Єва Філіпович-Магера

                                                                                                                        (м. Рівне)  

  ОДНА ЗНАЙОМА

(нарис)

Маю одну знайому... По при всі наші стосунки, мою симпатію та прихильність до неї – ми, скільки себе пам’ятаю, лише знайомі. Навіть не приятельки.

Прагнути зламати між нами кордон розмежування і сягнути допустимих меж у тісніших взаєминах - визнати свою неспроможність осмислити та й зрозуміти все, що відбувається під час наших зустрічей або тривалого перебування поруч за певних обставин.

Часто відчуваю розгубленість перед її незбагненністю. Воістину потерпаю від мук і страждань у своєму разючому безсиллі охопити серцем та  розумом її сутність. Тому, останнім часом, перш за все прагну розібратися в собі з особистим. Це - не самоціль, а потреба навести лад у власній душі.

Ми бачимося лише раз на рік. Я знаю, що наша зустріч буде тривалою. Хвилююсь, однак голови не втрачаю. Налаштовую себе на філософське сприймання її чергових гостин. Вона ніколи не почувалася, як гостя. Все у ній виказувало господиню. Без усяких сумнівів і вагань ця її манера визнається кожним, хто знав, знає і буде її знати.

Вона ніколи не з'являлась без попереджень. Однак, не раз траплялося що приходила вона непомітно. Не пригадую за нею раптового чи завчасного візиту. Та й запізнювалася вона дуже рідко.

Вражає той феномен, що відразу відчуваєш, під чию руку потрапляєш. Усі це сприймають, як неминучість, і ніхто не влаштовує сцен на знак протесту та не робить з того трагедії.

З нею мені буває важко... Мабуть, це тому, що в її колоритній натурі не вловлюється трепетний імпульс ніжності. Не радість, а меланхолія передається через стрімку різноманітність змін її настроїв і станів. Все в ній виразно бачила і відчувала, а от ніжності - ні. Скороминучу мить її ласки розцінюю, як поблажливий вияв прихильності до армії шанувальників.

Парадокс ще й в тому, що я її люблю. Це почуття єднає мене з іншими людьми, не викликаючи ні заздрощів, ні ревнощів, ні суперництва. В своїй любові перед нею всі ми - рівні. Враження від її величі і краси спонукають не до бездіяльного споглядання, а до роздумів. Їх породжує здивування, одкровення, тихий смуток...

З нею не хочеться літати. Вона не мрійниця, а реаліст. Вся складність її натури полягає в невичерпності і тій повноті, яка у ній є, і яку вона може дати. Ні її матеріальні, ні духовні скарби нікого не принижують і не викликають пересудів. Багатства її неоціненні, однак, вона ні над ким не вивищуються. Вона живе втіхою від тієї радості, якою вона обдаровує інших. Її щедрість нікого не дивує та не породжує ажіотажу. Усім - по заслузі, без нарікань і образ. Це оцінка того, хто чого вартий...

Вона прийде і піде... А я залишуся з її дарунками і власними набутками. Не дорожити ними - не робити висновків, не стати нарівні із нею хоча б у чомусь в пору осені власного життя!

...Осінь знає про мене все. Вона мене приборкувала, вгамовувала, відроджувала і творила - трудилася наді мною увесь цей час, аби я стала гідним втіленням в життя її планів та задумів щодо мене самої ж...

Осінь… Так чудово і романтично на вулиці… Дерева все ніяк не розпрощаються зі своїм листям, мабуть, дуже сумно впадати їм у зимову сплячку… Але що зробити?.. Такі закони природи, сурові закони нашого життя… Хтось закінчує своє життя, хтось тільки починає… У природи на рахунок цього є свої переваги, адже вона поринає в сон, щоб на весні знову відновитися, народитися знову, а потім знову і знову… А люди?.. Якщо людина поринає в сон, вічний сон???... що далі? Що там за тією межею, яку всі так бояться переступити? Вічність? Що вона значить для людини? На жаль, на це питання ніхто відповісти не може. Коли людина переходить цю межу, переходить по-справжньому, то вже ніколи, ніколи не повернеться в наш реальний вимір. Тяжко втрачати людей дорогих для тебе, людей яких понад за все ти хотів би повернути назад, яких тобі так бракує кожний день, кожну хвилину, секунду. Але з часом ти пристосовуєшся, звикаєш, біль притупляється. Але інколи тобі все-одно хочеться кричати, плакати… Чому? Чому помирають молоді, добрі… люди…? Чому в нашому житті існує смерть, чому вона так підступно підбирається до людського життя? До життя, яке надано людині вищою силою… Силою не відомою нам, загадковою, містичною.

З падінням кожного листочка з дерева замирає ніби часточка серця… Чи відновиться вона з приходом весни?...

16 жовтня 2005р  22:40

З останнього "Терміналу" минуло досить багато часу, ну що ж, вітаю Вас в своїй душі, бо "ніде я не буваю на стільки щирий, як під час цього ефіру"- Сергій Ткачук.

Я давно писав свій Термінал, ще десь на весні, сам дивуюся чому, адже в той період різних подій і переживань в мене було достатньо. Можливо я поясню це тим, що давно не чув оригіналу  Терміналу, це авторська передача Сергія Ткачука, яка виходить на радіо "Луцьк". Нажаль, одного прекрасного дня, радіо "Луцьк" перестало транслюватися в моїх забитих і забутих краях.

Мій теперішній стан важко описати словами... Все що я хотів, все про що мріяв, цього нема. І плани на майбутнє я вже давно не будую, все одно ніхто не підтримує мене, навіть люди в яких схожа ситуація. Я не знаю що робити далі, як жити.  Коли я поступив в університет, я думав що нарешті поживу як людина, думав що з,являться  друзі, дівчина, знайомство з потрібними людьми для втілення мрії. Я ж свого роди таки ахуєнчик! Але і я до того ще й "везучий" що капець! Ну загалом ні друзів, ні дівчини, не знайомств! Такі люди як я, суспільству нах.. не потрібні. А якщо брати прошарок дівчат мого віку, то й поготів! Навчання не дало того чого я хотів, правда дало диплом, але до диплома не додається адекватне сприйняття суспільством. І я якогось милого поступив на магістра, хоча зараз розумію що це дарма викинуті 9 тисяч, а все дякуючи євро 2012! Кажуть що студенські роки, це найкращі роки... Йопт... То яке в мене життя далі буде? Осінь... Я люблю осінь! Про те осінню, а особливо зимою, загострюється бажання мати кохану людину, бути комусь потрібним і навпаки, щоб хтось зігрівав холодними вечорами... Напевно  через брак спілкування з протилежною статтю, я вже чотири роки не можу забути одну дівчину, немає на кого переключитися. Насправді вона дуже хороша, впевненна і самодостатня, вона 100% була б зі мною аби я був нормальний, або суспільство ставилось нормально до таких як я! Жаль що вона не дізналася який я насправді...

Це був Термінал. Живіть, а не існуйте!

Холод, дощ, негода  на  дворі

останнє листя прямує до землі.

Це осінь нам показує стрептиз

свої багряні шати скидає в низ.

Але без похоті  ця  голизна,

кому приємна така от новизна.

Чорні і непохитні стоять всі крони,

каркають  на  них  лиш  каркарони.

Стебла самі по собі повсихали,

гілячки  листя собі  поскидали,

що  захотіли  те  й  зробили,

от самураї,себе на харакірі засудили.

А хто пташок подалі всіх послав,

всіх гарних і співучих повиганяв?

Хто хазяйнує тут? У чому справа?

Кому потрібна,така ото розправа?

Це ж осінь з вітром так зійшлася,

що  аж  пиль  за ними понеслася.

Не витримало небо,заплакало дощами,

щоб ця пиль не стояла перед очами.

Обличчя обдуває прохолодний вітерець,

танцю осені, крутого, видатний творець.

Хлопець  він  моторний, хоч  куди  козак,

гудуть від жаху електричні проводи,це так!

Зі стін злітають навіть дахи,

коли  він робить свої  махи.

Він  гарячкує, іде  в рознос,

коли не до вподоби йому прогноз.

Погляньте! Він як дитина грається тепер,

постановкою складних прем’єр

зайнятий  цей  режисер.

Осені чудовий він партнер.

Вона стрімко крила розправляє,

коли він з нею вихором кружляє

у  піруетах  бездоганих

по площах й вулицях прибраних.

Вони мають вигляд – карнавальних,

сяють розмаїттям кольорів натуральних,

яскравих, барвистих, полум’яних,

від зелених, аж до багряних.

Це  па-де-де  чарує  все  живе,

все що ворушиться в танок іде.

І пташки з ними весело кружляють,

так потихеньку у вирій  відлітають.

Плоди  вже  зібрані  давно,

відкрите  навстіж  моє  вікно,

а за вікном, летять ключом, журавлі,

небесні кораблі,їм мало місця на землі.

От і летять собі за небокрай,

курличуть,мене кличуть:

- “Давай,  злітай, злітай,

курли,курли,ходи,ходи”- мені кажуть.

“Ти  повір  у  чудеса,

поглянь лиш у небеса

води тут, мегатони  блукають,

атмосферний тиск собою понижають.”

Повіривши у ці дива

за  ними  я  майнув.

Віра мені тайну цю відкрила

і у небо,безмежне я полинув.

Тому  що  ми така  є нація

не страшна нам левітація

і притаманна телепортація,

в раю вже буде реінкарнація.

Європа,Азія у ній Китай,

чудес тут,хоч відбавляй.

Америка,Атлантика,Європа.

Опа! Я вже в Україні, в дома.

Отакий миттєвий мій вояж,

неймовірний,як осені пейзаж,

в якому,свій,вона веде танок,

скидає  за  листком  листок.

Осінь  навмисно все  оголяє,

це вона так землю підготовляє,

до  сну  глибокого,  зимового

і сорому у цьому,нема ніякого.

У сні, ми сорому  не  відчуваємо,

а проснувшись,щось там одягаємо.

І  робиться  це все навмисно,

але кажуть,що воно корисно.

Справа зими – покрити теплою ковдрою,

а весни – прикрасити чарівною обновою,

а справа людини – не робити шкоди

для  цієї  ніжної, чарівної  природи!

 *** Все начинается с любви... Твердят:       "Вначале                     было                        слово..."  А я провозглашаю снова:                     Все начинается                                 с любви!..  Все начинается с любви:         и озаренье,                  и работа,                      глаза цветов,                             глаза ребенка --  все начинается с любви. Все начинается с любви,                    С любви!                         Я это точно знаю.                                         Все,                                 даже ненависть --                                               родная                                                    и вечная  сестра любви. Все начинается с любви:                         мечта и страх,                                        вино и порох.                                                 Трагедия,                                                        тоска                                                            и подвиг --  все начинается с любви... Весна шепнет тебе:                      "Живи..."                           И ты от шепота качнешься.                                    И выпрямишься.                                            И начнешься.  Все начинается с любви! Роберт Рождественский