хочу сюда!
 

Тетяна

46 лет, козерог, познакомится с парнем в возрасте 40-53 лет

Заметки с меткой «поет»

Кіндрат Корінь живе Україною та українством – Олег Володарський

Герой дав гідну відсіч ворогам!

Десант з завдання, втомлений, вертався –

До «передка» лиш декілька хвилин.

Та на засаду враз загін нарвався:

Зрадлива доля свій змінила плин…

Дозорний взяв на себе першу чергу

Й упав, підкошений, у ранішню росу.

Гукнув:»Брати ідіть, я їх відверну

В вас на відхід є трішечки часу!»

Він біль зібрав в одну пекельну точку,

Дав гідну відсіч лютим ворогам!

Дарма, що кров залила всю сорочку,

Живим козак не здався москалям…

А десь в матусі тьохнуло серденько.

Прокинулась. Іванко, сину мій!

Чомусь так важко стало, мій рідненький!

Чи спиш ти, чи страшний приймаєш бій?..

Десант з завдання з болем повертався,

Йшов почорнілий, мов земля, спецназ…

Герой над взводом в небо підіймався –

Він свій останній виконав наказ…

Кіндрат & Корінь. 04.04.2017р.

Анатолій Сопін (Кіндрат Корінь), волонтер, поет, вчитель

Це була складна для мене «Сповідь». Сам діалог з Анатолієм вести було легко та приємно, ми одразу знайшли спільну мову. Складно було тим, що найболючіші нерви нашої Батьківщини, нашої Нації настільки дзвінко бринять в його душі, що відлуння цього звучання краяло мені серце нестерпним болем.

Багатьом з нас болить, але ми звикли ховати цей біль. Тільки інколи, залишившись на самоті, дозволяємо собі зайву чашку кави, щоб гіркотою напою змити гіркоту з душі, а потім робимо глибокий вдих і йдемо жити далі.

Та в рядках віршів Кіндрата Кореня стільки щирої любові, змішаної з болем, надією та злістю, що вони проникають прямо в душу і розривають її справжністю тієї страшної правди, з якої народилися ці слова. І потім ти сидиш спантеличений, дезорієнтований і намагаєшся заново зібрати себе по частинах.

Словами, віршами можна по-різному говорити про біль. Ними можна поранити та спустошити, а можна перетворити ці страшні почуття на паливо для нових звершень. Останнє мало кому вдається, саме тому творчість цього поета справила на мене таке неймовірне враження. Він торкається найболісніших ран суспільства, змушуючи читача бачити та відчувати гірку правду. І водночас його поезія дає сили та душевного вогню не миритися з гіркою правдою, а протистояти злу та несправедливості.

Такий біль свого часу підштовхнув мене розпочати говорити з українцями про Україну, шукати та знаходити СПРАВЖНІХ і давати змогу Нації їх почути. Так народилася «Сповідь». Ось чому для мене так важливо, щоб Нація почула його. Ті, в кому резонує цей біль, чиї душі не скалічені байдужістю та зневірою, мають об’єднатися, забувши про чвари та негаразди.

Є такі люди, до котрих наближаєшся і розумієш, що у них в душі порожньо. Ніби бачиш покинутий будинок, котрий дивиться на світ голими стінами крізь вибиті двері та шибки. І від них лине таке відчуття спустошення. Руїни. Вони ніби тонуть в болоті, й намагаються затягнути у свою сірість тебе. В таких людей немає ні любові, ні милосерду, ні Нації, ні Батьківщини. Лише порожнеча.

Й на противагу їм є ті, в кого в душі стільки вогню, що вони зігрівають ним усіх навколо. Котрі допомагають, підтримують та надихають, ділячись своїм вогнем, адже його в них стільки, що він виривається на зовні словами, віршами, справами, добром. Кіндрат Корінь живе Україною та українством. Палає любов’ю до Нації. І цей вогонь крізь його творчість зігріває душі.

Він почав говорити, а мене переповнювали емоції. Постійні глядачі можливо помітили, що інколи в мене з’являються паузи між словами та репліками. Це відбувається тому, що почуття, котрі сповнюють мене в такі моменти, здаються настільки глибокими, що будь-які слова здаються дрібними та зайвими.

Я наче дитина радію церквам і храмам. З відкритим серцем вклоняюся іконам і молюся Господу. Щиро захоплююся самовідданим служінням Богу і Україні служінням священиків та капеланів. Пишаюся незламністю та силою душ наших воїнів і волонтерів. Зачаровуюся глибиною душі та творчості митців. І раз за разом ледь стримую емоції від того, наскільки багата красою та величчю душ наша країна. Я обожнюю нашу країну. Вона у нас дивовижна. Неповторна. Дарована нам Богом. І в цьому стільки святого! Це земля, по якій ходитимуть наші діти та онуки і в якій поховані наші предки.

Анатолій Сопін творить під псевдонімом Кіндрат Корінь, взятим на честь своїх видатних предків. Натхненний вчитель, поет і запеклий патріот. Його душа живе Україною. Болить усім, що з нею відбувається. Він дуже уважно спостерігав за мною під час зйомок програми і я розумію чому. Для таких людей страшно бачити байдужість до нашої країни. Ця байдужість їм болить, тому вони намагаються будь-що уникати людей, котрі завдають їм цього болю.

Та коли він побачив, що моя душа так само любить Україну, то одразу відкрився для діалогу, котрий не можна назвати простим за своїм наповненням. Я відчуваю потребу раз за разом зачіпати сильні генетичні, ідеологічні, соціальні нерви нашого буття. Й лише тому, що інколи мені здається, що ми спимо, не помічаючи епохальності тих подій, котрі відбуваються сьогодні.

Коли я розмовляю з такими людьми, як Анатолій, мене переповнює натхнення жити та творити. Душа Нації в любові до Бога і України. І саме відлуння цієї любові в наших душах приведе Націю до миру та розквіту.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ»Герой програми  Анатолій Сопін (Кіндрат Корінь), волонтер, поет, вчитель

https://youtu.be/fIrXU2vsRC0

Не стало поета Миколи Петренка



10 жовтня не стало автора тексту відомої пісні «Намалюй мені ніч» Петренка Миколи Євгеновича – члена Національної Спілки Письменників України від 1960 року, автора більш ніж 100 книг поезій, прози, драматургії, Заслуженого працівника культури України, лауреата понад 20 літературних премій. Він відійшов у вічність, не доживши один місяць до свого ювілею – 95-ліття.  
Народжений на Полтавщині, Микола Петренко в дитячі роки пережив голодомор 1933 року, під час другої світової війни був вивезений на примусові роботи до Німеччини. За спробу втечі відбував покарання у концтаборах, спершу в Янівському у Львові, згодом у Бухенвальді. Після визволення американськими військами повернувся на батьківщину, де пройшов фільтраційні та трудові табори – шахти Донбасу, лісорозробці та рибні промисли Камчатки. Згодом працював у Бродівській районній газеті, редактором Львівського телебачення, кореспондентом «Літературної України». Свою першу поетичну збірку «Дні юності» видав у 1957 році.   
Члени Львівської обласної організації НСПУ висловлюють співчуття родині, близьким та всім, хто знав Миколу Петренка.

Леся Бернакевич

Світла пам'ять великому поету, щирій людині, спілчанському патріарху Миколі Петренку. Втік і вже не зловлять... Поширюю вірш, написаний ним 6 вересня цього року:

ВТІКАЧ
=======
Я утік, я зарився в самітницький скит,
Я лікую скалічені лапи...
А за мною погоня, і стукіт копит,
І скривавлені піною  храпи.
Я утік - бо неправди страшливе ярмо,
Бо терпіти не стало спромоги:
Хай довкола облуда - та ми живемо,
І до нас їм немає дороги.
Я утік від фальшивих щедрот,  я в собі:
Досить світу - що в краплі уяви.
Перетерплять сильніші - а ми заслабі,
Ми такі, як столочені трави.
Так, ми зводимось в росах, ранкових світах,
До таємної правди охочі:
Я утік - наче в хащах причаєний птах,
Тільки очі з пітьми, тільки очі.
Я сховався від себе, від вас поготів,
Я живу - потаємно і гоже.
і не треба мені фарисейських світів -
Тільки царство дароване Боже!..
© Микола Петренко

Поет Божої благодаті

Якось з одного прочитання вхопився, у пам'ять врізався назавжди цікавий поетичний образ, означений такими ліричними словами: «Тут станція Ярошенка – маленька запорошена, назустріч вибіга…»

Тільки згадаю їх, як виринає в уяві непереквітна рідна подільська сторона. За Жмеринкою, якщо потягом прямувати зі столиці на південь, або за залізничною станцією мого життя Рахнами, коли добиратися з сільської нашої дрімучої сторони у центр цивілізації чи навіть у саму благословенну Європу (в Чоп і поза Чоп!) розташувався причал рідної сторони великого українського поета Петра Перебийноса - станція Ярошенка. Тут йому треба виходити з поїздів далекого і ближнього сполучення, щоб потрапити до рідного дому у Слободі Шаргородській, над мрійливою річкою Мурашкою.

Ярошенка - маленька, снігами чи барвистою квітневою красою припорошена, дощами умита. Миле диво в гаях. Завжди тиха і наче усміхнена. Це справдешній центр малино-полуничного і черешнево-яблунево-грушового розмаю. Не знаю, як зараз, а ще недавно там працював багатющий плодово-ягідний радгосп «Сад Поділля» (ви ж вдумайтесь лишень у піднебесся цієї об’ємної назви!), продукцію якого знала вся Україна. Тут все в садах-плодах і зеленому клечані - з весни аж до пізньої осені.

Петрові Мусійовичу, аби дістатися до батьківського пригірку, де збереглася і по нині пощерблена віками загадка всього життя поета – турецький стовп, звідки відкривається вид на древній монастир у райцентрі, у приміщеннях якого колись здобували освіту Степан Руданський, Михайло Коцюбинський і на середньовічний костьол, треба проїхати ще кілька десятків кілометрів через багатолюдні села, зокрема, Мурафу, широке і довге як сама Варшава поселення, над однойменною рікою.


У цій кожній подільській хаті всі добре знають і гордяться великим українським поетом-земляком Петром Перебийносом, лауреатом Шевченківської премії України. Бо його вірші як «Отче наш», писані на кожен Божий день життя. Ось прочитайте бува його у три десятки рядків справжню поему-скорботу «Гармоніст Михалко Горобець», зображену як карб на серці народу.

До війни, бувало, як рвоне Михалко
перелатані, задихані міхи, -
ех, літали пальці,
витинали шпарко
розвеселу польку, карапет.

А що ж потім не стало чути його гармоніки, хоч повернувся додому з війни солдат?

…Примостилась у кутку гармошка.
Їй за п'єдестал - ослін кривий.
Гудзиками жовтими
дивиться гармошка
на Михалкові порожні рукави.

Скільки ж гіркої правди в поетичних образах поета. На грані сльози глибинна філософія людського життя. За цю неманірну справедливість і любить поета народ. Він поет не дзвінкий, горластий, а вдумливий, глибинний...

Скільки живу, то все рівняюся на нього і безмежно горджуся своїм знаменитим земляком-шаргородцем. Бо так образно, мудро, розсудливо, алегорично не пише нині ніхто. Поезія Петра Мусійовича Перебийноса перебуває на кордоні сльози і роси, найглибших порухів людської душі. Вона для мене моральний бальзам…
Відкрию і цю таємницю. Щоб написати гарну статтю, я іноді беру навмання його томик поезій. Перевесла його образів, чар запашних слів поета мені потрібні, як брусок для коси, як для леза бритви. Хто ще може так сказати, як він:
Я народився в переджнив'я,
я ріс під місяцем серпа.
Циганка-ніч приворожила
мене до житнього снопа.

Ходити вчився я у полі,
у нашій хлібній стороні.
Приймав цілющі я уколи
від росянистої стерні.

Еге ж, братове словолюби, сьогодні День Народження Великого українського поета Петра Перебийноса: йому 81! З Новоліттям, Петре Мусійовичу! Здоров’я, Добра і усяких гараздів!

Пророку 203

І смеркає, і світає,

День божий минає,

І знову люд потомлений,

І все спочиває.

Тілько я, мов окаянний,

І день і ніч плачу

На розпуттях велелюдних,

І ніхто не бачить,

І не бачить, і не знає —

Оглухли, не чують;

Кайданами міняються,

Правдою торгують.

І Господа зневажають,

Людей запрягають

В тяжкі ярма. Орють лихо,

Лихом засівають,

А що вродить? побачите,

Які будуть жнива!

Схаменіться, недолюди,

Діти юродиві!

Подивіться на рай тихий,

На свою країну,

Полюбіте щирим серцем

Велику руїну,

Розкуйтеся, братайтеся,

У чужому краю

Не шукайте, не питайте

Того, що немає

І на небі, а не тілько

На чужому полі.

В своїй хаті своя й правда,

І сила, і воля. /349/

Нема на світі України,

Немає другого Дніпра,

А ви претеся на чужину

Шукати доброго добра,

Добра святого. Волі! волі!

Братерства братнього! Найшли,

Несли, несли з чужого поля

І в Україну принесли

Великих слов велику силу,

Та й більш нічого. Кричите,

Що Бог создав вас не на те,

Щоб ви неправді поклонились!..

І хилитесь, як і хилились!

І знову шкуру дерете

З братів незрящих, гречкосіїв,

І сонця-правди дозрівать

В німецькі землі, не чужії,

Претеся знову!.. Якби взять

І всю мізерію з собою,

Дідами крадене добро,

Тойді оставсь би сиротою

З святими горами Дніпро!


Ох, якби те сталось, щоб ви не вертались,

Щоб там і здихали, де ви поросли!

Не плакали б діти, мати б не ридала,

Не чули б у Бога вашої хули.

І сонце не гріло б смердячого гною

На чистій, широкій, на вольній землі.

І люди б не знали, що ви за орли,

І не покивали б на вас головою.

Схаменіться! будьте люди,

Бо лихо вам буде.

Розкуються незабаром

Заковані люде,

Настане суд, заговорять

І Дніпро, і гори!

І потече сторіками

Кров у синє море

Дітей ваших... і не буде

Кому помагати.

Одцурається брат брата

І дитини мати.

І дим хмарою заступить /350/

Сонце перед вами,

І навіки прокленетесь

Своїми синами!

Умийтеся! образ Божий

Багном не скверніте.

Не дуріте дітей ваших,

Що вони на світі

На те тілько, щоб панувать...

Бо невчене око

Загляне їм в саму душу

Глибоко! глибоко!

Дознаються небожата,

Чия на вас шкура,

Та й засядуть, і премудрих

Немудрі одурять!


Якби ви вчились так, як треба,

То й мудрость би була своя.

А то залізете на небо:

«І ми не ми, і я не я,

І все те бачив, і все знаю,

Нема ні пекла, ані Раю.

Немає й Бога, тілько я!

Та куций німець узловатий,

А більш нікого!..» — «Добре, брате,

Що ж ти такеє?»

«Нехай скаже

Німець. Ми не знаєм».

Отак-то ви навчаєтесь

У чужому краю!

Німець скаже: «Ви моголи».

«Моголи! моголи!»

Золотого Тамерлана

Онучата голі.

Німець скаже: «Ви слав’яне».

«Слав’яне! слав’яне!»

Славних прадідів великих

Правнуки погані!

І Коллара читаєте

З усієї сили,

І Шафарика, і Ганка,

І в слав’янофіли

Так і претесь... І всі мови

Слав’янського люду — /351/

Всі знаєте. А своєї

Дас[т]ьбі... Колись будем

І по-своєму глаголать,

Як німець покаже

Та до того й історію

Нашу нам розкаже, —

Отойді ми заходимось!..

Добре заходились

По німецькому показу

І заговорили

Так, що й німець не второпа,

Учитель великий,

А не те, щоб прості люде.

А ґвалту! а крику!

«І гармонія, і сила,

Музика та й годі.

А історія!.. поема

Вольного народа!

Що ті римляне убогі!

Чортзна-що — не Брути!

У нас Брути! і Коклеси!

Славні, незабуті!

У нас воля виростала,

Дніпром умивалась,

У голови гори слала,

Степом укривалась!»

Кров’ю вона умивалась,

А спала на купах,

На козацьких вольних трупах,

Окрадених трупах!

Подивіться лишень добре,

Прочитайте знову

Тую славу. Та читайте

Од слова до слова,

Не минайте ані титли,

Ніже тії коми,

Все розберіть... та й спитайте

Тойді себе: що ми?..

Чиї сини? яких батьків?

Ким? за що закуті?..

То й побачите, що ось що

Ваші славні Брути:

Раби, подножки, грязь Москви,

Варшавське сміття — ваші пани /352/

Ясновельможнії гетьмани.

Чого ж ви чванитеся, ви!

Сини сердешної Украйни!

Що добре ходите в ярмі,

Ще лучше, як батьки ходили.

Не чваньтесь, з вас деруть ремінь,

А з їх, бувало, й лій топили.

Може, чванитесь, що братство

Віру заступило.

Що Синопом, Трапезондом

Галушки варило.

Правда!.. правда, наїдались.

А вам тепер вадить.

І на Січі мудрий німець

Картопельку садить,

А ви її купуєте,

Їсте на здоров’я

Та славите Запорожжя.

А чиєю кров’ю

Ота земля напоєна,

Що картопля родить, —

Вам байдуже. Аби добра

Була для городу!

А чванитесь, що ми Польщу

Колись завалили!..

Правда ваша: Польща впала,

Та й вас роздавила!


Так от як кров свою лили

Батьки за Москву і Варшаву,

І вам, синам, передали

Свої кайдани, свою славу!


Доборолась Україна

До самого краю.

Гірше ляха свої діти

Її розпинають.

Заміс[т]ь пива праведную

Кров із ребер точать.

Просвітити, кажуть, хочуть

Материні очі

Современними огнями.

Повести за віком,

За німцями, недоріку, /353/

Сліпую каліку.

Добре, ведіть, показуйте,

Нехай стара мати

Навчається, як дітей тих

Нових доглядати.

Показуйте!.. за науку,

Не турбуйтесь, буде

Материна добра плата.

Розпадеться луда

На очах ваших неситих,

Побачите славу,

Живу славу дідів своїх

І батьків лукавих.

Не дуріте самі себе,

Учітесь, читайте,

І чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь.

Бо хто матір забуває,

Того Бог карає,

Того діти цураються,

В хату не пускають.

Чужі люди проганяють,

І немає злому

На всій землі безконечній

Веселого дому.

Я ридаю, як згадаю

Діла незабуті

Дідів наших. Тяжкі діла!

Якби їх забути,

Я оддав би веселого

Віку половину.

Отака-то наша слава,

Слава України.

Отак і ви прочитай[те],

Щоб не сонним снились

Всі неправди, щоб розкрились

Високі могили

Перед вашими очима,

Щоб ви розпитали

Мучеників, кого, коли,

За що розпинали!

Обніміте ж, брати мої,

Найменшого брата —

Нехай мати усміхнеться, /354/

Заплакана мати.

Благословить дітей своїх

Твердими руками

І діточок поцілує

Вольними устами.

І забудеться срамотня

Давняя година,

І оживе добра слава,

Слава України,

І світ ясний, невечерній

Тихо засіяє...

Обніміться ж, брати мої.

Молю вас, благаю!


Поет гуляє (За Г.Голкою)

Черговий виверт української поезії від пародиста Гната Голки.
Моя прим.  Прошу вибачення за  незугарні слова, але це не я, це "українська" сучасна поезія з "бодуна" деяких "поетів-віршопюїв"

• Сіли в дружньому ми колі
й Кумановському Миколі
наливаю чарку я,
він говорить: – До холери!
Я, аби не дати маху,
теж кажу: – Пішов ти нахер!
Не за себе п’єм – за друга,
а за себе буде друга.
Третя буде за Наталку,
за Наталку і за палку.
От якби лиш знати міру,
скільки треба того кіру,
щоб споїти все блядво?..
Іван Чернецький, «Вечірні розмови з Сірком», 2005 р.


ПОЕТ ГУЛЯЄ!
Я – поет, натура щира.
От якби лиш взнати Міру,
чи Оксанку, чи Наталку
всіх запрошую на палку.
Тільки би не дати маху.
Та пішли усі ви нахер!
Ще в кишенях гроші є,
то поет усім наллє.
Вип’єм першу, вип’єм другу
за подругу і за друга
третю, восьму, двадцять сьому
донесіть лишень додому.
Скільки ж треба того кіру,
щоб залити душу щиру.
Гей, несіть бухло-питво –
нині споїм все блядво!

Холодний Яр /уривок/

Яр у лісі, поблизу Чигирина, де збиралися 1768 р. повсталі проти панів селяни.


За святую правду-волю

Розбойник не стане,

Не розкує закований

У ваші кайдани

Народ темний, не заріже

Лукавого сина,

Не розіб’є живе серце

За свою країну.

Ви – розбійники неситі,

Голодні во рони.

По якому правдивому

Святому закону

І землею, всім даною,

І сердешним людом

Торгуєте? Стережіться ж,

Бо лихо вам буде,

Тяжке лихо! .. Дуріть дітей

І брата сліпого,

Дуріть себе, чужих людей,

Та не дуріть Бога.

Бо в день радості над вами

Розпадеться кара.

І повіє огонь новий

З Холодного Яру.

17 грудня 1845, Вюнища.

Л.1 /Тарас Шевченко, Кобзар, повна збірка, Харків, Видавничий дім «Школа», 2002. -640 с., Умовн. Друк.арк. 33,6, Наклад 500 пр./ с. 310.

Про Висоцького і нас

День пам'яті. 
День скорботи.

Переглядаю новини. Сумую. Читаю. Дивуюсь. Захоплююсь
Поет  (з великої букви)  - то нерв суспільства. 

Тому вони часто виявляються і пророками

"...А в гостиннице советской
Поселился мирный грек ! "

Хто чув, знає  podmig
Страницы:
1
2
3
предыдущая
следующая