Є в Україні так звана «п’ята колона», що ностальгіє за «совком» з усіма присущими ознаками і фразами типу: «у України не було-б сього, цього і оттого…». Давайте візьмемо і проаналізуємо такі події: в 1917-му році Українська держава відстоює свою незалежність. Кілька слів про передумови.

   В грудні 1917-го року Симон Петлюра пропонував провести військову операцію проти більшовиків скориставшись залізницею і таким чином вийшовши до тилів «червоних» - на лінію Харків-Курськ. Звісно-ж слабка й недалекоглядна влада Центральної Ради жодним чином не відреагувала, й навіть відіслала Петлюру у відставку. За півтора місяці більшовики скориставшись залізницею вийшли до тилів українських частин й розбили їх. Я зараз проектую варіант, що Петлюра все-ж таки бере ініціативу в свої руки і переходить в наступ.

   Отож: армія УНР не було занадто боєздатною – в цілому УНР мала в своєму складі від 120 до 150 тисяч чоловік, але проблема була в тому, що близько 70 тисяч це національні корпуси – чехословацький, польський, сербський, що зголосилися воювати виключно проти Четвертного союзу. Інша частина військ не була надто боєздатною, окрім військового корпусу генерала Скоропадського , що налічував 12 тисяч чоловік й кількох окремих з’єднань – офіцерські та сердюцькі загони. Всього боєздатні війська УНР мали чисельність близько 20 тис. чоловік.

   

   В грудні 1917-го передові загони військ УНР на потягах наближаються до Харкова. В цей час в Харкові  налічується близько 10 тисяч більшовицьких військ. Однак парадокс в тому, що місцеві загони червоної гвардії самі готові вступити в бій проти більшовиків (прибувши з Росії більшовики починають грабувати місцеве населення), тому прибуття корпусу Скоропадського в Харків стало дуже неприємною несподіванкою для Муравйова. Дисципліновані загони Петлюри і Скоропадського майже без проблем розібралися з недисциплінованою ордою п’яних росіян. Червона гвардія дивиться збоку і не встряє в конфлікт. Війська УНР перемагають. З противників більшовиків формуються нові загони і поповнюються війська. Українська армія за місяць наступу зростає до 30 тис.. Фактично територія Сходу України зайнята без боїв.

     Більшовики вимушені укласти перемир’я з УНР – загострюється боротьба всередині Росії. Війська Петлюри і Скоропадського входять до Курська.

     Центральна Рада намагається прибрати військового міністра і генерала. Однак в ніч з 6-го грудня на 7 січня війська Петлюри й Скоропадського таємно прибувають в Київ. За святами ніхто не помічає скупчення військ на людних вулицях Київа. 7-го січня 1918-го року в Київі починається військовий переворот – в результаті в країні встановлюється диктатура. Військовий міністр Петлюра оголошується головним отаманом «до стабілізації міжнародних взаємовідносин», його заступником й начальником Генштабу стає Скоропадський. Центральна Рада формально залишається при владі. Ніхто не чинить опір петлюрівцям, авторитет міністра незаперечний.

    В кінці січня до Петлюри приїздить делегація Антанти. Петлюра розповідає про те, що українська армія налічує 400.000 чоловік і готова до бою з Четвертним союзом. Реально армія налічує 150.000. Паралельно з відома Петлюри Скоропадський починає таємні перемовини з Віднем і Берліном. УНР тягне час. Тим часом Петлюра формує нові військові загони, українська армія зростає.

   Перемовини з Четвертним союзом тривають, в лютому 1918-го УНР відсилає в Брест делегацію. Делегації вдається затримати перемовини ще на місяць. Тим часом армія УНР зростає і налічує близько 200.000. В військах вводиться жорстка дисципліна. Антанта вимагає, вимолює і погрожує аби УНР перейшла у наступ, оскільки на Заході тупикова ситуація. Петлюра виправдовується тяжкою внутрішньополітичною ситуацією і вимагає визнання УНР Антантою, а також її прав на Крим, Кубань і Дон. Антанта обдумує.

    16 лютого 1918-го року проголошується Кубанська Рада. До Кубані одразу-ж вирушає українська делегація. Тим часом 10-тисячний корпус захоплює Крим, Чорноморський флот підіймає українські прапори. З цього моменту в УНР з’являється флот. За кілька днів до Кубані вирушає 16-ти тисячний корпус – в середині березня Кубань увійшла до складу України, як суб’єкт федерації.

    Німці оголошують ультиматум до 1-го квітня, або вони переходять у наступ. Тим часом Румунія вагається поміж війною і перемир’ям. Радянська Росія заключила мир в Бресті 2-го лютого.

    До 1-го квітня армія УНР нараховує близько 300 тисяч чоловік. «Білі» починають перемовини з Петлюрою, але вони закінчуються нічим – адже принцип «Неділімой Росіі» не влаштовує Петлюру.

    Однак не дивлячись на висунутий ультиматум війська Четвертного союзу не наважаються наступати – розвідка доносить досить різні й протиречиві факти. З одного боку зрозуміло, що після внутрішньої війни армія УНР не може бути багаточисельною, а з іншого розвідка доносить про майже мільйонну українську армію.  Німці починають перемовини з Скоропадським – про можливий військовий переворот

    Агенти Петлюри перехоплюють цю інформацію. 11 квітня Петлюра відсторонює Скоропадського від військ і призначає його головою Київської Військової Академії.

    Австро-угорські війська при підтримці німецьких корпусів переходять у наступ – чисельність наступаючих близько 250-ти тисяч. Війська Четвертного союзу виявилися більш міцним горішком, аніж більшовики, але тим не менш наступ захлинувся.  До червня відбувалося повне затишшя.  В червні армія УНР вже налічувала більше 400-т тисяч.

   27 червня почався Волинський контрнаступ армії УНР. В липні українські війська змогли просунутися вглиб австрійської території та зайняти частину Галичини й Буковину. Тим часом до Чернівців підійшли румунські війська, але побачивши українські прапори відішли назад, однак частина Буковини була окупована румунами.

    Тим часом на Західному фронті перейшли у наступ союзницькі війська. Восени 1918-го року війна скінчилася.

    В ніч з 31-го жовтня на 1 листопада легіон Українських Січових Стрільців проводить у Львові військовий переворот і створює ЗУНР. Одразу-ж починаються перемовини між Петлюрою і Петрушевичем.

   Тим часом Польща починає війну проти ЗУНР. Нова 110-ти тисячна польська армія, що сформована у Франції швидко переходить у наступ. Починається позиційна війна. В грудні 1918-го війська УНР приходять на допомогу ЗУНР – в січні українська армія виходить на кордон з Польщею. Війна скінчилася. 22 січня 1919-го відбувається урочистий акт злуки УНР і ЗУНР. 

    Починається Паризька мирна конференція. Делегація УНР відправляється в Париж. В українському варіанті від Кубані до Карпат простирається нова держава – Україна. 

РОЗКОЛ ЧИ СПЕЦОПЕРАЦІЯ?

Саме після варшавського та львівського судових процесів про С.Бандеру почали багато говорити в Україні. Для свідомих українців, особливо молодих, він став людиною-легендою, символом безкомпромісної боротьби за українську ідею.

Проте ув’язнення С.Бандери вдарило по ОУН. Адже в його особі націоналісти мали чудового організатора, який не лише добре орієнтувався в ситуації, але й бачив перспективу. На посаді крайового провідника його заступив Лев Ребет, який поступався в своїх організаторських здібностях С.Бандері й почав зводити діяльність ОУН до просвітницької роботи.

Тому визріла думка влаштувати С.Бандері втечу з в’язниці. Звісно, зробити це було нелегко. Адже колишній провідник ОУН перебував у найважчих тюрмах Польщі, які мали посилену охорону. Спочатку його тримали у «Святому Хресті» біля Келець, потім — у тюрмі у Воронках.

Навесні 1938 р. Роман Шухевич запропонував план визволення С.Бандери з Воронків. Передбачалося, що звідти його легко переправлять через польсько-німецький кордон. План був схвалений, розпочалася підготовка. Однак трапилися дивні речі. 23 травня від рук радянського терориста Павла Судоплатова гине лідер ОУН Євген Коновалець. Це був наслідок складної операції, проведеної більшовицькою спецслужбою. Зараз в основному відомі її деталі.

Чому саме в 1938 р. стався цей замах? Думаю, особливої відповіді шукати не треба. У Європі пахло війною. Звісно, готувався до війни і Радянський Союз, сподіваючись в ході її «визволити» західноукраїнські землі, де діяла ОУН. Більшовицькі керівники розуміли, що це чи не єдина структура, яка здатна буде чинити їм на цих землях опір. Тим більше, що досвід підпільної боротьби ОУН мала чималенький. Убивство Є.Коновальця давало змогу дезорганізувати її роботу. Адже саме він створив цю структуру, користувався серед її людей беззаперечним авторитетом, зрештою, багато що в ній трималося на його особі.

І ось Є.Коновальця не стало. Закономірно, що виникло питання про вибори провідника-лідера ОУН. Стати ним мав усі шанси С.Бандера, якби... знаходився на свободі. Однак після вбивства Є.Коновальця вже згадуваний Я.Барановський наказує припинити підготовку втечі С.Бандері. Причому цей план розкривається, і С.Бандеру переводять у тюрму «Бригідки» до Бресту. «Чудеса» тривають далі. Виявляється, покійний Є.Коновалець залишив усний заповіт щодо свого наступника. Правда, про цей заповіт знає чомусь лише Я.Барановський, який, звісно, інформує про нього найближче оточення колишнього провідника. Але це ще не все. Наступником має стати Андрій Мельник, який... ніколи не був членом ОУН і десь близько десяти останніх років займався цілком мирною працею — керував маєтками митрополита Андрія Шептицького. Чи не єдиним виправданням такого наступництва могло бути те, що колись А.Мельник належав до соратників Є.Коновальця по зброї й навіть деякий час на початку 20-х рр. обіймав пост коменданта Української військової організації.

Можна собі уявити: людина, яка не знає специфіку роботи організації, яка далека від неї, — опиняється на її чолі. Зрозуміло, в такій ситуації не А.Мельник керував — керували ним. І, судячи з усього, основним керманичем був Я.Барановський. Логіка речей підказує, що цей «сірий кардинал» ОУН працював на чужинську спецслужбу. Інше питання — яку? Під час Другої світової війни ніби знайшли документи, які свідчили, що він працював на поляків. Хоча не виключено: його хазяями могли бути й німці, оскільки А.Мельник та його оточення почали виявляти пронімецьку орієнтацію.

Якраз напередодні нападу Німеччини та СРСР на Польщу, в серпні 1939 р., А.Мельника офіційно обирають головою проводу ОУН. Цей напад допомагає визволитися й С.Бандері. У той час він знаходився в Брестській в’язниці. До Бреста наближалися як німецькі, так і радянські війська, під містом і в місті велися жорстокі бої. У такій ситуації тюремники полишили в’язнів. С.Бандері вдалося втекти. Спочатку він опинився у «визволеному» більшовиками Львові, потім — у Кракові.

Ознайомившись зі справами в ОУН, він побачив, що тодішнє керівництво організації взяло курс на перетворення її на таку собі «спокійну», малодієву структуру, яка мала опинитися на службі в німців. Спроби знайти порозуміння з А.Мельником закінчилися нічим.

У такій ситуації С.Бандера та його прихильники, які робили ставку на власні сили та революційну боротьбу, виступили проти «мельниківського» керівництва ОУН. Навесні 1941 р. вони у Кракові провели ІІ Надзвичайний Збір організації, де обрали новий провід на чолі з С.Бандерою.

Як оцінити такі дії? Можна сказати: це був розкол. Далеко не всі пішли за С.Бандерою. Особливо нечисленні оунівські інтелектуали, які стали мельниківцями. Хоча, в принципі, це зрозуміло: цих інтелектуалів лякав радикалізм і приваблювала поміркованість.

Але, з іншого боку, існували серйозні ризики деградації ОУН. Треба віддати належне С.Бандері: він вчасно зрозумів їх і спробував мінімізувати. Зокрема, зумів зберегти частину ОУН, яка ладна була вести збройну боротьбу за Українську державу. Певно, без цієї бандерівської ОУН український визвольний рух у 40-х рр. не мав би такого розмаху.
ХТО СПІВПРАЦЮВАВ І ХТО БОРОВСЯ З НАЦИСТАМИ

Чи не найбільше звинувачень радянських пропагандистів щодо С.Бандери й бандерівців стосується нібито їхнього співробітництва з німецькими фашистами. При цьому «забуваються» очевидні дані, перекручуються факти, а в більшості випадків просто йде відверта брехня. Насправді українські націоналісти бандерівського крила були чи не найбільш послідовною антифашистською (точніше — антинацистською) силою в Європі — на відміну від західних демократій, які уклали з А.Гітлером 29 вересня 1938 р. Мюнхенську угоду, а також Радянського Союзу, що в 30-х рр. серйозно допоміг гітлерівцям посилити армію, а потім з вересня 1939 по 1941 рр. кріпив з ними «бойову єдність», здійснюючи захоплення (звиняйте — «визволення») значних територій у Центрально-Східній Європі. Треба сказати чесно: винними в страхіттях Другої світової війни є не лише німецькі нацисти та їхні союзники, винні також і західні демократії, і особливо СРСР. Усі вони в більшій чи меншій мірі співробітничали з гітлерівцями, підштовхуючи їх до агресивних дій.

До речі, питаннячко: коли почалася Друга світова? У західній історіографії утвердилася думка, що 1 вересня 1939 р., коли Німеччина напала на Польщу, а через 17 днів те саме зробив Радянський Союз. У такому датуванні є певний елемент пропаганди: воно допомагає «замазати» Мюнхенську угоду, зваливши вину за початок війни на Німеччину й СРСР. Натомість радянська історіографія акцентує увагу на іншій даті, 22 червня 1941 р., коли почалася т.зв. Велика Вітчизняна війна. І тим самим «замазується» майже двохрічна співпраця СРСР з нацистами.

Пригадаємо ще таке. Як відомо, першою анексією нацистської Німеччини став аншлюс Австрії в березні 1938 р. Однак це відбулося мирно, без збройних сутичок. Через рік, 14 березня 1939 р., у результаті Мюнхенської угоди, було ліквідовано Чехословаччину, території якої відійшли до Німеччини та її союзників. І якщо чехи без опору прийняли німецьку окупацію, у Словаччині виникла маріонеткова союзна Німеччині держава, то на Закарпатті, яке входило до Чехословаччини, українці чинили збройний опір союзникам Німеччини — угорським агресорам. Цей опір зорганізували українські націоналісти. Фактично це й був початок Другої світової війни — принаймні для нас, українців.

У 1940 р., коли союзник нацистської Німеччини, Радянський Союз, віроломно напав на Фінляндію, С.Бандера пропонував створити загони українських націоналістів, які мали податися захищати Фінляндію. Цікаво, що А.Мельник виступив проти цього, бо, мовляв, такі дії не сподобаються Німеччині.

У 1940 — на початку 1941 рр. С.Бандера та його прихильники, передбачаючи, що конфлікт Німеччини та СРСР відбудеться в недалекій перспективі, зорганізували т.зв. Дружини Українських Націоналістів, більш відомі як батальйони «Роланд» і «Нахтігаль». Щоправда, це відбувалося при погодженні з німецькою владою і є чи не єдиним фактом співпраці бандерівців та нацистів. Звісно, кожна сторона тут переслідувала свою мету. Бандерівці сподівалися, що ці батальйони стануть зародком армії незалежної Української держави. Німці ж прагнули використати їх для боротьби з радянськими партизанами на теренах Білорусі. У 1942 р. ці військові формування були розпущені німцями, а багатьох їхніх солдатів за небажання продовжувати службу ув’язнили у львівській «тюрмі на Лонцького».

Завдяки Дружинам Українських Націоналістів було проголошено Акт відновлення Української Державності 30 червня 1941 р. у Львові. Однак це викликало негативну реакцію з боку німецької влади, в планах якої не було створення самостійної України. Провідних членів ОУН заарештували, і багато з них опинилося в концентраційних таборах. Серед них був С.Бандера, який з 5 липня 1941 р. по 27 вересня 1944 р. перебував у концентраційному таборі Заксенгаузен. В’язнями цього табору стали й інші діячі ОУН, у т.ч. мельниківці.

Бандерівці також організували похідні групи ОУН, в яких близько десяти тисяч підготовлених членів організації йшли за німецькими військами на Наддніпрянську Україну, творячи тут свої структури. Діяльність похідних груп аж ніяк не віталася нацистами. Чимало їхніх учасників були розстріляні гестапо.

Під час Другої світової війни усій родині Бандер довелося пройти важкий страдницький шлях. Батько С.Бандери, Андрій, після початку війни відмовився покидати рідне село, яке зайняли радянські «визволителі» — тоді бойові товариші німецьких нацистів. Кур’єрам свого сина, які спеціально були послані за ним, він сказав: «Що буде моїй громаді, то буде зі мною. Не маю релігійного, духовного права і не маю права як патріот український лишати громаду». Отця Андрія арештували енкаведисти, хоча ніякої вини за ним не було — лише те, що був українським патріотом та батьком С.Бандери. 8 липня 1941 р. йому винесли смертний вирок. Не дочекавшись п’ятиденного терміну, за яким підсудний має право подавати апеляцію, його розстріляли. Сталося це 10 липня в Києві.

Один з братів Бандер, Богдан, загинув у похідних групах ОУН на півдні України в 1941 р. Його смерть вважається справою гестапо. Правда, певних даних щодо цього немає. Інші два брати, Олександр та Василь, були закатовані в нацистському таборі Авшвіц (Освєнцім). Звісно, ці факти замовчували радянські пропагандисти, як замовчуються вони і нині їхніми духовними нащадками.

Для повноти картини, що означала Друга світова для родини Бандер, — кілька слів про сестер Степана. Марта, Володимира й Оксана були заарештовані радянською владою й відбували покарання в таборах Гулагу. Їх привозили в Москву, водили по театрах та музеях, показували «успіхи» радянської влади. Від них вимагалося лише одного — зректися й засудити діяльність брата. Ніхто з них не пішов на це. Для них честь значила більше за благополуччя, — чого не скажеш про деяких нинішніх українських політиків та «відомих діячів».

Марта й Оксана прожили життя самі. Після ув’язнення їм не дозволили повернутися в Україну. Володимира ж на час арешту була матір’ю шести дітей. Коли вона разом з чоловіком-священиком перебувала на засланні, її дітей віддали в сиротинці (дєтдоми).

Звісно, утримуючи С.Бандеру в концтаборі, нацисти неодноразово пропонували співробітництво. Однак домовитися з ним не вдалося. Його відпустили наприкінці війни, коли Німеччина терпіла поразку за поразкою. Було сподівання, що при допомозі С.Бандери німці використають Українську Повстанську Армію. Однак реально ніякої співпраці між ОУН, УПА та нацистами так і не було.

ЗЛОЧИН І КАРА

Після закінчення війни С.Бандера знаходився на території Західної Німеччини, яка була під контролем США, Англії та Франції. При цьому його діяльність була строго законспірована і він часто міняв місця проживання. Навіть його діти (Наталка, Андрій та Леся) не знали, хто їхній батько. Така законспірованість була пов’язана з тим, що існувала вимога з радянського боку до західних союзників, щоб видати С.Бандеру як «запеклого злочинця проти людства». Наприклад, 6 лютого 1946 р. на засідання першої сесії Генеральної асамблеї ООН у Лондоні цього публічно домагався знаний український письменник Микола Бажан, який виступав від імені радянської України (уміли ж радянські люди використовувати безхребетних українців!). Після цього підрозділи американської військової поліції, що знаходилися в Західній Німеччині, отримали вимогу затримати С.Бандеру.

Крім того, радянські спецслужби постійно організовували замахи на нього. Відомо шість таких замахів. Радянська влада бачила в особі С.Бандери одного з найбільших своїх ворогів.

Ситуацію ускладнювало й те, що в самому середовищі ОУН (бандерівців) за кордоном намітилися ідейні та організаційні розходження. До С.Бандери та його прихильників сформувалася опозиція, осередком якої стала газета «Український самостійник». Опозиціонерів очолив Л.Ребет, котрий представляв «м’яку», компромісну лінію в середовищі українських націоналістів. Опозиціонери вимагали демократизувати діяльність ОУН, а також змінити ідеологію організації, прийнявши деякі соціалістичні елементи. Це ніби обумовлювалося реаліями боротьби УПА на радянських землях. С.Бандера був категорично проти змін, пропонованих опозиціонерами. На знак протесту проти «підшивання під фірму ОУН неокомунізму» С.Бандера 22 серпня 1952 р. зрікся посади Голови Проводу ОУН. Та все ж 5-та конференція закордонних частин ОУН знову обрала його керівником. Висловлюючи свою вдячність за виявлену довіру, він сказав: «Дякую! Смертний вирок приймаю».

В останні роки свого життя С.Бандери зарекомендував себе як безкомпромісний борець проти комуністичної системи. Зокрема, під його керівництвом у діаспорі бандерівці організували потужний міжнародний рух — Антибільшовицький Блок Народів (АБН). При цьому провідник не мав якихось ілюзій щодо політики США. Так, у листі до членів ОУН від лютого 1953 р. вказував на співпрацю США й СРСР. Дозволю собі навести невеликий уривок з цього листа: «На жаль і на не користь українській визвольній справі, політика США активізується по лінії піддержки московського білого імперіалізму — єдінонеділимства. При цьому вона не тільки ігнорує самостійницькі стремління України й інших давнопоневолених Москвою народів, але проявляє намагання підкорити їх московським імперіалістичним тенденціям, заставити українські політичні сили відступити від основної мети визвольних змагань і прийняти мінімальну ціль: усунення большевицького режиму й системи з дальшою приналежнісю України до російської імперії в нових устроєвих формах».

Ніби ці слова недавно писані!

Не дивно, що радянські спецслужби намагалися усунути С.Бандеру. Занадто багато проблем він їм створював. Після кількох невдалих замахів на провідника ОУН КГБ все-таки вдалося здійснити його вбивство. Сталося це 15 жовтня 1959 р. в Мюнхені, неподалік квартири, де мешкала сім’я Бандер. Провідник ОУН був убитий спеціальним пістолетом, зарядженим отруйною речовиною. Саме вбивство мало виглядати так, що С.Бандера помер від серцевого нападу. Вбивцею став агент КГБ Богдан Сташинський — до речі, українець, народжений під Львовом.

Як не парадоксально, але смерть провідника ОУН послужила українським націоналістам. Це, можливо, виглядає дивно. І знову містично!

Отож, уже при перших оглядах тіла С.Бандери виникла підозра, що то не просто смерть від серцевого нападу, а вбивство. Однак довести було неможливо. Та не минуло й двох років, як Б.Сташинський здався німецькій поліції і розповів, як усе було.

За цим стояла ціла трагічно-романтична історія. Б.Сташинський, перебуваючи в Східному Берліні, закохався в місцеву дівчину Інге Поль. Прибувши після здійсненого вбивства С.Бандери до Москви, мав аудієнцію в голови КГБ О.Шелєпіна і попросив у нього дозволу одружитися з Інге. Як виняток йому дозволили, але при умові, що дружина прибуде до Москви і стане співробітником КГБ. Інге не поділяла комуністичних поглядів, не симпатизувала СРСР, і коли Б.Сташинський розповів, хто він, була просто шокована. Та все ж кохання перемогло. Вони одружилися й поїхали до Москви. Тут Інге завагітніла і вирішила повернутися до батьків у Східну Німеччину. Б.Сташинського не пустили з нею. У Німеччині вона народила сина. Але батькові так і не дозволили побачитися з дружиною та новонародженим. Через кілька місяців дитина померла. Лише тоді під прискіпливим наглядом кегебістів Б.Сташинський приїхав до своєї дружини. Зустрівшись, вони вирішили втікати на Захід. Не без труднощів їм це вдалося. Буквально в останній день перед спорудженням Берлінської стіни (чим не символічно?), Богдан та Інге опиняються в західній частині міста, де Б.Сташинський здався поліції.

У жовтні 1962 р. (майже через три роки після вбивства С.Бандери — теж символіка!) відбувся сенсаційний судовий процес у Карлсруе (ФРН), де судили Б.Сташинського. Там детально висвітлювалося, як готувався й здійснювався замах на лідера ОУН. Провідні газети світу писали про цей процес. Фактично то був суд над злочинами комуністичної системи — комуністичний Нюрнберг.

С.БАНДЕРА, УКРАЇНОФОБИ ТА ХОХЛИ

Іноді можна почути: мовляв, С.Бандера — це лише символ. Як на мене, не зовсім так. Звісно, є в ньому багато й символічного. Однак, акцентуючи увагу на символічні аспекти, ми забуваємо, що С.Бандера був талановитим політиком, організатором — людиною, яка могла перетворювати поразки в перемоги. Водночас то був політик ідейний. І — головне: абсолютно україноцентричний, зорієнтований на власні сили, а не на підтримку ззовні. Він мав якраз ті якості, яких так бракує сучасним українським політикам.

Які б не були складні обставини, але під керівництвом С.Бандери ОУН стала ефективною структурою, що помітно впливала на українське життя. Цього не могли не розуміти радянські керівники, котрі вчинили вбивство провідника. Після смерті С.Бандери ОУН «стишила ходу».

Тепер уявімо, що вбивства 15 жовтня 1959 р. не було. С.Бандері вдалося прожити ще десять, а то й двадцять років. Думаю, історія ОУН, і, зрештою, історія України була б дещо іншою. Сподіваюся — кращою. Але це щось із галузі альтернативної історії.

Перейдемо до питання, поставленого з самого початку. Чому С.Бандеру боялися й бояться українофоби, розпускаючи про нього найнеймовірніші плітки, всіляко очорнюючи?

Дуже просто: вони бояться, що він стане взірцем для українців. І тоді українці нарешті стануть українцями. І поставлять своїх старших-молодших братів-сестер на місце. А так можна цим українцям сідати на голову, успішно вішаючи на вуха ідеологічну локшину, що дехто успішно робить.

Та полишимо тих українофобів. Вони принаймні знають, чого хочуть.

Перейдемо до хохлів, сиріч несвідомих українців... У них до С.Бандери ставлення специфічне. Ніби вони не проти пошанувати цю Велику Людину, та думають — аби чогось такого не трапилося.

Яскравий приклад зі згадуваним телешоу «Великі українці». Виявляється, серед «засвічених» українських інтелектуалів не знайшлося нікого, хто б міг стати «адвокатом» С.Бандери. Довелося відбуватися за всіх Вахтангу Кіпіані — чоловікові з «типово українським» ім’ям та прізвищем.

А хіба не типово хохлацькою вийшла ситуація з присвоєнням С.Бандері звання Героя України? Замість того, щоб зробити це, приміром, до столітнього ювілею провідника ОУН, колишній Президент дав звання Героя «під завісу», тоді, коли програв вибори, але ще трохи лишався Президентом.

Нарешті, типово хохлацькою є донецька судова тяганина навколо присвоєння звання Героя С.Бандері. Тільки ось що цікаво — виявляється, серед українських адвокатів не знайшлося людини, яка б могла постояти за провідника ОУН. Агов, де юристи національно-свідомих партій!? Зате знайшовся... російський адвокат Роман Орєхов. Який, до речі, переїхав в Україну з Росії, вивчив (!) українську й принципово нею спілкується.

Виявляється, і після смерті С.Бандера здатний творити чудеса.

До 102-ї річниці з дня народження Провідника ОУН
Степан Бандера і далі залишається в Україні «суперечливою», неоднозначно трактованою фігурою. Хоча, якщо розібратися, то це цілком цілісний, однозначний (для українців — однозначно позитивний) історичний персонаж. І те, що він залишається для більшості з нас «суперечливим», «неприйнятним» — передусім проблема самих українців, зокрема нерозуміння ними справді вартісних моментів своєї історії.

Хоча радянська пропагандистська машина цілеспрямовано очорнювала С.Бандеру, не зупиняючись навіть перед цинічним обманом, «бандерівство» так і не вдалося витравити. Це, зокрема, показало телешоу «Великі українці», що свого часу проводилося на каналі «Інтер». Реально саме С.Бандера став «українцем №1». Хоча певні сили (звісно, які) зробили все, аби представити інший результат. Та навіть при сфальсифікованому результаті виявилося, що провідник ОУН має шалену популярність.

Як пояснити це? Адже про С.Бандеру маємо вкрай мало вартісних, партійно не заангажованих публікацій (особливо таких, які були б розраховані на широку публіку). Серед них можу відзначити хіба що книгу Галини Гордасевич «Степан Бандера: людина і міф». (До речі, ця авторка більшу частину свого життя прожила на Донбасі). Не маємо також наукової біографії С.Бандери. Хоча питання про це піднімалося. Словом, про С.Бандеру абсолютна більшість українців (навіть його прихильники) мають приблизне уявлення.

Та все ж свідомі українці інстинктивно відчувають: С.Бандера — їхній герой. І вони ладні з гордістю носити ім’я бандерівців.

КОМПЛЕКС НАПОЛЕОНА?

Трапляється, великими людьми стають зовсім невеликі люди (принаймні на зріст). А ще трапляється, що ці великі були незугарні на вигляд, мали проблеми зі здоров’ям і т.д. і т.п. Ледь не з дитинства їм доводилося в нерівних умовах змагатися зі своїми ровесниками, доводити, що вони чогось варті. Для одних людей вади, якими наділила їх природа, стають своєрідним прокляттям. У них опускаються руки. Інші, навпаки, приймають виклики природи. І в цій борні загартовують себе.

До останніх належав С.Бандера.

Народився він 1 січня 1909 р. в селі Старий Угринів (нині Калуський район Івано-Франківської області). Його батько був греко-католицьким священиком. У часи створення Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) обирався послом до Національної Ради, власне, парламенту цієї держави. Під час польсько-української війни 1919 р. став капеланом Української Галицької Армії (УГА). Разом з її вояками терпів незгоди воєнного життя. С.Бандера так писав про це: «Мій батько перебув всю історію УГА на «Великій Україні» (тобто на Наддніпрянщині) в роках 1919—1920, боротьбу з більшовиками і біломосковськими військами, тиф. До Галичини він повернувся літом 1920 р. Спершу укривався перед польськими офіційними органами, з огляду на переслідування ними українських політичних діячів». Невдовзі після воєнних лихоліть, у 1922 р., померла від туберкульозу його дружина, лишивши на нього семеро дітей. Степан був другою дитиною в сім’ї.

Певно, дитинство С.Бандери назвати радісним складно. Сільська глибинка, воєнне лихоліття, нестатки, рання смерть матері. До того ж Степан мав погане здоров’я. У нього був ревматизм суглобів. Йому навіть відмовляли ноги і він втрачав можливість ходити. Ця хвороба не покидала його протягом усього життя. На деяких фотографіях бачимо Степана з паличкою. Однак С.Бандера навчився боротися з цією хворобою. Що тут було головним: цілеспрямований характер, сила волі, віра в ідею, «вище покликання»? Про це можемо лише гадати.

Мимоволі напрошується паралель з одним радянським героєм — письменником Миколою Островським, який важко хворів. Як і С.Бандера, мав проблеми із суглобами. Був ніби дуже ідейний та цілеспрямований. А хвороба в нього прогресувала, і помер він у молодому віці. На відміну від С.Бандери!

Може, ідея була «не та»? Розумію, дехто скаже: мовляв, порівняння некоректне. Хоча чому? Відомі випадки, коли віра допомагала людям боротися з недугами.

С.Бандері, саме зважаючи на його проблеми зі здоров’ям, відмовили в прийомі до Пласту — української скаутською організації, яка робила ставку на фізичне загартування й патріотичне виховання молоді. Степан все таки добився, щоб його прийняли в Пласт. І змолоду дружив зі спортом. Навіть відомий його арешт 14 червня 1934 р. відбувся при «спортивних обставинах». Поліція заарештувала С.Бандеру тоді, коли він збирався грати в теніс.

Середню освіту С.Бандера здобував у Стрийській українській гімназії. Хворобливий, низькорослий хлопець, звісно, мав мало шансів завоювати увагу й повагу товаришів. Та все ж це йому вдалося. Зі спогадів випливає, що він мав незалежний характер, міг, відстоюючи свою позицію, піти на конфлікт із вчителями. Водночас, учився добре. Тому йому ставили високі оцінки, незважаючи на конфліктність.

У старших класах гімназії С.Бандера прилучається до підпільного українського націоналістичного руху. Можна дошукуватися різних причин того, чому він це зробив. Певну роль зіграла позиція батька, свідомого українця, виховання в сім’ї, атмосфера, яка панувала в Стрийській українській гімназії, вплив старшого товариша С.Бандери, його тезки Степана Охримовича. Останній і прилучив Степана до націоналістичного руху. Однак, на нашу думку, далеко не останню роль у цій справі відіграв юнацький максималізм, прагнення до героїчного, намагання самоствердитися.

Цікаво, що С.Бандера свідомо готував себе для мучеництва заради ідеї. Відомий такий факт: у 15 років, довідавшись про мученицьку смерть української націоналістки Ольги Басараб, Степан вирішив «поекспериментувати», довідатись, чи зможе він витерпіти катування. З цією метою почав заганяти собі голки під нігті. За цим заняттям застала його сестра Володимира. Потім, за свідченням товаришів, С.Бандера, уже навчаючись у Львівській політехніці, бив себе ременем, припікав пальці, защемляв їх у одвірках дверей і т.п.

Тобто він знав, що може потрапити у в’язницю. Знав, які там насильства чинять над українськими націоналістами. Зокрема, згадуваного його товариша С.Охримовича польська поліція забила до смерті. Тому С.Бандера готувався до цього. Можна в цьому свідомому мучеництві побачити й відгомін християнських ідей. Адже, виховуючись у священицькій родині, Степан знав житія святих, те, як святі усмиряли муками своє тіло і страждали заради християнства. Такі приклади могли бути для нього взірцем.

ЧИ БУВ С.БАНДЕРА ТЕРОРИСТОМ?

Звісно, зараз слово «терорист» має вкрай негативну конотацію, а боротьба з тероризмом проголошується ледь не проблемою №1. Однак тероризм — непросте й далеко не однозначне явище. Зокрема, воно стало «доброю традицією» на теренах деспотичної Російської імперії. До терору вдавалися різні революціонери — соціальні, національні. Нагадаймо: до смертної кари за тероризм був засуджений рідний брат «вождя світового пролетаріату» В.Леніна, Олександр Ульянов. Терор широко використовували російські есери. Та й більшовики не гребували ним. Наприклад, не менш значимий «вождь пролетаріату» Й.Сталін у молоді роки здійснював грабіжницькі «експропріаційні акти» (екси), добуваючи гроші для більшовицької каси.

У молоді роки займався терором Юзеф Пілсудський — вождь Польської держави міжвоєнного періоду, проти якої боровся С.Бандера. Ця держава тероризувала численне українське населення Галичини, Волині, Холмщини, Берестейщини, Підляшшя. Лише т.зв. пацифікація, коли українських селян без суду й слідства били, а то й забивали до смерті, чого вартувала! Не дивно, що на державний терор українські націоналісти відповідали індивідуальним політичним терором.

Не будемо зараз вдаватися до аналізу терористичної діяльності ОУН. Цьому треба було б присвятити окреме об’ємне дослідження. Зазначимо лише, що терор ніколи не був основною ланкою діяльності українських націоналістів. Зокрема, за часів, коли ОУН реально керував С.Бандера.

Але давайте повернемося до політичної кар’єри С.Бандери. Після закінчення гімназії він планував продовжити навчання в Українській Господарській Академії, що знаходилася в Подєбрадах, у Чехословаччині. Однак здійснити це не зміг, оскільки йому не виготовили закордонного паспорта. Польська влада дуже прискіпливо відстежувала діяльність свідомих українців і намагалася всіляко обмежувати їх. Перебувши рік вдома, він вступив на агрономічний факультет Львівської політехніки. Брав активну участь в українському національному русі, в роботі різноманітних українських легальних організацій. Став членом ОУН. У 22 роки очолив пропагандистський відділ організації, у 23 став заступником крайового провідника, а в 24 сам очолив Крайовий Провід. Погодитись очолити Крайовий Провід ОУН — це майже підписати собі смертний вирок. Як правило, на цьому становищі люди перебували не більше року і гинули від рук польської поліції. Так, зокрема, сталося з попередниками С.Бандери, Юліаном Головінським та згадуваним Степаном Охримовичем.

Уже на початкових стадіях своєї діяльності в ОУН С.Бандера зарекомендував себе не як майстер терору, а як умілий пропагандист. Можливо, тут давалося взнаки походження зі священицької родини. Він засвоїв, що слово може бути найефективнішою зброєю. Принагідно відзначимо: сам С.Бандера терористичних актів не здійснював — лише готував окремі з них.

Пригадаймо основні моменти. У листопаді 1932 р. 11 бойовиків ОУН здійснили напад на поштове відділення в Городку поблизу Львова. То був типовий екс, спрямований на добування грошей для організації. Даний напад (до речі, його готував не С.Бандера) виявився невдалим. Двоє нападників були вбиті на місці. А двох, Василя Біласа й Дмитра Данилишина, арештувала польська поліція. Після скорого суду ці двоє були повішені. С.Бандера у день, коли відбувалася страта, організував акцію — у церквах Галичини задзвонили дзвони. Це було нагадування про мученицьку смерть бойовиків.

Ставши крайовим провідником ОУН, С.Бандера відмовився здійснювати екси. Підготовлені ним терористичні акти мали переважно політичний і відплатний характер.

Одним з найбільш відомих стало вбивство радянського дипломата Олексія Майлова в жовтні 1933 р. Здійснив його Микола Лемик. Перед цим терактом бойовик зустрічався зі С.Бандерою та Романом Шухевичем і отримав від них інструкції. Відповідно до цих інструкцій, він, здійснивши вбивство радянського консула у Львові (планувалося саме таке вбивство), мав здатися польській поліції й заявити, що цей замах здійснений на знак протесту проти Голодомору в Україні 1932—1933 рр. Правда, М.Лемик убив не консула, а спецуповноваженого ГПУ, який перевіряв роботу радянських консульств у Європі. Зрештою, це більше важило, ніж убивство консула. М.Лемик віддався поліції, а потім виступив на суді з відповідною заявою. Це, зрозуміло, викликало чималий розголос у Польщі.

Ще одним резонансним політичним терактом стало вбивство міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького, здійснене 15 червня 1934 р. На совісті пана міністра були масові переслідування українців. Б.Пєрацький був особою, наближеною до Ю.Пілсудського, і міг реально стати наступником цього «начальника держави».

У самому теракті щодо Б.Пєрацького є чимало «дивних» моментів. Існує навіть така версія, що українських націоналістів просто використали противники цього впливового політичного діяча. Зараз не будемо розбирати ці версії — оскільки, знову ж таки, це окрема розмова. Зазначимо тільки, що саме вбивство Б.Пєрацького стало основним звинувачувальним моментом на варшавському суді 1935—1936 рр. проти С.Бандери та інших оунівців.

Проте не політичні вбивства були головними в діяльності ОУН 30-х рр. ХХ ст. За ініціативою С.Бандери та під його керівництвом українські націоналісти провели низку успішних акцій. Зокрема, вдалося організувати широкомасштабну «шкільну акцію», яка охопила величезну кількість українських школярів Галичини. Було видруковано й розповсюджено 92 тисячі листівок і 6 тисяч брошур. На той час це був дуже великий наклад. Завдяки пропагандистській роботі вдалося зорганізувати учнів шкіл, які одномоментно виступили проти польської мови викладання, традиції молитися польською мовою та польської державної атрибутики в школах Галичини.

Ще однією кампанією, ініційованою С.Бандерою, стала «антимонопольна акція». Вона полягала в бойкоті монопольних товарів — горілки й тютюну. З одного боку, ця акція мала на меті підірвати фінанси Польської держави. Адже для останньої торгівля горілкою й тютюном була важливим джерелом грошових надходжень. Окрім того, ця акція була боротьбою за здоров’я нації. До речі, сам С.Бандера ніколи не вживав ні горілки, ні тютюну.

Також під керівництвом С.Бандери на Галичині почалася широкомасштабна акція вшанування могил січових стрільців, що загинули в боротьбі за незалежність України. Ці могили почали впорядковувати: ставили на них пам’ятники або хрести, обсаджували квітами, відправляли поминальні служби, влаштовували віча. У селах, де не існувало таких могил, насипали символічні, встановлюючи на них хрести.

Польська влада швидко зорієнтувалася, що це сприяє розвитку самосвідомості українців. Тому поліцейські та польські шовіністи нищили ці могили, скидали пам’ятники, зрубували хрести. Такі варварські акції часто здійснювали вночі. Тут мимоволі напрошується одна паралель. У розпал «перебудови» на батьківщині С.Бандери, в селі Старий Угринів, йому спорудили скромний пам’ятник. Проте доблесне радянське воїнство його підірвало. Після відновлення пам’ятника знову вчинило такий самий акт вандалізму. Думаю, коментувати не треба.

Та повернімося до особи С.Бандери. Можемо констатувати, що під його керівництвом діяльність ОУН на українських землях мала різносторонній характер. Бандеру не можна схарактеризувати як стовідсоткового терориста. Принаймні, Юзефа Пілсудського чи Йосифа Сталіна є більше підстав за «гріхи молодості» звинувачувати в тероризмі, ніж С.Бандеру. Правда, ці персони стали державними мужами і ніби тим самим «змили» з себе гріх тероризму. Хоча, знаходячись при владі, вдавалися до широкомасштабного державного терору, перед яким їхній «молодіжний» терор видається просто квіточками.

ШЛЯХ ДО СЛАВИ

Чому саме С.Бандера став найбільш знаним оунівським діячем, своєрідним символом українського націоналізму, відсунувши на задній план таких видатних особистостей, як Євген Коновалець чи Роман Шухевич, не кажучи вже про інші, «менш помітні», фігури? У цьому при бажанні теж можна побачити своєрідну загадку чи містику.

До кінця 1935 р. С.Бандера не належав до знаних осіб. Однак саме в кінці 1935-го — першій половині 1936 рр. про нього почали багато говорити й писати. Цьому сприяли два судові процеси — варшавський та львівський.

Після арешту 14 червня 1934 р. С.Бандеру почали допитувати, однак знайти якийсь компромат на нього слідству було важко. Сам же провідник ОУН мужньо тримався, нічого не виказуючи. Те саме стосувалося і багатьох інших арештованих його товаришів. Здавалося, інкримінувати йому якусь протизаконну діяльність не вдасться. Тим більше, що таке було не вперше: перед тим кілька разів С.Бандеру арештовували, але потім відпускали. Він воістину був блискучим конспіратором. Ніхто навіть не міг подумати, що цей невиразний студент політехніки є крайовим провідником ОУН. Однак стався збій. У другій половині 1934 р. до рук чеської поліції потрапили організаційні архіви ОУН, т.зв. «архів Сеника». За нього відповідали Омелян Сеник та Ярослав Барановський. Через якийсь час цей архів опинився в руках польської поліції.

Загалом справа «архіву Сеника» є однією з найзаплутаніших сторінок історії ОУН. До сьогоднішнього часу правда так і не з’ясована. Існувала підозра, що цей архів здав Я.Барановський. Тим більше, виявилося, що його брат був агентом-провокатором польської поліції. Здача «архіву Сеника» полякам стала сильним ударом для ОУН. Це допомогло польській поліції виявити, що С.Бандера є крайовим провідником. Саме в такій іпостасі він і постав у Варшаві на судовому процесі проти 12 оунівців, який відбувся з 18 листопада 1935 р. по 13 січня 1936 р.

Основним звинуваченням на цьому суді було вбивство Б.Пєрацького. Влада хотіла представити оунівців як обмежених та жорстоких терористів. Не дивно, що суд широко висвітлювала польська преса. Однак все вийшло навпаки. Вразила поведінка С.Бандери. Він дав зрозуміти, що не вважає себе громадянином Польщі і не визнає польських законів. На запитання про своє громадянство відповів: «Українське». Також відмовився виступати польською мовою, а сказав, що спілкуватиметься українською. Такі самі заяви зробила більшість підсудних.

С.Бандері відмовили в праві виступати українською. Іноді силою виводили з зали. Сам процес набув скандального характеру і фактично скомпрометував польську владу. На ньому С.Бандері винесли смертний вирок. Він зустрів його словами «Хай живе Україна!». Правда, потім цей вирок замінили довічним ув’язненням.

Проваливши судовий процес у Варшаві, польська влада спробувала взяти реванш у Львові. З 25 травня по 26 червня 1936 р. тут відбувався суд, де оунівцям висунули звинувачення — вбивство своїх: директора української академічної гімназії у Львові Івана Бабія та студента Якова Бачинського. Ці вбивства, особливо І.Бабія, були неоднозначно сприйняті в українському середовищі Польщі. Тому існувала надія, що оунівці постануть тут у вкрай негативному світлі. Однак С.Бандера показав, що Я.Бачинський був убитий за те, що став провокатором-донощиком, а І.Бабій не лише співпрацював з польською владою, а й намовляв учнів своєї гімназії доносити поліції.

У Львові підсудним дозволили виступати українською мовою. Це вони використали сповна для пропаганди ідей ОУН. Вражав своєю поведінкою та словами С.Бандера. Дехто навіть казав, що від нього йшла якась надзвичайна сила. Був навіть випадок, коли в залі суду всі, включаючи поліцейських, суддів, встали, вітаючи провідника ОУН. Польський часопис «Ойчизна» так писав про нього: «Він низенького, маленького росту, худорлявий, лице молодого хлопчика, темноволосий, одягнений у чорне вбрання. Поводиться вільно й починає зізнаватися зрівноваженим голосом. Думки виявляє в ясній формі, з них видно, що це інтелігентна людина. Його зізнання роблять помітне враження. Цілий зал із зацікавленням слідкує за зізнаннями Бандери. Відчувається, що ця людина цілком не подібна до більшості підсудних».

Промовистим було останнє слово С.Бандери. Його варто навести хоча б частково: «Прокурор сказав, що на лаві підсудних засідає гурт терористів і їх штаб. Хочу сказати, що ми, члени ОУН, не є терористами. ОУН огортає своєю акцією всі ділянки національного життя. Про ці акції мені не дали говорити, навіть про мою власну діяльність... З розправи виходило б, що ОУН зводить свою діяльність головно до бойових акцій. Заявляю, що бойова акція не є єдиною і не є найпершою, але рівнорядною з іншими ділянками. Тому, що в цій залі розглядали атентати, які виконувала Організація, міг би хтось думати, що Організація не рахується з людським життям взагалі і навіть з життям своїх членів. Коротко скажу: люди, які весь час у своїй праці є свідомі, що кожної миті можуть самі втратити життя, такі люди більше, ніж хто-будь інший, уміють цінити життя. Вони знають його вартість, ОУН цінить дуже високо життя своїх членів, але наша ідея є в нашому понятті така велична, що, коли йде про її реалізацію, то не одиниці, не сотні, але й тисячі жертв треба посвятити, щоб її зреалізувати. Вам найкраще відомо, що я знаю, що наложу головою, і відомо вам, що мені давали змогу моє життя рятувати. Жиючи рік з певністю, що я втрачу життя, я знаю, що переживає людина, яка має перед собою перспективу в найближчому часі життя втратити».

Не думаю, що в даному випадку С.Бандера лукавив. Та, власне, для чого?

Всем нам, на просторах сети, неоднократно доводилось встречаться с "исконна русссскими прафослафными пацреотами", которые не устают утверждать что "нікакой Украйни нє било, а всьо вокруг било ісконна русссскає, а патом прішлі палякі і іспортілі русскіх, та єщьо і назвалі іх окраінцамі", а всех, кто считает иначе, оные типы презрительно называют "свидомыми",  в противовес упирая, с гордостью!!!, на свою "исконность", "несвидомость".

Но такие ли, эти люди, "исконные русские" и такие ли они "русские патриоты" на самом деле?

Должен разочаровать их, но они не являются теми, кем себя искренне считают.

 

Во-первых, в 1627 г. Памво Беринда в своем словено-русском Лексиконе (церковнославяно-русском переводном словаре), церковно-славянское слово "невежество",  на русский язык перевел таким любимым всеми "исконна руцкими пацреотами" словом "несвидомость", да еще и сдобрил его, так сказать для усиления эффекта, синонимами "подлость, глупство".

По-этому, не воспринимая русское слово "свидомость" как такое, в действительности это именно исконные пацреоты "убивают в себе рускава"! Да еще, к тому же, декларируя собственную «несвидомость», в противовес «свидомым», они автоматически подписываются в собственном невежестве. Оказывается, «Исконна прафослафные расейские пацреоты» высекли сами себя ! :)

 

Во-вторых, достаточно проанализировать только одну эту страницу "Лексикона", для того, чтобы понять, что большинство "исконна русссских" слов современного российского языка, на самом деле церковно-славянские (старо-болгарские).

Начнем с "начала"!

Старо-болгарское слово "начало" на русском языке будет звучать как "початок", "предмова"!

"Исконна руцкае" слово "начальство" тоже оказывается, на самом деле, старо-болгарским и на русском языке звучит как "панство, князьство, старшинство"!

Старо-болгарское слово "начинание" на русском языке звучит как "справа, ремесло".

"Неблагоразумный" по-русски, на самом деле, будет звучать как "неразумный, глупец, нецнота, злостник, невдячный".

Старо-болгарское слово "небрежение" по русски будет "недбалость"!

"Исконна русссскае" слово "невежа" тоже оказывается старо-болгарским! По русски,  оказывается, будет "простак, неук"!

Невежество - несвидомость, подлость, глупство.

Неведение - неразумие, несвидомость.

Невоздержание - роспуста.

Оказывается, старо-болгасркое слово "невозможно", в XVII в. означало совсем не то, что сегодня

Невозможно - трудно (всего-лишь трудно, но не невозможно:)).

Даже "исконна руссскае" слово "негодование" ТОЖЕ!!! является старо-болгарским (да что ж такое:)))!

Итак, здесь мы снова подтверждаем выводы, сделанные ранее, в статье Так чей же язык русский? : начало формирования российского этноса приходится на ХII – XV века, когда на основе церковнославянской лексики, на финских землях, начинает формироваться язык, на котором говорили жители Московии.

Надеюсь всем "исконным пацреотам" уже понятно, что,  на самом деле,  разговаривают они не на русском языке, а на диком смеси старо-болгарского литературного языка киевского извода и древнего русского языка! Причем старо-болгарской лексики в их языке несравнимо больше!

По-этому, всем настоящим, истинным русским патриотам предлагаю не морочить голову, ни себе ни людям, а как можно скорее взяться за изучение древней русской мовы!

* Буква Ђ (ять)  в церковно-славянских словах читается как [ie], в русских как [i]

Проблемою УПА я зацікавився, відколи побував у Карпатах. Спеціяльно для тих, хто особливо любить цю тему - у мене там немає родичів Я - східняк козацького роду, а про Галичину лише книжки читав, та ще їздив у гори на тусовки. Тому мені, як-то кажуть, можна бути третейським суддею в цьому питанні.
Диктатор Іспанії Франко свого часу мудро зробив, назавжди закривши тему громадянської війни в Іспанії, що стало основою для національного примирення. Нині над усією Іспанією, в цьому плані, дійсно безхмарне небо, а іспанці - мирний єдиний народ.
У наших же політиків певного штибу і досі при слові УПА починається напад сказу, а старі радянські жахалочки видаються за щиру правду.
Жахалочок, власне кажучи, всього три:
- повстанці масово знищували західних українців (далі описуються способи, гідні стильного фільму жахів)
- повстанці першого зустрічного москаля вішали на першій же смереці
- повстанці робили те саме з першим зустрічним східняком, направленим туди на роботу.
Подивимося на це з точки зору формальної логіки.
Масовий партизанський рух мусить мати масову підтримку мирного населення.
Партизани - вони теж люди, їм хочеться їсти, їм потрібно десь лікувати поранених у сутичках, їм потрібен новий одяг, їм потрібні зв язкові, спостерігачі, помічники.
Все це є можливим, якщо мирне населення є в більшости своїй на боці своїх захисників.
На страху і залякуванні масовий партизанський рух не протягнув би і півроку. На залякуванні місцевого населення. знищенні свідків, тощо, може проіснувати невелика диверсійна група з чітко визначеним завданням і евакуацією опісля його виконання. УПА воювала з 1942 по 1953 рік. Остання дата є дуже приблизною.
Більше 10 літ на страху і залякуванні не провоює навіть спецзагін десантників, не те, що ціле структуроване партизанське військо. А от за масової народної любові і підтримки - запросто.
Значить з масовим знищенням розібрались - проводити такі акції УПА було просто невигідно, якщо, звісна річ не брати до уваги, що у партизанів - селянських хлопців - у кожному селі була рідня.
Тепер про те, що мало місце бути.
Знищували стукачів - в УПА була СБ, і діяла вона доволі оперативно. Стукач з місцевих був приреченим: спробуй, приховай від усього села свої контакти з НКВД.
Знищували "істрєбітєльниє отряди", навербовані новою владою з місцевих покидьків. В газетах тих часів радянські пропагандисти називали цих новоспечених комсомольців "яструбками", а місцеві з похмурою іронією продражнили зрадників "істребками" До речі, в цьому радянські спецслужби взяли до уваги досвід поляків в боротьбі з опришками: за часів Олекси Довбуша загони з ополячених русинів звалися "смоляками" і виконували приблизно ту саму функцію, що й "істребки".
Все це, як-то кажуть, в межах - війна війною. Схоплених повстанців не милували, а вони в свою чергу старалися, щоб їх не схопили.
Тепер щодо "москалів".
Це не було масовим явищем - однак повстанці брали до війська й росіян - з військовополонених-втікачів. Звісно, перевірка таких людей була жорсткою, однак СБ чудово розуміла - шпигуна найчастіше маскуватимуть під українця, як воно, зазвичай і було.
В архівах зосталися псевда загиблих "москалів" на службі УПА: "Рязань", "Волга", "Туляк". Загинули вони, якщо вірити звітам НКВД, з честю. Ну, а якщо "москаль" був ворогом, то й ставлення до нього було відповідним. Росіяни встигли з 1939 по 1941 рік наробити в Західній Україні такого, що навіть прорадянськи налаштовані західноукраїнські комуністи, котрі зустрічали "визволителів" з почестями, встигли зрозуміти з чим мають справу. Дехто зрозумів це вже в ГУЛАЗі. Дехто зрозумів запізно - в одній тільки Дрогобичській в язниці опісля поспішного відходу радянських військ зостались камери, забиті постріляними в язнями, і рови, переповнені вбитими раніше. І от уявіть собі - приходить мирний селянин шукати заарештованих кревних і знаходить... в ось такому рові. Після цього тільки й зостається, що добути зброю і до війська.
Щодо "східняків" - тих, хто не працював на НКВД не чіпали. Знав одну стару жінку, котру свого часу направили за Збруч вчителювати. Хлопці з лісу приходили кілька разів, а одного разу навіть сиділи у неї на уроці. Кмітлива дівчина натхненно оповідала про Шевченка, партизани замріяно слухали, серед них був один дуже симпатичний... словом, отримала вчителька від радянської влади доволі великий строк "за допомогу бандитам". Ще добре, що не розстріляли.
Звісно, що стукачів з-поміж приїжджих визначали і знищували. Знов-таки - це війна.
Ну, а серед повстанців було доволі багато осіб з псевдами типу "Полтава" (одному з полтавчан вдалося вижити і він став доволі відомим письменником серед емігрантів) "Моряк" "Одесит", "Кий". Знову таки - втікачі-військовополонені.
До речі, у Солженіцина в "Архіпелагу" є цікавий епізод. В язень-росіянин, колишній військовий, тікає з ув язнення. Він задався метою - за будь-яку ціну вибратись з Союзу. Шляхом тяжких поневірянь дібрався до Карпат (1948 р) задрімав десь на плаї, прокинувся в оточенні озброєних людей. Злощасний втікач почав клясти свою долю, однак люди ці взяли його з собою, довго кудись вели з зав язаними очима, потім ще довше розпитували в якійсь землянці. Нарешті до бідолахи дійшло - бандерівці. Свої...
Солженіцин єхидно коментує, що його героя за оце "свої" будуть дуже ганити. Однак, опісля радощів концтабору, погляди на життя дуже змінюються.
Патріарх дисидентів між іншим, дуже поважав повстанців з УПА. Це він вже опісля взявся обустраївать Росію з Україною разом.
Ну, і ще кілька питань, які спливають поруч з першими трьома.
- Вояки УПА є зрадниками вітчизни.
Дозвольте запитати - якої? Австроугорщини? Польщі? СРСР?
Єдиною вітчизною для повстанців була Україна. Цю державу було свого часу офіційно проголошено як УНР, потім до неї приєдналася ЗУНР, на честь чого ми відзначаємо День Злуки.
УНР було завойовано і поділено між чотирма суб єктами - Росією (згодом СРСР), та новоствореними Польшею, Румунією, Чехословаччиною. В легітимності трьох останніх не сумнівається ніхто, УНР була такою ж самою країною. Ну, не пощастило, ну завоювали... Так що ж тепер - хто сильніший, того й вітчизна? Здається, вірність переможеній Батьківщині цінується більше, ніж вірність переможця.
- Вояки УПА співпрацювали з німцями.
Швидше дотримувались нейтралітету, а інколи і давали чортів, коли ще один завойовник починав вести себе нахабно. Про німців - то окрема тематика, і зовсім неоднозначна. Скажу тільки, що повстанцям пощастило, вони-то якраз воювали за свою вітчизну, а решта українців воювала проти німців за право сидіти в радянських, а не німецьких концтаборах. Куди не кинь - повсюди клин.
- Ну, а оті жахи з масовими вбивствами - вони ж таки мали місце, принаймні частина з них?
Розумна людина, на основі прочитаного, зробить висновок, кому було вигідно зоставити партизан без підтримки місцевого населення. І істоти з якого радянського відомства любили розважатися тортурами і смертями. Окрім спецзагонів НКВД, існували ж, звісно, і просто розбишаки, які "косили" під повстанців. Однак - лапу спецслужб видно одразу: про схильність НКВД до витончених тортур достатньо оповів і Солженіцин, і інші в язні радянських концтаборів.
А висновок який же?
Може досить істеричних зойків на цю тему - давно помітив, як чергові вибори, так одразу спливають три проблеми: російська мова, УПА, націоналізм
І люди наші, на жаль, настільки купуються на цей гачок, що забувають про важливі економічні проблеми. І обирають тричі засуджене чмо президентом - за що? За право гаваріть па рускі? За те, щоб колишні повстанці, які дивом вижили, не мали статусу ветеранів? За те, щоб Україна стала Малоросією?
А потім починається: ціни на газ, пенсійний вік, податковий кодекс, що там ще... І ходяча ганьба в президентському кріслі, котра забула, як українською буде йолочка...
Невже ми дурніші від іспанців, люди добрі?

70 років тому, 6 грудня 1932 року, Рада Народних Комісарів УСРР та ЦККП(б)У прийняли спільну постанову про занесення на «чорну дошку» сіл, які злісно саботують хлібозаготівлю. За цією постановою два села теперішньої Полтавської області с. Лютеньки Гадяцького району і Кам'яні Потоки Кременчуцького району одні з перших були занесені на республіканську «чорну дошку».

Загалом, цього дня до переліку внесли шість населених пунктів України.

Колгоспам-божникам, що не виконали плану хлібозаготівель, припиняли всяке централізоване продовольче і промислове постачання, призупиняли будь-яку торгівлю продуктами та товарами, кредитування, вимагали повернути уже видані кредити, здійснювали «очищення» колгоспів від «контрреволюційних» елементів. Навколо сіл встановлювалися «загороджувальні» загони, вхід та вихід із села контролювали.

Так, під час Голодомору 32-33 років у с. Лютеньки загинуло, за неповними даними, понад 3 тис. людей, а у с. Кам'яні Потоки - понад 1 тис.

Новини Полтавщини

Утиски української мови з боку російської імперії. Накази, розпорядження, циркуляри та інші державні документи, які видавались на державному рівні. Жодна країна світу не зазнавала впродовж сторіч такого масштабного, спланованого на державному рівні нищівного удару по українські культурі й мові. Ось далеко не повний перелік цих злочинів:

1729 року вийшов указ Петра II, який зобов’язував переписати з української мови на російську всі державні постанови й розпорядження.

Анна Іванівна 1731 р. вимагала вилучити книги старого українського друку, а «науки вводить на собственном российском языке». У таємній інструкції правителеві України князю О. Шаховському 1734 р. наказувала всіляко перешкоджати українцям одружуватися з поляками та білорусами, «а побуждать их и искусным образом приводить в свойство с великоросами».

1763 р. — наказ Катерини II про заборону викладати українською мовою в Києво-Могилянській академії.

1764 р. — інструкція цариці князеві О. В’яземському про посилення зросійщення України, Смоленщини, Прибалтики та Фінляндії. 10 листопада — указом зліквідовано в Україні гетьманське правління.

1766 р. —  суворий наказ Києво-Печерській лаврі друкувати лише ті книги, які видаються в московській друкарні, випробувані й затверджені синодом.

1769 р. — сувора заборона Києво-Печерській лаврі друкувати букварі українською мовою та розпорядження вилучити ті букварі, що вже були розповсюджені й використовувалися.

3 серпня 1775 р. царський  маніфест «Об уничтожении Запорожской Сечи и причислении оной к Малороссийской губернии» та закриття українських шкіл при полкових козацьких канцеляріях.

1782 р. — постанова про створення спеціальної комісії для запровадження в усіх навчальних закладах Російської імперії єдиної форми навчання та викладання російської мови.

1783 р. — запровадження в Київській Академії та українських колегіях навчання російською мовою. Було видано наказ «О непременном и неукоснительном соблюдении как учителями, так и учащимися правил российского правописания», а дяки та священики мали читати молитви і правити службу Божу «голосом, свойственным российскому наречию». З травня — указ про закріпачення селян Лівобережної України.

1784 р. — наказ митрополитові Київському й Галицькому Самуїлу карати студентів та звільняти з роботи викладачів Києво-Могилянської академії, які послуговувалися українською мовою. Зросійщення початкової освіти в Україні.

1785 р. — наказ у всіх православних церквах імперії правити службу Божу російською мовою.

1786 р. — наказ митрополитові Київському контролювати лаврську друкарню, щоб не було ніяких відмінностей із московськими виданнями, а в Києво-Могилянській академії запровадити в систему навчання мову, узаконену для всієї імперії. Видано «Порівняльний словник усіх мов», у якому українська мова значиться як російська, спотворена польською.

1817 р. — закриття Києво-Могилянської академії, головного центру української культури (відкрилася знову лише 1991 р.). Запроваджено викладання польською мовою в усіх початкових і вищих народних школах Галичини Австро-Угорської імперії.

1831 р. — скасування царським урядом Магдебурзького права (судочинство, вибори урядовців та місцева автономія були підпорядковані Москві).

1834 р. — відкриття наукового осередку зросійщення «Юго-Западного края» — Київського імператорського університету.

8 лютого 1838 р. було ухвалено рішення про відкриття комітету внутрішньої цензури в Києві. Цей орган протягом багатьох років діяв при університеті св. Володимира і тримав під контролем усі друкарні, що входили до Київського навчального округу. Дійшло до того, що почали забороняти окремі літери з української абетки. «Малоросійською мовою» читати дозволялося, але тільки з російською вимовою. Процедура одержання дозволу на друк була довгою і принизливою.

1847 р. — розгром «Товариства св. Кирила і Мефодія» в Києві, арешт і покарання його учасників. Найжорстокішого покарання зазнав Т. Шевченко — 10 років рекрутчини, із власноручним царським присудом: «Під найпильніший догляд, заборонивши писати і малювати». Посилення переслідувань української мови, літератури та культури.

1859 р. — заміна австро-угорською владою української абетки латиною у Східній Галичині та на Буковині.

12 червня 1862 р. розпорядженням міністра освіти було закрито безплатні та недільні школи — останній осередок української початкової освіти для дорослих.

Нищівного удару українській мові завдав 18 липня 1863 р. міністр внутрішніх справ П. Валуєв. У його таємному циркулярові, зокрема, зазначалося, що «никакого особенного малороссийского язика не было, нет и быть не может, и наречие их, употребляемое простонародием, есть тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши». А ще за 15 років до Валуєвського циркуляру німецький поет Боденштедт зазначав: «Малоруська мова — найгармонійніша серед усіх слов’янських мов і вирізняється великою музикальною гнучкістю». Та за циркуляром заборонялося навчання в освітніх закладах усіх рівнів, друкування книг духовного змісту, навчальних та для народного читання українською мовою; як виняток, дозволялося видавати тільки твори художньої літератури після попередньої ретельної цензури.

1864 р. — флігель-ад’ютант Олександра II барон Корф розробив програму протидії впливові українофілів у Малоросії шляхом «наводнения края до чрезвичайности дешевими русскими книгами», що, на його думку, «лишило би малороссийскую литературу шансов сколько-нибудь существенно расширить круг читателей». И отримав схвальну резолюцію імператора: «Дельно. Мисль весьма хорошая. Сообразить, как ее исполнить». Сучасний стан українського друкованого слова й усіх ЗМІ свідчить про те, що Корфова програма ретельно й запопадливо виконується в незалежній державі.

1869 р. — указ царської адміністрації про доплату чиновникам «в 10-ти Юго-Западних губерниях лицам русского происхождения, исключая, однако, местних  уроженцев», за успіхи у зросійщенні України. Це заохочення було без змін продубльовано ще й 1886 року.

1881 р. — заборона виголошення церковних проповідей українською мовою.

1883 р. — заборона Київським генерал-губернатором Дрентельном театральних вистав українською мовою на підпорядкованих йому територіях (Київщина, Полтавщина, Чернігівщина, Волинь і Поділля).

1888 р. — указ Олександра ІІІ про заборону вживання української мови в офіційних установах і хрещення дітей українськими іменами. (Ось коли в нас з’явилися Серьожи, Колі, Сені, Петі, Вані, Міши, Даши, Маши й под.)

1895 р. — заборона друкування українських книжок для дітей.

1899 р. — заборона української мови на археологічному з’їзді в Києві.

1903 р. — аналогічна заборона виголошення промов на честь відкриття пам’ятника І. Котляревському в Полтаві (усі без винятку присутні на знак протесту залишили міську думу).

1907 р. — урядом зліквідовано українську періодичну пресу, конфісковано видану в роки революції (1905–1907) українську літературу, розпочалися репресії проти діячів української культури.

1908 р. — указ сенату Російської імперії про «шкідливість» культурної та освітньої діяльності в Україні, «могущей вызвать последствия, угрожающие спокойствию и безопасности».

1910 р. — циркуляр П. Столипіна про заборону створення «инородческих товариществ, в том числе украинских и еврейских, независимо от преследуемых ими целей».

«Урожайним» на репресії був 1914-й, рік початку Першої світової війни:

*заборона царатом святкування 100-річчя від дня народження Т. Шевченка; *указ Миколи II про скасування української преси; * заборона в окупованих російською армією Галичині й Буковині вживання української мови, друкування книг і часописів українською; *розгром товариства «Просвіта»; *зруйнування бібліотеки Наукового товариства ім. Т. Шевченка; *депортація багатьох тисяч свідомих українців до Сибіру.

1929–1930 рр. — арешт і суд 45 діячів української науки, літератури, культури,  УАПЦ — за належність до «Спілки визволення України». Початок  колективізації та «розкуркулення», примусове виселення сотень тисяч селян до Сибіру та на Далекий Схід.

1930 р. — «Пацифікація» (жорстокі репресивні акції Польщі проти українського населення та провідних діячів політичного й культурного життя) в Галичині.

1932 р. — ліквідація всіх літературних організацій та утворення єдиної Спілки письменників СРСР.

1933 р. — самогубство Миколи Хвильового як протест проти масових арештів українських діячів культури та мистецтва. 22 листопада постанова ЦК КП(б)У про припинення українізації.

1932–1933 рр. — спланований більшовиками штучний голодомор, унаслідок якого загинуло від 8 до 12 млн українців. Масове переселення росіян до виморених українських міст і сіл. Погром українців на Кубані.

1934–1941 рр. — знищення архітектурно-культурних пам’яток в Україні, арешт і страта 80% національної інтелігенції.

1934 р. — розстріл у Харкові 34 літераторів, серед яких були К. Буревій, О. Близько, І. та А. Крушельницькі, Г. Косинка, Д. Фальківський, М. Яловий та інші за стандартним на той час обвинуваченням «в организации подготовки террористических актов против работников советской власти. Имущество всех конфисковать».

1936–1938 рр. — масовий терор в Україні — «єжовщина».

1937 р. — масовий розстріл ув’язнених на Соловках українських діячів культури й мистецтва на честь 20-річчя більшовицького жовтневого перевороту.

1938 р. — постанова «Про обов’язкове вивчення російської мови в національних республіках СРСР» і посилення русифікації України згідно зі спеціальним рішенням XIV з’їзду КП(б)У.

1939–1941 рр. — широкомасштабні репресії НКВС на Західній Україні. Масові депортації населення у віддалені райони СРСР.

1944–1955 рр. — каральні акції НКВС проти сил опору Західної України (убито — понад 150 тис, заарештовано — понад 100 тис, депортовано до Сибіру — понад 200 тис. людей).

1946 р. — ліквідація греко-католицької церкви й підпорядкування її Російській православній церкві. Постанова пленуму ЦК КП(б)У «Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури, різка критика часописів «Вітчизна» й «Перець».

1946–1949 рр. — ліквідація українських культурних здобутків — «ждановщина».

1947 р. — Л. Каганович проводить нову «чистку» серед культурницьких кадрів, звинувачуваних в «українському буржуазному націоналізмові».

1951 р. — погромні статті в газеті «Правда» проти «націоналістичних ухилів в українській літературі та мистецтві».

1958 р. — постанова пленуму ЦК КПРС «Про зміцнення зв’язку школи з життям і про подальший розвиток народної освіти»; Верховна Рада УРСР ухвалила закон від 17 квітня 1959 р., спрямований на посилення зросійщення України (зосібна, про не обов’язкове, а «за бажанням батьків» вивчання української мови в російських школах України).

1961 р. — нова програма КПРС проголосила політику «злиття націй» і подальше зросійщення союзних республік.

1964 р. — умисний підпал Державної публічної бібліотеки АН УРСР.

1965 р. — перша велика хвиля арештів українських діячів (П. Заливаха, Б. та М. Горині, С. Караванський, В. Мороз та ін.).

1967–1971 рр. — арешти В. Чорновола, А. Лупиноса, ініціаторів «Листа творчої молоді Дніпропетровська» проти зросійщення, убивство А. Горської, підпал Видубицького монастиря, нищення могил Січових стрільців у Львові.

1972 р. — друга велика хвиля політичних арештів (В. Чорновіл, Є. Сверстюк, Іван та Надія Світличні, І. Дзюба, М. Осадчий, В. Стус, Ігор та Ірина Калинці, О. В. Романюк — згодом патріарх Володимир УПЦ КП та десятки інших).

1977 р. — арешт і суд членів Української Гельсінської групи та ін. (М. Руденко, О. Тихий, М. Матусевич, М. Маринович, Г. Снєгірьов, Л. Лук’яненко та ін.).

1978 р. — директива колегії Міносвіти УРСР про «Удосконалення вивчення російської мови в загальноосвітніх школах республіки».

1979 р. — чергова хвиля арештів українських діячів (О.Бердник, Ю. Бадзьо, Ю.Литвин, М.Горбаль — усі вони отримали максимальний термін ув’язнення в таборах суворого режиму з подальшим засланням). Убивство композитора В. Івасюка. Ухвала Ташкентською конференцією нових русифікаторських заходів щодо неросійських народів СРСР.

1983 р. — постанова ЦК  КПРС про посилення вивчення російської мови у школах і виплату 16% надбавки до платні вчителям російської мови й літератури («Андроповський указ») та директива колегії Міносвіти УРСР «Про додаткові заходи по удосконаленню вивчення російської мови в загальноосвітніх школах, педагогічних навчальних закладах, дошкільних і позашкільних установах республіки», спрямована на посилення зросійщення.

1989 р. — постанова пленуму ЦК КПРС про єдину офіційну загальнодержавну мову (зрозуміло — російську) в СРСР.

1990 р. — постанова Верховної Ради СРСР про надання російській мові статусу оіфіційної мови в СРСР.

350-річна політика русифікації триває, на жаль, і досі.

тут

Давньоруське поселення Носів на Руді згадується В Іпатіївському літописі під 1147 роком. Тоді Носів був у складі Чернігово-Сіверської землі Держави Рюриковичів, а після її розпаду — у складі Чернігівського князівства, яке від 1240-х було залежне від державиДжучидів.

У середині 14 століття захоплена литовськими феодалами ввійшла до Київського князівства, з 1471року — до Київського воєводства як один з форпостів Великого князівства Литовського. У 15 столітті відоме під назвою Носове. Після Люблінської унії 1569 — в складі Польщі. На початку 17 століття належала Київському воєводі Адаму Киселю. Мешканці Носівки брали активну участь у селянсько-козацькому повстанні під керівництвом П. Павлюка (1637), Я. Остряниці (1638).

З 1648 року Носівка — центр сотні Ніжинського полку, з 1667 — Київського полку. З 1782 року — у складі Ніжинського повіту Чернігівського намісництва, з 1802 — губернії. У 1662 і 1679 спалена татарською ордою.

У 1719-ому у селі відбувся виступ Носівських козаків проти утисків проросійськи налаштованої старшини. Козаки виступили проти призначення без їхньої згоди на посаду сотника ставленика старшини багатого козака Билини. Повсталі козаки знищили Універсал гетьмана, зламали сотникову хоругву. Виступ був жорстоко придушений — 30 козаків у кандалах заслано до Сибіру.

У 18 столітті Носівкою володіли князі Кушелеви-Безбородьки. З 1735 Носівка — містечко.

З 1751 — власницею Носівки стала Розумовська Наталія Дем'янівна.

У 17 — 18 століттях в Носівці діяло 5 козацьких шкіл, богодільні. На 1859 внаслідок «воз'єднання» України з Росією залишилася тільки одна парафіяльна школа.

У 1861 через Носівку проходив останній шлях Тараса Шевченка з Петербурга до Канева. На пам'ять про це перед спорудою залізничної станції встановлене погруддя поета.

У 1866 році у Носівці 1991 двір, 11 123 жителів, волосне і сільське правління, поштова станція, винокурний, цукровий, цегельні (2) заводи, училище, відбувалося три ярмарки на рік. Найбільший землевласник — граф Мусін-Пушкін.

У 1897 — 3155 дворів, 16 947 жителів. Муровані — Троїцька церква (1765), Миколаївська (1834), Воскресенська (1891), дерев'яні — Успенська (1796, на початок 20 століття збудовано нову) та Преображенська (1877) церкви. Діяли три земські школи, бібліотека, медпункт, лікарня на цукровому заводі.

З 1960 року Носівка — місто. Діють цукровий комбінат, маслоробний, цегельний, хлібний заводи, меблева фабрика, 6 загальноосвітніх і музична школа, гімназія, будинок школяра, станція юних техніків, спортивна школа, 4 лікарняні заклади.

(робота з інформатики)

А взагалі моє місто досить не погане... Там я народилася, прожила 17 років свого життя... Там живе багато моїх друзів (хоча і Не друзів не менше). Може в моєму місті немає якихось модних клубів, розважальних центрів... і з культурним рівнем нашої молоді далеко не все гаразд... Та я сподіваюся, що все стане краще... Молодь перейме культуру із столиці і передсть досвід більш молодому поколінню... І наше місто стане більш популярним... культурним... і взагалі молодь стане поважати своє місто. 

Я люблю своє маленьке місто не зважаючи ні на що...

Весь недільний день ми віддали місту, в якому вже жили кілька днів і встигли його полюбити і навіть відчували взаємність. (Про приїзд читайте тут: http://blog.i.ua/community/343/542138/ )
Як тільки збиралися сюди, я уявляв його якось по іншому, а те що я побачив і відчув тут було так само гарне, хоч і не зовісім відповідало моїм очікуванням. Коли вийшли з поїзда, то я думав "побачу" в образі міста старого діда з привітною усмішкою у вишиванці та солом"яному капелюсі, а нас зустрів хазяйновитий і ще не дуже старий чолов"яга у діловому, трохи потертому, костюмі, хоч і без краватки. Приязний, дещо заклопотаний, але добрий і хлібосільний .

Тернопіль розташований на р. Серет. У 1540 році польський король Сізігмунд І віддав частину незаселених земель Теребовлянського повіту краківському вельможі Янові Тарновському з наказом побудувати фортецю. Будівництво фортеці на лівому березі створеного на Сереті ставка завершилося у 1548 році. Місто отримало магдебурське право, але швидкому розквіту міста заважали постійні набіги татар. Наприкінці 16 ст поряд з замком постала Воздвиженська церква оборонного типу, яку зараз називають церквою над ставом.
У 1602-1608 роках біля міського оборонного валу зводиться інша оборонна церква - Воскресіння Христового, яка неодноразово перебудовувалася і втратила первозданний вигляд.
Найжахливіші наслідки були від захоплення Тернополя військами Ібрагіма Шишман-паші. Татари розібрали кам"яні вежі, спалили костел, зруйнували дамбу і спустили воду зі ставка. Тільки через сто років, коли Тернопіль потрапив під владу Австії і у 1773 р. став окружним містом життя в ньому активізувалося. У 1749-1779 роках будується величний костел монастиря домініканців і келії, які були зруйновані у роки Світових воєн, а відновлений вже у 1953 році. Зараз тут храм греко-католицької церкви.
У 1810-1815 роках Тернопіль не надовго входить до складу Російської імперії. У 19 ст. на місті зруйнованої фортеці зводиться палац, який нині використорується як спортивна школа.
Центральна частина міста зараз дуже гарна (ФОТО ТУТ). Ми прогулялися до вокзалу, з"їздили у торговельно розважальний комплекс Подоляна з льодовим катком і кінотеатром, що розташований на краю міста. Потім спустилися до ставка де не втерпіли перед спокусою прокататися на яхті під вітрилами. Таке задоволення коштувало 90 грн, на борт могло вміститися 6 чоловік, але ми і втрьох нормально розважилися. Дядько-капітан виявився дуже цікавим і дотепним співрозмовником. Навіть закралися сумніви чи він не одесит часом...
Одним з пунктів програми ще було купання у ставку. Пляж тут практично не облаштований нема жодного місця для переодягання та туалетів, але починається він вже не далеко за парком. Вода хоч і тепла, але брудна. Маю нагадати, що була неділя і жарка погода, то ж не дивно що більшість молоді вийшла на пляжі.
А ще ми якось випадково натрапили на піцерію "Джелато Мафія" (Сагайдачного, 6)  з абсолютно чудовою офіціанткою, яка бігала коло клієнтів мов заведена, кожному приділяла увагу, пропонувала нові страви та десерти і запрошувала приходити ще. Там дійсно смачна піца і круасани !
Завершальним етапом у екскурсії був похід у ресторан-музей "Старий Млин". Словами це передати просто неможливо! Це постійне захоплення від зовнішнього вигляду, внутрішнього оздоблення, вигляду і змісту меню, способу подачі та смаку страв... Це треба бачити і куштувати самому!
Разом з дорогою на поїзд вийде трохи дорожче за ресторан у Києві. Втрьох ми там посиділи на 165 грн. Це був і борщ, і грибні юшки, і деруни, і бануш і 3 по 50 настоянки . А ще скільки всього лишилося не спробуваним... І червоний борщ, і вареники, і пивна башта...
Додому поверталися практично в єйфорії з твердими намірами приїхати сюди, і можливо ще не раз! А при можливості знайти гідну роботу і лишитися тут жити. Ми до безтями полюбили це місто!

Зранку у понеділок, поки Аня збирала речі, ми прогулялися по міському парку, що знаходиться нижче по течії Серету, за греблею. У парку "Топільче" багато дерев"яних скульптур з народних казок, чудові мостики через затоки та канали, доглянуті алеї, маленький зоопарк та дитячі майданчики у вигляді космічних кораблів та середньовічної фортеці! Дуже гарний парк!