130 літ тому прийшла на світ славна українська героїня Олена Степанів–Дашкевич. Її постать – українки, котра стала однією з перших жінок-військових у Європі, пробивається до нас із буремних літ Першої світової війни. 

Олена Степанів народилася 7 грудня 1892 року на Львівщині в родині священика УГКЦ о.Івана Степаніва та його дружини Марії-Минодори. Закінчила гімназію і стала студенткою філософського факультету Львівського університету.

З ранніх літ відзначалася активною громадянською позицією. Була членом товариства "Сокіл" і "Пласту", в гімназії організувала пластовий курінь ім.Марти Борецької. 

У 1914 році перериває свої студії і стає на військовий шлях. Енергійна і здібна, скоро стає хорунжою Українських Січових Стрільців. Про хоробрість Олени Степанівни (як називали її) складали легенди й пісні. За битву на горі Маківка в Карпатах її було нагороджено Срібною медаллю за хоробрість. 

Ще перед тим вона одержала бронзову медаль як провідник стежі. Адже неодноразово пробиралася зі стрільцями у ворожий тил, і завжди вдало й без втрат поверталися з цінними розвідувальними відомостями. 

У 1915 році Олена потрапляє в російський полон, у 1917 році через Фінляндію і Швецію повертається в Галичину і знову бере участь у національно-визвольних змаганнях. Вийшла заміж за підполковника Січових Стрільців Романа Дашкевича.

Після остаточної окупації Галичини поляками Олена Степанів-Дашкевич виїжджає до Відня, де завершує свої студії та отримує диплом доктора філософії. Повертається до Львова, спочатку викладає у Таємному Українському університеті, потім – в українських приватних гімназіях, але й там польська шкільна кураторія переслідує її і зрештою усуває від педагогічної роботи. Вона переходить на працю референта організаційного відділу в Ревізійному Союзі Українських Кооператив.

У 1939-1941 роках Олена Степанів-Дашкевич вчителює в середній школі № 4, в час німецької окупації – у 2-ій українській гімназії у Львові. Учениці вельми поважають її, знаючи про її славне бойове минуле, пишаються, що Олена Степанів є їхньою вчителькою.

Після війни вона почала, здавалось би, успішну наукову кар’єру: старший науковий співробітник Інституту економіки Академії Наук УРСР, доцент кафедри економічної географії у Львівському університеті, старший науковий працівник в Інституті економіки в Києві.

Та в грудні 1949 року її заарештовують у Львові, депортують до Києва, там заочно, рішенням так званого ОСО (особого совещания), її осуджують на 10 літ таборів. Відбуває ув’язнення у мордовському Гулагу.

У червні 1956 року її звільнили. Повертається до Львова, де після важкої хвороби померла 11 липня 1963 року. Похована на Личаківському цвинтарі.

Богдан Гордасевич

Ще дуже важливо, що Олена Степанів-Дашкевич народила академіка Ярослава Дашкевича - видатну людину, що також не зрадила Україну та Львова на противагу багатьом.

Олена Степанів – перша в світі жінку, яку офіційно зарахували на військову службу у званні офіцера. “Вона пішла в бій за волю України – ми ж, її товаришки, залишилися тут терпіти московську неволю і лише леліяли надію, що знов вернуться вони – наші стрільці, і освободять Україну”, – так написано в одному спогаді про славетну Олену Степанів.

Олена народилася 7 грудня 1892 року в селі Вишнівчик Перемишлянського повіту. У Івана Степаніва, сільського священника, та його дружини Марії-Минодори було троє дітей, Олена – наймолодша.

Початкову освіту дівчина здобула в рідному селі, потім навчалася в семінарії та гімназії у Львові. По закінченню студіювала в університеті. Вивчала історію, географію. Також відвідувала лекції з філософії, славістики й етнографії. Олена була активною громадською діячкою, зокрема закликала жінок долучатися до військового та політичного життя. Сама була членкинею товариства “Сокіл” (спортивно-патріотичне об’єднання, яке відіграло значну роль у національному відродженні слов’янських народів).

На одному зі студентських зібрань Степанів познайомилася з Романом Дашкевичем (майбутній полковник армії УНР). Вони вже думали про весілля, але розпочалася Перша світова війна. Роман пішов на фронт, а Олена, разом із однодумицями, організувала медсестринське відділення й подалася в армію.

Проте вже 1915 році Степанів стала справжньою знаменитістю. Про неї писала преса, але не як про жінку-санітарку, ні. Олена воювала на рівні з чоловіками. Це викликало подив і неабиякий інтерес. За мужність її нагородили медаллю і присвоїли офіцерське звання. Про легендарну українку складали пісні, з її зображенням випускали листівки.

Наприкінці травня під час бою під Лисовичами на Болехівщині Олена разом із військом потрапила до російського полону. У пресі замайоріли замітки:

“Найбільшу сенсацію викликала панночка-офіцер в австрійськім мундирі. Чисто слов’янське миловидне личко, зовсім діточі риси, гарна жіноча фігурка, бистра малоросійська бесіда. Вона українка, 22 літ, курсистка вищих курсів у Львові, переконана сторонниця самостійності української нації. На війну проти “москалів” пішла з переконання і не крила перед начальством свого пола”.

Наступні два роки Олена провела в Ташкенті, а повернувшись додому знову стала до боротьби в Українській Галицькій Армії. Вона була однією з організаторів Листопадового чину 1918 року (українське повстання у Львові, внаслідок якого влада в місті перейшла до українців, і була проголошена Західноукраїнська Народна Республіка). Також брала участь у збройному конфлікті між Польщею і ЗУНР (після Акту Злуки – ЗОУНР) на території Галичини. Як пресова референтка працювала при Державному секретаріаті закордонних справ ЗУНР та при Міністерстві закордонних справ УНР у Кам’янці-Подільському.

Старшини УСС Зенон Носковський, Олена Степанів, Іван Чмола, Осип Яримович та Софія Галечко на горі Маківка. Фото: Вікіпедія

1919 року з дипломатичною делегацією відбула до Відня. Тут Степанів продовжила здобуття освіти й захистила роботу “Розвиток і розподіл суспільства в давній Русі до половини ХІІІ століття”, отримала диплом доктора філософії. Там же вона вийшла заміж за Романа Дашкевича. Пара повернулася до Львова. Відтак Олена працювала викладачкою в гімназії сестер-василіянок. Також читала лекції в таємному українському університеті. У той період увійшла до наукових товариств імені Тараса Шевченка та “Рідна школа”, також співпрацювала із Пластом та Українською Військовою організацією. Із 1939 року Олена Іванівна працювала в середніх школах. Водночас займалася науковою діяльністю.

Під час Другої світової війни Степанів навідріз відмовилася залишати Львів, хоча в той період в еміграцію подалася сила-силенна українців. Олена Іванівна говорила: “Я залишаюся зі своїм народом”.

Із 1945 до 1949 року Степанів була доцентом Львівського університету, також завідувала сектором економіки Львівського відділу Інституту економіки АН УРСР та науковою співробітницею Природничого музею.

Напередодні Нового року (30 грудня 1949 року) Олену Іванівну заарештували за “зраду батьківщини”. Її звинуватили в зберіганні націоналістичної літератури, такої як “Слово о полку Ігоревім”, “Повість врем’яних літ”, “Галицько-Волинський літопис” тощо. До того інкримінували таємні зустрічі з Романом Шухевичем і публікації антирадянських статей. Олена провини не визнала й усе заперечувала. Прокурор вимагав 25 років позбавлення волі. Степанів засудили на 10, проте, як особливо небезпечну державну злочинницю, відправили до Мордовського табору.

Меморіальна таблиця на стіні Музею Олени Степанів. Фото: Вікіпедія

Тяжка праця зламала фізичне здоров’я жінки, вона стала інвалідом, її перевели в палітурниці. В ув’язнені Степанів писала листи своєму сину Ярославу (український історик, археограф, автор майже двох тисяч наукових та публіцистичних праць), який також перебував у засланні.

Литва