Люди разом, поки вони хочуть бути разом. Ні борг, ні честь, ні мораль не приковують одну людину до іншої. Коли людина хоче піти, піде і від будинку, і від дітей, і від вмираючої каліки. Поки не хоче – залишається поруч.

Коли людина хоче бути разом, жодні твої недоліки їй не завадять. Коли людина хоче піти, жодні твої достоїнства її не втримають.

Яким би ти був негарним і непривабливим, знайдеться хтось, кому ти сподобаєшся. Яким би ти був хорошим і бажаним, є хтось, хто відкине тебе.

Якщо тебе відкинули, це нічого не значить. Ти не стаєш гіршим або меншим, нічого страшного насправді не відбувається. Твоя людина є на світі, і вона тебе прийме.

Якщо тебе прийняли, то одного разу ви розлучитеся – не в житті, так в смерті. Дорожи тим, що є, не шкодуй про те, що втратиш, і не бійся втратити.

Радій, що є людина, яка світить тобі. Світи сам: чим більше світла – тим менше страху, чим менше страху – тим менше темряви в душі.

Листок, який хоче повернутися до дерева, може плисти проти течії і летіти проти вітру. Але дерево не приростить його до старої гілки.

Чим більше любиш, чим більше даєш любові, тим більше залишається. Якщо ж, даючи любов, відчуваєш біль або ненависть – значить, ти дав людині отруту в шоколадній глазурі. Навряд чи варто вимагати подяки за такий дар.
       Відпускай. Дозволь людині бути кимось крім дзеркала твоєї любові, тим паче, що так воно і є. Розчинятися в коханій людині – рідкісний талант і рідкісне прокляття. Будь собою, будь гідним, забудь про страх – одного разу він все одно повернеться. Але не сьогодні.

Вір. Довіряй. Грій. Дякуй. Не думай про те, що може бути – тільки про те, що тут і зараз, у вогні і воді, під зірками.

Йди як тільки починаєш відчувати, що любов помирає. Відчувай бажання й не плутай із пристрастю і одержимістю.

Те, що куплено за гроші, варте тільки грошей. Те, що дано з доброї волі, від серця – безцінне.

Як дізнатися, чи людина твоя?

Просто. Ти підеш назустріч і зіткнешся з нею посередині дороги. Вона не знала. Ти не кликав. Ви знайшлися. І куди б ви не рухалися раніше, вам тепер по дорозі. Або...

Ніка Батхен

Рік тому я був на коуч-сесії, крім звичайних розпитів "навіщо?", "чому?", "як?" і подібних, нам запропонували декілька цікавих методів, як краще зрозуміти ситуацію, щоб потім знайти найпростіший та найефективніший вихід з неї. Одну з таких методик я назвав для себе "подорож в часі".

Суть дуже проста - треба лише максимально сконцентруватись, і в залежності від ситуації або максимально детально пригадати себе в подібній ситуації в минулому (знайти "граблі", та зрозуміти, як обійти їх тепер), або так само детально уявити себе в майбутньому, в тому випадку, якби все відбулось так, як ти цього бажаєш (приділити увагу своїм відчуттям, внутрішньому голосу, спробувати уявити реакцію тих людей, думка яких є важливою, і тоді дати собі самому пораду з майбутнього в минуле, яким чином краще за все зробити те чи інше)

Раніше було потрібно багато часу щоб зібратись і зосередитись, і такі вправи були дуже виснажливими. Тепер помічаю, що іноді це відбувається майже автоматично, підсвідомо - коли щось викликає труднощі, або маю сумніви стосовно свого рішення, я просто відправляю себе на декілька секунд в той час, коли все вже відомо і зрозуміло. Цих декількох секунд вже достатньо, щоб вхопити найголовнішу думку і з нею повернутись в себе в теперішньому часі та стані.

Ці "подорожі" стали для мене невичерпним джерелом самомотивації, впевненості в собі і своїх діях, рішучості в намірах, дисципліни, і, як наслідок - ефективності в діях, адже дуже легко відмовитись від усього зайвого і старанно займатись саме тим, що є важливим. Тоді не потрібні ніякі додаткові стимули, не треба себе змушувати, все робиться легко і з великим задоволенням.

Мені б хотілось, щоб інші люди теж частіше зазирали у свій внутрішній світ, частіше звертались до свого справжнього "Я" за порадою, прислуховувались до голосу своєї душі. Світ міг би стати набагато кращим завдяки цьому, і всі ми стали б щасливішими.

А нам цього так сильно хочеться! Правда? (-:

Є таке життєве правило: "Мы любим тех, кто нас не любит...", і я ніяк не міг зрозуміти його логіку - чому так?

А все, виходить, дуже просто. Своєю надмірною любов'ю ми просто не даємо іншим проявляти їх любов до себе.

Коли кохаєш щиро, пристрасно, то віддаєш себе усього... а як може інша людина хотіти те, що у неї і так є цілком та повністю?

Коли любиш, то робиш всі кроки першим - дзвониш, вітаєш, вибачаєш, поступаєшся, пропонуєш тощо... навіть якби іншій людині і було б приємно зробити те ж саме, в неї просто немає шансу. Максимум, що може зробити інша людина в такій ситуації - сказати: "Мені якраз хотілось зробити те ж саме!!!" - і замовкнути з посмішкою, або з сумом на обличчі.

Коли дієш за покликом почуттів, то зазвичай надаєш коханій людині все те, чого їй хочеться, здійснюєш її мрії, допомагаєш втіленню її бажань та планів... і тому їй більше просто нема чого хотіти від того, хто кохає!

Звісно, бувають виключення, коли виникає "взаємність"... але якщо такого щастя не сталось, то лишається просто кохати як є і без претензій на вдячність.

Світ, в якому ми живемо - нескінченний у просторі, вічний у часі та гармонійно суміщає в собі все, що тільки можна уявити.

Хто каже що це не так - спеціально хоче заплутати та приховати якусь частину.

Є ще такі, хто не каже що це не так, але починають розводити суперечки на тему "це гарне, а це - погане, це добро, а це - зло". Ці суперечки націлені на витрату часу і життєвої енергії даремно.

На мою думку, варто прислухатись до тих хто пояснює існування і взаємодію всесвіту, без встановлення обмежень та визначення якості.

Інших варто просто слухати, щоб приходити до істини через розуміння помічених похибок та кривди.

... цікаво, може саме тому і тварини не мають речі, що вона їм не потрібна? Їм добре - вони пестяться, погано - скиглять. Якщо потрібно пригорнути до себе увагу - надибляться, або подадуть якийсь голосний звук. У кожної тварини свої особисті засоби та методи передачі інформації про себе та свої потреби, і між собою вони чудово розуміються тисячі та мільйони років. Та і я (і всі інші люди), в принципі, можу дізнатись про будь-яку істоту все, що мені буде необхідно. Варто тільки уважно спостерігати. 

... про тварин кажуть, що ті нерозумні і недосконалі через величезну ваду: "все розуміє, а скзати не може"... а я тепер думаю, а чи потрібно їм це? Нащо їм розмовляти? Весь всесвіт у взаємодії між собою чудово обходиться без слів, а людині чомусь потрібно, щоб звірі стали розмовляти... Певно тут вада не в тваринах, а в саміх людях, що не можуть навчитись простим та природнім речам.

... і взагалі, дякувати треба, що друзі наші менші не балакучі! Взяти на приклад попугу, що вміє повторювати слова. Пригадаємо історії та анекдоти. І що ми маємо? Вірно - самісенькі дотепні випадки, при яких люди страждали через невчасно вимовлені попугою слова. А це ж тільки бездумне повторення того, що люди самі кажуть... Якщо звірі стануть казати все, про що зараз мовчать, це ж повний хаос розпочнеться! Хозяїва відразу дізнаються про себе всю правду! Які вони дурні, ледащі, безчутні, жорстокі, байдужі, і далі-далі-далі... 

Хто хоче почути про себе всю правду? Або, щоб тварина розповіла всі ваші таємниці сусіду? Чому б і не розповісти, якщо одна людина питає про іншу? Адже люди самі цього хочуть, щоб тварини розмовляли. Чесні, відверті, віддані всією душею та серцем тварини просто не мають жодної причини, щоб ослухатись - і ось, маємо чудові наслідки. Що, не подобаються?! А що ж їм тоді робити? Казати тільки добре і корисне, а про все погане мовчати як раніше? Чи вчитись їм разом з людьми кривдити, приховувати істину, дурити і лукавити між собою? Це реторичне...

Це не їм треба вчитись розмовляти, а нам - розуміти! Добре, що вони мовчать. Нескінченна мудрість в цьому мовчанні.