"Відродження громадських ініціатив в селах та малих містах Укр"
- 08.02.12, 14:07
Біла Наталія Сергіївна Контактний тел..: e-mail: [email protected] skype: Nataly_s90
Я каструля. Справжнісінька каструля. Все моє життя в мені намагалися приготувати людину. Чесну. Порядну. Виховану. Працелюбну. Слухняну. Людину. Спочатку кухарями були мої батьки. Вони додавали різні інгредієнти, але не всі по рецепту. Потім за цю справу взялася школа. Там додавали своїх, все більше і більше, не звертаючи уваги на хибність пропорцій. Я намагався всіма силами втрутитись в цю кулінарію, але що я можу зробити? Я каструля. Пасивна каструля.
Після школи кухню перейняла інша інстанція. В закутках своєї обгорілої від вогню газової плити душі я мав надію на те, що хоч тут віділлють того варива. Але надії кришилися, як від ножа вправного кухаря. Накладали все більше і більше, стільки, скільки я витримати не в силах.
Як тільки міг я посипав страву, що готувалася в мені, різноманітними приправами, але вони розчинялися в купі мотлоху непотрібних інгредієнтів.
З часом я зрозумів, що час накриватися кришкою, але від цього стало ще гірше… Я парував, кипів, гримів кришкою, як скажений…
Ось побачите, одного дня все з каструлі википить, вибухне гейзером, вистрілить вулканом, обіллє плиту та обпече вас усіх з ніг до голови… Це станеться…Але хто мене чує? Я ж каструля. Для вас я просто каструля…
Кирило Поліщук
Я тут вчора їхала у маршрутці та замислилася, а як часто ми звертаємо увагу на водіїв маршруток та що більше за все дратує нас у маршрутках. Так би мовити хіт-парад речей які б ми з задоволенням не бачили та не чули у маршрутках.
Перше місце це білявки, і справа не в кольорі волосся, а в тому як вони поводяться, ось вона зайшла «королева» сіла на перше місце і тут у неї дзвонить телефон і починається. Вся маршрутка до кінцевої точки призначення вже знає як звуть її парня, як вона його називає і що в неї алергія на кошенят, і якого кольору білизну вона собі купила, з ким посварилася, як пройшов її день, що б вона хотіла зробити на вихідні. І от дивлячись на обличчя людей, розумієш, що 85 % з задоволенням заліпили б її рота скотчем.
Друге це дядьки які, або вже нахиляні, або ж якщо це ранок: з вечора ще не провітрилися, і от воно над тобою схилилося дихає на тебе перегаром так що в тебе очі сльозяться. Дивиться на тебе мутними очима, що вже через хвилину ти розумієш що потрібно все таки купляти свою автівку.
Третє почесне місце це радіо шансон, я розумію, що шансон гарна музика і деякім людям вона подобається, але ж не коли ти їдеш з ранку чуєш «Золотиє купола» і ввечері та впродовж дня ти чуєш ті ж самі «Золотиє купола» і складається таке враження, що це всесвітня змова маршруточників та водіїв таксі.
А тепер переходимо до водіїв маршруток отож, яких видів вони бувають. Перший вид «шумахер» натура тонка, адже в дитинстві мріяв стати гонщиком формули один, але мрії не здійснилися і він пішов працювати водієм маршрутки де почав реалізацію хоча би частково мрії «про велику швидкість». Ця особина, на ділянках дороги де немає інспекторів ДАІ може літати на швидкості 200 кілометрів на годину, з переповненим салоном. При цьому неодмінно свариться з якоюсь нервовою жіночкою, яка з притаманної таким істеричкам манерою розповідає йому як потрібно їздити, а інші пасажири під час цього феєричного дійства моляться, щоб не дай боже не розбитися, тому через декілька хвилин їх сварки найрозумніші радять жіночки заткнути пельку, якщо вона не хоче зараз же вийти з маршрутки, тому що наразі якщо така в неї є потреба то вони, в якості добровольців люб’язно її допоможуть і плювати їм що на такій швидкості люди не виходять. Після такої їзди у більшості громадян нашої країни виникає думка, що громадський транспорт: тролейбус, метро або ж трамвай краща альтернатива маршруткам.
Другий вид це «пофігісти», чесно кажучи їм все одно що хтось кудись поспішає, або ж запізнюється, їм ні до чого немає діла. Навіть коли усі в маршрутці починають обурюватися з приводу компанії молодиків на підпитку, котрі раптом відкрили у собі талан гумористів від народу. Цей вид цікавий тим що на них можна повправлятися в дотепності ставлячи дурні запитання на приклад: «А як гучно потрібно хлопнути дверима, щоб точно отримати монтіровкою по голові?» чи «Ви довіряєте свої страхової компанії? Коли ми розіб’ємось мені точно відшкодують збитки не лише матеріальні, але й моральні? І повернуть ті дві гривні що я платив за проїзд?».
Третій вид це «істерики», вельми цікаві особини, які вражають своїм вмінням: вести автівку, розмовляти по стільниковому та лаятися з пасажирами які не передали за проїзд до того ж все це вони встигають робити водночас. На зауваження, щодо того: «Дядько, Ви ж не дрова везете!». У відповідь ви чуєте вельми багато нових нецензурних слів при чому, він забуває про стільниковий та кермо, починаючи підкріпляти свої слова на вашу адресу красномовними жестами.
З огляду на все вищезгадане хочеться сказати одне: люди бережіть природу та свої нерви їздіть на велосипеді!
Звісно, видавати одне за інше, це принаймні вигідно... І якщо природність статевої активності при наявності почуттів зараз пропогандується і всеяко схвалюється, то зворотній напрямок твердження чомусь здається неадекватним, але про це всі мовчать.
Поясню: Мабуть хто завгодно може зараз вільно та правдиво сказати коханій людині "Я тебе кохаю, тому я тебе бажаю!". А хто може відверто та чесно сказати "Я тебе бажаю, тому я тебе кохаю!"? В здоровому глузді мабуть ніхто...
На мою думку, це означає що і перше твердження так само є невірним, похибним, помилковим.
Кохання є процесом духовним, бажання - фізіологічним, а коли одне видається за інше, то це ж звичайнісенька маніпуляція вищого гатунку! Навіщо? Це ж вигідно, щоб люди менше кохали, більше бажали... Бо на бажаннях бізнес робиться набагато простіше та ефективніше, ніж на щирих, чесних, бескорисливих почуттях, таких як гідність, дружба, кохання. А ось з маніпуляціями навпаки, краще звертатись до почуттів, ніж до бажань.
Чому я взагалі про це пишу? Мабуть тому що сам сумніваюсь, чи не плутаю я це в собі, чи не видаю одне за інше!
З одного боку, усвідомлюю що пряме асоціювання кохання з бажаннями є помилкою, з іншого боку, розумію, що і те і інше є природними складовими будь-якої людини... з третього ж, взагалі не можу уявити собі таку модель поведінки, яка б розставила все по своїх місцях!
Секс та мастурбація, а також ритуали та навколишня культура, як прояви "задоволення власних фізиологічних потреб", на мій погляд є просто самовиправданням, та потиканням особистим слабкостям, підкоренням нав'язаним "моді, суспільній думці, звичаям та традиціям людства".
Скільки взагалі брехні готові видати люди заради декількох секунд кайфу? Скільки болю згодні спричинити рідним, коханим, друзям заради цього задоволення? Не буду казати про "всіх", навіть про "більшість людства" - скажу про себе. Я сам багато кривив душею перед дівчатами заради іниму.. Зараз, звісно, все відбувається без обману, чесно та відверто, але сам факт, що це продовжує відбуватись.. )-:
Якось самому не по собі стає від думок про те, що і сам я один з таких. Доки не замислювався, жив "як всі" - то було набагато простіше, спокійніше... а коли починаєш замислюватись над чимось, задаєш собі питання, а потім (завжди!) отримуєш на них відповіді... потім вже не буває шляху назад.
В юнацтві, фізична близкість бавила своєю навідомістю, недоступністю та заборонливими доріаннями дорослих. Пізніше стала чимось типу спорту, із змаганнями "хто більше", "хто крутіше". Потім просто чимось схожим на валюту розрахунків між жінками та чоловіком, та на ряду із цим "офіціальним підтвердженням" слів та намірів...
Цікаво, якщо припустити, що в своєму житті я правда більше не хочу сексу просто так, аби було...
Щось не йде далі думка... може хтось допоможе, підкаже варіанти?
P.S. Цей запис, як і багато інших, можна сміливо віднести до категорії, яку мій друже Манья4ег назвав "слезливая хрень для псевдоромантичных соплячек", тобто, створений задля самовиправдання і подання себе в кращому світі перед аудиторією...
Ain't no use in preachers preaching
Нічого почерпнути з проповідей священників,
When they don't know what they're teaching
вони самі не знають, чому вчать.
The weakest man be strong as Samson
Найслабкіший, будь сильним, як Самсон,
When you're being held to ransom
якщо ти потрапив у заручники.
В Україні, в цілому, і в Дніпрі, зокрема, з реалізацією соціальних проектів для літніх людей - біда, м'яко кажучи…
Як же цю проблему вирішує міська влада Дніпра (голова МР Філатов Б.А.)
З'ясували. Виявилося, що дуже специфічно:
У січні 2018 року, депутати Дніпровської міської ради голосують "ЗА", і створюють:
КОМУНАЛЬНИЙ ЗАКЛАД СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ «ДНІПРОВСЬКИЙ ЦЕНТР ПІДТРИМКИ ВЕТЕРАНІВ ПРАЦІ ТА ГРОМАДЯН похилого віку
« МИЛОСЕРДЯ » Дніпровської МІСЬКОЇ РАДИ
У лютому на профільній комісії призначили директора комунального закладу.
Нею стала: РУВІНСЬКА МАЛЬВІНА МАРКСІВНА
Дізнатися, як справи у новоствореного комунального закладу
нам не вдалося.
Журналіст їде на місце, щоб розібратися в ситуації.
Далі коротка п'єса за адресою:
вулиця Генерала Захарченко, 10.
Журналіст: Доброго дня, я хочу поговорити директором Мальвіною Рувинскою.
Охорона: З якого питання?
Ж: Хочу поговорити про будинок для людей похилого віку. На яких умовах можна помістити літню людину.
О: Ви єврей?
Ж: Ні.
О: А людина за якого ви хочете поговорити - єврей?
Ж: Ні.
О: Тут тільки для євреїв.
Ж: Вибачте, будинок для людей похилого віку став комунальною установою. Чому так?
О: Так, я знаю. Тут тільки для євреїв. Можливо ви зможете домовитися в "Менорі" (єврейський центр - ред.). Їдьте туди.
Ж: Але ...
Охорона йде. Двері журналістові не відкривають.
Отже, питання залишилися відкритими:
Чому в комунальному закладі міста з
«не-євреєм" навіть розмовляти не хочуть?
Чому жителю Дніпра треба щось «вирішувати» в Менорі?
Важлива складова - гроші, а саме бюджетні кошти міста виділені комунальному закладу ДЛЯ ВСІХ, але фактично активно використовуються для поліпшення життя лише літніх ЄВРЕЇВ.
Невже це факт геноциду літніх українців в місті, який неофіційно називають Дніпро-(Єврейськ), і хто захистить їх від свавілля МЕНОРИ?
Всі закупки комунального закладу “Милосердя” через Прозорро — ссылка
Всі транзакції комунального закладу “Милосердя” — ссылка
Я йшла повз площу Лєніна до мене звернулася усміхнена дівчинка і простягнула Георгієвську стрічку - С днєм побєди!
- Не потрібна - відповіла я і пішла далі.
Я не одягну Георгієвську стрічку для мене 9-е травня не день Перемоги, а день поразки! Подивиться в очі ветеранів ви побачите погляд переможених, який же день Перемоги. Їх згадує влада та їх діти, внуки та правнуки, лишень 9-го травня та 23 -го лютого! За що боролися ці люди за право виростит янічарів з своїх дітей, за право жити на ріднії землі розмовляючі не своєю мовою, за право бути забутими, за рідних які з німецького полона потрапляли в радянській, за право пережити диктатора, щоб згодом сумно зітхати "Вот прі Сталінє било...", за право на мізерну пенсію та квіти на 9-те травня! Що окрім болю та страждань їм дала та перемога і чи перемога то взагалі була, переможці, які перемогли свії же народ, які перемагаючі для себе перемогли для інших?
Перемога в якій боролися не лише проти нацисткої Німеченни, але й проти своїх же братів! Чи можна назвати це перемогою?!
9-те травня вже давно перетворилося на фарс: політикам потрібно попіаритися, побитися один з одним, їх дітям потрібно, щоб про них не дай Боже поганого не подумали інші. А ветеранам честь та шана, хоча б примарна, увага хоч два рази на рік.
В мене інші свята та дні пам'яті, в мене інші герої та зрадники, я не живу на їх землі, я живу на свої, але топчиму одну землю! Їх пам'ять химерна, нашої пам'яті майже немає, в них є якісь ідеали, у нас тільки погляд користувача. Старші живуь химерами минулого, молодщі живуть лише хвилиною і ніхто не хоче почути один одного!