30 червня   Україна відзначає 70-десяту річницю  з дня, коли Українськими Національними Зборами  в окупованому Львові  було проголошено  Акт відновлення Української Держави. 100 представників зо всієї України  разом з представником УГКЦ Йосифом Сліпим дали зрозуміти  окупаційній владі  СРСР та  Німеччині, що    Україна – це незалежна та суверенна держава, що будь-яка окупаційна влада є ворогом для України. Звістка про відновлення української державності  пішла по всій території України, але лише через 50 років Україна  здобула незалежність і  стала суверенною країною. І хоча проголошений Акт на тлі масових  репресій українського населення, які прокотилися протягом останніх 10-ти років по всій території України , був лояльним для  Німеччини на той момент, відразу після його проголошення вже 5 липня 1941 року почалися розстріли  та арешти учасників зборів. Акт відновлення Української Держави   є для України віковічним документом, історичною квінтесенцією  української національної ідеї, -   відтворення вільної та незалежної України.   Українці навіть  в  тяжкі  часи подвійної окупації  не полишали думок  про  українську державність, а проголошений акт   дає розуміння  всіх історичних подій  доби окупації в Україні. Сьогодні  Україну не можна назвати до кінця незалежною та суверенною країною, враховуючи численні економічні, соціокультурні, геополітичні та зовнішні чинники.  Українець є наймитом в своїй державі, а Україна  поступово втрачає свою державність завдяки  своїм власним окупантам, а не московським і не гітлерівським.  Не тільки в цей день 30 червня, а і завжди ми повинні  здобувати  та плекати  державність України, перемагати свого внутрішнього раба, обставини і не забувати, що в Україні при владі перебуває  олігархічно-компрадорський режим, який   заслуговує тільки на шибеницю. Чи мають сьогодні українці  вільну, незалежну та суверенну українську державу?  Чи можемо ми пишатись своєю країною, так, як ми того хочемо? В 1941 році було зрозуміло, хто є ворогом, від кого потрібно боронити України.  В 2011 році  українці повинні боротись самі з собою,  бо  саме ми  дозволили занапастити свою державу, саме  наша байдужість  призвела до того, що нами кермують лихварі та заброди.  Український Віртуальний Опір закликає  відзначити цей день  30 червня народженням в собі справжнього українця вільного та небайдужого до своєї країни. Українцям  – славу і волю! Ворогам – знеславлення і вигнання! Слава Україні! Героям Слава!

Цікаво було читати в новинах останнім часом, що кількість емігрантів в Україну невелика і нам не загрожує нашестя негрів і азіатів. Представляю вашій увазі документальне кіно "Харків. Шокуюча Азія".

http://ahparfum.com.ua/

Зайдіть на сайт і зверху зправа поміняйте мову.

Итак завтра состоится платный митинг в поддержку уголовного преследования Тимошенко. Оплачивает фирма Азарова.

Вот ссылка на эвент - прошу, записывайтесь

http://vkontakte.ru/note45329122_11123188


Стань демократом и получи деньги! Будущее за пр - но вот когда тебя будт судить за то, что ты не дал месному депутату от партиии гандонов закрыть детскую площадку - вспомни что ты укрепляешь их власть сегодня и твою безправность завтра!

За інформацією http://uainfo.org/news/3341-miting-protiv-timoshenko-oplachivaet-firma-azarova.html

Такие вот плакаты издавались в СОЦИАЛИСТИЧЕСКОЙ Германии к 1-му мая

Все, що йде поза рамами нації, се або фарисейство людей, що
інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування
одної нації над другою, або хворобливий синтементалізм фантастів, що
раді би широкими «вселюдськими» фразами покрити своє духовне відчуження
від рідної нації.

                                                                                                                                           Іван Франко

Друзі,
повідомляю вам, що з*явився форум Вікілікс (https://www.wikileaks-forum.com/index.php). І зараз на ньому визначають склад сторінок різними мовами, і можна додавати свою мову, якщо її там немає. Гадаю, нам усім бажано, щоб там була українська мова. Організатори обіцяють додати українську мову та інші (там багато просять), щоб ми зареєструвалися.

Тому для тих, хто вважає за корисне, щоб на форумі Вікілікс була присутня українська мова, прохання зареєструватися на форумі Вікілікс (перше посилання). Хто має акаунт в ФБ, прохання злайкати сторінку http://www.facebook.com/wikileaksforum та дописати в коментарях до відповідного допису "Українська" або Ukrainain.

У жовтні 1618-го московське військо ”в великом ужасе” відступило до своєї столиці й зачинилося в ній. Із кремлівських мурів стрільці й городяни з острахом дивилися, як  Арбатом до Москви підходять запорожці гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного.

У Московському царстві наприкінці XVI ст. згасла династія Рюриковичів. Невдовзі країну охопила громадянська війна — Смута. Аби покласти їй край, 1610 року боярський уряд — Семибоярщина — запросив на престол сина короля Речі Посполитої Сигізмунда ІІІ — 15-річного королевича Владислава. Той мав прийняти православ’я, католицизм у Московії не поширювати, у всьому радитися з боярами й не карати нікого без суду й слідства. Попервах Москва й інші міста охоче присягали новому цареві. Присягнув йому і 14-річний боярський син Михайло Романов. Ім’ям Владислава навіть почали карбувати монету.

Але фанатичний католик Сигізмунд ІІІ не хотів, аби син приймав православ’я. Та й хвилювався: московити перед тим убили двох царів, а ще одного — запроторили в монастир. Тож до Москви польський гарнізон увійшов без нового царя. У країні вибухнуло повстання. Народне ополчення, зібране князем Дмитрієм Пожарським і нижньогородським купцем Кузьмою Мініним, 1612 року поклало край польсько-литовському пануванню.Невдовзі на земському соборі на трон обрали 16-річного Михайла Романова — родоначальника майбутньої династії Романових.

— Миша Романов молод, умом не дошел, и нам не поваден будет, — вирішили бояри.

Нова влада відразу заходилася вибивати податки з розореної країни. Невдоволенням з цього приводу й вирішив скористатися Владислав. Подорослішавши, він вирішив поборотися за московський престол. 1616-го він маніфестом закликав московитів ”бить ему челом и покориться как законному государю”. Владислав нагадував, що й Михайло Романов присягав йому, й запевняв, що за його влади всім жити стане краще.

Наприкінці 1617 року королевич вирушає здобувати силою московський престол. Але справи в нього відразу пішли не надто добре: бракувало грошей, задарма військо не хотіло воювати, а серед потенційних підданих виявилося замало його прихильників. Владислав не зміг узяти Можайськ — фортецю, що прикривала шлях на Москву. Навесні 1618-го він звертається по допомогу до козацького гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного. Той погодився допомогти королевичу як законному претендентові на московський престол. І влітку 1618-го 20-тисячне козацьке військо рушило на Москву.

”Запорогов” московські літописці характеризують як ”змии лютыи и волцы хищницы”, жорстокіших за татар. Ось як відображено в літописі взяття міста Лівни: ”А пришол он, пан Саадачной, с черкасы... и Ливны приступом взял, и многую кровь християнскую пролил, много православных крестьян и з женами и з детьми посек неповинно, и много православных християн поруганья учинил и храмы Божия осквернил и разорил и домы все християнские пограбил и многих жен и детей в плен поимал”.

Фортецю Єлець гетьман узяв хитрістю, імітувавши відступ. Місцевий воєвода кинувся навздогін — ”со всеми людьми из города вышел” — і потрапив у влаштовану козаками засідку. Тут вони захопили татарське посольство, яке поверталося до Криму з великими грошима.

У поході уславився майбутній гетьман, а тоді полковник — Михайло Дорошенко. На чолі авангардного загону — як у народній пісні: ”попереду Дорошенко, а позаду — Сагайдачний” — він узяв міста Лебедянь, Данков, Єпіфань, Скопин і Ряжськ.

Не піддалося козакам лише місто Михайлов. Після першого невдалого штурму роздратований гетьман погрожував оборонцям, що невдовзі візьме місто ”яко птицу рукою своею и предаст огню”, і обіцяв їм відрізати руку та ногу і віддати собакам. Та михайловці відбили і другий штурм. Залишивши під мурами цього ”середньовічного Сталінграда” майже тисячу загиблих, ”всепагубный враг Саадачной с остальными запороги отиде от града со страхом и скорбию”. Щодо страху, то тут літописцям навряд чи варто вірити. Бо невдовзі запорожці форсували Оку, взяли міста Каширу, Касимов і Романов. Сагайдачний особисто подолав у двобої воєводу Бутурліна. Отоді-то на решту керманичів московського війська ”напал ужас великий” і вони відступили за кремлівські мури.

Під Москвою запорожці з’єдналися з 14-тисячним військом королевича. Гетьман передав йому полонених воєвод, а навзаєм отримав прапор та булаву. Штурм міста мав відбутися 12 жовтня вранці. Але польські сапери не зуміли підірвати стіну. Тож козаки ухилися від участі в битві. Невдовзі Владислав і Сагайдачний відступили від Москви. Запорожці взяли посади довкола Серпухова. А в околицях Калуги лютували так, що й через 10 років там на місці восьми сіл лишалися лише згарища. Це була така собі ”операція з примушування до миру” московитів.

Прикордонного Курська на зворотному шляху гетьман чіпати не став — ”присылал от себя дву человека: обявляя, аки он града Курска, уезду и в нем живущим воинству своему заповеда ни единого зла сотворяти”. 1620-го від імені Війська Запорозького відправив посольство до Москви й запропонував Михайлові Романову ”служить напротив всяких его царского величества неприятелей”. Той подякував, виділив ”300 рублев легкого жалования”, а від послуг відмовився — мовляв, ні з ким воювати не збирається.

1621 року гетьмана Сагайдачного було смертельно поранено в переможнійдля нього битві з турками під Хотином. У панегірику ”На жалобний погреб зацнего рицера Петра Конашевича-Сагайдачного” ректор київської братської школи Касіян Сакович серед іншого зазначив:

"Полуночниі тиж краї будуть памятати

Долго єго мужество, бо ся ім дал знати.

Великого звіжества там доказуючи,

Мєста і городи іх моцниє псуючи."

У фільмі ”1612” запорожців зображено поліцаями при ”тогочасних натовцях”

Радянська історіографія оминала увагою московський похід Сагайдачного. Бо ця подія не вписувалася в концепцію ”віковічного прагнення українського народу до возз’єднання з російським”.

Сучасні російські історики здебільшого інтерпретують похід як провальний, бо, мовляв, Москви та деяких потужних фортець козаки не взяли. Утім, Сагайдачний і не ставив за мету покласти козаків під мурами Кремля за царя Владислава Жигімонтовича. Козаки взяли поважні трофеї —за тогочасною воєнною логікою більш, ніж досить, щоб вважати похід вдалим.

Наголошують і на тому, що похід був політичною помилкою. Адже невдовзі козаки тікали на територію Московського царства, де оселялися біля тих міст, які палив Сагайдачний. Натомість воєводам цар наказував, аби вони ”к черкасам имели береженье и ласку”.

У новому російському історичному фентезі ”1612” українських козаків зображено такими собі поліцаями при ”тогочасних натовцях” — закованих у лати польських крилатих гусарах і найманцях-мушкетерах.

Гетьман ніколи не напивався п’яним

Петро Конашевич-Сагайдачний (бл. 1570–1622) походив зі шляхетського православного роду з-під Самбора (тепер Львівщина). Здобув освіту в Острозькій академії. Запорозьким гетьманом став 1600-го. Сучасники про нього писали, що ”змалку привчився натягати лук, зброї та коня з рук не випускав, з негодою боротися витривалістю; легко переносити всяку тяготу, голод, труд, не боятися ворога і в небезпеці проявляти мужність”. Гетьман тримав військо в дисципліні — сам обходив вартових. Мало спав, і, наголошують очевидці, ніколи не напивався п’яним, як це водилося серед козаків. Також відзначають, що був він ”скупим на слова” — тобто мовчазним. Хоча, за потреби, міг виголосити промову.

Сагайдачний уславився передусім морськими походами на турецькі володіння.

http://politiko.ua/blogpost62375