Перш за все, навіщо вчити історію? Для того, щоб не повторювати помилок, допущених у минулому. Але для усвідомлення цих помилок, для розуміння причинно-наслідкових зв’язків потрібно вивчати саме Її Величність Пані Історію, а не «ідеологічно вивірені» міфи, часто просто висмоктані з пальця. Забиваючи собі голову міфами, ми приречені вічно ходити по колу, вистеленому граблями, і з подивом запитувати себе: «Якщо ми такі хороші, то чому нас ніхто не любить, і чому, завжди роблячи все правильно, ми зрештою постійно опиняємося у перманентній дупі?»
Багато людей ігнорують очевидні факти, відмахуються від багаторазово доведеної правди лише тому, що ТАКА правда їх не влаштовує. Не хочуть вони правди, яка зачіпає їхнє самолюбство, применшує гідність, принижує велич. Їм потрібна правда, згідно з якою вони сильні, сміливі, благородні, щедрі, справедливі, великі, білі й пухнасті.
Зверніть увагу на те, що постачальники «хорошої правди» в усі часи були улюбленцями народу, обласканими й облизаними, а головне — владою, обсипані грошима та регаліями, їхній авторитет був незаперечним. А ось критикани, очорнювачі, фальсифікатори — тобто ті, хто намагається донести до людей «погану правду», — найчастіше бувають обпльовані, висміяні, затюкані натовпом і «незаперечними авторитетами».
Чи знаєте ви, чому «хороші історики» так накинулися на Віктора Суворова після виходу його книги Ледокол? Не тому, що він написав неправду, а тому, що наочно показав: основні тези історії Друга світова війна, любовно виписані й «обґрунтовані» професорами, академіками, співавторами мемуарів радянських воєначальників, м’яко кажучи, не відповідають дійсності. І справа навіть не в тому, що був розвіяний один із головних міфів війни — про колосальну кількісну та якісну перевагу Вермахту над Червоною армією, а в тому, що через усі книги Суворова, присвячені Другій світовій, червоною ниткою проходить одна крамольна думка, за яку йому немає і не буде прощення:
«МИ ДАЛЕКО НЕ БІЛІ Й ЗОВСІМ НЕ ПУХНАСТІ».
Чи знаєте ви, за що був розкритикований, обсипаний прокльонами й вигнаний з роботи директор Центрального архіву російської армії? А за те, що виклав у мережу скани документів, справжніх документів(!), які стосувалися «подвигу 28 панфіловців». Із цих документів випливало, що ніякого «подвигу» в реальності не існувало. Уся історія про те, як 28 піхотинців ціною своїх життів знищили 42(!) німецькі танки, від початку й до кінця була вигадана.
Реакція «правильних істориків» на «зраду» того, кому було довірено таку відповідальну справу — зберігати, оберігати, тягти й не пущати, — була цілком передбачуваною: істерики, образи, бризкання слиною й лайном у бік «покидька, який підняв руку на святе». Суть «спростувань» і «відновлення історичної правди» зводилася до такого: подумаєш, документи! Плювати, що справжні! Їх давно треба було спалити, знищити, щоб і сліду не лишилося! Усі й без жодних папірців знають, що подвиг був!
Так, був! Був!! Був!!! Хай не в цей час, не в цьому місці, хай його здійснили зовсім інші люди, але він усе одно був!
Одним словом, як в Одесі:
— А правда, що Рабінович виграв у лотерею мільйон?
— Святісінька правда, тільки не Рабінович, а Кацман, не мільйон, а тисячу, не в лотерею, а в преферанс, і не виграв, а програв.

На цій світлині ви бачите площу перед оперним театром у Львові під час параду рекрутів до дивізії Ваффен СС «Галичина». На спеціально спорудженій - для усього цього величавого дійства - трибуні ви бачите майже усе керівництво Львова, а також (і це важливо) на передньому плані Голову військової управи - Альфреда Бізанца.

На той момент цей чоловік був полковником Абверу, а у попередні роки - полковником армії УНР. Саме оцей наш земляк із околиць Стрия - Альфред Бізанц й агітував у ті дні українців Львова і Галичини вступати до створеної німцями 14-ої гренадерської дивізії Ваффен СС "Галичина".

У всьому цьому є один нюанс: упівці вкрай погано ставилися і до дивізії СС "Галичина" і до українців, які у ній воювали.

Чому?

Відповідаю: бо УПА тоді справедливо вважало, що наші земляки у цій дивізії воюють не за Україну, а за фюрера і німецький імперіалізм. І військові підрозділи УПА з таким самим завзяттям вступали у бій з есесівцями із галицьких добровольчих полків як і з будь-яким іншим ворожим німецьким підрозділом.

Так само вкрай негативно УПА ставилося й до українців у різних шуцманшафт-батальйонах і в підрозділах Українського визвольного війська і знищувало їх з таким самим успіхом як і радянських партизан, армію крайову та "батальйони хлопські".

Але у всьому цьому є один нюанс: Служба Безпеки в УПА відпрацювала на той час дуже цікаву модель, за якою чимало українців із есесівських військових підрозділів було переконано зрадити присязі, яку вони дали Гітлеру і перейти працювати на бік України.

Наприклад, коли на Західній Україні з’явилися 4-ий, 5-ий та 6-ий Галицькі добровольчі полки СС (які були сформовані із добровольців, що не потрапили до дивізії СС "Галичина") то упівці назагал провадили з ними таку ж саму запеклу криваву боротьбу як і зі звичайними німецькими нацистами. Причина була одна: ті Галицькі добровольчі полки служили Гітлеру і були створені виключно для каральних операцій.

Але навіть у тій ситуації УПА і ОУН (б) не полишали спроб визволити своїх однокровних братів-українців із тих ціпких лабет готського нацизму і переконати їх перейти працювати для України і її майбутнього. Натомість, ОУНівці-мельниківці з Волині в цілому охоче йшли до співпраці з німцями і у цьому їх цілком справедливо засуджував бандерівський відлам цієї організації в Галичині.

Так 19 квітня 1944 року українці у першому батальйоні Галицького добровольчого полку СС, який був розквартирований в українському Закерзонні - в селі Гнішове біля Холма, вбили трьох німецьких унтер-офіцерів і поранили одного унтерштурмфюрера СС та втекли з місця своєї дислокації до упівців (тут і далі статистику подаю за сторінкою: Український Визвольний Рух - ОУН і УПА, яку перепостила: "УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting").

А кількома днями раніше - ще у березні того ж року група упівців сотенного "Чумака" (Микола Яценюк) переправилися на правий беріг Західного Бугу на територію 5-го Галицького полку СС, де перебили майже усіх німецьких офіцерів, а 20 українських бійців переконали піти з ними.

Таких прикладів переходу колишніх галицьких есесівців, які розкаялися і змінивши свої політичні погляди, перейшли до УПА - є чимало. І усе це тоді стало можливим завдяки ефективній контрпропаганді підпілля бандерівської ОУН і самих упівських командирів.

Бо у ті місяці кожному українцеві, який служив у тих п’яти німецьких галицьких добровольчих полках, за найменшої нагоди, пояснювали що Третій Райх - не має майбутнього, він - приречений, а Україну слід відбудовувати власними силами і не покладати своїх надій на німців.

І, уявіть собі: в результаті такої підривної ідеологічної роботи, майже увесь п’ятий добровольчий Галицький полк СС, практично розклався, бо за даними самого німецького командування, його полишило близько 200 чоловік.

І, на закінчення: у ті палаючі війною дні 1944 року, усі хто хотів незалежної від німців і поляків України - йшов в УПА. А усі ті, хто був поставлений перед непростим вибором: бути ув’язненим і вивезеним до Німеччини чи перейти на службу Третьому Райху - одягали на себе форму СС...

Щось подібне тоді діялося майже в усіх європейських країнах і окупована нацистською Німеччиною українська територія - не була жодним винятком...

Микола Бандрівський

- І куди ж це мій любий зібрався?
Запитала пані Магеланова, щойно вийшовши з опочивальні.
- Сьогодні я маю зустрітися зі шляхетним доном Єлькано щоб обговорити з ним важливі справи.
Відповів пан Магелан, поправляючи перед великим дзеркалом розкішного чорного капелюха.
- І цей бовдур знову потягне тебе до шинка, де ти простовбичиш цілісінький день та прилізеш до дому п’яний, як свиня!
- Дон Єлькано, між іншим, чудовий навігатор та відважний мореплавець, і до того ж у нас дійсно важливі справи!
Зробив спробу заступитися за старого друга пан Магелан.
- Та нехай мене поб’є грім і покарає Свята Інквізиція, як що не у шинку ви будете вирішувати свої справи! Та все місто знає, що цей дурень Єлькано нероба і п’яниця, яких світ не бачив!
- А хоч би і в шинку, то що?!
Не на жарт завівся пан Магелан.
- Та невже ж я, найкращий капітан флоту Його Величності короля Іспанії не маю права хоча б раз на місяць зайти до шинка, щоб випити по чарці вина зі своїм другом доном Єлькано?!
- А бодай би ти зі своїм Єлькано тай кругом світу пішов!
Вигукнула пані Магеланова і хряпнула дверима опочивальні.
З цього, власне кажучи, все і почалось.

https://youtube.com/watch?v=h443yKSXv64&si=UK9514ViB1npn8rf

У березні, 2022 року, Ася додзвонилася з Маріуполя до Миколаєва. Для Асі це стало дивом. 

Тоді прорізався зв'язок і Ася набирала всі номери поспіль. Але спрацював лише цей екстрений номер. Найімовірніше, це була служба ДСНС. 

Ася почула: "Оператор..., місто Миколаїв, що у вас трапилося?" 

Ася попросила: "Врятуйте нас, будь ласка! У нас тут все дуже погано. Нас вбивають".

Жінка з Миколаєва уточнила: "Скажіть, де ви знаходитесь. Назвіть вулицю, будинок, район".

То був голос з іншого життя.Точніше, не так. То був голос життя, а Ася була всередині смерті. 

Ася не могла повірити, що десь за цим колом пекла, в якому знаходиться її місто, є місця, де люди відповідають на дзвінки, задають уточнюючі питання і, можливо, прийдуть на допомогу, якщо їх покликати. 

Ася відповіла: "Я телефоную з Маріуполя. Нас бомбять і обстрілюють. Ми постійно в підвалі. Вийти практично неможливо. У нашому підвалі дев'ятеро людей. Поряд з нами мертва сусідка, загорнута в килим. Її убило осколком. Ми не можемо її поховати. Скажіть, що нам робити?" 

Жінка - оператор не відповідала. Ася подумала, що зв'язок обірвався: "Алло, ви чуєте мене? Алло!" 

"Я тут, я чую", - відповіла жінка із Миколаєва. І знову замовкла. Ася зрозуміла, вірніше відчула, що незнайома оператор, із міста на півдні України, плаче. 

Їх відокремлювали півтисячі кілометрів, але насправді їх розділяла нескінченна чорна діра між живим Миколаєвим та мертвим Маріуполем. 

Ася розповідає цю історію і дивується: "Уявляєте, вона плакала. Не я плакала, а вона, ця жінка. Коли про Маріуполь почула, то не могла розмовляти".

Ася теж заплакала б, але їй треба було рятувати дитину. Тому Ася знову уточнила: "Порадьте, що нам робити. Ми ледве до вас додзвонилися! У нас проблеми зі зв'язком, їжею, ліками, життям".

Жінка запитала: "У вас достатньо води?" 

Ася здивувалася: "Води? У нас її немає. Ми її набрали зі старої криниці, але не впевнені, що вона чиста. Та й ця вода закінчується. І знову піти до криниці неможливо. Стріляють жахливо. Ви нам допоможете?"

І знову довга пауза з того боку де життя. А потім уривчасто, через ридання, що стримуються: "Тримайтеся разом. Постарайтеся вижити".  

І все. Більше жінка із Миколаєва нічого не сказала.Чи не змогла.  Перша поклала слухавку. Не кожна людина може витримати таку розмову. 

Ася тоді на неї розлютилася, тому що багато чого не знала. Ася не могла бачити всієї картини жаху, що відбувається у її місті. 

У неї був не весь малюнок пекла, а лише маленький шматочок цього малюнка з чорними будинками та воронками у мерзлій землі. 

Ася виживала на своїй вулиці, у підвалі, без зв'язку та інформації, поряд із людьми, які теж нічого не знали.

Жінка-оператор із Миколаєва знала, що вибратися з Маріуполя практично не можливо. Бути всередині Асіного міста, на той час означало смертний вирок. Яку пораду вона могла дати Асі? Що пообіцяти? 

Люди поряд, хотіли надії та з'ясовували у Асі: "Що вона сказала? Нам допоможуть?" 

Ася відповіла різко, про що досі жалкує: "Сука вона. Нічого не сказала. Ніхто не допоможе".

Вчора я познайомилася з Асею і вона розповіла мені цю історію, а потім запитала: "Цікаво, ця жінка -  оператор із Миколаєва мене пам'ятає?"

Думаю, пам'ятає. Тому й пишу цей допис. Пишу його не для Асі, а для тієї самої  пані з Миколаєва, яка відповідала на Асін дзвінок. 

Я дуже хочу, щоб вона знала, що Ася вижила, врятувала свою дитину і вибралася з Маріуполя.  

Для Асі теж важливо, щоб жінка, яка тоді з нею розмовляла, дізналася, нарешті, що Ася жива. 

Тому що жити з почуттям провини, що ти комусь не допоміг, навіть, якщо це було неможливо - пекло, страшніше за Маріуполь. Ася, я, та інші маріупольці, що вижили, це добре розуміють.

***
Надія Сухорукова з фб