ДЛЯ ВАС ЩЕ ДОСІ "НЕ НА ЧАСІ"?

На "Лівобережній" в Києві висить плакат. Великий такий, на дванадцять поверхів. Висить на довгобуді, який доведуть до пуття хіба тоді, коли кожен українець збагне значення слів з плакату. Там написано: «Ключ до перетворення України знаходиться в ній самій»

Нам важко змінити зовнішні обставини, проте в нашій волі змінити себе». Ці мудрі слова належать Андрею Шептицькому, митрополиту УГКЦ, видатному громадсько-політичному діячеві ХХ століття.

Я стою на "Лівобережній", пасажиропотік якої - близько 50 тисяч осіб на добу, і міркую: плакат з цими словами неможливо не побачити. Нехай не з першого разу, але рано чи пізно, його бачать усі, хто час до часу тут бувають: мешканці Лівого берега, перехожі, транзитні пасажири тощо. Одначе, скільки з нас розуміють важливість змін, змін зсередини, а не зовні?

Не лякаймося думкою, що зміни - це щось титанічно важке. Насправді маленький крок дає всесвітні результати, позаяк змінює ВАШ всесвіт, а тоді - впливає на всесвіт тих, хто  поруч з вами. Багато не треба! Просто відмовтеся від російської. Почніть спілкуватися українською.

Чому?

Бо російська - мова ворога, мова окупанта, ката і вбивці, ґвалтівника та перевертня, який не приховує своїх намірів знищити вас.

Вони обманули, коли сказали, що російська - мова Пушкіна і Достоєвського. Пушкін і Достоєвський завжди йдуть пакетом з путіним і шойгу, перемотані трьох кольоровим скотчем з літерою "z", по акції, від якої не можна відмовитися.

Це мова, якою завжди говоритимуть наші вороги. Не переймайтеся щодо її долі: щонайменше 140 мільйонів не допустять зникнення російської. Ці ж 140 мільйонів подбають про те, щоб "Пісьмо Татьяни" було прочитане між зґвалтуваннями, а "Анна Карєніна" зіграна в перервах між бомбардуваннями.

Це мова, яка не дозволить вам по справжньому відчути своє українство.

Мислення російською, емоції, почуття і переживання нею не створюють українські конструкти. Наведу приклад.

Я народився в українськомовній родині в переважно російськомовному Києві, де в молодшій та середній школі вимушено підлаштовувався під російськомовних однокласників, бо "так прийнято", "усі говорять, чим я гірший" тощо (знайомі думки, хіба ні?).

У дев'ятому класі я нарешті перейшов на українську з однолітками, українською говорив в університеті, аж ось у студентські роки почалася моя професійна діяльність як екскурсовода у все іще переважно російськомовному Києві. Не приховаю, успішна діяльність: "Сергей, как хорошо вы говорите", "Серёжа, какая у вас прекрасная литературная речь". 

Я від того отримував неабияке задоволення, бо ж я розповідаю про Київ! Російською про Київ. Бо мені, ніби ж українськомовному хлопцю, здавалося, що ТАК про Київ можна розповідати лише російською! Мій Київ тієї епохи - це "Бєлая Гвардія" Булгакова, це Маяковський з "лапками лапушками" на Владімірской горкє, Анічка Горенко, пардон, Ахматова; бабушка Володі Висоцького, візит Ніколая ІІ і пам'ятник Царю-Асвабадітєлю. У тому Києві так любо блукалося слідами Турбіних і з таким захопленням переповідалося про Мастєра, убивство Столипіна чи кохання Врубеля.

Я будував Київ, у якому знаходилося місце для будь-яких наративів, крім, здавалося, українських.

Минали роки і протистояння між українськомовним киянином і київським російськомовним екскурсоводом загострювалося. З усіма і всюди я говорив рідною мовою і лише прогулянки залишалися цариною, де панувала російська. Величезною цариною, яка, виявляється, визначала мене більше, ніж мені здавалося, за повсякденну сторону життя.

Зрозумівши, що так, як було, далі бути не може, я приймаю рішення проводити екскурсії українською. Я міркував, що зміниться лише форма, а зміст залишиться без змін. Але виявилося, що ця маленька переміна породила величезні наслідки.

Отже, дещиця людей перестає з'являтися на моїх екскурсіях. Можливо, у них були інші причини, а можливо не пережили того, що одним російськомовним гідом у Києві стало менше.

Дуже багато моїх гостей, які часто ходили на променад зі мною і говорили російською, відтепер почали звертатися до мене українською. Хоча я їх про це не просив.

За два тижні я почав отримувати слова подяки від екскурсантів, які засвідчували, що мої дії спонукали і їх перейти на українську у побуті та  діловому спілкуванні. Можливо, я тоді уперше побачив такі сильні зв'язки наших маленьких рішень та великих наслідків.

Але найголовніші зміни, я вважаю, відбулися усередині мене.

Не минуло і місяця як я помітив, що моя українська змінює хід думок та витісняє "політично нейтральні" або проросійські конструкти. Простими словами, мені стало нецікаво розповідати гостям про "царствєнниє візіти в століцу Юго-Западного края" та "поетов сєрєбряного вєка в Кієвє". Я усвідомлював, що з моїх екскурсій, силою слова, тікають квартиранти та гості, які затрималися, звільняючи місце справжнім господарям столиці України.

На місце про- або російських приходили наші, яких не було, або ті, які були представлені вкрай мало, поверхнево чи схематично. Мій Київ змінювався. З "сахарной століци і третьєго города імперії" Київ перетворювався на Місто Нечуя-Левицького і театру корифеїв, центр УНР та столицю визвольних змагань. Його дороги почали виводити до помешкань Грушевських та Косачів, а квартири родини Франка або кабінет В'ячеслава Чорновола стали несподівано рідними та фантастично цікавими. Українська мова будувала Український Київ. У нім тепер так легко зустріти Євгена Чикаленка, побачитися з Людмилою Старицькою-Черняхівською чи навідатися до Стефана Таранушенка. 

Тепер, провівши сотні екскурсій рідною мовою, я свідомий, що ні цих зустрічей, ні цих адрес, ні наративів не було б і не могло би бути, зостанься б я з російською мовою викладу. 

Я знаю нині не з розмов, що російська мова в думках та на вустах ніколи не дозволить говорити про УПА чи Степана Бандеру без московських таврувань. Російська не спонукає опанувати твори Дмитра Донцова чи дослідити спадок В'ячеслава Липинського і через неї Олександр Ольжич чи Наталія Полонська-Василенко мають вкрай мало шансів потрапити у ваш дім. Зрештою, саме російська не дасть вам по справжньому відчути себе українцями, усвідомити частиною великого українського світу.

Тож не обманюймося, що можна самовіддано любити Україну, але говорити іншою мовою. Як не буває людей наполовину, так само не може бути патріотів на 0,75%.

Просто перейдіть на українську. Замість вас цього ніхто не зробить.

© Екскурсовод Сергій Савченко 

Перехід після закінчення війни від дегенератів совка в европейський демократичний наратив для українців є непростий, але реальний. Причому я б почав враховувати реалії сьогодення, як широка міграція та глобалізація ринку праці. Для початку розберемось з устроєм політичним та державним в Україні. Демократія, це коли влада розпорошена поміж суспільства і тому її неможливо просто узурпувати. Почнемо з того, що основну роль мають взяти на себе ОТГ - окремі територіальні громади самодостатнього рівня, бо саме тут люди живуть, працюють, сплачують податки, будують свій добробут і країни вцілому. Вибори голів ОТГ мають бути кожні 3-ри роки і не більше 3-х раз підряд одної людини. Ще дуже важливим для ОТГ має бути мобільна мережа для голосування (ММГ) на місцевих референдумах, опитувань чи вислову недовіри тощо, як юридичних важелів на противагу соціологічним суто "для відома". Штатні працівники ОТГ забезпечують технічну сторону діяльності пунктів ММГ, а волонтери, представники партій та громадськості забезпечать соціальний антураж та контроль. Наявність мобільної мережі для голосування в кожній ОТГ легко дозволяє провести референдуми і все інше в районі, області та країні вцілому без значних організаційних проблем ти витрат, як це є зараз. Такий механізм привчає людей до активного політичного буття та сприяє буквально прямій демократії щодо влади в країні. Як показала практика. усі запити до влади з набором певної кількості голосів громадян на підтримку не дають реального впливу на владу, бо вони є як прохання розглянути проблему, тоді як потрібно рішення громадськості, яке влада зобов'язана виконати або піти геть, якщо відмовляється. Перевибори мають стати повсякденною реальністю, бо то є механізм дії демократії як такої. Наголошую, що  головна ознака демократії є не самі вибори, а те, що результати виборів наперед невідомі і тільки підрахунок дає знання чого бажає більшість спільноти на сьогодення.

Так само не варто повністю ліквідовувати райради та облради, а ось всілякі при них виконкоми однозначно потрібно ліквідувати. До районних рад, як і ОТГ обирають всіх суто за мажоритарним принципом, а ось до облрад та ВРУ чисто за партійним. Райради мають стати тим модернізованим обєднанням в стилі науково-економічних хабів для місцевих ОТГ, щоб вони інтегрувалися в певну єдність регіональну, а не були кожен сам-по-собі. Також в ОТГ громадськість окрім голосування за голову, має обрати дільничого поліцейського з розширеними повноваженнями включно до огляду домівки без ордера (шерифа), свого суддю, як первинну судову інстанцію, а також соціального працівника, бо це окрема важлива тема. Громада обирає для себе і довіряє - це правильно, як і надійно.

Для обласної ради основними функціями стануть контроль за всім, що робиться в області, утворення відповідних комісій тощо. Як і зараз, райради та облради є на добровільних засадах, тоді як депутати Верховної Ради України повинні мати серйозну оплату праці як держслужбовці високого розряду. Партійна структура сприяє на противагу мажоритарній, щоб депутати були фахівцями, хоча може трапитись популістична хрінь типу "Слуги народу" чи "Партії зелених" перед тим, коли на хвилі екології завели до парламенту техногенних босів шкідливих виробництв або їх ставлеників. Головним завданням ВРУ є обрання Уряду, який має всю широту повноважень виконавчої влади в державі та звітує перед парламентом.

Дуже важливим для райрад, облрад та ВРУ є їх повна відстороненість від грошей держави, тобто ніякі державні нарахування чи субвенції і тому подібне для них недоступне: виключно власні фонди і пожертви туди - це основне фінансове забезпечення райрад та облрад. Депутати ВРУ займаються виключно законодавчою та регуляторною діяльністю, що значно покращить якість законодавчого процесу в державі. 

Тепер подаю кілька цікавих новацій. Бюджет держави мають формувати і затверджувати голови ОТГ на двох своїх з'їздах у співпраці з Урядом. Перший з'їзд у травні-червні для формування пропозицій, а другий з'їзд у листопаді-грудні для затвердження бюджету у 3/4 від більшості присутніх з правом голосу. Важливість такої форми формування бюджету держави має кілька підтем і найперша є становлення Соборності, тому що кожен голова ОТГ маючи свої інтереси, буде змушений їх узгоджувати з інтересами інших, що обумовить потребу шукати порозуміння тощо. Одночасно відбудеться особисте знайомство та інтеграція різних ОТГ з різних регіонів України для взаємовигідної співпраці тощо. Нарешті потрібно зрозуміти, що Уряд держави має займатися глобальними темами і проблемами, а не затикати різні дірки там-сям і фінансувати все і вся. Медицина, освіта, культура, соцзахист, спорт і туризм  - усе це має перейти виключно на рівень ОТГ і ми маємо назавжди розпрощатися з отими міністерствами - цілком вистачить профільних комітетів у ВРУ для загальнодержавних скерувань по отим питанням. Уряд займається найперше внутрішньою і зовнішньою безпекою, митницею, податковими надходженнями, міжнародними стосунками, вседержавними проєктами і наукою переважно прикладного значення. Завдання Уряду вирішувати стратегічні теми буття і розвитку держави, а не займатися виключно здирництвом та узурпацією влади, як це маємо зараз у вигляді францоватого ОПУ, існування і діяльність якого не прописана жодним законом України.

Саме ось ця безглуздість, коли країною правлять люди, які не були обрані і які виконують повноваження без належного правового обгрунтування,  наштовхнула мене на ідею Малої Ради при Президентові України. Врешті це є історичні ремінісценції з княжих часів, коли біля князя була рада з мудрих людей. Від кожної області обирають на засіданні ради двох сенаторів з повноваженнями на 2 роки, які утворюють Малу Раду на чолі з мажоритарно обраним Президентом України, який має за основу контролюючу функцію і представницьку в міжнародних заходах. Не варто затикати всі заходи президентом, коли там вистачить кількох чи й одного сенатора. Головним завданням, як було сказано, для Малої Ради буде проводити контроль по всій державі, вирішувати яко третейський суд різні конфлікти, що завжди виникають в державі, тобто займатися стабілізацією держави у різних актуальних проблемах сьогодення. Як кажуть: одна голова - то добре, а ще 80 в додачу - значно краще. Важливо, що це буде легітимне зібрання коло особи Президента України, а не оце паразитичне ОПУ з невідомих осіб в позазаконному форматі. 

Загалом я виклав головні тези політичного і державного устрою України після завершення війни як країни з максимально прямою демократичною владою народу, хоча і гіршою від тої, що є зараз, коли всі президенти і тому така хрінь навколо. На тепер це просто фантазії, але то ще не надто значне, бо маю ще одну цікаву вигадку щодо податків: сплата податків має бути добровільною і довільною за величиною. Чи це можливо? Абсолютно. Маловідомий колишній викладач з економіки в Львівській Політехніці Євген Перепічка науково обгрунтував, що для утримання держави цілком вистачає одного-єдиного податку з продажу, що зараз обзивають як ПДВ, але по факту його сплачує покупець товару, а не виробник, тобто ніяке це не "податок на додану вартість". Там ще має бути градація малої товарної націнки на товари широкого вжитку і соціальної ваги, а далі збільшення значне на товари розкоші тощо. Я вважаю це значно справедливіше за прогресивний податок: якщо я заробив більше - це не означає, що в мене мають право забрати більше податку до держави - чому? Буду витрачати - тоді і забирайте, тоді це буде чесно. Тут багато що можна обговорити, тому продовжимо наступного разу, якщо будемо живі. В наш час війни то є реальність. Власне тому й вирішив описати й оприлюднити свої візії, бо може і не зможу потім. Щасти нам, а не ворогам. Будьмо!

Богдан Гордасевич, м. Львів-Рясне, 11 січня 2024 року по Різдву Христовому (7532-й рік за нашими літописами)