Коли Олена вийшла заміж і стала
самостійно господарювати. почали відбуватися дивні речі. Навіть нові відра, в
яких зберігалася вода, швидко роз’їдала іржа, а пластикові тріскалися. Часто
невідомо хто їх перевертав і вода розтікалася по підлозі. Та й саму воду
донести з криниці було не просто. Вона вихлюпувалася з відер без видимої на те причини. А то й
сама Олена падала з відрами на рівній стежці, розливши всю воду.
Але як тільки жінка воду ставила на
вогонь, вона втрачала свій норов і могла спокійно і довго стояти потім в будь
якій посудині. Тому вся принесена вода
неодмінно проходила процес обробки вогнем.
Такий стан речей був незручним і
лякав своєю дивністю. Ніби вода в домі була проклятою.
А згодом і сама криниця завалилася.
Спроба викопати нову закінчувалася перекиданням в землі останнього кільця,
ледве не поховавши заживо робітника, який її копав. Після цього ніхто не брався
копати Олені криницю і вона носила воду від сусідів.
Про свої проблеми Оленя якось
поділилася зі своєю подругою.
– А ти сходи до старої баби Параски, що живе в сусідньому селі. Вона
знається на всяких прокляттях, може й порадить тобі щось.
– Думаєш, тут наявне прокляття?
– Я не знаю. Але як варіант.
Олена послухалася, і вже наступного
дня була у баби Параски.
– Е, доню, рідкісне на тобі прокляття лежить. Таке накладають на тих, хто
підпалює їх домівку. Власниця навіть не знає, на кого воно ляже, але прокляття
не помиляється.
– Бог з вами, бабусю, не підпалювала я нічиєї домівки.
– То могло статися не навмисно. Добре подумай, як могло таке відбутися.
І тут Олена згадала свою молодість,
як хлопці пригостили її цигаркою. Вона не палила, але в гурті заради забави
згодилася. А тут якраз сусідка вийшла зі свого двору. І Олена, щоб не втрапити
в халепу, викинула цигарку за паркан. В той день хата сусідки згоріла. Олена
ніколи не думала, що то вона винна в пожежі. І ця здогадка примусила тремтіти
все її тіло.
– І що ж мені робити? Як позбутися прокляття і хоч трохи загладити свою
провину?
– Є тільки один спосіб. Ти повинна
загасити чужий палаючий будинок.
– Я?!
– Не дивуйся. Тобі для цього буде досить навіть кварти води.
С тих пір Олена весь час возила в
своїй машині декілька пляшок води. Вони в дорозі розкручувалися, тріскалися. Але
винуватиця була наполегливою і не зважала на розлиту скрізь воду.
Ера солом’яних стріх давно минула,
тому пожежі були рідким явищем і не попадали в поле зору Олени. Але одного разу
жахлива пожежа зустрілася їй в одному із сіл. Горів перший поверх
двоповерхового будинку. Вогонь виривався з розбитих вікон і не давав змоги
проникнути людям всередину. А у вікні другого поверху стояла перелякана
маленька дівчинка і її плач кров’ю обливав серця людей. Її мама билася в
істериці і втрачала свідомість.
Олена розуміла, що поки приїдуть
пожежники, дівчинка може загинути. Вона кинулася до своїх пляшок з водою. З
п’яти залишилася наповненою лише одна. З неймовірною силою для себе жінка
кинула пляшку в розбите вікно будинку.
В метушні ніхто не звернув на неї
увагу, окрім старого діда Степана, який із-за похилого віку не приймав участі в
гасінні пожежі.
Дивна жінка, подумав дід. Хіба
можна зарадити гасінню такої пожежі однією пляшкою води? Але на його подив
полум’я зненацька почало слабнути і через хвилину від вогню залишився лише дим. Та й той почав
швидко розсіюватися.
Впевнившись, що дівчинка врятована,
Олена сіла в машину і з неймовірним полегшенням на душі поїхала своєю дорогою.
З тих пір вода в її домі перестала розливатися і не потребувала упокорення
вогнем.
Дід Степан згодом розповів свої
спостереження мамі врятованої дівчинки. Та не повірила, але й інші люди
підтвердили, що бачили дивну жінку з пляшкою води. І здається, якраз тоді
вогонь дивним чином раптом згас.
Пройшли роки. Врятована дівчинка Марічка
виросла і їй не давала спокою мамина розповідь про дивну жінку, що дивом
загасила пожежу. Якби не ця жінка, то і самої Марічки мабуть би вже не було. І
дівчина дала собі слово, що називатиме свою рятівницю мамою, бо то, по суті,
було її друге народження.
Знайти свою рятівницю виявилося ділом
не простим. Єдиною зачіпкою була невелика машина жовтого кольору, на якій тоді
під’їхала жінка. Та дві останні цифри номеру, які вдалося запам’ятати діду
Степану.
Одного разу, виходячи з магазину в
райцентрі, дівчина побачила ту саму машину, яка, на жаль, уже від’їжджала.
Розпитувати продавця гомінкого магазину було наївною спробою.
– Власниця жовтого авто? Не можу напевно сказати, але, здається, вона з
Данилівни.
Цієї інформації було достатньо для
подальшого пошуку. І через пару днів дівчина Марічка ступила на поріг Олениного
будинку. Її зустрів син Олени, а самої господині не було вдома. Час в
очікуванні пройшов в теплій розмові за столом з ароматним чаєм.
Коли Олена відкрила двері, Марічка
кинулася до неї.
– Доброго дня, мамо.
Олені знадобилася лише секунда, щоб
зрозуміти хто ця дівчина. Вона окинула поглядом стіл зі смаколиками, звернула
увагу на зачарований погляд її сина, і зрозуміла, що таке звернення цієї
дівчини до неї буде чути надалі майже кожного дня.
Микола Казкар.
