«Бабин Яр. Два коротких слова, що звучать, як два коротких постріли, але несуть у собі довгі й жахливі спогади для кількох поколінь. Бо вони знають і пам’ятають, що пострілів у Бабиному Яру, на жаль, пролунало не два, а в сотні, тисячі, у десятки тисяч разів більше», – сказав Володимир Зеленський.

Президент зазначив, що сьогодні в усіх українських школах відбудеться національний урок, присвячений 80-м роковинам великої трагедії Бабиного Яру.

«Сьогодні, залежно від віку та виховання, хтось вкотре, а хтось вперше почує ці два страшних слова й ці страшні цифри. Про те, що 80 років тому, 29 вересня 1941 року, нацистські окупанти почали масові страти в урочищі Бабин Яр. Про те, що за два наступних дні вони вбили майже 34 тисячі людей. Про те, що за два наступних роки в Бабиному Яру нацисти, за різними підрахунками, стратили від 100 до 200 тисяч людей. Окрім євреїв, це були українці та роми, військовополонені й пацієнти психіатричної лікарні. Про те, що загалом жертвами Голокосту в Європі стало щонайменше шість мільйонів євреїв. І про те, що півтора мільйона з них, тобто кожен четвертий убитий, були з України», – наголосив Глава держави.

Володимир Зеленський зауважив, що майбутнім поколінням необхідно знати страшні цифри про злочини нацизму, щоб в історії людства не повторилися ці жахливі трагедії.

«Збереження пам’яті про Другу світову війну, зокрема про трагедію Бабиного Яру та Голокосту, – наш обов’язок перед майбутніми поколіннями. Гідне вшанування пам’яті всіх загиблих – наш обов’язок перед минулими поколіннями», – зазначив Володимир Зеленський. 

Глава держави додав, що з 2019 року робиться все, щоб Бабин Яр з території забуття перетворився на гідне місце пам’яті сотень тисяч жертв, убитих у 1941-1943 роках. 

«Трагедія Бабиного Яру, яка сталася в Україні 80 років тому, ніколи не повинна повторитися. Ні в Україні. Ні в інших куточках Європи. Ніде у світі», – підсумував Президент.








https://www.president.gov.ua/news/prezident-ushanuvav-pamyat-zhertv-tragediyi-babinogo-yaru-70837

 Найживучіші міфи про Бабин Яр
Володимир ГІНДА



Одна з найбільших трагедій Другої світової війни сталася 29-30 вересня 1941 року – масове знищення єврейських мешканців Києва в урочищі Бабин Яр. Протягом всієї німецької окупації в Бабиному Яру були знищені 100-150 тисяч людей. Утім, історія трагедії Яру містить чимало «білих плям», більшість із яких, напевне, так і залишаться нерозкритими через відсутність документів. Це породжує навколо них низку міфів.

Зокрема, за одним із них, розстріл євреїв відбувався за колишнім Єврейським цвинтарем у Києві. Згідно з іншим, розстрілювали в засипаному нині яру, що проходив під сучасною вулицею О.Теліги, а Бабин Яр розпочинався за станцією метро «Дорогожичі». Є навіть такий міф, згідно з яким, євреїв взагалі не розстрілювали в Бабиному Яру, а лежать тут жертви репресій 1920-1930 років. Тому, мовляв, у радянський час комуністи намагалися забути про Яр.

Але, окрім цих дрібних міфів, існують такі, що мають політично-пропагандистське підґрунтя і міцно вкорінилися в свідомості певної частини населення – попри спростування українськими істориками.

Напередодні 75-х роковин Бабиного Яру (звичайно, не так часто, як, скажімо, 10 років тому), довелося знову чути, здавалося, вже призабуті деякі з них, що були спростовані моїми колегами на самому початку XXI століття. Найбільш тиражовані серед них три: 1) що розстріли євреїв 29-30 вересня проводили українські націоналісти з Буковинського куреня; 2) що в Бабиному Яру німці з українцями розстріляли понад 200 тисяч євреїв (в окремих розвідках говорять про 100 тисяч); 3) що в урочищі знищували лише єврейське населення. Отож, укотре хотілося би нагадати, що ці твердження не мають нічого спільного з дійсністю.

Розпочнемо з нібито причетності Буковинського куреня (найчисленніша похідна група ОУН, яка розгорнула свою роботу на Наддніпрянській Україні)  до розстрілу євреїв 29-30 вересня 1941 року. Цей міф зародився у 1980-х роках, коли вище партійне керівництво СРСР і УРСР ухвалило рішення про посилення боротьби з українським буржуазним націоналізмом і «заходи з протидії діяльності» організацій і окремих діячів, які мали виразну антирадянську спрямованість. У 1985 році ці рішення були доповненні постановою ЦК КПРС про заходи у зв’язку з 40-річчям Нюрнбергського процесу та схваленою на її виконання постановою ЦК КПУ про додаткові заходи з викриття «нацистських воєнних злочинців та їх посібників, що переховуються у західних країнах». Саме тоді вперше і пролунали звинувачення на адресу Буковинського куреня щодо участі у розстрілах євреїв у Бабиному Яру. Потім без обґрунтування були повторені у книгах Юрія Шульмейстера «Гитлеризм в истории евреев» (1990) і Олександра Шлаєна «Бабий Яр: художественная публицистика» (1995; книга останнього справді є «художньою публіцистикою»). Ці твердження в кінці XX-го – на початку XXI століть українських істориків Михайла Коваля, Анатолія Подольського та Віктора Короля потрапили до наукової літератури, а звідти – до публіцистичних статей у ЗМІ. Найактивніше цей міф тиражували у 65-ту річницю трагедії Бабиного Яру, тобто, 2006 року. Всі ми чудово пам’ятаємо тодішнє ідеологічне протистояння «Партії регіонів» із президентом Віктором Ющенком і активну роботу проросійських організацій України проти спроб команди Ющенка відійти від комуністично-російської історичної парадигми.

Але вже наступного 2007 року в «Українському історичному журналі» вийшла наукова розвідка історика Віталія Нахмановича, яка повністю спростувала це твердження та показала звідки «ростуть ноги» згаданої вигадки. Проаналізувавши значний пласт мемуарної літератури та можливих архівних джерел, Нахманович довів, що Буковинського куреня взагалі на той час не було в Києві, а з’явився він у столиці в кінці жовтня – на початку листопада 1941 р., коли розстріли євреїв вже відбулися. Окрім того, про Голокост на Заході вийшли друком десятки документальних досліджень. Але в жодному з них, включно з «Енциклопедію Голокосту» (2001), немає згадки про участь українців у розстрілах 29-30 вересня 1941 року в Києві.

Другий найбільш поширений міф – це кількість замордованих у Бабиному Яру євреїв. У радянський час вона коливалася від 50 до 200 тисяч. Ці цифри нерідко можна зустріти й тепер. Наспраді, як аргументовано довів київський краєзнавець Дмитро Малаков, у Бабиному Яру загинули не більше 35 тисяч євреїв. Але про все по порядку.

Відразу після повернення Червоної армії до Києва, в радянській пресі з пропагандистських мотивів вийшли кілька публікацій, у яких згадано про масові розстріли євреїв у Бабиному Яру. Спочатку йшлося про 50 тисяч загиблих, яких розстріляли й закопали, а потім, аби приховати злочин, викопали та спалили. Навіть спеціально запросили на місце злочину американських кореспондентів, які мали засвідчити це, але ті не змогли знайти достовірні цьому підтвердження. Проте на Нюрнберзькому процесі 1946 року вже йшлося про 100 тисяч загиблих у Бабиному Яру (дані були взяті з висновків Спеціальної державної комісії для розслідування нацистських злочинів під час окупації Києва). При цьому жодним чином не було вказано, завдяки яким методикам чи розрахункам Комісія дійшла такого висновку. Адже жодних документальних підтверджень тому, окрім свідчення свідків, які часто були суперечливими, не було. Як не були проведені жодні розкопки (не рахуючи Сирецького концтабору). Згодом ця цифра зросла до 200 тисяч загиблих (причому йшлося виключно про євреїв). І тому нині в різних публікаціях можна зустріти суперечливі цифри: 50, 100 чи 200 тисяч.

З цього приводу серед киян навіть ходила легенда: мовляв, Куренівська трагедія 13 березня 1961 року сталася через величезну кількість розстріляних у Яру. Жир людей нібито так просякнув землю, що створив своєрідний відстійник для води, яка не могла піти глибоко під ґрунт, тому прорвала дамбу, і вся грязюка, яку протягом 10 років зливали з цегляних заводів до урочища Бабин Яр, затопила Куренівський район, забравши життя тисяч людей.

У вересні 2003 року києвознавець Дмитро Малаков у своїй статті «Молитви та міфи. У Бабиному Яру лежать не лише євреї», опублікованій «Дзеркалом тижня», «розкалав усе по-поличках». Звернувшись до перепису населення 1939 року, він зауважив, що в Києві 1941 року було 847 тисяч мешканців, з яких 25% – євреї. Спираючись на ці дані, Малаков припускає, що в Києві до початку війни могло бути 220-230 тисяч євреїв. Але за офіційними радянськими даними, з початком війни до війська були призвані близько 200 тисяч людей, ще 325 тисяч киян евакуювали на схід, і серед них, звичайно ж, також були євреї. Отож, на момент вступу нацистів до Києва в місті могли перебувати 400-450 тисяч  жителів, але євреї від цієї загальної кількості вже не могли становити 25%. Тобто, виходить, що на момент масових страт у Бабиному Яру євреїв у Києві перебувало набагато менше від 200 тисяч.

Що більше, вже згодом знайшли архівні документи німецьких айнзацгруп, які засвідчили, що нацисти планували знищити в Києві 50 тисяч євреїв.

У німецьких джерелах також є свідчення, що нібито в місті на той час мешкали 150 тисяч євреїв. Але вони умовні, адже перепису на той час ніхто не переводив. В одному зі знайдених документів Айнзацгрупи «Ц» йшлося, що 29-30 вересня 1941 року в Києві зондеркоманда 4-а у взаємодії зі штабом Айнзацгрупи та двома підрозділами поліцейського полку групи армій «Південь» стратили 33 771 єврея (саме цю цифру нині використовує переважна більшість істориків, вона є усталеною). Проте, як слушно зауважує Малаков, це були не лише євреї, а й члени їхніх родин – українці, росіяни, а також діти від цих змішаних шлюбів. 5 жовтня уповноважений нацистського міністерства окупованих східних областей при групі армій «Південь» гауптман Ганс Кох повідомив, що в Києві знищили майже 35 тисяч осіб. Тобто, ми маємо офіційні документальні свідчення німців про кількість знищенних у Бабиному Яру євреїв, яким немає сенсу не довіряти, хіба що, вони можуть бути трохи завищеними (аби вислужитися перед своїм керівництвом), але аж ніяк не занижені. А, отже, всі інші цифри є не чим іншим, як вигадками.

Третій міф виник на межі XX-XXI століть, коли трагедію Бабиного Яру так активно обговорювали в ЗМІ та науковій літературі, що вона стала символом Голокосту. Говорилося лише про загибель євреїв, хоча там, окрім них, розстрілювали ще й циган, полонених військових, українських націоналістів. На місті розстрілів почали виникати різні пам’ятники, стели, меморіальні таблиці, якими намагалися увіковічити пам'ять про загиблих різних національностей і політичних поглядів. У прагненні знайти точки дотику у цій справі, 2003 року був створений громадський комітет із увічнення памяті жертв Бабиного Яру – Комітет «Бабин Яр». Очолили його відомі в Україні люди: Мирослав Попович, Іван Дзюба та Семен Глузман. Своєю метою Комітет відразу поставив собі створення в Бабиному Яру історико-меморіального заповідника і національного меморіалу, відкриття музею. Але, аби зменшити напругу навколо національної ідентичності жертв Яру, вирішили, що першим кроком у цій роботі має стати встановлення історичної правди про ті трагічні події. В результаті копіткої роботи Комітету й істориків було доведено, що протягом усієї нацистської окупації Бабин Яр став місцем масових розстрілів нацистами євреїв і циган (за національними ознаками), а також радянських підпільників і військових (в’язнів Сирецького концтабору), українських націоналістів, мирних мешканців Києва. Загалом протягом двох років в Ярі розстріляли (за різними оцінками істориків) від 100 до 150 тис. людей, зокрема, євреїв.

З цього приводу імпонує висловлювання згаданого авторитетного дослідника Віталія Нахмановича, який нещодавно сказав в одному з інтерв’ю: «Ми, звичайно, можемо зробити вигляд, що цієї дискусії не існує, але якщо ми хочемо Бабин Яр перетворити на місце пам’яті, а не на занедбаний парк, в якому стоїть 30 пам’ятників, ми маємо підходити до цього питання дещо з іншої точки зору… Є загальносвітовий символ – Бабин Яр, символ Голокосту. І в світі нічого більше про Бабин Яр не знають. А реальна його історія пов’язана з окупацією, де знищували не лише євреїв, а всіх, кого треба було знищити. Та історія Бабиного Яру на цьому не закінчується. Існує повоєнна історія: з одного боку, знищення Яру радянською владою, та з іншої – збереження пам’яті громадськістю. Також далі йде сьогоднішня історія – змагання пам’яті. Дуже мало, хто готовий так сприймати Бабин Яр. Для всіх це або два дня у вересні 1941 року, або два роки нацистської окупації. А це все жива історія – Бабин Яр живе й сьогодні. Тому наше завдання – перетворити цей простір на меморіальний, щоби люди, які входять туди, розуміли, що вони входять у зону смерті».
 
28.09.2016
http://zbruc.eu/node/56729

У Чернігівської області відбулись меморіальні заходи до 69-х роковин Корюківської трагедії.

Як повідомили УНІАН у прес-службі Чернігівської облдержадміністрації, у місті відбулася урочиста хода до Меморіалу на честь героїчного опору жителів м. Корюківки німецько-фашистським загарбникам, церемонія покладання квітів та мітинг-реквієм. У заходах узяли участь керівництво Чернігівської облдержадміністрації, обласної ради, Українського інституту національної пам’яті, Корюківської районної та міської влади, громадськості.

У своєму виступі голова Чернігівської облдержадміністрації Володимир ХОМЕНКО підкреслив, що у вересні минулого року Президент України підписав указ, яким визначив вшанування 70-х роковин Корюківської трагедії на державному рівні. Документ передбачає будівництво Меморіального комплексу пам'яті жителів населених пунктів України, знищених фашистськими окупантами, та проведення відповідних жалобних заходів на всеукраїнському рівні.

В.ХОМЕНКО повідомив, що у даний час триває підготовка до спорудження у Корюківці цього меморіалу. На найближчій сесії Чернігівської облради буде розглянуто питання про створення комунального закладу «Музейно-меморіальний комплекс пам’яті жителів населених пунктів України, знищених фашистськими окупантами».

Крім того, у рамках заходів презентовано «Мартиролог встановлених жертв Корюківської трагедії 1943 року» – список, що містить понад 1600 прізвищ людей, знищених у Корюківці у березні 1943 року.

*** У роки Великої Вітчизняної війни Корюківка була центром партизанського руху на Чернігівщині, там постійно діяло партійне та комсомольське підпілля. 27 лютого 1943 року партизани розгромили фашистський гарнізон, визволили в’язнів з тюрми та повернулися в ліси. Упродовж 1-3 березня німці знищили містечко, убивши та спаливши заживо майже 7 тисяч його мирних жителів. За даними істориків, це наймасовіше одномоментне вбивство нацистами мирного населення за всі роки Другої світової війни (а не виссаний жидами з пальця Бабин Яр). Інформація про Корюківську трагедію тривалий час замовчувалася, оскільки, на думку радянських ідеологів, ця подія кидала тінь на партизанський диверсантський рух.

Ефір «Шустер-live» від 30 вересня завдяки неабияким старанням ведучого явив собою яскравий приклад перетворення українського телебачення, зокрема його Першого Національного (!) каналу, на антинаціональний, українофобський рупор.

Протягом передачі шустерівські вуста настирливо й безапеляційно, вимагаючи вибачень, звинувачували нас, українців як націю, у жахливих злочинах проти людства і людяності, яких ми не скоювали. Такі закиди українці, які самі мільйонами ставали безневинними жертвами організованих і планомірно здійснюваних злодійств, що були спрямовані на знищення українства та української ідентичності, чули з державного телеканалу своєї країни від земшарної людини, яка колобком котиться цілим світом, зупиняючись там, де можна добре заробити.

«Чи мають українці вибачитися перед євреями за участь в Голокості?» - саме так звучало запитання, винесене Шустером на голосування студійної аудиторії. Судячи з постановки фрази, сама участь українців в Голокості вже виступає доконаним фактом, який не підлягає сумнівам. Питання лише в тім, чи повинні вибачатися?

Оце так… Ти диви, який «шустрий»! Ще один «цадик» знайшовся! А ти хто взагалі такий, щоб докоряти не комусь персонально, а цілій нації!? Може десь міжнародний трибунал над українцями, на зразок Нюрнбергського, відбувся, де нас як останніх гітлерівців у гнобителі євреїв записали, а ми про це ще не знаємо?

І як в того Шустера язик повернувся вимовити таке кощунство?! А якщо вже повернувся, то цій темі мала б бути присвячена ціла програма за участю науковців, фахівців, дослідників, експертів в галузі історії, а не далеких від глибинної суті питання політиків, які досі, ніби печерні люди, знаходяться під впливом нав’язаних радянською пропагандою стереотипів та таких самих журналістів.

От тоді, після завершення змістовної дискусії, яка б всебічно висвітлила винесену для обговорення тему українсько-єврейських відносин, можна було б ставити на голосування  питання щодо вибачень. Впевнений, що саме для такого його формулювання не лишилося б найменших підстав. А можливо, з’явилося б інше – хто перед ким має вибачатися?

В даному ж випадку, як це сталося в ефірі 30 вересня, така постановка питання виглядає відвертою маніпуляцією, яка переслідує мету нав’язати українцям комплекс провини, зробити їх винними невідомо в чому та ще й змусити вибачитися.

За що? За те, що вони воювали з фашизмом і зазнали найбільших зпоміж народів СРСР втрат? Причому, боролися як в лавах радянської армії так і УПА! За те, що серед воїнів-повстанців було чимало єврейських лікарів, які добровільно йшли в націоналістичне підпілля, аби помститися Гітлеру за своїх кровних братів? За те, що українці так само як і євреї піддавалися тортурам й помирали в концтаборах? За те, що українці наражаючи на смертельну загрозу цілі свої сім’ї, знаходили мужність приховувати в себе євреїв, за що потім і були оголошені праведниками? Зокрема, як це робила родина Шухевичів.

Чи може нам вибачатися за Бабин Яр, де українців розстрілювали разом з євреями, росіянами, циганами та представниками інших національностей? За те, що українці  разом з ними йшли на смерть? За те, що в Бабиному Яру було знищено сотні підпільників ОУН, в тому числі - представників творчої інтелігенції, квіту нації? За те, що українці ніколи не чинили безсовісно й бездоказово приписуваних їм антиукраїнською більшовицькою владою погромів і тим більше розстрілів єврейського населення?

А якщо ж хтось і траплявся з українським прізвищем серед тих, хто розстрілював мирне населення, то це ще не дає жодних підстав звинувачувати в Голокості цілу націю! Випадки колабораціонізму мали місце повсюдно. В цьому плані не є виключенням жоден європейський народ. Бо в сім’ї, як то кажуть, не без виродка. Такі знаходилися у всіх. До того ж, українські виродки стріляли не лише в євреїв, а й в своїх – українців. Адже їх не наймали навмисно для того, аби цілеспрямовано нищити тільки якусь одну націю.

Зажадати вибачень за такі випадки від цілої нації – все одно що, припустимо, вимагати в англійців покаятися перед усім світом за їхнього Джека-різника. Так, не всі українці – ангели. І серед них є злочинці, душогуби, масові вбивці, маніяки. Їх вистачало у всі часи. Так що, може і за них почати каятися перед усім світом? А як щодо таких самих злодіїв інших національностей, в інших країнах?

Та повернімося до ефіру. Досить показовою і характерною стала реакція Шустера на спробу «свободівця» Андрія Іллєнка заступитися за свій народ. Щойно той подав голос, як Шустер озвіріло накинувся на нього, мовляв, знову ця «Свобода» зараз буде щось заперечувати. У «цадика» стався справжній спалах роздратування. І не пригадаєш, коли останнього разу він був настільки нестримним і щиросердним у своєму гніві. Мабуть кровушка заграла? Та, що вимагає вибачень незрозуміло за що.

Неадекватність поведінки Савіка підсилюється ще й тим, що це була реакція ведучого програми на прохання про репліку запрошеного до студії. Причому, Іллєнко весь час до цього моменту мовчав і брав слово вперше. То навіщо ж тоді його було запрошувати? Щоб продемонструвати ненависть до гостя, зумовлену самою лише його спробою приєднатися до дискусії? Ну і Шустер. Звідки ж і чому в нього така ненависть до представника української патріотичної сили?

«Свободівець», відвоювавши право репліки, почав аргументовано доводити некоректність постановки питання про вибачення українців перед євреями. Іллєнко ніяк не міг второпати за що він має вибачатися, якщо його дід воював з фашистською Німеччиною? То в чому і перед ким полягає дідівська провина? Така сама історія і в мільйонів інших сімей. Яку кривду українці завдали євреям своєю героїчною боротьбою з гітлеризмом? 

Оригінальним чином на це відреагував інший учасник передачі – Євген Червоненко. Він сказав, що його дід теж воював і здобув чимало нагород. А ще навів відомі йому приклади змішаних українсько-єврейських шлюбів та таких самих розстрілів під час війни, коли німці розстрілювали українців та євреїв разом. Ну, то що він цим хотів сказати? Хіба це не підтвердження відсутності в українців провини перед євреями? Чи і тут українці мали б вибачатися... що їх постріляли поряд?

Свої «5 копійок» вставив і, сказати б, національно-патріотичний олігарх Петро Порошенко. Опонуючи  Іллєнку, він розмахував книгою Анатолія Кузнецова про Бабин Яр, перевиданою коштом одного з топ-менеджерів концерна «Рошен». Виходить, і наш «солодкий знак якості» теж вважає українців злочинцями перед євреями? Несподіваний кульбіт. Власник П'ятого не дивиться передачі, в тому числі науково-пізнавальні, просвітницькі на історичну тематику, свого ж каналу? Чи може причина такої позиції - та сама, що і в студійного «цадика»?                

Впродовж дискусії Андрій Іллєнко акцентував, що чекістська легенда про нібито причетність до розстрілу євреїв в Бабиному Яру українських націоналістів з Буковинського куреню повністю спростована дослідженнями історика Віталія Нахамановича.

Науковець, філософ Мирослав Попович поділився власними дитячими спогадами про війну та впродовж теми  доречності принесення українцями вибачень запропонував наступний приклад: якщо під час участі в програмі у Шустера, пограбують домівку когось з присутніх в студії, то хіба мав би в такому випадку приносити свої вибачення ведучий Савік Шустер?

Належну відсіч антиукраїнським закидам дав і присутній в студії Дмитро Корчинський. Висловивши євреям свої співчуття з приводу жахливої трагедії Голокосту та Бабиного Яру зокрема, лідер «Братства» пригадав, що цього року правильніше було б відзначати не сімдесяти а вісімдесятиліття масових розстрілів, розпочатих у тому самому місці ще в тридцяті роки. Щоправда, як він зауважив, тоді  розстрілювали в основному українців.

Також він навів приклади вірного служіння гітлерівському Вермахту самих євреїв, коли деякі дослужувалися аж до залізних хрестів. «Чи вибачилися євреї за Голокост перед євреями?»– поставив запитання Дмитро Корчинський.

Згадав він і єврейських керівників більшовицької партії та слідчих-енкаведистів, що організовували в Україні Голодомор. То чи не час євреям вибачитися перед українцями за голодний геноцид, а державі Ізраїль - офіційно визнати Голодомор геноцидом, так само як Україна визнає геноцидом Голокост?

Таке ж побажання (щодо визнання Голодомору геноцидом) адресували ізраїльській владі екс-міністр закордонних справ Володимир Огризко та перший президент України Леонід Кравчук. Останній до речі, нагадав, що будучи головою Верховної Ради України та президентом вже приносив єврейському народу від імені українського співчуття та вибачення.

То що ж від нас, українців, ще хотіти? Ніколи переслідування євреїв не було складовою державної ідеології чи політики.  Натомість, чимало євреїв брали участь в національно-визвольних змаганнях українців під час Другої світової війни, розв’язаної однаково тоталітарними і людиноненависницькими режимами Гітлера і Сталіна.

То за що і замість кого мають вибачатися нещасні але не скорені українці, які як ніхто інші доклалися до перемоги над фашизмом і боротьби з московським комунно-більшовизмом?

Після подібних голослівних, нічим не вмотивованих та у вищому ступені  цинічних, образливих, зневажливих до національних почуттів, хамських висловів ведучого, у країнах з розвинутим громадянським суспільством біля будівлі телекомпанії, в ефірі якої стався б цей ганебний випадок, вже б за декілька годин зібрався багатотисячний натовп з вимогою негайного вибачення ведучого та його пожиттєвого відсторонення від ефіру. А керівництво каналу наввипередки взялося б каятися перед людьми за недостойний інцидент і кадрову помилку.

Дуже шкода, що це не про нас і перед Першим Національним ніхто не вийде і не проскандує «Шустер, забирайся геть!». Так і будемо цього «цадика» терпіти допоки він сам не звалить,  підшукавши собі місце в якійсь іншій країні для кращого заробітку.

В Умані, куди зі всього світу на могилу свого духовного наставника ребе Нахмана, як той заповідав, з'їжджаються, кожного року вселенський срач влаштовують; в Дніпропетровську найбільший в світі (!) єврейський центр "Менора" будують; ледь не всіма телеканалами в Україні володіють, не кажучи вже про "заводи, газети, пароходи"; наш Голодомор геноцидом не визнають, а за свій Голокост в українців ще й вибачень вимагають.

То за що ж нам таке "щастя" на рідній землі і коли воно врешті-решт закінчиться?

Олексій Мазур

 У цих матеріалах – жодного натяку на заперечення Голокосту, що, до речі, заборонено законодавством багатьох країн. Утім автор, Герберт Тідеманн, критично ставиться до окремих сторінок історії, які не тільки стали загальновідомими легендами, але й з часом обросли величезною кількістю вигадок та пропагандистської брехні.

Чи відомо, наприклад, читачеві, що трагедію у Бабиному Яру свого часу заперечував Микита Хрущов? Чи відомо, що докази масових вбивств євреїв у цьому місці не ліпляться докупи? Інша теза: заявлена кількість жертв не співпадає з кількістю євреїв, які станом на 1941-й рік могли перебувати у Києві під німецькою окупацією. Саме на цьому ґрунтуються твердження автора про те, що насправді Бабин Яр є більше новітнім міфом, аніж об’єктивною правдою.

Але що може стояти за такою неправдою? Намагання перебільшити трагедію? Намагання московської влади перекласти відповідальність за свої злочини на будь-яку іншу сторону? Нам сьогодні вже відомі подібні факти, коли за у розстрілі польських офіцерів біля Катині Москва звинувачувала гітлерівців. І так само з’являються роздмухані процеси як у випадку з Іваном Дем’янюком. Нарешті, і звинувачення проти вояків УПА виглядають як намагання перекласти чиюсь вину на плечі тієї воюючої сторони, яка не опинилася у числі переможців Другої світової війни.

Пропонуємо читачеві ознайомитися з твором Герберта Тідеманна та спробувати самостійно визначитися з оцінками його об’єктивності.

Завантажити матеріали ТУТ :

Герберт Тідеманн. Бабин Яр: Критичні питання та коментарі

Вас багато що вразить. Особисто мене найбільше вразили два моменти.

Перший - яким чином можна було плакатом, розклеєним у палаючому Києві 28 вересня повідомити ВСІХ євреїв про те що на 8.00 29 вересня потрібно зібратися З РЕЧАМИ? ДЕКІЛЬКОМ ДЕСЯТКАМ ТИСЯЧ ЄВРЕЇВ ЗІБРАТИСЯ З РЕЧАМИ НА РОЗІ МАЛЕНЬКИХ ВУЛИЦЬ? Ви собі уявлеєте таке? Я - ні.

Друге. Дійсно, а чому євреї ЖОДНОГО разу не вимагали проведення криміналістичних експертиз, розкриття поховань і опознання? На відміну від тих же поляків які багато років вимагають такого на рівні Президентів в Катині, Биківні, Харкові? І ще, чому ми стільки років шануємо невідомо що в Бабиному Яру і не вшанвуємо біля ВСТАНОВЛЕНИХ ПОХОВАНЬ Биківні сотні тисяч наших громадян закатованих ЧК/НКВС? Я вже уявляю ту істеричну клоунаду що почнеться наприкінці вересня в Бабиному Яру...

Знов з нас будуть робити дурнів, а ми будемо підігравати...

Тут знайшли останній притулок сотні тисяч українців — жертви голодоморів і терору ЧК-НКВД, в далекому кінці Бабиного Яру на Сирці ЧеКа до війни ховала свої жертви. Поширена нині вигадка про Бабин Яр була створена комуністичною пропагандою для приховання одного з багатьох своїх злочинів. Тому так яро намагались засипати Бабин Яр за срср, призводячи до нових людських жертв, з якими ніколи не рахувались. Бабин Яр, Катинь, Хатинь, Демянів Лаз .... всюди проступають одні і тіж червоні криваві руки.

Болюче і до цього часу заполітизоване питання участі Буковинського куреня у масових розстрілах єврейського населення Києва у вересні–жовтні 1941 р. розглядається у статті у трьох контекстах: історії перших місяців окупації м. Києва і створення місцевої поліції; сучасної української історіографії тих подій; контрпропагандистської боротьби, яку вів Радянський Союз наприкінці 70-х – у першій половині 80-х років минулого сторіччя.

Треба зауважити, що поруч з істориками, які активно просовують зазначену тезу, існують дослідники, які просто уникають обговорення цієї проблеми. Виникає думка, що їх бентежить саме перебування куреня у Києві під час розстрілів, що майже «автоматично» робить його безпосередньо причетним до масових страт.

Буковинський курінь з’явився в Києві лише у першій половині листопада, має декілька важливих наслідків. По-перше, це цілком розбиває версію про його участь у масових розстрілах, у вересні–жовтні 1941 р., у Бабиному Яру. По-друге, це взагалі ставить хрест на тезі про провідну роль української поліції у тих розстрілах, оскільки за відсутності буковинців її просто було замало для проведення такої масштабної акції.

Вся «історіографія» участі Буковинського куреня у масових розстрілах євреїв у Бабиному Яру зводиться до книги О. Шлаєна (ґрунтовне дослідження по цій темі дивіться в посиланні на статтю). Але звідки він брав свою інформацію? Адже взагалі-то у його книзі використано чимало документів, які сьогодні вже відкриті і відомі дослідникам. А брав він ці матеріали з організованих совєтами гучних судових справ покликаних прив'язати звичайних посібників гітлерівців до УПА тим самим компрометуючи українців в еміграції, провокуючи ненависть між українськими емігрантами та євреями, та насичуючи неіснуючими злочинами УПА інформаційний простір для подальшого спотворення.

Головну роль у тих процесах відігравала т. зв. контрпропагандистська діяльність, завданням якої було не тільки дати відсіч «ідеологічному ворогу», а й під гаслами боротьби з ним консолідувати радянське суспільство.

Одним із головних її напрямів була боротьба з т. зв. «українським буржуазним націоналізмом», у т. ч. шляхом дискредитації націоналістичних організацій та їх членів. Принциповою відмінністю порівняно з попередніми роками було те, що заплановані заходи не зводилися лише до «ідеологічного герцю». Постанова орієнтувала на підготовку і проведення реальних судових процесів з винесенням відповідних вироків. Усе інше: книжки, фільми, газетні статті, виставки, сільські сходи, – мало стати лише необхідним антуражем114. Ось як формулювався її провідний, на наш погляд, пункт:

«Прокуратурі УРСР спільно з іншими правовими органами [наприкінці постанови зазначено: “Пропозиції узгоджено з КДБ УРСР”115 – В.Н.] поповнити матеріали на ватажків антирадянських українських емігрантських центрів з числа колишніх гітлерівських найманців і вивчити можливість постановки питання про їх видачу радянським властям як воєнних злочинців.

Завершити розслідування злочинної діяльності депортованого зі США до СРСР колишнього вахмана табору смерті Треблінка Ф. Федоренка, віддати його до суду і влаштувати відкритий процес із запрошенням кореспондентів. Держкіно і Держтелерадіо УРСР зняти за матеріалами процесу документальний фільм. Організувати публікації і передачі на зарубіжні країни з тим, щоб використати прецедент видачі Ф. Федоренка радянському правосуддю і його засудження для внесення замішання до націоналістичних кіл за кордоном, відволікання їх від антирадянської діяльності на свій захист»116

Цілком зрозуміло, що аналогічні заходи планувалися не тільки в Україні. Скидається на те, що справа не зводилася до окремих судів над колишніми військовими злочинцями. Планувався гучний процес над усім українським націоналістичним рухом взагалі.

Очевидними є певні невідповідності. Справа Г. Васюри (намагання привязати УПА до злочинів в Хатині) є центральною (відкритий суд у Мінську) білоруською акцією серед заходів, що проводяться у зв’язку з 40-річчям Нюрнберзького процесу. За даними слідства, Г. Васюра відігравав провідну роль у знищенні білоруського (!) села Хатині – одному з найвідоміших злочинів часів війни. У той же час висвітлювати хід процесу запрошено лише двох журналістів – євреїв (!) за походженням. І розповідати читачам вони повинні не про Хатинь, а про «інші, маловідомі акції карателів». А суддя у цій справі і багато років потому впевнено стверджував, що 118-й батальйон брав участь у розстрілах у Бабиному Яру.

То ж якою була справжня мета організаторів цього суду? З урахуванням всього, що ми вже знаємо, відповідь на це питання може бути одна – метою було звинувачення Буковинського куреня у розстрілах київських євреїв у Бабиному Яру.

срср не залишалися поза увагою «загрозливі» для режиму спроби українсько-єврейського порозуміння.

Так, наприклад, у лютому 1983 р. Політбюро погоджує «Заходи з посилення протидії підривній антирадянській діяльності зарубіжних сіоністських центрів і антирадянських елементів з числа просіоністські налаштованих осіб»125. Ними, зокрема, було передбачено:

«Підготувати англійську версію фільму «Без строку давності» про звірства оунівців у роки війни над цивільним населенням, у т. ч. над радянськими євреями, для показу за кордоном із метою протидії блокуванню сіоністських і українських буржуазно-націоналістичних центрів у капіталістичних країнах…

Видати окремою брошурою документальні матеріали, в яких викриваються злочини фашистів спільно з українськими буржуазними націоналістами над єврейським населенням у роки Великої Вітчизняної війни і спрямувати їх на адреси зарубіжних сіоністських організацій, єврейських інститутів, бібліотек, юридичних органів США, Ізраїлю, Канади та інших країн…

Видати для розповсюдження за кордоном книгу про дивізію “СС–Галичина”, створену фашистами в роки війни з числа українських буржуазних націоналістів, яка брала участь у каральних операціях, у т. ч. проти єврейського населення»126.

У цьому контексті стає зрозумілим, що ті, хто влаштовував процес Г. Васюри, мали на увазі три мети:

– по-перше, скомпрометувати як співучасника нацистських каральних акцій Буковинський курінь, а через нього ОУН і весь український національно-визвольний рух;

– по-друге, сприяти подальшому розбрату між євреями й українцями через звинувачення буковинців, а так – усіх національно-свідомих українців, у розстрілах у Бабиному Яру;

У червні того ж 1979 р. Політбюро ЦК КПУ ухвалює постанову «Про заходи з посилення протидії антирадянській пропаганді зарубіжних організацій українських буржуазних націоналістів і подальшого розвитку культурних зв’язків з українською еміграцією»129. Нею, зокрема, доручалося «Держкіно УРСР у 1980 р. створити українською, англійською, французькою, іспанською і німецькою мовами… документальні кінострічки про злочини українських буржуазних націоналістів (у т.ч. і проти євреїв), їх прислуговування гітлерівському фашизмові і роки другої світової війни»130. Можна вважати, що саме з урахуванням останньої постанови, у січні 1980 р. голова Держкіно Ю. Олененко повідомив ЦК, що «тему “Бабин Яр” було запропоновано для реалізації на студії “Укркінохроніка” в одній частині. Студією було проведено попередню роботу, визначено кандидатури авторів. Після того, за рішенням директивних органів, тему передано “Укртелефільму” з розширенням її до чотирьох частин»131. А в березні вже голова Держтелерадіо М. Охмакевич повідомив, що «теперішнім часом йде робота на студії “Укртелефільм” зі створення телефільму “За колючим дротом” (про трагедію Бабиного Яру)».

Таким чином, із самого початку в уявленні радянських контрпропагандистів Бабин Яр мав «працювати» на два фронти: проти «сіоністів» і проти «українських буржуазних націоналістів». І саме до цього не був готовий його автор – О. Шлаєн. Коли стало зрозуміло, що антисіоністська лінія у фільмі слабка, до О. Шлаєна був приставлений «співавтор-комісар» – відомий радянський публіцист В. Коротич.

Усього того у книзі О. Шлаєна нема, на відміну, наприклад, від цитованого вище твору Ю. Шульмейстера, знаного антисіоніста, книгу якого «Піски горять» ще 1979 р. було рекомендовано постановою ЦК до видання українською мовою, як таку, «у якій викривається злочинна діяльність міжнародного сіонізму»136. Тому не випадково, що, коли 1983 р. Політбюро ЦК КПУ розглядало питання про створення Антисіоністського комітету радянської громадськості України, О. Шлаєна не був запропоновано до його складу, на відміну від В. Коротича і того ж Ю. Шульмейстера137.

Без перевірки КДБ потрапити в архіви було неможливо. А на 1985 рік О. Шлаєн уже був тут, так би мовити, своєю людиною. І саме йому могли зробити пропозицію: «Ви додаєте матеріал про злочини Буковинського куреня в Україні і Білорусі, про зв’язки українських націоналістів із нацистськими спецслужбами – ми даємо дозвіл на друк Вашої книжки». І запропонувати відповідні документи, як фактологічну канву для майбутнього тексту. У тому ж, що в основі невеличкого розділу заключної глави книги О. Шлаєна, який присвячений Буковинському куреню і його командирові П. Войновському, лежать саме оперативні розробки КДБ, сумнівів у того, хто знайомий із цим жанром, виникнути не може. Тут і постійні контакти з абвером і гестапо, і численні псевдо, директиви, вербування. І – більше нічого конкретного. Тобто весь націоналістичний рух – це єдина спецоперація чи то абверу, чи то гестапо, чи то усіх їх разом.

Треба підкреслити, що, коли О. Шлаєн закінчив свою книжку 1981 р., у нього ще не було таких докладних «відомостей» про діяльність буковинців. Він побіжно згадує про «участь» куреня «у перших п’яти днях Бабиного Яру» і про те, що (всупереч тому, про що йдеться у останній главі) курінь «і потім 725 днів тягав на Бабин Яр усіх, хто був невгодний нацистському режимові»139. Ба більше, серед наведеного ним переліку київських батальйонів шуцманшафту взагалі немає 118-го (!)140, якому в останній главі «Бабиного Яру» приділено таку надзвичайну увагу. Так само, як, згадуючи Хатинь, він нічого не писав про участь колишніх буковинців у її знищенні141.

А оскільки був людиною глибоко радянською, то і не повинен був цей матеріал викликати у нього ніяких сумнівів. Так або інакше, останню главу «Бабиного Яру» було ним написано. Але не написано було останню главу у мінському процесі.

І головною проблемою в тому став, здається, сам суддя В. Глазков. В одному з інтерв’ю він підкреслив: «Особисто на мене під час розгляду “розстрільних справ” ніхто не тиснув, не намагалися втручатися в перебіг процесу. Можливо, тому, що багато хто знав мою вдачу. Я у таких речах компромісів не визнаю»145. Ми не впевнені, що В. Глазков був цілком щирим. Адже, щоб упевнитись у його безкомпромісності, хтось мав таки зробити спробу натиснути на нього. Не виключено, що це відбувалось і у зв’язку з обговорюваною справою. Але не вийшло. Вже 1991 р., коментуючи натяки в одній із газет, мовляв, розстріли у Хатині здійснювали саме українські націоналісти, В. Глазков категорично заявив: «Автор… переклав усю провину за хатинську трагедію на українських націоналістів-бандерівців. Але ж це не так! Я вважаю, що бандерівщині пробачення немає і бути не може. На ній, як то кажуть, нема куди тавро поставити. Але “вішати” Хатинь на бандерівців теж не можна. Це було б всупереч історичній правді. Хатинь спалили карателі 118-го поліцейського батальйону. Так, більшість поліцаїв походила з України, і сам підрозділ було сформовано у Києві. Але то були не націоналісти, а звичайні зрадники, якщо такий епітет взагалі можна застосувати до слова “зрада”»146.

Позиція В. Глазкова тим більш важлива, що, як бачимо, жодних симпатій до українських націоналістів він не відчуває. І можна припустити, що саме завдяки його принциповості зірвався заздалегідь спланований політичний процес. А так увесь галас швидко згорнули, жоден матеріал про мінський суд (злочини в Хатині) не з’явився на шпальтах газет.


Після вироку відповіді (добро на публікацію викриваючого Бандерівців матеріалу по Хатині та Бабиному Яру) з ЦК редакція газети чекала до вечора, потім ще добу і ще. 31 грудня нам піднесли новорічний подарунок: «Вважайте, що жодного завдання ви не отримували, публікацій про процес не буде»147.

«Руки до того, щоби матеріали про Хатинь не друкувалися, – стверджував В. Глазков, – доклали перші особи двох республік – Білорусі та України – Слюньков і Щербицький»148. Він вважав, що особисте втручання В. Щербицького було обумовлено тим, що 118-й батальйон було сформовано в Україні і сам Г. Васюра був українцем149. Але ми не можемо погодитися з такою версією. Адже про результати слідства було відомо заздалегідь, тож суд одразу можна було провести у закритому режимі. І річ не в тім, що на лаві підсудних опинилися українці, а в тому, що то були «не ті» українці. Замість «українських буржуазних націоналістів», агентів гестапо і ЦРУ, катами виявилися звичайні «радянські люди», через що уся акція не просто втрачала сенс, а могла призвести до наслідків, прямо протилежних тим, які мали на увазі організатори. З тих же міркувань суворо приховувались матеріали про російські частини Ваффен СС, тобто про боротьбу народів срср з окупаційним совєтським режимом.

В.Р. Нахманович http://www.kby.kiev.ua/komitet/ru/history/art00044.html

У травні 1943 року німці віднайшли могили 10 000 українських жертв ЧеКа/НКВД у Вінниці. НКДВ злякався, що німці розкопають братські могили українських жертв ЧеКа/НКВД з 30-х років у Бабиному Ярі.

Від кінця 1930-х років німці літали над європейською частиною СРСР у розвідувальних «літаках-олівцях». На першому повітряному знімку, зробленому німцями напередодні війни у травні 1939 року, видно: лише в одній частині Бабиного Яру, десь за кілометр від місця колишнього царського іподрому, терен одного з ярчаків повністю наповнено землею. Згодом з археологічних розкопок стане зрозуміло: там поховано багато десятків тисяч українських жертв ЧеКа, яких після 1933 року почали ховати за Дніпром, у Биківні. У лужному ґрунті околиць Києва кістяки зберігаються століттями. Гадаю, вони діждуться розкопок.

http://sd.org.ua/news.php?id=11454