Блог Whiskey**

Вид:: короткий; повний

Замітки:

всі

у блог

у співтовариства

Whiskey**

Хто в темі:)

16.09.26, 23:23

Світ грає з нами. У кожного гравця своя стратегія, своя мета. А ми, українці, ми - переможці. Це була моя мрія. Одна з моїх мрій про Україну. Моя Україна мені завжди болить...

А це була алегорія.....

Малюнок моєї доньки. Захопилася разом з нею свого часу серіалом.

Подолаємо.

Вистоїмо.

Длупай цю скелю.

Попри все.

Слава ЗСУ

Слава нації

Слава Україні.

Смерть ворогам.

Коментарі: 16

Whiskey**

Зазвичай, мовні срачі сприймають як протистояння українців, які говорять рідною мовою з українцями, які говорить мовою окупанта. Але історія значно глибша. Бо вона не про мову, а про самоідентифікацію. Ким відчуває себе людина.

Багато століть ми живемо в російській культурній окупації. Просто вдумайтеся, протягом століть нам вбивали в голову, що справжня мова – це російська, а українська – це сільське нарєчіє.

Тому як читати, то безумовно, Булгакова і Пушкіна, а для того, щоб закріпити міф про вторинність української мови і літератури, давайте напхаємо в шкільну програму української літератури тяжких творів про непідйомне сільське життя, яких діти в цьому віці не розуміють і будуть ненавидіти.

Потап і Настя Камєнскіх не якесь окреме явище, а цілком собі МАСОВИЙ продукт російської культурної окупації. Таких людей, як Камєнских, з кістою замість мозку – мільйони. І це не стільки їх вина, як біда. Бо росія доклала дуже багато зусиль, щоб ось таких Камєнскіх корчило від української мови.

Мало хто знає, що мати Насті Камєнскіх, Лідія Петрівна Каменських, більше тридцяти років співала у хорі імені Вірьовки. Хрещена мати – Народна артистка України Алла Кудлай. Батько – концертний директор цього ж хору. Тобто, найближчі родичі дуже сильно інтегровані в українську культуру.

І ось в цій сім'ї з'являється дочка, у якої від української мови кіста! Чому? А тому, що росія послідовно проводить політику культурної окупації і за сотні років переконала велику частину українського суспільства, що справжній успєшний успєх можливий ЛИШЕ РОСІЙСЬКОЮ.

Маленька Настя росте у Києві 90-х і всі її кумири: бандити, прокурори, проститутки і дорогий Потап – говорять російською. Так із українки Насті Жмур помалу і невідворотньо формується росіянка Настя Камєнскіх.

Яка стає ще більшою українофобкою, ніж росіяни, бо їй соромно за те, що вона колись була українкою. Тепер вона робить ці заяви, щоб переконати саму себе, що українкою вона була несправжньою, а насправді вона чистокровна руска. Успєшна і модна.

Питання засудження таких тіпів, як Потап чи Настя, це не питання засудження конкретних персонажів. Це наш спротив КУЛЬТУРНІЙ ОКУПАЦІЇ.

Тому коли вам кажуть: "нащо вони вам? Від'їбіться від них!", ні в якому разі не зупиняйтеся. Бо це у рускомірців і латентних рускомірців шкварчить їхня російська культурна прошивка. Їм некомфортно, коли зазіхають на монопольне становище російської мови в Україні.

Ви ж розумієте, якщо російська мова втрачає свій статус панівної в Україні, значить всі жертви навернутих у російську мову даремні! Виходить, вони даремно відмовлялися від мови батьків, виходить даремно кілька років бекали і мекали, поки навчилися більш-менш нормально говорити російською. Їхній світ, де російська мова допомагала їм отримати більше впливу і ваги, руйнується просто на очах.

Ось чому такі люди нападатимуть на вас кожен раз, коли ви будете чинити спротив культурній окупації. Просто треба бути до цього готовим і завжди чітко висловлювати свою позицію по чортам, які тягнуть нас назад, в рускій мір. А позиція проста і зрозуміла: не подобається Україна, кіста від мови і корчі від Океану Ельзи? Тоді п#здуйте в росію і все життя доводьте, що ви не українці. Спойлер: там ніхто не повірить і будуть вас вважати хитрими ХХLами

Сергій Марченко з фб.

Коментарі: 138

Whiskey**

Приколи нашого городка.

06.09.26, 21:36

Ах как НЕ хочеться ворваться в городок?

мені особисто, ні. Не дай Боже нікому подібного довб...зма....

Я все розумію , війна, нерви, невизначеність майбутнього.... Але камон. Їдемо з чоловіком ми в кінотеатр сьогодні, дивитися Людину-павука, та і мала рада була теж з нами. Звісно мені той павук якби такоє))) але ж треба кудись вже. Читаю якісь новини, думаю гляну на бложики umnik

І що я бачу? hypnosis

Ну що. Бачу, що режисер погорєлого театру зрежисував, а пан ніхто виклав на мене наклеп, за який я

маю право звернутися до суду із позовом про захист честі, гідності та ділової репутації (статті 277, 297–299 Цивільного кодексу України).

В принципі, нічо так. Продуктивний, бачу ,день був у деяких.

А ще чисто по -людськи) викласти мій профіль у фейсбуці і написати, що я корупціонер чи що там? Це як воно, по -чоловічому, бляха, як воно взагалі це в світі розцінюється?

Ну те, що алкоголічка, писати на кожному стовбі, якби не нове. Тепер корупціонерка.

Коментарі: 76

Whiskey**

про бородатих людей.

29.08.26, 22:36

Коментарі: 7

Whiskey**

Ех, Марвін, а где же кружка.

29.08.26, 05:24

Сергій Марченко з фб

Треба віддати належне росіянам: в ескалацію вони вміють, можливо, найкраще в світі. Як і всі інструменти, які використовують московити: культурну експансію, геноцид, тотальна і безсоромна брехня в очі – ескалація інструмент максимально тупий і максимально дієвий. На жаль.

Принцип ескалації в тому, щоб завдати непропорційної шкоди опоненту. Причому, такої значної, щоб він запам'ятав і більше навіть не пробував опонувати. Наприклад, для тайожних абсолютно нормально з кимось випивати, а коли він скаже щось, що не сподобається – пирнути його ножем. Не дискутувати, не накричати, навіть не ударити, а просто зарізати за одне необережне слово.

Власне, це і є загадкова руска душа, з якою так носяться в Європі – коли твій рускій друг з однаковою вірогідністю може виколоти тобі око, або подарувати коня.

Останні кілька днів ми бачимо ескалацію з боку росії. Вона тупа, але максимально безжальна і спрямована на те, щоб ми жахнулися і підкорилися.

Особлива їхня хотілка – щоб ми перестали бити по нафтопереробці і маркетплейсам. Я переконаний, зараз на столі перемовин через посередників лежить якийсь варіант дронового перемир'я.

В цьому перемир'ї зацікавлені всі гравці, крім України. Бо ми реально попали в больові точки і свиномордим дуже несолодко. Але глобальні ринки прагнуть російської нафти, зерна та інших експортних товарів. Тому нас будуть схиляти припинити ці удари.

І саме для того, щоб українці теж чинили тиск на владу, росія зараз включила ескалацію і б'є по логістиці.

Але ескалація - гра в яку можна грати вдвох. Ми не європейці і шукати розгадку загадкової рускої душі не будемо. Бо давно її знаємо: треба просто дати їм по мордяці і стають, як шовкові. Над такою ескалацією і працюємо цілодобово. Ми #переможемо

Коментарі: 24

Whiskey**

Якщо Бог і є, то він носить форму мого покоління

27.08.26, 20:44

Моє покоління, не зважаючи на пам'ять комфорту 2000 них, таке.

Воно з честю і совістю.

Воно більше не буде жити по законам імперії, про яку ти так плачеш, дядько.

Важко бути українцем?

Ну то скажи вже собі, признайся нарешті хоч собі, що ти малорос...

Це хто ділить нарід? Ой, айййяяй....

Я буду вважати себе частиною цього покоління.

Це краще, що є у нас.

Дякую цьому поколінню.

Коментарі: 33

Whiskey**

Чи важко бути українцем? (Оновлено)

26.08.26, 20:43

Сергій Марченко з фб

Легко бути українцем, коли ти тупий. Коли жреш, среш, ржеш і пускаєш сльозу від щемливих віршів російської поетки українського походження Мартіни Макєєвої.

Набагато тяжче бути українцем, коли ти не тупий і розумієш, що основна причина появи скандального вірша Макєєвої – це почуття провини таких, як сама Макеєва. Всіх оцих свєтскіх львіц, які щебечуть російською і їхніх папіків, які всі, як один, на плівках НАБУ п#здять наші гроші язиком Пушкіна і Булгакова.

В глибині душі вони розуміють, що продовжувати спілкуватися окупантською навіть після вторгнення – це не те, щоб злочин, але якось не дуже доречно. Але мало хто хоче змінюватися і починати творити український культурний простір з себе.

Тому Макєєва і її прихильники, щоб не відчувати дискомфорту за свій культурний вибір на користь російської, перекручують все з ніг на голову і роблять із себе жертву: Ні, це не ми слухаємо рускій репчик і платимо гроші в бюджет російської армії через податки російських співаків і блогерів! Це просто нам тяжко бути українцями, бо легко тим, що росли без дідів з УПА, закатованих в НКВД!

Найбільш цинічно, що ця поетка загортає поділ України на тих, хто їсть білі гриби і в кого дідусь моряк на азовському морі в обгортку закликів до "єдності".

Це груба маніпуляція, бо весь її вірш побудований на протиставленні: УПА проти олів'є, Дід Мороз проти святого Миколая, Скрябін проти Лагутенка, Донецьк проти Івано-Франківська і далі по тексту.

Насправді українцем бути просто будь де, якщо ти ВИБРАВ бути українцем. У Василя Стуса чудово виходило бути українцем в Донецьку навіть в часи Совєцького союзу. То чому тяжко бути українцем в незалежній Україні?

Замість атакувати свідомих свого українства людей, що їм було легше усвідомити українство варто просто згадати своїх україномовних бабів-дідів і розпитати тата з мамою, чому їхні батьки говорить українською, а вони – російською. І як тільки ви це зробите, вам зразу стане просто скласти 2+2. Можливо, хтось навіть повернеться до своєї рідної, української, мови.

До речі, сама поетка ходила в українську школу і носила вишиванку, але вже у вільній Україні перейшла з української на російську мови. Я подивився трохи її Ютубу за 2023 рік і вона там дуже смішно записує за кордоном відео російською з просто жахливим українським акцентом Це теж багато чого говорить про щирість цього вірша.

Власне, резюмуючи, українцем бути легко, коли ти ХОЧЕШ бути українцем. Наприклад Герой України Мацієвський хотів бути українцем навіть на краю своєї могили. І я, якщо чесно, не розумію, яку життєву ситуацію можна назвати складною, порівняно з його ситуацією.

Будьте українцями, друзі! Із заходу і сходу, півдня і півночі. В армії немає проблем із визнанням і ніхто не скаржиться, що хтось не дає йому бути українцем. У нас є одна мета і ми всі знаємо, яка. В тилу має бути так само. #переможемо

*****

У мене в стрічці збіглися ці дві новини. Неспівставність масштабів особистостей і страшний контраст між обставинами дуже боляче усвідомлювати.

Світлана Лой, 70-річна жінка, стоїть перед окупаційним «судом», слухає вирок і... починає співати «Рідна мати моя».

Ви звернули увагу на суму, яку вона перераховувала на ЗСУ? Це була половина її крихітної пенсії. Не можу до кінця дослухати її пісню - щоразу ридаю на другому куплеті.

Для мене це якась максимально правдива правда і сумлінне сумління.

У цей же час дебільна парочка малоросів, яку викупували впродовж десятків років в оваціях, славі, званнях і баблі, плює в обличчя Україні черговим висером - вони кривляються і знущально «перепрошують» за російську мову, бо раптом згадали про слово «свобода».

Справжня свобода - це вчинок Мацієвського перед розстрілом; це те, що співає Світлана Лой після вироку.

Дегенерати відбиті - без роду, без памяті, без розуміння, без совісті.

Svitlana Samarska

Коментарі: 29

Whiskey**

Завершуючи п'єсу...

13.08.26, 15:30

.... за лаштунки якої я дозволила заглянути глядачам з цих забутих блогів, хочу виголосити фінальну репліку. Якщо комусь буде цікаво))

Отже, мій чоловік вчора вийшов з Костянтинівки. Те, чого це коштувало йому і мені теж, зрозуміє тільки той, хто це пережив. Тому про передчасні заяви кривавого хуйла щодо "асввбаждєнія" Констахи, можу сказати з впевненістю, шо це чергова брехня. Але те, що це скоро відбудеться, мабуть так... Клята орда руйнує наші міста далі. На шляху у хлопців тривалістю 7 діб пішки були Олексієво-Дружківка та сама Дружківка, які тримають наші Збройні Сили. Тримають кожен метр випаленої землі Донбасу, тому це українська земля.

Знаю, що місцеві люди не всі раді нашим військам, вони кричать, що туди їх не кликали . Розумію, що люди, переважно літні, втомилися від війни і їхати дійсно нікуди .. але це наша земля...

І захищати її це честь.

Дуже багато втрачено кращих людей цієї країни, дуже дорого заплачено життями.

Тому обов'язок кожного, хто тут живе - не забути. Не пробачити.

Пару днів тому рознеслася інформація щодо тривалого перебування на позиціях бійців 121 тро на Запорізьку напрямку. Співчуваю хлопцям і про це особисто їм написала .... Але їхні 137 діб, і наші 240, трохи не зрівняти...

Надлюдських зусиль інших людей потребує наша кава зранку у відносно мирних містах. Пам'ятайте про це, коли жалієтесь на своє життя.

Звичайно, він достобіса злий. Людей критично не вистачає, тому "ротації " по всьому фронту саме такі. Є випадки гірші .Він говорить мені, що якщо ще раз побаче Констаху, піде в сзч. Тому що має обмеження по здоров'ю... І підтвердження влк звісно теж, що не врятувало від тривалих донбаських курортів. Я не знаю, чи можу його засуджувати. Але чи дозволю це))

Всім бажаю здоров'я, дякую за підтримку тут на бложиках.

Лайфгак для ухилянтів: просто обираєте свою майбутню бригаду і військову спеціальність, в якій безперечно будете потрібні війську. І буде вам щастя.

Дякую Головкому, Генштабу, Військовому омбудсмену, ви можете разом дійсно багато, і тоді буде менше у нас випадків сзч.... Деякі зрушення в армії все таки відбуваються.

А найголовніше, наші хлопці тримають нашу країну.

Кожен день слова свободи пишуться там, а не в провладних кабінетах, пропагандистьких каналах, не виговорюються ротом пєвіци-малороски, і інших довбограїв.

Воля там, де степ. І де стоїть український воїн.

Слава Україні.

Слава ЗСУ.

Коментарі: 4

Whiskey**

Кругом люди...

11.08.26, 21:57

Оля Каліновська, кореспондентка 5 каналу невтомно працює на Донбасі...з 14 того року. Мене накриває. Я наче з нею поряд у березні 26 ще мандрувала розбитою Констахою, потім дивилася на роботу наших пілотів на трасі Олексієво- Дружківки... Зараз Оля робила репортаж у Дружківці. Все далі і далі, метр за метром наче ненавистна і невтомна короста поглинає нашу українську землю... Клята рашиська орда суне, перетворює наші міста на пустку.

Щемливі як завжди кадри...

Оля Каліновська у Дружківці ....

Текст від автора....

"- Чаще звоните маме, милая. Она же переживает. И Костя пускай чаще звонит…

Вона говорить це зі слізьми на очах. А я покидаю цей двір з тяжким серцем…..

Людмилу, точніше Люсю, (так її маленьку називала мати доти, доки її не забрали із собою нацисти. Люся - 41-го року народження. Дитя двох воєн...) ми зустрічаємо в одному із дворів пошматованої Дружківки.

Жінка чаклує біля імпровізованої пічки (централізованого водо- та газопостачання, як і світла, у Дружківці давно немає).

- Що у Вас сьогодні на обід? - дружньо посміхаючись, запитую я.

- Рожки. Хлеба сегодня нет, будут рожки. Завтра пойду за хлебом - сварю что-то другое. (Для цього покоління хліб майже так само важливий, як вода. Вони не визнають оцього нашого «від хліба набирають вагу і він не так уже й потрібен в раціоні»).

- А тут ще хліб десь можна взяти? - я дивуюсь, бо не уявляю, як у роздовбане місто, над яким щохвилини курсують чиїсь - то наші, але здебільшого російські ударні дрони і куди ми залітали так, що шумахер позаздрив би - можна завозити хліб.

- Да. Магазин еще работает. И не один. Еще возят…

- Вііііііууу....

Над нашими головами пролітає черговий дрон.

- Бум!

І таранить щось, що обрав собі за ціль.

- Господи, ви навіть не здригаєтесь.

Люся спокійно помішує ріжки, щоб не пригоріли. І не зважає на шалений рух смерті у небі.

- Тут дрони, там вибухи, як Ви «вивозите» все це?

- Привикли, - вона пересмикує плечима, сумно посміхаючись. - Ви снимаете меня?

- Так.

- Ой, если би знала, принарядилась бы! А так - некрасиво одета.

Насправді Люся у гарній бузкового кольору блузці, штанях із джинсового матеріалу. І підперезана стильним поясом. У неї добре, гарне відкрите обличчя і великі блакитні очі. Сиве волосся акуратно зібране в хвостик. Обличчя все ще зберігає залишки краси. Вочевидь, у молодості Люся-Люда була дуже гарною.

- Ви красива. Правда. І дуже стильно одягнута. Я, якщо чесно, не очікувала тут таке зустріти, - я ані на секунду не лукавлю.

- Столько комплиментов. Аж неудобно, - Люся справді зашарілася. Думаю, вона просто дуже давно не чула такого.

Хоча. Жінки теж здатні робити компліменти. Щирі і без задньої думки.

- Это Вы не видели меня, когда я иду в магазин или за водой! - Ану, ану, розкажіть, як Ви одягаєтесь?) У парадно-вихідний одяг? Сукню одягаєте?

- Нет, не платье. Одеваю брюки. Но не такие, новые и чистенькие. И блузку красивую. И платок. Там же люди! А парадно-выходное мы уже давно не можем себе позволить, - її голос стишується і у веселі нотки в голосі підмішується сум...

- Це такий собі «вихід у "свет"? - невесело, у свою чергу, підсумовую я. - Бо куди тут ще вийдеш?

- Да. Только воду набрать и в магазин. Больше некуда….

Згодом ми зустрінемо таких, як Люся, жінок, які повертатимуться з одного з небагатьох ще відчинених у Дружківці магазинів. Вони справді будуть одягнуті у «парадно-вихідне». Красивий чистенький одяг. Який колись наші бабусі тримали у скринях. «На вихід». Біленькі хустинки, найкраще, що є взуття. Тепер у цих дружківських бабусь цей вихід - щодня.

- Як востаннє, - невесело зауважить Костя.

- А еще ездят эти, волонтеры или кто-там может вывезти если что, отсюда? Кость, ти знаешь? И куда звонить?

- Так, волонтери ще їздять. Набирайте поліцію. Якщо звісно, звязок буде.

- Нет у нас здесь связи....

- То Ви плануєте виїжджати? - з надією запитую я. Бо дуже шкода цю гарну в усіх сенсах жінку. Хочеться, щоб вона жила….

- Конечно. Можеш не сейчас. Еще потерплю. Но у нас же нет ни света, ни газа, ни тепла. Сейчас лето, а что зимой будет? Замерзнем…

- Не чекайте зими, виїжджайте. Бо скоро уже дуже важко буде це зробити, - прошу Люсю я. І про себе думаю - уже зараз дуже нелегко це зробити....

- А Вы там ближе к информации, скажете, а долго оно еще будет продолжаться? - на цих словах по вкритому зморшками красивому обличчю Люсі течуть сльози.

- Та хто зна, - знизує плечима Костя.

- Довго, - думаю про себе я….

- Виїжджайте, тьоть Люсь. І пошвидше. - замість прощання кажу нашій новій знайомій.

- Почаще звоните своей маме, милая, - чую у відповідь.

Ми розходимося. У різні боки. Я з Костею - мандрувати далі розбитими вулицями Дружківки. Люся - до своєї пічки і каструль. Обоє зі слізьми на очах. І з важким серцем…Кожен думаючи про своє.....

Коментарі: 2

Whiskey**

Поламане літо

04.08.26, 04:27

Поламане літо, і ми всередині поламані. Заходжу в інстаграм, а там стабільність - реклама марафону проти целюліту та ретриту з очищення чакр. Заходжу у фб - тотальний жах війни та божевільні новини зносять у безодню розпачу. Заходжу в тредс - знаходжу дописи дружин військових, які разом зі мною п'ятий рік чи більше живуть у липкому очікуванні й шаленій втомі, від якої, здається, не зарадить вже ніщо й ніколи. У цих дописах справжня підтримка…

Уранці сусід подзвонив у двері - приніс домашніх огірків. Але перш ніж відчинити, я відчула просто дикий страх, із сильним тремтінням у руках і прискореним серцебиттям, наче перед стрибком із висоти. Він про це навіть не здогадувався - що звичайний дзвінок у двері може розхитану психіку штовхнути до краю. Огірки були дуже смачні. Я й забула, коли такі їла... Та чи куштувала такі взагалі? Тільки вгамувала тіло й калатання серця, стоячи їла огірок на кухні, коли пролунав ще один дзвінок у двері. Від повторної реакції зовні й усередині, майже не відчуваючи ніг, дійшла до вхідних дверей і відчинила - сусід приніс ще винограду… Щиро подякувала, зачинила й відчула, що найбільше тепер тремтять не руки й ноги, а підборіддя та губи. Захотілося розплакатися, але не вийшло. Я просто доїла огірок навпроти дзеркала.

За кілька днів мені виповниться 43. Останні роки минули як один суцільний страх. Як дим після обстрілу, як серцевий біль в очікуванні (найгірших) новин. П'ятий рік поспіль я отримаю квіти від чоловіка з рук інших людей. Добре, що отримаю…

Поламані життя, сім'ї, домівки й міста. Іноді заходжу в інстаграм, а там, на щастя, хоч якась стабільність. Зайшла у фб, аби написати, що поміж жаху війни та божевільних новин усе ще залишилося трохи місця для життя, для доброти, підтримки, любові всупереч усьому та смаку літа...

А.Енберт

(допис не про мене, він про людей та життя під час війни...)

Дякую!

Коментарі: 13

Профіль

Шукати в архіві

Останні статті

Замітки:

Хто в темі:)

Про мову, глибше.

Приколи нашого городка.

про бородатих людей.

Ех, Марвін, а где же кружка.

Якщо Бог і є, то він носить форму мого покоління

Чи важко бути українцем? (Оновлено)

Завершуючи п'єсу...

Кругом люди...

Поламане літо