«Stop Putin’s War 2.0»: як це було (відео- та фоторепортаж)
ЖОВТЕНЬ 18, 2016 DIGEST
Цими вихідними українці у понад 70-ти містах світу, у більш ніж 27-ми країнах світу вийшли на акцію «Stop Putin’s War 2.0», намагаючись привернути увагу міжнародної спільноти до російської агресії та закликаючи вжити рішучих дій для її припинення.

«Хоча зараз події в Криму та на Сході Україні вже майже не висвітлюються світовими медіа, розпочата Путіним гібридна війна ніколи не припинялась і продовжує забирати людські життя», – зазначали організатори акції.

Головними вимогами українців були:

Вивести з території України всі російські окупаційні війська, а також повернути назад в Росію всю зброю і військову техніку;
Посилити (збільшити) наглядову місію ОБСЄ до 24 годин на добу сім днів на тиждень, допустити місію ОБСЄ до частини російсько-українського кордону, яку Україна тимчасово не контролює, оскільки російсько-сепаратистські війська припиняють атаки тільки тоді, коли спостерігачі ОБСЄ присутні на фронті;
Звільнити громадян України, які незаконно утримуються під арештом – як на території Росії, так і в Криму – за політично вмотивованими і сфабрикованими звинуваченнями.
Редакція Global Ukraine News зібрала фото та відеоматеріали, які покажуть Вам, як саме українці в різних країнах світу проводили акцію.  GU

http://global-ukraine-news.org/2016/10/18/stop-putin-s-war-2-0-yak-tse-bulo-video-ta-fotoreportazh/

Українська команда отримала перше місце на Фестивалі світла в Берліні
ЖОВТЕНЬ 18, 2016 DIGEST



Українська команда перемогла на Фестивалі світла в Берліні з інсталяцією «Чарівні інновації» у вигляді бджолиного вулика. На одному з основних символів Берліна — телевежі, 10 команд змагалися за перше місце в конкурсі кращих світлових шоу. Переможець визначався за голосуванням глядачів, передає Укрінформ.

«Десь у Всесвіті народжується перший атом, який перетворюється в медові стільники. Бджола літає над торф’яником, плющем і квітами, що символізує симбіоз працьовитих комах і рослин – як приклад всіх живих істот. Свій шлях бджола завершує в селі на квітучому пагорбі», — описують інсталяцію організатори фестивалю.

http://global-ukraine-news.org/2016/10/18/ukrayinska-komanda-otrymala-pershe-mistse-na-festyvali-svitla-v-berlini/

Моя мішанка  за жовтень 2016 р.

Передмова: Наскільки я знаю, то в селах "мішанкою" називають різносортове зерно або взагалі суміш різного зерна, яким засівають грунти під пашу для худоби чи просто, аби земля не пустувала. Мені подібний образ-месидж досить сподобався для своїх невеличких нотаток з думками, які не є сильно значимі, але і не пусте зовсім. Не думи, а думки, додумки і видумки з приводу якоїсь теми. Не простенькі коменти, і не поважні максими за Ларошфуко, а скорше веселі сонячні зайчики - грайливі відбитки справжнього сонечка.
Для прикладу, читаю про черговий "наїзд" на голову НБУ Гонтареву і думаю, що поки її захищає стабільний курс гривні щодо долара і євро - всі оті наїзди-переїзди марні. Не така вже й незнати яка глибока думка, але в тему вдала, як я вважаю. То чого б не зафіксувати її? Можна і треба. Таким буде і весь зміст мого циклу щомісячних і щорічних збірок під загальною назвою "Мішанка".
Або таке: коментую свій матеріал про сепаратиста Моторолу: "Післямова: Мене поправляють, що знищення Мотороли відбулося не 15-го, а 16-го жовтня. Перепрошую, але хіба це головне? Я ж написав про інше. Як і зумисно не згадую як звали Моторолу насправді - то зайве. Щодо інсценізаці, то мені сподобався один комент такого змісту, що то навіть було б добре і якщо б в Мотороли було хоч і 10-ть життів, то це означає тільки мати задоволення вбити його всі 10 раз. Погоджуюсь, хоча особисто я не бачу причин для інсценізації його смерті, тому що нахріна той Моторола здався ФСБ чи ще комусь. Він тільки серед сепарів хтось, а як спецназівець він порожнє місце." - і комп виділяє в тексті слово "інсценізація", а коли я його пробую перевірити, то викидає в замінники тільки два слова "асенізація" та "ініціація", що не підходить по-суті, але надто підходить за змістом: скінчилась ініціація Мотороли в сепари і настала його асенізація.


Богдан Гордасевич

Якби не одна особиста подія, то я б просто оминув і не став згадувати про загибель у Донецьку одного з найпідліших ворогів України на Донбасі, який, будучи етнічним росіянином, засобами війни запроваджував "русский мир" в Україні, зокрема на її сході. Так, мова йде про знищення бойовика Мотороли, але тепер реально, а не як всі фейкові повідомлення перед тим в Інтернеті. Просто так сталося, що ця подія відбулась саме пізно ввечері 15 жовтня, а саме в цей день я маю особисту традицію відзначати пошанування пам'яті Степана Бандери, який загинув у цей же день 57-м років тому від руки агента КДБ Сташинського. На противагу Моторолі у Степана Бандери не було охоронця і був він без зброї, як і немає жодних свідчень, щоб особисто сам Степан Бандера будь-кого вбивав чи замордував.
Для мене просто несподівано виникла своєрідна колізія зі протиставлення Людини Чину і підлого загарбника-ката. В жодній статті чи іншій публікації авторства Степана Бандери або спогадів про нього я не знайшов жодної його агресивної думки і навіть натяку на загарбання територій інших країн - жодної! Ця благородна людина всі свої помисли і саме життя присвятила виключно визволенню своєї страждальної Батьківщині - України. Присвятила героїчній боротьбі за її звільнення від польського і московського поневолення задля встановлення Самостійної Соборної Української Держави. Як і задля звільнення всього українського народу від ярма неволі та пригнічення. Степан Бандера був найперше людиною світлої ідеї Визволення, хоча в тому процесі боротьби він змушений був приймати жорстокі рішення як керівник Організації Українських Націоналістів. І ось маємо начебто таке ж насильницьке вбивство людини, якби цього ката Моторолу можна було називати "людиною", але насправді це нікчемна істота, яка, прийшовши в чужу господу-країну, почала там вчиняти розбій оружною і осоружною рукою окупанта, страшного ката і злочинця. Ніхто навіть серед російських військових не висловлював захоплення від особистості Мотороли, бо ніякий це не воїн, а мерзотник, що вихвалявся такими "героїчними вчинками", як особисто ним вбитими аж 15-ть полонених українських воїнів. Тільки над беззбройними полоненими виявляв Моторола свою силу і значимість, а в боях був значно обережнішим, тому і залишався цілим тривалий час. Власне як жорстокий і кривавий кат Моторола набув значного поголосу, отже виділявся посеред інших сепаратиських "передовиків"-злочинців, але не більше. Водночас значимою військовою фігурою Моторола ніколи не був, тому жодним чином тут не мало місце діяльність фахівців українського спецназу. Не та особа, щоб вони нею займались. Як в таких випадках кажуть специ: "Ми, звичайно, за чистоту, але прибирати лайно з пляжу не для нас". Зате місцеві сили опору окупантам, яких умовно називають "партизанами Донбасу" - могли і, я певен, провели показову і дуже доречну спецоперацію щодо знищення ката Мотороли, за що їм щира вдячність від всіх нас і моя особисто. Поясню детальніше чому так.
Відверто кажучи, мене досить злостило і пригнічувало те замовчування щодо відзначення дати загибелі Провідника Степана Бандери цьогоріч і в цілому по Україні, і у нас у Львові - зокрема. З одного боку я дуже не хочу бачити фальшивих, отих добровільно-примусових і  показових пошанувань суто на публіку чи так для годиться, як за "Совка"-СРСР, але з іншого боку коли зовсім нічого і ти сам один з єдиною лампадкою стоїш коло пам'ятника Степану Бандері у Львові - стає дещо прикро і сумно. Не мав я настрою зовсім, коли повернувся ввечері 15-го жовтня додому, аж тут така несподівана новина: підірвали в ліфті Моторолу! Кращого пошанування Степана Бандери я не уявляю, аніж такого, що його влаштували донеччани з сил опору. Бо я твердо знаю, що для Провідника було завжди краще нехай одна-єдина справа з конкретним результатом, аніж багато-багато величних патріотичних слів і жодного результату. Я більше ніж певен, що з свого постаменту Степан Бандера нам всім каже наступне: - Мене вихваляти не треба! Краще зробіть те, чого б я мріяв досягти! Тоді я буду щасливий!
Що ще одним катом України стало менше - це найкращий дар в пам'ять пошанування дня загибелі незламного Провідника ОУН Степана Бандери.
Слава Україні!  Героям слава!

Богдан Гордасевич

Післямова: Мене поправляють, що знищення Мотороли відбулося не 15-го, а 16-го жовтня. Перепрошую, але хіба це головне? Я ж написав про інше. Як і зумисно не згадую як звали Моторолу насправді - то зайве.
Щодо інсценізаці, то мені сподобався один комент такого змісту, що то навіть було б добре і якщо б в Мотороли було хоч і 10-ть життів, то це означає тільки мати задоволення вбити його всі 10 раз. Погоджуюсь, хоча особисто я не бачу причин для інсценізації його смерті, тому що нахріна той Моторола здався ФСБ чи ще комусь. Він тільки серед сепарів хтось, а як спецназівець він порожнє місце.

2016-10-15
Юрій Малашевич

57 років тому, 15-го жовтня 1959 року в Мюнхені від руки вбивці, аґента КҐБ Богдана Сташинського трагічно згинув провідник Організації Українських Націоналістів (ОУН) Степан Андрійович Бандера.

За цей терористичний акт, його вбивцю Б.Н. Сташинского, теж уродженця Львівщини, нагородили орденом Бойовий Червоного Прапора.

Інтерес до постаті Бандери не вщухає й понині. Приміром, відвідуваність сторінки про Бандеру у російській Вікіпедії виросла до мільйона осіб. Сьогодні ж згадаємо про обставини смертельного замаху на цю людину.

Степан Бандера є одним з найбільш неоднозначних персонажів в історії України. Одні вважають його героєм, інші-зрадником. Хто ж насправді був лідер українських націоналістів? Як його називали в дитинстві? Що зробили з родиною Бандери?

На жаль, наша держава стикається з досить протирічними думками з приводу певних політичних діячів. Напевно, багато хто може привести приклад того, що одна людина каже про якусь історичну та політичну особу одні речі, а інша людина - інші. Історія невпинно переписується. Та чи за цим переписуванням не встратиться справжня сутність подій та людей? Мабуть, найнеоднозначнішим персонажем в історії України можна вважати Степана Бандеру. Така неоднозначність великою мірою пов'язнана з великою радянською пропагандою та залякуванням. Але чому Бандеру так боялась радянська влада? Які сторінки з життя лідера українських націоналістів досі не відомі людям?

 
Старі та нові міфи про Степана Бандеру

Медична експертиза виявила, що причиною смерті була отрута. Німецький Верховний Суд у Карлсруе підтвердив, що головним обвинуваченим у вбивстві Бандери є радянський уряд у Москві.

З тих пір, як на переломі 1935-1936 років Степан Бандера опинився на лаві підсудних у Варшаві, його ім'я перебуває в епіцентрі словесних баталій. Вже понад сімдесят років українці, поляки, росіяни, євреї, представники інших національностей дискутують про його місце і роль в історії. Безперечно, столітній ювілей Бандери надасть дискусіям нового дихання.

Ювілейні дати повертають до життя старі і призабуті радянські пропагандистські кліше (терорист, зрадник, колаборант), які подаються як «нове бачення» істориків. Схоже було в 2007 році зі століттям Романа Шухевича. У випадку з Бандерою, судячи з дотеперішніх публікацій, до цих штампів додаються ще й нові стереотипи - деструктивний політик та розкольник, авторитарний вождь, який не приймав демократичних цінностей, людина, не причетна  безпосередньо до масового визвольного руху середини ХХ століття. Попри відмінності між носіями стереотипів, є два суттєві об'єднуючі моменти. Перший принциповий момент: такі стереотипи  підводять до висновку, що Бандера в жодному випадку не може бути національним героєм. Другий момент методологічний, але не менш важливий: роблячи ті чи інші висновки про Бандеру, історики та публіцисти, які представляють обидві згадані тенденції, не вважають за необхідне покликатися на документальні джерела. В результаті до радянських аксіом, що не потребували доведення, на кшталт «Бандера - нацистський прислужник», додалися новітні: «Бандера не визнавав демократичних принципів, закладених ІІІ Збором ОУН» чи навіть «виступав проти створення УПА». Для остаточного спростування стереотипів потрібні серйозні, оперті на широку джерельну базу дослідження. Проте реальність зобов'язує ризикнути зробити це в межах невеликої публіцистичної статті.

Терорист

Цей штамп щодо Степана Бандери, напевно, найстаріший, адже терористом його називала ще польська влада. Відповідаючи на цей закид на суді у Варшаві, він чітко показав своє ставлення до терористичних методів боротьби в тактиці ОУН: «Прокурор сказав, що на лаві підсудних засідає гурт українських терористів та їхній штаб. Хочу сказати, що ми, члени ОУН, не є  терористами. ОУН огортає своєю акцією всі ділянки національного життя. Заявляю, що ні програмово, ні, якщо йде мова про кількість членів у поодиноких ділянках організаційної праці, бойова акція не є єдиною, не є першою, але рівнорядною з іншими ділянками. Тому, що в цій залі розглядали атентати, що їх виконувала Організація, міг би хтось думати, що Організація не числиться з життям людини взагалі і навіть з життям своїх членів. Коротко скажу: люди, які  весь час у своїй праці є свідомі, що кожної хвилини самі можуть втратити життя, такі люди, як ніхто інший, вміють цінити життя. Вони знають його вартість. ОУН цінить вартість життя своїх членів, дуже цінить, але - наша ідея в нашому понятті є така велична, що коли йде про її реалізацію, то не одиниці, не сотні, а мільйони жертв треба посвятити, щоб її таки реалізувати. Вам найкраще  відомо, що я знав, що накладу головою, і відомо вам, що мені давали змогу своє життя рятувати. Живучи рік із переконанням, що втрачу життя, я знав, що переживає людина, яка має перед собою перспективу в найближчому часі втрати життя. Але впродовж цілого того часу я не переживав того, що переживав тоді, коли висилав двох членів на певну смерть: Лемика і того, хто вбив Пєрацького».

Терористами польська влада називала не лише Степана Бандеру, але і його соратників, котрі боролися в рядах Української військової організації чи ОУН. Як свого часу росіяни називали Юзефа Пілсудського та діячів Польської військової організації, які боролися проти російської влади. Як, зрештою, у всі часи називає революціонерів будь-яка окупаційна влада. Насильство, освячене державною владою, називають політикою, навіть якщо її результатом будуть тисячі чи мільйони загиблих. Силова спроба протистояти цьому насильству поза державними інституціями автоматично шельмується як терор. Тому практично кожен національно-визвольний рух проходить етап, коли його представляють як терористичний, а його антиокупаційну боротьбу як терористичні акти. Щойно після того, коли цей рух набирає обертів, переростає з формату збройної боротьби окремої організації в загальнонаціональну боротьбу, знаходить собі союзників у світі і, врешті, перемагає, лише тоді він позбавляється цього принизливого тавра. Польський, ірландський, єврейський національно-визвольні рухи демонструють саме такі сценарії розвитку. Колишні терористи Пілсудський, Коллінз, Бегін після перемоги ставали національними героями та керівниками відновлених держав. Діячі українського визвольного руху, які протиставилися державному терору Польщі, СРСР та Німеччини, не дожили до своєї перемоги. Проте створення незалежної  української держави - свідчення перемоги їхнього руху, а тому настав час позбавити їх тавра «терористів».

Колаборант

Основним елементом радянської пропаганди, спрямованої проти ОУН та УПА, було постійне звинувачення у колаборації з нацистами. І, не зважаючи на опубліковані тисячі документів, десятки досліджень про антинацистську боротьбу  українських націоналістів, цей міф продовжує існувати. В межах пропаганди Степан Бандера розглядався, часом розглядається й досі, як мало не головний приспішник Гітлера в Україні. Тим часом Бандера скептично оцінював можливість використання німецької допомоги у відродженні України. Цей момент став одним із ключових в його дискусії зі старшими членами ОУН, яка закінчилася розколом організації. Андрій Мельник та інші ветерани визвольних змагань 1917-1920-х років, опираючись на досвід 1918 року, були переконані, що лише українсько-німецька співпраця може привести до незалежності. Степан Бандера головним вважав принцип опори на власні сили, а зовнішню допомогу розглядав лише як імовірний допоміжний засіб. Не маючи довіри до німців, він шукав інших союзників: в 1940 році через свого брата Олександра Степан Бандера, зокрема, вів переговори з міністром закордонних справ Італії Чіано щодо можливої італійської підтримки українського визвольного руху. Поряд з тим, розроблялася концепція створення фронту поневолених народів. Актуальність таких кроків посилювала міжнародна ситуація після 23 серпня 1939 року, коли Німеччина стала союзником головного ворога ОУН - СРСР. Пакт Молотова-Ріббентропа ще раз довів, що в справі відновлення української держави не слід цілковито покладатися на німців. Тому 30 червня 1941 року ОУН під керівництвом Бандери проголосила Акт відновлення незалежності України без жодного узгодження із «союзниками». Не зважаючи на наявні в ньому дипломатичні дифірамби на адресу Гітлера, німці чітко зрозуміли, що їх ставлять перед доконаним фактом. Аби спинити «українську самодіяльність», поліція негайно затримує Степан Бандеру і ставить перед ним вимогу відкликання Акту. Це була пропозиція, від якої не можна відмовлятися, але Бандера зробив це. Всім, хто досі вірить у Бандеру-«німецького підлабузника» раджу почитати унікальний німецький документ - протокол розмови керівника ОУН із заступником державного секретаря Ернстом Кундтом від 3 липня 1941 року. 32-літній юнак, вчорашній політв'язень, керівник підпільної організації поневоленого народу проти високопоставленого чиновника Третього рейху, перед яким тремтіли керівники держав. У відповідь на звинувачення в неузгодженості дій націоналістів з німецьким керівництвом Бандера бере на себе цілковиту відповідальність за Акт, більш того, додає: «Я хочу ще раз вияснити, що всі мої накази не залежали від будь-якого розпорядження чи згоди німецьких властей. Видаючи свої накази, я не покладався на жодні німецькі власті, ані на їхнє погодження, але тільки на мандат, який я отримав від українського народу». Вдруге після 1936 року Бандера своєю принциповою позицією поставив себе перед перспективою смерті. Далі були перебування під арештом, що мало «допомогти» змінити непродумане рішення, концтабір «Заксенгаузен» як покарання за те, що це рішення не було змінене.

В 1944 році, коли стала зрозумілою німецька поразка на східному фронті, нацисти спробували відновити свої загравання з українцями, для чого, власне, й був залишений живим Бандера. Його вивезли із «Заксенгаузена» і поселили як арештанта в будинку під Берліном. Він щойно вийшов з табору, не мав інформації про події на фронтах, про справи в Україні. Цим пробували скористатися німці, запропонувавши очолити пронімецький український комітет, «освятити» своє присутністю черговий колабораціоністський проект. Бандера не піддався спокусі примарної влади - відмовився. Його принциповість черговий раз стала на заваді використання його самого та всього визвольного руху для реалізації чужих інтересів.

Авторитарний лідер

Саме ця принциповість і непоступливість часом представляються як авторитаризм, нездорові амбіції чи навіть «вождистські замашки». Для довершення образу Бандери як авторитарного лідера «однозначно стверджують» про несприйняття ним демократичних цінностей як в масштабах організації, так, тим паче, держави. Скільки правди в цих тезах? Очевидно, що Бандера був амбітною людиною, вірив у визначальну роль вольових особистостей в історії, з дитинства готував себе до великої місії. Він формувався в епоху, коли авторитарні тенденції домінували повсюдно, державами керували вожді, фюрери та дуче. Проте саме Бандера очолив опозицію, яка піднялася проти «вождизму» в ОУН. Саме він і його товариші «крайовики» протиставилися спробі становлення автократичної влади в організації на чолі з Андрієм Мельником. Створений ними Революційний провід, попри значні повноваження Голови, був командою сильних керівників. Бандера як лідер вивів на керівні ролі Романа Шухевича, Василя Кука, Романа Кравчука, Дмитра Грицая, Ярослава Старуха та інших, які очолили різні ланки визвольного руху вже після його ув'язнення, які забезпечили тривалу ефективну боротьбу підпілля. Як свідчать документи, в Проводі Бандери рішення приймалися більшістю, тобто кожен голос мав значення. Саме такий стиль роботи він вважав очевидним і необхідним. В одному зі своїх листів в Україну Бандера писав: «В кожному Проводі, який я провадив, зокрема в Проводі ЗЧ (Закордонних частин) ОУН існував і дальше існує такий порядок: всі рішення приймаються більшістю голосів. Голоси всіх членів Проводу рівні. Справи вирішуються після всебічної дискусії. Кожен член проводу має право піддавати під розгляд і вирішення Проводу кожню справу... Це елементарні засади функціонування Проводу, і ніколи не було в нас думки застосовувати іншу методу».

Як кожен керівник, Бандера прагнув до домінування власної політичної сили, проте ніколи не робив з цього головної цілі. Сформульований ним принцип «нашою перемогою є перемога наших ідей» реалізовувався на практиці - утворений в червні 1941 уряд (Українське державне правління) складався з керівників різних політичних сил.

Поширене сьогодні в історіографії та публіцистиці твердження про те, що Бандера не сприйняв рішень ІІІ Надзвичайного великого збору ОУН, бо, перебуваючи в ув'язнені «пропустив процес визрівання в ОУН демократичних тенденцій», є неправдивим в кількох моментах. По-перше, Бандера ніде і ніколи не відмовлявся від рішень цього збору,  вважаючи їх зобов'язуючими як для себе, так і для всіх членів ОУН. По-друге - процес визрівання демократичних тенденцій в програмі ОУН почався не в 1943, а в 1940 році саме під керівництвом Степана Бандери. Гасло «Свобода народам! Свобода людині!», яке представляється як квінтесенція цього процесу, вперше прозвучало не  в рішеннях 1943 року, а в маніфесті ОУН з грудня 1940 р. «Бандера авторитарний вождь, який не визнає демократичних норм» - це звинувачення було сформульоване його опонентами в другій половині 1940-х років на еміграції і використовувалося в типовій для еміграції політичній боротьбі. При цьому одним із «головних речників демократизації» представлявся Микола Лебідь, людина, усунена з поста провідника ОУН в 1943 році за авторитарний стиль керування. На жаль, багато істориків некритично прийняли цей закид, не намагаючись верифікувати його з допомогою доступних джерел.

Розкольник

З політичного еміграційного протистояння проростає і наступний стереотип - розкольника. Бандера, твердять деякі публіцисти та історики, відіграв радше деструктивну, аніж позитивну роль в українському визвольному русі, адже з його ім'ям пов'язані два розколи. «Руїна», «розкол», «братовбивство» - ці поняття представляються мало не як архетипічні для української нації, як її родове прокляття. Натомість такі негативні явища є аж надто типовими для бездержавних націй, які стають об'єктом зовнішніх маніпуляцій політиків та спецслужб, аби вбачати в них щось винятково українське.

Очевидно, не обійшлося без таких маніпуляцій і  в розколах ОУН, відповідальність за які списують на Степана Бандеру. І якщо в питанні розколу 1940 року поки не знайдено документів, які однозначно підтверджували б його зовнішню інспірацію, то в так званому другому розколі 1954 року вона дуже чітко прослідковується. Звичайно, ця подія мала й певні об'єктивні чинники (особисті та організаційні непорозуміння), проте  безпосередньою причиною стали сфальшовані МҐБ документи та тривала оперативна гра, яка велася з українською еміграцією від імені воюючої України.

Важливо також оцінити вчинки самого Степана Бандери в цих критичних ситуаціях, аби дати відповідь чи заслуговує він на звинувачення у розкольництві.  І в 1940 р., і в 1954 р. бачимо його дії, спрямовані на недопущення розколу: в першому випадку неодноразові звернення та поїздка до Андрія Мельника, в другому навіть добровільний відхід з посади керівника організації задля збереження її цілісності.

Як і у випадку з іншими міфами про Бандеру, звинувачення у розкольництві опирається на незнання конкретних фактів чи невміння розглянути їх із ширшої перспективи. До прикладу, датою розколу по лінії бандерівці-мельниківці називають 10 лютого 1940 року - день створення Революційного проводу на чолі з Бандерою. Тим часом, ще кілька місяців після цього продовжувалися спроби залагодити конфлікт, представники обох течій працювали в одному приміщенні на вул. Зеленій у Кракові. І щойно силове захоплення приміщення бойовиками на чолі із Зиновієм Книшем (згодом одним із найбільш плодючих авторів мельниківського спрямування) і позбавлення бандерівців доступу до нього спалило мости для можливого порозуміння.

Потім були роки взаємної ворожнечі та звинувачень, найважчим з яких було звинувачення бандерівців у вбивстві провідних членів ОУН(м) Сеника і Сціборського. Ця справа досі залишається нез'ясованою, проте, якщо подивитися  в ширшому контексті, то важко не помітити аналогій із пізнішими подіями 1957 та 1959 років. Тоді вбивства Ребета і Бандери теж представлялися як «братовбивчі розбірки» в середовищі українських націоналістів. Щойно сенсаційне зізнання кілера від КҐБ Сташинського показало справжніх  замовників та виконавця атентатів.

І на завершення про розколи. Говорячи про розкол в українському русі, в нас прийнято говорити лише про його деструктивну роль. Тим часом, принаймні, конфлікт 1940 року став додатковим імпульсом для розвитку руху. Адже до його керівництва прийшли молоді енергійні люди, з новим баченням, готові до еволюції своїх світоглядних засад, геополітичних уявлень та методології боротьби. Саме ці люди, яких згодом стали називати «бандерівцями», вивели український визвольний рух на якісно новий рівень розвитку, перетворивши його в загальнонаціональний. І  тут знову напрошуються аналогії з іншими національними рухами - єврейський національний рух набув нового дихання завдяки «розкольнику» Володимиру Жаботинському, який вийшов із Всесвітньої сіоністської організації, заснувавши нову течію «сіоністів-ревізіоністів».

«Лише символ»

Стереотипом, який чи не найактивніше утверджується в суспільстві сьогодні, є теза, що Бандера не може вважатися національним героєм, адже «безпосередньо не брав участь у визвольній боротьбі»: спочатку як в'язень польських  тюрем, згодом - німецького концтабору, а потім як політичний емігрант, який не мав змоги впливати на ситуацію в Україні. «Бандера лише символ боротьби» - ця фраза стала ключовою у сучасному відображенні Бандери. Проте аналіз історичних фактів чітко показує безпосередню, а часто і визначальну роль Бандери в українському визвольному русі. Саме він провів інкорпорацію Української військової організації в ОУН, чим завершив формування структури Організації, яке тривало з 1929 року. Саме він вивів на новий рівень діяльність ОУН в першій половині 1930-их років, саме під його керівництвом ОУН провела низку гучних бойових та пропагандистських акцій, які зробили цю організацію популярною не лише в Україні, а й за її межами. Його активна діяльність в 1939-1941 роках заклала міцні основи для наступного етапу розвитку визвольного руху. В цей час проведено велику кількість військових та організаційних вишколів, які підготували кадри для подальшого розгортання повстанської армії. Тоді ж закладено важливі ідейні засади, які забезпечили розвиток ОУН з підпільної організації у загальнонаціональний визвольний рух. Велику роботу проведено Бандерою в післявоєнний період на еміграції. Під  його керівництвом мережу ОУН розгорнуто практично у всіх країнах, де мешкали українці, - в Західній Європі, Північній та Південній Америці, Австралії. Створені ОУН громадські організації (Спілка української молоді, Організація оборони чотирьох свобод України, Ліга визволення України) ефективно захищали права українців у світі. Через бандерівські видання («Шлях перемоги», «Визвольний шлях», «Гомін України»  та  багато інших, що виходили практично по всій українській діаспорі) проводилася активна інформаційна кампанія, що доносила світові правду про Україну та українців.

Лідерство Бандери визнавали керівники визвольного руху в Україні - на подання Романа Шухевича його було обрано членом Бюро Проводу ОУН в 1945 р., програмний текст провідного ідеолога визвольного руху Петра Федуна називався «Хто такі бандерівці і за що вони борються», тисячі повстанських листівок звершувалися гаслом «Хай живе Степан Бандера», відомий повстанський художник-гравер Ніл Хасевич зробив його портрет, підписавши «Другові Провіднику». В Україні в умовах боротьби ніхто не ставив під сумнів авторитет Бандери  як керівника визвольної боротьби. Визнавали його й ті, хто боровся проти визвольного руху. Термін «бандерівці» набув фактично офіційного звучання і використовувався в документах Компартії та НКВД-МҐБ. Радянська влада до кінця життя Бандери вважала його небезпечним ворогом і  навіть пішла на його ліквідацію в 1959 році. Тобто вже тоді, коли визвольний рух в Україні було придушено, і сама радянська влада намагалася  представляти себе по-новому, відмежовуючись від злочинів Йосипа Сталіна. Степан Бандера був реальним і небезпечним для ворогів діячем українського визвольного руху. А разом з тим - він став його символом.

Стати символом за життя і пронести цей тягар не спіткнувшись - це справжній виклик долі, достойно відповісти на який не зуміли тисячі тих, кого свого часу вважали героями. Маємо унікальні рядки, написані самим Бандерою, де він описує свої переживання: «Мушу Вам  щиро сказати, що мені дуже важко. Гнітить мене невимовно те, що з моїм ім'ям зв'язується найбільші цінності нашої боротьби, куплені працею, великими жертвами і кровію Найкращих Друзів. Чуюся негідним служити за символічне зосередження тих вартостей українського визвольного руху. Під тим моральним тягарем людина слаба, все бачить, як мало сама внесла до спільних надбань, яка безмежна різниця між власним вкладом, власною спроможністю і власною вартістю та тим, що має репрезентувати й очолювати. Репрезентація - це не моє діло, не маю для цього жодних диспозицій і чуюсь зле в такій ролі. Змістом мойого життя досі була боротьба, так і мусить бути дальше. Не можу боротьби репрезентувати, коли не беру в ній участі. На репрезентанта «за склом» не надаюся».

Проте доля розпорядилася по-інакшому - Степан Бандера так і не зміг повернутися безпосередньо на поле бою, змушений був до кінця життя нести цей хрест - бути символом. Прізвище Бандера, що перекладається «прапор», таки стало його життєвою місією.

В Україні сьогодні друкують багато статей та книжок про Степана Бандеру. Автори  переповідають основні факти із його життя:  діяльність в підпільній організації,  боротьба, тюрми, концтабори, відвертий виклик окупантам, принесене в жертву особисте життя, репресована родина, врешті, смерть від рук вбивці. Здавалося б, усе вже зрозуміло і немає жодного народу, який би відмовився від такого героя. Проте ще часто в українських авторів стосовно Бандери бракує відваги зробити висновок із цих фактів. Але переконаний, що настане момент, коли автори, читачі та всі інші українці знайдуть у собі достатньо сили назвати героя героєм. І Бандера знову стане символом, символом того, що українцям уже не треба оглядатися на когось, формулюючи свої погляди на минуле чи бачення майбутнього.

http://blogs.zhitomir.info/index.php?task=show_blog_detail&id=2385

420 років тому 9 жовтня 1596 р. було укладено Берестейську Унію

 2016-10-09 11:45:10 __Юрій Малашевич
   
420 років тому 9 жовтня 1596 р. було укладено Берестейську Унію. Народження Української Греко-Католицької Церкви. Як це було?!

9 жовтня 1596 року на соборі в Бересті (нині Брест, Білорусія) проголошено приєднання ряду єпархій православної Київської митрополії на чолі з митрополитом Київським, Галицьким і всієї Русі Михайлом Рогозою до Апостольської Столиці за умов підлеглості православних Папі Римському.

Потреба в Унії постала після розколу християнства у 1054 році на західну католицьку і східну православну церкви. Між візантійською і латинською Церквами першу Унію укладено на соборі в Ліоні (1274), другу — на Флорентійському соборі (1439), проте ні одна, ані друга не довели до повної єдності християн. Невдачею закінчилась і спроба Данила I Галицького утворити унію з Римом (1253): незважаючи на те, що Данило отримав королівську корону, допомога так і не надійшла і під тиском татар Данило розірвав стосунки з Римом. В 1439 році на Флорентійському соборі київський митрополит Ісидор підписав Унію від імені Київської митрополії, та через вороже ставлення Москви й польської ієрархії покинув київську митрополію.

Ідея унії - злуки Православної і Католицької Церкви ніколи не зникала. Уже в XI ст. було кілька спроб поєднати Церкви, що розділилися в 1054 році. В XII ст. Петро Клюнійський та Ансельм Кентерберійський шукали шляхів для їх поєднання

Але обопільна ворожнеча, фанатичні ексцеси збільшували відчуженість. Взаємну неприязнь розпалювала літературна полеміка поміж греками та католиками, яка «копала прірву між обома Церквами», - пише митрополит Іларіон.

Тяжкий стан Візантійської імперії, якій загрожували вороги з усіх боків, викликав спробу цісаря Михаїла VIII шукати допомоги у папи Григорія X, якому він обіцяв за це прийняти унію. В 1274 р. був скликаний у Ліоні собор, на якому ухвалено, що Грецька Церква, зберігаючи свої догмати та обряди, має лише визнати примат папи, але унію не прийняло ні духовенство Греції, ні народ.

Не торкаючись давніх часів історії України, нагадаємо деякі події останніх двох з половиною століть. У 1396 році говорили про можливість сполучення Православної та Католицької Церкви на нараді Яґайла з митрополитом Кипріяном Цамблаком; поділяючи бажання об'єднати Церкви, митрополит вважав за конечне скликати для цього собор, про що сповістив патріарха. На тому справа й закінчилася.

Року 1418 питання унії було порушене на Констанцькому Соборі, але знову в площині скликання собору з участю з обох сторін знавців канонічного права.

Найактуальніше постало питання унії на Флорентійському Соборі в 1439 році, коли митрополит Ісидор, грецький патріот, приєднався до унії, розуміючи її, як творення Єдиної Церкви. В Україні, крім невеликого числа магнатів, широкі маси залишилися при своїй вірі, хоч не виявляли ворожості до унії. Проте, латинське польське духовенство виявляло до неї ворожість.

З середини XVI ст. появляються палкі полемісти, які ведуть боротьбу проти Православної Церкви. Серед них визначалися Бенедикт Герберст, галичанин з Перемищини, та Петро Скарга (Павензський), єзуїт. У своїй книзі «Про єдність костьолу Божого» (1577) p.) Скарга гостро засуджував православну віру і доводив конечну потребу злуки з Римом, посилаючись при тому на перспективи розвитку освіти та культури і на матеріальні вигоди для української шляхти, які дала б їй унія, а ще більше для православного духовенства, яке вийшло б із приниженого стану. Він вважав, що справу злуки повинен вирішити Собор із православних та като­ликів. Цю блискуче написану книжку присвячено князеві Костянтинові Острозькому.

Справу унії підтримували - папський леґат Антоній Поссевінс. який їздив у цій справі до Москви, та другий леґат Нунцій Бальонетто, який мав у тій справі конференції з кн. К. Острозьким та його синами.

Костянтин Острозький (1527-1608), «некоронований король України», був одним із наймогутніших маґнатів, власником значної частини Волині і великих поселень в Галичині. Він був патроном понад 1000 церков у своїх маєтках, бачив занепад Православної Церкви і прагнув її об'єднання з Католицькою Церквою, але не в формі підкорення одної другій. Острозький мав однодумців і великий авторитет в колах української шляхти, міщан, вищого духовенства.

Наприкінці XVI ст. поновилися заходи в справі унії, при чому її ініціаторами, несподівано, були православні владики. Значною мірою спричинилася до цього політика двох патріархів - Йоакима і, особливо, Єремії - під час подорожування їх по Україні: вони стали на бік братств, дозволивши собі зневажливо поставитися до владик. Незадоволення владик викликали позбавлення сану митро­полита Онисифора за двоєженство (був двічі одружений), висвята на митрополита Михаїла Рогози, обраного лише світськими особами, і призначення єпископа Луцького, Кирила Терлецького, екзархом патріарха, нібито контролером над митрополитом, - сан, якого не було раніше. Наслідком всіх цих умов поволі в різних колах православних стала ширитися думка про унію, в надії, що вона оздоровить церковну атмосферу.

Наприкінці 1589-го або на початку 1590-го року єпископ Львівський Гедеон Балабан перший порушив питання про унію. До нього приєдналися - Кирило Терлецький, Леонтій Пельчицький, єпископ Пинський і Туровський, Діонісій Збируйський, єпископ Холмський та Белзький. Наслідком таємної конференції в Белзі у 1590 році був лист до короля, в якому єпископи заявляли про свою згоду визнати владу папи.

Справу тримали у великій таємниці, і навіть не всі єпископи знали про переговори з королем.

Число спільників серед єпископів зростало. Року 1591 на Перемиську кафедру по смерті єпископа король номінував шляхтича Михайла Копистенського, що мав жінку. Патріарх заборонив висвячувати його, але грамота спізнилася. Року 1593 на звільнену Володимирську кафедру висвячено сенатора та каштеляна Адама (Іпатія) Потія, який приєднався до прихильників унії.

Православні, знеохочені непорядками в Церкві, приймали чутки про унію в значній мірі індиферентне. Пішов за унією Тишкевич, один із стовпів Православної Церкви. Інакше поставився до тієї справи князь Костянтин Острозький. На -Собор, що відбувся 1593 року, він надіслав «артикула-умови, на яких Українська Церква може об'єднатися з Католицькою:

збереження обряду;

заборона католикам забирати православні церкви;

заборона переходити на латинський обряд;

зрівняння православного духовенства в правах з католицьким;

повідомлення в справі унії патріархів;

повідомлення про те Москви і Молдавії;

поліпшення внутрішніх справ Православної Церкви;

відкриття шкіл для право­славного духовенства. Ці «артикули» князя К. Острозького не проголошено на Соборі.

Князеві Костянтинові Острозькому довго не розкривали конспірації переговорів, а коли нарешті він про них довідався, то був дуже обурений, що таку велику, всенародну справу робилося потайки. Володимирський єпископ Іпатій Потій, що був його приятелем з давніх часів, з сльозами, на колінах благав князя приєднатися до унії, але князь залишився непохитним і попередив, що буде боротися проти унії, проведеної в такий спосіб. Вимогу князя Острозького скликати собор, щоб обговорити справу унії. Потій та Терлецький передали королеві, але він, не рахуючись з соборноправністю Православної Церкви, рішуче відмовив, мотивуючи тим, що лише владики без мирян можуть рішати справу злуки. Король боявся, що на соборі виявиться сильна опозиція, і наказав делегатам їхати негайно до Риму.

Не діставши згоди на скликання собору, кн. Острозький видав «Окружник» проти унії, особливо проти тактики владик. «Окружник» справив велике враження. В той же час кн. Острозький вирядив посланців на з'їзд протестантів, який зібрався в Торуні, запрошуючи їх взяти участь в протиунійному соборі.

Наприкінці 1595 року делегати владик - єпископи Іпатій Потій та Кирило Терлецький - прибули до Риму і на аудієнції у папи Климента VIII склали визнання віри й визнали його примат. Папа урочисто прийняв Українську Православну Церкву із збереженням її обрядів.

Вістки про те, що єпископи пристали на унію, викликали в Україні хвилювання. На сеймиках воєводств Волинського, Київського, Брацлавського, Руського шляхта доручила депутатам заявити протест проти самовільного вчинку владик, які не мали уповноважень та згоди на прийняття унії.

Внаслідок прохань православних, виїхав до Литви протосінкел Царгородського патріарха Никифор, видатна особа в патріархаті: він був ректором еллінських наук в Падуанському університеті і деякий час був намісником кількох патріархів. По дорозі до Литви протосінкел був заарештований, але втік із в'язниці, треба гадати, завдяки допомозі кн. К. Острозького.

На 6 жовтня 1596 року був призначений Собор у Бересті. Никифор запросив на нього Кирила Люкаріса, протосінкела Александрійського патріарха, кількох грецьких єпископів, митрополита Білгородського.

З українськими владиками, з яких не прибуло лише двоє, з'явились католицькі єпископи: Львівський - Осніковський, Луцький - Мацейовський та Холмський - Гомолицький, четверо видніших єзуїтських проповідників: крім того воєводи: Троцький - Микола Радзівілл-Сирітка. канцлер Сапіга, Берестейський староста Халецький.

На боці православних були: два єпископи - Гедеон Львівський та Михаїл Перемиський, які розірвали з унією, протосінкели Царгородський та Александрійський, Сербський митрополит Лука, архимандрити, ігумени, понад 200 осіб білого духовенства; воєводи:

Київський - князь Костянтин Острозький, Волинський - князь Олександр Острозький, каштелян Новгородський - Полубенський, депутати шляхти воєводств: Київського - 3, Руського - 3, Перемиської землі - 2. воєводства Волинського - 10, Брацлавського -- 2, Пинського повіту - 1, трибуналу Литовського -2, багато без мандатів шляхти, міщан. Князь Острозький привіз з собою військо. що охороняло будинок Райського, де засідав Православний Собор. Прихильники унії зібралися в церкві св. Миколая.

Православні засідали за грецьким звичаєм: миряни та духовні окремо. Три прохання Православного Собору до владик - насамперед до митрополита Михаїла Рогози прибути на Собор - залишилися без відповіді. Справа була тяжка: об'єднати ці дві частини Собору було неможливо - насамперед через участь протосінкела Никифора та інших греків, яких король наказав арештувати і яких охороняв князь К. Острозький. Не погодилися приєднатися й православні до католицької частини Собору, не зважаючи на намовляння королівських послів. Так постало два Собори.

9-го жовтня 1596 року Никифор з хрестом і Євангелією в руках проголосив, як екзарх патріарха, декрет, яким позбавляв митропо­лита Михаїла Рогозу та п'ять єпископів - Володимирського, Луць­кого, Полоцького, Холмського та Пинського - їх сану за самовільне піддання папі. Цей декрет підписали духовні члени Собору і надіслали митрополитові Рогозі. Світська частина Собору звернулася до короля з проханням позбавити владик-уніатів церковних дібр, якими володіти могли тільки православні.

Уніатський Собор проголосив публічно унію, а на владик Гедеона Балабана та Михаїла Копистенського і все духовенство, що брало участь у Православному Соборі, кинув клятьбу.

На проголошення унії Православний Собор відповів протестом, бо, мовляв, вчинили її без відома православних кілька владик. Але міські суди, крім Володимирського, відмовилися вписувати протестацію. Акти переслано до патріархату, і патріарх Мелетій Пігас затвердив усі постанови Собору. Управління Церквою, до обрання нових єпископів, він доручив екзархам: Гедеонові Балабанові, протосінкелові Кирилові Люкарісові та князеві К. Острозькому.

Король затвердив ухвали Уніатського Собору, а ухвали Православного визнав неправильними.

Так Україна розділилася на дві частини. По одному боці став увесь православний загал і два владики, по другому - уніати: митрополит, п'ять владик і купка прихожан. Який же Собор право-сильний? Почалася полеміка.

Уряд вважав правосильним Уніатський Собор, не рахуючись з тим, що владики, над якими була влада патріарха, самовільно вирішили приєднатись до іншої Церкви і змінити канони. В практиці православних участь мирян у Соборі була цілком правильна. З погляду православних Уніатський Собор був неканонічний.

У Православному Соборі брали участь іновірні. Хоч вини Никифора не можна було довести, його замкнено до в'язниці, де він і помер.

Ідеї і практиці патронату протиставлено владу короля, в справі номінації. Православна Церква наче не існувала. Прохання не давати дібр уніатам уряд відкинув, бо, мовляв, уніати - грецького обряду.

Берестейська унія не внесла спокою і не поєднала Церкви. Навпаки, крім двох - православної і католицької - з'явилася третя, уніатська. На боці уніатської були: митрополит, п'ять єпископів, визнання польським урядом, а головне - могутня рука папи. На боці православних: два єпископи, багато чорного та білого духовенства і - народ, їх зверхник, Царгородський патріарх, не був у стані боронити їх. Спроби православних звернутися до короля за посередництвом сеймиків та сеймів нічого не дали. Уніатська Церква залишалася в очах уряду єдиною правною Українською Церквою.

Тяжкий стан Православної Церкви погіршував внутрішній двоподіл: владики, частина шляхти та міщан пішли за унією, але більшість духовенства, шляхти з кн. К. Острозьким, більшість міщан та братств, селяни, а головне та нова сила, що організувалася за Дніпровими порогами - козацтво - залишилися при вірі батьків.

Менші чисельно прихильники унії розгортали колосальну енергію, зміцнюючи свої позиції та приєднуючи нових прихильників.

Слабого митрополита Михаїла Рогозу замінив у 1600 році єпископ Володимирський, талановитий Іпатій Потій, що був до того Володимирським старостою, людина з великими зв'язками, добрий промовець і дипломат. Роки 1595-1613 - це «Потієва доба», характеризує його роль О.Б. Курилас. Твердою рукою взяв він керівництво митрополією і провадив справу до своєї смерті в 1613 році. «Не з Рогозою, а зо мною маєте діло», - писав Потій у 1600 році до слуцького кліру, який не слухав його.

На той час православне духовенство не мало рівного митрополитові Потієві, але мало князя Костянтина Острозького, який останні роки свого життя присвятив боротьбі з унією та обороні Православної Церкви. Шукаючи підтримки, князь К. Острозький зблизився з кальвіністами. В 1599 році у Вільні відбулася Генеральна Конференція, на якій він заступав православну шляхту, а князь М. Радзівілл - кальвіністичну. Але співпраця двох конфесій не наладналась, бо духовні кола вороже поставилися до кальвіністів і вимагали благословення патріарха. Благословення патріарх не дав, і Віденська Генеральна Конференція фактично на тому й скінчилася.

Найбільше значення п справі оборони Православної Церкви мала релігійна полеміка, участь в якій взяло чимало видатних, талановитих авторів. Ця полеміка велася з завзяттям, твори поширювалося переважно в рукописах, і вони викликали захоплення читачів." Тим часом православні втрачали свої храми, церковні маєтки, які переходили до уніатських владик.

Справу православних та уніатів розглядалося майже щороку на сеймі, в сенаті." Важливим було те, що нарешті король примушений був визнати, що український народ поділився на дві частини, і що уніати не можуть репрезентувати всього народу.

Року 1603-1605 польський уряд пішов на поступки: з митрополії уніатського митрополита вилучено Києво-Печерський монастир і дозволено обрати там православного архимандрита - Єлісея Плетенецького; визнано права братств і вилучено їх з-під юрисдикції митрополита-уніата.

Безоглядна політика Сігізмунда III викликала незадоволення протестантів та православних, до яких приєдналося чимало дисидентів католиків, і 1606 p. проти короля вибухло повстання («рокош») на чолі з Краківським воєводою Зебжидовським. Хоч це повстання було придушене польським військом, але в ньому чітко висловили свої вимоги православні, зокрема – деградувати

уніатських владик, роздавати церковні добра тільки православним припинити всі судові процеси проти духовенства.

Після смерті Кирила Терлецького король поспішив надати луцьку кафедру уніатові Остафієві Єловичу-Малинському.

На тлі цих подій поглиблювалася денаціоналізація української шляхти: нащадки знатних родів переходили на католицтво або унію. Року 1608 помер князь К. Острозький, і серед української шляхти вже не було нікого, хто міг би заступити його. бо й діти князя перейшли на католицтво.

У перший час після Берестейської унії уніати відчули глибоке розчарування: вони сподівалися на допомогу і співпрацю латинського духовенства Польщі, на що нібито вказувало його ставлення до Собору в Бересті, насправді ж зустріли відкриту ворожість. Вже в королівському універсалі 15 грудня 1596 року немає згадки про право уніатських єпископів засідати в Сенаті, не зважаючи на те, що в цьому питанні папа звертався до короля. Релігійна боротьба підкопувала силу народу; полемічна література роз'ятрювала пристрасті. Після Берестейської унії виявився трагізм Української Уніатської Церкви, - пише Вінтер: православні ненавиділи уніатів за зраду, а Римо-Католицька (Польська) Церква не вважала їх за повноцінних громадян, бо вирішальним для неї було питання національності. Поляки прагнули такого об'єднання Церков, щоб православні цілковито відмовилися від своїх догматів, історичної традиції, обрядів. Уніатська Церква стала тільки «терпимою» в Польщі, як терпимою була Православна. Польський історик, єпископ Ліковський, пише, що польське духовенство, замість притягати до себе уніатів, їх тільки принижувало. Але внаслідок цього Українська Католицька Церква не зв'язалася з польським урядом «стала головним заборолом української народности проти польонізації», - писав Д. Дорошенко.

http://blogs.zhitomir.info/index.php?task=show_blog_detail&id=2377

Джерела:
Історія України. Освіта UA  http://osvita.ua/vnz/reports/history/3820/

http://www.jnsm.com.ua/cgi-bin/m/tm.pl?Month=10&Day=09

Нові причинки до історії української мови -2

ВІДПОВІДІ НА ЗАПИТАННЯ:

- Хто є автором гасла «Единая страна»?

- Це почалось під час анексії Криму 2014 року. Нібито це була ініціатива телеканалів. А хто власне автор, я вам не скажу, не знаю.

- У Німеччині я надибав на цікавий рукописний словник поморського діалекту російської мови (по мові це така народність, яка живе на території сучасної Архангельської області) і я звернув увагу на те, що чимало слів є українізмами або просто схожі на українські слова. Тож, перше питання: як би ви прокоментували цей факт? І друге: англійське слово «Russian» має таку цікаву внутрішню форму, яка недвозначно вказує на етимон «Русь». Таким чином, саме слово сприяє підміні понять, чим власне користується російська пропаганда, ототожнюючи «руський», як той, що походить з Русі, і «російський», як той, що належить Росії. Чи вважаєте Ви доцільним в цьому плані застосувати інший підхід, який застосовується для власних назв, які засвоюються іншою мовою за принципом орфографічної трансплантації. Якщо це інший алфавіт – то і транслітерації. Тобто, ці слова, які відображають виразні національні особливості, транслітерувати, але не перекладати.

- Щодо цих рукописних матеріалів, про які Ви згадали, я не можу сказати нічого, оскільки я їх досі не бачив. А просто асоціація така, якщо це насправді словник, який стосується російської мови, що не обов’язково має так бути. Але якщо це справді російська діалектна мова, то ми ніколи не повинні забувати, що російська мова досі не побутує лише в формі «великого и могучего русского языка литературного». Тобто є діалекти, які майже не збережені, але це не стосується лише російської мови, однак її це стосується більшою мірою. Але, звісно в діалектах є багато того, що суттєво відрізняється від літературної мови. А інколи це може бути щось дуже близьке до української. Це саме стосується й інших слов’янських мов і їхніх діалектів. Насправді картина дуже строката. Іноді ви знайдете деякі слова, що нагадують українські в словенських діалектах.

Щодо другого запитання, то англійською мовою набагато краще, ніж німецькою мовою можна вирішити ту термінологічну проблему, що її ви згадали. Якщо я не помиляюся, колеги з Гарвардського університету не говорять про «russian [рашн] things» стосовно Середньовіччя, і коли це стосується Русі, говорять про «rusian [рузіен] things». І це набагато краще. Німецькою мовою це не дуже добре працює, оскільки німецькою треба було би сказати «rusisch» (рузіш), і це дуже дивно.

- Значну частину Вашої лекції зайняла розповідь про трактування і сприйняття древньоруської, давньої української, московської, української. Мені здається, що тут елементарні поняття термінології. Для мене особисто жодного цього питання немає давно. Тому що для мене Україна – це Русь, Русія, Україна – це Рось, Росія. І українська мова хоч давня, хоч нова – це руська мова, вона ж і російська мова. А все те, що зараз неправильно сприймається, це є московська мова, московський язик. Це свідчення стандартності нашого життя. Це архаїчне завжди сучасне. І сьогодні в політиці якби ми на державному застосували поняття «Московська Федерація», «Московська держава», то знімається левова частка проблематики.

- На щастя, це все ж таки не так просто. Саме про назву Русь і що вона означала, можна говорити дуже довго. І для тих, котрі неуважно досліджували це питання, тут є багато несподіванок. В новгородських літописах є люди, які з Новгорода ідуть на Русь. А як це може бути? Тільки тоді, коли Новгород не є Руссю. Як встановили дослідники (не я особисто), є різні значення слова «Русь». З іншого боку, Новгород може бути частиною Русі, але тільки Русі в ширшому значенні. Бо у вузькому значенні «Русь» цих джерел це тільки Києво-Переяславська земля. І Русь спочатку – це лише варяги, «Руська Правда» це нам показує. Там йдеться про те, як карається з одного боку русич, а з іншого боку – слов’янин. Тобто русич не може бути слов’янином.

- Хочу запитати про новгородські грамоти. Чи Ви звернули увагу, що вони не всі були писані чистою церковнослов’янською мовою? І саме грамоти, які писав один керівник Новгородської республіки, містять дуже багато українізмів, саме цих слів, які цілком вкладаються в українську мову.

- Новгородські берестяні грамоти найцінніші для нас зі славістичної перспективи. Вони відзначаються саме тим, що написані народною новгородською, тобто російською мовою цих часів. Є в них церковнослов’янські фрагменти, адже церковнослов’янська мова побутує в Новгороді цих часів, але це також доволі складні питання.

- Я хотів би спитати про спільні риси руської, російської та української мов? Як вони зараз пояснюються? Бо колись казали, що це була спільна мова-предок, необов’язково вона була в часи Русі, в цей час вона вже розпалася, був окремий діалект. Але вона була раніше.

- Ніхто не заперечуватиме, що білоруські, українські, російські діалекти та мови мають багато спільного. Але також українські, білоруські та польські діалекти мають багато спільного. Щодо генетичних питань, то на спорідненість цих мов по-різному можна подивитися. Але славісти давно знають, що єдиної давньоруської мови не було. Бо нам розповідали, що є такий «единый древнерусский язык». Але це мова, яка має різні діалектні явища. Якщо ми дивимося в ранні століття, то так не може бути. Або це одна єдина мова, або є діалектні явища. Але фактично діалектні прикмети створюють різні мовні одиниці. Так що, що таке мова і що таке діалект завжди важко сказати. І про це говорить Залізняк, так ми говоримо фактично про діалекти, але про діалекти передусім слов’янської мови. І поза цим контекстом російсько-українським і т. д. багато славістів погоджується з тим, що аж до розвитку так званих «єрів», аж до початку II століття нашої ери, можна говорити тільки про спільнослов’янську мову та діалекти, ареали цієї спільнослов’янської мови. Тому йдеться про анахронізми.

- До прикладу повноголосся, воно властиве лише білоруській, російській, українській.

- Так, як не дивно, повноголосся властиве всім східнослов’янським мовам, але все ж таки можна знайти саме на території Новгорода винятки, що нам показують, що навіть повноголосся не таке просте явище, як дехто думає. Щодо цих давніх явищ, завжди йдеться про питання, які з цих явищ найстаріші. Наприклад, повноголосся, напевно, не старіше, ніж так звана друга палаталізація велярних (співголосних), тобто розвиток «к-ц» у таких випадках, як «рука-руці». А в Новгороді не було такої другої палаталізації. Там є «рука-руке». Про це можна прочитати у моїй статті та у статті Шевельова та Залізняка. Ця стаття, як на мене, єднає погляди Шевельова та Залізняка, оскільки саме час пошанувати те, що роблять росіяністи для нас, коли йдеться про доказ того, що єдиної давньоруської мови не було.

- Моє питання не стосується напряму Вашої лекції, а стосується Вашої функції президента Міжнародної асоціації україністів. Що Ви плануєте, коли буде наступний з’їзд (якщо відомо) та, може, трохи розповісте про роботу?

- Міжнародна асоціація україністів – це асоціація, яка фактично має одну головну мету: це організація конгресу україністів, що відбувається щотри роки, щочотири роки, щоп’ять років. Але щоби зорганізувати такі конгреси, потрібні гроші. Отже, саме під враженнями цих останніх подій, того, що ми усвідомлюємо, наскільки тяжкі обставини в Україні саме тепер, наступний конгрес відбудеться 2018 року, це через 5 років після останнього конгресу. Ми також робимо те, що можемо робити на підставі бюджету «нуль». Тобто ми хочемо бути присутніми на різних заходах, ми хочемо, щоби зв’язки між україністами світу залишалися живими. Ми беремо участь у конференціях, коли є можливість і виступаємо там також як функціонери Міжнародної асоціації україністів. Бо це не тільки я, це і колеги з Національної організації україністів у Києві. Вони дуже активні – пані Леся Мушкетик, ми дуже добре співпрацюємо. І на цій підставі ми дбаємо про те, щоб україністів було видно. І не тільки серед україністів, але й поза цими колами. І нам допомагають й інші люди, наприклад такі, що ставлять подібні питання на науковому заході. Міжнародна асоціація україністів є, ми далі співпрацюємо. Конгрес відбудеться, буде новий президент, кращий, сподіваюся. Але ми україністи надалі будемо активно працювати.

- Моє питання стосується того, що останнім часом в Інтернеті поширюються псевдонаукові, антинаукові концепції про те, що українська мова чи не найдавніша мова світу, про те, що вона має спільні корені, що її певні слова відповідають словам у санскриті. На мій погляд, така ідея робить дуже погану послугу як українській мові, так і людям, які хочуть її поширювати. Які є, на ваш погляд, шляхи протидії таким псевдонауковим концепціям і як можна з цим зараз боротися?

- Антинаукові погляди можуть бути різного характеру: можуть бути дуже впливовими і дуже шкідливими. Але такі, що про них Ви говорили, є настільки смішними, що можна махнути рукою. Не тільки Україна визначається такими «досягненнями», що стосуються таких міфів. Інтернет особливо до такого терплячий, але до цього частково долучаються і книжки, які видаються і містять такі дурниці.

- А як Ви відрізняєте наукове від антинаукового?

- Я би не сказав, що я науковець №1, але я вже давно працюю в галузі науки. Хороший столяр теж трохи орієнтується: він знає, що таке добра робота, а що ні. І на таке питання теж можна відповісти, але навряд чи одним реченням.

- Чим викликана Ваша зацікавленість саме українською мовою? По-друге, Вам як професору було би цікаво знати, що на Новгородщині в наш час діти, дошкільнята, говорять дуже вже по-українськи, наприклад, «пішоу, с’єв, пошов». І третє, коли Ваша книжка українською мовою вийде?

- Я цікавлюся різними мовами, та традиційно, вже кілька років мене цікавить саме українська. Просто українська мова найбільш приваблива, тому досі я є славістом. Про всілякі спостереження щодо мовного життя Києва та України я часто намагаюсь знайти інформацію. Це дуже цікаво. І я переконаний, що це цікаво і вам. Адже мовознавство – це не те, що цікавить усіх, однак мова – це те, що якраз цікавить усіх. І тому мовознавство має бути таким, щоби якомога більшою мірою бути цікавим людям. І над цим ми теж працюємо. У цьому випадку, я повторюся, ми вирішили, що найкраще буде видати збірку англійською мовою, оскільки світ повинен пам’ятати, мати на увазі, що українська лінгвістика, українське мовознавство живе. Таких грубих книжок, понад 650 сторінок, які присвячені проблемам української мови, не дуже багато. Так що, навіть якщо не все, що я там написав, є дуже мудрим, це все ж є якесь досягнення для українського мовознавства та для України. А коли буде українська версія, я не знаю. Думаю, що тих людей, з якими я плідно співпрацював, коли ми видали «Причинки…», не треба перенавантажувати. Ці «Причинки…» мають також понад 800 сторінок. І це багато праці. Може, колись вийдуть українською мовою. Декілька статей вийшли вже українською мовою.

- Чи могли б Ви коротко окреслити науковий метод, яким користуєтесь у своїх дослідженнях? І що б Ви могли сказати стосовно зв’язку української мови з санскритом?
 
- Якщо йдеться про методику, то я філолог у традиційному розумінні. Тож я не цураюся різних методів, які є у філологічному контексті. Я мовознавець, який дуже уважно слідкує за історичними науками та їх досягненнями, адже мова побутує в історичному та соціальному контексті, як в сьогоденні, так і в минулому. Тож я не проти комбінації різних методів. Вони описуються в різних підручниках. Якщо ми говоримо про різні звукові зміни, то це методи історичної фонології. Якщо я досліджую як споріднені польська та русько-українська версії цього розмовника, то потрібні цілком інші методи.
Щодо санскриту та української мови, то той, що каже, що санскрит і українська мова зовсім не мають нічого спільного, грішать. Оскільки українська мова та санскрит є просто індоєвропейські мови. Це спільна спадщина, але це не означає, що українська мова тут дуже відзначається на фоні інших індоєвропейських мов.
 
- Чи могли би Ви дати якісь практичні рекомендації, як присутня тут людина могла би перевірити певний факт, чи він є справжнім чи ні?

- Я намагаюся бути прозорим. Тобто намагаюся відрізняти аксіоми, тези від інтерпретації висновків. Методи науки фактично і зводяться до того, як сказав мій земляк, що науковість в тому і полягає, що тези можна фальсифікувати. Саме це окреслює науковість. Але, звісно, коли йдеться про якусь наукову дисципліну, то щось треба знати, щоби перевірити і мене. Таку можливість даю, але ніхто не може в кожній публікації пояснити світ заново. Бо тоді буде дуже нудно всім. І мета така, щоб було не нудно.
Мені не було нудно, дуже дякую всім!

Лекцію було прочитано у Книгарні «Є» у Києві 19 лютого 2016 року.
Відеозапис лекції (відеоматеріал Ігора та Ірини Міняйлів, MiraStudia "Модерна Україна")
Міхаель Мозер – коротко про українську мову (“Мова [за лаштунками]“)
http://zbruc.eu/node/50478

 Нові причинки до історії української мови
Міхаель МОЗЕР

У Канаді готується до друку нове (значно доповнене) видання книжки австрійського україніста, професора Інституту славістики Віденського університету (та інших університетів), президента Міжнародної Асоціації Україністів Міхаеля Мозера «New Contributions to the History of the Ukrainian Language». Майбутнє видання автор презентував лекцією в Києві.

Щиро дякую вам усім, що ви прийшли на такий дивовижний захід, бо тут ідеться про презентацію книжки, якої ще немає. Книга називається «New Contributions to the History of the Ukrainian Language». Ми свідомо вибрали таку назву, це «Нові причинки до історії української мови», які вийшли 2008 року і зазнали трьох видань, що, на щастя, вказує на те, що українське мовознавство живе, що є люди, які цікавляться такими питаннями, і ми, зокрема я, тоді були дуже раді, що це саме так. Тоді ми приклали декілька статей українською мовою. Була наступна мета – щоб українці дізналися про те, що десь в Австрії сидить людина, яка серйозно цікавиться історією української мови. Цього разу це інша мета – ми хочемо показати світові, що українське мовознавство існує і поза Україною. І тому ми зібрали кілька статей в книзі, що майже готова. Вона має більш, ніж 650 сторінок, вони присвячені різним аспектам історії української мови, моєї улюбленої теми.

Щодо сьогоднішнього вечора, то ми домовилися, що я буду говорити про чотири теми, які, звісно, якось пов’язані з «Новими причинки до історії української мови». І тут я з задоволенням погодився, що можна говорити на ці чотири теми.

Перша тема: „Новгород – це не Київ“. Що це означає? Тут ідеться про різні переконання, різні думки, що дуже поширені не тільки серед не науковців, а й серед різних науковців. Тут ідеться про початки історії української мови. Можна сказати, що йдеться про міф єдиної давньоруської мови. З одного боку, багато хто з вас, звісно, знає праці провідного українського мовознавця Юрія Шевельова, який багато що довів саме в такому розумінні, що єдиної давньоруської мови ніколи не було.

Але, як на мене, варто не тільки звернути увагу на праці Шевельова, які висвітлюють питання з українського боку, але й віддати належне нашим колегам з русистики, які дуже плідно попрацювали за останні роки, досліджуючи мову Новгорода. Ви всі колись, мабуть, чули про унікальну мову Новгорода, про новгородські берестяні грамоти. Ви всі також, мабуть, чули, що росіяни – і це є цілковитою слушністю – дуже пишаються цими новгородськими берестяними грамотами, які є унікальними щодо мовних аспектів. Новгородська мова, справжня народна мова середньовічного Новгорода – це мова унікальна не лише з огляду на Давню Русь, а й унікальна на фоні всіх слов’янських мов загалом. Тобто це щось неймовірно цікаве. Це те, що суттєво відрізняється від всього іншого, що ми бачимо перед собою в слов’янськомовному ареалі Середньовіччя. Є різні монографії присвячені мові давнього Новгорода. І ми це шануємо, і віримо, і не розуміємо як надалі нам можуть розповідати, що все ж таки був «единый древнерусский язык». Ми навіть не мусимо бути мовознавцями, щоби зрозуміти, що щось не так. І те, що нас тут особливо цікавить, – це те, що колеги з русистики, певне, найпереконливіше нам показали, що єдиної давньоруської мови не було.

Ви бачите певні, дуже суттєві прикмети, котрі я не знайшов, а взяв з книжки відомого високоповажного російського мовознавця Андрія Залізняка. Це деякі з тих прикмет, дуже давні та суттєві для всього слов’янства. Ці суттєві різниці стосуються всіх мовних рівнів. З іншого боку, звісно, новгородські берестяні грамоти не являють собою єдиний корпус новгородської мови Середньовіччя. Тобто новгородські середньовічні тексти є дуже різними. Багато з цих текстів зовсім не написані автентичною мовою Новгорода. Вони написані мовою, що є набагато ближчою до мови інших пам’яток з інших регіонів Давньої Русі. І тут Залізняк каже, що все вказує на те, що в Новгороді, і не лише там, побутувала якась мова, що її він називає так: «наддиалектная форма русского языка». І багато що вказує на те, що пан Залізняк має рацію. Якщо це «наддиалектная форма русского языка», тоді все ж таки якесь підґрунтя має бути. Оскільки ми знаємо, що справжня мова середньовічного Новгорода так суттєво відрізняється від усього іншого, що ми бачимо на східнослов’янському мовному просторі Середньовіччя, то багато що вказує на те, що підставою цієї наддіалектної форми давньоруської мови є слов’янський діалект, яким говорили в середньовічному Києві.

Залізняк вказує на щось дуже суттєве. Якщо ми говоримо про українську мову Середньовіччя, то це анахронізм, на це вказують всі. Але якщо ми говоримо про «древнерусский язык», то це також анахронізм. І він дуже слушно пише: «Следует учитывать, однако, что такие названия, как древнерусский язык, древнечешский язык и т. д., отражают в первую очередь взгляд со стороны современных языков (русского, чешского и т. д.)». Це наш погляд у минуле. І визнає, що ці назви є анахронізми, оскільки, якщо йдеться про перші приклади сполучень слів «русский язык», і коли малось на увазі щось як мова, то «русский язык» перших років – це навіть не слов’янська мова, це мова Русі. А Русь найдавніших часів – це не слов’яни, це варяги. І Костянтин Багрянородний дуже однозначно пише про те, що є назви слов’янські, з одного боку, і руські – з другого. І руські назви – це скандинавські назви, тобто теж анахронізм.

Якщо ми кажемо, що дуже часто працюємо в історичних науках з анахронізмами, маємо працювати з анахронізмами, то треба бути послідовними. Якщо це мова Києва, якщо ми погоджуємося на анахронізм, то «наддиалектная форма русского языка» це все ж таки не «древнерусский язык» у першу чергу, але, попри все, давньоукраїнська мова, якщо ми послідовні щодо анахронізмів. Як на мене, не треба бути таким послідовним завжди, оскільки щодо української мови ми не маємо такої переваги, що можемо чітко відрізняти все руське від усього російського. Та коли нам розповідають про «древнерусский язык», тут надалі можна бути обережним. І якщо нам розповідають, що «Добрилове Євангеліє», наприклад, або «Євсевієве Євангеліє», такі важливі середньовічні тексти, які однозначно написані на українській основі (церковнослов’янською мовою, але на українській основі), що вони написані на «церковнословянском языке русской редакции», то теж ми не можемо бути дуже задоволені. Адже це однозначно є тексти, що походять з України, і навіть якщо України не було, всі ці явища середньовічної України не є «русские», російською мовою.

Друга тема – це цитата з Валуєвського циркуляра, тут можна говорити про польські впливи на українську мову: «тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши». Українська мова ніколи не була «тем же русским языком» – це, по-перше. По-друге, «испорченный». Є такі традиції, я чесно кажучи не знаю, звідки вони походять, що впливи ззовні називаються або «засміченням», або «збагаченням». І навіть у дуже об’єктивних творах, присвячених історії різних мов, можна читати про «збагачення», про «засмічення» так, ніби це були цілком нейтральні вирази. Однак, звісно, це не так. Щодо «испорченный», «засмічений» я дуже сумніваюсь. І щодо впливу саме з боку Польщі, я також трохи сумніваюсь. Бо багато що насправді входило в українську мову з Польщі, але далеко не все, навіть меншість цих елементів. Це польські елементи з походження. Скажімо, «шляхетство», «шкода» – це не просто польські слова. Українське слово «власне» є полонізмом, але у польській мові це слово є «богемізмом». Це саме стосується слова «праця». І цей перелік можна продовжувати. Дуже багато цих польських елементів в українській мові. Вони відіграють величезну роль, починаючи принаймні з 16 століття. Багато з цих польських елементів – це латинські елементи. І поляки теж не вигадали латинь, як ви знаєте. Так що на це можна подивитися цілком інакше.

Перед нами текст з раннього XVII століття, текст доволі відомий, називається «Інструкція». Це протест львівських міщан проти їхнього гноблення у Львові з боку поляків. Мова цієї «Інструкції» однозначно руська, тобто українська мова ранньомодерної доби. І ця писемна мова неймовірно близька до польської таким чином, що перекласти цей текст польською мовою можна без великих проблем. Це мій власний переклад, він такий, що ним не треба дуже пишатися, оскільки тут є певні механізми, що діють між польською та русько-українською мовами цих часів, що їх я трохи описую в «Нових причинках до історії української мови». Русини-українці ранньомодерної доби просто взяли участь у тому неймовірному культурному злеті, який відбувся у Польщі, зокрема, починаючи з другої половини 16 століття. Це золотий вік польської культури. І українці тоді під тиском поляків багато прийняли та перетворили на своє. Передусім, такі впливи відкривали українцям, русинам цих часів погляд на те, що відбувалося в Європі. І в XVII-XVIII столітті це не було мало. І ці контакти з Польщею також підтримували контакти з провідною мовою цих часів – латинською. І латинська мова була не зовсім чужа нам, українцям, тих часів. Тут ви бачите справжню цікавинку щодо культурної історії русинів-українців. Я вам зачитаю: «Electi sunt domini Nicolaus Zarogowsci, Janis Walach, Georgius Raich, Nicolaus Dompiach, Stanislawsci par et Lionas Lintner, incomes residentis». Чудова латинська мова, написана кирилицею, дуже рідко трапляється. І ми мусимо читати такий фрагмент згідно з правилами української мови. «» (ять) – це «і». Коли маємо читати «ґ», тут є «кг». Це однозначно український латинський текст. І знову ж, цей польський вплив навряд чи був «засміченням». Ці переклади Біблії (Пересопницьке Євангеліє та інші переклади) – вони не були просто перекладами однієї версії польської Біблії, але польські Біблії слугували зразками.

Є й інші цікавинки. Наприклад, таке. За ранньомодерних часів дуже популярними стали розмовники, такі книжечки, які давали можливість подорожувати по Європі та знайомитися з тим, як інші народи кажуть про різне, побутове, важливе під час цих подорожей. Дуже популярним розмовником був розмовник пана Берлемонта. Він був перекладений різними мовами, в тому числі слов’янськими. І одна зі статей у цих «Нових причинках до історії української мови» стосується стосунків польськомовної версії та українськомовної версії цього розмовника. Ті колеги, що видали цю розмову-бесіду Івана Ужевича, були переконані, що українська версія вийшла (чи краще, постала, бо не була надрукована) без польського зразка. Мені здається, що це неправильно. І в цій статті я намагаюся довести, що Іван Ужевич прекрасно знав польську версію цього розмовника. В ньому йдеться про дуже побутові речі, зокрема про те, що кажуть, коли пообідали і про це зрідка пишеться в текстах XVII-XVIII століття.

Ці контакти з польською культурою були дуже багатогранними. Наприклад, відомо, що одним із найважливіших джерел постання ідеї про один спільний «русский народ» є текст, який постав у Києві у другій половині XVII століття. Це так званий «Синопсис». Він написаний церковно-слов’янською мовою, і він тоді так сподобався росіянам, що «Синопсис» став першим підручником з російської історії, так пишуть у різних джерелах. Тут багато йдеться про один словянорусский народ». І це нібито початки ідеї «руський мир». Це трохи запросто. Але що цікаво, це те, що цей текст «Синопсис», який має таку сумнівну історію, фактично є перекладом польської хронічки. Це «Kronika polska, litewska, muka i wszystkij Rusi» автора Maciej Stryjkowski. Як ви бачите, ці контакти абсолютно несподівані. Такі польські тексти були написані мовою і стилем, який знаходився на рівні цих часів. Це дуже розвинений, розроблений стиль. І українці-русини тих часів багато що взяли щодо цих осягнень польських, європейських, латинських, і вони тоді осягнули, що русько-українська мова XVII-XVIII століть також знаходиться, як на мене, на такому дуже високому культурному рівні. І в такому контексті цікаво порівнювати російські тексти цих часів з руськими (українськими, білоруськими) текстами. Це цілком різні світи.

«Українізація українців» далеко-далеко від XVI століття. Мене досі, чесно кажучи, дивує, як взагалі досі часто говорять про «українізацію українців» стосовно цього розвитку в XX столітті в 20-30-х роках. Я досі ніколи не читав про «австріякизацію австрійців», про «полонізацію поляків», про «богемізацію», «чехізацію чехів» тощо. Це також цікаво через те, що, як багато хто з вас знає, першопочатковим терміном не був термін «українізація». Коли вигадали цю політику, то вона називалась «націоналізацією» і вона стосувалась не лише України, а й усього Союзу. Але початок цієї «націоналізації» насправді дуже пов’язаний з подіями в Україні. Оскільки більшовики не просто захопили Україну. Їм було дуже тяжко, оскільки українці не хотіли опинитися під радянською владою. І один з чинників, що на них натрапили більшовики, це був український націоналізм. Націоналізм може бути різним, а пан Сталін вже доволі рано, 1918 року чудово зрозумів, що націоналізм також може бути маскою. Він говорив про націоналізм як маску серед контрреволюціонерів. Тобто, звісно, більшовики не хотіли бути націоналістами, але «національна маска» могла бути корисною, вони про це чудово знали. Коли Сталін оголосив цю політику «українізації», то він сказав у цій промові від самого початку, що це політика, яка буде корисна тільки тимчасово, так само як і «НЕП». Він пише про «передышку» і про те, що «після останніх подій» 1923 року потрібен деякий час, коли треба буде «лизати» рани більшовикам. Але від самого початку було сказано, що це тимчасова справа. І «українізація, «націоналізація» та «НЕП» тісно пов’язані між собою.

Нам часто розповідають, що українська культура взагалі постала завдяки більшовикам. Різні люди нам досі таке розповідають. Дуже цікаво дізнатись, що власне таке «українізація», бо це не просто 20-ті роки і початок 30-х років. Оскільки 1923 року Сталін оголосив цю політику, а 1926 року Лазар Каґанович сам дізнався, що тільки тоді можна було відзначити першу річницю «українізації». Тобто більшовики самі визнали, що впродовж перших років нічого не сталося, а тільки десь в 1925 році взагалі почалась ця «українізація». І як ви бачите, щойно вона почалась, то Політбюро Центрального Комітету вже дуже стало дбати про те, щоб усі ті, що справді могли щось осягати в рамках цієї «українізації», були під чуйним оком партії і КГБ. І доки оголошували ці гасла про потребу в «українізації», дуже дбали про те, що з ухильниками треба боротися без пощади. Каґанович, та сама людина, що у великій мірі відповідала за українізацію, сказав під час так званої «афери Шумського»: «Абсолютно неправильні всякі тлумачення, всякі натяки на те, що більшовики нещирі, що більшовики брешуть, коли вони говорять за «українізацію», що в більшовиків це лише маневр, що провадять більшовики «українізацію», не бажаючи її, не вірячи в неї, не люблячи її тощо». Ну, коли більшовики дуже наполягали на тому, що щось абсолютно не так, то ми знаємо, що саме так і є.

Після цієї промови Каґанович у дискусії сказав «Нам безперечно небезпечний «великоруський» шовінізм, якщо має історичні корені та історичну давність». Ну, це «бла-бла-бла» тих часів, чесно кажучи. Це просто політичні гасла цих часів. Голос з місця: «Наша партія на Україні більше пристосована до боротьби з українським шовінізмом». І Каґанович, який за «українізацію», дуже швидко погоджується: «Це правда, наша партія на Україні більше пристосована до боротьби з українським шовінізмом. Країна наша більше схильна до українського шовінізму». Два обличчя, не тільки маска, повсюди це видно.

Наймудріші люди точно розуміли, що там відбувається. Це відомі слова Миколи Куліша: «Їхня українізація – це спосіб виявити нас, українців, а тоді знищити разом, щоб і духу не було». Попереджає. 1925 року почалась ця «українізація», 1928 року почалась колективізація, 1929-го починається ця афера Спілки Визволення України і починається цілковитий терор. Власне, проти тих, які могли щось зробити, якщо йдеться про власну «українізацію»: це представники Академії Наук, це вчителі, це інтелектуали. Вже 1929 і 1930 року нема жодних закладів в Академії Наук, які б могли займатися тими справами, які просто необхідні були для «українізації».

Отже, з 1925 року по 1928-1929 роки. Що насправді можна було осягнути продовж цих років? Правда, багато що осягнули. Хай нам ніхто далі не розповідатиме, що саме «українізація» зробила українців українцями, що «українізація» так багато дала українцям. Це є не так. Навіть коли йдеться про справжні осягнення цієї «українізації», то я б хотів вказати на книжку, яка вийшла нещодавно, це книжка американського історика Мет’ю Полді (Matthew Poldy). На жаль, я наразі не пригадую назву книги. У цій книзі йдеться про те, що було сказано, що було досягнуто під час «українізації». З одного боку, пропаганда, а з іншого, – те, що насправді діялося на місці, зокрема, в сфері освіти. Це була та сфера, що в ній все виглядало так, нібито успіхів було дуже багато, однак архівні матеріали показують, що це була «українізація» на папері. Тобто, певні школи були нібито зукраїнізовані, але насправді нічого подібного не було. Тут треба просто надалі працювати в архівах. Нам, історикам мови, варто знати про такі дослідження. Все разом вказує на те, що ми надалі повинні цікавитися цією більшовицькою «українізацією», але дивитися на неї дуже критичним і дуже тверезим оком.

Про те, що сталося 1933 року, я не буду говорити, ви всі про це знаєте. Куліш мав рацію дуже трагічною мірою, і 1933 року все це здійснилося, те, що він сказав.

Четвертий пункт – «Кілька слів про злободенне: мовне питання в сучасній Україні, або Що стоїть за гаслом „Єдина країна / Единая страна“?». На відміну від інших пунктів, це не мої слова, це пропозиція з боку пані Анастасії [Левкової – Z], дуже гарна пропозиція. Але я вирішив, що більшість можливих пунктів, що пов’язані з такою темою, хай вони стануть предметом дискусії. По-перше, я сьогодні шукав в Інтернеті, що ж саме я знайду, коли наберу у пошукову стрічку «Єдина країна» / «Единая страна». Перші п’ять результатів – російськомовні. Це вказує на те, що щось там досі не так, з цією «єдиною країною» / «единой страной». Ми знаємо, що «Майдан» не був виключно україномовним, а й російська мова була присутня. Ми знаємо, що в АТО російська мова звучить не рідше за українську. Але це не означає, що надалі не треба працювати над тим, щоб українська мова в Україні нарешті опинилася там, де мала опинитися в ролі державної мови, яка є державною, я зумисне повторюся, не тільки на папері. Це є дуже важливо. Російська мова в Україні мала своє місце, має своє місце і матиме своє місце, і це добре. Але українська мова має бути більш поширена, ніж тепер. І ніякий Майдан, і ніяке АТО, мені здається, це не змінює. І ті, що були на Майдані й ті, що є в АТО, зі мною, мабуть, погоджуються. Дякую!

 Як розмежувати Україну?
Ігор МЕЛЬНИК

Територіальні аспекти адміністративної реформи

Україна потребує системи державного управління, яка є професійною, прозорою, відкритою, ефективною, покликаною служити інтересам громадян, бути перед ними відповідальною та спрямовувати всю свою діяльність на розв'язання проблем, що стоять перед суспільством. На жаль, за 10 років незалежності у нашій державі такої системи так і не було створено. В той же час більша  частина функцій державних органів управління давно вже повинна була перекладена на органи місцевого самоврядування, а в економічній сфері – на приватну ініціативу.

Нині громіздка та незграбна державна машина, перевантажена зайвою роботою, не в змозі динамічно та адекватно реагувати на зміни, що відбуваються в економіці. Ця громіздкість та невизначеність управлінських процедур призводить до неефективності управління, створює сприятливий ґрунт для корупції та безвідповідальності урядовців. Надмірна концентрація управлінських функцій на вищих щаблях виконавчої влади призводить до низької якості їх реалізації, а також зменшення ролі місцевих органів державної влади та самоврядування. Суспільство втрачає довіру до влади, не знає, за що воно платить податки. Тож адміністративна реформа є не лише побажанням Міжнародного валютного фонду та однією з умов надання кредитів Україні, а нагальною потребою сьогодення, без реформування владних структур неможливий вихід нашої держави з кризи.

Вже понад три роки тому в Україні було заявлено про необхідність адміністративної реформи, створено спеціальні органи для її підготовки та проведення, розроблено її концепцію. Державну комісію з її проведення очолив Леонід Кравчук. Стратегічними цілями адміністративної реформи мають стати: підвищення діяльності органів влади; забезпечення прозорості прийняття державних рішень і персональної відповідальності за їх реалізацію; уникнення дублювання функцій у владних структурах та чітке розмежування компетенцій на загальнодержавному і місцевому рівні та між гілками влади; наближення державного апарату до потреб пересічних громадян; ліквідація причин хабарництва і корупції в державному апараті; підвищення престижу державної служби.

Однак вибори 1998 та 1999 рр. загальмували процес реформування системи влади і лише з грудня 1999 року розпочались перші реальні кроки з реалізації адміністративної реформи. Насамперед вони стосувались реорганізації Кабінету Міністрів. Скорочено число міністерств та членів кабміну. Його поточну роботу має забезпечувати секретаріат. Підвищено роль міністрів, але вони ще надалі залишаються лише чиновниками, а не політичними фігурами, бо не несуть безпосередньої відповідальності за свою діяльність перед урядовою більшістю парламенту і виборцями та політичними партіями.

Було скорочено до 17 тисяч державних службовців, але робилось це поспіхом, без необхідного обґрунтування та розмежування функцій в апараті. Тому частину з них треба було знову повертати на роботу. Недостатнім залишається законодавче забезпечення адміністративної реформи. Часто її заходи проводяться не за нормативними актами Верховної Ради, а на основі указів Президента та постанов Кабінету Міністрів.

Пересічний громадянин ще не бачить наслідків перших кроків адміністративної реформи. Поки що адміністративна реформа зачіпає лише вищі органи державного управління і ще практично не дійшла до органів влади на місцях, якщо не рахувати деякого скорочення посад в облдержадміністраціях.

Державі необхідна якісно нова регіональна політика, яка передбачає чітке розмежування повноважень між центральними та місцевими органами влади, посилення ролі регіональних органів влади, розширення їх повноважень та відповідальності, участь місцевих органів влади у процесі прийняття державних рішень, оптимізацію розвитку регіонів та дотримання мінімальних соціальних стандартів життя населення. Внаслідок децентралізації багато обов'язків держави має надаватись органам місцевого самоврядування базового та регіонального рівня. Делегування повноважень на нижчі рівні повинно супроводжуватись децентралізацією державних фінансів. У доходах місцевих бюджетів вирішальною має стати частка власних доходів, а не дотацій та субвенцій. Та формування бюджетів повинно проводитись "від низу до гори", а не навпаки, як це зараз відбувається.
 
Більшість  експертів (зокрема з Українського центру економічних і політичних досліджень) вважають, що адміністративно-територіальну реформу в Україні варто розпочинати не раніше 2003 року, принаймні після чергових парламентських виборів. Але вже тепер можна було б готувати деякі законодавчі акти, щоби вибори до органів місцевого самоврядування проводити вже за новим принципом.


Таблиця 1

Подивимось на адміністративно-територіальний устрій деяких країн Європи, співмірних з Україною за територією та чисельністю населення (Табл. 1). А також на середнє число населення, яке припадає базову (І рівень) одиницю місцевого самоврядування (Табл. 2). Як бачимо в Україні вони є чи не найдрібнішими (якщо не рахувати Францію). Наші сільради, та й переважна більшість селищних і міських громад, не спроможні не лише забезпечити за рахунок власних ресурсів виконання власних повноважень у галузі освіти, охорони здоров'я, утримання власної інфраструктури, а навіть утримувати мінімальний апарат управління. Однак процес дроблення сільських рад не припинився і теоретично їх число може дійти до 30 тисяч, бо стільки є зараз в Україні відокремлених населених пунктів. Особливо гостро тенденція до розмежування повстала тепер, коли відбувається розподіл власності, особливо землі. Але, з другого боку, на місцях неможливо створити достатніх умов для забезпечення цих процесів (реєстрація прав власності, землевпорядні роботи). Тому ці функції виконуються вже на районному, а то й вищому рівні. Тоді як поділ району на кілька великих самоврядних громад, дало би можливість вирішувати усі питання у їх центрах, а не їздити за кожним папірцем до райцентру. Якщо враховувати ще і парадокси нинішнього адміністративного поділу, то, наприклад, мешканці Малехова, Мурованого чи інших сіл на північний схід від Львова, повинні їхати спочатку на одну з автостанцій обласного центру, потім міським транспортом доїжджати до вокзалу чи до іншої автостанції, а вже звідтіля добиратись до свого райцентру – Пустомит.
 

Таблиця 2

Натомість вже у кожному населеному пункті міг би деякі суто місцеві питання вирішувати на громадських засадах обраний громадою війт. Так у Польщі ці функції виконують понад 40 тисяч солтисів. Тоді, як число територіальних громад базового рівня у 16 разів менше.

Чи не найбільше емоцій, звичайно, викличе зміна мережі адміністративних одиниць найвищого рівня. Зараз ми тут маємо одну автономну республіку, 24 області та два міста загальнодержавного значення. Якщо піти німецьким, іспанським чи італійським шляхом і створювати регіони за історичним принципом, то в Україні, поряд з Кримом  та "вільними містами" Києвом і Севастополем", такими історичними землями могли би бути Галичина, Закарпаття, Буковина, Волинь, Поділля, Правобережжя, Лівобережжя (Гетьманщина), Слобожанщина, Донеччина, Запорожжя, Причорномор'я та Південна Бессарабія (Буджак). Всього до 15 земель-регіонів, різноманітних за етнічним складом, історичними традиціями, економічним потенціалом, людністю та територією.


Мапа 1

За французьким варіантом, Україну можна було би поділити на 90-100 земель-округів. Як вважає професор географії Львівського національного університету Федір Заставний, "таке розосередження функцій територіального управління цілком виправдане, коли йдеться про ліквідацію старих управлінських структур, територіальне розосередження влади і підвищення ефективності її функціонування... Це дозволило би зняти напруженість на національно-етнічному грунті в багатьох "гарячих" регіонах республіки, територіально розосередити цю напруженість і зробити її менш відчутною". Звичайно поділ, наприклад, Криму чи Закарпаття на кілька таких округів, дозволив децентралізувати "місцеві сепаратизми". Україна вже мала досвід такого устрою у 20-роках, коли територія УСРР була розділена на 53, а потім на 41 округ (мапа 1). Однак переважна більшість таких адміністративних одиниць не могла би себе утримувати і була би дотаційною.
 

Мапа 2

Виходячи з економічних чинників проф. Заставний пропонує розділити Україну на дев'ять економічних районів (мапа 2), причому Причорноморський у одному з варіантів пропонується поділити на два. Скоріш за все, така схема могла би стати основою для майбутнього поділу держави на регіони, тільки що розмежування слід би було проводити не по кордонах існуючих областей, а по менших територіальних одиницях.

Насамперед необхідно було би визначитись з центрами цих територіальних одиниць (над назвою: область, земля, край... ще слід подумати). Природними регіональними центрами, вплив яких вже зараз виходить за межі їх областей, є Київ, Харків, Львів, Дніпропетровськ, Донецьк та Одеса. Крим не може існувати без дніпровської води, тому було б доцільно створити на півдні Таврійський регіон, долучивши до нього більшу частину Херсонської області. Волинь та Поділля утворювались би не довкола центрів, а скоріше за залишковим принципом, на перетині сфер впливу Києва та Львова. На Волині столицею могло б стати Рівне – не тому, що воно випереджає Луцьк і Житомир за своїм потенціалом, а завдяки серединному положенню серед цих трьох центрів. На Поділлі Вінниця дещо переважає Хмельницький, тому має більші шанси стати регіональною столицею. Натомість Центрально-Український район таки мусив би бути розділений між Києвом і Дніпропетровськом.

Але чи витримає така концепція тиск регіональних еліт, які би не погодилися з "деградацією" їх центрів. Приклад завершального етапу адміністративної реформи в Польщі показує, наскільки потужним був тиск на уряд і сейм, коли було оприлюднено рішення обмежитись лише 12 новими воєводствами. У групи лобістів об'єднувались і праві, і ліві, створювались громадські комітети та проводились акції протесту, включно з живими ланцюгами єднання.

В результаті в кінцевому варіанті кількість воєводств було збільшено до шістнадцяти, а щоб задовольнити амбіції окремих міст, у деяких випадках у воєводствах було утворено по дві столиці – місце урядування воєводи та місцевого сеймику. Можливо, і в Україні не вдасться теж обмежитись цифрою 9, а доведеться збільшувати число планованих регіонів до 12, 15, 20?

Отже адміністративна реформа не є легкою справою, але її треба робити, бо існуюча система владних структур давно вже стала гальмом розвитку нашої держави.

Поступ, №196, 30.11.2000
 http://zbruc.eu/node/36946

 Найживучіші міфи про Бабин Яр
Володимир ГІНДА



Одна з найбільших трагедій Другої світової війни сталася 29-30 вересня 1941 року – масове знищення єврейських мешканців Києва в урочищі Бабин Яр. Протягом всієї німецької окупації в Бабиному Яру були знищені 100-150 тисяч людей. Утім, історія трагедії Яру містить чимало «білих плям», більшість із яких, напевне, так і залишаться нерозкритими через відсутність документів. Це породжує навколо них низку міфів.

Зокрема, за одним із них, розстріл євреїв відбувався за колишнім Єврейським цвинтарем у Києві. Згідно з іншим, розстрілювали в засипаному нині яру, що проходив під сучасною вулицею О.Теліги, а Бабин Яр розпочинався за станцією метро «Дорогожичі». Є навіть такий міф, згідно з яким, євреїв взагалі не розстрілювали в Бабиному Яру, а лежать тут жертви репресій 1920-1930 років. Тому, мовляв, у радянський час комуністи намагалися забути про Яр.

Але, окрім цих дрібних міфів, існують такі, що мають політично-пропагандистське підґрунтя і міцно вкорінилися в свідомості певної частини населення – попри спростування українськими істориками.

Напередодні 75-х роковин Бабиного Яру (звичайно, не так часто, як, скажімо, 10 років тому), довелося знову чути, здавалося, вже призабуті деякі з них, що були спростовані моїми колегами на самому початку XXI століття. Найбільш тиражовані серед них три: 1) що розстріли євреїв 29-30 вересня проводили українські націоналісти з Буковинського куреня; 2) що в Бабиному Яру німці з українцями розстріляли понад 200 тисяч євреїв (в окремих розвідках говорять про 100 тисяч); 3) що в урочищі знищували лише єврейське населення. Отож, укотре хотілося би нагадати, що ці твердження не мають нічого спільного з дійсністю.

Розпочнемо з нібито причетності Буковинського куреня (найчисленніша похідна група ОУН, яка розгорнула свою роботу на Наддніпрянській Україні)  до розстрілу євреїв 29-30 вересня 1941 року. Цей міф зародився у 1980-х роках, коли вище партійне керівництво СРСР і УРСР ухвалило рішення про посилення боротьби з українським буржуазним націоналізмом і «заходи з протидії діяльності» організацій і окремих діячів, які мали виразну антирадянську спрямованість. У 1985 році ці рішення були доповненні постановою ЦК КПРС про заходи у зв’язку з 40-річчям Нюрнбергського процесу та схваленою на її виконання постановою ЦК КПУ про додаткові заходи з викриття «нацистських воєнних злочинців та їх посібників, що переховуються у західних країнах». Саме тоді вперше і пролунали звинувачення на адресу Буковинського куреня щодо участі у розстрілах євреїв у Бабиному Яру. Потім без обґрунтування були повторені у книгах Юрія Шульмейстера «Гитлеризм в истории евреев» (1990) і Олександра Шлаєна «Бабий Яр: художественная публицистика» (1995; книга останнього справді є «художньою публіцистикою»). Ці твердження в кінці XX-го – на початку XXI століть українських істориків Михайла Коваля, Анатолія Подольського та Віктора Короля потрапили до наукової літератури, а звідти – до публіцистичних статей у ЗМІ. Найактивніше цей міф тиражували у 65-ту річницю трагедії Бабиного Яру, тобто, 2006 року. Всі ми чудово пам’ятаємо тодішнє ідеологічне протистояння «Партії регіонів» із президентом Віктором Ющенком і активну роботу проросійських організацій України проти спроб команди Ющенка відійти від комуністично-російської історичної парадигми.

Але вже наступного 2007 року в «Українському історичному журналі» вийшла наукова розвідка історика Віталія Нахмановича, яка повністю спростувала це твердження та показала звідки «ростуть ноги» згаданої вигадки. Проаналізувавши значний пласт мемуарної літератури та можливих архівних джерел, Нахманович довів, що Буковинського куреня взагалі на той час не було в Києві, а з’явився він у столиці в кінці жовтня – на початку листопада 1941 р., коли розстріли євреїв вже відбулися. Окрім того, про Голокост на Заході вийшли друком десятки документальних досліджень. Але в жодному з них, включно з «Енциклопедію Голокосту» (2001), немає згадки про участь українців у розстрілах 29-30 вересня 1941 року в Києві.

Другий найбільш поширений міф – це кількість замордованих у Бабиному Яру євреїв. У радянський час вона коливалася від 50 до 200 тисяч. Ці цифри нерідко можна зустріти й тепер. Наспраді, як аргументовано довів київський краєзнавець Дмитро Малаков, у Бабиному Яру загинули не більше 35 тисяч євреїв. Але про все по порядку.

Відразу після повернення Червоної армії до Києва, в радянській пресі з пропагандистських мотивів вийшли кілька публікацій, у яких згадано про масові розстріли євреїв у Бабиному Яру. Спочатку йшлося про 50 тисяч загиблих, яких розстріляли й закопали, а потім, аби приховати злочин, викопали та спалили. Навіть спеціально запросили на місце злочину американських кореспондентів, які мали засвідчити це, але ті не змогли знайти достовірні цьому підтвердження. Проте на Нюрнберзькому процесі 1946 року вже йшлося про 100 тисяч загиблих у Бабиному Яру (дані були взяті з висновків Спеціальної державної комісії для розслідування нацистських злочинів під час окупації Києва). При цьому жодним чином не було вказано, завдяки яким методикам чи розрахункам Комісія дійшла такого висновку. Адже жодних документальних підтверджень тому, окрім свідчення свідків, які часто були суперечливими, не було. Як не були проведені жодні розкопки (не рахуючи Сирецького концтабору). Згодом ця цифра зросла до 200 тисяч загиблих (причому йшлося виключно про євреїв). І тому нині в різних публікаціях можна зустріти суперечливі цифри: 50, 100 чи 200 тисяч.

З цього приводу серед киян навіть ходила легенда: мовляв, Куренівська трагедія 13 березня 1961 року сталася через величезну кількість розстріляних у Яру. Жир людей нібито так просякнув землю, що створив своєрідний відстійник для води, яка не могла піти глибоко під ґрунт, тому прорвала дамбу, і вся грязюка, яку протягом 10 років зливали з цегляних заводів до урочища Бабин Яр, затопила Куренівський район, забравши життя тисяч людей.

У вересні 2003 року києвознавець Дмитро Малаков у своїй статті «Молитви та міфи. У Бабиному Яру лежать не лише євреї», опублікованій «Дзеркалом тижня», «розкалав усе по-поличках». Звернувшись до перепису населення 1939 року, він зауважив, що в Києві 1941 року було 847 тисяч мешканців, з яких 25% – євреї. Спираючись на ці дані, Малаков припускає, що в Києві до початку війни могло бути 220-230 тисяч євреїв. Але за офіційними радянськими даними, з початком війни до війська були призвані близько 200 тисяч людей, ще 325 тисяч киян евакуювали на схід, і серед них, звичайно ж, також були євреї. Отож, на момент вступу нацистів до Києва в місті могли перебувати 400-450 тисяч  жителів, але євреї від цієї загальної кількості вже не могли становити 25%. Тобто, виходить, що на момент масових страт у Бабиному Яру євреїв у Києві перебувало набагато менше від 200 тисяч.

Що більше, вже згодом знайшли архівні документи німецьких айнзацгруп, які засвідчили, що нацисти планували знищити в Києві 50 тисяч євреїв.

У німецьких джерелах також є свідчення, що нібито в місті на той час мешкали 150 тисяч євреїв. Але вони умовні, адже перепису на той час ніхто не переводив. В одному зі знайдених документів Айнзацгрупи «Ц» йшлося, що 29-30 вересня 1941 року в Києві зондеркоманда 4-а у взаємодії зі штабом Айнзацгрупи та двома підрозділами поліцейського полку групи армій «Південь» стратили 33 771 єврея (саме цю цифру нині використовує переважна більшість істориків, вона є усталеною). Проте, як слушно зауважує Малаков, це були не лише євреї, а й члени їхніх родин – українці, росіяни, а також діти від цих змішаних шлюбів. 5 жовтня уповноважений нацистського міністерства окупованих східних областей при групі армій «Південь» гауптман Ганс Кох повідомив, що в Києві знищили майже 35 тисяч осіб. Тобто, ми маємо офіційні документальні свідчення німців про кількість знищенних у Бабиному Яру євреїв, яким немає сенсу не довіряти, хіба що, вони можуть бути трохи завищеними (аби вислужитися перед своїм керівництвом), але аж ніяк не занижені. А, отже, всі інші цифри є не чим іншим, як вигадками.

Третій міф виник на межі XX-XXI століть, коли трагедію Бабиного Яру так активно обговорювали в ЗМІ та науковій літературі, що вона стала символом Голокосту. Говорилося лише про загибель євреїв, хоча там, окрім них, розстрілювали ще й циган, полонених військових, українських націоналістів. На місті розстрілів почали виникати різні пам’ятники, стели, меморіальні таблиці, якими намагалися увіковічити пам'ять про загиблих різних національностей і політичних поглядів. У прагненні знайти точки дотику у цій справі, 2003 року був створений громадський комітет із увічнення памяті жертв Бабиного Яру – Комітет «Бабин Яр». Очолили його відомі в Україні люди: Мирослав Попович, Іван Дзюба та Семен Глузман. Своєю метою Комітет відразу поставив собі створення в Бабиному Яру історико-меморіального заповідника і національного меморіалу, відкриття музею. Але, аби зменшити напругу навколо національної ідентичності жертв Яру, вирішили, що першим кроком у цій роботі має стати встановлення історичної правди про ті трагічні події. В результаті копіткої роботи Комітету й істориків було доведено, що протягом усієї нацистської окупації Бабин Яр став місцем масових розстрілів нацистами євреїв і циган (за національними ознаками), а також радянських підпільників і військових (в’язнів Сирецького концтабору), українських націоналістів, мирних мешканців Києва. Загалом протягом двох років в Ярі розстріляли (за різними оцінками істориків) від 100 до 150 тис. людей, зокрема, євреїв.

З цього приводу імпонує висловлювання згаданого авторитетного дослідника Віталія Нахмановича, який нещодавно сказав в одному з інтерв’ю: «Ми, звичайно, можемо зробити вигляд, що цієї дискусії не існує, але якщо ми хочемо Бабин Яр перетворити на місце пам’яті, а не на занедбаний парк, в якому стоїть 30 пам’ятників, ми маємо підходити до цього питання дещо з іншої точки зору… Є загальносвітовий символ – Бабин Яр, символ Голокосту. І в світі нічого більше про Бабин Яр не знають. А реальна його історія пов’язана з окупацією, де знищували не лише євреїв, а всіх, кого треба було знищити. Та історія Бабиного Яру на цьому не закінчується. Існує повоєнна історія: з одного боку, знищення Яру радянською владою, та з іншої – збереження пам’яті громадськістю. Також далі йде сьогоднішня історія – змагання пам’яті. Дуже мало, хто готовий так сприймати Бабин Яр. Для всіх це або два дня у вересні 1941 року, або два роки нацистської окупації. А це все жива історія – Бабин Яр живе й сьогодні. Тому наше завдання – перетворити цей простір на меморіальний, щоби люди, які входять туди, розуміли, що вони входять у зону смерті».
 
28.09.2016
http://zbruc.eu/node/56729