Капля. Невже почався дощ. Обіцяли ж сонце. Але на небі немає жодної хмаринки. Значить це не дощ. Знову капля. Вона спокійно непоспішаючи стікає вниз по щоках, вивчаючи кожну клітинку, кожний міліметр, ніжно лоскоче шкіру. Тихо доходить до лінії губ, ненадовго затримується над верхньою губою, борячись з рельєфом обличчя, переборює його і потрапляє на губи. Я лизнула губи язиком і відчула солоний присмак. Невже це сльози?... Я плачу?... Я ж обіцяла собі неплакати. обіцяла бути сильною І досі дотримувалася цієї обіцянки. Напротязі декількох років я була непробивною, спокійною, життєрадісною... А зараз плачу... Це неможливо, це просто реалістичний сон, кошмар. адже всі кошмари реалістичні, на те вони й кошмари, щоб нагадувати про проблеми, про те наскільки ти слабка в реальності. Так це кошмар....І вранці я прокинусь і буду такою ж як і раніше: життєрадісною, незламно спокійною. але коли я нарешті прокинусь???

Я сиджу і німі сльози течуть з моїх очей, з мене тихо не поспішаючи витікає сила і самовпевненість. Я стаю звичайним дівчиськом, плаксою... Невже це я? Я в це не вірю!!! Це не може реальним!!! Але це реально...

Як добре, що тут нікого немає. Ніхто не заспокоює, ніхто не нагадує про всі проблеми і труднощі, які постають темному шляху і ти можеш зібратися з своїми думками. Тільки вітер тихими поривами вертає мені мій вічний спокій. Тихий плескіт води наганяє життєрадісність. Я дивлюся на хвилі, які по черзі таранять берег і відчуваю себе самовпевнено. На перший погляд їхні зусилля здаються марними, але через багато років вони розмиють ті декілька сантиметрів каменя і будуть продовжувати так само побивати свою дорогу. Вони будуть робити це завжди, навіть тоді коли мене не буде.

Ніжне шелестіння листя зачаровує і заставляє забути все те, про що ніколи не хочеться згадувати.

Так спокійно і впевнено повертається до мене те, чим я найбільше дорожу...

Як дивно, коли тобі сумно. Всі позитивні почуття починають марніти, думки поглинає негатив, ти думаєш про сумні події свого життя, а веселі здаються не настільки веселими, як були раніше. Люди яких ти наче добре знав, здаються тобі чужими, злими, бридкими, підступними, готовими, в будь-яку хвилину, зробити гадость, підставити, зрадити, загнати ніж в спину. І ти починаєш відштовхуватися від них. Ти намагаешся заховатися від табуна шалених істот, які називають себе людьми. Намагаєшся втекти від суєти, гамору, створювальний цими ж істотами. Ти тікаєш, тікаєш, тікаєш...