* * * * *

Олівець у руці, і це лише тільки початок... Аудиторна напівтиша лише сприяє творчій і в той самий час кропіткій, навіть точній діяльності. Мольберт не в силах вже терпіти, він чекає моєї праці.

А чи легко малювати жінку? Мабуть легше, чим її зрозуміти, тим більш чоловікові. Хоча щось споріднене у цих речах є, бесперечно..., наприклад тут теж треба її ретельно вивчати, при цьому знаючи основні пропорції і закономірності, інакше пошуки навмання не призведуть ні до чого путнього. Якщо ти ще не знавець у цій справі, то потрібна постійна пильність, обережність, щоб не наломати дров, а це нагнічує неабияке напруження, і це важко (та назвіть хоча б одну справу, де все зовсім не так), це примушує хвилюватись і може привести до стресів. І ось коли все начебто як треба, пропорції, риси, вже навіть сам погоджуєшся зі своєю роботою, а потім відходиш – і всеодно щось не так!...характер?.. – неважливо! Що поробиш, жінка! Може так і не завжди, а може просто не помітно що так завжди, малі часточки нерозуміння відходять на задній план, вуалюються, а потім, накопичівшись, можуть виплисти на поверхню у незручний час. Це може слугувати, як пояснення сваркам, вони ж не можуть з’явитись

ні звідки, як усе, що є у всесвіті. А щодо рисунка, то все можна побачити, яке би власне

бачення не було у кожного.

І ще різні справи, коли це просто жінка, чи якщо це жінка, яка тобі, чоловікові, небайдужа. В першому випадку це мало не натюрморт, просто об’єкт, стосунки із яким можуть вимірюватися навіть тільки ступенем корисності, нажаль це в нашім суспільстві не рідкість. Ні, ні, можете називати те все як хочете, придумувати різні поблажливі красиві слова, але сутність речей від того не зміниться. Та варто лише до жінки щось відчути, тут мозок робить із її сприйняттям просто дивовижні речі, система дає збій, таке враження, що перед тобою хтось вищий за людину, перед ким найстрашніше допустити навіть дрібну помилку... Може не мозок, а серце... хто зна, чи здатен шмат м’язової тканини на щось більше, ніж розганяти кров по організму? Та в цьому випадку все хвилює, відволікає, самокритика сягає абсолютного максимуму, а вдіяти із цим нічого не можеш. Звісно, так до певного моменту...Повинно ж бути цьому якесь продовження. 

Необережно переступаєш межу, може й випадково, але після цього йти назад вже не можна: безглуздо, тим більш, ти сам того хотів. Помічаєш, що все значно простіше, і дай Боже, якщо інтерес не згасає... Кличе залишитись, понуритись у глиб, пізнати сутність, відчути настільки близько, на скільки можна...        а якщо вхопив мить, почало виходити, і все – вже не цікаво. Подібне також трапляється, й нерідко. Постійно! Рисунок ховається в стопку з пилюкою, подалі від очей... А якщо це все людина, жива істота з почуттями, а не аркуш паперу з графітовим малюнком? Тут вже не пилюка з'явиться, а гіркі сльози, розбиті серця, поранені душі... 

Як легко щось робити на піднесенні, коли гарний настрій, бадьоре почуття, тепла погода, привітні люди і таке далі в тому дусі... Звісно, коли все сприяє справі, коли навіть зусиль не потрібно додавати - справа робиться наче пісня співається, то що в цьому? Роби та й годі... Отримаєш гарний результат - пишатимешся, а не отримаєш, так і не зважатимеш, бо і без цього все було класно.

А як до того, коли все складно? Коли все йде проти тебе? Коли і здоров'я і сил бракує, і люди не йдуть на зустріч щоб допомогти, і настрій такий, що зовсім нічого не хочеться робити, і обставини складаються таким чином, що інших справ завалом, і до важливих ніколи не дійде... Хочеться просто захворіти, десь від усіх заховатись, нічого не робити, нікого не бачити, нічого не знати...

Простіше за все - здатись, відпустити все по течії, пасивно спостерігати, як плани руйнуються, переходять в повний занепад (звісно, тільки обставини винні, ні в якому разі не я сам). Але можна ж не здаватись... через силу, через "не хочу та не можу" - міцно тримати свої мрії та бажання в руках, і хоч по трішки, хоч по міліметру, крок за кроком продовжувати робити щось для їх здійснення (або принаймні просто втримати їх - не дати щезнути, не дозволити обставинам бути сильнішим за себе).

Не буває такого "Хочу, але не можу."! Якщо людина чогось не робить, то просто не вірить в себе, або боїться чогось. Сильній впевненій людині будь-яка справа ладна.

Буває ще такий період, коли взагалі не розумієш, чого хочеш, навіщо, куди прямувати, до чого прагнути, і нащо це все потрібно.. Такі часи - найпідступніші.. Руки опускаються, сам стаєш розгублений, апатичний, можна навіть в депресію впасти. 

Але не треба! Не можна здаватись! Треба працювати, продовжувати робити те, що було важливим раніше і є важливим завжди!  Найгірше, що можна зробити для себе - бути не спроможним прийняти життя, коли воно прийде після затишку... Тому, доки не мається точного розуміння майбутнього - потрібно готуватись до будь-якого!

Не можу сказати, щоб мені колись не вистачало грошей на життя. Те що я досі живий - гарний доказ тому, що таки вистачило. Взагалі, я притримуюсь думки, що грошей на життя вистачає кожній живій людині у світі! Просто все, на що не вистачає - то зайва розкіш, і жити можна і без цього. Хоча, прагнути якихось досягнень завжди варто, бо без цього не буде ніякого розвитку ані особистого, ані глобального (-:

Час від часу чую від інших, що їм мало платять на роботі. Що не можуть придбати собі авто, а про купівлю власної квартири - тільки мріяти можна. Що директори - хапуги та ідіоти, і не розуміють, який у них гарний працівник, і що йому терміново потрібно додати грошей за безцінну роботу..

Звісно, прибиральниця, або вахтер в під'їзді як би вправно не виконували обов'язки, не зароблять зараз на квартиру, але це вже результат розмежування робіт по соціальним класам і рейтингам. В цьому записі йдеться про середньостатистичні сучасні посади та місця роботи.

Але, якщо бути відвертим, то більшості людей взагалі нема за що платити гроші. Майже кожний найманий робітник намагається виконувати як змога менше обов'язків. Якщо поруч нема когось, хто б контролював, то такі люди скоріш за все цілими днями нічого не робитимуть, крім як симулювати робочий процес. В середньому, робочий час використовується лише на 5-15%, решта часу - або на себе, якщо людина знає, чого хоче, але просто ніяк - чай/кава, перекури, телефонні розмови, інтернет. Та навіть коли і працюють, то роблять це неохоче, через силу, з купою претензій до того, яка складна робота, як їм важко, фізично та морально все це витримувати. Це зменшує продуктивність та якість роботи ще в 2-4 рази..

Відповідно - а за що тоді їм сплачувати? За що винагороджувати? В чому заслуга таких людей, і де користь від їх роботи?

Для того, щоб побудувати, наприклад, квартиру - бригаді з 10 людей потрібно плідно працювати протягом близько 30 трудоднів. Можна, звісно, і в "звичайному режимі" хоч десять років її будувати, але плідної праці там буде не більше ніж на 30 днів. Логічно та раціонально вважати, що для того, щоб заробити на неї, інша людина має зробити відповідну кількість своєї роботи - це близько 300 трудоднів. Переводжу на зрозумілу мову - це майже рік вправної роботи, без відволікань, без ухилення, без симуляції та максимальної якості.

Досвід показує, що ті хто саме так і працюють - ті мають і квартиру, і машину, і все інше, чого бажають. А ті, хто не мають - самі винні. Життя таке несправедливе - комусь "ні за що" дається все, а комусь за "роки мучення та страждання на роботі" - так нічого і не вдається надбати.

Так що, у кого несправедливо маленька зарплата? Кому не вистачає на життя? 

Вічних речей не існує - все колись руйнується, псується, втрачається. Можна ретельно зберігати ДУЖЕ довго - сотні і тисячі років, але нескінченно - неможливо. То ж, не має значення, чи людина все тримає по своїх поличках, знає де що знаходиться, чи ніколи до кінця не впевнений, чий на тобі одяг, і звідки він взявся. Це стосується кожного.

Звісно, коли втрачаєш навіть щось незначне, типу ручки чи запальнички, пожалієш зовсім трішки і забудеш. Хоча, здається, більшість втрат люди просто не помічають, і можуть не здогадуватись, скільки речей приходить в їх життя і уходить з нього.

Але кожна медаль завжди має дві сторони (і це мені дуже подобається). Я для себе пошукав якусь користь від цих втрат, і її виявилось дуже багато.

По-перше, з'являється вільне місце замість того, що раніше було зайняте іншими речами. Це дозволяє нашому життю бути більш цікавим та різноманітним.

По-друге, людина яка дуже переживає втрату, кожного такого разу має чудову нагоду навчитись ставитись до світу та до речей простіше. Це робить життя приємнішим та додає в ньому задоволення.

По-третє, таким чином, через неприємні відчуття, люди пізнають свої слабкі місця - можна точно визначити ступінь власної залежності (а у деяких випадках, особливо, коли питання стосується предметів розкоші, це доходить аж до вигляду хвороби), і вчасно зробити все для того, щоб вони не отруїли життя... Така мудрість дозволяє просто бути щасливішим в цьому житті.

Анатолій Мозжухін

НАД ПРІРВОЮ

Над прірвою стою, злетіти хочу,

Та щось позаду стримує мене –

Якийсь тягар. Без нього я б охоче

Стрибнув у синь, де облако пливе.

А може, навпаки, униз, як камінь,

Я б полетів, безкрилий мрійовик,

Що марно лету прагнув, наче пламінь,

Та опустився попелом і зник.

Що стримує мене, сім’я чи доля?

Чи може те, що залюбки робив

Усе життя, і то – моя неволя?

Чи тягне погань, що не засудив?

Душа волає: хочу лету, лету!...

І рву я комір, що стиска кадик,

І як належить птаху…, (чи поету?)

Стрибаю вгору, закусивш язик.

Світ, в якому ми живемо - нескінченний у просторі, вічний у часі та гармонійно суміщає в собі все, що тільки можна уявити.

Хто каже що це не так - спеціально хоче заплутати та приховати якусь частину.

Є ще такі, хто не каже що це не так, але починають розводити суперечки на тему "це гарне, а це - погане, це добро, а це - зло". Ці суперечки націлені на витрату часу і життєвої енергії даремно.

На мою думку, варто прислухатись до тих хто пояснює існування і взаємодію всесвіту, без встановлення обмежень та визначення якості.

Інших варто просто слухати, щоб приходити до істини через розуміння помічених похибок та кривди.

Всі ми розуміємо і відчуваємо, що нам потрібна "друга половинка". Без неї нікуди. Життя не дарує радість, немає розвитку, немає стимулу, немає продовження - сім'ї, дітей...

Але як може існувати хоч щось, де одна частина буде маленька і сіренька, а друга велика і блискуча? Це не природно, не гармонійно. Друга половинка має продовжувати та доповнювати першу - тоді все буде гаразд. В іншому разі, коли одна частина заміщає та перетворює іншу, то якась з них просто зникає, все руйнується, і цілісного нічого не утворюється.

У кожної якості, риси характеру, дії людини є певний "хвостик", за який чіпляються наслідки. Перетворення світу навколо починається завжди з себе. Хочеш щоб дівчина була гарною, доброю, вправною, вірною - мусиш відростити у себе відповідні "хвостики" - фізичне здоров'я, чесність, мужність, мудрість тощо.

Часто думав над тим, яким чином визначається, що людина матиме протягом життя? Від самого народження і до смерті - ми отримуємо несподівано різні шанси, можливості, приймаємо участь у якихось подіях, стрічаємо нових людей. За Біблією ми маємо те, що нам необхідно для життя (Бог надав нам усе необхідне). За законом карми - ми отримуємо те, на що заслуговуємо, і що має нас чомусь навчити. За теорією "трансерфінгу" (і деяких інших матеріалістичних теорій), ми маємо те, чого самі дозволяємо собі мати - все в наших руках.

Доки намагався обрати, яка ж із цих теорій вірніша - нічого не виходило, бо весь час практика демонструвала протиречливі, нелогічні, результати, які я не міг обґрунтовано пояснити чи зрозуміти. Але нещодавно інтуїція підказала, що вони всі є вірними, і потрібно не обирати серед них, а сумістити в єдине.

Виходить, що люди мають все необхідне, з того, в тій якості яку самі собі дозволяють мати, все це є заслугованим і має кармінний сенс.

...

Так... я хочу щоб зі мною була Богиня... Відповідно, мушу стати Богом. Гарний стимул для того, щоб припинити лінуватись і знов та знов братись за свій розвиток... В принципі, результати - вони ніколи не змушують на себе чекати. Кожна маленька зміна в собі - несе зміну в житті. (Але якщо зміна не справжня, а показова, то результату ніякого не буде, бо життя неможливо обдурити - а потім ще й складніше стане) (-:

Ехх... не шукаю я легких шляхів, ніякої шари - все сам, своїми руками, своїми силами.... А в цілому, мені це навіть подобається - потім знаєш з кого та за що питати "чому у мене в житті все так, як є, а не краще?" (-:

Всі розчарування в моєму житті відбувались через те, що я ("сам дурак") вигадував сам собі якісь гарні якості в людині, потім швидко і радісно починав вірити в їх справжність і присутність у тієї людини... Потім, коли чекаєш на відповідну поведінку, дії чи виконання накладеної на неї ролі. 

Звісно, такого не відбувається. Людина продовжує бути сама собою, а я маю розбиті мрії, розчаровані сподівання і думку про те, який я дурень, що знову і знову наступаю на ті самі граблі...

Як це лікується, А?

Колись мені це здавалось романтичним, а люди що жили за такими принципами - майже героями!

Напевно, це просто тому, що на фоні "нічого-нічого-нічого-зовсім нічого-знову нічого", потім час від часу з'являлось "ЩОСЬ!" таке, сповнене "ВІДРАЗУ УСІМ МОЖЛИВИМ". Звісно, такі контрасти вражають... 

Нещодавно мені пощастило досить ретельно дослідити життя однієї такої людини, і те, що я побачив мене дуже засмутило.

Насправді, виявляється, нічого романтичного та привабливого в цьому немає. Це схоже на подорож в пустелі від одного оазису до наступного, а між ними - спекотна, ворожнеча пустеля, в якій зовсім нічого, куди не кинь ока.

Жуть... і більш за все вражає, що ця людина свідомо робить своє життя таким.. Витискає з нього все "зайве", все "неповноцінне", "недосконале", дозволяючи собі мати тільки крихітки насолоди і тільки в тих випадках, коли це вже край необхідно для рятування життя.

Коли прийшов до такого висновку, то аж моторошно стало. І досі трішки не по собі - за що вони так себе катують?

Я так не зможу жити. Хай краще в моєму житті буде все - і невдачі, і падіння, і щось посереднє, і щось дуже гарне. Все це необхідно для розуміння повної картини життя, без цього життя стає чорно-білим, хмурним, жорстким, мертвим...

---------------

Всім бажаю більше яскравих моментів. І не обов'язково, щоб вони випромінювали сяйво на сотні кілометрів, а головне - щоб це сяйво досягало ВАШОГО СЕРЦЯ І ДУШІ.

Будьте щасливі, друзі!