Хочеться бути хорошою і привітною. Зі всіма. І не крізь зуби, а щиро та віддано.

Хочеться бути вірною. Завжди. Бути вірною собі, тобі.

Хочеться мати багато справ і скрізь встигати. Бо так треба.

Хочеться не хворіти. А просто радіти життю.

Хочеться бути "пухнастою". Щоб ти завжди міг з насолодою притулитися до мене.

Хочеться бути теплою. Гріти тебе. Гріти тих, кому цього тепла бракує.

Хочеться бути собою. І не забувати хто я є.

Хочеться бути з тобою. Завжди.

Хочеться...Не боятися, не страждати, не плакати, не відчувати порожнечу в середині, вірити, виконувати, допомагати, співчувати, радіти, дружити, кохати.

Хочеться жити! 

Перешиємо червоні стяги на шаровари !

…Хоч і мала українська нація, як стверджують, індивідуальний характер розвитку, але приповідка «гуртом і батька краще бити» була не за останній з постулятів організації міжусобної та «клясової» боротьби. До того ж, як свідчить історія, прогресом, чи пак просвітництвом, більшовизмом, політикою, літературою, філософією цікавились аж ніяк не селяни, які не йшли в партію добровільно, і не аристократія, що вірила в традицію, а саме інтелігенти, що, не будучи прив'язані ані до землі, ані до родового маєстату, залюбки сприймали будь-який «прогрес» і будь-яку антинародну заразу на кшталт соціялізму-комунізму.

У своїй доповіді, виголошеній на відкритому засіданні науково-літературного відділу Товариства їм. Г.  Квітки-Основ'яненка у Харкові 6 грудня 1915 року, Гнат Хоткевич зокрема зазначив:

«Отже, головними недоліками української інтелігенції постають:

а) сварливість – що її прояви подибуємо як у князівських міжусобицях, розбратах гетьманів, полковників, сотників козацького війська тощо, так і у взаєминах діячів останнього часу;

б) дріб'язковість, що заважає за дрібними інтрижками здебільшого „шкурного“ характеру, або за інтересами дрібногруповими, одностайно іти шляхом загальнонаціональних ідеалів;

в) грошоробство, що заважає ідейній роботі, а також тяжіння до теплих містечок, що посівши їх, українські інтелігенти „страха ради юдейська“, старанно замітають сліди перебування в будь-якій, навіть просвітницько-культурній організації;

г) відсутність  гарячої любови до свого рідного, чого не подибуємо в інших слов'янських націях, наприклад у чехів, поляків тощо. Поклоніння Шевченкові в масі інтелігенції – традиційне, не щире: лише то є добрим, що „схвалено москалем, або німцем“.

д) найбільша схильність „псуватися“ за наявности влади над іншими – схильність, що притаманна всій Нації (“доти був чоловіком, поки соцьким не зробили»), як народу, так і верхам його.

Тими причинами, що зробили українську інтелігенцію власницею згаданих вище негативних рис, постають:

а) «міжкультурність» її, коли ще з дитинства українство не дає в родині дитячої радости, що залишається пам'яткою на все життя, розваги цього віку відбуваються поза родиною, рідною культурою тощо; Українські традиції в сім'ї відсутні, поодинокі зусилля особистостей на цей напрямок мусять бути занадто великі, аби постала можливість боротися з впливом чужої культури і двоїтися по відношенню до дітей все життя, слухаючи українську мову раз на тиждень де-не-будь в громадській організації. Звідси й походить відсутність любови до всього рідного.

б) не маючи  власної культури  в усіх формах її прояву, українська інтелігенція, працюючи в російських організаціях, мала на тому ґрунті торовані шляхи й широкі перспективи, що були розроблені іншими; виконувала і виконує деталі не свого програму, її представники виступають здебільше статистами (мало не добривом чужих культур), а тому, набравшись поверхового «досвіду», вносять вони у свої організації багато дріб'язковости за відсутности творчого, в широкому масштабі, розмаху, що є необхідним при засадах виконувати власний обов'язок;

в) людина, що втратила свободу, стає дуже дріб'язковою, невживчивою, тому Українці, які перебувають на положенні пасинків своєї батьківщини, мусять бути дріб'язковими;

г) гора Ельбрус не заважає бути Землі круглою, так само, як наявність Толстого серед російської інтелігенції не заважає нам вважати російську інтелігенцію порівняно із західноевропейською за менш культурну в широкій масі. А остання служить зразком для масового українського інтелігента, що уподібнившись дикуну, схильний більш до запозичення негативних сторін сусідньої культури, ніж позитивних.

По тому, маючи сумнів до теперішнього покоління української інтелігенції, можна сказати, що зростає інтелігенція нова – із самого народного середовища, яка створить свою культуру. І все, що буде нею зроблено, надалі матиме риси індивідуального характеру, а не буде копіювати чи наслідувати кого-небудь, і в тім є запорука на прийняття їхньої творчости до скарбниці загальнолюдської культури.

Український інтелігент мусить бути лицарем своєї ідеї, щоб не зраджувати її «лакомства ради нещасного», І не думати, що достатньо тільки пропагувати Ідею (навіть оголошуючи її), а не проявляти хоч деякі самопожертвування на її користь, якщо не мучеництва Шевченка, Франка і деяких інших українських діячів".

 

Генетичний апарат має здатність до мислення, зрозуміло, не на вищому рівні, але грубо кажучи, розуміє і міркує. ДНК сприймає мову і її сенс, тому генетичному апарату зовсім небайдуже, що ми говоримо, які фільми дивимося, про що думаємо. Все карбується в хвильовий геном, тобто хвильову генетичну програму, яка змінює спадковість кожної клітини в ту чи іншу сторону.

[ Читать дальше ]

Важкувато щось казати про свято перемоги. У нас уже сказали все, що можна було, і для мене зараз то як написати щось нове у шкільному творі про важливість вивчення літератури абощо.

Але не завадило б.

Бо, чесно кажучи, набридли щорічні заморочки усього чесного люду на теми "то хто ж там герой", "хто кому винен", і сакральну "що з ними робити". Ще кілька років - і мало-мало залишиться очевидців війни, а учасників то вже й зовсім ні. Цікаво, ми й тоді будемо роздувати з нічого всеукраїнський кошмар?

Мабуть варто було б зменшити помпезність свята. Свято хай собі буде - доки є ті, для кого це свято. Але для чого там парад сучасних військ на дев'яте травня, коли у нас є День збройних сил? І нащо взагалі той парад, коли бачиш, як плачуть ветерани - не за бойовими товаришами (хоча й за ними теж), а від того, що за ними їде міліція на ауді і фольксвагенах. Це хіба не знущання? Як не знущання хіба хвалитися нам зараз перемогою, яку здобула нині не існуюча держава над неіснуючою державою, при тому що переможці живуть у рази гірше за переможених? Залиште свято, нехай люди ідуть на кладовища, де лежить цвіт епохи, але нехай ідуть тихо, без блюзнірства...

А ще я не розумію тих, хто говорить про радянські війська як про окупаційні, визнаючи при цьому необхідність боротьби з Гітлером. Без червоної армії перемоги би не сталось, це ж очевидно. Або тих, хто говорить, ніби під німцями ліпше жилося. Ми й так жили під керівництвом хворого державця, добре не було (правильніше, було не всім), а то ж був би інший, але ще більш хворий. Або тих, хто говорить про радянську окупацію просто так, бо то, я так розумію, нині модно. А як же принцип "не було щастя, так нещастя помогло"? Врешті решт, Україна об'єдналась під прапором УРСР, як не крути.

А ще я не розумію тих, хто возносить до небес червону армію безоглядно, без засторог. Не згадуючи стратегічних промахів офіцерів, того, що солдати частіше, ніж треба, були просто гарматним м'ясом і що перевершили ми нацистів фактично кількістю. Це ж не одруківка, про яку можна просто забути.

Я взагалі не розумію однозначних людей. Історія української землі ніколи не дозволяла усіх бездумно ділити на добрих і поганих, чи то на своїх і ворогів. Є питання, у яких справді не можна кидатись від одного берега до іншого. Але питання оцієї-от війни, на мою думку, якраз таке, в якому треба нащупати середину і триматись її, хто б що не казав.

Хіба ні?

Ми з більшим задоволенням вживаємо готовий оброблений продукт (стосовно інформаційного поля та й не лише) ніж той, що потребує обробки, так званий пластичний матеріал, з яким потрібно працювати і який при роботі з ним приносить результати. Окрім "результату", другий вид споживаного продукту значно корисніший за перший, наділяючи нас певною загартованністю, здатністю до праці, переробки і, в решті, створенню того, чому буде приписане наше авторство. Нехай живе бажання творити у вас після кожної наступної роботи, але краще, якщо ваша робота зароджує в інших бажання створювати, слугуючи їм так званою "їжею", тим самим продуктом для перепобки ними...

Люди не підозрюють, якою колосальною силою і енергією вони володіють. І витрачають цю енергію на створення у своєму житті болю і страждань. Насправді Ви є маги і чарівники, хоча цього і не підозрюєте. Знання законів магії, сили думки і наміру дає можливість створити свою модель світу цікавою і діяти в житті дуже ефективно.

Ми живемо в справедливому, гармонійному і чистому світі, де кожному воздається по думкам його. Кожна людина сама своїми думками створює свій світ, своє життя і всі ситуації в житті. Думка, як форма енергії зароджується в нашій душі і, згідно закону збереження енергії, нікуди не зникає. Будь-яка думка, послана у зовнішній світ, здійснює визначені форми і події в нашому житті, і повертається до насв тому чи іншому вигляді. Якщо Ваша думка агресивна, то і події створюються неприємні. Якщо думки творчі і носятьв собі доброі любов, то вони втілюються в реальність, яка приносить Вам тільки приємні переживання.

Ми живемо в унікальній моделі реальності, побудованій нами на основі індивідуального досвіду, чи досвіду предків. Навколишній світ неосяжний і ми змушені його спрощувати.

Все в цьому світі: душевний і фізичний стан нашого тіла, стан здоровя, відносини в сімї, з близькими і не дуже людьми, з навколишнім світом,, робота, фінансовий стан — все це відображення і трансформація наших думок, почуттів і емоцій. Тобто зовнішнє відображає внутрішнє. Якщо в житті чогось не вистачає, або є якась несправедливість, то не поспішайте звинувачувати зовнішні обставини, а загляньте всередину себе. Причина там.

Раз ми самі створюємо свій світ, то можемо його змінювати. Все, що навколо Вас — це Ваше відображення. Коли Ви зміните себе, зміняться і навколишні люди і події. Подібне притягує подібне.

Якщо щось не подобається в інших людях, то це обовязково є в середині Вас, у Вашій підсвідомості. Відмовтесь від бажання змінити навколишній світ, людей, близьких. Приймайте їх такими, які вони є. Змінюйтесь самі і світ зміниться.

Якщо чогось уникаєте, то за цим приховується страх чи біль, тобто те, через що Ви маєте пройти і отримати позитивний урок.

Леонід Бершидський
журналіст, оглядач Bloomberg

ДЖЕРЕЛО

2016 рік для BMW не вдався - принаймні, якщо керуватися її високими стандартами. Так, продажі були рекордними, але норма прибутку виявилася найнижчою з 2010 р., склавши 8,9 %. В результаті прибуток виявився нижчим за прогнози аналітиків, і акції впали в ціні.

На цьому тлі рішення глави компанії Харальда Крюгера знову підтвердити актуальність стратегії, націленої на виробництво безпілотних, підключених до інтернету, електричних і призначених для спільного використання автомобілів викликає питання, адже саме її реалізація і викликала падіння рентабельності.

Революція електричного транспорту у всіх на вустах, і страх залишитися позаду (в поєднанні із зусиллями регуляторів) може стати джерелом помилок. Справа в тому, що сучасний електромобіль концептуально не поєднується зі звичним нашим сценарієм використання особистого транспорту, а екологічним ефектом подібного переходу в багатьох країнах можна знехтувати.

BMW хоче, щоб до 2025 р. 15...25 % продажів припадали на електричний транспорт, але з 2013-го баварцям вдалося продати лише 70 тис. машин i-серії; і прибуток далеко не покрив вартість розробки цих моделей, що склала 4 млрд євро.

Інші компанії з великими інвестиціями в цій галузі теж продають менше, ніж хотіли б. Renault-Nissan планувала реалізувати з 2010 до 2016 р. 1,5 млн електромобілів, але, за даними Bloomberg Intelligence, цей план було виконано лише на 28 %. У підсумку, незважаючи на всі субсидії та податкові пільги, електромобілі становлять лише близько 1,2 % світового ринку.

У відносному вираженні ринок росте швидко - в 2011 році частка таких машин становила всього 0,1 % - але в абсолютних числах кількість електромобілів на дорогах абсолютно непропорційна піднятому навколо них галасу.

Вкладаючись в подібні реформи, компанії вірять звітам експертів, що нічим не ризикують. Наприклад, недавно McKinsey випустила доповідь, в якій стверджується, що споживчий інтерес до електромобілів зростає. І виходить, що виробникам потрібно тільки поступово покращувати технологію, не забуваючи її рекламувати. Можливо, носії такої точки зору приймають бажане за дійсне, адже сучасні електрокари призначені для конкретного сценарію використання, поширеність якого не росте, а знижується.

Більшість електромобілів за ідеальних умов проходять на одному заряді близько 400 км, при цьому зарядка від існуючих джерел енергії забирає години - і навіть 30 хвилин, які забезпечують станції Tesla Supercharger, в довгій поїздці незручні. Справді, така машина відмінно підходить для людини, яка живе в передмісті у власному будинку (тоді зарядка вночі не проблема) і працює за стандартним графіком в місті, де вдень машина теж може заряджатися. Для такого випадку існуюча інфраструктура годиться. У Німеччині на кожну суспільно-доступну зарядну станцію припадає лише три е-мобілі, і навіть в Норвегії, де електромобілі займають чверть ринку, це число доходить лише до 13. Під час недавньої поїздки в Амстердам я помітив, що найчастіше єдине вільне місце для паркування в околі - це майданчик біля зарядної станції, де бензиновим автомобілям ставати заборонено.

Проблема в тому, що цей ідеальний сценарій застаріває. Люди все частіше користуються громадським транспортом - навіть в США, де він погано розвинений. Також вони менше водять в містах і все частіше використовують велосипеди. Молоді фахівці вибирають житло ближче до роботи, що прискорює джентрифікацію районів, прилеглих до центру, а коли машина все ж потрібна, використовують різні сервіси оренди і спільного використання.

Електромобілі широко використовуються в каршерінгових програмах, оскільки між поїздками клієнтів вони можуть стояти на зарядці. Але більша частина прибутку автовиробників надходить від продажу індивідуальним власникам, яким машина потрібна, щоб мати можливість в будь-який момент відправитися за покупками або в заміську поїздку, а не чекати кілька годин, поки вона зарядиться. Поки не трапиться якийсь технічний прорив, поступове збільшення запасу ходу не дозволить наздогнати за цим параметром бензинові автомобілі, і за нинішньої технології виготовлення батарей чекати швидкої зарядки на більшості станцій теж не доводиться.

Психологи кажуть про тривогу з приводу батареї електромобіля, що розряджається,  як про окремий феномен, але насправді це технологічна, а не психологічна проблема. Виробники працюють (і успішно) над зниженням вартості батарей, але споживачеві також дуже важлива гнучкість, яку дає великий запас ходу і дуже короткочасна дозаправка бензинової машини.

Галас, оптимістичні прогнози і тиск регуляторів змусили автовиробників робити машини на основі недорозвиненої, незрілої технології, і конкуренція на цьому ринку вже сильна. Уряди домагаються розвитку зарядної інфраструктури, комунальні служби вчаться справлятися зі зміненим графіком і обсягом споживання електроенергії, а McKinsey закликає до підвищення обізнаності споживача через рекламні кампанії, але, можливо, всі ці зусилля не виправдані - навіть з точки зору турботи про навколишнє середовище.

У країнах, де живе велика частина населення нашої планети, технології виробництва електроенергії такі, що електромобіль залишає приблизно такий же "вуглецевий слід", що і традиційний транспорт. Для більшості європейських країн гібридні автомобілі на зразок Toyota Prius нічим не гірші.

Екологічно чистими електрокари стають тільки там, де використовується велика частка невикопних джерел енергії (в Бразилії це гідроелектростанції, а у Франції - ядерна енергетика). Toyota Prius викидає в атмосферу приблизно стільки ж вуглекислого газу, скільки утворюється при виробництві енергії, необхідної для заправки електромобіля. У США, насамперед в штатах, де електростанції в основному працюють на вугіллі, наприклад, в Західній Вірджинії, обсяг викидів електромобіля не сильно відрізняється від вихлопу традиційної машини.

Звичайно, вже трохи пізно, але, якщо нам вдасться трохи сповільнити посилення регулювання в цій сфері, у автовиробників з'явиться шанс надати споживачеві бажану гнучкість. І в цьому випадку масове виробництво електромобілів не почнеться доти, поки поновлювані джерела не займуть більшу частку в генерації електроенергії - тобто поки в цьому не з'явиться сенс у контексті захисту навколишнього середовища.