Найдавніша історія місцевості, де зараз розташований Миколаїв, пов'язана з подіями у південній місцині сучасного міста — Вітовці. Ці землі, за даними досліджень археологічних розкопок, були заселені починаючи від залізної доби. Тут були стани кімерійців або скіфів, що залишили по собі кургани. Від IV сторіччя до Р.Х. тут оселяються греки, поселення яких відомі біля Сіверсового маяка та сіл Лупареве і Лимани. У 200—400-і роки н.е. простежується перебування давніх слов'ян — антів. Збереглися свідчення, що на початку 2-го тисячоліття н.е. на землях сучасного Миколаєва існував християнський Дівочий монастир, що був зруйнований навалою монголів у 1233—36 роки. Саме від XIII століття сучасна Миколаївщина майже повністю являла Дике Поле. Власне свою назву історична місцевість міста Вітовка отримала від литовського князя Вітовта (на давніх мапах означене Вітольд Гаммані), що звів тут 1399 року Вітовтівський замок (фортецю) і митницю для контролю торгівлі з татарами. Уже від кінця XV століття історія Південного Побужжя тісно пов'язана із запорозькими козаками, ставши основою формування українського етносу на цих землях. По берегах річок та балок засновувалися козацькі слободи, зимівники, паланки, влаштовувалися переправи через ріки. Сюди також тікали селяни з усієї України, з Польщі, Литви, Московії[9]. За Російської імперії: заснування і розвиток міста. У 1-й половині XVIII століття більша частина Південного Прибужжя залишалася слабо заселеною. Поштовхом для подальшого заселення краю став вихід Російської імперії, внаслідок російських воєн з Туреччиною, до Чорного моря — за Кючук-Кайнарджийською мирною угодою 1774 року Вітовка разом з землями між Дніпром і Південним Бугом відійшла до Росії. У Вітовці було влаштовано шпиталь, де лікували цілющою водою з джерел і місцевими травами. Тут стояли частини Бугського єгерського  корпусу під командуванням Михайла Кутузова. 1789 року командир Новоросії Григорій Потьомкін перейменував Вітовку на Богоявленськ, з причини цілючих джерел води, які були «даром Божим». Тут же було зведено Богоявленську церкву. Також Потьомкін побудував собі будинок, у який постійно навідувався, навіть коли був у справах у Херсоні. Від кінця XVIII ст. територія нинішньої Миколаївщини, як і всього Північного Причорномор'я, активно колонізується. У заселенні регіону брали участь представники багатьох народностей. І хоча характерною рисою Півдня була поліетнічність, проте основна маса населення складалася з етнічних українців — крім тих, що жили тут здавна, сюди прибували українські переселенці з Полтавської, Чернігівської, Київської та інших губерній. Місто Миколаїв було закладене 1789 року князем Григорієм Потьомкіним на півострові при злитті Інгулу і Південного Буга як флотське і корабельне місто. Першим громадянином міста став підприємець, військовий діяч і будівничий Михайло Фалєєв. Саме ордер № 1065 від 9 вересня 1789 року для нього і є першою документальною згадкою сучасної назви міста: Існує версія, що місто отримало свою назву на честь перемоги російських військ 1788 року під час взяття турецької твердині Очаків, що збіглася з Днем Миколая. Будувалося місто за спеціально складеним російським архітектором Іваном Старовим планом — з прямими вулицями і кварталами правильної форми. Життя Миколаєва було повністю підпорядковане суднобудуванню і флоту. Майже сто років тут знаходився штаб Чорноморського флоту. За губернаторства О.С. Грейга у 1-й третині ХІХ ст. у Миколаєві вперше було здійснено спробу збудувати водогін, почалася прокладка кам'яних тротуарів, озеленення вулиць. 1862 року в місті було відкрито комерційний порт, що послужило поштовхом до перетворення Миколаєва на значний економічний і торгівельний осередок. Вже наприкінці XIX століття Миколаївський порт посідав третє місце після Петербургу і Одеси за обсягами торгівлі з іноземними державами, а за експортом зерна, головними постачальниками якого були степові губернії, — перше місце в Російській імперії. Місто стає важливим промисловим центром на півдні України. . У роки Української революції (1917—21) Миколаїв за активність більшовіків дістав прізвисько «червоний Пітер України». У 1918 році в місті перебували союзні війська гетьмана П. Скоропадського. Радянська влада на Миколаївщині утвердилась лише 1920 року. У Голодомор 1932—33 рр. по Миколаєву, як великому промисловому осередку, вживались певні заходи по боротьбі з голодом, а саме: від 20 лютого 1933 року до встановленого стандарту хлібозабезпечення була запроваджена домішка у розмірі 3 відсотків соняшникової макухи, затверджувались норми видачі хліба на підприємствах міста, у червні 1933 року була встановлена середньодобова потреба реалізації комерційного хліба по місту — 70 тонн на день, тоді як селяни області фактично були кинуті напризволяще і потерпали. Під час Другої світової війни Миколаїв майже три роки був окупований фашистами. 28 березня 1944 року місто було звільнене, зокрема, завдяки діям 68 моряків-десантників під командуванням Костянтина Ольшанського. Це був єдиний випадок у історії Великої Вітчизняної війни, коли всі учасники однієї бойової операції були удостоєні звання «Герой Радянського Союзу», більшість — посмертно. У повоєнний час Миколаїв став одним із найбільших центрів суднобудування в СРСР. Судна випускають три суднобудівельні заводи міста — Чорноморський суднобудівельний завод, завод імені 61 комунара і завод «Океан». Місто за короткий для історії період перетворилося з маленької суднобудівельної верфі в крупний промисловий, діловий, політичний і культурний центр півдня України. 1 грудня 1991 року миколаївці разом з жителями області на Всеукраїнському референдумі 89,45 % голосів «за» підтвердили Акт проголошення незалежності України. У 1990-ті роки економіка Миколаєва, як і всієї держави, зазнала ряд суттєвих, часто негативних, наслідків лібералізації ринку і економічних  перетворень, проте і наприкінці 2000-х місто лишається флагманом українського суднобудування, великим промисловим і культурним осередком держави.                                                                                                                                                                                   За матеріалами української Вікіпедії

Розташований на узбережжі Чорного моря, біля гирла Дніпра, недалеко від місця розташування стародавньої мілетської колонії Ольвія і грецької колонії Алектор. За Київської Русі і у часи Литовського князівства місто називалося Дашів. Литовський князь Вітовт (1392—1430) побудовав Дашівський замок (фортецю) поблизу гирла Дніпра для захисту від татарських набігів У 1492 році кримським ханом Менґлі I Ґиреєм, на місці литовської фортеці Дашів, було засноване місто, що спершу мало назву Кара-Кермен. В 1526 році фортеця перешла у володіння османів (Сілістрія) та мала назву тур. zi (Ачі-Кале). Армія Російської Імперії взяла в облогу Очаків в 1737, розглядаючи його як головний форпост на північному узбережжі Чорного моря. Очаків був взятий маршалом Христофором Мініхом, але рік потому був покинутий і переданий Османській імперії.                                                                                                                                                                                            Джерело - українська Вікіпедія.

   Відео телеканалу "Інтер" до 15-ї річниці Незалежності України.

Ольвія ( — щаслива) — найважливіша грецька колонія в Нижньому Побужжі, в дельті Гіпаніса (Бога) та Борисфена (Дніпра), заснована вихідцями з Мілету в 647—646 р. до н. е. Політичним та економічним центром її було однойменне місто, залишки якого розташовані на правому березі Бузького лиману біля с. Парутиного Очаківського району Миколаївської області В період свого розквіту у ІІІ столітті до нашої ери площа міста складала близько 50 гектарів.

Ольвія поділялася на гористу й долинну частини, була оточена міцними мурами й оборонними вежами, мала прямолінійне планування й була забудована критими черепицею кам'яними спорудами громадського, житлового, господарського та виробничого призначення (деякі з мозаїчними подвір'ями). Майдани й центральні вулиці, вимощені кам'яними плитами, були прикрашені статуями богів і героїв, різьбленими в камені портретами заслужених городян та мармуровими плитами з декретами управи міста-держави. В центрі гористої частини Ольвії була головна міська площа — агора, на ній — 7-кімнатний громадський будинок для культових обрядів і купецьких зібрань, стіни якого були вкриті розфарбованою штукатуркою, монументальний вівтар і штучні кам'яні водоймища як частина великої гідротехнічної споруди. Навколо агори містилися будинки державних установ, гімнасій (школа для юнацтва), театр та іподром. З півночі до агори примикав теменос (священне місце), де були храми, святилища, олтарі, жертовники; житлові будинки споруджувалися з каменю і цегли-сирцю, найбагатші оздоблювалися колонами, фресками, мозаїкою. В місті існувала розгалужена система водопроводу з глиняних труб. Навколо міста був некрополь — цвинтар. На півночі і півдні від Ольвії існували десятки городищ і неукріплених селищ грецьких переселенців та місцевого населення.

Ольвія була рабовласницькою республікою. Законодавчі органи (напр. — збори, рада) та виконавча влада (колегії архонтів, стратегів, агораномів та ін.) були в руках рабовласницької частини населення. Значного розвитку набули землеробство, скотарство, рибальство, виноградарство, якими займалися греки та вихідці з місцевих племен, що населяли городище і селища сільськогосподарської округи Ольвії. В самому місті розвивалися ремесла: металообробне, гончарне, деревообробне, каменярське, кісткорізне, прядильно-ткацьке тощо, продукцію яких збували населенню Ольвії, а також скіфам, сарматам та іншим племенам, що населяли тоді значну частину території сучасної України. В обмін на ремісничу продукцію в Ольвію надходили хліб, худоба, вовна, риба, а також раби. Чимало з цього ольвійські купці продавали у державах грецької метрополії, звідки вивозили вино, маслинову олію, високоякісний посуд, тканини, прикраси, твори мистецтва тощо. Для потреб внутрішньої і зовнішньої торгівлі Ольвія випускала свою монету — здебільшого мідну і срібну, рідше золоту. Населення Ольвії підтримувало зв'язки з Афінами, Корінфом, Родосом, Пергамом, Александрією та Малою Азією.

Після встановлення в 40-х рр. 5 ст. до н. е. скіфського протекторату над містом склад населення поповнився за рахунок скіфів. У місті було побудовано палац скіфського царя Скіла. В 5 ст. до н. е. О. мала договір про ісополітію (подвійне громадянство) з Мілетом. Входила до складу Першого Афінського морського союзу. В 331 р. до н. е. місто витримало облогу з боку війська одного з полководців Олександра Македонського Зопіріона. У 2-1 ст. до н. е. Ольвія спіткала глибока економічна і соціальна криза. В той час Ольвія постійно перебувала під загрозою нападів ворожих племен. Деякий час була під зверхністю Скіфської держави, а потім — понтійського царя Мітрідата VI Євпатора. В 48 до н. е. гети на чолі з царем Буребістою захопили і зруйнували місто. В 1 ст. н. е. місто було відбудоване лише на частині його колишньої території. Знову почався розвиток ремесла, торгівлі, сільського господарства, але попереднього розквіту вони не досягли. В І ст. н. е. Ольвія була в залежності від скіфських царів — Фарзоя і Інексімея. В складі населення того періоду значно збільшився скіфський прошарок, заможна частина якого брала участь в управлінні державою. У 2 ст. н. е. була під владою Риму і ще у 251 р. мала римську залогу, розміщену у новозбудованій цитаделі. У 3 ст. її зруйнували готи. На поч.4 ст. напади гунів привели до остаточного знищення Ольвії.

Археологічні розкопки проводилися з поч. 19 ст. З 1901 до 1915 їх очолював Б.Фармаковський. З 1971 Ольвійська експедиція ІА АН УРСР проводила систематичні дослідження (наук. керівн. — С. Крижицький).

Джерело - українська Вікіпедія.

  Российская армия демонстрирует свою боеспособность... Устраивая драку на национальной почве... ВНИМАНИЕ! КЛИП СОДЕРЖИТ НЕНОРМАТИВНУЮ ЛЕКСИКУ!

   Українці! Прошу приєднуватися до співтовариства "Історія України", де ми будемо писати про історичні події, що відбулися на території України протягом кількох тисячоліть.

  

   Мета створення товариства - це поширення історії України в інформаційному просторі, спочатку українському, а потім і світовому. В планах створення цільових блогів на соціальних мережах, та в кінці кінців створення спеціалізованого сайту.

   Мова написання у співтоваристві БУДЬ-ЯКА, ми орієнтуємось не тільки на україномовних, але й на англомовних і російськомовних, і франкомовних та інших.

   Умовою для написання статті є ссилка на авторитетне джерело - автора, історика, матеріал, факти, що свідчать про подію, або закономірність.

   Прошу Приєднуватися!

   http://blog.i.ua/community/2540/

24 вересня 1917
року розпочала свою роботу 2-га сесія Кубанської Військової Ради, на
неї запросили представників України. Вони виступили на одному з засідань
Ради, М.С.Рябовіл вітав їх (спочатку російською мовою):
Україна прислала до нас у гості своїх послів. Вітаю вас, браття!
(бурхливі оплески. Всі встали. Вигуки: "Слава! Слава! Ура!
Представників України, що займали місця в одній з лож, просять на сцену,
де була президія). Браття козаки, лінєйці! Я певний, що ви не осудите, а зрозумієте вашими серцями ті почування, які наповнюють мою душу... та чи тільки мою? Душі всіх козаків-чорноморців у теперішню хвилю. Привітаймо ж послів Матері-України мовою наших батьків, дідів та прадідів... (вигуки: «просимо, просимо», далі Рябовіл продовжує українською мовою).


Дорогі гості! Мачуха доля відірвала наших дідів Запорожців від
матернього лона й закинула їх на Кубань. Більше ста літ жили ми тут
сиротами по степах, по плавнях, по горах без матернього догляду... Царі,
робили все, щоби вибити з наших голів, з наших душ пам'ять про Україну й
любов до Матері. Царі хотіли зробити з нас душогубів, хотіли, щоб ми,
коли прийде той слушний час, час визволення України, своїми руками
задавили ту волю, щоб ми свої шаблі пополоскали в крові Матері... (голоси з місць. "Не діждали б! Не діждали б!”) Так!
Не діждали б цього вони ніколи. Не діждали б бо хоч наші душі царі
понівечили, та не вбили, і ми, діти, руки на Матір не підняли б... Та
минула лиха година... Прийшла воля і ми ожили. Ожили і, як вірні діти
своєї Матері, йдемо тим шляхом, який указала вона, йдемо туди, де зорять
уже любов між людьми, де жде і нас вільний союз вільних народів…(оплески). Йдемо,
і нас не звернуть на свої стежки ні цент ралісти всяких проб, ні
авантюристи всяких марок... Не звернуть, бо нам з ними не по дорозі... (дужі оплески). Будете,
брати, на нашій Раді і побачите, чи ми вже твердо ступаємо тим битим
шляхом волі народів, що Мати нам показує, чи ще тільки ми спинаємося
йти... А коли ми ще справді йдемо нетвердо, а тільки, може, дибаємо ще,
то, будьте певні, незабаром ми наберемося сили й разом з козаками всіх
Військ підемо-таки тим славним шляхом. Ще раз вітаю вас, любі брати! (Оплески. На сцені з'являються представники України; їх вітають голосними оплесками та криками: "Слава! Ура!”). 

   Микола Рябовіл - голова Української Кубанської Республіки, що виступав за інтеграцію з Україною. Був вбитий "білими" в той момент, коли Кубанська Рада прийняла Акт про приєднання до України...

Все мы знаем о существовании двух Корей - Северной и Южной, диктаторской и демократической, отвергнутой и признаной, бедной и богатой, коммунистической и националистической.

      Вот уже несколько десятков лет одной из основных правящих политических партий Южной Кореии является партия Ханнара, которая исповнедует идею корейского национализма и которая стала силой реорганизовавшей всю корейскую экономику. Первым лидером партии был Пак Чонхи (инициатор экономических реформ в 60-х годах). Именно последователи идеи Ханнары и построили в Корее пресуспевающее общество.

   До прихода к власти нациоанлистов Южная Корея была отсталым азиатским государством, основным товаром которого был сельскохозяйственный продукт. На лицо было бедность населения, отсутствие тяжёлого производства, слабая неразвитая инфраструктура, отсталость во всех сферах экономики даже от своего северного соседа.

   Начиная с 1960-х годов экономическая программа страны стала базироваться на пятилетних экономических планах. Первый пятилетний экономический план (1962—1966) включал начальные шаги на пути построения эффективной промышленности. Был сделан акцент на развитие таких отраслей, как производство электроэнергии, минеральных удобрений, нефтехимическая промышленность, цементная промышленность. Второй пятилетний план (1967- 71) предполагал модернизацию промышленности и развитие прежде всего отраслей, способных производить продукцию, до этого импортировавшуюся: производство стали, машиностроение, химическую промышленность. Третья пятилетка (1972-76) ознаменовалась бурным развитием экспортно-ориентированной экономики, прежде всего тяжёлой и химической промышленности, в том числе машиностроения, электроники, кораблестроения и нефтепереработки. В четвёртую пятилетку (1977-81) страна стала производить продукцию, конкурентоспособную на мировых рынках. Стратегические направления включали наукоёмкие высокотехнологичные отрасли: машиностроение, электронику и кораблестроение, химическую промышленность. В результате тяжёлая и химическая промышленность выросли на 51,8 % в 1981 году, доля экспорта в производстве увеличилась до 45,3 %. Пятая и шестая пятилетки снизили акцент на тяжёлой и химической промышленности и перенесли его на высокотехнологичное производство: электронику, полупроводниковую промышленность, информационные технологии. Седьмая пятилетка (1992-96) и последующие пятилетки продолжили это направление.

   Отличительной чертой корейцев является их тотальный экономический национализм: БОЛЕЕ 90% ПРОДАВАЕМЫХ В КОРЕЕ ТОВАРОВ - КОРЕЙСКИЕ. Кореец из двух товаров выберет корейский, даже если он дороже. Такой менталитет был взращён политической партией Ханнара и дал свои резуьтаты.

  Экономика Южной Кореи по состоянию на 2008 год является 13-й в мире по валовому внутреннему продукту (по паритету покупательной способности) и 15-й в мире по номинальному ВВП. Валовый национальный продукт на душу населения вырос со 100 долларов США в 1963 году, до более чем 20 000 долларов США в году 2005.

   Ключевые направления южнокорейской экономики за шестидесятилетнюю историю существования государства сильно изменились. В 1940-х годах экономика страны опиралась преимущественно на сельское хозяйство и лёгкую промышленность. В течение следующих нескольких десятилетий акцент сместился в сторону лёгкой промышленности и производства товаров народного потребления, а в 70-х и 80-х годах XX века — в сторону тяжёлой промышленности. В течение 30 лет после того как президент страны Пак Чон Хи в 1962 году объявил начало первой пятилетки, экономика страны росла очень высокими темпами, а сама структура экономики сильно изменилась. Благодаря высоким экономическим показателям в 1960-е — 1990-е года в экономической литературе Республику Корея, наряду с Сингапуром, Гонконгом и Тайванем, называют азиатским тигром.

   При развитой экономики Южная Корея имеет и развитые вооружённые силы, которые по своей огневой мощи превосходят Северокорейскую армию. Эксперты отмечаю тотальное превосходство Южной Кореи в воздухе и на море.

   Северная Корея традиционно остаётся страной где сохранился коммунистический диктат ещё с 40-х годов.

      Писать об северокорейской экономике нет смысла - её просто нет, ВВП страны составляет 10 млрд долларов при населении в 23 млн. чел, или 434 доллра на человека (в год). В стране повальная бедность, некоторые районы КНДР страдают от голода. В рамках помощи ООН доставила гуманитарных грузов в страну на миллиарды долларов. В 90-х по стране прокатился масштабный голод.

   27% ВВП страны идёт на оборону. Армия КНДР одна из самых больших в мире и обладает ядерным оружием (от 5 до 15 ктн), которое правда не может никак повлиять на гипотетический военный конфликт. Численность ВС составляет более 1 млн человек. И хотя практически по всем типам вооружения КНДР имеет численное преимущество над Южной Кореей - основная масса вооружения была произведена в 40-х, 50-х годах и не может представлять из себя серьёзной опасности (на вооружении до сих пор стоят танки Т-34).

   В стране отсутствует мобильная связь и Интернет.

П.С, МНОГИЕ СЕЙЧАС ИСТОЧАЮТ ЗЛОБСТВО И ПЫТАЮТСЯ ДОКАЗАТЬ СЛАБОСТЬ ЮЖНОКОРЕЙСКОГО ЭКОНОМИЧЕСКОГО КУРСА ВСТАВИВШИСЬ В МОНИТОР ФИРМЫ "САМСУНГ" ИЛИ "ЛЖ", РЯДОМ ВАЛЯЕТСЯ ТЕЛЕФОН С ПРОЦЕССОРОМ "САМСУНГ" (СТОЯТ В НОКИЯХ;)), А В ГАРАЖЕ СКОРЕЕ ВСЕГО СТОИТ АВТО КОРЕЙСКОЙ МАРКИ "ДЕО", "ХЬЮНДАЙ" И ИНЫХ

   Итак произошло первое удаление материала на сайте И.ЮА. Объясните причину удаления - в моём материале были лишь статистические факты Держкомстата Украины и личные наблюдения произведённые мной на спортивном зрелище.   Сегодня общество ещё разделено - сегодня ещё чувствуется волна противостояния "Восток-Запад". С одной стороны это делит Украину, с другой делает её сильной - любое соперничество, любая конкуренция - это шанс найти лучшую альтернативу в свете иной мысли. Наиболее правильным и наиболее эффективным решением станет национализм, украинский национализм - который приведёт страну к эре небывалого процветания. Конечно ещё много вопросов - в какой именно роли ему предстоит воплотится - экономической, идеологической или военной.

 

   Основателями украинского национализма можно назвать троих великих людей - харьковчанина Михновского, донеччанина Донцова и галичанина Бандеру.

   Михновский впервые высвободил идею единой, национальной Украины - от Волги до Карпат.

   Донцов основал саму идеологию, вдохнул силу в идеи которые живут и поныне. Сам Донцов был свидетелем реализации планов Михновского - свободная Украина, объединение Востока и Запада, воссоединение украинской Кубани с Великой Украиной. Но к сожалению после реализации национального проекта прошли считанные дни к его краху. Донцов сделал национализм не просто пустой мыслью - он наполнил её смыслом, он сделал его наукой с конкретными цифрами и аксиомами.

   Бандера стал первым кто попробовал реализовать идею на практике - и ему это удалось. Нет, не стоит утверждать что он сделал что-то великое тогда, он не мог ничего сделать, сидя в концлагере. Он просто стал легендой - легендой, которая на самом деле реализовывает идею сегодня, он стал бандерой (двухцветный флаг) победы украинского национализма на украинской земле, он стал символом.

   На сегодняшний момент население 5 восточных областей, которые являются главными опонентами украинского национализма (хотя Днепропетровская область весьма условно, но давайте придерживатся шаблона) составляет чуть менее 15 млн, население 7 Западных областей составляет около 10 млн.

   Но если взять вразрез по возрастным группам население, то получим интересную картину:

Восток: Работоспособное население - 9млн 40 тысяч. До 18-ти лет - 1 млн 979 тыс. Пенсионеры - 3 млн 752 тыс.

Итого на Востоке количество молодёжи в 2 раза меньше от количества пенсионеров.

Запад: Работоспособное - 5млн 845 тыс. Молодёжь - 1 млн 829 тыс. Пенсионеры - 2 млн. 143 тыс.

Итого количество молодежи равно количеству молодёжи Востока, а количество пенсионеров на 40% меньше, нежели на Востоке.

   В Украине всего три региона показывают позитивную демографию - Киев, Закарпатье, Ровненская область. 2 из 3-х растущих по населению региона находятся на Западе.

   За период с 2006-го по 2009-й годы население пяти Восточных областей упало на 490 тысяч, а население семи Западных упало на 108 тысяч. Итого в Украине стаёт ежегодно на 35 тысяч меньше людей, которые поддерживаби идею украинского национализма и на 160 тысяч меньше поддерживающих идеи интернационализма (или просто напросто русского фашизма). Конечно всё весьма условно - но всё-таки я придерживаюсь шаблонов и стереотипов.

   Восток всё больше депрессирует - чего только стоят заброшенные города Донбасса, угорающие предприятия с продукцией, которая всё меньше и меньше востребована в мире, постоянное ухудшение экологии, запах гари в воздухе городов Востока, красный асфальт на улицах металлургических городов, повальная бедность и пьянство. И всё это в контрасте с ситуацией на Западе страны. Да там нет всеобщео процветания (как нет и повального пьянства), но там есть идея способная сделать эту страну сильной и процветающей и имя идее - украинский национализм.

   Четверг, вечер, жара. Вырвался на футбол поболеть за Днепр на Еврокубке. Начинается матч и в накале страстей на игровом поле над стадионом раздаётся крик "Слава Україні!", который гулом катится по огромной чаше спортивного сооружения и находит отклик в тысячах голосах поддерживающих этот оклик, этот отклик повторяется несколько раз и я смотрю кто на него откликается - это молодёжь, именно те кто завтра будет строить Украину. И я понимаю - национализм непобедим.

Слава Україні!

КОМУ ПРАВДА РЕЖЕТ ГЛАЗА?

Одна гарна людина залізла до "червоного" статусу!
То давайте проплюсуємо!!!

http://narod.i.ua/user/1579284/profile/

   Сьогодні забанили всім УВО на одній з українських блог-мереж гея з Москви - Masan Parafraz, що популяризував своє бачення українського суспільства. Цим виродком (вибачте в мене навіть на відвертих промосковських користуваачів таке писати не хочеться, але тут...) було написано ряд статей - про те що гейство - це нормально, що український націоналізм - це страшний гріх, що знищує вольнодумство в суспільстві і тому подібні речі.

   Це вже "два в одному" (ну це трохи не те що ви подумали ) - стандартний москаль-провокатор із фразами а-ля "укронацики" і таварісч "голубой". Чи можливо було-б таке при минулій владі, коли навіть еротику закрили на ТВ?

   К светлому будущему идём товарисчи... Тобто все ближче наближаємося до Росії - з її авторитарним режимом і культурою.

   Скільки сайтів геїв і інших "нормальних" створено в Росії за час правління Путіна, або Медвєдєва?

   А скільки в Україні за 19 років?

   ДЯКУЮ, ТОБІ БОЖЕ, ЩО Я НЕ МОСКАЛЬ!