Я помітила... От як була маленька або зовсім молода - завжди була у гарному настрої, весь світ могла зарядити позитивом. А тепер, з плинністю часу, якось все міняється... Для радості вже потрібен привід, і з кожним роком все вагоміший... 

Як боляче прокинутись у світі, 

Я боюсь тебе,
немов вогню.
Я боюсь - себе,
себе - виню.
Нащо я пустила
в серце гріх?
Вже несила...
Людям - сміх.
Буде - що?
Що буде?
Розкажи...
По вустах моїх
Поворожи.
Розчаклуй
це серце,
Розчаклуй...
Подивися, 
доторкнись,
почуй...
Що тобі мої
заморені вуста?
Я - вже
не ядриця,
Я - пуста...
Я зносилася
у болю іменах,
Я зморилася
у втрачених словах...
Я - скалічена,
побита на стерні,
Вже - не плакать,
й не співать мені.
Йду порожнім
шляхом - навманя.
Йду - щоночі.
І бреду - щодня.
Дивні фрази
я гублю з руки,
Дикі вчинки
стеляться в роки.
Думка поглинає,
і обман
Переходить
в ситу
стиглість ран.
А тобі - на серці -
синя рань!
А мені - по серцю -
та й ножем!
Зможу
усміхнутися...
А щем -
Скиглить
усередині іще...
...Чи тобі потрібні
ці роки,
Що повзуть
впродовж
душі й руки?
Чи тобі потрібні
ці рубці,
Що смішать мене...
а в кулаці
серце понівЕчене
лежить...
Чи тобі потрібна
вся ця гидь?...
...Та тобі -
ще хочеться -
вогню!
...Я себе..
я лиш себе -
виню...

                         


 Скажіть мені, будь ласка... Чому іноді в житті все буває так...дивно!  Чому хочеш всього і відразу, а отримуєш нічого і поступово??? Чому намагаєшся зблизитися із дорогою серцеві людиною, але не виходить - то обставини не ті, а то і сама людина того не бажає... Невже ж можливо усе життя закохуватися і так і не пізнавати справжнього щастя???... Чому не виходить вірити у краще?... Чи насправді ця надія і ці сподівання ні до чого не призводять, окрім суму, страждань і марно витраченого часу і почутів?...
   Дивлюся на інших і просто шокована - одна знайома розлучилася із хлопцем, не прозустрічавшись і двох тижнів, а тут же знаходить собі нового... І відповідь: "Набридло"... А ти дивишся на неї і відчуваєш себе якоюсь неповноцінною - люди так легко знаходять собі когось, для них це не важко, раз плюнути, а ти сидиш у очікуванні якогось незрозумілого щастя... І не відомо - чи воно буде взагалі?!... І чому, як тільки зацікавлюєшся кимось, хочеш зустрічатися, то неодмінно не виходить! Як спеціально, немовби хтось прочитав думки - і от тобі!... Адже ж знаєш, що ти далеко не потвора, навіть навпаки, не божевільний псих... Навпаки - нормальна дівчина, яка цілком заслуговує на нормальні стосунки... І треба ж так - закохатися, а потім зрозуміти, що оті нічні сльози, ті вечірні мрії біля відчиненого вікна, ті прогулянки містом у надії когось зустріти - все марно... Скажіть, будь ласка, що зі мною? Чи це в мене життя зараз таке веселе, чи, може, вже діагноз???... І все розумію, намагаюся не сумувати, але не виходить... Хочу повірити у щасливе чудо - але не можу....