История эта началась давно…

Шёл 2004 год, революция заполонила наши умы и сердца – и, казалось, больше никаких событий нет. Все помнят, какой тогда был информационный вакуум – реальные новости были только в интернете и на «Радио «Эра».

С тех пор единственная «болтливая» радиостанция fm-диапазона навсегда поселилась в моей автомагнитоле. Помимо многих политических и не совсем политических рубрик попадались мне во время пути с работы, на работу, и по работе передачи «для души».

Была «Тема с вариациями» Алексея Когана, которая привила мне любовь к джазу.

А был ещё «Православный календарь» – коротенькая передача, освещавшая за 10-15 минут ближайшие православные праздники, рассказывавшая о святых отцах, которых поминали в ближайшие дни, и каждый раз передача заканчивалась просьбой о помощи. Просили люди о молитве и пожертвованиях. Просили те, кто сильно болел – в основном больные с онкологией, в основном просили о детях.

Однажды в «Православном календаре» прозвучал адрес веб-портала www.donor.org.ua – а там просто гора просьб о помощи. И тогда я понял, что помочь всем нереально, но пройти мимо и забыть я уже не мог. Видя одну просящую руку, несложно решиться пожертвовать, но когда видишь десятки рук – и все они одинаково нуждаются в любой копейке – сначала теряешься, а потом уже и не знаешь, кому дать свои пятьдесят или сто гривен…

Поразмыслил я, и решил найти «своих», запорожских больных. И нашёл http://deti.zp.ua – запорожский сайт о сиротах и тяжелобольных детях. Оказалось – и тут далеко не одна рука, просящая о помощи. Тогда я встретился с автором сайта – удивительным человеком – Альбертом Павловым, который сам тянул весь этот обоз детского горя и бед. Пусть, медленно тянул – но уверенно и вдохновенно! И очень быстро к нему в упряжку присоединилась в своём инвалидном кресле Ирина Гавришева, нашедшая таким образом свой смысл жизни. Компания волонтёров росла, обозначались цели и средства – и родился в итоге Благотворительный фонд «Счастливый ребёнок».

В наше время словосочетание «Благотворительный фонд» несколько дискредитировано, ибо создаются они нынче то в целях рекламы чьего-то имени, то в целях помощи VIP-сотрудникам того предприятия, которое учреждает этот фонд… А «Счастливый ребёнок» - это для меня образец благотворительности. И решил я не терзаться выбором - кому помочь, а перечислять на фонд, а там уже Альберт определит наиболее нуждающегося.

Сначала я загорелся идеей регулярно – еженедельно – выделять из заработанных денег определённую сумму (уже и не помню какую – кажется, гривен сто или двести) – но реалии жизни очень быстро охладили мой пыл. Так, изредка я отправлял какую-то копейку – то Альберту, то кому-то из его «клиентов».

Время шло, и мой ребёнок пошёл в школу. Там меня, зимой этого года, и ждала Сонькина просьба о помощи – у двери нашего класса была прикреплена картонная коробка для пожертвований с посланием родителей Сони. Сразу я ничего не положил туда – решил проверить на deti.zp.ua – и на сайте была эта просьба, причём тут уже я получил много информации – оказывается,

"Соня – старожил гематологического отделения Запорожской областной детской больницы: почти весь 2009 год лечилась от лейкоза, прошла полный курс и, наконец-то, в ноябре 2009 года была выписана домой. Радости всех родственников не было предела. Но через два месяца грянул гром: рецидив. Ребенок поступил обратно в отделение в очень тяжелом состоянии, в крови – 90% бластов. И стало понятно, что лечение в Украине уже результатов не принесет. Ребенка СРОЧНО нужно вывозить на лечение в одну из клиник, специализирующихся на лечении болезней крови и имеющих большой процент излечиваемости."

Естественно, я поделился переживаниями и информацией с женой – и мы вместе следили за судьбой девочки

Каждый месяц мы перечисляли какую-то сумму на карточку её отца. Каждый месяц следили за новостями – а их было не так уж много. Сначала Соня просто собирала деньги для того, чтобы остановить рецидив, потом было лечение в Беларуси, потом ей надо было насобирать ещё много тысяч долларов, чтобы рассчитаться с Минском и найти донора для трансплантации костного мозга в Израильской клинике. И каждый раз, находя новую весть о Соне с новым криком о помощи, мы, с верой в победу над коварным недугом, делали свой посильный вклад в общее дело. И вот уже Сонька, а вместе с ней мысленно и мы, – в Израиле, и пересадка костного мозга уже проведена, и всё должно ещё вот чуть-чуть и закончиться – и она вернётся домой, и родителям всего лишь останется вернуть долги, залогом которых служит их квартира – и вся эта история растворится в прошлом, как кошмарный сон…

Прочитал сегодня вечером:

† Отошла к Господу Соня Петренко

Оборвалось что-то внутри…

Застыла на полуслове сказка про Соньку, которая побеждает коварную болезнь…

Вспомнил про 2004 год, про первую встречу с Альбертом, про каждую новость о Соньке…

Февраль: Сонечка уже в Минской клинике. Благодарим всех людей, кто так искренне и оперативно откликнулся на призыв о помощи! Просим дальнейшей поддержки для Софийки. Начало марта: Сонечка прошла первый блок высокодозной химии. До ТКМ у Сони есть еще 2-3 месяца, так что у нас есть столько же времени, чтобы собрать недостающую сумму. Конец марта: У Сони Петренко второй рецидив! Семья в напряжении: трансплантацию нужно делать немедленно, но не хватает 57 тысяч долларов! Май: Несколько дней и 11 тысяч долларов отделяют Соню от спасительной операции по трансплантации костного мозга в Израиле. Сонечка очень старается и верит, что выздоровеет и снова пойдет в школу, будет жить нормальной жизнью. Начало июля: В середине июля назначена пересадка костного мозга для Сонечки Петренко Середина июля: 14 июля нашей Сонечке была проведена трансплантация костного мозга в клинике Хадасса, в Израиле. В августе была опубликована «Сказка про Соньку» - Ирина Гавришева просто в самую мою Душу вселила веру в победу…

___________________________________________________ Мы приходим в этот мир не по  своей воле – и это правильно. И уходим из этого мира тоже не по своей воле – и это тоже правильно. И, когда Господь считает, что человеку следует уйти из земной жизни - значит, так лучше. В том числе, быть может, и для самого человека. А нам, оставшимся тут, остаётся жить своей жизнью, помнить о наших ушедших близких, ибо в этом продолжается их земная жизнь. И незачем думать – почему, за что, справедливо это, или несправедливо – человеческого ума всё равно не хватит, чтобы это осознать – ум весьма ограничен. Безгранична лишь Душа. А Душе думать не надо. Ей надо верить, надеяться и любить. И сегодня я верю, что Соньке хорошо. Я верю, что она навсегда останется со своими родителями и братом, и волонтёрами фонда, и с тысячами людей, которые впустили Соньку в свои сердца.

                                           

Упокой, Господи, Душу новопреставленной рабы твоей Софии, прости ей грехи её вольные и невольные, и даруй ей Царствие Небесное. Аминь.                                 

---

---

Тягне ж мене на збочення...

Якщо їхати, то автостопом, навіть якщо є можливість взяти квитки на автобус або зілізницю...
Якщо влаштовуватись на ніч, то десь в лісі, в наметі, навіть якщо є можливість відпочивати в м'якій кроваті у друга вдома...

А останній мій "коник" вже і мені самому схожий на ситуації з анекдоту, в якому секс за взаємним бажанням був можливий тільки стоячи та в гамаку..

Тре було поїхати по сусідніх селах. Як вариант, можна було поїхати бусом (10-15 гривень в найдальший кінець мого маршруту), або електричкою... ще дешевше... (гривень 5 вистачило б мабуть в обидві сторони), ну, на крайній випадок друзі радили мені взяти знайомого таксиста, якому платити можна було тільки за паливо, і зверху на пиво трішки додати.. (ціна питання могла стати гривень 40-50).

Космічні суми? Та ні.. Просто дурість в голову полізла... Попросив нічого мені не радити, а просто дати ровер, і це мені буде краще за все... 
(А до цього, останній раз я сидів за кермом ровера десь років 10 тому... і то не за своїм.. і то, пару годин... побалувався, втомився та зліз.)
Тепер жеж мені здалось, що я вже не такий як раніше, що я сильний та всемогутній... (бовдур)
Корочше, мене не довго відмовляли, бо знають, що це даремна витрата часу, і перевпевнити мене практично неможливо навіть найвагомішими аргументами. Дали ровер... Сказали, що я крейзі, і відпустили...

Маршрут, що я склав був "від села до села". В селах я мав знайти місцеві ради та запитувати їх про наявність і можливість отримання землі під особисте сільске господарство для себе. Точних відстанів я не знав... на око прикинув, що якнайменше - кілометрів 20... а про якнайбільше просто не став думати, бо не люблю думати про погане (-:

(Наперед скажу, що на західній Україні ніхто землю віддавати не хоче. Будь-яку... цілу луплять дай боже... отримати можно тільки через знайомих, або від самих знайомих... якщо вони тебе ДУЖЕ-ДУЖЕ-ДУЖЕ поважають. Інакше - смокчеш лапу, і ходиш ні з чим. Результат моєї поїздки не хочеться називати нульовим, або негативним.. Відсутність результату, при прикладанні максимуму зусиль, а саме стільки я і доклав, завжди дає результат позитивний. В моєму разі я точно визначився, що землю можна буде тільки купляти, або шукати не на заході України, а десь ближче до сходу, де місцеві мешканці не так її цінують, і не так стережуть)

Тепер до Ровер-Менства... 20 кілометрів - то було тільки до найблищчого села... а далі - ще 5, і ще 8, і ще 10, і ще 6, і ще .. і ще...  Зараз розумію, що тільки в один бік я подолав 60 кілометрів.. і ще 40 - найкоротшим шляхом назад...

Як весело було крутити педалі першу годину - відчував себе мега спортсменом... А потім почав втомлюватись, і згадав, що навіть спортсмени заощаджують свої сили на великих дистанціях. І моя дистанція (навіть якщо припустити, що я її оцінив в 20 кілометрів замість 60) - досить протяжна, і слід починати економити... З горок вже не розженявся самотужки, а дозволяв силі тяжіння працювати за мене... на гору теж став виїзджати не сидячі, а пішки, ведучи ровер поруч з собою за кермо...

Ще через 20 км я став радіти кожній зупинці, і ненавидіти навіть невеличкі схили... Але сили ще були, і я знав, що неодмінно досягну своєї мети.. просто не так швидко...

Останні 20 кілометрів в напрямку до останнього зазначенного (і самого багатообіцяючого села) я вже корчився від болю... Їзда по гравієвих доріжках так трусила, що я відбив собі обидві сідниці... Дуже боляче було навіть легто приторкатись своєю ніжною попою до жорскої сідушки... А ще я реально втомився...

І дощь почався, поливав довго та щедро... Відразу сховатись від нього я не встиг, тому наступні години дві - я був мокрий майже до ниток... Але це не турбувало... Навіть приємно було... Прохолода, свіжість... і навіть трішки на душ було схоже, хоч я і був вдягнений...

Правда, весь цей час я зовсім не замислювався над тим, як мені потім повертатись... (Може і на краще, що я про це не думав, бо інакше я б і половину шляху не проїхав, а відразу повернуся додому). А коли остання дамочка заявила те, про що я практично один-в-один чув від усіх попередніх, тікати від цієї думки стало просто неможливо.

Перед цим я досить близько проїзджав станцію приміської залізниці... і знав, що близько 18 години має йти електричка... можна сісти і досить комфортно доїхати назад до Коломиї... АЛЕ! (от жеж! постійно ці "АЛЕ" зі мною трапляються)... годинник показав мені що до потяга ще більше двох годин... і чекати сумно... і сидіти просто на лавці так само боляче, як на ровері... і що нічого не зміниться, якщо я коротаючи час проїду одну станцію назустріч (шляху щене знав, але був впевнений, що перша ж зустрічна доріжка приведе мене саме до тієї станції, яка мені потрібна).

Знов оседлав свого катуючого (не плутати з "катаючим". мій - саме "катуючий") друга, і не припиняючи корчитись від болі в сідницях і кряхтіти від втоми поїхав... Стосовно втоми... я мабуть мазохіст.. Мені подобається відчувати гостру фізичну втому... Тому, вона хоч і заважала рухатись швидко, але не дратувала як біль внизу...Всі відчуття з кожним подаланим кілометром ставало все гостріше та гостріше... Але тоді я ще мав сили стримуватись... 
Їхав мовчки... тільки обличчя іноді кривилось, коли наїзджав на камінь, або кочку...

До наступної станції я дістався саме так як і думав (тупа впевненість іноді перемагає) - найперша степова доріжка йшла вздовж залізничного полотна аж до самої станції... тільки тре було ще перейти 2 річки бродом, які теж знайшлись миттєво... Все-одно я давно був мокрий... втрачати не було чого (-:

А на тій станції зустрів працівника, який пояснив, що тут електропотяг проїзджатиме тільки о 19 годині... а мобілка показувала мені тільки 16... і чекати знов було більше 2 годин... А ще він став розповідати, що на моєму ровері до Коломиї за ці дві години можна півтора рази встигнути доїхати... Навіть втомленому новачку-придурку-мазохісту! (останнього він не казав... то просто я йому повірив, і переклав його думку на себе... адже саме так я себе і почував - втомленим, дурним мазохістом з нестачею розуму, щоб робити як простіше, а не "як заманеться"

То я взяв і поїхав далі...

І жалів про це весь останній час їзди...

Бо до Коломиї було більше 40 кілометрів... А в горку я підійматись швидко не міг... тому моя швидкість пересування була в середньому кілометрів 7-8 на годину... І з кожною хвилиною боліло все більше... І назад повертатись не було сенсу, бо на ту кляту електричку я вже запізнився все-одно... і наступних станції по ходу траси більше не було ніде... короче, повне "УРА!" (не люблю слова "Ж*ПА", тому заміняю його на більш радісне (-:... )

На півшляху я просто ревів... тільки не плакав... замість сльоз з мене з усіх щілів біг піт... і я випускав облачки пару навколо себе... Потім до ревіння вголос приєднались скуління та щось схоже на собачій лай (сам від себе не очикував такого... добре, що нікого поруч не було, ніхто не чув)...

Коли я побачив знак "До Коломиї 20 кілометрів" - то зрозумів, що це мій кінець... на цей час я більше йшов, ніж їхав... і йшов повільно... і мобільний розрядився... корочше, я ризикував не встигнути повернутись до друзів до півночі, якщо не стану більше користуватись ровером за призначення, і ризикував втратити глузд, якщо б став це робити... Альтернатива - казкова (-:

Що робити... взяв якусь гілку... закусив в зубах... сів і поїхав...
Здається, не плакав... Хоча, тоді вже було байдуже...

Як доїхав до Коломиї - не пам'ятаю точно... Тільки пригадую, що через радість стала трішки менше відчуватись біль, відкрилось "друге дихання" (НАРЕШТІ, БЛІН!) і я став швидше крутити педалі.

Ось... тепер я тут... попросився за комп, щоб все це написати по свіжій пам'яті та в відповідному емоційному стані...
Сидіти навіть на м'якому стільці - дуже боляче... Але це пройде... і не таке переживав...

Зараз розумію, що я сьогодні зробив практично неможливе фізиологічно... Але зробив! І хай це все відбулось через дурість, і збіг обставин, як змусили мене битись до кінця, і не дали можливості здатись, забити, махнути на все рукою... Не поступився я принципами!!!

Я - МЕГА РОВЕР-МЕН

---

І це тільки один день мого перебування тут, в Коломиї... а вцілому, кожен день особливий... обов'язково напишу про все!

Друзі... хочу сказати... неможливе - МОЖЛИВО.. І це не тільки слоган Адідасу©, але і реально працююча тема.
Просто не можна здаватись..
Я сьогодні в цьому переконався ціною болю та страждань протягом всього дня з самого ранку... і ціною неймовірного задоволення і ейфорії при перемозі!

Звісно, є чого боятись... Але хоч раз.... хоч єдиний раз в житті, я бажаю вам (і наполегливо раджу) - спробувати не здаватись аж од самого фіналу!

Люблю вас всіх!
Пішов відпочивати в свій намет!
Ваш екстремальний ровер-мен Миколка з репортажем з Коломиї

  Біль...Вона буває різна...Але чомусь однаково нестерпна...

Цікаво а яка біль сильніша: моральна чи фізична? А можливо її взагалі не існує, а це просто наша видумка? Фізичне відчуття чи душевна потреба, яку ми звикли називати одним словом - БІЛЬ!  Але тоді чому нам так важко пережити це відчуття?

.... Біль фізична... Її можна перечекати, приглушити, зціпивши зуби перетерпіти.... Сльози.... Вони допомагають справитися... Біль моральна, душевна.... Вона гірша.... Від неї не придумали ліків, хіба що антидепресанти... Від неї хочеться кричати, а сльози - це невід"ємна частина... Згорнувшись клубочком ти терпиш... Терпиш біль.... І ту, і ту....  Біль нагадує нам про те, що ми ще живі; про те, що комусь теж боляче; про те, що ми відхилилися від істини... Вона нагадує нам про те, що незабаром отримаємо болю ще більше... Біль нагадує нам про те, що скоро будемо щасливі, якщо біль сприйматимемо, як ліки для душі...

Біль.... Можливо варто  подякувати, що завдяки їй, коли ти вперто намагаєшся про неї не думати, тобі в голову приходять усілякі геніальні думки?..

                     

У кипах паперу старий віднайшла

Загублений аркуш старого листа

Повернений долею через роки

Аби нагадати, які були ми..

Розбірливий почерк цей душу п’янить

Несе у забуту минулого мить

Коли помилялись, в надії  жили

Кохали й прощали, щасливі були

Прекрасніший погляд у цілому світі

Так ніжно дивився, хотілося жити...

Розніжені теплої літньої ночі

Залишились поруч, дивилися в очі 

Позаду зосталися місто і гамір,

Щоб більш не вернутись, єдиний був намір....

Секунди спліталися тісно в години

Й спливали так швидко, проносячись мимо

Сльозами гіркими накреслю розлуку

Цей лист нагадає також стару муку

Дурман розтавання окутав відразу

Тому й не згадала його я ні разу.....

25 січня 2008 року..

Чимало людей, які мені зустрічаються, асоціюють рак зі смертю у стражданнях, з болем до самої смерті, який нічим неможливо прибрати.

Період "В". Це той, що йде після періода "ПЕРЕД". 

У мене він був жахливим, бридким і огидним. Якими б очима не дивитись - він у мене таким і був. Бо замість любові я розвинув в собі ненавість. Ненавість до себе.

Все починається з людини. Кожний живе в своєму власному світі. Хтось в щасливому, хтось в жорстокому. Хтось в голодному та холодному, а хтось в настільки переповненому благами, що його аж нудить від цього. Але в першу чергу - це особисто його світ.

Я жив в недовірі та ненависті до всесвіту (тобто, до самого себе). Я не хочу звинувачувати батька в своїх невдачах, хоча він і міг стати найвіроємнішою причиною моєї психологічної травми з самого дитинства. Я не хочу звинувачувати матір або брата... Взагалі, зараз розумію, що це не має сенсу когось звинувачувати в своєму стані окрім самого себе. 

Люди мене не розуміли не тому, що я такий унікальний, чи ні у кого не було схожих проблем. Скоріш я сам заважав їм це зробити. Я брехав на кожному кроці. Всім хто мені траплявся. Брехав і на користь собі і на шкоду... Чому? Не знаю. Мабуть, мені не хотілось жити тим життям, яким я жив на той час, а як змінити його я ще не знав, і робив все по-дитячому.  Знаєте, як дитина заплющує собі очі, щоб її ніхто не бачив? Ось приблизно так я всім брехав про своє життя для того, щоб змінити свою реальність. 

Якщо розкласти це лайно по полицях, то смердіти буде довго і неприємно... але розібране, відсортоване та перероблене лайно обов'язково стає корисним здобрювачем, навіть якщо глибоко закопати - то просто перетвориться на перегній, торф або копалини. З переробленого культивованого лайна як не вертись, виходить щось корисне.

Якщо ж не розкладати, не роздивлятись, і взагалі не звертати увагу на той фекальний прошарок, яким обростаєш під час життя в брехні та ненависті, то починаються величезні неприємнощі.. Воно вживляється в шкіру та тіло, стає часткою тебе самого, невід'ємним атрибутом життя та всього світу навколо. Яким бачиться світ, якщо дивитись на нього очіма, що заліплені лайном? Відповім - світу неможливо роздивитись, бо бачиш лише те саме лайно.

Я покрився прищами... Я став багато пиячити. В 18 років з завзятого агітатора проти паління я перетворився на нікотино-залежну людину... Я набрав за 2 роки більше 30 кіло зайвої ваги... Я став таким, яким я себе уявляв - бридким, огидним, мерзотним... Я не вірив самому собі, і не вірив нікому навколо.. І кожного дня я робив щось таке, щоб зробити своє життя кращим... щоб впевнитись в тому, що життя - саме таке лайно, яким я його бачу. 

Хмм... тоді у мене був штик-ніж, автомат... тоді я писав вірші про смерть... і думав про смерть... і пів сотні разів ледь не загинув від нещасних випадків... я командував собою, і дозволяв це робити іншим людям навколо себе... Я хотів перетворитись на бездумного безрадісного робота, підкоритись програмі та плисти по течії життя в маріхуановому дурмані на зважаючи ні на що навколо... Все було заліплено лайном...

А іноді лайно підсихало та відлущувалось... І я бачив проблиски світла... Справжнього, незвичного, примарливого... Давно забутого світла, про яке я так мріяв, я віра в яке всеж зберігалась десь в куточках моєї душі... І тоді я намагався вибратись з того бруду, що мене обліпив з усіх боків, і ... вмазувався в той, який ще раніше разкидував навколо... Світло знову зникало.

Я мабуть і одружився для того, щоб впевнитись, що щастя не буває навіть в родинному союзі... Що все-одно буде зрада.. Підсвідомо я завжди на це очикував... Не від себе чекав, а від свого батька своєї дружини. Сам собі я не міг дозволити зраду. Зрадити мене міг хто завгодно, окрім мене самого. Бо якби це зробив я, то я б дізнався правду. Я б дізнався правду про себе та про своє лайно, про ті вонючі маси, які я розповсюджував навколо себе. Правду знати боляче... Правду взагалі мало хто хоче знати... 

Мало хто хоче змінити свої думки щоб позбутись постійних головних болів та депресій. Простіше купити таблетки в аптеці. Мало хто хоче знати правду про свої думки, про їх природу, про причини та наслідки... Це боляче. Ніколи не хочеться звинувачувати самого себе у всіх своїх негараздах. Не хочеться брати на себе біль та відповідальність. Простіше зкинути на когось... бажано - стороннього, але можна і на близьку людину - вона теж зтерпить... якщо помітить... бо близькі так само нічого не бачать через власний прошарок фекалій - так само зайняті захистом самих себе від проблем, болю та неприємнощів.

Дружина мені зрадила... У неї не було іншого вибору. Вона чесно намагалась не робити цього, але я завжди досягаю своєї мети. Якщо я поставив собі за мету довести всьому світові, що всі і все - непотріб, сміття та лайно, то я це зроблю. Справ-то - просто самому в це повірити... А якщо ще хтось таку ідею підтримає - то це вже його власні таргани та проблеми. Мене вони не стосуються.

Я довів себе... остаточно... я вбив себе, потім почав заражати всіх навколо... Я вбив свого батька свєю глухістю та черствістю.. Я зізнаю свою долю провини в його долі. Я потягнув за собою сестру та брата... Іноді намагався туди ж і свою матусю втрутити. Але моя мати світла. Світла і добра. Я б не зміг їй нічого зробити. Лайно тільки до лайна прилипає... А на чисте та захищене - не зможе.

Я загубив друзів. Частина відгорнулась від мене самостійно, інших я сам послав куди далі через абміції ненависть дурість. Практично - залишився сам на сам... і обізвався жьівотньім... І став жити за правилами тварини - "не гадь там де живеш", "не ламай гілку, на який сидиш", "розвивайся, бо виживають лише найміцніші та найжвавіші". Прийшлось відтряхувати лайно з очей та інших частин тіла... Почав вчитись жити по-новому... По-доброму. Не знищуючи самого себе та світ навколо себе

Не знаю, чи врятувало це мене від загибелі, чи не врятувало, а просто захистило... Але я досі живий.

Рік тому, 7 серпня, цей період "В" у мене закінчився, і почався новий період "ПІСЛЯ".

про цей період напишу потім... не знаю коли.. коли відійду від шоку з тієї правди, яку сам про своє минуле наколупав )-:

---

Щастя вам, любі друзі!

І хай вам ваше правда ніколи не стане смертельно болючою. 

Живіть чесно та відверто.

Я люблю себе вас, люди!

---

Ця неймовірна біль,

Пронизує все тіло....

Наскочить звідусіль

Страждати змусить вміло

 

Налиже кісточки

Мов відчаю перлини

На відчуттів нитки...

Крізь дикі жертви стони

 

Думки усі зітре...

Не знаєш де... і хто ти

Знущання це тривке...

Тримати буде доти

 

Допоки не зламавсь

Дух в полоні агоній

Він бореться!!! Не здавсь

Розкрив обман про спокій

 

Що начебто прийде

Коли опустиш руки

Ні!!!

Легко так не буде...

Ілюзії лиш муки...

01 лютого 2008 року