Обама розкрив різницю між трактуванням Майдану у США та РФ.



Президент США Барак Обама у своєму виступі перед генасамблеєю ООН розвінчав міфи російської пропаганди про так званий західний сценарій демократичних змін в Україні й попередив Росію, що втручання у справи сусідів послаблює її власний авторитет.

Про це Обама сказав у промові на 71-й сесії Генеральної асамблеї ООН, повідомляє аґенція "Укрінформ".

"У Європі відбувся прогрес у тих країнах, що раніше входили до радянського блоку, у просуванні по лінії демократії, на відміну від інших. Люди в Україні вийшли на вулицю не через якусь там "змову" за кордоном, вони просто не мали іншого виходу. Вони вимагали змін, оскільки бачили, що в Балтійських країнах, у Польщі люди жили краще – там були відкриті, вільні й демократичні суспільства", – зазначив Обама.

Президент США підкреслив, що завдяки поширенню демократії у світі великі перетворення відбулися в країнах, які дуже різняться одна від одної.

"Наприклад, у Японії, Чилі, Індонезії й Ботсвані – у країнах, які добилися значних успіхів, де населення має відчуття участі у власній державності", – зауважив лідер США.

Водночас він наголосив, що країни, котрі вдаються до агресії – такі, як РФ, – насправді послаблюють свої міжнародні позиції. "У світі, в якому епоха імперій залишилася позаду, ми бачимо, як Росія намагається відновити втрачену славу за допомогою сили", – обурився Обама.

"Якщо Росія продовжуватиме втручатися у справи своїх сусідів, це підтримуватиме популярність [влади] всередині, і це підживлюватиме національні інтереси. Але з часом її авторитет зменшуватиметься, і кордони стануть менш безпечними", – застеріг президент США.
 

 Їй – двадцять шість

Роксолана Жаркова,  літературознавець

(Леся Українка. Листи: 1876–1897 / Упорядкування Прокіп (Савчук) В. А., передмова Агеєвої В. П. — К.: Комора, 2016. — 512 с. — Іл. — (Серія «Persona»)

Їй двадцять шість. І вона вже втомилася – «трохи мені обридло це самотнє життя, надто се погано під час слабости: лежиш собі, дивисся в стелю, слухаєш вистріли бурі на морі та свист вітру межи кипарисами, а в хаті так тихо, а ніч така довга…» (із листа до Л.М. Драгоманової, серпень 1897 р.) (с. 495). Лист написано у Ялті, Екатерининская ул., дача Лещинского, кв. № 12. Саме тут декілька місяців поспіль відновлює фізичні сили і душевну рівновагу Лариса Косач. Після важкої зими, невиліковної недуги, процедур з потрійною дозою йодоформу, «від яких рискуєш зробитись морфіністкою» (з листа до Драгоманових, лютий 1897 р.) (с. 426), ще й «припадка безпамятства з бредом» (з листа до Л.М. Драгоманової, березень 1897 р.) (с. 427). Вона приїхала сюди. Щоби знову побачити море, набравшись його свободи. Вона відчуває, що тіло здатне коритися тільки морю. І це «олімпійське повітря» змушує тіло рухатися: «я чую, як весь мій організм на иншу гамму строіться під впливом сього повітря й моря» (з листа до матері О.П. Косач, липень 1897 р.) (с. 445).      

Морська натура Лесі пізнається у текстах – чи не найглибшим зануренням у рідну стихію стало оповідання «Над морем». Текст, у якому дослідники-інтерпретатори чомусь зовсім не бажали помічати її, таку неспокійну, пристрасну, бунтівливу, схвильовану – у хвилях самопошуків і самовіднайдень. Жінку Косачівського роду, яка у хвилі найбільших внутрішніх штормів замислюється над своєю інакшістю, над своєю не-тутешністю. Як і гаряча натура Алла Михайлівна (епатажна і трохи легковажна панночка з «Над морем»), вона хоче кохати, і водночас – залюблена в самоту, по-дитинному спрагла моря і спокою, як безіменна нараторка з цього ж твору. А критики собі говоритимуть про діалектичних персонажів, антитетичні образи тощо, і ні словечка – про неї саму. Так, наче цей «титул» інваліда – це все, чого вона заслуговує…

Море як життя: не варто його боятися. Косач це затямила ще змалку. Чисто по-драгоманівському перейнялася думкою, що «під Дамоклевим мечем краще, ніж під павутиною» (про це оповідає у листі до однієї з ключових фігур свого самостановлення – дядька М.П. Драгоманова (січень 1894 року (с. 251). Оте постійне відчування себе під небезпекою позначається на письмі – воно уривчасте, фрагментарне, здатне ось-ось на найвагомішому зі слів обірватися – «дуже се мало, що я роблю і я думаю, що навряд чи я скінчу коли хоч половину того, що маю на мислі» (із листа до М.П. Драгоманова, вересень 1891) (с. 156). Вона відчуває, як мимохіть змінюється її почерк – «від якоїсь, невідомої мені, причини мій почерк ще гірше, ніж був, зробився!!!» (зізнається братові Михайлу (травень 1890 р. (с. 100 – 101). А графологи мовчатимуть – віддадуть право на коментар медицині: вплив діагнозу, що поробиш?

Лариса Косач з братом Михайлом. Фото 1880-1881 рр. / Леся Українка з братом Михайлом і Маргаритою Комаровою. Фото початку 1890-х рр.

Її письмо зигзагоподібне, хаотичне, балансуюче між вертикаллю сили і горизонтальністю безсилості, узалежнене тілом, якому забаглося лежати (але як це – знерухомитися, коли у тобі прибоєм накочуються хвилі письма?) – «я тепер і на крилах літаю, і на чотирьох лапах лажу (перше в переносному, а друге навіть в буквальному смислі)» (до Л.М. Драгоманової, серпень 1894 р) (с. 295). У стані рахунку кожного кроку («ходить мені трудно, якь ніхто не піддержує» – пише юна Лариса бабуні (жовтень 1885 р.) (с. 51), Л. Косач навіть не здогадується як багато вона пройде доріг, щоби врешті колись, після страшної операції у камінному Берліні, згадати волинські ліси, затужити за кожною стежечкою, а потім випустити туди з вербового прихистку спритну Мавку – свою спраглу душу, яка лунко прокричить у невідомість «Ressurrexi!» (Воскресла!). Лариса Косач промовила отаке пророцтво задовго до 1912 року, року створення «Лісової пісні», у листі до брата (травень 1890 р.) (с. 99) дев’ятнадцятилітня дівчина каже про сізіфів камінь, гори, своє примхливе здоров’я і музику, з якою прощається, мабуть, назавжди.
Чи не в кожному листі якесь кассандрівське передбачення. Якась ідея-фікс фінального перетворення. Так, ніби платонівська метемпсихоза – чи не єдина певність своєї присутності серед минаючого і минаючих. Про таке можна розповісти не кожному – «я б Вам могла розказати, що то справді значить жити ростиною, – я знаю те добре з власного досвіду» (з листа до М.П. Драгоманова, липень 1891 р.) (с. 145). Чи ж не про це промовляє і голос Лукашевої сопілки, якій Мавка довіряє власну долю? Музика знов оселяється у ній (Мавці/Лесі), знаходить собі куточок, десь обіч болю, щоби врешті злитися з ним в єдину мить. А поки Мавка спить – у лоні верби, подалі від людей. Мусить так.

«Жаль мені, що я мушу таким відлюдком жити…» – пише Леся Українка до М.І. Павлика від 13 жовтня 1891 р. (с. 160). Та чи в цьому її вина? Тут – природа, вона тримає Мавку в обіймах, щиріших, ніж Лукашеві. Тут – вона вдома. Лариса Косач відчайдушно кидається у простір вимушених о-тілеснених мандрів, щоби таки зрозуміти, де ж її дім. Одеса-Ялта-Київ-Софія-Берлін-Сан-Ремо-Тбілісі-Хельван-Кутаїсі-Сурамі. І це тільки шматок її карти. І це тільки уривок того, що вона відчула. Суцільні уривки. Як нам збагнути, хто вона, наша Леся, з тих шматочків карт й уривків відчутого? «Здається, мені і моїм писанням сужено таки по світі блукати чимало» (з листа до М.П. Драгоманова, березень 1892 р. (с.171). І ці скарги на свою «бродячу» натуру і на те, що частенько (особливо весною) «у вирій тягне» (с. 173) тісно переплітаються з епістолярними пасажами про домашню кабінетність, яка то надзвичайно стимулює творчість – «мені нігде так не добре, як вдома і робота тут найліпше робиться […] Ще є тут одна річ, мій столик для писання, що я без нього була на чужині все одно як без рук і без пера» (до М.Павлика, жовтень 1891 р.) (с.161), то навпаки – замикає на несказанності.                                                   

Десь там, у затишші батьківської домівки народжуються казки про політ. Десь тоді і там народжується Метелик (однойменна казка Лесі Українки), для якого ув’язненість у темних стінах льоху (робочого кабінету?!) як приреченість на статику очікувань – жахливіша, аніж динамічна смерть від дотику палаючої лампи. Але він летить до світла. Не може інакше. Подібне творче самоспалення Леся передбачила у листі до М.П. Драгоманова (травень 1893 р.): «Як би хто моїй фантазії крила присмалив, то може б і добре зробив, а то вона в мене занадто химерно літає […] Ну, та колись вони самі присмаляться, тиї крила моєї фантазії…» (с. 178). Різкі підвищення температури тіла сигналізуватимуть про самоспалення. Нічні пориви натхнення біля улюбленої лампи (коли не коптить, звісно) обернуться постійними спазмами і судомами. То «юрба образів», що не дає заснути вночі, то самота білого аркуша наполегливо мучить як недуга. Списані аркуші – і жінка стає порожньою, як торбинка. Всі тексти – діти. Тільки троянда, та «Блакитна троянда» колючими снами не дає спокою: чи серед тих опустілих залів-пустель хтось її таки почує?

     Публіка – «інквізиція літературна». «А я б хотіла, щоб мене судили пощирости, не вважаючи ні на мою молодість, ні на молодість нашої літератури» (с. 202) – це вже зі словесного двобою Українка/Маковей. Дивується сама собі, як це – скуштувати слави, з десяти років потрапивши в поети, і все ж прагнути бути собою, вберегти свою свободу. В Лариси Косач єдине бажання – зберегти своє собі. А «олюднення» – це подвиг чи крах? – знає тільки Мавка.

Тому й фемінне «я» символічно і рішуче відповідає на маскулінні закиди О. Маковея про авторське опублічнення: «Я все таки думаю, що всяка людина має право боронити свою душу й серце, щоб не вривалися туди силоміць чужі люде, немов у свою хату…» (вересень 1893 р.) (с. 213). Поки живий господар – не впускати. Хоча іноді для обраних привідчиняти двері. Щоби побачили її, справжню модерністку й феміноцентристку, відкриту у власних текстах до наготи, і зрозуміли головне – «не уважайте мене за ідеал, бо я не варта сього, скажу більше, – ніхто не вартий сього, бо ідеал, се ідея, а не людина. Не вірте в мою ідеальність, а вірте тілько, що я Вас люблю» (з листа до А.С. Макарової від 14 травня 1894 р. (с. 286).
Леся Українка ще з дитинства виробила свій faion d’aimer (не такий контрольований і гіперопікуючий, як у її мами, що «безпощадна до того, кого любить» (до М.П. Косача, грудень 1893 (с. 232). Лесина любов була іншою, неземною, необмежувальною, просторою, свобідною, трохи мінливою, хаотично невпорядкованою, аморфною, стихійною – як письмо; як море. Їй завжди любилося – як писалося: «моя така натура, що я мушу від часу до часу щось писати, і не можу навіть добре собі самій об’яснить, навіщо я часом пишу» (до М. Драгоманова, від 29 вересня 1894 р. (с. 315), бо найкраще пишеться тоді, коли людина «не думає про своє писання» (до А.С. Макарової, січень 1895 р. (с. 324). І письмо, і любов – з натури, а її (чому?...) «тяжко одмінити». Ця любов колись сягне дна її душі, стане жертвою-як-порятунком себе самої. А поки, маючи трохи більш, як двадцять літ, Лариса Косач тільки передчуває таку любов, і «здається, не могла б так офірувати себе» (з листа до М.І. Павлика від 12 лютого 1895 р.) (с. 330), як це до одержимості може Міріам. Звичайно, після самої Лариси у Мінську на початку 1901 року. Тільки жінка-авторка так уміє почати собою нове століття.

    «Не ідеалізуйте мене, я насправжки кажу, що я сього боюся, я вже раз падала з п’єдесталу, зробленого помимо волі моєї» – читає М.І. Павлик в одному із листів від Лесі Українки (лютий 1895 р.) (с. 342). Їй хочеться простоти: перечитувати Нансена, лежати над морем, писати, гортати Мюссе, слухати романс «Posa la mano sul mio cor» («Поклади руку мені на серце» (італ.). І чи горбата піаністка Настя Гриценко з «Голосних струн» – не сама вона, що прагне музики, любові, взаємності почувань?.. А на тебе дивляться, дивляться…і мовчать.

Ну, нічого, рятує хіба що письмо. І морфій. Але письмо все частіше робиться горизонтальним – не летить, не лине ins Blau (у блакить): «ходить я ще звичайне зовсім не можу, навіть підвестись без сторонньої помочі» (із листа до батьків від 15 травня 1897 р. (с. 436). Врешті, з Києва – до Ялти. Зі суші – до води.

Оксана Старицька, Леся Українка, Ольга Косач. 1896 р.

…Їй двадцять шість. І вона знає, що «море куди добріше від людей». І те, що її давнє бажання, висловлене у листі до М.І. Павлика від 24 липня 1895 р., себто за два роки до поїздки в Ялту, потроху почало перетворюватися у реальність: «а забратись так на місіаць, на два у яку небудь таку трушчобу, де б ні душі знайомої не було і навіть де не пишуть і не отримують листів, та там би засісти, або крашче залягти та й закамяніти, а потім вже вернутись на світ, та й за роботу» (с. 366). Найважче, певно, було би зовсім не писати й не отримувати листів. Хоча Леся Українка безпричинно й повсюдно заявляє, що не вміє їх писати – «бракує «епістолярного таланту». А ще зауважує: «не вмію писати, не отримавши відповіді на попередній лист».

    Мовчання насторожує. І, мабуть, єдине, чого вона уникатиме усе своє життя – порожнього мовчання. Не болю, не самоти, не розлуки. Її ніщо так не лякатиме, як тиша. Навіть близькість смерті.

…Добре, що мовчання таки порушено. З 1978 року, часу виходу у світ епістолярного десятого тому академічного дванадцятитомника творів Лесі Українки, це мовчання стало застиглим і холодним, як і стояння цієї жінки на зимному монументальному п’єдесталі. Вимушене стояння. Вимушена мовчанка, бо нібито вже все відомо і проговорено. Майже сорок років у тиші. І ось – Лесині листи метеликами летять до читачів, щоби згоріти десь там, біля жарівок сердечних мембран. «Цю книжку можна захоплено прочитати і як сповідь, і як письменницьку біографію, і як родинну хроніку» – зазначає у передмові Віра Агеєва. Бо, як додає упорядниця Валентина Прокіп (Савчук), Лесина «епістолярна спадщина, не менш вагома й цікава, ніж тексти, писані для публікації, досі маловідома ширшому загалу й нерідко сприймається як царина для вузького кола професійних дослідників». Але ж… Ми всі знаємо її як фотокартку у шкільній хрестоматії. Ми її «вивчили», змірявши своїм раціо гордий постамент. І не торкнулися її тексту між рядків – коли вона наодинці, сама з собою. Хоч кожен лист має визначеного адресата.

Одна частина цих листів – автографи та вивірені копії з відділу рукописних фондів та текстології Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, інша – епістолярні тексти з Відділу рукописів Львівської національної наукової бібліотеки України ім. В. Стефаника та Слов’янської бібліотеки в Празі при Національній бібліотеці Чехії. Всі тексти подано мовою оригіналу, без купюр.    

Ця книга завершується двадцять шостим роком Лариси Косач. Попереду ще шістнадцять. Може, найважчих і найтривожніших – де багато творів, чимало людей, міст, місць, думок і слів. ХІХ століття поволі наближається до обрію, як сонце на морському узбережжі. Встигла таки втомитися, хоча «ще зарані вкладатися спати, ще сонце високо, а день довгий, а ніч буде ще довша. А я боюся щоб мене ніч не захопила на середині дороги, і мені прикро, що ті дурні літа так хутко минають» (із листа до М.І. Павлика, від 28 липня 1891 р.) (с. 149).
26.09.2016
http://zbruc.eu/node/56556

Нова редакція закону "Про судоустрій і статус суддів" набула чинності одночасно з конституційними змінами в частині правосуддя.

Закон передбачає ліквідацію вищих спеціалізованих судів і створення нової структури Верховного Суду як єдиного суду касаційної інстанції.

Новий Верховний Суд, відбір до складу якого вперше буде проходити на конкурсних засадах, повинні сформувати до 30 березня 2017 року. Конкурсний відбір суддів Верховного Суду мають провести до 30 листопада, повідомляють "Українські новини".

Разом з тим, законом передбачено створення Вищого антикорупційного суду, Вищого суду з питань інтелектуальної власності (Вищий патентний суд) - має бути створений протягом року, тобто до 30 вересня 2017 року, а також місцевих окружних судів. Терміни створення Вищого антикорупційного суду і місцевих окружних судів у законі не визначені.

Апеляційні суди в нових апеляційних округах повинні бути створені до 30 вересня 2019 року.

Також, до 10 жовтня цього року Рада зобов'язана передати у Вищу раду правосуддя матеріали на тих суддів, які претендують на обрання безстроково і не розглянуті парламентом. Законом передбачено моніторинг способу життя судді для перевірки відповідності його рівня задекларованим доходам.

Відтепер суддя, крім декларації про доходи, повинен подавати декларацію сімейних зв'язків і декларацію доброчесності. Неподання зазначених декларацій може стати підставою для притягнення судді до кримінальної відповідальності і звільнення.

Крім того, створюється Громадська рада доброчесності, яка збирає й аналізує інформацію про суддю і подає Вищій кваліфікаційній комісії суддів висновок про його невідповідність критеріям професійної етики і доброчесності.

Дисциплінарні провадження щодо суддів будуть передані у Вищу раду правосуддя, а Вища кваліфікаційна комісія судів (ВККС) зосередиться на вирішенні кваліфікаційних питань, включаючи проведення кваліфікаційного оцінювання суддів, відкритих конкурсів на посади, спеціального навчання суддів.

Законом також передбачено суттєве збільшення окладів суддів - з 1 січня 2017 року зарплата суддів Верховного Суду зросте вшестеро - з 13 до 75 мінімальних заробітних плат (близько 110 тис грн).

Також, передбачено створення Служби судової охорони (до 1 січня 2018 роки) і Єдиної судової інформаційної (автоматизованої) системи.
http://ipress.ua/news/v_ukraini_startuvala_sudova_reforma_182433.html

Глава МЗС Австралії: у справі МН17 потрібен трибунал "в стилі Локербі"
2 жовтня, 2016



Міністр закордонних справ Австралії Джулі Бішоп виступає за створення трибуналу "в стилі Локербі" щодо винних в аварії на сході України малайзійського "Боїнга" рейсу MH17

Про це вона заявила журналістам програми Insiders, що випускається австралійською радіомовною корпорацією ABC. Витяги з інтерв'ю компанія оприлюднила в неділю на своєму сайті.

"Може бути організований судовий процес в стилі Локербі - трибунал, який буде заснований міжнародним співтовариством", - підкреслила Бішоп.

За її словами, сформувати подібний трибунал в Нідерландах, "можливо, буде простіше", однак, необхідно впевнитися, що "він буде наділений всіма необхідними повноваженнями".

Мова, наприклад, йде про екстрадицію, необхідну, щоб "притягнути до відповідальності всіх винних у цьому злочині", підкреслила вона.

За словами Бішоп, подібний трибунал можна створити в обхід Ради Безпеки ООН, де Росія має право вето.

Міністр повідомила, що зустрічалася з представниками інших країн, що беруть участь в розслідуванні трагедії, під час візиту до Нью-Йорка, де у вересні проходила сесія Генеральної асамблеї ООН, і обговорювала з ними подальші кроки по даній справі.

Глава МЗС Австралії також вела переговори з владою Нідерландів, які оцінюють спектр можливостей для покарання осіб, що стоять за даним злочином.

Бішоп в кінці вересня вже говорила, що Австралія, Бельгія, Малайзія, Нідерланди і Україна мають намір створити спеціальний трибунал, який не потребує схвалення Ради Безпеки ООН, для покарання винних у катастрофі малайзійського "Боїнга". Міністр тоді також не виключила повторного внесення до Ради Безпеки ООН проекту резолюції про створення міжнародного трибуналу, після того як буде завершено офіційне розслідування обставин катастрофи.

Як повідомлялося, в Нідерландах 28 вересня були оприлюднені перші результати розслідування загибелі малайзійського "Боїнга" на сході України. Міжнародна слідча комісія прийшла до висновку, що літак був збитий з території, підконтрольної проросійським сепаратистам, ракетою земля-повітря з комплексу ППО "Бук", доставленого на Донбас з Росії.

Трагедія рейсу МН17 на сході України, в результаті якої загинули 298 осіб, порівнянна з так званою "справою Локербі".

В результаті вибуху літака американської компанії Pan American над шотландським містом Локербі в грудні 1988 року загинули 270 осіб, в основному громадяни США. За підсумками розслідування було встановлено, що за теракт відповідальні громадяни Лівії, очолюваної тоді Муамаром Каддафі.

У 1999 році після тривалих переговорів полковник Каддафі погодився видати підозрюваних за умови, що суд відбудеться на нейтральній території. У квітні 1999 року підозрювані були передані шотландській поліції в голландському Утрехті, де на колишній американській військовій базі відбувся суд з дотриманням шотландських законів. У 2001 році суд виніс обвинувальний вирок щодо підсудних.

http://espreso.tv/news/2016/10/02/glava_mzs_avstraliyi_u_spravi_mn17_potriben_trybunal_quotv_styli_lokerbiquot

Дивитись! Слухати! Поширювати! Коментувати!

Українська група "Мірко Саблич" випустила нову пісню і кліп про війну на Донбасі під назвою "Горі, душа, гори!". Твір створено на зразок пісні російської групи ДДТ "Просвистіла".
"Пісня про українських вояків для українських воїнів. Юрій, ти написав цю пісню про Чечню, але коли твоя країна напала на нас - ти отмычался. Довелося заспівати за тебе.", - сказано в описі до відео.

"Побратим"

Прогриміла над країною біда.
Чорні крила, руssкій мірЪ-лиха орда
Йде війною. Зжерла Крим, жере Донбас.
Гей, до зброї! Тільки ми! Ніхто крім нас!

Гори, душа, гори!
Прапори догори!
Не задля нагород —
Встаю за свій народ.

Розпалила пустобріхами заміс.
Вража сила пазюрами тягне вниз.
Всюди зрада, але нам своє робить!
Не за владу – йдем Вітчизну боронить.

Гори, душа, гори!
Прапори догори!
Не задля нагород –
Встаю за свій народ.

Буде важко необстріляним в бою.
Не безстрашні, та лишаємось в строю.
Біс із тими, хто в тилу щуром сидить!
Побратиме, переможем! Будем жить!

Гори, душа, гори!
Прапори догори!
Не задля нагород –
Встаю за свій народ.

Світла пам’ять всім загиблим пацанам…
Вже не з нами бойових їм пить “сто грам”,
Не заспівають із весною в унісон.
Ви встояли, та не вистояв бетон.

Гори, душа, гори!
Прапори догори!
Не задля нагород –
Встаю за свій народ.

Россиянин, что ж ты делаешь, очнись!
Испоганил руssкім міромЪ нашу жизнь.
Ваше «братство» колошматит нам страну.
Что за гадство! Мы на Родине в плену!

Гори, душа, гори!
Россия, изыди!
Когда вернёте Крым,
Тогда поговорим.

Гори, душа, гори!
Прапори догори!
Не задля нагород –
Встаю за свій народ!

У Дніпрі вандали вкрали елемент пам'ятника воїнам АТО
 30 вересня 2016



Скульптура розповідає реальну історію з подій на Донбасі

З фігури під назвою "Вдячність" вкрали яблуко, яке тримала дівчинка. Фрукт, за замислом композиції, символізував подяку українським воїнам. Скульптура розповідає реальну історію, як боєць 42-го окремого мотопіхотного батальйону врятував дівчинку під обстрілами поблизу Іловайська. Фігура зроблена з металевого сплаву, а саме яблуко порожнисте всередині, кажуть автори ідеї.

Крадіїв зафіксували встановлені у музеї камери відеоспостереження. Правоохоронці, за фактом пошкодження пам’ятника, відкрили кримінальне впровадження за 194 статтею кримінального кодексу - умисне знищення або пошкодження майна. Нагадаємо, вуличну експозицію першого в Україні музею АТО "Шляхами Донбасу" у Дніпрі відкрили у травні.

"Дуже сумно і прикро, тому що ця скульптурна композиція - є центром нашої експозиції, і вона уособлює той світ, який наші воїни хочуть принести на Донбас. Не зрозуміло, кому знадобилося це яблуко і чим керувався той чоловік, який це зробив. З точки зору якоїсь матеріальної цінності, це яблуко ... особливо на ньому не заробиш", - каже координатор Центру допомоги учасникам АТО Наталя Шуліка.

"На сьогодні проводяться всі необхідні заходи для того, щоб знайти людину, яка це зробила. Їй може загрожувати від штрафу і до терміну до трьох років позбавлення волі", - повідомила речник Національної поліції у Дніпропетровській області Ганна Старчевська.

http://www.5.ua/suspilstvo/u-dnipri-vandaly-vkraly-element-pamiatnyka-voinam-ato-127156.html

огляд української преси
30 вересня 2016



За 2,5 роки не притягнули до відповідальності нікого з оточення екс-президента Віктора Януковича. І тих, хто грабував Україну, і тих, хто наказував стріляти в людей на Майдані, пише «Газета по-українськи». Нікого з керівників «Опоблоку», на думку експерта видання, директора Інституту аналізу та менеджменту політики Руслана Бортника, не покарають. Про Юрія Бойка – це лише риторика генпрокурора. Тримають колишніх регіоналів на гачку. Адже «Опозиційний блок» вигідний владі – дають голоси в парламенті і не дуже заважають. А проти Єфремова відкрили справу, бо він випав із системи, став білою вороною. Інший експерт «Газети по-українськи», політолог Тарас Березовець, вважає, що Геннадія Кернеса покарати немає шансів. Він хитрий і зачистив усі докази. Проти Сергія Льовочкіна також зачіпок не буде. Реально посадити Михайла Добкіна, Миколу Скорика. Порошенку вигідно їх покарати, бо це сподобається виборцям, переконує експерт газети у публікації «Посадити мають Єфремова. Бойка, Льовочкіна, Кернеса – ні».

Сьогодні система перетину лінії зіткнення відверто недосконала. Причин кілька – суб’єктивних і об’єктивних, констатує в газеті «День» міністр з питань тимчасово окупованих територій Вадим Черниш. Серед цих причин – недостатня кількість пунктів пропуску і погана їх відрегульованість, що сприяє корупції. Міністр переконує, що неприпустимо надавати можливість для пропуску великих партій товару, оскільки бойовики, отримавши контроль над ними, будуть на цьому наживатися. Натомість спрощення для мирних громадян процедури перевезення товарів є логічним. Бойовикам цю процедуру буде важко взяти під контроль, до того ж, гроші витрачатимуться на українські товари, зазначає газета «День».

Адміністрація президента хоче застосувати сценарій Кучми-1999, коли в суперники тодішньому президенту просували заздалегідь «програшного» Петра Симоненка. Цього разу влада в ролі зручного спаринг-партнера розкручує Юрія Бойка. Про це в газеті «Україна молода» стверджує парламентарій Андрій Лозовий. Він вважає, що у другий тур на президетнських виборах пройдуть Юлія Тимошенко та Олег Ляшко.

Газета «Голос України» інформує, що з 1 жовтня розпочнеться пілотний проект у сфері регулювання цін на продовольчі товари, який передбачає тимчасове скасування надмірного адміністративного регулювання цін на харчові продукти. Протягом цих трьох місяців вивчатиметься динаміка цін, і за результатами моніторингу буде ухвалене рішення щодо скасування, обмеження чи поновлення такого регулювання. Докладніше «Голос України» розповідає в матеріалі «Завтра держава перестане регулювати ціни на продукти».

«Субсидії не стимулюють економити» – у статті під таким заголовком «Газета по-українськи» переконує, що змусити українців заощаджувати ресурси може заміна субсидії грошовою допомогою. Після опалювального сезону споживач зможе використати залишок коштів на утеплення чи економніше обладнання.

Ірина Біла
http://www.radiosvoboda.org/a/28023032.html

Німці ще не усвідомили до кінця своєї провини перед українцями – німецький історик
30 вересня 2016
 

Президент України Петро Порошенко (праворуч) та президент Німеччини Йоахім Гаук під час вшанування пам'яті жертв Бабиного Яру. Київ, 29 вересня 2016 року

Питання відповідальності Німеччини за те, що відбувалося на теренах України під час Другої світової війни, стало з’являтися у національній свідомості німців лише внаслідок Євромайдану, коли німці усвідомили, що українці не є продовженням Росії, а є незалежною нацією з окремою історією від росіян, вважає німецький історик, професор Мюнхенського університету Ґвідо Гаусман. Проте, на його думку, цей процес лише на самому початку, і багато досліджень, які змінять свідомість німецького суспільства і політиків, ще доведеться провести. Радіо Свобода поспілкувалося із професором Гаусманом у Києві під час відзначень роковин трагедії Бабиного Яру.

– Фундаментальних змін у німецькій свідомості щодо того, де і як відбувався Голокост, поки не відбулося. Із 1970-х років і до сьогодні головне місце в історичній пам’яті посідають концентраційні табори, табори смерті, як наприклад, табір Аушвіц. Але в дослідженнях зміни відбуваються. З’являється розуміння того, що в колишньому Радянському Союзі, особливо в Україні та Білорусі, відбувався інший тип Голокосту. Це вже не було індустріалізоване вбивство за колючим дротом, приховане від очей громадськості, а вбивство, під час якого вбивці бачили своїх жертв, дивилися їм в очі.

Я думаю, що досі ми не бачимо цілісної картини Голокосту в Україні. Бабин Яр – це символ і лише початок розуміння цих подій. Потрібно дослідити і усвідомити, що відбувалося у тих менших містечках. І ця складна історія лише починає писатися.

– Почуття провини, яке німці мали щодо росіян, формувало великою мірою політику щодо Радянського Союзу і пізніше щодо Росії. Але багато українців звертають увагу на те, що більшість із цих злочинів були скоєні на території України супроти мешканців України. І почуття провини німців має не того адресата, чи ця думка починає доходити до масової свідомості німців?

    Ситуація змінюється. І дослідники звертають увагу на те, що найбільші трагедії сталися в Україні, Білорусі, у західних частинах Росії, також, звичайно

    Є і небезпека, бо є тенденція перекласти частину вини на місцеве населення, на українців, на колаборантів

Але тут є і небезпека, бо є тенденція перекласти частину вини на місцеве населення, на українців, на колаборантів. Це не так стосується істориків, бо йдеться про стереотип масової свідомості, що українці були колаборантами. Нам потрібно створити повнішу картину, де було б місце всім українцям, бо мільйони були жертвами, були примусовими робітниками. І велика робота, присвячена цим людям, була зроблена на рівні міст, сіл, і на цьому можна було б розбудовувати подальші дослідження. І до цих міст уже в 1990-х роках багато з цих людей повернулося, до тих місць, де їх змушували працювати.

– Багатьох українців не лише змушували працювати, але і змушували вбивати. Мільйони військовополонених загинули в концтаборах і тисячі з них були поставлені перед вибором: померти там голодною смертю, або стати охоронцями в таборах смерті, як Аушвіц. Чи усвідомлюють німці свою відповідальність за цей злочин?

– Я б сказав, що ці факти, про які ви говорите, є відомими дослідникам. Але в суспільстві вони ще не набули широкого усвідомлення. Дуже мало люди знають про умови життя місцевого населення та вибір, перед яким вони опинялися. Потрібно буде ще 10-20 років, щоб ці факти були усвідомлені.

– У Німеччині також є дуже важливий досвід визнання своєї вини за злочини, скоєні німцями. Чи це є той досвід, який вона може передати іншим, тим країнам і суспільствам, які намагаються заперечити злочини, скоєні їхніми співвітчизниками?

    Німцям було потрібно кілька десятиліть стабільного життя, щоб змогти взяти на себе відповідальність за минуле
  Марія Щур
http://www.radiosvoboda.org/a/28024821.html

Журналіст, як універсальний солдат

Звичайно, що за погане дякувати не годиться, але іноді доводиться. Діяльність багатьох засобів масової інформації (ЗМІ) в Україні призводить до того, що в мене постійно збільшується періоди вільного часу від них, отже я можу нарешті взятися спокійно і вдумливо почитати цікаву книжку, або послухати музику чи переглянути відеофільм, або безкінечно мандрувати безкінечним Інтернетом... Як тут не подякувати?
Одного часу я навіть працював журналістом і навіть мріяв стати видавцем газети у Львові та вчасно збагнув, що мої ілюзії щодо журналістики і її призначення явно не на часі, тому і пішов у видавничу справу, де чуюся дещо краще щодо самореалізації, але не соціальної користі, як і прибутків, та мова не про це. Я хочу поговорити про зміст і призначення як ЗМІ загалом, так і професії журналіста, яких недаремно величають ще як «масмедіа». З латинської «medius» перекладається як «посередині», а «маси» пояснення не потребують – це споживачі інформації, яку подає те чи інше періодичне видання, радіо або телебачення. От і поговоримо про цих інформаційних посередників для масового споживача.
Є досить зачовганий вираз: «Хто володіє інформацією – володіє Світом». Сказано гарно, але тут не уточнюється якою саме потрібно оволодіти інформацією, якої є безмір, бо будь-яка новина чи побрехенька – все є інформацією, тому варто зазначити чіткіше, що це має бути вагома інформація – вагома, актуальна, значима тощо. Одразу виникає запитання: як визначити вагомість інформації?
Особисто я розробив досить просту шкалу оцінки інформації, яку і пропоную для застосування всім при визначенні вагомості різної інформації, навіть сумнівної.  Найвищій рейтинг має інформація, що має дотичність безпосередньо до мене особисто, що безпосередньо впливає так чи інакше на моє життя. Подібна інформація є найвагоміша! Для мене, хоча за змістом вона може бути і не дуже знаменита, як оголошення на дверях під’їзду, що гарячу воду відключено – не світова сенсація, але вагома причина не лізти купатись, щоб не застудитись. Отже це є корисна інформація – корисна вам! Запам’ятайте! І чим більше коло людей, яких зачіпає інформація – тим вона вагоміша. Подорожчання вартості проїзду – дуже значима, але зміна вартості електроенергії чи газу – ще глобальніша. Тобто саме така інформація є отою значимою, що дозволяє керувати Світом.
Другий рівень інформації є просто цікава для вас, знову ж таки особисто! Подібна інформація вже не має фактично ніякої ваги, подібно як є різниця між роботою і розвагою. Виграла чи програла улюблена команда – це питання вашого настрою, тоді як інформація про звільнення з роботи – це питання життя. Таким чином визначаємо другий рівень інформації, як «не важливий, але цікавий».
Нарешті третій і останній рівень інформації, який я коротко визначаю як «сміття!»  Пояснювати щодо такої інформації немає чого – це і не потрібна, і не цікава вам новина. Знову наголошую – вам особисто! Для когось вагітність Альоши чи Діми Білана – новина вагоміша за життя! Але коли не знаєш навіть хто це такий, то різні деталі про «оце» взагалі абсолютно безглузді. Пуста інформація, або ж – сміття.
Рекомендую робити подібну характеристику отриманої інформації за даною градацією і виставляти + (плюс, бо корисна)  в першому випадку, 0 (нуль, бо  користі нема) – у другому, і – (мінус, бо змарновано час!) у третьому випадку.
Методологія визначена. Далі... А що далі? Починаємо аналізувати все, що попадається на очі і у вуха, а тоді швидко переконуємось, що в сучасному медіапросторі 90 % інформації є сміттям, десь 8 % – цікавої і не більше 2 % – значимої. І то зізнаюсь: щодо «значимої» я свідомо зробив перебільшення. Фактично цей показник десь на рівні 0.1 до 0.01 відсотків.
Простий приклад на підтвердження: виступає по ЗМІ президент України або прем’єр-міністр. Про що говорить – без різниці, тому що вся актуальна інформація полягає виключно в тому, що можна просто пересвідчитись, хто саме є наразі президентом або прем’єром України – ось і всі відсотки корисної інформації. Щоб вони не говорили – це суцільна брехня, отже суцільне сміття яко інформація. Я завжди  дивуюсь цій клоунаді, від якої хочеться плакати, а не сміятись: для кого і для чого ці побрехеньки, що скрізь в державі все кращає і поліпшується, гарнішає і розвивається... Скільки не пробував знайти щось реально правдиве – не знаходив, хіба що робив висновки від протилежного: обіцяють одне – значить готують щось до навпаки. Те саме стосується більшості українських урядовців, хіба що деякі з дурості правду вибовкають випадково, а так складається повне враження, що урядовці до своїх помічників звертаються: «Про що цього разу брехати будемо?»
Людям, які пам’ятають застійні брежнівські часи 80-х, або ще можна згадати вже в Україні подібні часи президентства Леоніда Кучми – теперішні побрехеньки просто як «дежавю»-повторення з минулого, але кожного разу це призводило до загальновідомих результатів кризового характеру. Те саме можна сказати про сповнену брехні авантюру Юлії Тимошенко, яка завершилась також по-суті обвалом-провалом в особі новообраного Президента України Віктора Януковича. Тепер захоплено бреше цей керівник країни і його ставленики, отож залишається чисто технічно почекати до обвалу такого правління. Але ж проблема не в цих людях, а в нашому подальшому бутті: чи й далі будемо чергувати брехунів і кризи в державі, чи може розірвемо це зачароване коло?
Один не дурний чоловік з родини Ульянових влучно визначив призначення періодичного видання не тільки як інформаційного чинника, але ще й як важливого організаційного інструменту! І тут є два варіанти: або в Україні власники і видавці всіх ЗМІ свідомо саботують цю організаційну складову, або, що скоріше всього, навіть не здогадуються про її існування. Фактично весь інформаційний масив в Україні збудовано на одному принципі – розважальному! Яскравий доказ тому – різноманітні політичні шоу на телебаченні, де серйозні теми державної ваги стають розважальною театралізованою виставою за участю політиків і державних діячів в якості акторів. Гірше того: навіть трагічні соціальні події перетворюють в розважальні шоу, де найогиднішим було телешоу про «Караванського стрілка», в якій цинічно смакувались всі деталі події включно до родин загиблих охоронців. І що маємо? Позабавились і позабули.
В нашому суспільстві сформована чітка концепція псевдо-інформаційної роботи всіх ЗМІ від так званих «про владних» до так званих «опозиційних». Безперечно, що це можливо тільки моє таке суб’єктивне враження, але я і не претендую на примат вищого знання – я просто пробую наштовхнути на інший реалістичніший погляд щодо призначення та функціювання ЗМІ. Спробуйте проаналізувати самостійно, що важливого дає вам сучасне інформаційне поле і його творці. Якщо у вас все гарно склалось в житті, отже ваші проблеми тільки в пошуку як гарно розважитись – український медіапростір цілком може вас влаштовувати. Особливо, якщо ви не переймаєтесь україномовним контентом, бо тут все проблемно. Зовсім інша справа у людей, які обтяжені пошуком покращення власного життя і своїх ближніх – тим сучасні ЗМІ мало що можуть дати позитивного на всіх мовах. Власне у цьому і вся проблема.
Ось нещодавно відбулись дві глобальні начебто події: Президент України Віктор Янукович поспілкувався в прямому ефірі з людьми з різних куточків нашої держави – подія? Так, подія. Важлива? Досить важлива, якщо зважити, що до цього три роки свого керування президент такого не робив взагалі – не спілкувався з пересічними людьми, громадянами України. Але на тому весь позитив і закінчується, тому що все це була жорстко зрежисована вистава, закрита для доступу сторонніх людей, як і відповіді Віктора Януковича нічого нового людям в загальній масі не дали. З того в суспільстві повне ігнорування події: показуха невідомо на кого розрахована, бо людям від того жодних змін в особистому житті чи навіть просто надій – нема нічого! Цікавитись такою подією їм з якої причини? Велика подія, яку мало хто помітив.
Подібною виявилась і грандіозна прес-конференція прем’єр-міністра України Миколи Азарова перед засобами масової інформації з усіх можливих видань та засобів. Наїхало тих регіональних журналістів до Києва повно і що? Місяць чи два велось жваве всенародне обговорення сказаного прем’єром? Все зарухалось і завирувало від задекларованої публічно прем’єром «нової індустріалізації України»? Жодної навіть слабенької реакції в суспільстві на те базікання, бо немає на що реагувати. Все за класикою сценки, коли виступаючий з трибуни завіряє: «В наступній п’ятерічці ми будемо жити ще краще?», – а йому зі залу летить репліка: «Про вас – немає сумнівів. А ми?»
В подальшому немає сумнівів, що всі присутні журналісти написали якісь матеріали щодо прес-конференції і почутого там, але кому вони були потрібні в широкому колі пересічних людей? Нікому. Тиражування побрехеньок – це псевдо-інформація. На таке не зважають і не зауважують.
Робимо підсумок і потім – висновки. Отже: важливого актуального інформаційного поля через засоби масової інформації в Україні не існує. На 99% люди користуються приватними джерелами доступу до такої інформації, тому не дивляться телевізор, не слухають радіо, не купують газет при вирішенні своїх життєвих проблем. Задля розваги – то інше. Наразі маємо виключно новини-«похоронки», тобто про факт події та наслідки від неї, але практично нема новин-попереджень, які дають можливість відреагувати вчасно і запобігти негативним наслідкам. Тобто в нормальному процесі ділова людина купує вечірню газету, щоб належно спланувати свій день на завтра завдяки отриманим новинам, а наступного дня купує ранкову газету, щоб пересвідчитись в правильності або потребі оперативної корекції справ для їх вдалого впровадження. У нас же вона в недільний вихідний переглядає пресу, що надійшла за тиждень, аби розважитись – і не більше!
Щоб означити конкретне суспільне значення ЗМІ, які часто прозивають «четвертою владою», тобто що йде після законодавчої, виконавчої та судової, то тут варто спершу чітко визнати найвищий імператив: в державі існує одна єдина найвища влада – влада народу. В наш час – тільки так. Свою всезагальну волю народ шляхом виборів делегує окремим представникам для керування владними повноваженнями у державі. В Україні на пряму за волею народу такими є посада президента та весь корпус депутатів різних рівнів, але найважливішими є народні депутати Верховної Ради України, як єдиного законодавчого органу в державі. Посади інших чиновників від народу залежать тільки опосередковано, тобто ні голова ВРУ, ні прем’єр-міністр Уряду України і всі його міністри, ні голови обласних та районних держадміністрацій, ні судді  і прокурори всіх рівнів, ні всіляке інше чиновництво від народу вже мало що залежать – тільки від свого начальства. З того і виникає феномен бюрократизму, а за тим і корупції в державі. Щоб подолати цей негатив при функціюванні державного апарату – включається народний контроль, офіційним представником якого і являє собою корпус журналістів та весь обшир засобів ЗМІ. Зміст діяльності правдивого журналіста – бути нишпоркою, соціальним розвідником, що засовує свій ніс у всі-всі шпари власної держави – в усі! Включно до державних таємниць, бо він є громадянином цієї держави, а не ворожої. Інша справа оприлюднення таємниць державного чи ділового характеру, але то має бути стримування рівня етики нерозголошення як у медиків чи адвокатів. Відмова від надання інформації фаховому журналісту будь-ким з державних службовців має визнаватись за злочин проти народу і вести до автоматичної відставки. Журналіст – це той же уповноважений народний контролер і має відповідні права допитуватись всього, що вважає за потрібне. Після чого журналіст має правдиво відтворити зібрану інформацію і розмножити її через відповідне джерело ЗМІ, а народ отримує актуальну інформацію і реагує на неї, що за відповідним масовим проявом людей по-окремо творить  загальну соціальну опінію, яку вже влада не спроможна зігнорувати і змушена відреагувати. Ось коли журналісти стають отою «четвертою владою» – коли вони з народом і для народу! Коли вони є шукачами правди! А не коли вони робляться ємкостями для збирання і транспортування різного лайна з побрехеньок, щоб потім фахово зробивши «з лайна – цукерку», видати через ЗМІ цей продукт людям. Це ніяка не журналістика – це... Самі визначить різницю між воїном і дезертиром, між героєм і зрадником, між людиною честі і рабом.
Висновок тут простий і однозначний: бути правдивим журналістом – це значить стати по-життєво «універсальним солдатом» на захисті власного народу від зловживань власної влади.

Богдан Гордасевич
м. Львів

Дітлахи вітають журналюх
                    (фельєтон)

Загадково-невідомим залишається для мене ім’я одного українського фільольога, – саме так, оскільки назвати цього мовного паразита справдешнім філологом просто неможливо, як і тих всіх, хто постійно користується його дико-убогим словотвором «дітлахи».  Для усіх навіть не надто великих знавців теорії мови і теми словотворення – морфології, є відомим факт існування спеціальних словотворчих морфем для надання словам емоційних відтінків, зокрема суфіксальна морфема «-чк» придає словам применшувально-пестливого емоційного забарвлення: сонце – сонечко, квіти – кіточки, ложки – ложечки, діти – діточки тощо. Про існування словотворчої суфіксальної морфеми «-лах» в українській мові мовчать всі підручники, зате доволі поширеним в побутовому мовленні використовується слово «лахи» на означення того, що у нас знедавна почали величати секен-хендом. Слово «лох» коментарів не потребує, а ще є такий вираз: «не дери з мене лаха», яке означає : «припини з мене знущатись і насміхатись». Є слово «ляха», що означає «велику жирну свиню». І тепер порівняйте в цьому мовному оточенні емоційну насиченість сучасного новотвору «дітлахи» ...
На щастя, цей словесний покруч маловживаний у лексиці журналістів друкованих ЗМІ, проте журналісти радіо і телебачення безперервно деруть лаха з діточок, постійно обзиваючи їх «дітлахами». Напевно вони вважають це гарним і ніжним узагальненим означенням для дітей в замін слова «дітвора», а ті у свою чергу, будучи не обтяжені освітою і фаховими знаннями з мови, теж роблять у відповідь ще видатніші мовні утворення типу «а дякуємо вам, дядя-журналюх і тьотя-журналяха».
Панове правдишні журналісти, я  особливо хочу звернутись до вас з питання чистоти вживання мови: ви найпередовіший загін філологів, що найбільше демонструє довершеність і витонченість мови, тому пильнуйте цей свій основний інструмен! Поважайте мову, щоб поважали вас, бо коли ви починаєте засмічувати свої матеріали новомодними словечками зі сленгу задля намріяної модерної оригінальності, то у відповідь так і напрошується вираз на аналогічному рівні «Ти чо, чмо? Фільтруй свій базар».
Засміченість мови українських журналістів просто феноменальна і  у мене, як знавця і шанувальника української мови, постійним є відчуття нудоти від огиди, коли засмічують її чистоту і джерельну милозвучність різними жахливими новотворами. Час припинити прикривати особисту неповноцінність якоюсь міфічною меншовартістю української мови з отими всіма різноманітними «розчіпірками», «дітлахами» і тому подібним словотворчим убожеством!
Другою нашою мовною бідою є надмірне і абсолютно невиправдане вживання іноземних слів. Жоден з українських самозакоханих журналістів не може обійтись без іноземних словес типу «презентація», а то і з особливим шиком виведе «репрезентація», хоча це можна спокійно означити гарним українським словом «представлення».  А тих менеджерів і дилерів розвелось стільки, що тільки кілери можуть допомогти навести лад.
Застування іноземних слів повинно мати за основний принцип їх суто вузький термінологічний характер, а не узагальнений, тобто коли всіх звичайних українських продавців починають повально називати дилерами або коли всі стали менеджерами, а нормальне українське слово управляючий взагалі виходить з активного вжитку, то це вже не стільки маразм, як лікарський діагноз, скільки звичайнісінька дурість, гірше за яку є тільки прогресуюча дурість – це коли іноземні терміни починають вживати взагалі поза змістом і здоровим глуздом. Зокрема, я не можу спокійно слухати, коли в інформаційних повідомленнях і то на найвищому офіційному рівні в Україні лунають словеса типу: «губернатор» або «спікер».  Явно прогресуюча дурість, тому що які в Україні можуть бути губернатори, коли тут нема жодної губернії і жодної офіційної посади такого рівня. В сусідній Росії губернатори є офіційно як посадові особи конкретних територіальних місцин федерації, але при них функціонують офіційно і власні державні уряди з посадами міністрів! І території під керівництвом російських губернаторів по масштабах куди більші за наші українські області, а деякі – і цілої України! Наші українські губернатори можуть бути названі такими хіба що від фразеологічного звороту «розкотав губу», тобто «мати надмірні бажання і пиху».
Звичайно, що й якийсь там начальник житлово-комунальної контори може почати величати себе «президентом ЖККа» і в розмові вставляти фрази: «Я готуюсь до саміту з колегами Ющенком і Бушем, а ви тут зі своєю прогнившою сантехнікою пхаєтесь, відволікаєте від державницьких справ Україну розбудовувати!» Або ж можна уявити розчарування якогось пенсіонера-прохача, коли він писав жалобну петицію на ім’я Його Величності Губернатора Харківського і всія Слобожанщини, Малої і Великої, а йому відповідають якісь дрібні чинуші від імені якогось миршавого голови Харківської обласної державної адміністрації. Тьху! І розтерти! Відмова від  самого губернатора – то велика честь, не те що позитивно вирішене питання головою ОДА – це більше схоже на кревну образу.  
Або як гарно можна проявити  свої фантазії нашим журналістам описуючи буденну нараду голів облдержадміністрацій України: «Відбувся всеукраїнський форум всевладної еліти за участю губернатора харківського, воєводи луцького, хана кримського, сатрапа донецького, васала луганського, маршалка львівського, господаря чернівецького, гетьмана запорізького, наркома дніпропетровського... Їх привітали  Великий Князь України-Руси – він же Призедент України, а також мер він же бургомістр Київський і спікер він же снікерс Української Верховної Ради без усякої Думи» –  просто цукерочка-кросворд, замість нудного інформаційного повідомлення. Чтиво найвищого гатунку! Хвала і слава панству журналюхству!
Сподіваюсь, що вже досить показувати недолугість подібної  журналістики. І так зрозуміло необхідність для справді професійного журналіста чітко дотримуватись чистоти мови і документальної точності в поданні інформації, а щодо всіляких горе-ЗМІїстів, то ні диплом журфаку, ні редакторська посада, ні журналістське посвідчення не є причиною зараховувати їх до журналістів.  
Панове, припиніть «приколюватись» з української мови і продукувати лжеінформаційний простір. Бо коли вже по БіБіСі з врахуванням анлійської прискіпливості редакторів сповна серйозно говорять про призначення і звільнення українських губернаторів, то це вже занадто. Західні люди звикли називати Росією всю територію Радянського Союзу, тому для них цілком нормальним є за аналогією розповсюджувати всі реалії державного функціонування і устрою Російської Федерації на колишні республіки, у тому числі і Україну, особливо якщо ми самі вводимо їх в оману фальшивою ЗМІїтворчистю. Але ж нема в Україні губернаторів! Нема! В РФ є, а у нас – НЕМАЄ! Тому у нас не можуть призначати і знімати губернаторів, як не можуть обирати спікера Верховної Ради, бо нема такої посади! Є не спікер і не снікерс, а голова Верховної Ради України! Нема губернатарів і мерів нема! Є голови ОДА, міст, районів, рад різних рівнів. Голови керують в Україні навіть при відсутності «голови на плечах» чи «клепки в голові». Зрозумійте і запам’ятайте це, шановні панове журналісти! Називайте речі своїми іменами й не продукуйте шаради і кросворди замість правдивої інформації!

Богдан Гордасевич
м. Львів      

виправлено 15:16 22.09.2016

Відкриття нового завжди стаються несподівано. Особисто я тривалий час досліджував тему так званої «Волинської трагедії» і вже не раз зарікався знову щось писати про ті події, тому що чітко визначився з першопричинами, які ніколи не належали українцям. В тому моя перша і основна теза: якби місцеві українці справді мали намір винищити польське населення на Волині, то вони б не чекали аж по 1943-й рік, а все б зробили ще у 41-му. Можливостей вистачало, але мова йде про інше. Зовсім несподівано я відкрив для себе інше бачення теми від мого, бо я особисто трактував всю Західну Україну як окрему державну формацію, що була тимчасово окупована Польщею у 1921-1939 роках 20 століття. Прийнятий 22 липня 2016 року Сеймом Польщі закон про «геноцид поляків під час Волинської різні українськими націоналістами» чітко означив, що всі землі Західної України, зокрема і Волині, ними вважаються складовою частиною польської держави ІІ Речі Посполитої. Без жодних ознак автономії чи ще якоїсь суверенної ідентичності! Тобто існувала єдина і неділима Польща «од можа до неможа». І це мене вразило неймовірно! Чому? Тому що своїм рішенням Сейм Польщі визнав те, що панівна титульна нація поляків зазнала «злочинного геноциду» від дій іншої етнічної меншини в їх же державі! Вам не вважається це абсурдним? Де в тому розум? Про гонор поляків я взагалі мовчу...
Звідси постає головне запитання: «А чого тоді вимагають поляки від сучасної України?» Наголошую: сучасної України!!! Вибачень? Перепрошую, але за що ми повинні вибачатись? Згідно постанови Сейму одні громадяни Польщі побили інших громадян Польщі. Це їх внутрішній державний безлад, якому вже понад 70 років і яку-таку причетність ми маємо до того аж зараз? Хтось може одразу зауважити, що подібну позицію декларує Російська Федерація стосовно сучасних подій на Донбасі в Україні. Спростовую цей закид тим, що існуюча тоді поряд з Польщею так звана Українська радянська соціалістична республіка (УРСР) не те, щоб підтримувала, а навпаки крайнє вороже ставилась до всіх течій і прошарків українських націоналістів, які тільки існували в Речі Посполитій. Що там казати про інших, коли своїх рідних комуністів з КПЗУ майже всіх було репресовано за притаманний і їм ухил до націоналізму в часи «тоталітарного воз’єднання» двох Україн у 1939 р. Тому як кажуть в Одесі: то є дві великі різниці. Наразі маємо: тоді на Волині жили українці і ми зараз також українці – це єдина ланка взаємозв’язку поміж подіями. Більше – жодної!
Повторюю, що ситуація настільки абсурдна, що немає слів для висвітлення її суті, яка повністю відсутня. Яким чином вирішувати цей політичний нонсенс і вийти на якийсь сенс та консенсус? Що нам потрібно для цього зробити? Яку відповідь має надати Україна? Важко навіть уявити. Звернутись до класичного «Прощаємо і просимо прощення»? Можна, звичайно, але так само можна отримати у відповідь гнівне: «А чого Україна втручається у внутрішні справи Польщі?!» І в цьому буде більше здорового глузду, аніж в першому документі поляків, де вони на державному рівні хочуть відзначати свій «національний геноцид», а Україна за це їм не знати що повинна. Та нічого ми тут не повинні!
Одним словом: зарозумілі поляки посадили самі себе у величезну політичну баюру і най самі з неї вибираються. Україну вони таким демаршем на перейменування в Києві проспекту Московського на проспект Степана Бандери – не налякали. Українці не раз доводили і колись, і зараз, що вони нація не з лякливих. Кого і чому визнавати або ні своїми національними героями українці розберуться без вказівок з Варшави чи Москви. В таких випадках цитують фразу відомого кіногероя з фільму «Термінатор-2»: Hasta la vista, baby.


Богдан Гордасевич
м. Львів
18.09.2016

Не можу не втриматись без післямови: за «Волинську різню» в Польщі пам’ятають аж занадто, а що сотні тисяч етнічних українців воювало у Війську польському і чимало загинуло, захищаючи цю державу під час жорстокої агресії Німеччини у 1939-му році – на те пам’яті у сучасних поляків нема, а варто було б її мати. Але не лякайтесь: примушувати не будемо.