
Заява президента щодо мобілізації народних депутатів - це популістичне лицемірство.
На 7-ому році президентства Зеленський нарешті згадав, що Україна - це парламентсько-президентська, а не офісно-президентська республіка. І вирішив "налякати" депутатів мобілізацією, за яку і має голосувати парламент:)
Як на мене, його звернення мало бути в першу чергу спрямоване на його фракцію, яка, де-юре, все ще має монобільшість. Бо саме вони останні півроку ігнорують свої обов'язки і провалюють важливі для країни законопроекти.
Нагадаю, що це Зеленський, з допомогою екранного образу Голобородька, привів цих людей у парламент. Тому замість того, щоб лякати своє відображення фронтом, пропоную йому особисто очолити цей процес і показати приклад. Хто знає, може хоч частина "слуг" долучиться до заклику президента так само охоче, як вони шукали прохідне місце у списку партії.
Також вважаю за доцільне нагадати, що саме президент створив цю "неспроможну монобільшість", задача якої полягала в тому, щоб голосувати тільки тоді, коли це треба було йому самому або його оточенню.
Історія з НАБУ і САП - найсвіжіший тому приклад. Отам все було чітко і все працювало.
А тепер, коли виявилось, що частина "слуг" більше не хоче бути запрограмованою кнопкою, яка голосує, коли на неї натискають з ОП, президент вирішив показати свій гнів і навести лад у політичній системі.
Розчарую, Вас, пане президент, бо нічого з цього не вийде. Програма "Велика мобілізація" - це не "Велике будівництво".
Але лайки соцмережах - це точно принесе. Отак і живемо.
автор: Соломія Бобровська, народна депутатка України від партії "Голос"; сторінка авторки у Фейсбук


Ни день не радует, ни ночка,
ни солнца луч, ни плеск ручья…
Тиха палата, в ней есть точка,
что на стене, напротив - я.
Ни мысль не вертится, ни слово,
нет, не желаю говорить.
Не больно мне и не хреново.
И жажды нет, чтоб утолить.
Не слышно музыки, ни звуков
спешащих к койке каблучков…
Ни что не кажется здесь мукой,
всё вижу в точке без очков.
В ней жизнь кусков-обрывков дальних,
и в ней же всё, что нынче есть.
Что будет кадров ряд печальных…
В ней мим озвучивает песнь -
играет телом, извиваясь,
о путешествиях в мир грёз…
падений наземь, разбиваясь
до пары капель горьких слёз.
Единый честный собеседник
со мною здесь – она. Она
и не навязчивый советник,
и беспристрастна. И верна.
Тиха в палате явь собою.
Спасибо, жизнь, за твой презент!
Смотрю лишь в точку – в ней волною
штормит не буйный пациент.