«Сьогодні ми йдемо пакувати зібрання епохи палеоліту в Лаврському музеї. Ледве стримуємо свою радість. Відчували себе, напевно, як злодій-початківець, що пішов на своє перше значне завдання, — записав у щоденнику 20 грудня 1941 року угорський вчений Нандор Феттіх через тиждень після приїзду до Києва, окупованого німцями. — Ми боялися, що хтось зі співробітників музею зайде, дізнавшись, що ми працюємо тут, і тоді станеться неприємна ситуація».

Ще не минуло й року, як Феттіх став директором Угорського національного музею. А тепер він і Ласло Дьюла, провідний на батьківщині фахівець із середньовічної археології, приїхали до української столиці рятувати тутешні музейні фонди, пише історик Олег Шама в журналі НВ. 

Завдання вченим випало цікаве, але, як пізніше виявилося, дещо сумнівне. Вони мали описати і спакувати фонди Музейного містечка, влаштованого в 1920-х у Києво-Печерській лаврі. Тисячі його експонатів німці потім вивезуть до Рейха, про що Феттіх і Дьюла навряд чи здогадувалися.

У Києві Феттіх почувався, як вдома. Він вільно володів російською, а в місті залишилися його українські колеги, з якими познайомився ще до війни. Тут же розмістився штаб угорської окупаційної групи: як виконання союзницьких обов’язків перед Німеччиною співвітчизники Феттіха в перші тижні війни брали участь у боях під Уманню і Києвом у складі 17-ї армії вермахту.

Але вже в жовтні їх відкликали з передової, і надалі в Україні угорські дивізії несли жандармську службу. Точніше — здійснювали каральні рейди проти партизан і мирного населення, яке могло підтримувати радянське підпілля. Таким чином, на Чернігівщині гонведи — так угорці називали своїх солдатів (дослівно — захисники вітчизни) — по-звірячому знищили десятки тисяч мирних жителів.

Повідомлення про ці операції доходили навіть до Феттіха під час його київського відрядження. Але він і уявити не міг, наскільки жахливими були злочини його земляків. Про них у світі стало відомо лише в листопаді 1947-го під час чернігівського процесу над угорськими генералами. Хоча невдовзі Москва і Будапешт стали союзниками, навіть військовими, і надовго забули про карателів.

«На підставі архівних матеріалів можна впевнено стверджувати, що угорська держава та її армія здійснили на окупованих радянських територіях геноцид», — пише сучасний угорський історик Тамаш Краус.

Регент Угорщини і, за суттю, її верховний правитель адмірал Міклош Горті на межі 193040-х років поводився до пари своєму сюзеренові в Берліні. Його режим здійснив аншлюс Південної Словаччини, частини румунської Трансільванії, Карпатської України та відібрав у Югославії область Бач-Бодрог. Це було своєрідне збирання земель, на яких серед інших народів проживали етнічні угорці. Легітимності такій політиці Будапешта додавало заступництво Третього рейху.

О тій порі Горті писав Гітлеру: «Чому це монголам, киргизам, башкирам та іншим треба бути росіянами? Якщо перетворити сьогоднішні радянські республіки в самостійні держави, питання було б вирішене. За кілька тижнів армія Німеччини зробила б цю найважливішу для всього людства роботу».

Але коли до цієї роботи Гітлер звелів долучитися і Горті, адмірал став всіляко опиратися, щоб не оголошувати війну СРСР. Він вважав, що достатньо було заборонити компартію у себе в країні і розірвати дипломатичні відносини з Москвою.

Карпатську групу угорських військ регент усе ж посунув на схід, але після того, як 26 червня 1941 року літаки, розпізнані як радянські, скинули бомби на місто Кошице (тоді входило до складу Угорщини). Насправді це була провокація Берліна.

Проте вже 1 липня 40 тис. солдатів Королівської армії під керівництвом генерала Ференца Сомбатхеї форсували Дністер і під Уманню приєдналися до 17-ї армії вермахту генерала фон Штюльпнагеля. У вересні угорські частини ввійшли в Київ, у жовтні як допоміжні сили німецьких військ зайняли Сталіно (Донецьк) і вийшли до Дону. За всю війну на східних фронтах було задіяно понад 200 тис. солдатів Горті.

На найвищому рівні Будапешт і Берлін до пори обмінювалися люб’язностями: наприклад, Гітлер подарував Горті в 1943-му на його 75-річчя розкішну яхту. Але на фронтах стосунки між союзниками одразу ж не склалися: угорці були погано підготовлені до масштабної війни, несли великі втрати, а німці всіляко демонстрували свою перевагу над ними.

Гітлерівське командування, не маючи можливості повністю забезпечити постачання всім військам у його підпорядкуванні, віддавало перевагу німецьким частинам. Робилося це за рахунок союзників, зокрема й угорців. Тим діставалося застаріле озброєння, а з морозами першої окупаційної зими почалися перебої з поставками на фронт.

Сомбатхеї, який очолив угорський генштаб у вересні 1941-го, згадував: зимовий одяг для його солдатів відправили з тилу вчасно, але доправити його в підрозділи завадили «труднощі, пов’язані з транспортом, який був у руках німецького командування».

А вже навесні наступного року генерал заявив у листі до Горті: «Як би пропаганді не вдавалося втовкмачити, що ліпше захищати вітчизну якнайдалі від її кордонів, те, що угорцю необхідно воювати на відстані 2 тис. км від його батьківщини, ніяк не вкладалося в його голові».

Свою другосортність відчули в Києві і Нандор Феттіх із Ласло Дьюлою, досить відомі на той час в Європі угорські історики. Зігнорувати відрядженням вони не могли. Це було особисте прохання міністра культури Балинта Хомана.

Відтак із Будапешта вченим довелося їхати через Берлін. Там вони отримали німецьку військову форму — угорську не дозволили, навіть не дали пристебнути національний герб на мундири. Кілька днів учені провели в тренувальному таборі Орденсбурґ. Його облаштованість настільки вразила Феттіха, що він записав: «Ми усвідомили один із факторів сучасної німецької сили. Ми з Дьюлою перезирнулися: як далеко те, що ми побачили, від того, що маємо вдома».

У Києві вчені з вокзалу одразу пішли на бульвар Шевченка, 8. Там у двоповерховому особняку, що колись належав цукрозаводникам Терещенко, встиг оселитися оперативний штаб рейхсляйтера Альфреда Розенберга. Цей творець расової теорії наразі відповідав за відбір культурних цінностей на окупованих територіях для Музею фюрера. Його планували збудувати в австрійському Лінці, рідному місті Адольфа Гітлера, і з усієї Європи німці відбирали для музею найкращі зразки мистецтва і стародавні артефакти — насамперед ті, що натякали на германське походження.

Власне, для такого відбору і приїхали до Києва Феттіх і Дьюла. Хоча самі вчені наївно вважали, що мета їхнього відрядження цілком благородна — зберегти колекції тутешніх музеїв.

Про монастирський корпус, в якому була головна археологічна виставка, Феттіх писав: «Усі двері і вікна вибиті або відкриті навстіж. Повний розгром! Багато експонатів розтягли на сувеніри. Найкрасивіші бронзові фігурки скіфського періоду, оригінальні вази, жіночі прикраси, безліч срібних фібул — за кожну з них будь-який музей світу віддав би силу-силенну грошей. І все це залишено напризволяще. Тепер ми пакуємо фонди в міцні ящики, щоб некомпетентні руки до них не мали доступу».

У київському щоденнику Феттіх багато пише про цю роботу. Однак побіжно згадує, що якось йому довелося обідати з заїжджим керівником місцевого селянського господарства. Той розповів, що в селах неспокійно: угорські солдати постійно ведуть бої з підпільниками і днями вбили 250 людей.

Вчений і гадки не мав, з ким і як воюють його співвітчизники.

19 червня загинув народний депутат від "Народного фронту", координатор групи "Інформаційний спротив" 46-річний Дмитро Тимчук.

Із вогнепальним пораненням голови його знайшла дружина Ганна у квартирі на столичному бульварі Перова. Правоохоронці кажуть, він чистив нагородний пістолет і випадково вистрелив. Крім версії про нещасний випадок, розглядають убивство та самогубство.

—Попередньо — вогнепальне поранення голови. Є низка робочих версій, серед яких нещасний випадок, необережне поводження з вогнепальною зброєю, — каже голова Нацполіції України 47-річний Сергій Князєв. — Версії кримінального характеру розглядатимемо. У квартирі на момент вчинення правопорушення він був не сам. Збираємо свідчення громадянки, яка була поруч, і сусідів.

Дмитро Тимчук народився у російському місті Чита. В дитинстві жив у Німеччині — там працював його батько-офіцер. Юність провів у Бердичеві на Житомирщині. Закінчив факультет військової журналістики Львівського вищого військово-політичного училища. Служив у військах протиповітряної оборони. Працював у штабі Національної гвардії та різних підрозділах Міноборони. Відвідував українські контингенти миротворчих сил ООН в Іраку, Лівані, Косово.

Із 2008 року був головним редактором інтернет-проекту "Флот-2017" і керівником громадської організації Центр військово-політичних досліджень.

Із початком російської агресії підполковник запасу Тимчук став координатором групи "Інформаційний спротив". Займався військовою і політичною журналістикою. Висвітлював анексію Криму, події на Донбасі, російську диверсійну діяльність в Україні. Став одним із найпопулярніших у країні користувачів "Фейс­буку" — на його сторінку підписалися понад 268 тис. осіб.

Восени 2014-го потрапив до Верховної Ради. Ішов 13-й у списку "Народного фронту". Був одним із експертів, які запускали інформаційно-аналітичний центр Ради нацбезпеки та оборони.

"Дмитро — професійний військовий журналіст. Ми познайомилися, коли він ще пропрацював у газеті Міністерства оборони "Народна армія", — пише речник Державної прикордонної служби 41-річний Олег Слободян у блозі на сайті "Ліга.Нет". — На початку війни в Україні утворився інформаційний вакуум. Тоді органи державної влади не розуміли, як протидіяти інформаційним загрозам. Дмитро разом із однодумцями взяв на себе ініціативу. Перші депеші про реальну обстановку на фронті вийшли від групи "Інформаційний спротив". Про війну почали говорити, чорне стало чорним, а біле — білим. За останні роки провів десятки блискучих розслідувань російської агресії проти України. Написав кілька книжок на цю тему. Долучився до розслідування збитого Росією малайзій­ського боїнга. Своїй принциповості й патріотичності Дмитро не зрадив до останнього дня. До нього прислухалися, його дані про війну ніколи не ставили під сумнів".

Верховна Рада 19 червня вшанувала пам'ять Дмитра Тимчука хвилиною мовчання.

Наступного дня стало відомо, що нардеп грався пістолетом і вистрілив випадково. Про це розповіла цивільна дружина покійного журналістам. У нього був нагородний бойовий пістолет Форт-17.

"То вставляв, то виймав магазин, пересмикував затвор, натискав на курок "вхолосту". Зі слів жінки, вона просила його не робити цього, покласти пістолет, але він не слухав. Далі, вона каже, що відвернулася — і у цей момент пролунав постріл", — пише видання "Ньюзрум".

За інформацією видання, депутат останнім часом був у депресії, про це знали рідні і сусіди.

18 серпня 1940 року урочисто відзначили річницю радянсько-німецького договору, а за півтора місяця газети публікують великі матеріяли про перебування Молотова в Берліні.

"Відвідування Молотовим рейхсмаршала Герінга і заступника Гітлера Гесса".

"Прийом Гітлера на честь Молотова".

"Друга розмова між Гітлером і Молотовим, яка тривала понад три години". На фото — усміхнені обличчя й підпис: "Молотов і Гітлер у новій імперській канцелярії".

"Телеграма: Рейхсканцлеру Німеччини пану Гітлеру. Берлін. Залишаючи кордони Німеччини, прошу Вас, пане Рейхсканцлер, прийняти слова подяки за теплий прийом, влаштований мені в Німеччині. Молотов".

Зрозуміло, читачі тих газет не могли не помітити, що відносини з Німеччиною стають дедалі теплішими.

І справді, з осені 1939 року в СРСР було повністю припинено антифашистську пропаганду. Радянські керівники майже беззастережно виправдовували дії гітлерівської Німеччини як країни, яка нібито зазнала агресії з боку Англії і Франції. Виступаючи на п'ятій сесії Верховної Ради СРСР, Молотов казав: "Відомо, що за останні кілька місяців такі поняття, як "агресія", "агресор", набули нового конкретного змісту. Тепер, якщо говорити про великі держави Європи, Німеччина перебуває в становищі держави, що прагне якнайшвидшого закінчення війни та миру, а Англія і Франція, які вчора ще ратували проти агресії, стоять за продовження війни і проти укладення миру. Ролі, як бачите, міняються… Не тільки безглуздо, а й злочинно вести війну "за знищення гітлеризму", прикриваючись фальшивим прапором боротьби за "демократію".

Після цієї доповіді Берія навіть дав розпорядження адміністрації ГУЛАГу, яке забороняло охороні таборів називати політичних в'язнів "фашистами". Це розпорядження було скасоване тільки після 22 червня 1941 року. Усім комуністичним партіям розіслали директиву з вимогою згортати боротьбу проти німецьких фашистів (насправді — нацистів). 

У той час у радянській пресі часто публікуються виступи Гітлера. Так, 27 лютого 1940 року в "Радянській Україні" і "Сталинском племени" було опубліковано велику промову Гітлера, присвячену 20-й річниці націонал-соціялістичної партії Німеччини.

Улітку 1940 року надруковано повідомлення: "Закінчено встановлення прикордонних знаків на всій протяжності близько 1500 км радянсько-німецького кордону. Усього встановлено 2820 прикордонних стовпів".

"Дружба дорожча за все. Згідно з договором про Дружбу та Співробітництво між СРСР і Німеччиною, а також взаємовигідною Торговельною угодою між двома країнами, Радянський Союз у січні—березні 1941 р. відправив у дружню Німеччину півмільйона пудів зерна, 16 тисяч тонн м'яса…"

Сліпота Сталіна та його оточення була безпрецедентною. Якщо німецьке посольство в Москві систематично скорочувало кількість своїх співробітників, то в радянське посольство в Берліні прибували нові співробітники з сім'ями.

20 червня в Одеському порту шістнадцять німецьких суден раптом вирішили знятися з якоря, чотири з них навіть не почали розвантажуватися. Начальник порту наклав заборону на вихід суден у море і доповів про це в Москву. Наркомзовнішторг доповів Сталіну, Сталін розпорядився зняти заборону, а начальника порту розстріляти. У той самий час радянські кораблі продовжували розвантажуватися в німецьких портах і 22 червня були захоплені як воєнний трофей.

Газета "Сталинское племя" від 22 червня 1941 року була звичайним недільним випуском — літературна сторінка, клуб вихідного дня, поради рибалкам, шахи, кросворд, рецензія на оперу ("головними дійовими особами опери молодого композитора Бориса Мокроусова є сам Василь Іванович, його сподвижник Фурманов, ординарець Петька і чудова кулеметниця Анка"). Є в номері передова стаття "У праці на благо Батьківщини провести літні канікули!". І повідомлення: "Сьогодні відкриття Республіканського стадіону ім. М.С.Хрущова. Розмова з головним інженером будівництва".

Усе в номері було звичайним (він верстався і друкувався напередодні), незвичайними були його читачі. Вони вже стали учасниками ВІЙНИ.

Війна — трагедія народу (ця фраза якихось 30–40 років тому викреслювалася цензурою). Спільне лихо, трагічна раптовість нападу й визначили норму моральної поведінки мільйонів і мільйонів людей. Цю норму не вигадували в урядових верхах і не спускали вниз як наказ. Вона складалася і діяла стихійно, знизу. Насамперед там, де в народній масі, багато разів обдуреній і приниженій, але яка ще вповні не усвідомила державного обману, зберігалися (не були до кінця розтоптані) свої, традиційно народні уявлення про життя — про правду і кривду, про лихо ворожої навали і подвиг, про солдатський обов'язок і військову честь.

Газети почали друкувати повідомлення з фронту.

"Указ про відповідальність за поширення у воєнний час неправдивих чуток, що збуджують тривогу серед населення… За пораженські чутки і розмови про те, що Червона Армія відступає, — від 2 до 5 років в'язниці з конфіскацією майна та позбавлення всіх громадянських прав".

Радянські військовополонені, 1941 рік

Замість швидких перемог, до яких народ був підготовлений і привчений довоєнним вихованням, на нього впало щось неймовірне. І він мав не просто спостерігати, він мав безпосередньо брати участь у війні, знайти в ній своє місце. Звичайно, і в найтяжчі часи народ вірив у перемогу. Але вища доблесть полягає не в тому, щоб у трагічних обставинах зберегти віру в перемогу, а в тому, щоб побороти себе, подолати розпач, страх і чесно робити свою справу. Відома безліч ситуацій, коли, здавалося, усі надії були вичерпані, але люди мужньо й чесно виконували свій обов'язок. 

Письменник Іван Стаднюк, описуючи у своїх книжках цей страшний перший рік війни, розповів мені епізод, свідком якого він був особисто: "Сталося це в Західній Україні 16 липня. Німецькі танки відрізали нам відступ, і наша частина зайняла кругову оборону. Раптом на дорозі з'явилася вантажівка. Вона їхала у наш бік, петляючи, обережно об'їжджаючи ями й вирви. За кермом сидів червоноармієць. Був він без пілотки, марлева пов'язка закривала півголови й обидва ока. У кабіні поруч з ним сидів молодший політрук, синьоокий і чубатий хлопець, майже хлопчисько, руки якого були так щільно забинтовані, що здавалися величезними білими куксами. Молодший політрук кричав, нахилившись до забинтованої голови: "Трохи правіше… Прямо… Так тримати! Ще правіше…" А червоноармієць керував машиною. У кузові сиділи, пригорнувшись до виховательки, дітлахи років семи—десяти. Це були діти з піонерського табору, вивезені з-під носа ворога. Коли машина дісталася, нарешті, наших окопів, перше, що зробив молодший політрук, запитав у виховательки — чи всі діти цілі, а потім… заплакав. Водій з машини не вийшов. Він сказав: "Знайдіть мого тата і скажіть йому, що я не схибив". І знепритомнів. Так він і помер, не опритомнівши, зробивши все, що було в його силах, змусивши своє серце битися доти, доки треба було вести машину. Цим хлопцям не виповнилося й дев'ятнадцяти".

Підбитий радянський танк Т-34, 1941 рік

Читаю останні номери "Радянської України" і "Сталинского племени" за 1941 рік. 

"17 серпня. Після запеклих боїв наші війська залишили міста Миколаїв і Кривій Ріг".

"20 серпня. Наші війська залишили місто Житомир".

Війна наближалася до Києва. 23 серпня газети вже не вийшли. 

З перших днів війни Олександр Довженко був на фронті. І в записники занотовував думки й спостереження про страшне лихо, що спіткало український народ. У записниках є навіть убивча іронія на адресу "батька народів". Про все це безоглядно, відкритим текстом. Неважко уявити долю митця, якби опинився цей "компромат" на столі із зеленим сукном. Адже люди безвісти зникали за безневинний анекдот, необережно кинуту фразу. А на всесвітню популярність сподіватися не доводилося — що більша мішень, то легше в неї влучити. Зрозуміло, чому цей щоденник справді великого сина українського народу побачив світ тільки в незалежній Україні.

От лише деякі записи Олександра Петровича.

"21.VI.1942. Народ мій український чесний, тихий і роботящий, який ніколи в житті не зазіхав на чуже, потерпає і гине, понівечений, знедолений в арійських катівнях. Болить у мене серце день і ніч".

"12. VII.1942. Розгром Південно-Західного фронту, тобто шостої, двадцять першої, двадцять восьмої і сорокової армій, є одним з найтяжчих ударів по Україні. Тут загинула безліч українців. Український чесний наш народ поніс найтяжчі жертви в цій війні. Боровся чесно, відкрито, безоглядно.

Після бою, 1941 рік

Бідні мої, рідні люди… Честь вам і слава. Краще загинути в бою, ніж агонізувати у жалюгідному животінні другорядного пасинка історії".

"22. VII.1942. Сьогодні повідомляють, що ми втекли з Ворошиловграда. Залишили великі й дорогі укріплення, відновлені шахти, які ми не раз уже руйнували з переляку, хлібні ниви, запаси харчів і майна й надії на повернення наших товстих незграбних наркомів. 

Був у Ворошиловграді інститут імені Тараса Шевченка. Звичайно, з викладанням російською мовою, інститут, у якому не було в бібліотеці жодної книжки Шевченка. Які оригінали! Інших таких не було й немає у всій Європі".

"14.VIII.1942. Мине ще рік війни. Найстрашніший, найкривавіший і голодний. Загине німецький фашизм, завоювавши всю Європу і нас, до самого Кавказу. 

Світ буде здивований нашою силою і міццю, і звитягою.

І самі ми забудемо своє страшне, безсоромне й огидне безладдя, і невміння, і свої зайві бездарні втрати через дурість, темноту, сатрапію і підлабузництво лукаве, і, випнувши груди, на кістках мільйонів погублених нами наших людей будемо вірити, і хвастатись, і підводити під усе вигідну діалектичну причинну базу, і буде все у нас по-старому, бо ми ж бо самі є давно вже не нові. Інерція висить на нас, як хвіст у крокодила, і двоєдушність, і брехолюбіє, і величезна відсутність смаку, і підлабузництво потворне... Але народ наш витримає, усіх, абсолютно всіх ворогів своїх переможе, я знаю, я вірю…"

Підірвана відступаючими радянськими військами гребля "Дніпрогес"

Треба, обов'язково треба щоразу збиратися 22 червня, у цей день спільної біди, на згадку про багато мільйонів жертв, які врятували нас від жахіття фашизму, і перед лицем іще живих героїв зсунути столи і голосно крикнути: "Ура!". І випити чарку, а хто хоче — і другу, і третю. Треба! Розумієте, усе це треба, інакше не будемо людьми. Бо головне, що після смерті лишається від людини, від її справ і подвигів, — пам'ять прийдешніх поколінь. Тобто наша з вами пам'ять.

Гортаючи старі підшивки українських газет.

Усе сталося так, як мало статися.