Його звали Федоров Едуард Юрійович – матрос морської піхоти України. Це фото я зробив у березні, коли він проводжав мене з передової позиції до центру Водяного, поблизу Маріуполя. Він каже: «А зроби-но мені пару фоток. На пам’ять». 27 червня у нього влучила ворожа куля. П’ять днів поспіль лікарі боролися за його життя, але... не вдалося. 2 липня його серце зупинилося. У бійця залишилася вагітна дружина, з якою він побрався наприкінці квітня. 17 вересня у нього народилася донька, яка свого тата знатиме лише на світлинах... Я знав його пару годин. Пам'ятатиму все життя».

Це слова 42-річного українського фотографа Андрія Дубчака (Instagram), який спершу, з кінця 2013 року, висвітлював Революцію гідності, коли біля його робочого офісу поблизу майдану Незалежності в Києві почалися акції протесту. А потім висвітлював воєнне протистояння на сході його батьківщини, коли, після окупації Росією українського Криму, розпочалося збройне протистояння на Донбасі між російськими гідридними силами і Збройними силами України. На сьогоднішній день збройний конфлікт забрав життя понад 13 000 людей.

У міру того, як бої затягувалися, а закордонні кореспонденти висвітлювали історії в інших місцях, Андрій Дубчак, давній співробітник Української служби Радіо Свобода/Радіо Вільна Європа, регулярно виїздив на лінію фронту на сході України. Наступні 14 зображень і спостережень є результатом цих поїздок.

«Вбите» ворожим снайпером опудало на передовій під Попасною. Андрій каже, найімовірніше, ворожий снайпер знав, що це опудало, і вистрілив просто, мовляв, – «я все бачу».

Під час перестрілки біля Горлівки в червні 2018 року, коли кулі «гудять і кричать» над головою, солдат розвертається, щоб замінити кулеметну стрічку.

Колекція того, що «прилітає» до посадки навколо землянки українських вояків. Десь раз на годину у бліндажі, де Андрій робив це фото, було чутно, як щось вибухає на поверхні. Це бойовики прострілювали розривними кулями верхівки дерев у посадці навколо бліндажів. «Вогонь вівся неприцільний, для психологічного тиску на бійців» – каже журналіст.

У суцільній темряві бліндажа під час спостереження на передових позиціях під Попасною у грудні 2017 року боєць Михайло (ліворуч) ділиться з Дубчаком болісними наслідками втрати одного з молодих солдатів. «Коли дзвонить телефон і тебе змушують брати слухавку, і ти чуєш, як на тому боці жінка говорить: «Алло! Алло! Сашко, Сашко, як ти? Привіт! Чого мовчиш?», – і ти стоїш у ступорі, і не знаєш, із чого почати. Говориш якісь тупі слова, висловлюєш свої вибачення і співчуття. В той момент у мене, дійсно, і голос тремтів, і руки, і ноги ватяні були. На тому боці тиша, потім плач й істерика. Це найважче було», – розповідає боєць.

Згодом повну темряву освітлює спалах, через лічені секунди – звук. Це «вихід». Хлопці спостерігають за ситуацією. Ворог вистрілив із СПГ по сусідніх позиціях, на яких стояла інша бригада.

Українські солдати проходять повз огорожі в Широкині з написом: «9 мая, спасибо деду за победу!». Напис був зроблений бойовиками російських гібридних сил у Широкині ще до того, як українські морські піхотинці вибили їх із села у 2016 році. Нині все Широкине перебуває під контролем української армії. Позиції бойовиків починаються за кількасот метрів за селом.

Вечеря під час бою. Українські військові вечеряють у бліндажі на передовій під Попасною, у той час як інші бійці придушують вогонь противника. Андрій Дубчак каже, що ворог якимось чином дізнався про приїзд журналістів на позицію (це з’ясували з радіоперехоплення). Того вечора він і колега з Радіо Свобода – Мар’ян Кушнір – тричі потрапляли під обстріл зі стрілецької зброї. У темряві мікрофон Андрія зафіксував майже смертельні постріли.