Не знаю як це назвати, але чомусь  так сумно стало... Смуток так несподівано підкрався, проникаючи через усі можливі куточки, навіть найдрібніші. І стало так тужливо на душі... Смуток та туга охопили серце, сильніше зашкребли коти та здушило в горлі... Весняна хандра, чи що? Здавалося б, парадокс. Весна - уся природа пробуджується, сонце частіше виглядає із-за хмар...  І ось цей стан ніби пожирає, стає гірше і гірше. Потрібно бути сильною, а хочеться побути слабкою... Так, бувають такі дні. Не все ж посміхатися і вірити в краще. Іноді можна і посумувати. Я більше ніж упевнена, що такі стани не любить ніхто, але вони потрібні - емоційна передишка, зарядка, так би мовити. Але найважливіше - не допускати, щоб це тривало довго.

оголошую собі тиждень "негативу, поганого настрою та замкненості в собі"

звісно, тиждень не вийде, але скільки зможу, стільки протримаюсь..

Майже фізично відчуваю, що це мені потрібно та необхідно...

закінчилася зима тягуча,
шрами від падінь, від льоду...
забулося кохання ключе...
все пішло в каламутну воду...

скресла крига на річках, на озерах,
залишилося бруд та сміття...
ніяких змін на фронтах, на аренах,
такі ж брудні залишились мої почуття.

що починалось чистим кришталем,
вже скоро чорним камнем обернулось....
і випав снігопад проблем
та не хотілось вірить, що все те добре закінчилось...

твої слова, неначе лід, кололи мою душу.
та лиш тоді збагнула, що сліпа була
тепер без почуттів я жити мушу...
після тебе нікому довіритись я не змогла.

тепер живу я з самотою один на один...
ми з нею під зорями любим ходити
у грудях маю камінь льодяний...
який весна не в силах розтопити...

бо то зробити зможе лиш кохання,
і мрію я його зустріти,
через той камінь маю я лише одне бажання:
щоб зміг мене  хтось полюбити.

Холодні краплі. Ранок. Дощ.
Зринають спогади неспішпо.
Назад не вернеш. Ну то що ж. . .
Життя триватиме. Невтішно. . .
Неспинно лине в небуття.
Щораз втрачаючи минуле. . .
Пожовкле листя . Кіт. Дитя.
А що з важливого забула?
На підвіконні квітів ряд.
А за вікном все так спокійно.
В саду дерева тихо сплять. . .
Душа у сховці. Так надійно.
І пахне кавою. Ти спиш.
А за вікном весна чи осінь?
Час мов вода.
Куди спішить?
А серце вимагає - "Досить. . . "
У скронях біль. Набридло все.
До скла прижмусь. Я буду сильна.
Життя рікою нас несе.
А я лиш хочу бути вільна.

                         


 Скажіть мені, будь ласка... Чому іноді в житті все буває так...дивно!  Чому хочеш всього і відразу, а отримуєш нічого і поступово??? Чому намагаєшся зблизитися із дорогою серцеві людиною, але не виходить - то обставини не ті, а то і сама людина того не бажає... Невже ж можливо усе життя закохуватися і так і не пізнавати справжнього щастя???... Чому не виходить вірити у краще?... Чи насправді ця надія і ці сподівання ні до чого не призводять, окрім суму, страждань і марно витраченого часу і почутів?...
   Дивлюся на інших і просто шокована - одна знайома розлучилася із хлопцем, не прозустрічавшись і двох тижнів, а тут же знаходить собі нового... І відповідь: "Набридло"... А ти дивишся на неї і відчуваєш себе якоюсь неповноцінною - люди так легко знаходять собі когось, для них це не важко, раз плюнути, а ти сидиш у очікуванні якогось незрозумілого щастя... І не відомо - чи воно буде взагалі?!... І чому, як тільки зацікавлюєшся кимось, хочеш зустрічатися, то неодмінно не виходить! Як спеціально, немовби хтось прочитав думки - і от тобі!... Адже ж знаєш, що ти далеко не потвора, навіть навпаки, не божевільний псих... Навпаки - нормальна дівчина, яка цілком заслуговує на нормальні стосунки... І треба ж так - закохатися, а потім зрозуміти, що оті нічні сльози, ті вечірні мрії біля відчиненого вікна, ті прогулянки містом у надії когось зустріти - все марно... Скажіть, будь ласка, що зі мною? Чи це в мене життя зараз таке веселе, чи, може, вже діагноз???... І все розумію, намагаюся не сумувати, але не виходить... Хочу повірити у щасливе чудо - але не можу....

Страшно навіть подумати як багато людей хворіють на рак... Страшно навіть уявити яка безжальна та страшна ця хвороба... Зараз багато говорять про проблему СНІДу, рекламують використання презервативів і таке інше, але СНІД є більш гуманною хворобою... Якщо, не дай Боже, хтось підчепив цю заразу, то мабуть винен сам, або до цього призвела халатність медперсоналу, хоча це велика ціна за єдину помилку... З раком все ще гірше... Наприклад я не знаю як попередити цю хворобу, як її запобігти...І ця хвороба вже набрала розмаху епідемії... Я, на щастя, не маю жодної людини хворої на СНІД, не так вже багато з моїх знайомих минулий рік хворіли на грип, а от знайомі хворі на рак, на жаль, є, і їх не так і мало... У нас на роботі одна жінка хвора, нещодавно від раку помер чоловік нашої зам-начальника... І що саме страшне, це те, що це ще не старі люди, які дуже люблять життя, у яких ще є плани та мрії... Кажуть, що рак, це не вирок, але я якось цьому не вірю... При повному обмеженні себе у більшості радощів життя це просто незначна відстрочка жахливого вироку. Це страшна смерть, від повного знесилення та виснаження. Нізащо у світі не хотів би так померти, або щоб так помирав хтось з моїх близьких чи будь хто у цьому проклятому світі!

Капля. Невже почався дощ. Обіцяли ж сонце. Але на небі немає жодної хмаринки. Значить це не дощ. Знову капля. Вона спокійно непоспішаючи стікає вниз по щоках, вивчаючи кожну клітинку, кожний міліметр, ніжно лоскоче шкіру. Тихо доходить до лінії губ, ненадовго затримується над верхньою губою, борячись з рельєфом обличчя, переборює його і потрапляє на губи. Я лизнула губи язиком і відчула солоний присмак. Невже це сльози?... Я плачу?... Я ж обіцяла собі неплакати. обіцяла бути сильною І досі дотримувалася цієї обіцянки. Напротязі декількох років я була непробивною, спокійною, життєрадісною... А зараз плачу... Це неможливо, це просто реалістичний сон, кошмар. адже всі кошмари реалістичні, на те вони й кошмари, щоб нагадувати про проблеми, про те наскільки ти слабка в реальності. Так це кошмар....І вранці я прокинусь і буду такою ж як і раніше: життєрадісною, незламно спокійною. але коли я нарешті прокинусь???

Я сиджу і німі сльози течуть з моїх очей, з мене тихо не поспішаючи витікає сила і самовпевненість. Я стаю звичайним дівчиськом, плаксою... Невже це я? Я в це не вірю!!! Це не може реальним!!! Але це реально...

Як добре, що тут нікого немає. Ніхто не заспокоює, ніхто не нагадує про всі проблеми і труднощі, які постають темному шляху і ти можеш зібратися з своїми думками. Тільки вітер тихими поривами вертає мені мій вічний спокій. Тихий плескіт води наганяє життєрадісність. Я дивлюся на хвилі, які по черзі таранять берег і відчуваю себе самовпевнено. На перший погляд їхні зусилля здаються марними, але через багато років вони розмиють ті декілька сантиметрів каменя і будуть продовжувати так само побивати свою дорогу. Вони будуть робити це завжди, навіть тоді коли мене не буде.

Ніжне шелестіння листя зачаровує і заставляє забути все те, про що ніколи не хочеться згадувати.

Так спокійно і впевнено повертається до мене те, чим я найбільше дорожу...

Я їду на море - аж на неділю, але ж як я не хочу покидати своїх своїх знайомих, дівчат, і особливо ДІВЧАТ!!!!!!!
Я буду сумувати!!!!!!
Буду дуже сумувати за вами дівчата, за всіма!!!! І тими кого знаю і тими кого ні.....
Я міг би зробити список, сказати багато гарних слів..... та в мене не вистачить слів.
Я краще заспіваю (Можна бити і бити сильно, бо я і сам слухав те що записав, але пісня дуже гарна і я хотів її поставити.)

ДІВЧАТА я всіх вас і кожну окремо ЛЮБЛЮ!!!!!!!!

                               
                                 
                                 


ЗЫ: Мужики всім чудового відпочинку!!!!

Вернулся обратно

Крадясь по задворкам

Зачем? Непонятно

Там кодекс подонков

 

Прийти на могилку

Поверженной жертвы

И вспомнить ту шутку

С ценой равной смерти

 

Плевок на надгробье

Крест вывернут наземь

Больное сознанье

Шокирует разум

 

Повысит значенья

и стопчет цветы

Простые растенья

Знак чьей-то любви

 

Поскачет с улыбкой

Чуть землю разроет

Довольный работой…

Зачем??? а кто знает…

 

24 січня 2008 року

 

Любава

Я ухожу, растворяясь во тьме

Не слышно шелест платья, что на мне

Вдали стихает цокот каблучков…

Бегу в безмолвье от обидных слов

 

Течёт слеза, держу себя в руках,

С последних сил, ведь это чувствам крах

Дитя ночи, творение рук зла…

Что он полюбит, думать, как могла?!!!

 

Подавшись влеченью, вырвалась на свет

Прекрасно остудило слово «нет»

А дальше лишь тихонько так стоял…

Зачем же ты надежду обещал….

 

Хочу скорей исчезнуть…бегу прочь…

Укрыть теплом придёт густая ночь,

Родной туман укутает следы…

И не найдут куда девались мы…

 

Покинув навсегда спокойный мрак

Назад мне не найти пути никак

Пока люблю, я не доступна тьме

Но заперт путь к добру обманом мне….

декабрь 2007 года - январь 2008