нашій політичній дії ми ставимо на перше місце послідовне ведення визвольної боротьби, невідхильне здійснювання основної лінії визвольної концепції. Від того не відступаємо ніколи, в жодній ситуації. Одночасно докладаємо всіх старань, щоб по цьому шляху дійової визвольної політики йшов увесь народ, як широкі народні маси, так, по змозі, і всі організовані політичні чинники, щоб суцільний визвольний фронт об'єднував усіх. Якщо є можливість залучити всіх на правильний визвольницький шлях, то мусимо докласти до того всіх старань і відсунути на задній плян другорядні чи менше актуальні справи, які стоять на перешкоді творенню одного спільного фронту. Принцип найбільшого скріплення визвольного фронту і концентрації в ньому всіх придатних сил стоїть перед принципом власних політичних інтересів.

Одначе, в разі такої ситуації; коли інші політичні чинники — організації, центри, партії, всі, чи якась їх частина, не хочуть чи не спроможні йти найтяжчим шляхом безкомпромісової визвольної боротьби і політики, відступають від неї, чи стають на шлях пасивности, тоді визвольний рух, ОУН, не може на них оглядатись і мусить змагатися своїм прямим шляхом боротьби без них, а то й проти них. Не можна для самої механічної єдности, щоб не було розходжень і поділу в українському політичному житті, відступити від нашої визвольної концепції, припиняти нашу безкомпромісову боротьбу з ворогами української державної незалежности, сходити на шлях тих, що відходять від боротьби, шукають примирення з ворогом чи вибирають лінію пасивности. У найтяжчі історичні моменти мусять тримати фронт і прапор безкомпромісової боротьби з ворогом ті сили, які на те спроможні.

Зрештою, постава різних організаваних політичних чинників ще не віддзеркалює постави народніх мас. У нашій дійсності політичні організації і партії охоплюють своїми членськими кадрами дуже незначну частину народу. Широкі народні маси виявляють своє наставлення прямою участю в політичних акціях, своєю підтримкою, байдужістю чи неприхильністю до починів поодиноких організованих політичних середовищ. Часом за одним рухом може йти переважна більшість народу, ввесь актив, а інші угруповання можуть залишатися самотні. Отож і в нашій дії звертаємо увагу головно на народні маси, їх активізуємо, приєднуємо до наших акцій, до боротьби, на них ставимо, бо тільки активна участь мас може дати визвольному рухові потрібну для перемоги динаміку.

Але в політичному житті деяку ролю відограє і саме існування політичних тенденцій, осередків і груп, які стоять поза фронтом боротьби чи протиставляються йому. Це дає ворогові і противникам змогу, відвертаючи пропорційне силове відношення,зображувати справу так, що визвольний революційний фронт стоїть ізольований, відокремлений, а значна частина політичних сил йому протиставиться. зовнішній світ звичайно слабо визнається в нашій дійсності, не може придивитися до фактичного стану, тільки орієнтується самими вивісками українського політичного життя. Його можна звести на облуду, зобразити українську дійсність фальшиво, шкідливо для визвольного фронту.

Тож наші старання завжди мусять зміряти до того, щоб, крім мобілізації фактичної сили у визвольному фронті, зв'язувати з ним усі українські політичні фактори, щоб в основних питаннях визволення український політичний світ являвся назовні як одностайна цілість. В основі цього мусить лежати одна концепція самостійницької політики. Але має також значення відповідне розв'язання справи політичної репрезентації і загальної політичної консолідації.

Такі головні засади і напрямні нашої політики ОУН послідовно реалізувала. На різних етапах діяльности ОУН складалися різні умови для визвольної політики, різні зовнішні обставини і внутрішньоукраїнські співвідношення. В цих різних умовах була реалізована одна і та сама основна політична лінія з погляду конечности і доцільности визвольних змагань.

Але постава і роля різних українських політичних груп та їх відношення до нашої послідовної, прямолінійної політики не мали такої стійкости, переходили різні еволюції. Тож наше відношення до них і ввесь внутрішньо-український політичний уклад у різних фазах різно представлялися. Хто бере справу поверховно, тому може здаватися, що ми зміняли лінію нашої внутрішньої політики. Ця помилка походить не тільки з того, що сприймається лише зовнішній образ. Дехто гадає, що принципова внутрішня політика має бути нормована твердо усталеними відношеннями до поодиноких політичних середовищ, бо не здає собі справи з засад нашої визвольної політики.

Щоб вказати на практичне здійснення послідовної визвольницької лінії в нашій внутрішній політиці, висвітлимо деякі моменти з нашої діяльности від 1941 р., зокрема такі, що відносно них є багато баламутних тлумачень.

З весною 1941 року, напередодні вибуху німецько-совєтської війни стали очевидними гітлерівські пляни супроти України: підманути туманними кличами й обіцянками, запрягти до свого імперіялістичного воза, а потім зробити з України терен колонізації, господарської експлуатації і джерело невільничої робочої сили. Спершу, на час війни, Берлін плянував грати на облуду — з одного боку, обіцяти державність, а з другого — викручуватись воєнними обставинами, українською непідготованістю і т. п. Одним із головних аргументів гітлерівської облудної політики був закид, що українці непідготовані, необ'єднані, розсварені, нема з ким говорити і т. п. А при тому була ставка на розігравання одних проти одних, не допускаючи до порозуміння. Тоді вимогою часу стало порозуміння всіх українських політичних чинників, які були на західніх окраїнах і на еміґрації в Европі, створити одностайний фронт і сконсолідований осередок-репрезентацію. Цю вимогу ситуації добре зрозуміли всі українські політичні чинники, і за почином революційної ОУН у Кракові створився Український Національний Комітет (УНК), до якого ввійшли представники всіх середовищ, центрів і угруповань, за винятком одного чи двох. ОУН виступила з ініціятивою і доклала всіх старань, щоб здійснити консолідаційну акцію, керуючись насамперед рацією актуальної визвольної політики, а не своїм протиставним відношенням до програмово різних угруповань, які ОУН поборювала. Це саме мали на меті й інші співучасники.

Щодо УНК можна почути на адресу нашої Організації закиди, ніби вона не була вірна супроти партнерів договорення, що в Акті 30 червня виступила не від УНК, що і далі діяла сепаратно, а УНК не був активізований. Але цей закид не витримає критики, коли розглянути суть справи. УНК зформувався на засадах відкритої, леґальної дії і вже через це не міг бути, чинником революційного характеру, бо відразу був би ліквідований окупантом. УНК не готувався до того, щоб починати чи очолювати революційну проти-німецьку боротьбу. Він мав оформити й маніфестувати одностайність української політики, бути речником українських самостійницьких прагнень у межах нормальної політичної дії, а не революційних кроків і боротьби. Акт відновлення Української Держави 30 червня 1941 року і розпочате ним державне будівництво — це були дії, виконані революційним порядком, і заздалегідь було відомо, що Гітлер відповість на них бе30глядними репресіями. Втягати до того УНК було недоцільно і неможливо. За саме передання УНКомітетом радіоповідомлення про Акт 30. 6. 1941 р. члени УНК були ґестапом ув'язнені.

Якщо б була змога нормальної самостійницької політичної дії, якщо б Німеччина респектувала державну суверенність України і невстрявання її у війну Німеччини проти західніх держав, ці невідступні тоді декляровані засади української самостійницької політики, в такій обстанові УНК вийшов би на поле широкої політичної дії і репрезентації. Де було можливо, там УНК був активізований і відповідно підносилося його значення. Українська Національна Рада створилася у Львові в липні 1941 року у зв'язку з УНК; так само на всіх масових народніх зібраннях і маніфестаціях по всьому терені особливо відзначалося повстання УНК як центру всеукраїнської політичної консолідації. Дальший розвиток подій був такий, що не було можливостей для дії УНК, як леґального самостійницького центру. В піднімецькій дійсності могли наявне існувати тільки такі політичні твори і акції, які пристосовувалися до цієї дійсності; усе ж безкомпромісове, що хотіло вести акцію, мусіло йти в підпілля.

Також і щодо Акту 30 червня 1941 р. і дальших подій треба висвітлити головні моменти, щоб усунути різні неправдиві, свідомо чи несвідомо розповсюджувані, шкідливі для української політики інтерпретації.

Революційний провід ОУН зважився на такий шлях ставлення визвольної справи у зв'язку з німецько-большевицькою війною пляново, після всебічного обміркування. Було ясно, що гітлерівська Німеччина не думає позитивно ставитися до справи державної самостійности України, а з другого боку, не схоче відразу викликати боротьби українського народу проти себе. Невиразною політикою, тактикою обіцянок, що не зобов'язують, і проволок, підтримуванням надій на державну самостійність України після закінчення чи то вирішення висліду війни з СССР гітлерівський режим плянував не допустити до того, щоб прагнення українського народу до державної самостійности рішуче спрямувалося проти Німеччини. Берлін не хотів мати проти себе України, намагався втягти її насамперед у свою війну проти СССР і тим зв'язати її з усією своєю політикою, позбавити можливостей провадження незалежної української політики, використати й значною мірою виснажити сили України у війні, а далі відомо, яку долю готував Гітлер Україні.

Було ясно, що у відношенні до гітлерівської Німеччини не можна було сподіватися на успішність переговорів, ставлення вимог, переконувань тощо. Такі заходи були заздалегідь засуджені на неуспішність і могли мати значення тільки тактичних заходів, щоб мати й такі козирі і щоб приховати підготову до дії по іншій лінії. Справжня ж самостійницька .політика мусіла йти шляхом доконаних фактів, власної ініціятиви, не оглядаючись на політику Німеччини, а коли треба, то виразно проти неї. Український народ мусів на початку нової ситуації, створеної воєнними подіями на його землях, виразно і рішуче сказати своє слово, творити своє життя за власною волею, власними рішеннями. І так сталося. Проголошення Народніми Зборами у Львові відновлення Української Держави, створення Тимчасового Державного Правління, проведення всенароднього плебісциту у формі висловлення волі народу на масових відкритих маніфестаційних зборах-здвигах на всій українській території, вільній від большевицької окупації, розгортання державного будівництва у всіх галузях — все це довершилось власною волею і власними силами українського народу, не зважаючи на бажання і ставлення німців, проти їхньої волі.

Ми глибоко переконані, що честь Нації, історична і політична конечність наказували так поступати. Ми не мали надій на те, що такі довершені факти і так виявлена рішуча воля українського народу вплинуть на зміну політичних плянів Гітлера супроти України, їх ніщо взагалі не могло змінити. Але тільки рішучі і довершені діла з нашого боку могли створити ясну ситуацію, перекреслити найнебезпечніші для України підступні гітлерівські задуми й зберегти відкритий, чистий шлях для дальшої незалежної визвольної політики. Такими діями була передусім виразно висловлена воля українського народу, що він сам вирішує питання свого життя, завжди змагає до відновлення своєї суверенної держави, а відношення між Україною і сторонніми силами ставить у залежність від їх пошани до суверенних прав українського народу, визволення його суверенної держави. З цих позицій Україна не відступає ніколи, в жодній ситуації, і своїх природніх прав на державну суверенність не зрікається і під натиском наймогутні-ших сторонніх сил.

Доконані державнотворчі акти мали вирішне значення для скеровання й кристалізації основних внутрішніх політичних процесів, які відбувалися в цілому українському народі від літа 1941 р. Вони були виразно спрямовані до державної суверенности. Серед величезних змагань світових потуг могла губитись, принишкнути справа української державности. Червень 1941 року запобіг тому і поставив її в центрі політичного розвитку серед воєнної бурі на Сході Европи.

Основна лінія облудно-підступної політики Гітлера супроти України була перекреслена. Німці спершу ще намагалися її повернути й утримати, сподіваючись від її успіху дуже багато. Тому вони не виступали відразу з властивою їм безоглядністю, пробували ліквідувати справу тихцем, зам'яти, відсунути. Коли ж стало видно, що це через рішучу й виразну українську поставу не вдається, тоді німецька політика була примушена розкрити свої карти, показати справжнє відношення і пляни. Німецькі репресії і курс одвертої ворожо-окупантської політики відкрили очі всім, оголили істоту німецької “остполітік” і створили виразні фронти.

Дехто закидає, що під час Акту 30 червня 1941 р. були вжиті фрази і жести приязного супроти Німеччини тону. В цій справі пора сказати одверте слово, бо наша правда ясна і чиста, і треба припинити фальшиве змальовування дійсности. Ми завжди обстоюємо незалежність української політики, яка керується тільки українською рацією, а не кокетуванням (безуспішним!) із сторонніми силами. Стоїть питання про основну лінію української політики під час минулої війни, зокрема супроти Німеччини. Війна Німеччини з іншими державами, доки вона не зачіпала України, вимагала від нас повної невтральности. Україна поневолена большевицькою Росією і в стані боротьби з нею за своє самобутнє існування, за державну суверенність не мала ні змоги, ні рації будь-як втручатися в справу чужої війни. Коли ж на переломі 1939-1940 р. з німецького боку були виявлені намагання на західніх окраїнах і в Польщі втягти українців у війну на заході й вербувати їх до спеціяльних військових частин, призначених на західній фронт. Організація і все українство поставилося до цього рішуче неґативно. Це пройшло немов непомітно, бо справа була неголосна, але нею було позначене важливе політичне вирішення.

Коли ж Німеччина пішла війною проти Росії, нашого ворога, то Україна не могла прийняти неприхильне цього факту. Але тим ще не розв'язувалося питання взаємин між Україною і Німеччиною. Воно мусіло залежати тільки від одного: як поставиться Німеччина до державної суверенности України, чи буде шанувати українську суверенність, українські інтереси, чи буде шукати в Україні союзника проти большевицької Росії, — чи трактуватиме Україну як воєнну здобич і об'єкт своїх цілей. Українська самостійницька політика не могла керуватися тим, що гітлерівська Німеччина така, чи така, отже ми відразу проти неї. Ми мусіли стати і стали на позиції незалежної реалізації наших національних цілей, оборони наших прав і інтересів. А далі мусіла сказати свою слово Німеччина. Коли мало бути розв'язане таке глибоке вирішення, згода чи боротьба між Україною і Німеччиною, то тут важили лише істотні, великі питання, а не другорядні чи далекі для нас моменти. І ще одно: коли в такій ситуації мала бути боротьба між нами, то треба було, щоб її неспровоковано і виразно спричинила Німеччина потоптанням прав і волі українського народу. Тому наша лінія дії була чітка: невідступне відстоювання справи державної незалежности, а під умовою шанування її — готовість до приязних взаємин і до спільної війни проти большевицької Росії, і тільки проти неї.

Таку політичну лінію ми вважаємо за єдино правильну, її ми намітили, її реалізували і важкими жертвами відстояли — і до неї завжди признаємося. Віримо, що історія її повністю схвалить. А чужий політичний світ також мусить об'єктивно визнати за нами слушність і шанувати нашу поставу.

І ще з одним закидом ми зустрічаємося: чому ОУН так помітно висунулася на перший плян у відновленні державности в 1941 р., чому виразно зазначала свою ініціятиву й на чільні місця у відроджуваному державному житті висунула своїх членів? Ті, що шукають матеріялу для обвинувачень, вбачають за цим амбіції, жадобу влади, перегони, щоб хтось нас не випередив і т. п., а не хочуть бачити того, що наочно виявилося в живій дійсності. Отже тут вирішальними були три питання: питання самого проведення пляну, питання відповідальности і питання збереження зайнятих позицій. Все, що було зроблено в червні-липні 1941, можна було провести тільки порядком революційним, захопленням німців розполохом, дуже швидким і рішучим діянням. Це могла і мусіла підготувати й організувати сама ОУН. Якби справа була спрямована на рейки спільної, міжорганізаційної дії, Ґестапо заздалегідь її паралізувало б.

Було передбачено наперед, що німці поставляться ворожо, застосують безоглядні репресії, будуть намагатися змусити до відступу, скасування і т. п. Так і сталося. Від самого початку ув'язнення членів Державного Правління й частини Проводу ОУН представпики німецького уряду всякими методами старалися схилити до скасування чи саморозв'язання Державного Правління. Представники Розенберґа запевняли, що німецький уряд не виступає проти державної самостійности, тільки з нею треба зачекати, а насамперед концентрувати все для розгрому СССР, пропонували широку співпрацю з українцями, давали термін — два роки для поступового запровадження державної самостійности України і т. п. Коли ж такі обіцянки не могли спонукати до скасування актів, тоді прийшли на чергу ультимативні домагання з загрозами репресій супроти Організації і цілого народу, як у ворожій країні. І нарешті дійшло, як відомо, до застосування цих погроз.

При підготовці відновлення самостійної української держави проти волі Німеччини передбачалося такий розвиток і враховано німецькі репресії. Отже йшлося про те, хто, який політичний чинник виступатиме як відповідальний, з усіми наслідками цього. Треба було виступити з відкритим шоломом. Коли не було змоги в даній ситуації зброєю оборонити українську державність, то було конечно, щоб ті, хто її очолив, не ховались ніяким способом і не зреклися її під жодним тиском. Революційна ОУН вважала, що мусить взяти на себе відповідальність і обов'язок відстояти перед світом і перед ворогом право і волю українського народу. Тому в самому Акті 30 червня була виразно зафіксована ініціятива ОУН, а Державне Правління очолив член Проводу ОУН. Зроблено все так, щоб на Організації зосередилася відповідальність, а слідом за цим і всі репресії ворога, спрямовані проти української держави, впали на ОУН, яка була загартована і підготована до боротьби, а не на інші українські політичні чинники.

В той період ОУН мусіла висунутись на чоло. Інші політичні чинники були готові йти цим шляхом доти, поки не дійшло до неминучого, одвертого конфлікту з Німеччиною. Вони були схильні до іншої політичної тактики, не до ставлення справи на вістрі меча, — радше до пасивного опору, ніж до активного рішучого виступу в тій ситуації, на початку німецько-большевицької війни. На початку боротьби на два фронти ОУН не могла розраховувати на співучасть інших організованих політичних середовищ. Ситуація була така, що не було змоги для явної легальної дії таких чинників і організацій, які хотіли стояти на позиціях державної незалежности України. А підпільні, революційні методи дії, крім націоналістичного руху, іншим середовищам не відповідали. Вони поступово переставали себе проявляти як діючі політичні фактори. На поверхні лишилося “відполітизоване” громадсько-суспільне життя в тих формах, на які дозволяла німецька окупація і куди влилося багато сил. А самостійницьке політичне життя концентрувалося в націоналістичному підпіллі, яке стояло одночасно в боротьбі проти німців і проти большевицької Росії.

Українська Головна Визвольна Рада створилася в той час, коли революційно-визвольна боротьба, що її розгорнула й організувала ОУН, набрала найширших розмірів, як боротьба цілого народу. В рядах Української Повстанчої Армії стали всі, хто без уваги на свої програмово-політичні переконання був готовий до збройної визвольної боротьби проти ворогів-окупантів. Політичні партії в той час не проявляли свого існування. Тож не було з ким зговорюватися. Самостійницькі, революційні дії на теренах найбільшої активности вийшли далеко поза межі політичних і військових операцій самих організованих революційних сил УПА й ОУН. Вони своїм змістом і формами в дійсності розвинулися в підпільне державне життя, яке на опанованих ним теренах охопило різні ділянки, від політично-адміністративної, суспільно-господарської аж до шкільництва включно. В ньому брали активну участь найширші народні маси, все населення, а система ворожої окупаційної адміністрації була значною мірою паралізована, ізольована, стиснена до військових і адміністративних осередків, з яких ворог робив тільки випади в терен. Проти ворожої окупаційно-державної системи стояла не тільки революційно-визвольна боротьба, але діюча, самостійна підпільна державна формація, яка висловлювала і втілювала волю українського народу, і його визвольна армія — УПА. УГВР постала як найвищий орган цієї формації і керівний центр загальнонаціональної визвольної боротьби.

Головна роля УГВР в цілій українській визвольній політиці полягає в тому, що УГВР створилася, перебуває і діє на Українських Землях як найвищий революційний керівний орган у визвольній боротьбі українського народу, в протиставленні до окупантських і агентурних творів — “райхскомісаріяту”, “генерал-губернаторського дистрикту” та “уряду УССР”. Суть саме в тому протиставленні до ворожих експозитур на українських землях. Тимто в основних актах УГВР виразно поставлено правило, що УГВР перебуває в Україні. Діючи на Рідних Землях як верховний орган, революційно-визвольної боротьби народу, УГВР надає їй загальнонаціонального характеру, її ведуть не тільки революційно-визвольні організовані сили ОУН і УПА, але разом із ними цілий народ з одним загальнонаціональним революційним органом на чолі.

Для того, щоб УГВР мала такий характер, в основу її побудови покладено засаду представництва всіх самостійницьких політичних середовищ, об'єднання і координації їх дій. Ці принципи об'єднання всіх самостійницьких сил, концентрації і координації цілої самостійницької дії — це підвалини, без яких УГВР не могла б виправдати свого признання. Вони лишаються незмінними і в будь-якій ситуації мусять бути застосовані так, щоб знайти можливо найповніше здійснення. В тодішніх обставинах, коли діяло тільки націоналістично-революційне середовище, а інші політичні напрямки не виявлялися активно, прийнятий був принцип індивідуального добору до складу УГВР, щоб, крім діючих революційних сил, були заступлені й інші напрямки, бодай окремими їх визнавцями. В тих умовах це був єдиний спосіб здійснення цієї засади, і застосовання його доводить максимальні намагання якнайповніше реалізувати засаду залучення всіх сил і всіх середовищ. Очевидно, що в умовах, де існують і інші політичні середовища, що визнають революційну концепцію, як це має місце на еміграції, їх об'єднання в УГВР має бути реалізоване нормальним і повновартісним порядком — через участь і представництво в УГВР за принципом організованости. В цьому полягає здійснення істотного спрямовання основних актів УГВР, максимальне в кожній ситуації.

Під час визвольних змагань українського народу, як і в кожній революції, всі самостійницькі угруповання мусять мати дві головні, тісно пов'язані цілі: повалення існуючого стану поневолення і утворення нового — відбудування суверенної Української Держави. Основою розподілу на різні політичні течії є з одного боку ріжниці щодо визвольних шляхів, а з другого — ріжниці в питаннях змісту і ладу Української Держави. Якщо декілька політичних угруповань визнає, що єдиним шляхом до визволення є шлях революційний, то, незалежно від ріжниці поглядів на майбутні форми і систему державного життя, стає конечною їхня участь і співдія у суспільному керівному центрі революційної боротьби.

Постання УГВР випливало з потреб визвольних змагань і довершилось для ширшого, повнішого ставлення визвольної політики і боротьби з ворогами, а не з мотивів внутрішньо-української політики. зокрема, було б неслушно приписувати формації УГВР тенденції здобути владу для себе або намагання наперед вирішувати в якому-небудь напрямі уклад і взаємовідношення українських політичних сил. В процесі революційно-визвольної боротьби УГВР виконує ролю української революційної влади на Рідних Землях. Це випливає з самого революційного процесу і відповідає сучасним потребам української самостійницької політики. Але це не є самоціллю, і в основі УГВР немає тенденції перетворити її на нормальний державний орган. З відновленням суверенної Української Держави і покликанням українським народом звичайної державної влади — скінчиться призначення УГВР. УГВР постала тому, що була і є потреба в такому верховному органі-центрі, який би виступав перед українським народом і цілим світом як найвищий і відповідальний керманич безпосередньої революційно-визвольної боротьби.

УГВР протиставиться на українській землі “урядові УССР”, як експозитурі російсько-большевицької імперії, а не якомусь українському чинникові. Не може бути “конкуренції” між УГВР і іншими українськими політичними чинниками, бо не було і немає такого центру, який брав би на себе ті завдання і ту відповідальність, які взяла УГВР. У відношенні до внутрішньоукраїнського політичного життя створення УГВР, її плятформа дають вислів такому наставленню, що не тільки враховується існування різних політичних середовищ, але йдеться назустріч їхній активній самостійницькій діяльності й лишається для них місце на участь у веденні і керуванні революційно-визвольними змаганнями.

Степан Бандера

Президент України Володимир Зеленський спрямував Прем'єр-міністрові Володимиру Гройсману листа щодо розгляду питання про притягнення до дисциплінарної відповідальності міністра закордонних справ Павла Клімкіна.

Як повідомив керівник Офісу Президента Андрій Богдан, таке рішення Володимир Зеленський ухвалив у зв’язку з тим, що МЗС не поінформувало Главу держави про ноту Міністерства закордонних справ Російської Федерації від 25 червня, яка стосувалася звільнення полонених українських моряків, та ноту-відповідь з українського боку.

«Ураховуючи, що міністр закордонних справ України особисто несе відповідальність за стан справ у дорученій йому сфері, вважаю за необхідне порушити питання про здійснення дисциплінарного провадження стосовно міністра закордонних справ України Павла Клімкіна, про результати якого поінформувати», – йдеться у листі Глави держави.

Андрій Богдан нагадав, що, відповідно до 102-ї і 106-ї статей Конституції України, Президент відповідає за міжнародний напрям та визначає зовнішню політику України, а згідно з Положенням про Міністерство закордонних справ, міністр закордонних справ зобов’язаний доповідати Главі держави про події на зразок ноти Міністерства зовнішніх справ Російської Федерації щодо 24 моряків.

Він також підкреслив, що процедура повернення моряків, яку пропонувала РФ, не є прийнятною для України, однак у процесі переговорів сторони можуть знайти компроміс – без шкоди для інтересів нашої держави.

«Крим – це Україна, ми боремося за повернення Криму під нашу юрисдикцію. Крім процедури, яку пропонує Російська Федерація, яка не є прийнятною для України, існують інші процедури. У переговорному процесі можна досягнути компромісу й повернути наших громадян в Україну», – підкреслив керівник Офісу Президента України.

Він також повідомив, що, зважаючи на ситуацію, яка склалася, Президент повторно спрямує до парламенту подання про звільнення міністра закордонних справ та інші кадрові питання.

«Наразі деякі міністри, Верховна Рада ведуть політичну діяльність, а не захищають інтереси України й наших громадян. Тому ми сьогодні звертатимемося до парламенту щодо зміни кадрів і призначення тих, яким довіряє Президент, а також щодо притягнення до дисциплінарної відповідальності міністра закордонних справ за ті дії, які прямо суперечать чинному законодавству», – підсумував Андрій Богдан.

https://www.president.gov.ua/news/prezident-spryamuvav-premyer-ministrovi-lista-shodo-prityagn-56121

Богднан Гордасевич: Президента України обідили неуважністю і тепер дядя-Вова Прем'єр має насварити свого поганого підлеглого дядю Клімкіна, щоб він більше не засмучував і без того нещасного хлопчика-Вольдемара

Президент України Володимир Зеленський дорікнув міністру закордонних справ Павлу Клімкіну через те, що він не погоджує з Главою держави важливі міжнародні кроки. Зокрема, йдеться про відповідь МЗС на ноту РФ щодо звільнення українських моряків.

«Я як Президент України дізнаюся інформацію про наші міжнародні кроки з інтернету, а точніше сказати – з «Української правди». Я зараз кажу про ноту, яку ми отримали від Російської Федерації стосовно повернення наших моряків, та про ноту-відповідь, яку надіслало МЗС. Я, Президент України, в очі не бачив нашої відповіді на ноту РФ. Пан Клімкін не вважає за потрібне обговорювати такі питання з Президентом України. А це питання безпеки, питання життя наших громадян. Це пріоритет кожного президента – подобається він комусь чи ні. Помічники, дипломати кажуть мені, що такі дії можуть поставити під загрозу повернення наших моряків», – заявив Володимир Зеленський під час брифінгу 27 червня.

Він нагадав, що звертався до Верховної Ради щодо звільнення Павла Клімкіна, однак парламент провалив розгляд відповідного подання.

Також Володимир Зеленський звернувся до Президента РФ щодо полонених українських моряків.

«Я хочу звернутися до Президента Російської Федерації Володимира Путіна: у нас у всіх є діти. Поверніть дітей батькам», – сказав Глава держави російською мовою.

https://www.president.gov.ua/news/taki-diyi-mozhut-postaviti-pid-zagrozu-povernennya-nashih-mo-56085

Вдень 30 червня в порт Одеси прибули військові кораблі з декількох країн, у тому числі американський ракетний есмінець "Керні".

Про це повідомляє прес-центр Міністерства оборони України.

Повідомляється, що в Одесі вже є американський військово-транспортний літак C-130J Hercules і британський A400 Atlas зі спорядженням і першими учасниками міжнародних навчань Sea Breeze 2019.

Згідно з інформацією відомо, що на борту британського корабля також прибув загін морського спецназу. Очікується, що в порт Одеси направляється есмінець Військово-морських сил Сполучених Штатів USS Carney. Есмінець може виконувати різні завдання завдяки сильному і збалансованому озброєння.

Також Одесу вперше відвідає високошвидкісне десантне судно США USNS Yuma (T-EPF-8), яке також має взяти участь у міжнародних навчаннях Sea Breeze 2019. Це стане другим випадком в історії заходу корабля цього типу в акваторію Чорного моря.