Анатолій Мозжухін

НАД ПРІРВОЮ

Над прірвою стою, злетіти хочу,

Та щось позаду стримує мене –

Якийсь тягар. Без нього я б охоче

Стрибнув у синь, де облако пливе.

А може, навпаки, униз, як камінь,

Я б полетів, безкрилий мрійовик,

Що марно лету прагнув, наче пламінь,

Та опустився попелом і зник.

Що стримує мене, сім’я чи доля?

Чи може те, що залюбки робив

Усе життя, і то – моя неволя?

Чи тягне погань, що не засудив?

Душа волає: хочу лету, лету!...

І рву я комір, що стиска кадик,

І як належить птаху…, (чи поету?)

Стрибаю вгору, закусивш язик.

Світ, в якому ми живемо - нескінченний у просторі, вічний у часі та гармонійно суміщає в собі все, що тільки можна уявити.

Хто каже що це не так - спеціально хоче заплутати та приховати якусь частину.

Є ще такі, хто не каже що це не так, але починають розводити суперечки на тему "це гарне, а це - погане, це добро, а це - зло". Ці суперечки націлені на витрату часу і життєвої енергії даремно.

На мою думку, варто прислухатись до тих хто пояснює існування і взаємодію всесвіту, без встановлення обмежень та визначення якості.

Інших варто просто слухати, щоб приходити до істини через розуміння помічених похибок та кривди.

Всі ми розуміємо і відчуваємо, що нам потрібна "друга половинка". Без неї нікуди. Життя не дарує радість, немає розвитку, немає стимулу, немає продовження - сім'ї, дітей...

Але як може існувати хоч щось, де одна частина буде маленька і сіренька, а друга велика і блискуча? Це не природно, не гармонійно. Друга половинка має продовжувати та доповнювати першу - тоді все буде гаразд. В іншому разі, коли одна частина заміщає та перетворює іншу, то якась з них просто зникає, все руйнується, і цілісного нічого не утворюється.

У кожної якості, риси характеру, дії людини є певний "хвостик", за який чіпляються наслідки. Перетворення світу навколо починається завжди з себе. Хочеш щоб дівчина була гарною, доброю, вправною, вірною - мусиш відростити у себе відповідні "хвостики" - фізичне здоров'я, чесність, мужність, мудрість тощо.

Часто думав над тим, яким чином визначається, що людина матиме протягом життя? Від самого народження і до смерті - ми отримуємо несподівано різні шанси, можливості, приймаємо участь у якихось подіях, стрічаємо нових людей. За Біблією ми маємо те, що нам необхідно для життя (Бог надав нам усе необхідне). За законом карми - ми отримуємо те, на що заслуговуємо, і що має нас чомусь навчити. За теорією "трансерфінгу" (і деяких інших матеріалістичних теорій), ми маємо те, чого самі дозволяємо собі мати - все в наших руках.

Доки намагався обрати, яка ж із цих теорій вірніша - нічого не виходило, бо весь час практика демонструвала протиречливі, нелогічні, результати, які я не міг обґрунтовано пояснити чи зрозуміти. Але нещодавно інтуїція підказала, що вони всі є вірними, і потрібно не обирати серед них, а сумістити в єдине.

Виходить, що люди мають все необхідне, з того, в тій якості яку самі собі дозволяють мати, все це є заслугованим і має кармінний сенс.

...

Так... я хочу щоб зі мною була Богиня... Відповідно, мушу стати Богом. Гарний стимул для того, щоб припинити лінуватись і знов та знов братись за свій розвиток... В принципі, результати - вони ніколи не змушують на себе чекати. Кожна маленька зміна в собі - несе зміну в житті. (Але якщо зміна не справжня, а показова, то результату ніякого не буде, бо життя неможливо обдурити - а потім ще й складніше стане) (-:

Ехх... не шукаю я легких шляхів, ніякої шари - все сам, своїми руками, своїми силами.... А в цілому, мені це навіть подобається - потім знаєш з кого та за що питати "чому у мене в житті все так, як є, а не краще?" (-:

Всі розчарування в моєму житті відбувались через те, що я ("сам дурак") вигадував сам собі якісь гарні якості в людині, потім швидко і радісно починав вірити в їх справжність і присутність у тієї людини... Потім, коли чекаєш на відповідну поведінку, дії чи виконання накладеної на неї ролі. 

Звісно, такого не відбувається. Людина продовжує бути сама собою, а я маю розбиті мрії, розчаровані сподівання і думку про те, який я дурень, що знову і знову наступаю на ті самі граблі...

Як це лікується, А?

Колись мені це здавалось романтичним, а люди що жили за такими принципами - майже героями!

Напевно, це просто тому, що на фоні "нічого-нічого-нічого-зовсім нічого-знову нічого", потім час від часу з'являлось "ЩОСЬ!" таке, сповнене "ВІДРАЗУ УСІМ МОЖЛИВИМ". Звісно, такі контрасти вражають... 

Нещодавно мені пощастило досить ретельно дослідити життя однієї такої людини, і те, що я побачив мене дуже засмутило.

Насправді, виявляється, нічого романтичного та привабливого в цьому немає. Це схоже на подорож в пустелі від одного оазису до наступного, а між ними - спекотна, ворожнеча пустеля, в якій зовсім нічого, куди не кинь ока.

Жуть... і більш за все вражає, що ця людина свідомо робить своє життя таким.. Витискає з нього все "зайве", все "неповноцінне", "недосконале", дозволяючи собі мати тільки крихітки насолоди і тільки в тих випадках, коли це вже край необхідно для рятування життя.

Коли прийшов до такого висновку, то аж моторошно стало. І досі трішки не по собі - за що вони так себе катують?

Я так не зможу жити. Хай краще в моєму житті буде все - і невдачі, і падіння, і щось посереднє, і щось дуже гарне. Все це необхідно для розуміння повної картини життя, без цього життя стає чорно-білим, хмурним, жорстким, мертвим...

---------------

Всім бажаю більше яскравих моментів. І не обов'язково, щоб вони випромінювали сяйво на сотні кілометрів, а головне - щоб це сяйво досягало ВАШОГО СЕРЦЯ І ДУШІ.

Будьте щасливі, друзі!

Спочатку не знаєш взагалі нічого, але бачиш, що навколо тебе всі це роблять. Хоча, це може бути й настільки природно, що тривалий час навіть не замислюєшся над існуванням подібних речей у світі. Живеш приблизно за такими принципами "Мамо і тато є завжди, і ніколи не вмирають", "Ковбаса сама по собі з'являється у холодильнику", "Дітей приносить лелека, або знаходять у капусті".

Потім по-трішки починаєш помічати, що у кожного це виходить по-різному. Де-не-де чуєш, що комусь не вистачає вміння, а комусь можливостей, щоб цим займатись... Копнеш трішки глибше, і дивуєшся, що цьому ще і вчитись потрібно, і зусиль докладати, і ще всі сприятливі умови самому треба влаштувати. 

Перший раз завжди виходить "млин комом". Незграбно, невпевнено, ненадійно. Наступного разу, якщо наважишся, вже краще, бо справа майстра боїться. Чим більше вивчаєш, досліджуєш, випробовуєш - тим краще в решті результат.

Звісно, можна найняти когось, і отримати все швидко - за гроші, але радість від такого - миттєва. "Що легко виникає - те хутко зникає".

І нарешті настає такий момент, коли ти маєш точно визначитись, як тобі жити далі: чи навчатись, вдосконалюватись, набувати досвіду і професіоналізму, занурюєш все глибше і глибше, робиш це невід'ємною частиною життя , чи навпаки, намагатись жити таким чином, щоб зовсім не перетинатись з цим питанням, щоб ці події ніколи в житті більш не турбували, не непокоїли - викреслюєш це цілком та повністю раз і назавжди зі свого життєвого шляху.

Це може бути що завгодно в нашому житті, будь-що яскраве та помітне - спорт, міжстатеві стосунки, дружба, прояв таких рис характеру, як чесність, шляхетність, чи навпаки, злошкідливість, кулінарне чи інше мистецтво, прагнення освіти, або кар'єри... а може бути і секс... Просто не хочу проводити анології з сексом, бо саме розуміння його настільки зкривдилось, збоченілось, що таким чином тільки зашкодить статті...

------------

Все йде за одним сценарієм... Якесь непереборне правило життя, про яке, напевно, завжди слід пам'ятати...

© Stepans’ka Marina (SMG)

Ви бачили фільм "Зоряний пил"?

Тим, хто не бачив, дуже раджу знайти час подивитися цю голівудську казку. Напрочуд дивно, але інколи і у Голівуді знімають хороші фільми.

А ті, хто бачив, зрозуміють, про що я.

Так-так, про зачаклований підсніжник, який охороняв тих людей, які їм володіли, від злих чар. Уточню, що більшість чар апріорі є злими, бо спрямовані на зламання волі іншої людини. Підсніжник же, недаремно прикладений принцесою-полонянкою в якості посагу до свого сину, охоронив його від чар відйом, поки був з ним. А коли він, обдурений однією з цих відйом, віддав їй підсніжник, тут же був перетворений на шиншиллу. Що ж, може, позитивній розв'язці сюжету це тільки допомогло. Однак далі герой повертає собі підсніжник і на нього не діють чари навіть головної відьми. Ну, і далі все закінчується добре. Той, хто бачив, і так все згадає, а хто не бачив - подивіться.

Підсніжник... Поки вони ще є у горах і на лісових галявинах, це є індикатором відновлюваності весни і нашої природи. А коли щезнуть, вирвані дощенту квітковими браконьєрами заради тимчасового задоволення потреби у букетах на свята, що буде тоді? Чи прийде на наші луки справжня весна, яка захистить нас від вічного холоду наших сердець?

З побаченого напередодні

Тендітними плечима підпираєш,

За морок зачепившись поглядом.

П’єш пиво з присмаком туману

Та липкої мряки…

                       Ліхтар підморгує ,

І вікна сито мружаться  - чужі!..

Похнюплена багатоповерхівка,

На тебе спершись, позіхає…

                        П’єш пиво крижане...

© Stepans’ka Marina (SMG)