Всепрощение

- Ах, Любовь! Я так мечтаю быть такой же, как и ты! - Восхищённо повторяла Влюбленность. Ты намного сильнее меня.
- А ты знаешь, в чём моя сила? – Спросила Любовь, задумчиво качая головой.

- Потому что ты важнее для людей.
- Нет, моя дорогая, совсем не поэтому, - вздохнула Любовь и погладила Влюблённость по голове. – Я умею прощать, вот что делает меня такой.

- Ты можешь простить Предательство?
- Да, могу, потому что Предательство часто идёт от незнания, а не от злого умысла.

- Ты можешь простить Измену?
- Да, и Измену тоже, потому что, изменив и вернувшись, человек получил возможность сравнить, и выбрал лучшее.

- Ты можешь простить Ложь?
- Ложь – это меньшее из зол, глупышка, потому что часто бывает от безысходности, осознания собственной вины, или из нежелания делать больно, а это положительный показатель.

- Я так не думаю, бывают ведь просто лживые люди!!!
- Конечно бывают, но они не имеют ни малейшего отношения ко мне, потому что не умеют любить.

- А что ещё ты можешь простить?
- Я могу простить Злость, так как она кратковременна. Могу простить Резкость, так как она часто бывает спутницей Огорчения, а Огорчение невозможно предугадать и проконтролировать, так как каждый огорчается по-своему.

- А ещё?
- Ещё могу простить Обиду – старшую сестру Огорчения, так как они часто вытекают одно из другого. Я могу простить Разочарование, так как за ним часто следует Страдание, а Страдание очищает.

- Ах, Любовь! Ты действительно удивительна! Ты можешь простить всё-всё, а я при первом же испытании гасну, как догоревшая спичка! Я так завидую тебе!!!
- И тут ты не права, малышка. Никто не может прощать всё-всё. Даже Любовь.

- Но ведь ты только что рассказывала мне совсем другое!!!
- Нет, то о чём я говорила, я на самом деле могу прощать, и прощаю бесконечно. Но есть на свете то, что не может простить даже Любовь.
Потому что это убивает чувства, разъедает душу, ведёт к Тоске и Разрушению. Это причиняет такую боль, что даже великое чудо не может излечить её. Это отравляет жизнь окружающим и заставляет уходить в себя.

Это ранит сильнее Измены и Предательства и задевает хуже Лжи и Обиды. Ты поймёшь это, когда столкнёшься с ним сама. Запомни, Влюбленность, самый страшный враг чувств – Равнодушие. Так как от него нет лекарства.

      Он бродил по ночному городу он пытался понять, осмыслить - но никто не говорил ему что все будет просто,  вокруг него гуляли люди но он их не замечал, не замечал в метро этой  вечно нервной толпы, алкашей которые перебрав валялись где попало, ниших и бомже, пластикового мусора, эму было наплевать на проблемы этого города. Выйдя  на кокой то пешеходный мост  он закурил сигарету, спомнил что купил их в том ресторанчеке куда они зашли попить кофе, в памяти сплыл их разговор, вызвав поток эмоций, заставив глубже уйти в себя.
      А хочешь я подарю тебе ангела но мотоцикле?

    Конечно он  хотел, он будет его Союзником, и когда ему будет тяжело на трассе он поможет, и не будет долгих разговоров он просто скажет поехали, и они понесутся по ночной трассе обгоняя  ветер.
    Как он себя чувствовал? Он не мог понять, это была смесь эйфории с привкусом крови на губах, эму сказали что потом наступит боль и страдания но он не хотел в это верить. С приходом этой девушки в  его жизнь многое изменилось, в том числе интересы и приоритеты. Он не хотел ехать куда то далеко, он пытался находится как можно ближе, но это не означало что он застил где то в ожидание нет напротив, километры бежали очень быстро не давая времени на нормальный отдых, некоторые случайные свидетели удивлялись такому странному порыву! Как поется в одной песни "минута расставания, одной порыв и вот я здесь" действительно это долгая история, и ее продолжение скрыто в тумане одного тихого городка...  
  
З. Ы.  Любовь и боль всегда ходят вместе. Правда, последняя иногда задерживается, внушая тебе иллюзию спокойствия и блаженства, дабы с садисткой улыбкой на лице ударить ещё больнее, ударить в самое сердце. 
      

               

                                                

                                                                      

                                   

Запропонуйте мені вибрати матеріал, в який я бажала би вбратися,

і найперше, що спадає на думку - повітря. Чисте, свіже, що пестить тіло ніжно-ніжно, як коханець, огортає мене  і цілує так, ща дух забиває, і вимагає віддатися йому і летіти з ним, у ньому , над ним, вище...вище... Повітря тепле, напоєне пахощами весняного цвіту, землі і молодої травиці, скупаних першою травневою грозою, повітря, що бринить ніби струна від  запаху озону!.. Повітря літнє, гаряче і пристрасне, в якому вирує, кипить суміш ароматів скошеної трави, меду, польових квітів, суниць; повітря, сонячно-золоте і яскраве на дотик!.. Повітря морського узбережжя, ледь солонувате, грайливе і спокусливе, аж надто спокусливе!.. І я сама стаю повітрям, всотую його, розчиняюсь в ньому, лечу над цілим  світом вільно у високості..... 07.05.2009 ©Степанська Марина (SMG)

Квітки пелюстки в долоні -
невагомим шовком казки.
Ніч зі смаком сліз солоних -
це від щастя. Твої ласки
як тихенький теплий вітер
огортають обережно...
В іншому існую світі,
де кохають так безмежно.

Пустка.Беззмістовність.
Хаос. Планети. Де ти?
Комети-карети
По небу без коней
Повезли надію,
І вже не догониш.
Погасне комета
У швидкості болю.
Де є та планета,
Що зветься Тобою?
А небо густе,
Що й руки не пропхати.
Там тільки кометам
Під силу літати.
Там темрява синя
І холод вологий.
Там зорі безсильні
Шукають дороги
І падають, гаснуть,
Сльозою стікають.
Від болю дочасно
В нікуди тікають.
Болить яма ночі
І далеч світанку.
І всі ми охочі
Дожити до ранку.
Гірчить нам у горлі
Темрява бездонна.
Під куполом ночі
Ридає Мадонна.
Беззвучно, невтішно.
І сльози ковтає.
Рукою неспішно
Вуста прикриває.
А очі наповнені
Жахом і болем.
Повіки натомлені.
Голосом кволим
Щось мовить, щось просить.
До нас промовляє.
Та голос заносить
Десь в даль. Він зникає.
Лювлю я вуста її
Скривлені з болю.
І тихою тайною
Прошу і молю.
Благаю:"Прости!"
Й молитви забуваю.
Словесні мости
Із трудом я складаю.
По них мої думи
І болі і жалі
Зі серця як з трумни
Тікають. І далі
Летять, прориваються
У вись, ген до світла.
У вітрі звиваються
Й посять у вітра
Вірного лету
І легкокрильного
На дивну планету
До Бога всесильного.
Геть рвати тенета
До щастя й спокою!
Де є та планета,
Що зветься Тобою?

Скільки всього пережито!

Скільки не здійснених мрій!

Колосом жита вицвіло літо

В бік недолюблених днів...

                 Ганна Чубач

Мы совпали с тобой,
совпали
в день, запомнившийся навсегда.
Как слова совпадают с губами.
С пересохшим горлом —
вода.
Мы совпали, как птицы с небом.
Как земля
с долгожданным снегом
совпадает в начале зимы,
так с тобою
совпали мы.
Мы совпали,
еще не зная
ничего
о зле и добре.

И навечно
совпало с нами
это время в календаре.

Рождественский Роберт

Отже, 5 відчуттів. Нюх, дотик, зір, смак, слух.
Що перше?. Припустимо, нюх. (Як написала, так і припускаю. Бо це підсвідомо! А правильно писати за абеткою).

Іноді не задумуєшся чому (чим) подобається інша людина (тут стать не грає ролі, оскільки саме тут не йдеться про потяг).
І я думаю (а може десь і читала, що не заперечує одне одного) що велику роль грає запах - просто не завжди це усвідомлюєш.
А ось коли ти починаєш розуміти, що це саме він (ага- запах), тооо.. тооо...проблемка. І тут актуально відсутність чи присутність потягу. Справді, це проблема у двох випадках. Якщо запах провокує, заворожує, манить, гіпнотизує(!) не факт, що це не створює маніпуляцію нашими почуттями. Що хочу сказати? Тут може спрацювати прислів'я: любов зла - полюбиш і коз... (Автозаміна підібрала слово козака) ха-ха, якби ж то. ).
А що робити, якщо ніби-то і людина хороша, навіть, дуже хороша, а ближче, ніж на 20 см не хочеться (ви зрозуміли, сподіваюсь).
P.s. нежить хороша річ не в цих випадках! Бо то не питання гігієни.

Опитування чисто з філософською метою: пізнати актуальність питання для загалу.

Капля. Невже почався дощ. Обіцяли ж сонце. Але на небі немає жодної хмаринки. Значить це не дощ. Знову капля. Вона спокійно непоспішаючи стікає вниз по щоках, вивчаючи кожну клітинку, кожний міліметр, ніжно лоскоче шкіру. Тихо доходить до лінії губ, ненадовго затримується над верхньою губою, борячись з рельєфом обличчя, переборює його і потрапляє на губи. Я лизнула губи язиком і відчула солоний присмак. Невже це сльози?... Я плачу?... Я ж обіцяла собі неплакати. обіцяла бути сильною І досі дотримувалася цієї обіцянки. Напротязі декількох років я була непробивною, спокійною, життєрадісною... А зараз плачу... Це неможливо, це просто реалістичний сон, кошмар. адже всі кошмари реалістичні, на те вони й кошмари, щоб нагадувати про проблеми, про те наскільки ти слабка в реальності. Так це кошмар....І вранці я прокинусь і буду такою ж як і раніше: життєрадісною, незламно спокійною. але коли я нарешті прокинусь???

Я сиджу і німі сльози течуть з моїх очей, з мене тихо не поспішаючи витікає сила і самовпевненість. Я стаю звичайним дівчиськом, плаксою... Невже це я? Я в це не вірю!!! Це не може реальним!!! Але це реально...

Як добре, що тут нікого немає. Ніхто не заспокоює, ніхто не нагадує про всі проблеми і труднощі, які постають темному шляху і ти можеш зібратися з своїми думками. Тільки вітер тихими поривами вертає мені мій вічний спокій. Тихий плескіт води наганяє життєрадісність. Я дивлюся на хвилі, які по черзі таранять берег і відчуваю себе самовпевнено. На перший погляд їхні зусилля здаються марними, але через багато років вони розмиють ті декілька сантиметрів каменя і будуть продовжувати так само побивати свою дорогу. Вони будуть робити це завжди, навіть тоді коли мене не буде.

Ніжне шелестіння листя зачаровує і заставляє забути все те, про що ніколи не хочеться згадувати.

Так спокійно і впевнено повертається до мене те, чим я найбільше дорожу...