Історія придніпров'я Чи був славетний полк?
- 27.12.25, 12:49
Ішов1919 рік, на українських землях точилися громадянська війна.
Всі воювали з усіма: червоні з білими, монархісти з республіканцями, самостійники з єдинонеділимщиками і особливо стояли анархісти, які були проти всіх, бо люба влада, люба держава, то є насильство над особистістю, яку теоретики анархізму не визнавали від слова зовсім. Тобто, крайніми у всій цій колотнечі були селяни, їх грабували всі, і білі і червоні, приємним виключенням були хіба що бійці добровольчої армії Нестора Івановича Махно, бо той мародерства не дозволя, а порушників карав з усією суворістю революційного часу. Старі люди розповідали, що коли у Катеринославі була влада махновців, в місті був ідеальний порядок, ніяких грабунків та розбію, а все, що показують у кіно про махновців, то брехня. Літній колега розповідав:"Я тоді був хлопцем, але те, що бачив на власні очі запам'ятав добре. На розі вулиць Чкалова і Красної, там, де зараз трамвайна колія вивертає праворуч, був ломбард, до речі він існував там і в радянські часи. От бачив я, як з ломбарду вийшов літній єврей, виніс золотого годинника на ланцюжку і почав приміряти, до якої кишені зручніше буде його покласти, раптом до нього підбіг якийсь молодик, наставив "наган" і відібрав годинника. Аж тут махновський патруль, хлопці тверезі, охайні, з величезними червоними бантами на грудях. Схопили молодика, Що, сучий сину, бандитствуєш? Поверни товаришу годинника, здай зброю і ставай до стіни! А Ви, товаришу, ідіть і нічого не бійтеся. Ой, товариші, може такі ні нада стрілять мальчіка? Он уже всьо понял і больше нікада ні будіт! Твоє щастя, мамчине горе, що добра людина тобі трапилася, давай зброю і пішов геть! Але знай, ще раз попадешся, то не пожаліємо, навіть мати не випросить! Хлопець так зрадів, що аж розплакався! Кинувся до єврея, дядьку, як вас звуть? А тобі для чого? Щоб знати за кого Бога молити і за чіє здоров'я свічки ставити Та іди вже з Богом, головне більше дурниць не роби, і не намагайся швидко розбагатіти, особливо на чужому горі і в тяжкі часи. Ось так все і закінчилося. Не дарма селяни, коли поз них проїзжала тачанка Нестора Івановича вслід їй хрестилися, а його самого шанобливо називали БАТЬКОМ. В ті часи дуже важко було розібратися яка влада в місті, бо різні райони були в руках різних сил, часто непримиримих, але вони якось домовлялися між собою не конфліктувати, бо сили перемогти всіх не було ні в кого, то ж в центрі були білі, які мали штаб в готелі Асторія, яка існує і нині, в тому ж самому будинку, а червоні порядкували в районі Чечеловки, де жили переважно робітники. Батько Махно зі своїм штабом в цей час стояв в селі Любимівка, що розташувалося на лівому березі річки Дніпро, що знаходилося практично напроти Лоцманської Кам'янки. Село Лоцманська Кам'янка межувало з Мандриківкою, от тільки Мандриківка була фактично поглинута містом Катеринослав, і вважалась одним з його районів, а Лоцманська Кам'янка зберегла статус самостійного населеного пункту. Пригадалось іще дещо з розповідей старих людей. Влітку 1919 року під Катеринославом опинилася ДИКА ДИВІЗІЯ генерала Шкуро, дивізія була кавалерійська і набрана з представників народів північного Кавказу. Хоробрі джигіти замість виборювати волю для себе несли іншим із завзяттям, достойним кращого узькій мір другим народам. Сталося так, що один з полків дикої дивізії, набраний з чеченців та інгушів захопив Лоцманську Кам'янку, і носії ідеї єдінай і ніділімай расеи зайнялись своєю улюбленою справою, почали грабувати та гвалтувати. Мужиків, які намагалися боронити дівчат та жінок вбивали на місці. Мешканці села, які зуміли вирватися з села до берега Дніпра, сіли в човни і повеслували до протилежного берега, потім побігли в Любимівку, там знайшли штаб Махно, і сказали Нестору Івановичу: Батьку, рятуй, чеченці звірують, перебили наших багато, дівчат погвалтували, жінок попаскудили. Допоможи, рідненький! Ночувати вони у плавні підуть, на пасовисько для коней, та і ночі зараз теплі. Нестор Іванович наказав зняти з тачанок(ось тут серед оповідаючих про ці події розбіжності, одні кажуть чотири, другі вісім, а деякі навіть дванадцять, але це вже забагато, кулеметів і човнами разом з кулеметниками переправити на правий берег). Чеченці дійсно пішли ночувати в плавні, бо їхні коні могли добре попастися на соковитій траві і так спокійніше за коня. Підчас нічної темряви досвідчені кулеметники зайняли зручні позиції, а як тільки розвиднілось вдарили смертоносною зливою, вад якої на рівному як стіл березі не було порятунку. Деякі з вояків намагалися знайти порятунок у воді, сподіваючись заховатися в густому очереті та якось не потрапити на очі кулеметникам, але і тут їм не було щастя, бо на воді у човнах чатували розлючені камнянчани і веслами та вилами добивали тих, хто таки дістався до води. І справа не в якійсь особливій жорстокості, а в тому, що перед очима у них стояли вбиті батьки, брати та друзі, а у вухах ще лунали крики гвалтованих дівчат. То ж звідки взятися милосердю? Ось так дивізія генерала Шкуро втратила один зі своїх полків. Але так, щоб загинули всі не буває, хтось та врятувався. Та назва Лоцманська Кам'янка в пам'яті закарбувалося. Ще до війни хлопець з Лоцманської Кам'янки служив в червоній армії, нести службу йому було призначено на території Чеченскої республіки, він пішов у звільнення перший раз нормально, але мабуть сказав комусь із місцевих звідки він родом, а у другому звільненні його зарізали. Зараз Лоцманська Кам'янка поглинута містом, приватний сектор ще існує, та багатоповерхівки вже підступили впритул. Головна вулиця Яснополянська існує, це дорога на підйом, що веде від Набережної, і потім перетинаються з дорогою, що веде в аеропорт. Лоцманська Кам'янка має славну історію, це село не раз відвідував професор Яворницький, тут мешкала рідна сестра Лесі Українки, котру відвідувала мати, Олена Пчілка. Історію Лоцманської Кам'янки, якщо буде цікаво я розповім пізніше. З дикою дивізією генерала Шкуро пов'язане ще одне відоме ім'я, мабуть всі пам'ятають пісню по матроса Железняка:Он шол на Одесу, а вишел к Херсону, людоньки, це ж скільки треба випити щоб так заблукати? Але пісня то брехня. Насправді матрос Железняк в 1919 році був командиром бронепотяга.25 липня 1919 року у бою з військами А. Шкуро бронепоїзд під командуванням А. Г. Железнякова потрапив в засідку біля станції Верховцево. У самий останній момент бою, коли бронепоїзд, даючи задній хід, вже вирвався із засідки, Железняков був поранений в груди. Рана виявилася смертельною: 26 липня на станції Пятихатки він помер. Ось так закінчився не вельми славний шлях революційного матроса.
Всі воювали з усіма: червоні з білими, монархісти з республіканцями, самостійники з єдинонеділимщиками і особливо стояли анархісти, які були проти всіх, бо люба влада, люба держава, то є насильство над особистістю, яку теоретики анархізму не визнавали від слова зовсім. Тобто, крайніми у всій цій колотнечі були селяни, їх грабували всі, і білі і червоні, приємним виключенням були хіба що бійці добровольчої армії Нестора Івановича Махно, бо той мародерства не дозволя, а порушників карав з усією суворістю революційного часу. Старі люди розповідали, що коли у Катеринославі була влада махновців, в місті був ідеальний порядок, ніяких грабунків та розбію, а все, що показують у кіно про махновців, то брехня. Літній колега розповідав:"Я тоді був хлопцем, але те, що бачив на власні очі запам'ятав добре. На розі вулиць Чкалова і Красної, там, де зараз трамвайна колія вивертає праворуч, був ломбард, до речі він існував там і в радянські часи. От бачив я, як з ломбарду вийшов літній єврей, виніс золотого годинника на ланцюжку і почав приміряти, до якої кишені зручніше буде його покласти, раптом до нього підбіг якийсь молодик, наставив "наган" і відібрав годинника. Аж тут махновський патруль, хлопці тверезі, охайні, з величезними червоними бантами на грудях. Схопили молодика, Що, сучий сину, бандитствуєш? Поверни товаришу годинника, здай зброю і ставай до стіни! А Ви, товаришу, ідіть і нічого не бійтеся. Ой, товариші, може такі ні нада стрілять мальчіка? Он уже всьо понял і больше нікада ні будіт! Твоє щастя, мамчине горе, що добра людина тобі трапилася, давай зброю і пішов геть! Але знай, ще раз попадешся, то не пожаліємо, навіть мати не випросить! Хлопець так зрадів, що аж розплакався! Кинувся до єврея, дядьку, як вас звуть? А тобі для чого? Щоб знати за кого Бога молити і за чіє здоров'я свічки ставити Та іди вже з Богом, головне більше дурниць не роби, і не намагайся швидко розбагатіти, особливо на чужому горі і в тяжкі часи. Ось так все і закінчилося. Не дарма селяни, коли поз них проїзжала тачанка Нестора Івановича вслід їй хрестилися, а його самого шанобливо називали БАТЬКОМ. В ті часи дуже важко було розібратися яка влада в місті, бо різні райони були в руках різних сил, часто непримиримих, але вони якось домовлялися між собою не конфліктувати, бо сили перемогти всіх не було ні в кого, то ж в центрі були білі, які мали штаб в готелі Асторія, яка існує і нині, в тому ж самому будинку, а червоні порядкували в районі Чечеловки, де жили переважно робітники. Батько Махно зі своїм штабом в цей час стояв в селі Любимівка, що розташувалося на лівому березі річки Дніпро, що знаходилося практично напроти Лоцманської Кам'янки. Село Лоцманська Кам'янка межувало з Мандриківкою, от тільки Мандриківка була фактично поглинута містом Катеринослав, і вважалась одним з його районів, а Лоцманська Кам'янка зберегла статус самостійного населеного пункту. Пригадалось іще дещо з розповідей старих людей. Влітку 1919 року під Катеринославом опинилася ДИКА ДИВІЗІЯ генерала Шкуро, дивізія була кавалерійська і набрана з представників народів північного Кавказу. Хоробрі джигіти замість виборювати волю для себе несли іншим із завзяттям, достойним кращого узькій мір другим народам. Сталося так, що один з полків дикої дивізії, набраний з чеченців та інгушів захопив Лоцманську Кам'янку, і носії ідеї єдінай і ніділімай расеи зайнялись своєю улюбленою справою, почали грабувати та гвалтувати. Мужиків, які намагалися боронити дівчат та жінок вбивали на місці. Мешканці села, які зуміли вирватися з села до берега Дніпра, сіли в човни і повеслували до протилежного берега, потім побігли в Любимівку, там знайшли штаб Махно, і сказали Нестору Івановичу: Батьку, рятуй, чеченці звірують, перебили наших багато, дівчат погвалтували, жінок попаскудили. Допоможи, рідненький! Ночувати вони у плавні підуть, на пасовисько для коней, та і ночі зараз теплі. Нестор Іванович наказав зняти з тачанок(ось тут серед оповідаючих про ці події розбіжності, одні кажуть чотири, другі вісім, а деякі навіть дванадцять, але це вже забагато, кулеметів і човнами разом з кулеметниками переправити на правий берег). Чеченці дійсно пішли ночувати в плавні, бо їхні коні могли добре попастися на соковитій траві і так спокійніше за коня. Підчас нічної темряви досвідчені кулеметники зайняли зручні позиції, а як тільки розвиднілось вдарили смертоносною зливою, вад якої на рівному як стіл березі не було порятунку. Деякі з вояків намагалися знайти порятунок у воді, сподіваючись заховатися в густому очереті та якось не потрапити на очі кулеметникам, але і тут їм не було щастя, бо на воді у човнах чатували розлючені камнянчани і веслами та вилами добивали тих, хто таки дістався до води. І справа не в якійсь особливій жорстокості, а в тому, що перед очима у них стояли вбиті батьки, брати та друзі, а у вухах ще лунали крики гвалтованих дівчат. То ж звідки взятися милосердю? Ось так дивізія генерала Шкуро втратила один зі своїх полків. Але так, щоб загинули всі не буває, хтось та врятувався. Та назва Лоцманська Кам'янка в пам'яті закарбувалося. Ще до війни хлопець з Лоцманської Кам'янки служив в червоній армії, нести службу йому було призначено на території Чеченскої республіки, він пішов у звільнення перший раз нормально, але мабуть сказав комусь із місцевих звідки він родом, а у другому звільненні його зарізали. Зараз Лоцманська Кам'янка поглинута містом, приватний сектор ще існує, та багатоповерхівки вже підступили впритул. Головна вулиця Яснополянська існує, це дорога на підйом, що веде від Набережної, і потім перетинаються з дорогою, що веде в аеропорт. Лоцманська Кам'янка має славну історію, це село не раз відвідував професор Яворницький, тут мешкала рідна сестра Лесі Українки, котру відвідувала мати, Олена Пчілка. Історію Лоцманської Кам'янки, якщо буде цікаво я розповім пізніше. З дикою дивізією генерала Шкуро пов'язане ще одне відоме ім'я, мабуть всі пам'ятають пісню по матроса Железняка:Он шол на Одесу, а вишел к Херсону, людоньки, це ж скільки треба випити щоб так заблукати? Але пісня то брехня. Насправді матрос Железняк в 1919 році був командиром бронепотяга.25 липня 1919 року у бою з військами А. Шкуро бронепоїзд під командуванням А. Г. Железнякова потрапив в засідку біля станції Верховцево. У самий останній момент бою, коли бронепоїзд, даючи задній хід, вже вирвався із засідки, Железняков був поранений в груди. Рана виявилася смертельною: 26 липня на станції Пятихатки він помер. Ось так закінчився не вельми славний шлях революційного матроса.
1
