От і все.

Поховали старезного діда,

закопали навіки у землю святу.

Він тепер вже не встане

і ранком не піде

із косою під гору круту.

І не стане мантачкою тишу будити,

задивлятися в небо, як гаснуть зірки.

Лиш росою по нім буде плакати жито

і пливтимуть над ним непомітно віки.

[ Читати далі ]

Ти знаєш, що ти — людина.

Ти знаєш про це чи ні?

Усмішка твоя — єдина,

Мука твоя — єдина,

Очі твої — одні.

 

Більше тебе не буде.

Завтра на цій землі

Інші ходитимуть люди,

Інші кохатимуть люди —

Добрі, ласкаві й злі.

 

Сьогодні усе для тебе —

Озера, гаї, степи.

І жити спішити треба,

Кохати спішити треба —

Гляди ж не проспи!

 

Бо ти на землі — людина,

І хочеш того чи ні —

Усмішка твоя — єдина,

Мука твоя — єдина,

Очі твої — одні.

Олександр Олесь

ЧАРИ НОЧІ

Сміються, плачуть солов'ї І б'ють піснями в груди: "Цілуй, цілуй, цілуй її, — Знов молодість не буде!

Ти не дивись, що буде там, Чи забуття, чи зрада: Весна іде назустріч вам, Весна в сей час вам рада.

На мент єдиний залиши Свій сум, думки і горе — І струмінь власної душі Улий в шумляче море.

Лови летючу мить життя! Чаруйсь, хмелій, впивайся І серед мрій і забуття В розкошах закохайся.

Поглянь, уся земля тремтить В палких обіймах ночі, Лист квітці рвійно шелестить, Траві струмок воркоче.

Відбились зорі у воді, Летять до хмар тумани... Тут ллються пахощі густі, Там гнуться верби п'яні.

Як іскра ще в тобі горить І згаснути не вспіла, — Гори! Життя — єдина мить, Для смерті ж — вічність ціла.

Чому ж стоїш без руху ти, Коли ввесь світ співає? Налагодь струни золоті: Бенкет весна справляє.

І сміло йди під дзвін чарок З вогнем, з піснями в гості На свято радісне квіток, Кохання, снів і млості.

Загине все без вороття: Що візьме час, що люди, Погасне в серці багаття, І захолонуть груди.

І схочеш ти вернуть собі, Як Фауст, дні минулі... Та знай: над нас — боги скупі, Над нас — глухі й нечулі…" . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Сміються, плачуть солов'ї І б'ють піснями в груди: "Цілуй, цілуй, цілуй її — Знов молодість не буде!"

Лицар у латах
Із срібла зорі
Меч золотавий
З надії тримає.
Мчить він крилато -
День на порі,
Погляд ласкавий
Сонця шукає.
Вітер огорне
Тіло міцне,
Здибиться мрія
Стрілами щастя...
Світ іще чорний -
Та не засне,
Він не посміє
Легко так здатись.
Вперто торує
Здиблений шлях
В пошуках злету,
Істини, долі.
Й схлипів не чує...
Та десь в світах
Кине монету
Жеброму в полі.

Рожевий світанок, немов немовля,  
Беру в долоні, теплі і ніжні.  
Рости, маля! Міцній, маля!  
Ставай на уперті ніжки.  
І далі ми разом з тобою підем, 
Візьмемось удвох за роботу. 
Ти станеш високим і світлим днем, 
Пізнаєш смак втоми і поту. 
А згодом прийде задуми час: 
Бажання горіли та стихли. 
Ти голову схилиш до мого плеча 
Вечором сивим і тихим.

Схаменутися!
І піти -
Лиш туди,
де тебе не буде.
Де не будеш
ятрити ти
Моє серце
в роздертих грудях.
Буде - світ навколо -
і люди...
Буде - сонце! І сміх -
Удосталь...
Буде чуйність, і чулість,
й хто зна -
Може, буде -
Лиш тінь самоти.
Ну, а ти -
А ти... відійди!
Відмежуйся
від мене мовчанням,
Щезни вмить
З тим забутим
коханням,
Із життя мого
геть піди...
Сталось те,
чого не чекала...
Я свій біль
у слова увібрала -
І роздерла його
на шматки!
Я себе - сама! -
покарала.
Я не знала,
що ти - такий...

ВАСИЛЬ СТУС

О земле втрачена, явися

О земле втрачена, явися

Бодай у зболеному сні

І лазурове простелися,

Пролийся мертвому мені!

I поверни у дні забуті,

Росою згадок окропи,

Віддай усеблагій покуті

І тихо вимов: лихо, спи!..

Сонця клопочуться в озерах,

Спадають гуси до води,

В далеких пожиттєвих ерах

Мої розтанули сліди.

Де сині ниви, в сум пойняті,

Де чорне вороння лісів?

Світання тіні пелехаті

Над райдугою голосів,

Ранкові нашепти молільниць,

Де плескіт крил, і хлюпіт хвиль,

І солодавий запах винниць,

Як гріх, як спогад і як біль?

Де дня розгойдані тарілі?

Мосянжний перегуд джмелів,

Твої пшеничні руки білі

Над безберегістю полів,

Де коси чорні на світанні

І жаром спечені уста,

Троянди пуп'янки духмяні

І ти — і грішна, і свята,

Де та западиста долина,

Той приярок і те кубло,

Де тріпалася лебединя,

Туге ламаючи крило?

Де голубів вільготні лети

І бризки райдуги в крилі?

Минуле, озовися, де ти?

Забуті радощі, жалі.

О земле втрачена, явися

Бодай у зболеному сні,

І лазурово простелися,

І душу порятуй мені

Біль розриває. Я безпорадна.
Скільки на світі залишилось нам?
Хоч в цій реальності лячно та складно,
страху я радість свою не віддам.

Скільки вже можна страждати в неволі
власних жахів й мерзенних хвороб?
Доля влаштовує жнива у полі
тут люди - колосся, а смерть - хлібороб.