Минуло п’ять років, як покинув цей світ відомий письменник-гуморист Ростислав Солоневський, чия біографія була пов’язана і з Радивилівщиною. Нещодавно я побував на його могилі в Клевані, адже значну частину життя він провів саме в цьому селищі на Рівненщині.

У молодості Ростислав Солоневський працював учителем Хотинської школи (на Радивилівщині), затим не раз приїздив у Радивилів і Радивилівський район, зустрічався тут зі школярами, поклопотався про відкриття меморіальної дошки в сквері Радивилова одній із жертв комуністичного терору.

Народився Ростислав Тимофійович 25 квітня 1930 року в селі Вовковиї (нині Дубенського району) в сім’ї хліборобів. Час дитинства і юності видався дуже складним. Шкільну освіту перервала війна, мусив дбати про освоєння ремесла – і став учнем стельмаха, тобто спеціаліста з виготовлення коліс для возів.

Але семирічку таки закінчив і зміг у 1947 році вступити на навчання в Дубенське педучилище. Вихований у релігійній, національно свідомій сім’ї, відмовився вступити в комсомол, через це з училища в 1950-му відрахували. А проте вчительських кадрів у ті повоєнні роки гостро не вистачало, тож працевлаштувався на вчительську посаду в школу села Хотин (на Радивилівщині).

Однак провчителювати зміг недовго – навесні 1951 року прийшла повістка на службу в армію. Ростислав виявився беручким до науки хлопцем, тому після армії відновився на навчання в педучилище (Дубно), яке й закінчив у 1954 році, причому з відзнакою!

Працював директором Клеванського районного будинку школярів та юнацтва (Клевань у 50-і був райцентром, але й потім у ньому діяли деякі районні заклади). Працював учителем математики і креслення Клеванської середньої школи №2, заочно здобув вищу педагогічну освіту.

З дитинства живучи в Клевані, я добре знав Ростислава Тимофійовича Солоневського. Адже в шкільні роки був гуртківцем будинку школяра (на тій же вулиці, де я жив). Саме тоді зацікавився фотографуванням, освоїв кілька типів фотоапаратів, які були в будинку школяра, перш ніж батьки купили мені простеньку "Смєну".

Ростислав Тимофійович навчав мене математики і креслення, особливо запам’яталися уроки креслення, адже вимагали неабиякої ретельності, сказати б, художньої вправності. До речі, вчитель, гарно малюючи, оформляв у школі стінгазету, готував святкові плакати. І я любив подовгу розглядати його витвори, під впливом учителя і сам узявся за малювання. Виходило навіть досить непогано.

А ще він справив на мене вплив як поет, найчастіше він римував на гумористичні теми, однак часом писав і ліричні вірші. Мої перші літературні вправи – зі шкільних літ. Пробував я складати й слова пісень під мелодії учнівського шкільного інструментального ансамблю. Які композитори, такий був і поет…

Ростислав Тимофійович педагогічній роботі віддав сорок років. Був відмінником народної освіти України.

Ми з плином літ вряди-годи обмінювалися листами, поет надсилав свої твори для районної газети, де я працював відповідальним секретарем, а затим – заступником редактора, редактором. Нерідко випадало й зустрічатися – наприклад, у Рівному, коли я впродовж семи років працював у редколегії з випуску серії книг «Реабілітовані історією» (при Рівненській організації Національної спілки письменників України), а Солоневський був одним із авторів цих книг, до того ж – приятелем керівника спілчанської організації, прозаїка і поета Євгена Івановича Шморгуна. Твори Ростислава Солоневського публікувалися в обласних газетах, у всеукраїнських виданнях. Його прийняли до Спілки письменників України.

Ростислав Тимофійович став автором близько трьох десятків збірок гумору і сатири. Серед них такі: «Хто є хто» (1991), «Мусить кричати» (1991), «Весела всячина» (1992), «Бувальщина навиворіт» (1992), «Зуб на зуб» (1994); «Відгадаєш ти чи ні?» (1991), «Я за голкою біжу» (1993), «Експонати» (1995), «Шаради» (1997), «Кажуть люди, кажуть» (1998), «Всяк по-своєму міркує» (2000), «Солоненькі витребеньки» (2002), «Хитрий внук» (2003), «Бійтесь Бога, приймаки!» (2003)… Став лауреатом літературних премій імені Валер’яна Поліщука і Григорія Чубая.

Ростислав Солоневський опублікував чимало статей на тему відновлення історичної правди про діяльність УПА, присвячених пам’яті полеглих героїв. Багато працював над вивченням і висвітленням складних сторінок національно-визвольної боротьби українців у ХХ столітті. З цією метою приїздив і на Радивилівщину, щоразу дзвонив мені, і я, як міг, сприяв у його пошуковій роботі.

Ми зідзвонювалися і в останній період його життя, коли мій учитель важко хворів, втратив зір. Подовгу розмовляли, нам було що позгадувати… Помер Ростислав Тимофійович 5 вересня 2016 року в Клевані-2. Похований на Новому кладовищі, поряд із дружиною, Валентиною Федорівною.

Володимир ЯЩУК.

м.Радивилів, 2021 рік.

Автобіографія від Володимира Ящука

Народився я 1 грудня 1951 року в селі Надчиці (Млинівського району на Рівненщині), точніше – на хутірці поблизу села Мальоване, який належав до Надчиць і де батьки тимчасово квартирували. Уже ставши старшокласником, я побував на тому обійсті при розгалуженні доріг з села Мальоване до Надчиць і Новоукраїнки, побачив дім на пагорбку, доволі просторий, у якому зробив перші кроки. Приїздив до тієї хати, уже напівзруйнованої та нежилої, і влітку 2012 року.

Батьки – з числа виселених польською владою у примусовому порядку з заселеного українцями Підляшшя. Недовго жили на Миколаївщині, у будинку, звідки влада відправила на спецпоселення німецьку сім’ю, затим вирішили перебратися на Волинь, ближче до рідних місць, з надією, що, може, колись вдасться повернутися і на батьківщину. Батько, Іван Іванович (1914 – 1973), походив із села Вільхівка Володавського повіту (нині територія Польщі), із заможної селянської родини. Хліборобами були і батьків батько Іван та батькова мати Євдокія (Гебська), і дід по батькові Іван, і прадід, а мій прапрадід Лаврін Ящук. Мати, Олександра Василівна (1924 – 1998), народилася в селі Зіньки того ж повіту, рано залишилася без батьків (батько Василь Антонович Кособуцький помер у 1930-му, мавши 35 літ, мати Олександра Іванівна із роду Стельмахів – у 1932-му в 40-річному віці), тому родичами була видана заміж 16-літньою. Як сирота залишилася мама неписьменною.

* * *

Мій батько читав, працював бухгалтером і сторожем у колгоспі, робітником на ремонті шляхів, будівельником-теслею, кочегаром у будинку культури і в школі, мати доглядала своїх дітей, була робітницею на промкомбінаті. Я виростав у м. Ковелі, селах Брище на Волині (тут 1955 року народилася моя сестра), Бронники біля Рівного. Брище – це перші дитячі враження: хата при дорозі, мої самостійні прогулянки полем до намету, в якому ночував батько, сторожуючи колгоспний урожай, врешті – досвітній виїзд із усім пожитком. Дорога на узліссі була грузька, вантажна машина забуксувала, і батько пішов у поле, де працював трактор, – просити витягнути.

* * *

У Бронниках жили в будиночку дорожнього робітника при самому автошляху Рівне – Луцьк, і одного разу у військовій автоколоні водій, не справившись з керуванням, врізався своїм вантажним автомобілем у ріг дому, саме в тому кутку спав я, чотирирічний, але дивом не постраждав.

У перший клас в 1958 році пішов до середньої школи № 2 в селищі Клевань, де саме тоді вивершили новий навчальний корпус. До семи років мені не вистачало трьох місяців, до школи ще не брали, але оскільки дуже хотів навчатися, батьки впросили директора, аби я трохи походив із дітьми, «доки не набридне». Між тим мені, за розповідями мами, все не набридало, я щоранку бадьоро збирався на уроки, тому довелося таки оформляти на мене всі відповідні папери. Тим паче, що до школи було дуже близько, хвилин п’ять ходьби стежкою через селянські картоплища. Жили ми у новозведеній врем'янці. За домом починалися колгоспні поля, городи. Випасати корову доводилося вести аж до автодороги на Рівне, більш як за кілометр, до Старої Пошти, де колись, ще за царизму, і справді була поштова станція для перепрягання коней. А поки худоба скубала траву, ми, хлопчаки, рвали вишні, черешні, шовковицю у придорожній посадці, майстрували свистки і сопілки з липових гілок, слухали «байки» старших пастухів – з пережитого в роки війни.

Як наймолодшому в класі мені часто перепадало від хлопців – за їхніми мірками я був «малий Мирон», як мене прозвали за іменем одного з літературних героїв, згадуваних у шкільній програмі. У старших класах потоваришував із хлопцями, які вже могли й захистити. Мрійник за натурою, почав складати вірші, більше уваги звертав у книжках на нові або мало відомі мені слова, деякі виписував. Як результат, почали краще вдаватися учнівські твори, навіть був нагороджений томиком Миколи Островського за перемогу в черговому шкільному конкурсі.

У 1968 році закінчив школу майже на «відмінно», лише з двома четвірками, але передбаченої на подібні випадки срібної медалі не отримав – через те, що мав поточну двійку, поставлену колись у журнал роздратованим учителем фізики. Буваючи на новому кладовищі в Клевані-2, де поховані моя мама і сестра Марія Сохан (1955 – 2002) (могила батька – на старому цвинтарі), підходжу і до надгробка свого колишнього вчителя, який, не проявивши до мене поблажливості, мимоволі спонукав мене до більшої наполегливості в самоосвіті. І, виходить, таким чином ніби допоміг у моєму самоутвердженні.

* * *

Вірячи в свої математичні здібності (адже неодноразово брав участь у районних олімпіадах), спробував поступити на фізмат Рівненського педінституту, однак на першому ж екзамені із складними завданнями не впорався. Це не надто мене засмутило, бо вже задумав стати якщо не письменником, то журналістом чи бодай філологом. Пішов працювати листоношею на Рівненський поштамт – привабила перспектива трудитися в обласному центрі, де мав на меті до наступного вступу готуватися на відповідних платних курсах. Далеко не останню роль відіграло й те, що тут новоприйнятим обіцяли безплатний одяг та взуття, а виростав я все-таки в сім’ї малозабезпеченій.

* * *

З важкою поштовою сумкою на плечі двічі на день із центру Рівного їхав автобусом до Басівкутського озера, де починалася моя дільниця з обслуговування приміського села Новий Двір. Газет і журналів люди передплачували багато, до того ж необхідно було розносити пенсію. За моєю намовою на сусідню дільницю влаштувався поштарем мій недавній однокласник Микола. Після роботи ходили на курси. Додому в Клевань мені іноді випадало потрапляти далеко за північ, дві години сну – і знову треба квапитися на приміський поїзд. Через недосипання, бувало, очі несамохіть заплющувалися, щойно прихилявся до стінки вагона, тож, їдучи додому, прогавлював свою зупинку, відтак мусив діставатися пішки з сусідньої – в селі Новоставі, а це п’ять кілометрів уздовж колій, та ще й лісом. У нічному пасажирському поїзді після проспаного Клеваня наступною станцією були Ківерці, так що на зворотному шляху лише встигав забігти додому сказати батькам, що зі мною все гаразд, і поспішав на наступний поїзд, як-не-як, потрібно було встигнути до початку роботи на поштамті.

* * *

Про своїх колег писав замітки в обласні газети, відвідував обласне літоб'єднання, де познайомився з байкарем Петром Красюком та іншими літераторами. Залишили слід спілкування з поетом і журналістом Василем Басарабою, він відкрив для мене улюбленого нині Василя Симоненка. Одного разу моя зарисовка про листоношу перемогла в конкурсі молодіжної газети, за що та на своїх шпальтах обіцяла направлення на факультет журналістики університету. Але направленням я не скористався, бо вже твердо вирішив вступати на філологічний факультет усе того ж педінституту. І пройшов за конкурсом – без будь-яких «блатів».

* * *

В інституті був помічений у різноманітних громадських заходах, брав участь у випуску загальновузівської стінної газети (вона друкувалася на машинці, сторінки, в обрамленні малюнків та фотознімків, наліплювалися мало не на десяток великих, склеєних між собою аркушів креслярського паперу), редагував стінгазету свого факультету, багато дали мені засідання вузівської літстудії, якою керував викладач давньої української літератури і поет Микола Олександрович Кузьменко. Ми їздили в Дермань, виступали з читанням своїх творів у Степані, школах Рівного, друкувалися в обласних газетах. З нашої когорти літстудійців стали авторами книг і членами Спілки письменників Петро Велесик, Борис Боровець, Микола Пшеничний, Любов Пшенична, Микола Тимчак, Микола Береза, Юрій Береза, Василь Лящук та інші. Залучали мене і до науково-дослідницької роботи, виступав на студентських конференціях. Помітний слід у моїй пам’яті своїми лекціями і практичним заняттями залишили викладачі професор Макар Павлович Івченко, Петро Якимович Лещенко, Іван Іванович Шанюк, Стратон Степанович Максимчук, Ярослав Остапович Пура, Каленик Федорович Шульжук, Людмила Семенівна Бондаренко... Вряди-годи згадується літня діалектологічна практика в Костопільський район 1970 року. Живучи в селі Яполоть у старої жінки, записував у селян легенди та перекази, причому відтворював їх живою народною мовою, цікавився місцевими назвами речей побуту, елементів будівель тощо. Можливо, саме тоді й зажевріла в моїй душі іскра краєзнавчого пошуку.

У 1971 році педагогічна практика завела в піонерський табір у селі Деражному, де познайомився і багато виніс для себе у бесідах про літературну творчість з цікавим поетом Ростиславом Зассом, шкільним бібліотекарем. Згодом він випустив кілька збірок віршів...

Педінститут я закінчив 1973 року, в основному з відмінними оцінками. Тоді ж був зарахований у штат дубровицької районної газети «Поліський маяк» на посаду старшого літературного працівника. А далі все пішло своїм звичаєм. Щодо Клеваня – це містечко назавжди залишиться для мене свого роду розбіжною площадкою, з якої я і стартував у своє творче життя...

(Ящук В. Клеванські сторінки: поет і краєзнавець – Володимир Ящук / В. Ящук //

Клеванський тракт. – 2014. – 7 лют. – С. 3).

На фото: Володимир ЯЩУК (зліва) з письменниками.