Історія про те, як детективи НАБУ два роки прослуховували офіс народного депутата Юрія Кісєля, нагадує цинічний реаліті-серіал, який жоден солдат не зміг би додивитися без люті. У головних ролях — обранці нації, у ролі режисера — Сергій Шефір та інші архітектори «тіньової» лояльності.

З’ясувалося, що «касове вікно» працювало з вражаючою стабільністю: звичайним депутатам видавали по п’ять тисяч доларів за «правильне» голосування, а головам комітетів — по п’ятнадцять. На тлі того, як волонтери збирають по гривні на дрони, а бійці купують запчастини до автівок за власні гроші, ці «зарплати в конвертах» виглядають як дика аномалія, що межує з державною зрадою.

Особливого цинізму ситуації додає спротив Управління державної охорони, яке намагалося не пустити детективів до комітетів Верховної Ради. Уявіть собі цей сюрреалізм: силова структура, яка має захищати державні інститути, фактично стає «живим щитом» для захисту пачок готівки від закону.

Як пояснити бійцю в окопі, що поки він чекає на снаряди, спецпризначенці в тилу перевіряють понятих НАБУ, аби ті не завадили «слугам» перераховувати свою долю? Це повна деградація поняття державної безпеки, де охорона перетворюється на сервіс для прикриття «бекофісів».

Поки ми обговорюємо високі матерії про «відновлення країни» та залучення мільярдних грантів, НАБУ показує, куди ці ресурси можуть «евакуюватися» насправді. «Велике будівництво», яке тривалий час було основним донором для наповнення цих конвертів, у свідомості депутатів трансформувалося у «Велике виживання» власної кишені.

Якщо парламентарям треба доплачувати тисячі доларів просто за те, щоб вони виконували свої прямі обов’язки, то виникає логічне запитання: на чиєму боці вони насправді воюють? Відповідь очевидна — на боці власного добробуту, який вони цінують значно вище за виживання нації.

Сарказм ситуації досягає піку, коли ми бачимо повідомлення про начебто вже втечу фігурантів, таких як Юрій «Юзік» Корявченков, за кордон. Колишній комік, який обіцяв «зробити їх разом», вирішив, що «разом» з народом йому занадто гаряче, і обрав комфортну еміграцію.

Це класичний жест мародера: набити кишені, поки триває хаос, і зникнути в першій же небезпечній ситуації. Для воїна, який не має права залишити позицію, така поведінка народного обранця є вищим проявом нахабства, що не підлягає прощенню.

Цей скандал — не просто чергова папка в архіві НАБУ, а вирок системі, яка намагається жити за правилами мирного «дерибану» в часи екзистенційної війни. Коли група депутатів голосує за закони, що обмежують незалежність антикорупційних органів, вони фактично здійснюють самогубство державного контролю. Це і є справжній внутрішній ворог — той, хто в білій сорочці та з депутатським значком за лаштунками торгує майбутнім країни, поки волонтери шукають кошти на черговий тепловізор.

Зрештою, «Міндічгейт» та «Кісєль-кеш» доводять, що найбільша загроза суверенітету часто ховається не в ракетах ворога, а в конвертах «своїх». Справжня перемога почнеться не з міжнародних договорів, а з моменту, коли касове віконце в урядовому кварталі назавжди зачиниться, а його відвідувачі змінять дорогі костюми на тюремну робу. До того часу будь-який патріотичний пафос із трибун буде лише шумом, який розбивається об глуху стіну нерозуміння тих, хто щодня бачить справжню ціну нашої свободи в очах побратимів.

* Публікується зі збереженням стилю автора

автор: Костянтин Іванченко